Матеріал для написання реферату
Мародерство як спосіб ведення війни Правляча верхівка Російської Федерації впродовж останніх 30 років послідовно проводила курс на повернення України в орбіту свого впливу. При цьому Москва не обмежувала себе у виборі засобів досягнення мети, вдаючись до інформаційних кампаній і газових шантажів, економічного тиску, дискредитації нашої країни на міжнародній арені, заперечення права української політичної нації на суверенітет і самовизначення, нарешті до прямої аґресії й порушення територіальної цілісності України. Армія як органічна частина правлячого режиму перейняла всі його родові вади. Девіантні форми поведінки стали звичайними серед військовиків, а в умовах війни набули крайніх виявів та особливого цинізму й жорстокості.
Филь О. (кандидат історичних наук; заступник директора). Мародерство як спосіб ведення війни Російською Федерацією проти України та мотиваційний чинник російських військовослужбовців // Український історичний журнал: Науковий журнал. - Київ: НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2022. - № 4. - С. 129-138 Анотація: Проаналізувано витоки, причини та наслідки, визначено основні риси масового мародерства серед військовослужбовців армії й інших силових структур Російської Федерації, що вторглися на терени України 24 лютого 2022 р. Мародерство як вид воєнного злочину сягає своїм корінням перших збройних сутичок між людьми. Причому подібні дії тоді, навпаки, належали до чеснот переможця, адже здобуті на полі бою зброя, обладунки, цінності та особисті речі супротивника на правах трофеїв відразу ставали його власністю. У радянській, а також пострадянській історіографії тема мародерства табуювалася. Це пояснюється як бажанням «не виносити сміття з хати», так і твердженнями, що грабування, насильство, жорстоке поводження з полоненими та цивільними нібито притаманні лише військам «експлуататорських держав». Насправді масштаби мародерства в лавах Червоної армії під час Другої світової були настільки значними, що оприлюднення подібної інформації могло серйозно підірвати як її ґлорифікований образ, так і загальну міфологізовану концепцію тієї війни в радянському й сучасному російському варіантах. Однак, за влучним виразом О.Панфілова, «ніхто не може заборонити старі книги зі свідченнями». Він, зокрема, посилається на англійського мандрівника Дж.Бадделі, автора праці «Завоювання Кавказу росіянами: 1720-1860», який згадував про численні випадки мародерства. О.Панфілов також наводить спогади чеченця М.Вачаґаєва, котрий зазначав, що це «вважалося нормальним явищем для російського солдата, офіцерство саме перед боєм указувало, що аул багатий і їм буде чим поживитися». Тоді ж з'явилася «традиція» - «ґенерал Засс колекціонував черепи горців, хтось любив збирати кисті рук». Під час чеченських воєн кінця 1990-х - початку 2000-х рр. уже сучасні російські солдати й офіцери вихвалялися в'язками відрізаних у чеченців вух». Яскраві епізоди, що стосується мародерства періоду польсько-радянської війни 1919-1920 рр., належать письменникові І.Бабелю, котрий мав можливість як військовий кореспондент супроводжувати 1-шу кінну армію С.Будьонного. Він вів щоденник, на основі якого пізніше написав свою відому збірку «Кінармія». Нотатки І.Бабеля - унікальне документальне свідчення, де зафіксовано численні випадки пограбування, мародерства, насилля, зґвалтувань, тобто всього того, що є неодмінним супутником війни. Однак основний масив матеріалу, який стосується мародерства, слід віднести до періоду Другої світової. Нині через широку доступність новітніх технологій пересічний громадянин будь-якої країни може спостерігати як за перебігом бойових дій, так і за тими процесами, про які зазвичай воліє мовчати російська сторона, а саме злочини, скоєні її вояками на тимчасово окупованих територіях України. Інформаційний простір перенасичений подібними свідченнями. І найпоширеніші - це мародерство, насилля щодо мирного населення, убивства українських військовополонених. Ці злодіяння вже стали невід'ємними супутниками російської армії. Варто зазначити, що випадки мародерства під час повномасштабної війни зафіксовані як місцевими жителями, так і міжнародними спостерігачами. Уже в березні 2022 року фермерські господарства Херсонщини, Черкащини, Київщини залишилися без автотранспорту, насіннєвого фонду й готової продукції. Зазнала мародерства Чорнобильська АЕС. Пограбовано багатьох мешканців