Матеріал для написання реферату Іван Мазепа в українській історії Іван Мазепа – досить суперечлива особистість в українській історії. Вороги його вважали хитрим політиком і зрадником. Прихильники стверджували, що він прагнув порятунку та процвітання для рідної землі. Скільки людей, стільки і думок. Однак, що би про нього не говорили, мусимо визнати, що для України він зробив чимало. Період його правління характеризувався відродженням гетьманської України, передусім Києва – її духовного центру, розвитком культури, а також піднесенням соціального та релігійного життя Мазепа походив з відомого правобережного українського шляхетного роду Мазеп-Колединських. Закінчив Києво-Могилянський колегіум, Єзуїтську колегію у Варшаві, протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції, Голландії. Грав на бандурі, захоплювався мистецтвом, колекціонував зброю, був талановитим поетом. Вільно володів польською, італійською, німецькою, французькою, татарською, латинською мовами. Тривалий час служив при дворі польського короля Яна ІІ Казимира. В 1663-му повернувся в Україну. Вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка (1669), виконував важливі дипломатичні місії. Згодом став довіреною особою гетьмана Івана Самойловича. Після обрання гетьманом (1687) прагнув об’єднати українські землі в єдиній державі, відродити авторитет гетьманської влади. Припинилася громадянська війна («Руїна»), розпочалося економічне відродження країни, зміцнився міжнародний імідж України. Спрямовував чималі кошти на церковне та цивільне будівництво в Києві, Чернігові, Батурині, Переяславі, Глухові. Фінансував будівництво Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму. Власним коштом збудував 12 нових храмів, ще 20 відреставрував, дарував церквам дорогоцінні речі (зокрема – Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають нинішні українські президенти). Відстоював інтереси українського православ’я в суперечках із верхівкою Московського патріархату.
Ступак Ф.Я. Доброчинна діяльність гетьмана І. Мазепи // Український історичний журнал. - 2005. - № 1. Анотація: Робиться спроба узагальнити доброчинно-меценатську діяльність гетьмана І.Мазепи. Наш час з усією гостротою висуває завдання нового осмислення історичного минулого українського народу, зокрема такого унікального феномену, як доброчинність. У різні періоди історії України доброчинна діяльність відзначалася своїми характерними особливостями. Значний розвиток меценатської діяльності припадає на епоху Козаччини - Гетьманщини. Вагомий внесок в духовно-культурну спадщину вніс гетьман Іван Мазепа (1687-1708). Вивчення цієї проблеми набуває особливої актуальності у зв’язку із загальним переосмисленням історії діяльності гетьманів, поверненням до наукового обігу замовчуваних раніше тем. Серед джерел і літератури з окресленої теми особливо цінними є універсали І. Мазепи, видані 2002 р. У монографії професора Д.Степовика в розділі, що стосується історії Києво-Печерської лаври періоду ХУІІ-ХУШ ст., відзначається меценатська діяльність гетьмана Івана Мазепи. Деякі факти та важливий матеріал знаходимо у працях митрополита Є.Болховітінова, Т.Геврика, М.Андрусяка, В.Січинського, І.Зельської, Л. Кіяшко. О.Оглоблин дав загальний монографічний нарис мазепинської доби і на цьому тлі образ її головного діяча - гетьмана Мазепи. У монографії С. Павленка подається перелік церковних будівель, зведених на кошти, виділені Мазепою. Цінними є публікації Ю. Мицика, в яких вміщені універсали й інші документи доби Мазепи. Однак узагальненого висвітлення внеску гетьмана у доброчинно-меценатську діяльність немає. Тому автор даної статті поставив за мету розглянути цю проблему детальніше. У своїй меценатській діяльності І. Мазепа значну увагу приділив Києво-Могилянській академії. У грамотах він підкреслював значення київської школи для навчання в ній дітей малоросійських. Митрополит Є. Болховітінов зазначав, що всі володіння, які за трактатом 1686 р. між Росією і Польщею лишилися за кордоном російським, відійшли від Братського монастиря, як і від інших. І вже гетьман І. Мазепа у 1691 р. підтвердив Братству маєтності, повернувши села Карпилівку, Косачівку і Лутаву "со всеми принадлежностями, грунтами, покосами, лесами, озерами, борами и всеми угодьями и то же подтвердил грамотой 1693, июня 15 с селом Лозняками; в 1694, июля 30 дня дал мельницьі и грунтьі Которские", "еще Мазепа 1702, мая 1 и октября 27 дал Влуков остров с озерами и всеми угодьями...; в 1707 г., июля 15 возвратил местечко Стайки". Своїми універсалами Мазепа підтвердив усі попередні надбання Братського монастиря й подарував від себе 17 дворів на Подолі та села Більмачівку (1692), Виповзів і Лутаву (1693). Крім того, він щороку давав на стипендії студентам 1000 золотих, "всякому з малоросійських дітей хотячому вчитись", поповнював бібліотеку "різними манускриптами".
