Матеріал для написання реферату
Титаренко, Тетяна Михайлівна. Психологічне здоров'я особистості: засоби самодопомоги в умовах тривалої травматизації: монографія. /Ін-т соц. та політ. психології. -Кропивницький: Імекс-ЛТД, 2018. -160 с. (с. 106-116).
Психологічна допомога особистості Завдання психолога-практика на початку реабілітаційної роботи - знайти адекватні форми роботи з постраждалими, допомогти їм пережити гострий стан страждання, болю, втрати, самотності, переживання безперспективності, втрати сенсу існування. Щоб реалізувати це непросте завдання, необхідно передусім налагодити контакт з людиною, часто абсолютно не налаштованою на співпрацю. Але ніяка психологічна допомога людині, що переживає наслідки тривалої травматизації, не буде успішною, якщо психолог-консультант, психотерапевт, соціальний працівник не зможуть розтопити кригу недовіри, зменшити сумніви постраждалого, подолати його спротив і створити атмосферу відкритості, щирості, беззаперечного прийняття й розуміння. Лише довірчі стосунки допоможуть визначити, що саме найсильніше травмує того, хто пережив страшні випробування і повернувся в мирне життя. Лише така атмосфера допоможе поступово знайти ефективні шляхи емоційної підтримки і допомоги. Це зрозуміло, скаже молодий психолог, який уже зіткнувся з активним спротивом роздратованої, інколи відверто агресивної, виснаженої і відстороненої людини, що пережила жахіття війни. Що робити, коли з тобою не хочуть говорити взагалі? Перш за все сприймати це як норму. Не нервувати, не ображатися. Не намагатися швидко все поправити. Краще просто бути поруч. Запропонувати яблуко, налити чаю. Спробувати відверто пояснити, чому ви тут, як для вас важливо робити саме цю роботу, який досвід допомоги іншим ви вже маєте. Важливо бути чесним, відкрито говорити про свої сумніви, мрії і страхи. Слід пам’ятати, що ваша розповідь про себе, про власну мотивацію не може бути довгою і монологічною. Краще говорити окремими фразами. З великими паузами. Спокійно. Нікуди не поспішаючи. Спостерігаючи за виразом обличчя вашого мовчазного співрозмовника, його диханням, мімікою і пантомімікою. Саме так, максимально налаштувавшись на зворотний зв’язок, ви зможете розговорити вашого візаві. Надалі важливо бути готовим вислухати все, що захоче і зможе висловити в першій розмові клієнт. Тут вимоги до вміння неупе- реджено, спокійно, уважно приймати іншу людину з усіма її особливостями дуже високі. Постава, погляд, спосіб постановки запитань, навіть інтонація спеціаліста можуть або відразу розрядити напружену атмосферу, або надовго відвернути від нього клієнта. Не слід поспішати з власними коментарями, порадами, пропозиціями. Головне - уважно слухати, навіть якщо клієнт розповідає цей епізод уже вдруге чи втретє, не намагатися пригадати щось аналогічне із власного досвіду. Спочатку ставлення клієнта до психолога-практика буде суперечливим: він сподіватиметься, що його зрозуміють, але водночас боятиметься, що це неможливо, бо багато хто вже не зрозумів, бо таке взагалі неможливо зрозуміти. Він вагатиметься, чи приховувати свій жахливий, нав’язливий страх немічності, безпорадності, смерті, чи говорити про це відверто. Він спочатку не захоче говорити про найдорожче, про рідних і друзів, з якими тепер не готовий продовжувати стосунки, але сподіватиметься, що терапевт якимось чином допоможе йому не залишитися на самоті зі своїм станом. Він відчуватиме сильну тривогу, пов’язану з фінансовими тратами через його невлаштованість, інвалідність, тимчасову непрацездатність, і ця тема також здаватиметься йому неприродною, аби започаткувати бесіду з незнайомою людиною. Отже, не слід економити час на налагодженні довірчих стосунків. Цей процес інколи розтягується на тижні, але його штучне скорочення може звести нанівець всі подальші зусилля. Наступний крок - первинна діагностика. Не варто пропонувати клієнту, з яким вам вдалося налагодити діалог, батареї тестів. Ваш головний діагностичний інструмент, точність