Матеріал для написання реферату Правова характеристика злочинів, суміжних з воєнними злочинами Окремі ознаки воєнних злочинів у певних випадках близько співвідносяться з іншими міжнародними злочинами. Найчастіше збігаються окремі об’єктивні (спосіб здійснення) і суб’єктивні (форма вини, мотивів) ознаки суміжних злочинів. Розмежувальними ознаками у таких випадках є об’єкт посягання кожного із таких злочинів. Проблема розмежування подібних злочинів передбачає необхідність не тільки встановлення їх критеріїв, а й вирішення питань конкуренції правових норм, а також сукупності злочинів. Може статися так, що воєнний злочин водночас становитиме й інше міжнародне правопорушення: злочин проти миру, тероризм тощо. Безумовно, кожна така сукупність злочинів має оцінюватися з урахуванням конкретних обставин. В окремих випадках право не допускає будь-яких сукупностей окремих злочинів. Наприклад, згідно зі ст. 12 Нью-Йоркської конвенції від 17 грудня 1979 р. щодо боротьби з захопленням заручників, ця Конвенція не застосовується у разі захоплення заручника, що відбулося в ході збройного конфлікту між сторонами, пов’язаними Женевськими конвенціями 1949 р. чи Додатковим протоколом І до них 1977 р. Щодо проблем боротьби з міжнародним тероризмом В. А. Ємельянов, зазначає, що «розроблення поняття міжнародного тероризму має йти не шляхом його розширеного тлумачення (бо таке тлумачення може охопити собою інші усталені поняття, зокрема такі, як «агресія», «геноцид», «екоцид», стосовно яких є відповідні дефініції в інших міжнародних угодах), а навпаки — шляхом звуження його ознак, котрі дали б змогу відмежувати його не тільки від зазначених вище понять, але й від суміжних, таких, як політичне вбивство, бандитизм, диверсія, захоплення заручників тощо»1. Це повного мірою стосується і воєнних злочинів. § 1. ЗЛОЧИН АГРЕСІЇ Міжнародний злочин «планування, підготовка, розв’язання та ведення агресивної війни», описаний у ст. 437 КК України, є особливо тяжким злочином і належить до категорії злочинів проти миру. Згідно зі ст. 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу, де вперше було дано визначення цього міжнародного злочину, злочин проти миру означає планування, підготовку, розв’язання або ведення агресивної війни на порушення міжнародних договорів, угод і запевнень або участь у спільному плані чи змові, спрямованих на здійснення будь-якої із зазначених дій. Це визначення є результатом узагальнення злочинних діянь німецького нацизму, італійського фашизму і японського мілітаризму й чітко вказує на підвищену суспільну небезпеку цього міжнародного злочину, що спрямований проти мирного співіснування держав і народів. Принципи права миру чи «принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами, відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй» (резолюція 2625 (xxv) Генеральної Асамблеї ООН 24 жовтня 1970 р.), засновані на забороні вдаватися до сили в міжнародних відносинах і на зобов’язанні держав мирно врегульовувати свої спори (пункти 3—4 ст. 2 Статуту ООН). Отже, якщо йдеться про розмежування злочинів, описаних у статтях 437 і 438 КК, слід розглядати це через співвідношення норм, які забороняють удаватися до насилля у міжнародних відносинах (право миру або jus contra bellum), і норм, що регулюють збройне насилля (право збройних конфліктів або jus in bello). Оскільки jus contra bellum застосовується тільки до міжнародних збройних конфліктів, про «ведення агресивної війни або агресивних воєнних дій» можна говорити тільки стосовно міжнародних збройних конфліктів. За об’єктивною характеристикою поняття планування і підготовки агресивної війни тісно пов’язані між собою, оскільки планування передбачає не тільки розроблення планів, а й підготовку агресивної війни, відповідних планів агресії, як це мало місце під час розроблення нацистською Німеччиною плану «Барбароса» щодо збройного нападу на СРСР. Це дозволило притягти до відповідальності не тільки тих, хто розв’язав і вів агресивну війну, а й промисловців і фінансистів, які викохали нацизм, і тих співробітників генерального штабу та інших відповідних органів, які займалися плануванням агресії. У поняття розв’язання агресивної війни можуть входити конкретні дії, що були вчинені на початку війни (створення чи інсценування конфліктної ситуації, провокаційні заяви тощо), тобто йдеться про відповідні акти агресії, що передують повномасштабному веденню війни незалежно від факту її оголошення, які визначено в резолюціях Генеральної Асамблеї ООН 1947 р. і 1974 р. та які не є вичерпними. Згідно зі ст. 1 резолюції