Приймак, Томас Вольтер про Мазепу та Україну початку XVIII cт. / Український історичний журнал. - 2018. - № 1. Анотація: Пропонується порівняння методів трактування Вольтером гетьмана Івана Мазепи та його козацької Батьківщини у двох найвідоміших історичних праних французького мислителя: історії Карла XII, короля Швеції та історії Російської імперії під час правління Петра Великого. Також обговорюється використання Вольтером письмових, усних джерел та його історичний метод загалом. Ставлення Вольтера до І. Мазепи й української незалежності взагалі було, в основному, позитивним в його ранній праці про Карла XII, натомість стало набагато більш обережним, навіть негативним, у його історії Російської імперії, написаній на замовлення російського двору, та яка дуже схвально відгукувалася про реформи царя. Проте при детальному перегляді Вольтерової книжки про Карла XII, зробленій одночасно з його працею про Росію, автор дійшов висновку, що Вольтер загалом не змінив свій позитивний погляд на І. Мазепу та незалежність України, і тому його справжнє ставлення важко визначити. Праці Вольтера, зокрема про Карла XII, користувалися авторитетом в Європі періоду романтизму та були основним джерелом поеми Дж. Байрона про І. Мазепу, а також багатьох інших творів літератури, живопису, музики, які розглядали «мазепинську» тему. Франсуа-Марі Аруе, або Вольтер (1694-1778 pp.), один із видатних представників французького Просвітництва XVIII ст., був філософом parexcellence, плідним письменником, поетом, драматургом, прозаїком, дотепником і сатириком, чиє гостре перо любили та якого боялися в тогочасній Європі від Англії до Росії. Вольтер був прихильником деїзму, поборником «розуму» у справах публічних або приватних, запеклим критиком марновірства та зловживань римо-католицької церкви і «старого режиму» («ancien régime»), під яким він жив. Заклик Вольтера до боротьби з ідолопоклонством, цензурою й фанатизмом, «розчавити мерзенність» звучить в його друкованих працях та приватному листуванні. Хоча нині Вольтер відомий переважно як сатирик котрий, наприклад, люто висміяв філософський оптимізм у своїй сатирі «Кандид» («Candide», 1759 p.), свого часу він був також знаний і як історик, який критикував, на його думку, вузькі інтереси та науковий педантизм багатьох своїх попередників. Прагнучи написати «філософську» історію, яка концентрувалася б на великих темах, звертаючи увагу на саму розповідь та стиль, уникаючи трудомісткої й літописної історії, відкидаючи значну частину традиційного наукового апарату, як, наприклад, широке цитування джерел у зносках та в інших місцях, у різноманітних історичних працях Вольтер описав найважливіших персоналій і події свого часу, або принаймні того періоду, що безпосередньо передував його часу. У праці «Доба Людовіка XIV» («Le siècle de Louis XIV») Вольтер описав Францію періоду «Короля-Сонця» та розширив поле історії з війн і політики до економіки, права, культури, звичаїв, моральності. У широкомасштабному «Нарисі про вдачу й дух народів» («Essai sur les moeurs et l'esprit des nations») також прагнув розширити цю сферу географічно та культурно поза Європою, християнським світом, включивши Китай, Індію, обидві Америки та землі ісламу. Обидві праці змістили акцент в історії з античних Греції та Риму на більш актуальні часи. Усі три з цих зрушень, тобто від політики до культури, від Західної Європи у вузькому сенсі до ширшого світу та від античності до модерної історії, присутні в історичних працях Вольтера, що торкалися Східної Європи загалом і України козацького періоду або Івана Мазепи (1639-1709 pp.) зокрема. Цей гетьман, на той час уже важливий політичний діяч, шанований за опікування архітектурою, літературою, мистецтвом, невдовзі справить велике враження на європейську громадську думку своїм непередбаченим повстанням проти російського панування, і ця подія не залишиться поза увагою Вольтера. Ковалевська О.О. Нові підходи до пошуку достовірних зображень гетьмана Івана Мазепи / Ковалевська О.О. // Український історичний журнал. - 2007. - № 3. Анотація: Представлено авторський підхід до вирішення проблеми відтворення образу гетьмана І. Мазепи. В основі дослідження лежать результати криміналістичної експертизи фотокопій автентичних та достовірних портретів гетьмана, а також результати історико-порівняльного аналізу описів зовнішності І. Мазепи з візуальними джерелами. Пошуки українськими істориками та мистецтвознавцями автентичних зображень Івана Мазепи тривають уже понад два століття. Проведена такими відомими дослідниками, як О. Лазаревський, М.