якого зростає з досвідом консультанта, - це бесіда. Інколи навіть короткий обмін репліками в коридорі дає психологу цінний матеріал про переживання людини, її готовність працювати над собою, віру або невіру в можливість позитивних змін. Які моменти треба з’ясувати під час таких діагностичних бесід, щоб надалі обрати максимально ефективні для цієї конкретної людини способи надання професійної психологічної допомоги? Це, по-перше, актуальний стан, у якому перебуває травмована людина на момент звернення до спеціаліста. Надалі слід зосередитися на характері травми, яку отримала людина, тривалості травмування, актуальних скаргах. Пізніше доцільно приділити увагу попереднім травмам, якщо вони були, складним життєвим етапам, минулому досвіду подолання кризових ситуацій. Згодом бажано з’ясувати, чи відчуває людина готовність до змін у власному житті, наскільки вона може розраховувати на підтримку сім’ї, друзів, близького оточення. Коли психолог-консультант починає індивідуальну роботу з клієнтом, що постраждав від наслідків тривалої травматизації, він нерідко стикається з тим, що замість відповідей на запитання про пережите, про теперішню життєву ситуацію, характер стосунків чи наслідки втрати роботи людина фіксується на власних тілесних симптомах. Вона говорить про головний біль, хронічне безсоння, щоденні спалахи безпричинного гніву, який усе важче стримувати. Людина несвідомо “ховається” за свої тілесні недуги, сподіваючись, що з ними можна працювати окремо, не торкаючись почуття самотності, відчуження, втрати сенсу існування. Психологу краще прийняти ці правила гри і деякий час говорити з потерпілим про історію головного болю, про сьогоднішнє ускладнення стану, про режим дня і взагалі про ставлення до свого тіла. Тоді людина поступово заспокоюється, розслабляється, починає більше довіряти співрозмовнику і готова більш відверто розповідати про свої страждання. У первинних діагностичних бесідах, що супроводжуються спостереженнями за невербальною активністю клієнта, слід приділяти увагу дуже різним, нібито неважливим, сторонам його поведінки. Наприклад, бажано звертати увагу на його ставлення до харчування, адже їжа нерідко сприймається як еквівалент любові вистачало взагалі, чи не вистачає зараз. Бажання бути прийнятим іншими людьми, коханою людиною часто проявляється в бажанні бути нагодованим. Якщо людина не звертає уваги на те, що вона їсть, коли і скільки, це може свідчити про недостатню увагу до власного тіла, його нагальних потреб. Буває, що їжа, яку людина вибирає, стає проявом відторгнення себе, навіть презирства до себе. Часто трапляється також, що людина “заїдає” свої щоденні неприємності, страждання, стреси неадекватною кількістю їжі. Такі поведінкові симптоми стають своєрідними повідомленнями, “смсками”, які тіло посилає людині, щоб вона зрозуміла, що треба щось змінювати у своєму житті. Тексти таких повідомлень бажано навчитися розкодо- вувати, наприклад, уважно відстежуючи, як саме виникає бажання бігти до холодильника, з чим воно конкретно пов’язане, що його стимулює. Особливу увагу психолог-консультант приділятиме комунікативному простору постраждалої людини. Хто з оточення розуміє клієнта? Хто поділяє його погляди на те, що довелося пережити? Хто викликає тривогу, напруження, страх, гнів? Коли це почалося? Які стосунки з цією людиною були до травми? Що змінилося? До кого хочеться звернутися по допомогу? З якими словами? Що заважає? Спільний із психотерапевтом пошук відповідей на ці запитання поступово формує готовність клієнта до психологічної реабілітації. Психологи, задіяні в реабілітації комбатантів, мають усіляко сприяти розширенню і поглибленню їхніх контактів з тією частиною оточення, яка може допомогти самовідновленню. Це непросте завдання, яке потребує копіткої роботи з членами сім’ї, колегами, друзями демобілізованих, адже дехто із цих людей не готовий іти на контакт. Вони скаржаться, що учасники АТО уникають зустрічей з ними, говорять про бажання побути на самоті. Під час відвертих розмов із психологом комбатанти, відповідно, розповідають, що їх удома не розуміють, що вони не можуть нікому пояснити свій стан. Вони скаржаться на поганий настрій, згасання колишніх бажань та інтересів. Особливо їх дратує, коли всоте чують від знайомих, які не були на фронті, одні й ті самі запитання: “Скажи, коли війна скінчиться? Страшно там було? Когось із твоїх товаришів поранили, вбили? Ти сам у сепарів стріляв?”