Матеріал для написання реферату Павло Скоропадський в українському державотворенні Гетьман розумів, що його держава має бути українською 29 квітня 1918 році відбувся так званий гетьманський переворот, коли до влади в Україні прийшов генерал Павло Скоропадський. Проголошення гетьманату ніби стало апеляцією до давніх українських традицій. Скоропадський, отримавши широкі владні повноваження, намагався стабілізувати ситуацію в Україні. При цьому ним здійснювалася політика м’якої українізації. Гетьман розумів, що його держава має бути українською. Було відкрито близько сотні українських гімназій, відбулося введення до навчальних програм української мови, історії та географії як обов’язкових предметів. Відкриті були українські державні університети в Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічний факультет у Полтаві, створені Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека, Український театр драми і опери, Українська державна капела, Український симфонічний оркестр, Українська академія наук тощо. Скоропадський належав до відомого старшинського козацького роду. У дитячі роки він познайомився з «українською старовиною», у нього виробився інтерес до української історії й культури. Але в плані політичному Скоропадський був лояльним підданим Російської імперії. Згадуючи про традиції, що існували в його сім’ї, він писав: «Україна розумілася як славне рідне минуле, але яке не пов’язане з сьогоденням, іншими словами, ніяких політичних міркувань, пов’язаних із відновленням України, не було. Моя сім’я була глибоко віддана російським царям, але в усьому якось підкреслювалось, що ми не великороси, а малоросіяни, як тоді говорилося, знатного походження».
Рум'янцев, В Павло Скоропадський в українському державотворенні (до 140-річчя з дня народження) / В. Рум'янцев // Вісник академії правових наук України: науково-практичне видання. - 2013. - № 1. Анотація: Розглядаються основні напрями державотворчої діяльності гетьмана П. Скоропадського, легітимність утворення Української держави, її форма, організація державного механізму, законодавство, міжнародні зв’язки. Постать Павла Петровича Скоропадського (03.05.1873–26.04.1945) представника старовинного дворянського роду, нащадка гетьмана І. Скоропадського, крупного землевласника, генерала-лейтенанта Російської армії, командира Першого українського корпусу Центральної Ради, отамана «Вільного козацтва», гетьмана України і досі викликає палкі дискусії. П. Скоропадський пройшов значний шлях військового від корнета, командира кавалерійського ескадрону до генерал-лейтенанта Російської армії, командувача 34 армійського корпусу. Після Лютневої революції 1917 р., яка викликала піднесення автономістського руху в Україні і визнання Тимчасовим урядом легітимності Центральної Ради, приступив до українізації свого корпусу, який отримав назву «Перший український корпус». Жовтневий переворот не сприйняв. Був призначений Центральною Радою командувачем збройних сил УНР. Вів успішні військові дії, які не дали змоги встановити радянську владу на території України. На знак протесту проти рішення Центральної Ради про розпуск Першого українського корпусу подав у відставку. Після вступу до Києва німецьких військ і відновлення Центральної Ради очолив офіцерсько-козацьку організацію «Українська народна громада», програмні цілі якої визначав так: «Компроміс у соціальних питаннях: демократизація державного устрою із залученням до участі в управлінні державою нових сил, які вийшли з народу, але в рамках безпечних для розвитку самої держави; українізація зросійщених культурних прошарків, яка можлива тільки шляхом поступового залучення їх до державної та культурної роботи, уникаючи будь-яких ексцесів шовінізму». 29 квітня 1918 р. на з’їзді хліборобів був обраний «гетьманом всея України». Багатогранна діяльність П. Скоропадського заслуговує на увагу передусім із точки зору його внеску в українське державотворення. Оцінка факту проголошення Української держави, її легітимність викликають в історико-правовій літературі палкі дискусії і характеризується дослідниками інколи з діаметрально протилежних позицій. Аналіз і оцінка особистого внеску П. Скоропадського в розбудову української державності, здобутків і прорахунків у справі державотворення неможливі без врахування тих складних обставини, в яких опинилась Україна навесні 1918 р. Як незаперечний факт слід визнати, що проголошення Української держави стало продовженням державотворчого процесу в Україні, викликаного попередніми революційними подіями. Кризова ситуація, що виникла в Україні навесні 1918 р. у зв’язку з Брестським миром, змушувала П. Скоропадського рахуватися із військовою присутністю німців та австро-угорців, щоб не втратити рештки суверенітету й зберегти українську державність для подальшого незалежного розвитку [12]. Тогочасна ситуація зумовлювала два можливих шляхи розвитку подій: офіційну окупацію України Німеччиною та Австро-Угорщиною і відверте її пограбування, або створення під протекторатом німців та австро-угорців українського уряду, який би задовольняв їх потреби, що і сталося.