Грушевський, Ф. Уманець. Монографія «Мазепа» була в основному закінчена в кінці 1880 р. Не зраджуючи традиції спочатку апробувати твір перед колегами та вдячними слухачами, історик читає твір у себе вдома. Зі змісту листівки М.Костомарова до П.Житецького (1837—1911 рр.) дізнаємося, що 2 грудня відбулося таке читання, хоч тема його не була названа. Проте сказано, що автор може дати «прочитати дещо, що завтра уже відноситься в друк». Цілком імовірно, що це могла бути монографія про І.Мазепу. Обставини навколо публікації твору ілюструє листування М.Костомарова з редактором часопису «Русская мысль». С.Юр’єв, редактор видання, пильно слідкуючи за науковою діяльністю історика, відзначав, що монографії, наповнені історичними подіями і фактами у викладі М.Костомарова, породжують інтерес усіх і кожного. А дізнавшись про готовність «Мазепи», одним із перших звернувся до автора 4 січня 1881 р.: «Зробіть милість, обдаруйте мій журнал Вашою монографією про І.Мазепу, яка, як я чув, у Вас готова. Невже «Вестник Европы» буде щасливішим за мене?». Незабаром він отримав згоду на публікацію книги на початку 1881 р., точніше між 4 і 17 січня. У листі від 17 січня останній дякує М.Костомарову за монографію «Мазепа» і бажає, щоб ця праця з історії малоросійського народу швидше стала кращим здобутком для російського мислячого суспільства. Щоб продовжити розмову, він пропонує зустрітися і поговорити особисто. Листування розкриває деякі обставини, пов’язані з друком книги. Із листа Феофана Лебединцева (1828—1888 рр.) до П.Житецького від 12 жовтня 1881 р. дізнаємося, що попит на книгу був шаленим. У М.Костомарова був вибір між щонайменше трьома виданнями «Вестником Европы», «Русской мыслью» і «Киевской стариной», які стояли в черзі, очікуючи згоди. Історик поставив умову про видачу всього гонорару наперед, і лише С.Юр’єв пристав на неї. Припускаємо, що Михайло Стасюлевич (1826—1911 рр.), редактор «Вестника Европы», не зважився на такий крок, хоч на той час його журнал був найуспішнішим. «Киевской старине» годі було й сподіватися, адже вона мала вийти лише з наступного року. Ризик редактора «Русской мысли» виявився цілком виправданим. Але «Киевская старина» деякий час сподівалася на подвійну згоду М.Костомарова і С.Юр’єва на паралельну публікацію «Мазепи». П.Житецький мотивував «двохсторонній маневр» різними читацькими аудиторіями та існуючою практикою, але наміру не судилося здійснитися. 18 жовтня 1881 р. історик повідомив про свою відмову Ф.Лебединцеву.
Гончар, О. Т. Микола Костомаров у пошуках історичного портрета Івана Мазепи (за епістолярними джерелами) / Український історичний журнал,- 2010. - № 1. – С. 12-19 Анотація: Крізь призму епістолярної спадщини розкривається процес підготовки М.Костомаровим відомої праці «Мазепа. Историческая монография». Основна увага приділяється висвітленню особливостей наукової лабораторії історика, які здебільшого залишаються поза увагою дослідників творчості вченого. Українська Кліо, упевнено крокуючи по шляху інтеграції до європейського і світового контекстів, має повне право пишатися своїми класиками, здобутки яких давно вже стали надбанням загальнолюдської гуманістики. До таких знакових постатей належить Микола Костомаров (1817—1885 рр.) — учений із надзвичайно широким науковим діапазоном, взірець інтелектуала XIX ст. Творче надбання історика перебуває під прицілом дослідників багато десятиліть, проте однозначної оцінки так і не здобуло. В останні роки у костомаровознавстві спостерігається справжній публікаторський бум. Студії щодо творчості історика та його особистості характеризуються множинністю поглядів та конфліктністю. I це не дивно, оскільки Микола Костомаров володів унікальною методикою історичного дослідження, а його твори дають живу картину народного буття в усіх тонкощах з акцентом на внутрішній психометричний аналіз людини як творця історії. Мало хто із сучасників ученого так непокоїв владу і викликав палкі емоції в суспільстві. Поява значної кількості його студій перетворювалася на подію у науковому, громадському та, нерідко, політичному житті Російської імперії. Досить згадати епітети, якими характеризували особистість Миколи Костомарова дослідники — «історик-художник», «історик-белетрист», «буржуазний історик», «представник буржуазно-націоналістичної історіографії», «історик-антикварій», «український історик», «російський історик», «українсько-російський історик» і т. д. Чим більше часу спливає по смерті вченого, тим яскравішим стає образ Миколи Костомарова як зірки національної історії, що домінувала у XIX ст. Не можна заперечити тезу про те, що історик став фундатором основ «етнонаціональних досліджень і портретного жанру в історіографії» Однак, удаючись до аналізу спадщини історика, вчені здебільшого оминали (свідомо й