Чернігівщини, Київщини, Сумщини, інших областей України, де побувала російська армія. Опубліковано численні записи перехоплень телефонних розмов окупантів зі своїми сім'ями, в яких детально обговорюються крадіжки з крамниць і залишених помешкань. Упродовж десятиріч радянська історіографія запевняла суспільство, що таке явище, як мародерство, нібито притаманне лише військам «капіталістичних» або «експлуататорських» держав. Отже, за подібною логікою, Червона армія зразка 1945 р. була нічим іншим, як «армією експлуататорської держави», адже вдавалася до безконтрольного вилучення на території Німеччини та її союзників не тільки обладнання та устаткування цілих галузей промисловості, але й приватного майна. Поняття «взяття трофеїв» існувало на державному рівні. Так, по закінченні Другої світової до СРСР перевозилися цілі заводи, фабрики, різноманітна техніка, навіть понад 1,5 млн голів худоби. На все це було потрібно до 400 тис. залізничних вагонів. У 1990-х рр. оприлюднено дані головного трофейного відомства, згідно з якими з радянської зони окупації Німеччини вивезено 60 тис. роялів, 190 тис. килимів, 460 тис. радіоприймачів, 265 тис. настінних і настільних годинників, 940 тис. одиниць меблів, 1,2 млн чоловічих і жіночих пальт, 1 млн головних уборів, 186 вагонів алкогольних напоїв. Масштаби мародерства серед військовослужбовців російської армії набули величезних розмірів. Складається враження, що головна мета так званої «спецоперації» полягає не у заявлених абсурдних «денацифікаціях» та «демілітаризаціях» України, а в банальному пограбуванні цивільного населення. За повідомленням прес-служби оперативного командування «Південь», під час зачистки селища Потьомкіне на Херсонщині в речах убитих окупантів знайдено цінності (золоті, срібні каблучки, ланцюжки, сережки, ювілейні монети), відібрані ними в українських громадян. І подібних випадків, що фіксуються як воєнні злочини, більш, ніж достатньо, аби зробити висновок: мародерство є одним зі стимулів наступального потенціалу російської армії. Причому командування окупаційних військ не просто поблажливо дивиться на подібні випадки - воно заохочує своїх військовослужбовців до протиправних дій. Уявляєте, буряти "реквізували" телевізор, накритий в'язаною серветкою, проігнорувавши плазму, яка висіла на стіні поряд. Мабуть, росіяни ще не знають, що для українців вже норма переглядати телепередачі на пласкому екрані. Все ж найпопулярнішим "трофеєм" російських зайд була жіноча білизна. її знаходили в бойовій техніці, у Мощуні біля переправи знайшли у БМП 7 калькуляторів. Для чого вони знадобилися окупантам - незрозуміло. Можливо, за їх допомогою вони підраховують власні трофеї? Хтозна. Не зрозуміти природу мародерства тепер уже щодо власного населення з боку військовослужбовців російської армії. Вкрай низька моральна планка російських військовослужбовців спричинена не тільки дією спеціальних технологій впливу на масову свідомість росіян, а й невисоким рівнем життєвих стандартів більшості громадян РФ. Саме цим спеціалісти з криміналістики пояснюють масові випадки мародерства на захоплених територіях України. Водночас слід визнати, що такий стан справ став можливим завдяки декриміналізації подібних дій вищим військово-політичним керівництвом. Масове пограбування цивільного населення, власності Української держави, громадських організацій, підприємців, зарубіжних фірм порушує проблему відповідальності тих, хто скоїв воєнні злочини. Збитки всім постраждалим повинні бути відшкодовані за рахунок репарацій, накладених на Росію. Це унеможливить повторення подібних злочинів у майбутньому. Зима Д. (юрист). Хто вам дозволив добре жити? Відповідальність за мародерство та інші злочини під час війни / Д. Зима, С. Корпачова // Юридична газета. - 2022. - 4 травня Анотація: Йдеться про те, що за даними першого заступника міністра внутрішніх справ Євгена Єніна, станом на 67-й день війни в Україні правоохоронними органами висунуто підозру про мародерство понад 1300 особам. Кількість підозр за іншими злочинами проти власності невідома. Що таке мародерство Ми звикли називати мародерством таємне або відкрите викрадення чужого майна будь-якою особою під час воєнного стану. Та відповідно до закону, обкрадання цивільних осіб, їх приватних приміщень, будинків, транспортних засобів, здійснення пограбування магазинів, торгових центрів мародерством не є. По-перше, Кримінальний кодекс України (ККУ) відносить мародерство