Генеральної Асамблеї ООН 1947 року агресією є застосування державою збройної сили проти суверенітету, територіальної недоторканності або політичної незалежності іншої держави або якимось іншим способом, несумісним зі Статутом ООН. Слід зазначити, що згідно зі ст. 5 Римського статуту Міжнародного кримінального суду «Суд здійснює юрисдикцію стосовно злочину, агресії, як тільки буде прийнято ... положення, що містить визначення цього злочину та викладає умови, за яких Суд здійснює юрисдикцію стосовно цього злочину». Участь у змові, що спрямована на вчинення планування, підготовки або розв’язання агресивної війни чи воєнного конфлікту, означає участь у діяльності стійкого об’єднання осіб, які домовилися спільно вчинити хоча б одне з зазначених злочинних діянь. § 2. ТЕРОРИЗМ Згідно зі ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом»1 під тероризмом розуміють «суспільно небезпечну діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров’я ні в чому не винних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей». Випереджаючи юридичний аналіз складу злочину «тероризм» (від лат. terror — страх, жах), чи «міжнародний тероризм», єдність у розумінні небезпеки якого щодо безпеки людства досягнуто вже давно, і особливо після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку, слід підкреслити, що наша мета — розглянути цей міжнародний злочин через систему абсолютної заборони тероризму правом збройних конфліктів. Крім того, розмежування таких понять, як «збройний конфлікт» і «тероризм», «агресія» і «тероризм», «тероризм» і «національно-визвольний рух», «тероризм» і «терористичний акт» має важливе значення як для доктрини, так і для визначення практичних рішень. Яскравим свідченням цього є події палестино-ізраїльського конфлікту, в Афганістані тощо. Таке суспільно небезпечне явище, як тероризм, завдає шкоди міжнародному правопорядку в цілому, тому консолідація міжнародного товариства у боротьбі з ним є дуже важливою. На жаль, у міжнародному праві до цього часу не визначено поняття тероризму та терористичних актів, оскільки ця проблема тривалий час була заполітизована. Женевська конвенція 1937 р. щодо попередження тероризму та покарання за нього визначила терористичні акти як «злочинні дії, спрямовані проти Держави, або, які мають на меті тероризувати певних осіб чи групу осіб, чи населення у цілому». Окремі аспекти тероризму розглядають різні міжнародні конвенції: - Європейська конвенція щодо видачі правопорушників (1957 р.); - Конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряного судна (Токіо, 1963 р.); - Конвенція щодо боротьби з незаконним захопленням повітряних суден (Гаага, 1970 р.); - Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації (Монреаль, 1971 р.); - Конвенція щодо попередження і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (1973 р.); - Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заручників (1979 р.); - Конвенція про запобігання тортурам та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (1984 р.); - Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом (1977 р.); - Дублінська угода про застосування Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом (1979 р.); - Конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства (1988 р.); - Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу (1980 р).; - Вашингтонська конвенція щодо попередження й покарання актів тероризму, які набувають форми міжнародно значущих злочинів проти особистості, що пов’язані з цим вимаганням. Викриття різних терористичних організацій і груп свідчить про те, що сучасний тероризм має всі ознаки організованої злочинності, яка тісно пов’язана з політичними, урядовими органами чи організаціями. Стаття 258 КК України (розділ IX «Злочини проти громадської безпеки») встановлює кримінальну відповідальність за терористичний акт, тобто за «застосування зброї, вчинення вибуху, підпалу чи інших дій, які створюють небезпеку для життя чи здоров’я людини або заподіяння значної майнової шкоди чи настання інших тяжких наслідків, якщо такі дії були вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, «провокації» воєнного конфлікту, міжнародного § 3. