Студенту на замітку: Психологія спілкування. Спілкування як взаємодія

Спілкування як взаємодія

Поняття ПРО ВЗАЄМОДІЮ

Для вивчення спілкування як складного соціально-психологічного явища слід виокремити в його структурі універсальну властивість, яка зумовлює всі форми його виявлення. Такою властивістю для спілкування є взаємодія.

У філософії категорію "взаємодія" використовують для визначення загальної форми зв'язку речей чи явищ у їхній взаємній зміні, впливові одних на інші.

Соціальна взаємодія є складовою частиною та формою виявлення загальної, універсальної взаємодії. Інакше кажучи, суспільство - це система реальних зв'язків і взаємодій людини з іншими людьми, соціальними групами, сукупність усіх соціальних відносин - опосередкованих і безпосередніх, свідомих і неусвідомлених.

У процесі діяльності люди обмінюються не лише інформацією, а й різними діями. Ці дії забезпечують планування спільної діяльності, її координацію та розподіл функцій. За їхньою допомогою здійснюються взаємне стимулювання, взаємний контроль і взаємодопомога у процесі виконування спільного завдання. Це передбачає, що кожний із учасників - партнерів зі взаємодії - зробить свій внесок у її розв'язання, що забезпечить більшу ефективність порівняно із сумою індивідуальних дій.

Таким чином, взаємодія (інтеракція) у соціально-психологічному плані - це такий аспект спілкування, коли люди організовують взаємні дії, спрямовані на реалізацію спільної діяльності, досягнення певної спільної мети.

Під спільною діяльністю слід розуміти ситуації, у яких міжособисті сне спілкування людей підпорядковане спільній меті - виконанню конкретного завдання (В. Знаков).

Людина, взаємодіючи з іншими людьми, одночасно вступає у певні конкретні зв'язки та відносини з ними, з різними соціальними групами, суспільством загалом. Тому в структурі інтерактивного спілкуван­ня (взаємодії) можна виокремити два боки: внутрішній (змістовий) і зовнішній (формальний).

Внутрішній (змістовий) бік взаємодії - це сукупність відносин осо­бистості із соціальним середовищем, які можна розглядати у двох ас­пектах: широкому (соціальному) і вузькому (міжособистісному).

У широкому розумінні особистість є суб'єктом численних і різно­манітних відносин виробничих, політичних, релігійних, національ­них, моральних тощо. Такі відносини найчастіше називають суспіль­ними, або соціальними. їхньою характерною ознакою є те, що вони позбавлені індивідуальності, особистісного вираження і відобража­ють зв'язки, взаємодію не між конкретними особистостями, а між представниками різних соціальних груп, між різними соціаль­ними типами. Ці відносини мають об'єктивний характер: особис­тість вступає в них незалежно від своїх бажань і прагнень, симпа­тій чи антипатій.

У соціальних відносинах відображаються найсуттєвіші зв'язки між різними сферами життєдіяльності людей, які виконують у сус­пільстві певні соціальні функції (ролі). Система цих функцій визна­чає поведінку та діяльність особи певними нормами, що відбива­ють найбільш типові, суспільно необхідні різновиди діяльності та способи їх виконання.

До кон'юнктивних належать почуття, які зближують людей, об'єд­нують їх у кооперацію, виражають готовність співпрацювати, спіль­но діяти. Диз'юнктивні почуття роз'єднують людей, роблять взаєми­ни напруженими, конфліктними. Інтенсивність виявлення почуттів.

Проте для кожної конкретної особистості такі суспільні відносини дуже рідко виступають у "чистому" вигляді. Відбиваючись у її внут­рішньому світі, вони набувають суб'єктивного, особистісного забарв­лення, індивідуального відображення і форми виявлення, стають фак­том свідомості людини як міжособистісні стосунки, як конкретний результат її взаємодії із соціальним середовищем.

Соціально-психологічний і особистісний аспекти суспільних відно­син виявляються в поведінці людини, її мотивах, почуттях, настроях, оцінках. Тому на емпіричному рівні як безпосередня реальність пос­тає міжособистісний соціально-психологічний аспект суспільних від­носин не лише для учасників, а й для дослідників.

