Студенту на замітку: Психологія спілкування. Засоби комунікації

     Засоби комунікації

Передання будь-якої інформації можливе лише за допомогою зна­кових систем. Існує кілька таких систем, які використовуються в ко­мунікативному процесі й відповідно до яких можна класифікувати засоби комунікації як вербальні та невербальні.

Вербальна (від лат. иегЬит - слово, словесний, усний) комунікація використовує як знакову систему мову - найбільш універсальний за­сіб людського спілкування, який забезпечує змістовий аспект взаємо­дії і взаєморозуміння у процесі спільної діяльності. У тому, що слухач точно розуміє зміст висловлювання, комунікатор може пересвідчити­ся лише тоді, коли відбудеться зміна "комунікативних ролей", тобто коли реципієнт стане комунікатором і своїм висловлюванням дасть знати про те, як він розкрив зміст інформації.

Діалог, або діалогічна мова як специфічний різновид розмови яв­ляє собою послідовну зміну комунікативних ролей, у ході якої виявля­ється зміст мовного повідомлення, тобто відбувається збагачення, ро­звиток інформації.

Б. Ф. Поршнєв правильно підкреслив ту обставину, що мова є "су- перподразником", який відрізняється від інших подразників не лише кількісно, не лише силою свого впливу на нервову систему. Людське слово, на думку вченого, здатне зруйнувати те, що виробила перша сигнальна система - умовно-рефлекторні зв'язки і навіть уроджені безумовні рефлекси.

Ефективність мовного впливу значною мірою визначена його зміс­товністю і багатством мовних засобів, культурою і виразністю мови. Не випадково функціональне значення людської мови як засобу і чинника соціального спілкування останнім часом усе більше стаєпредметом спеціального дослідження. У зв'язку з цим заслуговує на увагу концепція "мовного спілкування", яку запропонував О. Аеонтьєв. Спілкуванням він уважав мовну діяльність, яку аналізують у взаємо-зв'язку зі спілкуванням і з позиції її психологічної зумовленості.

Б. Паригін, аналізуючи концепцію О. Леонтьєва як фундаментальну і важливу, уважає, що "мовне" спілкування не можна зводити до діяльності, а мову - до виду спілкування. Однак, на його думку, це не дає підстав недооцінювати значущість ні живої контактної усної мови, ні виразності друкованого слова. Відомо, наскільки великою є сила слова як способу налагодження не лише раціонального, але й емоційного контакту. Наприклад, палітра слів, за допомогою яких можна висловити всі можливі емоційні стани людини, налічує близько 5-6 тис. слів.

Невербальна комунікація - це обмін невербальними повідомленнями між людьми та їх інтерпретація в певній ситуації.

У процесі невербальної комунікації люди одержують певну інформацію. Це, по-перше, інформація про особистість комунікатора: темперамент, емоційний стан, "Я"-образ і самооцінку, особистісні властивості й якості, комунікативну компетентність, соціальний статус, належність до певної групи або субкультури; по-друге, - про ставлення учасників один до одного - емоційну близькість чи віддаленість, характер або тип відносин, динаміку взаємостосунків тощо. По-третє, це інформація про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, яка дає змоіу реіулювати взаємодію: інформація про міру залучення в ситуацію - комфортність, спокій, інтерес або ж, навпаки, прагнення вийти з неї - нервозність, нетерпіння.

У невербальну комунікацію входять різні знакові системи: оптико- кінетична, пара- і екстралінгвістична, просторово-часова, контакт "віч-на-віч", які мають свої особливості.

Оптико-кінетична система знаків використовує жести, міміку, пантоміміку. Загалом цю систему можна уявити як сприймання властивостей загальної моторики різних частин тіла (рук - жестикуляція, обличчя - міміка, пози - пантоміміка). Ця загальна моторика відображає емоційні реакції людини, оскільки включення оптико-кінетичної системи знаків до комунікативної ситуації надає спілкуванню певних нюансів, що можна сприйняти неоднозначно навіть за умов використання одних і тих самих жестів у різних національних культурах. Значущість оптико-кінетичної системи знаків у комунікації на стільки велика, що виокремилась особлива галузь досліджень - кіне- сика, яка вивчає ці проблеми. Термін "кінесика" увів американський психолог Р. Бьордвістл для вивчення спілкування за допомогою ана¬лізу рухів тіла.