. Рідним, родичам, друзям демобілізованих необхідно пояснювати, що саме їхнє терпіння, розуміння, тактовність, торазово вислуховувати те, що їм розповідають постраждалі, є найкращим засобом реабілітації. Саме так забезпечується поступове включення травматичного досвіду в життєву історію людини, відновлюються зв’язки між минулим, теперішнім і майбутнім, виникає більш глибоке розуміння змісту пережитого, його не лише руйнівних, а й конструктивних наслідків. Так розширюються можливості подолання розладів, що виникли, повертається віра в себе, поступово покращується психологічне здоров’я. Реабілітаційний потенціал сім’ї має бути переосмисленим і максимально активізованим, бо саме в сім’ї людина отримує такі важливі для оновлення її психологічного здоров’я дози підтримки, гумору, іронії, оптимізму. Родичі якнайкраще можуть впливати на інтенсифікацію згаслої комунікативної активності людини, що переживає наслідки тривалої травматизації. Саме вони зрозуміють, коли краще залишити близьку людину на самоті, а коли - запросити в гості, організувати зустріч друзів, запропонувати поїздку в село до бабусі, якій треба терміново допомогти з городом. Не менш важливо для психолога зрозуміти, з якою саме особистістю він матиме справу, які в неї сильні сторони, на які риси її характеру можна спиратися, які ресурси підсилювати. Так, відомо, що оптимісти більш схильні до поведінки, яка сприяє відновленню здоров’я. Вони мають більш здорові звички, більше уваги приділяють фізичним вправам, а якщо хворіють, то ретельніше, ніж песимісти, дотримуються порад лікаря, психотерапевта. Вони набагато легше долають перешкоди, зосереджуючись не на власному стані, а на проблемі, яку треба вирішувати. Вони здатні шукати шляхи розв’язання складної ситуації, незважаючи на болісні симптоми. Якщо перша спроба не вдалася, вони тут же, не відкладаючи, робитимуть наступну. їм вдається долати стресові ситуації тому, що вони сприймають проблему не як нездоланну перешкоду, а як виклик собі, як завдання, яке не тільки треба, а й дуже хочеться розв’язати. І ця завзятість, цей азарт, безумовно, відволікають від почуттів нерішучості, невпевненості в собі, виснаженості, тривоги. Методи, якими користуються оптимісти, завжди набагато більш активні, навіть ризиковані. А що робити, якщо постраждала людина не є і ніколи не була оптимістом? Адже навіть найкращому спеціалісту навряд чи вдасться її цілковито переробити. Водночас певні способи подолання стресу, зняття напруження, зменшення тривоги, характерні для оптиміс тів, хоч і з певними зусиллями, але можуть засвоїти і не такі життєлюбні люди. Отже, одним з першочергових завдань спеціаліста стає ознайомлення постраждало'! людини з перевагами оптимістичної життєвої орієнтації і типовими для оптимістів копінгами. Оптиміст вірить у позитивний розвиток подій, впевнений у тому, що удача на його боці. Крім того, що він уміє себе підтримати, заспокоїти, надихнути, він ще й готовий довіритися спеціалістові і працювати разом з ним, проявляючи наполегливість у досягненні поставленої мети. Наступний крок у професійній діагностиці - визначення ступеня життєстійкості людини, що звернулася по допомогу. Адже стійка особистість, крім оптимістичної спрямованості, завжди здатна до конструктивного переживання життєвих випробувань. Саме за параметром стійкості можна прогнозувати, як швидко буде поліпшуватися загальний стан здоров’я людини та з’являтимуться все нові і нові можливості відновлення психологічного здоров’я. Серед індикаторів стійкості слід звертати