мимоволі) або ж побіжно торкалися характеристики його наукової лабораторії, в якій постійно кипіла копітка й титанічна робота, внаслідок чого історична наука отримала ряд оригінальних фундаментальних праць. Яким був шлях кожної праці до читача? Як і чому значна частина творчої спадщини історика ввійшла до скарбниці світової історичної науки? Хто і що найбільше впливали на творчий процес? Які проблеми розв’язував історик у щоденній роботі? Відповіді на всі ці питання ховаються за дверима наукової лабораторії. Особливості її залежали від декількох факторів, серед яких найголовнішими можна визначити суспільно-політичні умови діяльності, соціокультурне оточення, характер самого вченого та стан його здоров’я. З’ясувати і комплексно проаналізувати ці фактори можна лише за умови залучення комплексу джерел особового походження, зокрема епістолярних.
Павличко, Дмитро. Іван Мазепа - символ боротьби за українську, європейську державність / Слово Просвіти : загально-політичне видання. - 2016. - № 27 Анотація: 19 депутатів українського парламенту 20 травня цього року внесли проект постанови про присвоєння міжнародному аеропорту “Бориспіль” імені Івана Мазепи. Не буду поіменно називати їх, але відчуваю повинність сказати — це думаючі політики, патріоти, чиї імена досі сприймалися як звичайні, а відтепер вони записані до історії України. На жаль, український історик М. Костомаров подвигу Мазепи не зумів збагнути. Як ідеолог побудови федеративної всеслов’янської держави, він уявляв собі вільну Україну в сім’ї вільних націй поруч з рівноправною з усіма народами Росією. Але Росія ніколи не хотіла бути рівноправною, і видатний історик, пишучи про Мазепу, вже бувши покараним за свої погляди, назвав гетьмана так, як цього бажала царська влада. До повстання Мазепи проти російського царизму інакше поставився М. Грушевський. Він не міг знайти оправдання співробітництву Мазепи з кривавим царем, і вважав, що прислужництво гетьмана Петровській тиранії перекреслило його омріяну, геніальну мету — здобути державницьку, національну свободу Україні у збройній боротьбі проти московського самодержавства. М. Грушевський пише: “Мазепа хотів створити сильну власть гетьманську, оперту на відданій їй старшині, піднести особу гетьмана високо в очах громадянства і народу і заступити різномисленність демократичного устрою однодумністю монархії, об’єднаної в особі гетьмана”. Виходить, Мазепа дбав насамперед про зміцнення своєї особистої влади, йдучи на розрив із царем, а це не вся правда. Вся діяльність гетьмана була спрямована на створення в Україні такого рівня освіти і європейської культури, який якраз давав простір для різномисленності демократичного устрою. Причини переходу Мазепи на сторону Швеції добре з’ясовує Пилип Орлик у листі до митрополита Стефана Яворського: “Старшина була настроєна дуже активно і грала роль чи не головну. Вона рішуче бажала використати даний момент в інтересах української політики, і Мазепі зовсім серйозно треба було рахуватися з можливістю, що коли він сам не стане на чолі сього перевороту, то старшина зробить його без гетьмана, проти царя, проти Мазепи”. П. Орлик додає: “для Мазепи це могла бути “dura necessitas — сувора необхідність”. Але найкраще про головну причину рішення виступити на боці шведів говорить сам Іван Мазепа у листі до І. Скоропадського: “Нас, Гетьмана, Генеральну старшину, Полковників і увесь Війська Запорозького начал, вродженими своїми привабами хочуть до рук прибрати і в тиранську свою неволю запровадити. Ім’я Війська Запорозького згладити, а козаків у драгунів і солдата перевернути, народ малоросійський вічно собі рабами поробити”. Іван Франко, чи не єдиний з великих українців, аналізує порив Мазепи до збройної боротьби за незалежну Україну як захист уже європеїзованої Гетьманщини від самодержавства, від царя, що, одягнувши на голову французький парик, сокирою вирубував національне дихання України і всієї просвітницької доби. “Хто знає, — пише Франко в статті “Хуторна поезія П. О. Куліша”, — чи не була б нині Україна освіченою, самостійною країною, коли б при помочі Мазепи удалось було шведам побити під Полтавою Петра? Добродій Куліш твердить, що без Петра ми були б пропали, що наш час “убережений ним”. Гарно убережений! Так, що й рушитись не може! А забуває д. Куліш, що деспотизм Николи був прямою консеквенцією деспотизму Петрового, що замість одного вікна, котре Петро прорубав у Європу, він позатикав ті вікна в Європу, котрі перед ним були у нас на Вкраїні. І коли через те у нас на Вкраїні стало глухо й темно, всі найліпші наші сили йшли в центральне вікно і душилися, і ниділи в нім, повертаючи свою службу не свому, а чужому народові”.
