Матеріал для написання реферату Політика депортації українців ДЕПОРТА́ЦІЯ (франц. deportation, від латинського deportatio – вигнання, заслання) – примусове виселення з місця постійного проживання особи, групи осіб або народу. Як засіб кримінального чи адміністративного покарання відомий з часів Київ. Русі: вигнання поза межі громади або краю за «Руською правдою» було складовою частиною покарання за тяжкі злочини (у Великому князівстві Литовському застосовувався його різновид – «виволання»). Депортації народів широко застосовувались в СРСР будучи своєрідного інструмента радянської демографічної й національної політики. Насильному переселенню у віддалені райони СРСР піддавалися як окремі особи, так і цілі народи визнані офіційною владою соціально небезпечними. В даний час термін депортація є синонімом адміністративного видворення і означає вид адміністративного покарання, що застосовується виключно щодо іноземних громадян або осіб без громадянства і полягає в їхньому контрольованому добровільному виїзді або примусовому видворенні (у тому числі під конвоєм) за межі країни перебування. Відповідно до Протоколу № 4 до Європейської конвенції про захист прав людини й основоположних свобод, ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якого він є й жодному громадянинові не може бути заборонений в'їзд на територію своєї держави. Відповідно до статті 7 Римського статуту міжнародного карного суду від 17 липня 1998 року «депортація або насильницьке переміщення населення» відноситься до числа злочинів проти людяності й тягнуть за собою міжнародну кримінальну відповідальність.
Литвин М. Р. Всеукраїнська науково-практична конференція "Депортації українців Польщі: науковий та суспільно-політичний дискурси, історична пам'ять" // Український історичний журнал, 2016. -6. Депортації корінного етносу є найважчою формою політичних репресій, яка за своєю суттю й характером здійснення може прирівнюватися до етноциду. Однак сучасний польський політикум намагається марґіналізувати, применшити масові депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя в 1944—1951 pp., насамперед операцію «Вісла» 1947 p., у ході якої за сприяння силових структур Польщі, Чехословаччини та СРСР було депортовано в північнопольські райони понад 150 тис. західних українців. Безпідставна ухвала Сейму від 22 липня 2016 р. щодо українсько-польського протистояння на Волині 1943 p., вихід у прокат виразно антиукраїнського художнього фільму «Волинь» частково призупинили конструктивний діалог науковців та представників влади обох країн щодо вшанування пам'яті жертв тих трагічних подій. Всеукраїнська наукова конференція, яка відбулася 7 грудня 2016 р. в Тернополі, мала на меті реконструювати драматичну сторінку українсько-польсько-радянських відносин середини XX ст. — депортації українців із Лемківщини, Надсяння, Холмщини й Підляшшя. Її організаторами стали Тернопільський національний педагогічний університет ім. В.Гнатюка (ТИПУ ім. В.Гнатюка), Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича HAH України, Всеукраїнське товариство «Лемківщина». Науковий форум, в якому взяли участь представники Києва, Львова, Луцька, Миколаєва, Тернополя, Чернівців, розглянув геополітичні та внутрішньополітичні обставини, етапи й наслідки депортацій українців із території Польщі (в УРСР та на північнозахідні землі ПНР). Те, що захід відбувся саме в Тернополі, цілком виправдано: у повоєнний період із понад 700 тис. депортованих українців Закерзоння на Тернопіллі оселилося близько 200 тис. Окремі аспекти проблеми розглядалися на міжнародних, регіональних та всеукраїнських конференціях, семінарах, проведених за участю обласних товариств «Лемківщина», «Любачівщина», «Надсяння», «Холмщина», науковців Тернополя, Львова, інших міст: «Депортації» (1998 p.), «Українсько-польські відносини в XX столітті: державність, суспільство, культура» (1999 p.), «Україна - Польща: шлях до європейської співдружності» (2001 p.), «Україна - Польща: уроки Другої світової війни» (2003 p.), «Україна - Польща: шлях до європейської співдружності» (2003 p.), «Депортація українців з етнічних земель - трагічна сторінка в історії нашого народу» (2004 p.), «Депортація українців з Польщі до УРСР у 1944—1946 pp. та її оцінка в сучасних наукових дослідженнях» (2006 p.). Данилиха, Наталія Політичні мотиви та наслідки переселення українців із Польщі в УРСР у 1944–1950-х рр. (на матеріалах західноукраїнських областей) // Український історичний журнал, 2021. -№ 3. Анотація: Проаналізувано політичні мотиви та наслідки депортації українців із Польщі в Українську РСР у 1944–1950-х рр., діяльність радянських і польських державних структур, що ініціювали й організовували таке