увагу на те, чи немає в людини якихось залежностей, на вірність її собі і своїй справі, розвинутість внутрішнього контролю та бажання розвиватися, випробувати свої сили. Стійкою особистістю не народжуються, хоча кожна людина має певний рівень стресостійкості. І все ж ніколи не пізно спробувати стати людиною, здатною відновлювати своє здоров’я. Подолати в собі надмірну емоційну залежність від чоловіка, дітей, когось іншого, розвинути внутрішню автономність, самодостатність непросто, але цілком можливо за наявності мотивації. Бажано звернути також увагу на можливі хронічні захворювання, які гальмуватимуть реабілітаційну роботу, якщо не враховувати їхню специфіку. Так, відомо, що нестабільний емоційний стан хворих на бронхіальну астму зазвичай призводить до обмеження активності, пригнічення самостійності, прагнення самоізоляції. І якщо раніше якось вдавалося створювати штучну атмосферу комфорту, відмовляючись від поїздок, обираючи гіпоалергенні продукти, маніакально дотримуючись чистоти власного помешкання, стабільності побуту, спланованості кожного кроку, то під час війни все це стало неможливим. Консультанту, що розпочинає реабілітацію, слід враховувати, що людина з бронхіальною астмою зазвичай надмірно реагує на зовнішні стимули, передусім комунікативні. Вона перебуває під тиском неусвідомлюваного страху відторгнення з боку гнення внутрішньої свободи, внутрішня заборона на вияв своїх побоювань і страждань призводять до постійного напруження, утруднення дихання, панічних станів. Характерними рисами психосоматично хворого цього профілю є виражена обов’язковість і відповідальність, бажання будь-що заслужити увагу, симпатії, позитивні оцінки значущого оточення, до якого нерідко потрапляє і психотерапевт. В індивідуальній роботі з людьми, які звикли постійно і напружено тримати себе в руках, слід приділити спеціальну увагу отриманню ними від себе дозволу на вияв негативних емоцій. Інколи психотерапевту доводиться разом із клієнтом багаторазово повторювати гнівну фразу на адресу командира, товариша по службі, супутника життя, аж поки слова не наповняться справжньою енергією, не стануть адекватними тому, що клекоче всередині. Роздратування, образа, злість у всій їх повноті мають право на існування, і це відкриття кожен робить по-різному. Хтось добирає слова, несподівано для себе знаходячи сильні, інколи навіть лайливі, вислови, що допомагають вияву почуттів. А хтось чи то не вперше в житті кричить або голосно, дуже голосно плаче, схлипуючи і проговорюючи крізь сльози свої застарілі образи. Хтось працює з інтонаціями, відкриваючи кілька універсальних, з дитинства звичних, стримано- фальшивих ввічливих фраз, що проговорюються дерев’яним, невиразним тоном “чемного, порядного, хорошого хлопчика”. Навіть не змінюючи лексики, людина інтонаційно навчається “звучати” по- новому, по-дорослому, по-справжньому, саме так, як вона переживає всередині. Такі спонтанні вияви негативних почуттів у безпечному контакті з консультантом відчутно полегшують загальне хронічне напруження, в якому перебувають завжди коректні люди. І це зовсім не означає, що вони тепер будуть гарикати на своїх близьких чи почнуть вульгарно лаятися. Способи взаємодії з оточенням коригуватимуться зовсім не так прямолінійно і кардинально. Людина навчатиметься не придушувати перші симптоми образи чи роздратування, як це бувало завжди, а виявляти їх назовні чи то в іронічному зауваженні, чи в чітко сформульованому небажанні продовжувати розмову, чи навіть у сердитому вислові. Результатом такої роботи над собою має стати поява більшої чесності в розумінні і прийнятті людиною своїх почуттів, розвиток уміння розподіляти відповідальність між собою і співрозмовником, який це роздратування зазвичай провокує. І хоча спочатку рідним і близьким буде дуже незвично відчувати емоційний опір власним звичним маніпуляціям, урешті-решт усім стане легше спілкуватися і розуміти одне одного. Надалі психотерапевтична робота має бути спрямована на