Міміка - головний канал передання людських емоцій. Контроль за виразом обличчя дає змогу підсилювати, стримувати, нейтралізувати, приховувати емоції. Велике значення в невербальній комунікації мають вираз обличчя, погляд. Вираз обличчя, наприклад, найбільше підкреслюють кути губ, насуплені або підняті брови, зморщене чоло. Ці елементи міміки дають змогу передати всю гаму емоцій і почуттів - від приємного здивування до розчарування. Сприймання емоційного стану людини за виразом обличчя відбувається настільки точно і настільки швидко, що японські психологи запропонували використовувати схематичне зображення обличчя людини під час переживання певних емоцій для швидшого передання оператору інформації про стан системи керування - машини. Виявилося, що цей спосіб інформування оператора - найшвидший і найнадійніший з усіх, у всякому разі набагато випереджає за всіма параметрами цифрові, графічні, колірні способи.

Дж. Франкл показав, наскільки велике значення має міміка для розуміння іншої людини. На підставі опитування медичного персоналу неврологічного відділення клінічної лікарні дослідник з'ясував парадоксальний, на перший погляд, факт. Персоналу набагато легше зрозуміти, що хочуть висловити хворі, які страждають на афазію (порушення мови аж до її втрати), ніж налагодити контакт, що сприяє вза-єморозумінню з пацієнтами, які страждають на хворобу Паркінсона. На певному етапі розвитку цієї хвороби одним з її симптомів є маскоподібне обличчя. Незважаючи на те, що в цих хворих не ушкоджені пізнавальні здібності, вони можуть розмовляти і легко висловлювати свої побажання в мові, відсутність на обличчі експресивних виявів ставлення до сказаного і почутого породжує у працівників лікарні почуття невпевненості у встановленому контакті, у тому, що пацієнт і лікар правильно зрозуміли один одного.

Погляд - головний елемент невербальної комунікації. Зазвичай саме ним партнер висловлює інтерес до розмови. Погляд, що бігає, найчастіше говорить про нудьгу або про бажання взяти слово - якщо тільки він не виражає страх чи почуття провини.

Пильний погляд, спрямований прямо в очі співрозмовнику, часто сприймається як ознака деякої агресивності. Дослідженнями доведено, що експресія обличчя є найінформативнішою під час пере- дання правдивої інформації і найменш інформативною, - коли інформація неправдива.

Функції погляду, проте, залежать і від типу культури. Наприклад, в африканських країнах і на Сході, коли слухач опускає очі перед тим, хто говорить, то це є знаком поваги до останнього.

Ще однією специфічною знаковою системою є контакт "віч-на- віч", який існує у візуальному спілкуванні. У дослідженнях контакту "віч-на-віч" інтерес було зосереджено передусім на вивченні інтимного спілкування. Англійський дослідник М. Аргайл розробив навіть певну "формулу інтимності", з'ясувавши залежність міри інтимності від такого параметра, як дистанція спілкування, яка по-різному дає можливість використовувати контакт "віч-на-віч".

Особливе значення має візуальне спілкування для дитини. З'ясовано, що дитині властиво фіксувати увагу передусім на людському обличчі. Експерименти на дорослих також показали, що найбільш жвавою була реакція на два горизонтально розміщені кола (аналоги очей).

У розмові люди часом дивляться один на одного, часом відводять очі. Постійний погляд заважає зосередитися. Найчастіше дивляться в очі не більше ніж 10 сек. Це буває перед початком розмови або після перших кількох слів. Потім зустрічаються очима час від часу. Візуальний контакт відбувається здебільшого тоді, коли обговорюють приємну тему. Під час обговорення неприємної теми часто утримуються від такого контакту. Охочіше дивляться на тих, ким захоплюються, або з ким перебувають у близьких стосунках. Більш схильні до візуального контакту жінки. Як показують дослідження, максимальний час, протягом якого прямий погляд незнайомої людини не викликає дискомфорту, не перевищує трьох секунд.

Певне значення мають також жести - рухи рук. Про ту інформацію, яку містить жестикуляція, відомо досить багато. За жестами можна зробити висновок про ставлення людини до певної події, особи, предмета тощо. Жест може нам повідомити про бажання людини, її стан. Особливості жестикуляції, які можна спостерігати тривалий час, можуть §ути підставою для висновку про якості людини, зокрема, про поспішність, емоційність тощо. Водночас жести як одні з виразних рухів людини, не можна вважати спонтанним виявом активності. Будь-яка людина, формуючись як особистість у конкретному соціальному середовищі, засвоює характерні для цього середовища жестикуляції і правила їх застосування. Зовні подібні жести в людей, які формуються в різних культурно-історичних умовах, можуть мати неоднакове значення.