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЛЮДЯНОСТІ Злочини проти людяності є одним з найсерйозніших злочинів, які викликають стурбованість усього міжнародного товариства. Визначення цього міжнародного злочину остаточно сформульовано у Статуті Міжнародного воєнного трибуналу у Нюрнберзі та застосовано Трибуналом у його вироку від 1 вересня 1946 р. і судами союзних держав у судових процесах у справах воєнних злочинців після другої світової війни, воно має свою історію. Ще Санкт-Петербурзь- ка декларація 1868 р. обмежила застосування під час війни певних вибухових чи запалювальних снарядів, оскільки вони суперечать «законам народолюбства». У преамбулі IV Гаазької конвенції щодо законів і звичаїв сухопутної війни 1907 р. було зафіксовано відоме застереження Мартенса: «Надалі, якщо буде можливість видати більш повний звід законів війни... населення і воюючі залишаються під охороною та дією початків міжнародного права, оскільки вони випливають із звичаїв, що встановилися між освіченими народами, та законів людяності й вимог суспільної свідомості». У Декларації 1915 р. урядів Великобританії, Роси і Франції, що засудили різанину вірмен у Туреччині, підкрес- лювавалося: «злочин проти людства та цивілізації, відповідальність за які буде покладена на членів уряду Туреччини і причетних до різанини діячів»1. У докладі Комісії щодо відповідальності ініціаторів війни та про покарання за порушення законів і звичаїв війни, було зазначено, що Німецька імперія та її союзники вели війну «варварськими чи протизаконними методами, порушуючи закони і звичаї війни, що встановилися, та елементарні закони людства», і «всі особи, які належать до ворогуючих країн, які винні у порушенні законів і звичаїв війни чи законів людяності, підлягають кримінальній відповідальності»^. Верховний суд Ізраїлю, у справі Ейхмана, проти якого було висунуто звинувачення відповідно до ізраїльського закону 1951 р. «Про нацистів і нацистських колабораціоністів (їх покарання)», обґрунтував існування поняття «злочини проти людяності», оскільки «зазначені злочини» включені до Гаазької конвенції IV від 1907 р., що містить посилання на «закони людяності» і «вимоги суспільного осмислення». Зокрема, у Статуті Нюрнберзького трибуналу зазначено, що: не вимагається наявності зв’язку (nexus) між вчиненням злочину проти людяності та вчиненням інших злочинів (злочинів проти миру і воєнних злочинів); визначення у законі Ізраїлю передбачає вчинення цих злочинів під час нацистського правління. Розглядаючи у 1948 р. справу Раутера, Спеціальний кримінальний суд Гааги, посилаючись на преамбулу Гаазького положення (застереження Мартенса), заявив, що було б невірно розглядати, як дещо нове «злочин проти людяності..., оскільки цей злочин «охоплювався вищезазначеною преамбулою у зв’язку з законами людяності». Водночас Комісія з розслідування воєнних злочинів, створена у Лондоні 20 жовтня 1943 р., дійшла висновку, що застереження Мартенса не дозволяло охопити всі категорії злочинів, вчинених під час другої світової війни, оскільки це стосувалося тільки конфліктних відносин між воюючими державами, а не відносин сторони, яка перебувала у конфлікті, з власними підданими. Саме для того, щоб охопити злочин, виконавці та жертви яких були громадянами однієї й тієї самої держави, Комісія запропонувала дати повне поняття «злочин проти людяності». Загальними критеріями, що відрізняють злочини проти людяності від інших злочинів є: тяжкість, масовий характер, наявність узгодженого плану і мотиви. У Справі Клауса Барбьє, німецького шефа гестапо у Ліоні, французький касаційний суд постановив, що строк давності не може бути застосований до злочинів проти людяності, а винні можуть переслідуватися у Франції «незалежно від часу і місця їх вчинення», і додав нову умову, за якою злочин може вважатися злочином проти людяності: винний повинен вчинити такий злочин від особи «держави, яка перетворює в життя гегемоністську політичну ідеологію», і щодо «виконання загального задуму»1. Підсудність злочинів проти людяності носить універсальний характер. Нарпиклад, окружний апеляційний суд США, розглядаючи справу «Дем’янюк проти Петровсько- го», використовуючи право на здійснення універсальної юрисдикції стосовно злочинів проти міжнародного права і людяності, виніс рішення, що США можуть видати Ізраїлю чи будь-якій іншій державі особу, якій інкримінується служба охоронником у нацистському концентраційному таборі. Суд постановив, що злочини нацистів і осіб, які співробітничали з ними, є «загальновизнаними і засуджені громадськістю держав злочинами» і «що, держава, яка їх переслідує, діє від осіб усіх держав»1. Щодо засудження злочинів проти людяності у післявоєнний час німецьким правом може слугувати офіційний німецький документ, поданий адвокатом Герінга на Нюрнберзькому процесі, який має назву «Більшовицькі злочини проти законів війни і людства». Визначення злочинів проти людяності є у Статуті Міжнародного кримінального трибуналу