Павленко, Сергій. 7 фейків про гетьмана Івана Мазепу / День(укр): всеукраїнська суспільно-політична газета. - 2019. - № 50(20.03). Анотація: Про термін. «Фейк» набув активного поширення відносно недавно, але він якнайкраще підходить до імперської практики подання-представлення для громадськості відомого українського діяча. Фейк № 1. Вірнопідданий правитель. У російській історіографії поширена думка, ніби гетьман І. Мазепа був усе життя відданий царю, а «прозрів» лише під кінець свого правління під тиском обставин. Насправді гетьман корився правителю Московії, але водночас мав таємні зносини з Кримом, Польщею ще в 1690-х роках. «Уже я пробував приязні ханської, і був прихильний колишній хан Казин-Гірей, — говорив володар серед наближених, — але того відставлено, а теперішній хан спочатку приємно до мене на мої листи відписував, а тепер посилав я до Криму свого посланця, але далеко відмінився, а до паші селістрийського, до сераскера чимало посилали, не отримую жодної надії». Найкрасномовніше про опозиційність гетьмана свідчить його «Дума», написана в 1698 р., де він закликає українців до повстання: Озмітеся всі за руки, Не допустіть горкой муки Матці своїй больш терпіти! Нуте врагов, нуте бити! Самопали набивайте, Острих шабель добувайте, А за віру хоч умріте, І вольностей бороніте! Нехай вічна буде слава, Же през шаблі маєм права! Фейк № 2. Покликав Карла XII в Україну. Петро І та його оспівувачі звинувачували І. Мазепу в тому, що він запросив Карла ХІІ в Гетьманщину. Насправді шведська армія повернула в Україну через те, що за наказом царя, всі населені пункти на її шляху випалювалися. 17 вересня 1708 року перебіжчик Неман свідчив, що голодні підрозділи «йшли все по місцям горілим». Ад’ютант Петра І Федір Бартенєв доповідав Олександру Меншикову про те, як війська російського генерала Інфлянта «деревни и мельницы кругом неприятеля все палили». За шведськими оцінками, на шляху Смоленськ — Москва винищувалося все на просторі 10-12 миль. Результатом цих дій, голоду стало швидке поширення Білорусією чуми, яка забрала життя майже 34 тисяч людей. Невипадково у Могилеві шведів зустрічали як визволителів: «Панове, бороніть нас од тих москалів, бо вони нам до живого доїли». Фейк №3. Хабар на гетьманство. У ХVІІІ—ХІХ століттях поширена дезінформація про те, що І. Мазепа позичив у генерального обозного В. Дуніна-Борковського 10 тисяч рублів, аби ці гроші віддати фавориту царівни Софії — В. Голіцину — для «забезпечення» перемоги на виборах. Поширювачі цієї плітки не товаришували з логікою: якби старшина мав такі карколомні гроші у поході, то чого ж він сам не вручив хабара московському очільнику? Бо був скупий? Так став би ж гетьманом! Насправді перебіг коломацьких виборів добре описав її свідок — генерал Патрік Гордон. Якраз він засвідчив, що претендентів на булаву було двоє — І. Мазепа та В. Дунін-Борковський. Більшість голосів козаки віддали за першого. В. Голіцин справді зробив перед виборами натяк виборцям, що хотів би бачити на цій посаді Мазепу. Річ у тім, що московський очільник-дипломат добре знав латину, мав велику книгозбірню, а тому в нього ще раніше склалося добре враження про генерального осавула, який ще більше від нього знав іноземних мов, добре орієнтувався у літературі, політичних справах. |