посилення внутрішньої автономності людини, усвідомлення власного фундаменту, пошук точки опори. Тут бажано розібратися, на що чи на кого спирається клієнт, коли готується прийняти відповідальне рішення. Що він відчуває у своїх ногах, коли ми говоримо на цю тему? Слабкість? Невпевненість? Зовсім їх не відчуває, ніби їх немає? Коли таке було з ним уперше? Коли це почалося? Як він пише автопортрет? Малює себе? Це лише обличчя чи погруддя? Лише очі? Що є опорою для його тіла? За кого він постійно хоче триматися? Ухопитися? Такі бесіди допомагають людині поступово усвідомити, що головна опора не зовні, а всередині неї. Особливо доречно звертатися до тих ситуацій у минулому, коли вона почувалася сильною і відповідальною, наприклад, коли раптово захворіла її маленька дитина і треба було знайти лікаря. Як тоді переживалася власна автономність? На що спиралася молода мати в собі? Як жило її тіло? Якими були ноги як природна опора? Що змінюється, коли йдеться про неї, а не про її дитину? Як вона “вимикає” свою внутрішню силу? Зовсім іншим буде психологічний портрет і способи роботи з людиною, що має захворювання шлунково-кишкового тракту. Перше, що привертає увагу, її замкненість, виснаженість, пригніченість. У ході подальшого контактування виявляється прихована агресивність та гордість, гостре почуття, що вона завжди чимось обділена порівняно з іншими. Така людина не може з вдячністю прийняти допомогу, тому що не вірить у симпатію до себе, хоча завжди на неї чекає, її потребує. їй соромно, що вона така несамостійна, несамодо- статня, і це сильно заважає налагодженню контактів, виникненню довіри. Психолог має знати, що ставлення до себе у людини з хронічними захворюваннями (типу гастриту, виразки шлунка чи дванадцятипалої кишки) амбівалентне. З одного боку, вона має дуже честолюбні амбіції, а з другого - у неї катастрофічно не вистачає сил на їх утілення. Крім того, їй небезпідставно здається, що її недостатньо добре сприймають, розуміють, люблять. Відповідно, її самоповага буде невисокою, адже тепла і визнання з боку близьких людей не вистачає. Прагнення будь-що самоствердитися поєднується у неї з потужним бажанням безпеки, захищеності і жагою відпочинку, який вона собі не дозволяє. У складних життєвих умовах цей тип особистості схильний боротися до кінця, не думаючи про ціну, яку доведеться за це сплатити. Мотивація досягнень висока, але стратегій, що сприяли б її реалізації, небагато і вибір їх негнучкий. Коли під тиском обставин надія на успіх зникає, змінюючись відчаєм і самозви- нуваченнями, захворювання майже обов’язково загострюється. Рекомендуються релаксаційні вправи, що передбачають візуа- лізацію та подальше малювання. Людині пропонується уявити свій шлунок ізсередини і спробувати побачити, що саме там треба змінити, поліпшити, вдосконалити. Щоб ця внутрішня робота була успішною, треба бути послідовним, наполегливим, уміти концентруватися на своїх образах. Інколи бажано уявити “кольори” здорового шлунка і шлунка хворого. Далі можна вдихати повітря потрібного кольору, скеровуючи його у свій шлунок, а видихати той колір, який є показником патологічного процесу. Навчити добре концентрувати увагу можна шляхом виконання спеціальних дихальних вправ. Треба зосередитися на своєму диханні і чітко відстежувати, коли саме починається вдихання, коли воно закінчується, якою є пауза між вдиханням і видиханням; далі - як починається видихання, як воно закінчується, якою є друга пауза в цьому процесі. Такі самоспостереження можна виконувати протягом тривалого часу, усе менше відволікаючись на сторонні звуки, свої власні спогади, відчуття чи думки. Корисно розглянути разом із клієнтом відчуття, які найчастіше виникають у шлунку через хвилювання, напруження, під час зустрічей з неприємними людьми. Виокремлюючи життєві ситуації, що провокують спочатку дискомфорт, а потім і біль, ми вирізняємо невелику кількість стійких відчуттів. Хтось говорить про спазм, хтось підкреслює важкість, у когось виникає