Солдатенко, В. Ф. Режим Гетьманату 1918 р. у світлі документів та сучасних історичних студій/Український історичний журнал.- 2016. - № 6. Анотація: На основі найновіших фахових досліджень, в яких широко використано джерела, що до того не залучалися до наукового обігу, пропонуються міркування стосовно поглиблення уявлень, уточнення оцінок державно-правової моделі окупаційного гетьманського режиму в Україні в 1918р. Здійснюється критично-порівняльний аналіз із документальною базою й висновками, які домінували в історіографії попередніх десятиліть. Загалом коротка за історичними мірками революційна доба початку XX ст. ознаменувалася в Україні потужним вибухом державотворчих ідей, концепцій, поривань, частина яких була доведена до стадії експериментів, втілення у життя політико-правових моделей, запровадження альтернативних режимів, тобто пройшла ґрунтовну суспільну апробацію. Особливе місце в історичному досвіді посів період гетьманату. Він став реальною альтернативою планам соціальних і національних перетворень, якими марили соціалістичні сили мало не всієї тогочасної Європи. Гетьманат круто змінив вектор прогресивного поступу, став спробою наочної реалізації варіанту суспільного устрою, в основу якого було поклад на філософію повернення до здавна відомих, випробуваних людством цінностей у поєднанні з національно-специфічними традиціями, що, здавалося, також назавжди відійшли в минуле. Як у 1918 р. українське суспільство розкололося на два основних нерівних табори, більший з яких рішуче не сприйняв запропонованих П.Скоропадським рецептів «оздоровлення» нації, а менший об'єднав адептів новітнього гетьманату, так і до сьогодні продовжуються непримиренні битви представників різних підходів до тлумачення, оцінки однієї з дуже непростих сторінок вітчизняного досвіду. Природно, час від часу здійснюються спроби фронтального історіографічного дискурсу новітніх досліджень «другого гетьманату»1, спираючись на які в даному випадку можна обмежитися відзначенням лише найважливіших, найрельєфніших тенденцій. Автор цієї публікації, починаючи з перших своїх студій про Українську революцію, намагається доводити, що гетьманат, за всієї своєї ситуативної зумовленості, сутнісно, змістовно, орієнтаційно, стратегічно був не стільки кроком уперед в українському державотворенні, а відчайдушною спробою загальмувати, зупинити революційно-прогресивний поступ нації, навіть повернути «колесо історії» назад3. А похідною від цих визначальних чинників була форма державного управління, тобто авторитарно-монархічний режим. Великі сумніви щодо історичної детермінованості гетьманату висловлює М.Попович, уважаючи «вимучену псевдомонархічну авторитарну конструкцію» нежиттєздатною. Головну причину «консервативного й авторитарного режиму» відомий філософ убачає в тому, що «не було в українській традиції них стабільних формотворень, що їх намагалася намацати в темряві консервативна суспільна думка». Зрештою М.Попович виходить на дихотомічну оцінку феномена: «Режим Скоропадського - це правоцентристський авторитарний режим, але немає жодних підстав вважати його антинаціональним»4. Окрім іншого, вочевидь тут чітко оформлена рефлексія на твердження національно-соціалістичних діячів (В.Винниченко, П.Христюк, І.Мазепа, М.Шаповал та ін.), котрі кваліфікували гетьманський режим як «проросійський» і «антинаціональний».