переміщення людей, їх розселення в Україні, шляхи інтеграції в економічне і суспільне життя. Методологія ґрунтується на принципах історизму, системності, неупередженого підходу до оцінки об’єктивності джерел, їх комплексного використання та репрезентативності, звернення особливої уваги до виявлення нового пласту джерельної бази з теми дослідження. Наукова новизна. Виділено й комплексно проаналізовано питання політичних аспектів та соціально-демографічних наслідків переселення українців із Польщі в УРСР у 1944–1950-х рр. Уточнено географію розселення і подальшу міграцію переселенців в Україні, висвітлено їх побутове облаштування й соціальну адаптацію в суспільстві. Переселення українців у 1944–1946 рр. в УРСР з етнічних земель, що у післявоєнний час опинилися у складі польської держави, було здійснено насильницькими засобами без урахування волі місцевого населення. Переміщення мас українців і поляків було пов’язане з неймовірними людськими стражданнями духовно-психологічного й матеріального характеру, які досі дають про себе знати у свідомості сотень тисяч депортованих. Незважаючи на плани органів радянської влади спрямувати основну масу переміщених із Холмщини, Надсяння та Лемківщини у східні райони УРСР, на початку 1950-х рр. у шести західних областях республіки (Волинській, Дрогобицькій, Львівській, Рівненській, Станіславській, Тернопільській) знайшла постійне місце проживання 98 651 родина переселенців із Польщі, тобто майже 80% від їх загального числа. Світова війна 1939–1945 рр. суттєво вплину.ла на долю багатьох держав і народів. Трагічною виявилась доля українського населення західної смуги українських етнічних земель, яке, згідно з угодою, укладеною 9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення й урядом УРСР, було позбавлене батьківщини та переселено до радянської України. Тематика так званої «евакуації» українського населення з передбачуваної у 1944 р. території повоєнної польської держави в УРСР і, відповідно, польського населення із західних областей республіки до Польщі досліджена порівняно повно. Проте наявність значного історіографічного масиву ще не дає підстав твердити про нібито належне дослідження проблеми переселення українського населення Холмщини, Лемківщини та Надсяння і його подальшої долі. Зрозуміло, що кожну зі сторін цікавила доля «своїх»: Україну – українців так званого Закерзоння, а Польщу – так званих «кресов’яків» (поляків із Західної України та Білорусії). У польській історіографії питання втрати малої батьківщини було невіддільно пов’язане з державницьким інтересом щодо «кресів», ролі Львова, Вільнюса. Тому у Польщі ніколи про те не забували, і тільки тепер, із поступовим формуванням позитивного образу України та Литви, поляки починають по-іншому дивитись на депортацію з «кресів». У радянській Україні, пропозиції якої про приєднання Перемишля і Холма були перекреслені Москвою, згадувати про якісь насильницькі переселення на тлі «Великої Перемоги» вважалось крамолою. Через те бодай слабкий розголос тим трагічним подіям могли хіба що робити самі переселенці та їхні нащадки. Спробуємо узагальнити й у певній мірі проаналізувати праці фахівців з обраної проблеми, що становлять сьогодні історіографічний набуток. Якщо класифікувати весь корпус публікацій про переселення українців із Польщі в УРСР та їх подальшу соціально-побутову адаптацію в Україні, то умовно їх можна поділити на такі групи: праці радянських істориків про «евакуацію»; розвідки українських дослідників періоду незалежності України (починаючи від 1991 р.); напрацювання представників української діаспори та зарубіжних істориків. За жанровими особливостями публікації з проблеми переселення, своєю чергою, можна було б поділити так: монографічні видання; статті у збірниках і періодичних виданнях; енциклопедичні й довідкові видання; мемуарні та белетристика. В історії багатьох народів були такі події, які старались замовчувати. Відбувалось це з різних причин: через суперечливе соціально-політичне значення самої події та пов’язані з цим труднощі в її оцінці, через труднощі у доступі до першоджерел про подію, а також з огляду на політичні причини, пов’язані з добою роботи істориків. До таких замовчуваних подій в УРСР та у СРСР загалом і належала згадана вище угода від 9 вересня 1944 р. про взаємну евакуацію українського й польського населення. За весь радянський післявоєнний період історії України з цього питання вийшла лише одна монографічна праця І.Євсєєва, в якій у стандартному радянському варіанті описано «добровільне» переселення, здійснене нібито «самим справедливим шляхом» . Певні матеріали про те «взаємне переселення» подали також львівські історики в колективній праці .