Насамперед важливою є кількість жестикуляцій. Незважаючи на те, що нормальна кількість жестів різна в різних народів і в різних культурах (більша на півдні і менша на півночі), проте, їхня кількість зростає разом зі зростанням емоційної збудливості людини, її схвильованості. Зростає інтенсивність жестикуляції, коли намагаються досягти більш повного взаєморозуміння між партнерами, особливо тоді, коли воно чомусь утруднене. Конкретний смисл окремих жестів різний у різних культурах. Досить згадати, що кивок головою в деяких країнах, у тому числі й у нас, означає "так", а у Греції та Болгарії - "ні". Палець, що вказує на іншу людину, сприймається як більш агресивний жест, ніж розкриті й повернені до неї долоні. Похитування головою, нахил її до плеча або в бік партнера завжди вважаються ознаками інтересу.

Більшу частину ритуальних жестів сприймають і відтворюють не-свідомо, використовуючи типові для певного середовища жести, які виявляють те чи інше ставлення до співрозмовника. Т. Шибутані описує дані порівняльного дослідження Д. Ефрона емігрантів із Литви, Польщі та Південної Італії та їхніх дітей, які одержали освіту в СІЛА. Було з'ясовано, що кожна з цих емігрантських груп характеризувала¬ся чіткими традиційними зразками жестикуляції. Однак друге покоління цих груп у своїх жестах виявило набагато більшу подібність один до одного, ніж до своїх батьків.

На думку деяких дослідників, для визначення стану, який переживає людина, особливе значення має мимовільна жестикуляція. М. Кроут виявив, що існує кореляція між різними мимовільними жестами та певними станами. Пальці, зведені пучками, означають покірність, палець біля губів - сором; палець, затиснутий пальцями іншої руки - самозбадьорення.

Свої почуття та стани людина може висловлювати також за допомогою пантоміміки. Поза - це положення людського тіла. Оскільки пози - одна з найменш підконтрольних свідомості форм невербальної поведінки, спостереження за ними дає важливу інформацію про стан людини. Не існує однозначного трактування різноманітних поз людини, хоча вже досить давно визначено, що емоційний стан людини, її ставлення до партнера в ситуації спілкування, безперечно, пов'язані з позами. Наприклад, людина виявляє до партнера відкритість, якщо стоїть до нього обличчям, а не боком. Ворожість у людини, що сидить, виявляється в напруженості тіла, і навпаки, розкутість тіла, нахил уперед є виразом симпатії. "Закриті" пози (коли людина намагається закрити передню частину тіла і займати якомога менше місця у просторі; "наполеонівська" поза: стоячи - руки схрещені на грудях, сидячи

- обидві руки впираються в підборіддя тощо) люди сприймають як пози недовіри, незгоди, протидії, критики або навіть страху перед партнером. "Відкриті" ж пози (стоячи - руки розкриті долонями догори, сидячи - руки розкинуті, ноги витягнуті) сприймають як пози довіри, згоди, доброзичливості, психологічного комфорту. Відомо також, що якщо людина зацікавлена у спілкуванні, вона в положенні сидячи буде нахилятися вперед до співрозмовника, якщо ж не дуже зацікавлена - відхилятиметься назад.

Характерна для людини постава тіла і типові пози - це компоненти зовнішності людини. Постава тіла надає фігурі загальний вигляд, за-лежить від звичного положення корпусу та голови; її можна класифікувати як пряму, сутулу, згорблену, в'ялу чи бадьору.

Крім цього, один із важливих ключів, щоб зрозуміти внутрішній стан людини, - це хода. Недаремно хода строго індивідуальна, її легко впізнати. Хода кожної людини характеризується низкою рис: ритмом, швидкістю, тиском на поверхню, довжиною кроку, еластичністю, визначеністю спрямованості та мінливістю. Водночас хода відображає численні характеристики людини. Люди з великою точністю дізнаються з ходи про фізичне самопочуття, вік, стать, про такі емоції, як гнів, злість, страждання, гордість, щастя. Причому виявилося, що "найтяжча" хода буває під час гніву, а найбільша довжина кроку - при гордості. Коли людина страждає, вона майже не розмахує руками, вони "висять", а якщо вона щаслива - вона "летить", її кроки частіші та легші. Неприродність ходи з'являється в людини у стані "скутості", надмірної напруги.