Цей факт досить часто є гносеологічним джерелом однієї з по­ширених помилок соціально-психологічних досліджень. Наприклад, у концепції інтеракціонізму, у соціометрії Дж. Морено соціальні від­носини ототожнено з міжособистісною взаємодією. Звідси зроблено висновок про визначальну роль мікросередовища в розвитку сус­пільства й особистості.

Насправді ж усе, що відбувається в межах міжособистісних стосун­ків, за змістом зумовлене певним типом соціальних відносин, задане метою спільної діяльності людей. Самі міжособистісні Стосунки фор­муються не десь поза суспільними відносинами, а всередині них як конкретна персоніфікація знеособлених соціальних зв'язків.

Залежність міжособистісних стосунків від соціальних добре пока­зав американський психолог Дж. Фурст у книзі "Невротик, його се­редовище і внутрішній світ", де він розповідає про власника фабри­ки - ввічливу й уважну до своїх робітників людину, який давав можливість робітникам добре заробити, створював певні умови для праці, терпляче ставився навіть до їхньої профспілкової організації. Проте коли через конкуренцію його прибутки почали зменшуватися, він почав звільняти робітників, урізати їм платню, розігнав профспіл­ку. Урешті-решт, його відносини з робітниками змінилися докорін­но: вони стали ворожими, антагоністичними. Отже, у соціальних відносинах індивідуально-психологічні особливості конкретних лю­дей, які вступають у спілкування між собою, важливі насамперед для виконання офіційних функцій, а вже потім - для налагодження міжособистісних стосунків.

Таким чином, зміст взаємодії між людьми становить певна і спе­цифічна для соціальної структури суспільства сукупність економіч­них, правових, політичних відносин. Реалізація цього змісту в конк­ретній діяльності людей вимагає певних засобів і форм вираження. Вони можуть мати як раціональний, так і емоційний характер, вияв­лятися в конкретних способах соціально-психологічного, міжособис- тісного спілкування.

Обидва різновиди відносин - і соціальні, і міжособистісні - реалі­зуються саме у спілкуванні (прямому чи опосередкованому), у діяль­ності людей і соціальних груп, але кожний із них виявляється у спе­цифічних формах спілкування.

Міжособистісні відносини формуються під впливом безпосередніх умов життєдіяльності людини, їхньою специфічною рисою є емоційна забарвленість. Почуття, які визначають ці відносини, можна поділити на дві групи: кон'юнктивні та диз'юнктивні.

Таким чином, поняття "міжособистісна взаємодія" указує, по-перше, на дії, які здійснюють індивіди стосовно один одного, по-друге, на те, як люди співвідносять свої цілі, організовують їх досягнення, тобто як досягається взаємність між учасниками спілкування.

Реалізація відносин у конкретній діяльності відбувається у формі взаємного обміну діями, який визначає зовнішній (формальний) бік взаємодії. Саме такий обмін навичками, уміннями є підґрунтям взає­модії як матеріального, практичного аспекту спілкування, на відміну від інформаційного - як обміну думками, почуттями, цінностями.

Різновиди взаємодії

Традиційно в соціальній психології всі різновиди взаємодій поділя­ють на дві групи. До першої належать дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її інтеграцію, узгодженість, ефектив­ність. Такими формами взаємодії є кооперація, згода, пристосування, співробітництво тощо. До другої - конкуренцію, конфлікт, опозицію, тобто дії, що призводять до неузгодженості спільної діяльності, зни­ження її ефективності.

В експериментальних дослідженнях такий дихотомічний поділ вза­ємних дій буде недостатнім для аналізу групової діяльності. Тому дос­лідники намагаються виокремити дрібніші одиниці взаємодії, які мож­на емпірично спостерігати, контролювати, реєструвати. Зокрема, американський психолог Р. Бейлз запропонував своєрідну схему для вивчення послідовних фаз групової спільної діяльності.