по Югославії (ст. 5) і Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді (ст. 3), а також у проекті тексту статей 1—20 Кодексу злочинів проти миру і безпеки людства, прийнятого Комісією міжнародного права у 1996 р. на своєму 48-му засіданні. Слід зазначити, що Апеляційна камера Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії у своєму рішенні за клопотанням захисту про проміжну апеляцію з юрисдикції (Справа Тадича) констатувала, що після судових рішень у Нюрнберзі поняття злочинів проти людяності не вимагає більше встановлення їх зв’язку зі злочинами проти миру чи воєнними злочинами2. У статті 7 Римського статуту Міжнародного кримінального суду взазначено, що «злочин проти людяності» означає будь-яке із діянь, яке вчиняється в рамках широкомасштабного чи систематичного нападу на будь-яких цивільних осіб, якщо такий напад свідомий: - вбивство; - винищення; - поневолення; - депортація чи насильницьке переміщення населення; - ув’язнення чи інше жорстоке позбавлення фізичної свободи на порушення основоположних норм міжнародного права; - тортури; - зґвалтування, обернення у сексуальне рабство, примушення до проституції, вимушена вагітність, вимушена стерилізація чи будь-які інші форми сексуального насилля такої самої тяжкості; - переслідування будь-якої ідентифікованої групи чи спільноти за політичними, расовими, національними, етнічними, культурними, релігійними, тендерними ... чи іншими мотивами, які повсюдно визнані недопустимими згідно з міжнародним правом, а зв’язок з будь-якими діяннями, зазначеними у цьому пункті, чи будь-якими злочинами, що підпадають під юрисдикцію Суду; - насильницьке зникнення людей; - злочини апартеїду; - інші нелюдські діяння аналогічного характеру, що полягають в умисному заподіянні великих страждань чи серйозних тяжких пошкоджень чи серйозної шкоди психічному чи фізичному здоров’ю. Успішній боротьбі зі злочинами проти людяності й слугує повна імплементація у національне кримінальне право положень про цей міжнародний злочин. § 4. ЗЛОЧИН ГЕНОЦИДУ Згідно з ч. 1 ст. 442 КК України під «геноцидом» мається на увазі «діяння, умисно вчинене з метою повного або часткового знищення будь-якої національної, етнічної, расової чи релігійної групи шляхом позбавлення життя членів такої групи чи заподіяння їм тяжких тілесних ушкоджень, створення для групи життєвих умов, розрахованих на повне чи часткове її фізичне знищення, скорочення дітонародження чи запобігання йому в такій групі або шляхом насильницького передавання дітей з однієї групи до іншої». Таке визначення геноциду практично слово в слово повто рює визначення геноциду, викладене в ст. II Конвенції ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р., ратифікованої Президією Верховної Ради СРСР 18 березня 1954 р. Караність геноциду як злочину проти людства передбачено ст. 6 Статуту Міжнародного воєнного трибуналу в Нюрнберзі, ст. 5с Хартії Міжнародного воєнного трибуналу в Токіо, ст. II, 1с Закону № 10, прийнятого Контрольною Радою союзних держав у Німеччині в 1945 р., статтями 4—5 Статуту Міжнародного кримінального трибуналу по колишній Югославії, 2—3 Статуту Міжнародного кримінального трибуналу по Руанді, а також статтями 5 і 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду. За законодавством України злочин, передбачений ч. 1 ст. 442 КК, належить до категорії особливо тяжких, а злочин, передбачений ч. 2 цієї статті, а саме «публічні заклики до геноциду, а також виготовлення матеріалів із закликами до геноциду з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів», — до злочинів середньої тяжкості. Тяжкість злочинів проти людства, до яких належить і геноцид, зумовлюється як їх масовим характером, в анти- людській спрямованості, підірванні основ міжнародного правопорядку, так і тим, що вони стосуються найдорожчого, що є у людини — здоров’я, фізичної недоторканності та життя. Конвенція ООН 1948 р. встановлює відповідальність за фізичне знищення членів певної групи (расової, національної, етнічної, релігійної). У її першому проекті йшлося і про культурний геноцид (заборона використовувати мову тієї чи іншої групи, знищення бібліотек, музеїв, шкіл, історичних пам’яток, місць відправлення культу тощо), який не увійшов до останнього тексту. Нюрнберзький трибунал віддав перевагу положенням ст. 6с і розглядав ці злочини, вчинені з 1 вересня 1939 р., з моменту вторгнення Німеччини у Польщу.
Базов, Віктор Петрович. Воєнні злочини [Текст]: навч. посібник / В. П. Базов. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 336 с.(с.208-209, 212-213, 219-223). |