Паралінгвістична система - це система вокалізації мовлення, що характеризується якістю голосу, його діапазоном, тональністю і виражає почуття і стани людини. Екстралінгвістична знакова система

- це включення в мову пауз, інших нелінгвістичних компонентів (по-кашлювання, сміху), темп мовлення.

Невербальні аспекти мови передають повідомлення^ про те, якого значення в цій ситуації надають слову або висловлюванню, використовуючи для цього такі засоби, як наголос, паузи, інтонування, а також про того, хто говорить - його біофізичні характеристики (стать, вік), емоційний стан, познаки особистості. Голосові характеристики - важливий чинник формування нашого образу в сприйманні інших. Голоси людей розрізняються за висотою, тембром, манерою висловлюватися і є досить тонким інструментом висловлення станів і деяких інших особливостей їхніх власників. Наприклад, спокійний і солідний голос знімає напругу, збуджує інтерес, а роздратований сприймається як ознака агресивності. Глухість або дзвінкість голосу є свідченням віку комунікатора. Швидка мова викликає уявлення про людину активну, енергійну, з одного боку, а також про невпевнену, метушливу, - з іншого. Низький, глухий, багатий інтонаціями голос пов'язують з людиною цілеспрямованою, вольовою, рішучою. Ритмічна мова характеризує піднесений настрій. Слухачі схильні приписувати вищі достоїнства людині з більш досконалою мовою (приємний тембр, ін-тонації), зокрема високі інтелектуально-естетичні, психологічні якості (симпатичність, інтелігентність, освіченість, доброзичливість тощо), а також вищі партнерські та ділові характеристики (компетентність, надійність, ініціативність, упевненість тощо).

Зазвичай афективна модуляція голосу, інтонація, темп і стиль мови є мимовільним експресивним виявом. Активне розпізнавання і реагування на інтонацію виявляється вже в період немовляти. Дорослі визначають емоційний стан співрозмовника миттєво і мимовільно. Перше, на що звертають увагу, - це загальна міра урівноваженості, оскільки збуджений або пригнічений стан може робити істотний вплив на форму і зміст спілкування. Зокрема, надмірно високий, пронизливий, голосний або тремтячий голос свідчить про хвилювання; несподівані спазми, зміна швидкості і ритму мови, зникнення пауз, розриви слів, забування того, що хотів сказати, указують на стурбованість або розгубленість. Часте переривання інших, нехарактерне для людини, - показник високого рівня збудження.

Т. В. Корнєва визначила, що відмінності в точності розпізнавання емоційних станів людей на ґрунті сприймання їхнього голосу пов'язані переважно з модальністю емоцій. Найменшої кількості помилок при оцінюванні стану за голосом люди припускаються, ідентифікуючи стани гніву і рівного настрою.

У створенні враження про людину значну роль відіграє її мова. Усній і письмовій мові властиві певні індивідуальні особливості. До них належать характерна для людини швидкість мови, довжина фраз, типові конструкції речень, використання прийменників, дієслів, уживання жаргонних слів, метафор, граматичні помилки та обмовки, розставлення наголосів тощо. Стиль мови, характерний для людини, інша особа оцінює з позиції відповідності до мовних еталонів, які в неї сформувалися; він впливає на загальну думку про цю людину.

Оскільки манера мови та голос людини відіграють роль відмітної ознаки, то криміналістика знаходить людей за цими ознаками. У Німеччині злочинець, викравши семирічного хлопчика, подзвонив його батькові й запропонував викупити сина. Батько зателефонував до поліції. Усі наступні телефонні розмови з викрадачем записувалися на плівку. Група фахівців з наукової фонетики та діалектів після аналізу цих записів одностайно дійшла висновку, що викрадачеві близько 40 років, він не належить до освічених прошарків населення, у мові переважає діалект Рейнсько-Рурської області. Пізніше їхній висновок підтвердився. Криміналісти зробили монтаж, який містив повторення одних і тих самих фраз і зворотів, і передали по радіо з проханням визначити особу за голосом. Шість радіослухачів упізнали голос і назвали ім'я людини. Саме ця людина виявилася викрадачем.