Захарченко, Петро. Політико-правові засади формування національної політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.): до 100-річчя її утворення / Право України: Юридичний журнал. - 2018. - № 6. Анотація: Актуалізовано питання історичного минулого, пов'язаного з формуванням національної політики гетьманом Павлом Скоропадським і його урядом за часів Української революції 1917-1921 рр. Аналізуються проблеми державного будівництва та юридичного забезпечення процесу становлення національної державності в 1918 р. Наголошується на суперечливому характері формування національної політики як самим П. Скоропадським, так і його достатньо часто змінюваними урядами. З одного боку, він декларував принципи державного будівництва, що ґрунтувалися на обстоюванні державного суверенітету та незалежності, українських традиціях та історичних здобутках, а з другого, - будучи продуктом російської імперської системи, тяжів до її культури та духовного світу. Акцентовано увагу на тому, що протягом семи з половиною місяців перебування гетьмана при владі йому вдалося окреслити основні напрями своєї національної політики, прийняти ряд законодавчих актів, але втілити всі свої ідеї в такий нетривалий час йому так і не вдалося. Сучасна Україна визнала заслуги Павла Скоропадського, визначивши йому гідне місце в пантеоні своїх національних героїв. Відповідно до Указу Президента України від 22 січня 2016 р. "Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років" передбачено підготовку та публікацію наукових праць, присвячених 100-річчю подій Української революції 1917-1921 років, її ролі в історії України та Європи, а також життю і діяльності учасників українського визвольного руху початку XX ст. Одним із найбільш продуктивних в історії Української революції 1917-1921 рр., безперечно, був період Української Держави гетьмана П. Скоропадського. Позаяк як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії до нині тривають дискусії з приводу наявності українського національного змісту в діяльності гетьмана і його урядових структур, ми також не обійшли своєю увагою актуалізовану дослідниками тематику. 100-літній ювілей вікопомних подій також стимулює до роботи над виявленням і аналізом політико-правових засад формування національної політики в революційних умовах початку XX ст. Враховуючи зазначене, вважаємо, що актуальність публікації по лягає в осмисленні політики Української Держави 1918 р. у частині якості і своєчасності надання нормативно-правовими засобами національного характеру державному будівництву в епоху, що досліджується.
Солдатенко, В. Ф. Рец. на кн.: Пиріг Р. Діяльність урядів гетьманатів Павла Скоропадського: персональний вимір. – Український історични журнал,- 2016. – 3. Анотація: Представлено рецензію В.Ф. Солдатенка на книгу Р. Пиріг присвячену подіям в Україні на початку ХХ століття, а саме діяльності урядів гетьманатів і зокрема П. Скоропадського. Вивчення одного з переламних періодів вітчизняної історії – 1917–1920 рр. – відбувається нерівномірно. Спочатку в новітні часи (з рубежу 1980–1990-х рр.) переважна частина досліджень присвячувалася періоду Центральної Ради. Потім поступово акценти зацікавлень змістилися в бік аналізу розвитку України під керівництвом Директорії. І, нарешті, у працях істориків значно зріс інтерес до проміжного між існуванням двох Українських Народних Республік хронологічного відтинку – семи з половиною місяцям функціонування гетьманської Української Держави. Крім узагальнюючих публікацій, покликаних відтворювати досвід буремних років у цілому, з’явилося фундаментальне документальне видання, ціла низка монографічних проектів, проведено ряд конференцій, безпосередньо присвячених феномену гетьманату, його очільникові. У результаті багато аспектів досвіду даного періоду відтворюються доволі предметно та рельєфно, оцінюються об’єктивно й усебічно. У контексті означеної тенденції природною стала поява нової монографії одного з найбільш плідних, ґрунтовних дослідників гетьманату 1918 р. Р. Пирога. Книгу присвячено історії врядування в Українській Державі. Звертає на себе увагу особливий ракурс авторського підходу до реконструкції досвіду й оцінки діяльності глави держави, керівництва виконавчої влади. Це не стільки абстрактно-відсторонений, зверхній, із відстані багатьох десятиліть погляд на події, а спроба пояснити вибір політики, рішень, кроків через індивідуальну мотивацію поведінки й проникнення у сутність тогочасних обставин. І якщо Р.Пиріг часом не робить наголосу на значному обмеженні суверенітету України, по суті повній залежності керівництва держави від окупаційної адміністрації, наведені факти, документи переконливо промовляють самі за себе, а розлогі моралізування видаються необов’язковим. Найбільш наочний приклад – описання того, як у кабінеті начальника штабу оберкомандо ґенерала В.Ґренера за участі німецького посла А.