образ гострого стороннього предмета, який чомусь опинився в шлунку і заважає рухатися. Сфокусувавшись на такому характерному відчутті, клієнт зможе відсте- жити його трансформації, що допоможе викликати важливі спогади. Так виникає нове розуміння психологічних причин своїх Шляхів до усвідомлення своїх внутрішніх утруднень чимало, їх можна досліджувати не лише під час діалогу із психологом; про них можна думати вдома, уважно відстежуючи свої емоційні реакції і поведінкові вияви; їх можна розгледіти у своїх друзях і рідних. Навіть художні фільми, книжки, спектаклі стають своєрідними дослідницькими лабораторіями, якщо клієнт зосереджено шукає свою приховану життєстійкість, свій нерозкритий потенціал, прагнучи само- відновлення. Отже, у посттравматичній ситуації, як правило, загострюються певні психосоматичні захворювання, а тому психологу варто зосередити увагу клієнта на психологічній “мові” його симптомів, на звичному ставленні до свого тіла. Відповідно до психологічного портрета соматично хворої людини, її ставлення до свого оточення і самої себе слід добирати й способи індивідуальної та групової допомоги. Запропоновані підходи щодо надання швидкої психологічної допомоги травмованій особистості кожен психолог-практик доповнює іншими, виходячи з потреб і запитів клієнта, спеціалізації консультанта, його вподобань і набутого досвіду. Головне - налагодити довірчі стосунки, розгледіти індивідуальну своєрідність кожного клієнта, прислухаючись до мови його тіла. Лише коли налагоджено контакт, досягнуто довіри, зроблено первинну діагностику характеру травми, ступеня травмованості людини, її внутрішніх ресурсів, індивідуальних властивостей, які сприятимуть чи заважатимуть консультативній роботі, можна переходити вже безпосередньо до реабілітації. Процес соціально-психологічного відновлення особистості після тривалої травматизації передбачає щонайменше три послідовні етапи: підготовчий, базисний та підтри- мувальний (профілактичний), що органічно поєднують як процедурні, так і ціннісно-смислові моменти. Технологічний підхід до соціально-психологічної реабілітації передбачає одночасне чи послідовне розгортання кожної технології в чотиривекторному (персонально-інструментально-просторово- часовому) просторі. Працюючи в межах персонального вектора, психолог разом із клієнтом спрямовують спільні зусилля на відновлення частково втраченої під час травмування цілісності особистості, її внутрішньої рівноваги, самоврегульованості. В інструментальному просторі робота зосереджується навколо відновлення втраченої самоефективності особистості, її здатності самореалізовуватися в різних видах діяльності. У просторовому векторі увагу спрямовано насамперед на підвищення комунікативної компетентності особистості, налагодження стосунків, подолання почуття відчуженості від оточення, конструктивне розв’язання конфліктів. Співпраця психолога з клієнтом у часовому векторі життєконструювання передбачає концентрацію уваги на ціннісно-смисловій сфері особистості, переоцінці цінностей, активізації пошуку нових життєвих орієнтирів, нових сенсів. Якість життя травмованої особистості, суб’єктивне задоволення ним зростають, а швидкоплинний стан щастя перетворюється на стійку особистісну реалію, коли людина опановує вміння приділяти увагу всім чотирьом векторам самозбереження та самовідновлення, оскільки кожен з них відповідає певному ключовому критерію відновлення психологічного здоров’я: персональний - можливості досягнення особистісної цілісності і безперервності, віри в себе, здатності до самопідтримки і самодопомоги; інструментальний - можливості підвищення самоефективності особистості, її здатності до са- мореалізації; просторовий - можливості відновлення здатності підтримувати конструктивні стосунки з оточенням; часовий - можливості підсилення потребово-мотиваційних, ціннісно-смислових ресурсів особистості як джерела самозмін. Відповідно, усі ці вектори взаємопов’язані і мають взаємопідсилювальний вплив. |