Радченко, Ольга Віденські євреї в УРСР 1939–1941 рр.: між нацистськими та радянськими репресіями // Український історичний журнал, 2020. -№ 3. Анотація: На основі аналізу архівних слідчих справ НКВС із фондів вітчизняних і зарубіжних документосховищ, а також матеріалів приватних колекцій висвітлено сутність нацистської та радянської політики стосовно віденських євреїв, вивезених у жовтні 1939 р. на ст. Нисько колишнього Люблінського воєводства. Наукова новизна полягає в тому, що вперше зібрано та систематизовано матеріал щодо перебування віденських євреїв на початковому етапі Другої світової війни. Серед завдань статті: окреслити соціальні групи вивезених із Відня євреїв та обставини перетину ними німецько-радянського кордону; охарактеризувати радянську політику щодо леґалізації біженців, їх працевлаштування; виявити настрої віденців на новому місці, плани щодо інтеґрації в радянське суспільство, повернення додому або еміґрації до третіх країн, реакцію на ці прагнення з боку нацистської та радянської влади. При аналізі архівних документів авторка послуговувалася передусім структурно-джерелознавчим та ретроспективним методами. В українській історіографії та публічному дискурсі питання біженців з окупованих нацистами територій європейських країн досі залишається маловивченим. І це при тому, що сотні тисяч людей, які з початком Другої світової війни тікали від вермахту й рухалися на схід, опинилися у Західній Україні, а частина з них згодом завербувалася на роботу в південних і східних областях УРСР. Багато польських, українських та російських дослідників зосередили свою увагу на перебігу воєнних дій, подальшій радянській політиці щодо місцевого населення. Переважно на марґінесі їхніх розвідок залишився значний комплекс питань, пов’язаних із правовим і соціально-економічним станом тисяч біженців-громадян Польщі, хоча впродовж двох останніх років і простежується певний поступ у дослідженні цих явищ. Білою плямою в історіографії не лише України, а й Австрії стала доля майже 1,5 тис. євреїв, депортованих із Відня, котрі опинилися на території Східної Галичини, згодом інкорпорованої до складу СРСР. Важливість вивчення нацистської та радянської політики щодо біженців зумовлена не тільки науковою новизною теми, але й тим, що аналіз пов’язаних із цими питаннями документів висвітлює нові сторінки в радянсько-німецькій співпраці на початковому етапі Другої світової війни, а також у нацистській політиці геноциду єврейського населення в окупованих Німеччиною країнах Європи. Серед публікацій, які мають неабияке значення для висвітлення передісторії віденських євреїв в УРСР на початку Другої світової війни, слід відзначити праці М.Борака та Дж.Мозера , а також деякі статті 4 . Саме з цих розвідок можна дізнатися про юдофобську політику нацистів, яка супроводжувала аншлюс Австрії, унаслідок чого євреї були позбавлені майна та права на роботу. У листопаді 1938 р. в багатьох містах Третього Райху, зокрема й у Відні, відбулися погроми, відомі в історії під назвою «Кришталева ніч», котрі позначили перехід від дискримінації євреїв до системного переслідування та Голокосту. 4 тис. євреїв-чоловіків із Відня депортували до концтабору Дахау. Навесні 1939 р. їх звільнили за умови, що вони якомога швидше еміґрують із країни. І хоча близько 130 тис. австрійських євреїв змогли виїхати з Австрії, багатьом не вдалося подолати бюрократичні перешкоди, знайти потрібні кошти. Задля очищення території від євреїв керівник Центрального бюро єврейської еміґрації у Відні, Празі та його філіалу в Моравській-Остраві А.Айхман (нацистський злочинець, який у 1960 р. опиниться на лаві підсудних в Ізраїлі) організував у жовтні 1939 р. шість залізничних транспортів, що ними 3,9 тис. євреїв із Відня, Катовиць і Моравської-Острави доправили на залізничну станцію Нисько в колишньому Люблінському воєводстві. Цими ешелонами з Відня 20 жовтня виїхали 912, а 26 жовтня – 672 особи. На заболочених землях Ґенеральної ґубернії між річками Віслою, Бугом, Сяном планувалося створення «єврейського резервату». Утім через недостатню узгодженість дій усіх причетних до депортації структур і складність загальної військово-політичної ситуації керівництво Головного управління імперської безпеки в Берліні від цих планів відмовилося, тож депортованих євреїв спрямували в бік демаркаційної лінії між «сферами інтересів» Німеччини та СРСР.