Мумма, інших дипломатичних представників Німеччини й Австро-Угорщини, із цинічним нехтуванням дипломатичного етикету відбувалося обговорення кандидатур на посади міністрів, рішуче відхилялися як «неблагонадійні» деякі з тих, кого запропонувала українська сторона, тут же замінялися на апріорі лояльних щодо окупантів, а попередньо прийняті умови «співпраці» тут же доповнювалися новими, більш жорсткими (с.65–69). Де вже тут шукати якомога м’якші, еластичніші оцінки формі правління гетьманату, його статусу, як це намагається робити значна частина сучасних вітчизняних істориків?! Пиріг, Р. Я. Проблема виборів до сейму у внутрішній політиці гетьманату П. Скоропадського (квітень - грудень 1918 р.) / Р. Я. Пиріг // Український історичний журнал. - 2012. - 3. Анотація: Висвітлюються намагання правлячих кіл гетьманської держави використати питання виборів до вищого представницького органу для стабілізації внутріполітичної ситуації, показано підготовку проекту закону про вибори у сейм, розкрито причини нереалізованості цього проект. Доба революції 1917–1921 рр. породила на теренах України кілька національних державних утворень. Проте жодному з них не вдалося створити цілком легітимного та дієздатного законодавчого органу. Українська Народна Республіка провела у грудні 1917 – січні 1918 рр. вибори до Українських установчих зборів, однак не змогла їх скликати. Трудовий конгрес – представницький орган, зібраний Директорією УНР, провів у січні 1919 р. на єдину сесію й більше не засідав. Українська Народна Рада часів Західноукраїнської Народної Республіки, сформована з депутатів Галицького та Буковинського сеймів, згодом передала свої функції «уповноваженому диктаторові» Євгенові Петрушевичу. Прийшовши до влади, гетьман Павло Скоропадський задекларував вибори до Українського сейму як невідкладне завдання свого правління. Саме сейм мав визначити державно-політичну модель України. Однак, попри декларації, уряд не домігся навіть розробки проекту закону про обрання цього законодавчого органу. Водночас вибори українського (державного) сейму впродовж усього функціонування гетьманату залишалися однією з важливих проблем внутрішньополітичного життя. Цей фактор підживлював звинувачення опозиційними партіями гетьманського режиму в «недемократичності», «нелегітимності», «узурпації влади». Для самої влади декларування виборів до сейму виступало пояснюючим аргументом тимчасовості та надзвичайності гетьманського правління, яке мало завершитися з обранням представницької гілки влади та її волевиявленням щодо форми української державності. У вітчизняній історіографії проблема виборів до сейму в Українській Державі спеціально не досліджувалася. Хоча згадка про наміри П. Скоропадського їх провести присутня майже в усіх працях з історії гетьманату. Неопубліковані протоколи засідань уряду та документи Міністерства внутрішніх справ у поєднанні зі спогадами самого гетьмана дозволяють висвітлити це питання більш детально. Виданою відразу після державного перевороту 29 квітня 1918 р. гетьманом П. Скоропадським грамотою «До всього українського народу» Центральна і Мала Ради оголошувалися розпущеними, а міністри і їх заступники – звільненими. Документ містив і положення щодо майбутнього вищого представницького органу Української Держави: «В найближчий час буде видано закон, установляючий порядок виборів до Українського сейму». Безперечно, декларація щодо близьких перспектив обрання представницького органу влади насамперед була спрямована на випередження негативної реакції політичних партій і громадських організацій у зв’язку із силовим поваленням Центральної Ради, образ якої у суспільній свідомості асоціювався з органом революційного народоправства. Ця теза також була покликана дати відповідь на питання про долю Українських установчих зборів, вибори до яких було проведено Центральною Радою наприкінці грудня 1917 – на початку січня 1918 рр., однак не в усіх губерніях. Із 301 депутата було обрано 172. Серед них 70% – представники лівих партій. Намічене на 9 січня скликання зборів було відкладене. Уже після повернення з евакуації Мала Рада 11 квітня призначила відкриття Українських установчих зборів на 12 травня3 . Саме ця обставина змусила німецьке військове командування форсувати зміну влади в Україні, адже було очевидним, що більшість депутатського корпусу становлять члени українських соціалістичних партій, які нададуть певної легітимації не тільки самим установчим зборам, а й Конституції УНР, ухваленій в останній день функціонування Центральної Ради. 18 квітня німецький посол Адольф Мумм доповідав у Берлін, що скинення Центральної Ради дасть змогу «запобігти відкриттю призначених на 12 травня Установчих зборів, яке уявляється ворожим Німеччині актом» . Винесені уроки мають стати повчальними для нинішнього вітчизняного законодавчого корпусу в обслуговуванні національних інтересів, адже події і явища минулого і сучасності, здається, синхронізовані до максимуму, йдеться про умови воєнно-революційного часу, в яких Україна перебувала 100 років тому і перебуває зараз. |