Усі різновиди взаємодій, або можливих форм поведінки, учений поділив на дванадцять груп, які, у свою чергу, об'єднав у дві головні категорії: зона постановлення і розв'язання проблеми (це, власне, дії) і зона емоцій - позитивних і негативних, тобто характеристика став­лення індивіда до самої діяльності. Діяльність групи під час викону­вання певного спільного завдання послідовно долає такі фази: 1) орі­єнтування членів груп щодо спільного завдання; 2 ) оцінювання того, як виконують завдання члени групи; 3 )контроль; 4) прийняття рі­шення. Супроводжують цей процес і відповідні дії членів групи, по­зитивні та негативні емоції.

Дванадцять різновидів взаємодії, що їх виокремив Р. Бейлз, за­довольняли двом необхідним умовам: по-перше, вони є тим мініму­мом, який необхідний для врахування всіх можливих видів взаємо­дії; по-друге, вони є одночасно тим максимумом, що допустимий для експерименту.

Схему Р. Бейлза досить часто використовують в експерименталь­них дослідженнях, особливо в умовах лабораторного експерименту. Водночас висловлюють і чимало критичних зауважень, головним з яких є те, що ця схема не враховує змісту спільної групової діяльнос­ті, а бере до уваги лише формальні моменти взаємодії. Крім того, Р. Бейлз не наводить жодного логічного обґрунтування існуванню са­ме дванадцяти можливих різновидів взаємодії, так само, як і визна­ченню саме чотирьох категорій. У наведеному переліку взаємодій не­має єдиного базису, за яким їх виокремлено: у списку наведено як суто комунікативні вияви індивіда, так і безпосередні, тобто в діях.

Через труднощі вивчення в експерименті змісту взаємодії було спрощено ситуації аналізу, що виявилося в дослідженні взаємодії переважно в діадах. Найдетальніше "діадичну взаємодію" вивчали американські соціальні психологи Д. Тібо і Г. Келлі за допомогою математичної теорії ігор "дилема в'язня". Двох в'язнів підозрюють у скоєнні спільного злочину. Вони перебувають у різних камерах. Кожний із них має вибір - зізнатися або не зізнатися у скоєнні зло­чину. В'язням відомо, що якщо вони не зізнаються, то їх звільнять; якщо обидва зізнаються, то обидва одержать однакове незначне покарання; якщо один зізнається, а інший - ні, то той, хто зізна­ється, буде не лише звільнений, але й одержить винагороду, а той, хто не зізнається - суворе покарання. Будують матрицю, у якій фік­сують можливі стратегії їхньої взаємодії на допиті, коли кожний відповідає, не знаючи, як себе поводить інший. Кожний із них має альтернативу "зізнатися" і "не зізнатися". Однак результат буде різ­ний залежно від того, який варіант обирає інший. Вибір учасників залежить від того, наскільки кожний із них впевнений в мотивах іншого, і від того, якою мірою кожний впевнений, що інший йому довіряє. Можливі чотири ситуації з комбінацій різних стратегій "в'язнів": обидва зізнаються; перший зізнається, другий не зізна­ється; другий зізнається, а перший - ні; обидва не зізнаються. У матриці фіксують ці комбінації. При цьому вираховують виграш, який одержує кожний гравець за різних комбінацій цих стратегій. Цей виграш і є результатом у кожній моделі ігрової ситуації. Засто­сування деяких положень теорії ігор створює перспективу не лише опису, але й прогнозу поведінки кожного учасника взаємодії.

У плані формального аналізу стратегій взаємодії методика дає змо­гу констатувати різні способи побудови таких стратегій, хоча в реаль­них ситуаціях взаємодії під час розроблення стратегії власної пове­дінки люди рідко уподібнюються в'язням із гри "дилема в'язня".

Зливков, Валерій.  Сучасні тренінгові технології: інтегративний підхід [Текст] / В. Зливков, С. Ліпінська, С. Лукомська. - Київ: Лисенко М. М., 2020. - 208.