Когут, Андрій Матеріали перлюстрації кореспонденції за 1946-1949 роки як джерело для дослідження операції "Захід"(1947) // Архіви України, 2020. -№ 1. Анотація: Наприкінці березня 1944 р. у західних областях УРСР, практично відразу після того, як територіями, де діяла УПА, а ОУН мала розгалужену мережу осередків, пройшла лінія фронту, радянські органи держбезпеки відновили проведення депортацій. Упродовж кількох років звідси було примусово виселено 14 729 сімей (36 609 осіб), члени яких перебували в підпіллі, відзначалися антирадянськими настроями або ж уже були заарештовані. Метою статті став аналіз особливостей, динаміки та головних цілей депортаційних заходів органів держбезпеки в 1944–1946 рр. Дослідницькі завдання фокусуються на розгляді нововиявлених документів НКВС, НКДБ, МВС, МДБ, які реґламентували проведення виселення, а також зіставлення їх зі статистичними показниками результатів «чекістсько-військових» заходів. Методологія дослідження ґрунтується на загальноісторичному компаративному підході із залученням елементів історико-правового аналізу. Протистояння між «червоними» партизанами та відділами Української повстанської армії, яке тривало з 1943 р., набуло нового розмаху після того, як територією Західної України пройшла лінія німецько-радянського фронту. Головним противником українського підпілля стали органи держбезпеки. 8 лютого 1944 р. народний комісар внутрішніх справ УРСР В.Рясной доповідав на ім’я Л.Берії про неминучість боїв із повстанцями та необхідність суттєво підвищити мобільність внутрішніх військ НКВС. Через тиждень, 15 лютого, В.Рясной запитував згоди Л.Берії перенаправити 3 тис. партизанів, котрі мали поповнити органи міліції, на підсилення військ НКВС, які не справлялися із завданням ліквідації повстанських підрозділів. Наступного місяця, зважаючи на складність боротьби, у Рівному було створено оперативний штаб та відряджено до нього заступників наркома внутрішніх справ СРСР – С.Круґлова й І.Сєрова. Троє згаданих вище керівників радянських органів державної безпеки стали адресатами директиви №122 від 31 березня 1944 р. «Про репресування членів сімей оунівців», виданої Л.Берією у відповідь на лист №1-83 від 29 березня того ж року. Ще не вдалося виявити архівний примірник цього документа. Однак на основі аналізу листа №2179/ос від 24 травня 1947 р., відправленого за підписами заступника міністра держбезпеки СРСР С. Оґольцова та міністра держбезпеки УРСР С.Савченка на адресу міністра державної безпеки СРСР В.Абакумова, можемо зробити висновок, що він містив запит на здійснення примусових виселень як методу боротьби з українським визвольним рухом («націоналістичним підпіллям»). У цьому листі, поміж іншим, повідомлялося про кількість депортованих сімей місцевого населення. Саме у відповідь на цей документ і було видано наказ про проведення у Західній Україні у жовтні 1947 р. найбільшої повоєнної депортаційної операції під кодовою назвою «Захід». Як метод репресій примусове виселення не було чимось унікальним. У перші роки Другої світової, тобто в 1939–1941 рр., радянська влада використовувала масові депортації на щойно приєднаних західних територіях. У завершальний період війни й після неї примусові виселення стали також інструментом боротьби проти «народів-зрадників» та антикомуністичного підпільного руху, особливо у західних районах України, Білорусії, у Прибалтиці. Операція «Захід» була найбільшим масовим примусовим виселенням після завершення Другої світової війни на території Західної України. Незважаючи на це, поряд із наступними депортаційними операціями, такими, як «Весна» (22–23 травня 1948 р.), «Прибій» (25–28 березня 1949 р.), «Південь» (6–7 липня 1949 р.), вона є малодослідженою. Безпосередньо про операцію написано лише декілька статей. Ще більш лапідарно висвітлено примусові виселення із Західної України 1944– 1946 рр. напередодні операції «Захід». Фраґментарною є й інформація в опублікованих збірниках архівних документів.