О. Бодальов, аналізуючи, яким чином люди здійснюють сприймання і розуміння один одного, великого значення надав компонентам зовнішності людини: одяїу, зачісці, прикрасам та іншим предметам і ознакам, за допомогою яких людина досягає того чи іншого "оформлення" зовнішності. Цей компонент говорить про діяльність людини (військова форма, робочий комбінезон), про її національну належність (національний костюм), слугує додатковою ознакою віку, свідчить про смаки та звички тощо.

Простір і час організації комунікативного процесу виступають теж особливою знаковою системою, мають певне смислове навантаження як компоненти комунікативних ситуацій. Наприклад, розміщення партнерів обличчям один до одного сприяє виникненню контакту, символізує увагу до того, хто говорить, тоді як окрик у спину може мати негативне значення.

У різних культурах розроблено свої нормативи часових характеристик спілкування, які є своєрідними доповненнями до семантично значущої інформації. Своєчасно прибувши на переговори, ми демонструємо ввічливість до партнера, запізнення ж він інтерпретує як вияв неповаги. Існує навіть окрема галузь - проксемика (Е. Холл), яка вивчає норми просторової і часової організації спілкування ("просторова психологія").

Дослідження в цій галузі пов'язані з вивченням специфічних наборів просторових і часових констант комунікативної ситуації. Останні називаються хронотопами. У літературі описано, зокрема, хронотопи "лікарняної палати", "вагонного супутника" тощо. їхня суть полягає в тому, що специфічна ситуація спілкування створює інколи несподівані ефекти впливу. Наприклад, не завжди можна пояснити відвертість до першого зустрічного, яким є "вагонний супутник".

Е. Холл виокремив чотири типи віддалі для спілкування, кожна з яких передбачає певні стосунки близькості чи дистантності.

Інтимна віддаль (від безпосереднього фізичного контакту до 40- 45 см) передбачає спілкування тісне і близьке, хоча не завжди пози¬тивно забарвлене. Партнери на цій віддалі не лише бачать, але й відчувають один одного.

Особистий простір може досягати 120 см, фізичний контакт не обов'язковий. Це оптимальна віддаль для розмови, бесіди.

Соціальна віддаль - це віддаль від 120 до 260 см. Така дистанція характерна для формального спілкування.

Публічна віддаль характерна для спілкування доповідача з аудиторією.

Невербальна комунікація, пов'язана з тактильною системою сприймання, утворює такесичну систему невербальної комунікації. Це насамперед різноманітні дотики - потискування рук, поцілунки, погладжування, поплескування, обійми тощо. Люди дотикаються одне до одного з різних причин, різними способами і в різних ситуаціях. Як свідчать дослідження, людині необхідна і бажана певна форма тактильної сти-муляції. Однак інтенсивність і частота дотику залежать від культури, статі, віку, статусу і типу особистості. Дотик є засобом невербальної комунікації у представників деяких культур, особливо в Африці, на Середньому Сході, у більшій частині країн Латинської Америки. Один спостерігач підрахував, що пара, яка сидить за столиком ресторану в Парижі, за одну годину здійснює в середньому 110 взаємних дотиків, у Лондоні - жодного, у Джексонвіллі (СІПА) - близько восьми.

Жодна людина не замислюється над тим, чому під час зустрічі та прощання заведено потискувати один одному руки. Із прагматичної точки цей дотик не має сенсу у світлі сучасної гігієни. Однак не подати руку у відповідь - знак неповаги до людини, що межує з прямим звину­ваченням у непорядності. Існує навіть своєрідна культура рукостискан­ня, що містить порядок протягування руки залежно від статі, віку, соці­ального статусу, а також вимоги до сили та тривалості рукостискання. Завдяки цьому в лічені секунди можна багато дізнатися про людину: якщо людина тисне руку "з усієї сили", то це значить, що вона схильна демонструвати свою силу і перевагу над оточуючими; в'яле потискуван­ня свідчить про відсутність інтересу до подальшого спілкування, енер­гійне - про готовність підтримувати тісніші емоційні контакти тощо.

Проте все це має сенс лише в межах певної культури.

За В. Лабунською невербальна знакова система пріоритетна порів­няно з вербальною, оскільки її складники є генетичними ознаками людини. Для характеристики невербально! знакової системи вона пропонує поняття "невербальна поведінка".

Невербальна поведінка особистості - це соціально і біологічно обу­мовлений спосіб організації невербальних засобів спілкування, що їх засвоїв індивід, перетворених на індивідуальну, конкретно-чуттєву форму дій і вчинків. Коло елементів невербально! поведінки набагато вужче від кола елементів, які виконують роль невербальних комуні­кацій або невербальних засобів спілкування. Невербальну поведінку слід розглядати в контексті соціальної перцепції як особистісне утво­рення, наділене когнітивно-регулятивною функцією.

В основу виокремлення підструктур невербальної поведінки покла­дено основні характеристики невербальних засобів (руху, простору, часу), а також системи їх сприймання. Структурна схема невербаль­ної поведінки людини містить: провідні системи відображення невер­бальної поведінки людини - акустичну, оптичну, тактильно-кінесте- зичну й ольфакторну (система запахів); структури - екстралінгвістич­ну, проксодику (ритміко-інтонаційні характеристики), кінесику, таке- сику (дотик) і систему запахів; під структури - експресію, авербальні дії, контакт очей, статичний дотик, динамічний дотик; а також вели­ку кількість компонентів і елементів.

Стосовно всіх чотирьох систем невербальної комунікації постає од­не загальне запитання: що їх об'єднує? Кожна з них використовує власну знакову систему, яку можна розглядати як певний код. І якщо у випадку з мовою система кодування загальновідома, то під час не­вербальної комунікації важливо в кожному випадку визначити, що ж можна вважати кодом і як забезпечити ним партнера з комунікації. У протилежному випадку жодного змістового "додатка" до вербальної комунікації описані системи не дадуть.

Невербальна комунікація дає нам змогу одержати певну інформацію.

По-перше, це інформація про особистість комунікатора:

1) темпе­рамент;

2) емоційний стан у певний момент;

3) "Я"-образ і самооцінку;

4) особистісні якості і риси;

5) комунікативну компетентність (те, як вступає в контакт, підтримує його, виходить із нього);

6) соціальний статус;

7) належність до певної групи чи субкультури.

По-друге, це інформація про ставлення учасників комунікації один до одного, що містить:

1) бажаний рівень спілкування (соціа­льна й емоційна близькість чи віддаленість);

2) характер або тип стосунків (домінування-залежність тощо);

3) динаміку взаємостосун­ків (прагнення підтримувати спілкування, припинити його, "з'ясо­вувати стосунки" тощо).

По-третє, це інформація про ставлення учасників комунікації до самої ситуації, що дає змогу регулювати взаємодію, яка містить:

відомості про міру залучення до ситуації (комфорт, спокій, інтерес);

прагнення вийти з неї (знервованість, нетерпіння).

Вербальна і невербальна комунікації тісно пов'язані між собою. Виокремлюють такі функції невербальної комунікації при взаємодії з вербальною:

1) доповнення - невербальні повідомлення роблять мову більш ви­разною, уточнюють і пояснюють її зміст;

спростування - невербальне повідомлення суперечить вербаль­ному;

заміщення - використання невербального повідомлення замість вербального;

регулювання - використання невербальних знаків для коорди­нації взаємодії між людьми.

Як відомо, у загальній теорії інформації є поняття "семантично значуща інформація", тобто це та кількість інформації, яка дана не на "вході", а на її "виході", тобто та, яка "спрацьовує", причому на "вході" її завжди більше ніж на "виході". У процесі людської комунікації по­няття можна інтерпретувати таким чином: семантично значуща ін­формація — це та, яка впливає на зміну поведінки і має смисл. Усі невербальні знакові системи збагачують цей зміст, допомагають роз­крити повністю змістовий бік інформації.

Невербальна комунікація є суттєвим "додатком" до вербальної, під­силює її. За оцінкою дослідників, лише 7 % змісту повідомлення пере­дається значенням слів, тоді як 38 % інформації визначається тим, як ці слова вимовляються, і 55 % - виразом обличчя.

Таким чином, невербальна комунікація - необхідна складова час­тина міжособистісної комунікації. Вона є індикатором емоційних станів і показником різноманітних відносин людини до навколиш­нього світу.

Зливков, Валерій.  Сучасні тренінгові технології: інтегративний підхід [Текст] / В. Зливков, С. Ліпінська, С. Лукомська. - Київ: Лисенко М. М., 2020. - 208 с.