Дрозд, Роман Проблеми взаємовідносин поляків та українців у ПНР (1947–1989 рр.) // Український історичний журнал, 2018. -№ 6. Анотація: У 1947 р. польська комуністична влада здійснила акцію «Вісла», у результаті якої 150 тис. українців було розселено й розпорошено на західних і північних землях Польщі. Вони мали пристосуватися в новій не лише матеріальній, а й суспільній реальності. До того ж мали відмінну від поляків оцінку польсько-українського конфлікту, почувалися скривдженими. Із цієї причини польсько-українські відносини не були позитивними. Обидві сторони взаємно звинувачували одна одну за заподіяну шкоду. Тодішня польська влада засобами пропаґанди намагалася будь-що виправдати депортацію польських громадян української національності в рамках акції «Вісла», котрих представляли «націоналістами» і «бандитами». Саме це перешкоджало зближенню між поляками й українцями Під час акції «Вісла» 1947 р. на західні й північні землі Польщі було депортовано близько 150 тис. громадян, переважно українців, яких розпорошували по польських селах. Спочатку був наказ, щоб їх відсоток у населеному пункті не перевищував 10% від загальної кількості мешканців. Родини, які вважалися нелояльними, розселяли по польських селах, але не більше однієї. Згодом виявилося, що кількість українських сімей була занадто великою щодо переселенських можливостей органів влади. Відповідно до цього було змінено до 40% допустимe частку переселених українців, але із застереженням, щоб їх кількість у повіті не перевищувала 10%. На практиці це означало потребу проведення повторних переселень уже поселених родин. Чому так відбувалося? Відповідь міститься в інструкції міністерства повернених земель від листопада 1947 р., де стверджувалося, що основна мета переселення поселенців – їх асиміляція в новому польському середовищі. Тож потрібно докласти всіх зусиль, аби досягти цієї мети. Не вживати стосовно цих поселенців термін «українець». У випадку проникнення разом із поселенцями на «повернені землі» «інтеліґентського елементу» розміщувати його окремо й подалі від громад, де мешкають поселенці в рамках акції «Вісла». Основну мету останньої влада зазвичай приховувала, адже вона суперечила декларованим комуністами гаслам про «демократію», «дружбу народів» і т. ін. Тому справу подавали як результат ліквідації українського підпілля, скидаючи тим самим відповідальність за її проведення на самих українців. Це був спланований спосіб приховування здійсненого злочину. У цьому дусі працювала комуністична пропаґанда впродовж усього періоду існування Польської Народної Республіки (ПНР). Загалом стосовно польсько-українського протистояння окресленого часу вийшли друком щонайменше 58 наукових і науково-популярних студій, 50 спогадів, 10 випусків із популярної серії «Бібліотека жовтого тиґра», а також понад 60 романів. Серед них – найбільш популярні твори, які фальсифікують картину польсько-українського конфлікту: «Заграви в Бескидах» Я. Ґергарда і «Сліди рисячих кігтів» В. Жулкевської. Обидва цих твори були обов’язковими для вивчення у шкільній програмі. У подібному стилі написано книжки Е. Пруса й А. Бати, які з’явилися наприкінці 1980-х рр., тобто в період занепаду «народної Польщі». Тут не лише оминалися незручні, а й виставлялися на перший план фальсифіковані та перекручені «факти». Так, замовчувалися епізоди вбивств українського населення солдатами, міліціонерами, функціонерами органів держбезпеки, учасниками польського підпілля. Аналогічно відображено цю проблему в безлічі газетних, журнальних, наукових і науково-популярних статей, у радіо- й телевізійних програмах. На тему, окреслену в нашому дослідженні, знято щонайменше три художніх фільми, з яких найвідоміший «Сержант Калень» режисури Петельських (екранізація «Заграви в Бескидах»), який неодноразово демонструвався під час «українських» різдвяних свят. |