до військових кримінальних правопорушень (розділ XIX ККУ), тобто кримінальних правопорушень, що можуть бути скоєні лише військовослужбовцями. По-друге, відповідно до офіційного визначення (ст. 432 ККУ), мародерством є викрадення речей на полі бою, що знаходяться при вбитих чи поранених. Це означає, що викрадення речей поза межами бойових дій створює склад іншого майнового злочину, наприклад, крадіжки. Таким чином, щоб майновий злочин кваліфікувався як мародерство, необхідно, щоб він був здійснений 1) військовослужбовцем, 2) на полі бою, 3) щодо речей убитих чи поранених. Чи є мародерством захоплення знарядь для ведення війни? Вороже озброєння, техніка та інше військове майно після його захоплення особами, що беруть участь у воєнних діях, є «військовим трофеєм», тому їх захоплення не вважається мародерством. Водночас варто пам’ятати, що такі трофеї є власністю держави, а не військовослужбовця, і після закінчення війни всю захоплену зброю та знаряддя необхідно буде повернути державі. Якщо ж воєнне майно було знайдене цивільною особою, вона зобов’язана віддати його правоохоронним органам. Наразі покарання за утримання боєприпасів немає, але найближчим часом законодавець може розробити відповідні норми. Яка відповідальність встановлена за мародерство? Після прийняття Закону України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо посилення відповідальності за мародерство» №2117-IX від 03.03.2022 р. (Закон №2117-IX) за викрадення речей на полі бою, що знаходяться при вбитих чи поранених, встановлено відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк від 5 до 10 років. Ще до початку воєнного стану в Україні мінімальний строк позбавлення волі становив 3 роки. Яка відповідальність за інші злочини, які помилково ототожнюють з мародерством? В Україні помилково називають мародерами тих, хто скоює такі правопорушення, як крадіжка (ст. 185 КК України), грабіж (ст. 186), розбій (ст. 187) та вимагання (ст. 189 КК України). Тим не менш, аби запобігти їх скоєнню в умовах воєнного або надзвичайного стану, Закон №2117-IX посилює відповідальність. Розглянемо детальніше, що означає кожен з цих злочинів та яка відповідальність встановлена за їх скоєння під час дії воєнного стану. Закон №2117-IX також посилює відповідальність за привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК України). Хоча вказаний злочин зазвичай не називають мародерством, законодавець вирішив відповідальність за нього також посилити. Наразі порушення ст. 191 ККУ передбачає позбавлення волі на строк від 5 до 8 років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до 3 років. Чи відрізняється відповідальність за мародерство та інші злочини, скоєні військовими країни-агресора? Як відомо, в росії майнові злочини проти українців декриміналізовано ще в попередньому Кримінальному кодексі. У новому КК рф жодної згадки про мародерство немає. З телефонних розмов, перехоплених СБУ, можна зрозуміти, що окупанти використовують війну як спосіб збагачення. Так, «спецоперація з зачистки будинків» стала чи не головним гаслом російських військових. Тим не менш, відповідно до ст. 6 ККУ, всі особи незалежно від громадянства, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності, передбаченій кримінальним законодавством України (принцип територіальності). Оскільки будь-яких уточнень щодо належності до тієї чи іншої армії законодавство не містить, якщо окупанта будуть притягувати до відповідальності на території України, вирок буде оголошений у рамках існуючої в Україні відповідальності за скоєний злочин. Які є шанси притягти до відповідальності тих російських військовослужбовців, які покинули територію України? Притягнення осіб до кримінальної відповідальності на міжнародному рівні відбувається через Міжнародний кримінальний суд (МКС). Відповідно до ст. 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, під воєнним злочином розуміється незаконне, беззмістовне і великомасштабне знищення і привласнення майна, яке не викликане військовою необхідністю. МКС може призначати строки позбавлення волі залежно від тяжкості майнового злочину, а також визначати розмір та зобов’язувати відшкодувати шкоду потерпілим від злочинів. Тим не менш, слід звернути увагу на те, що станом на квітень 2022 р. ні росія, ні Україна не є країнами-членами МКС. Тобто реальне притягнення російських військовослужбовців до відповідальності навіть після ухвалення рішення МКС можливе лише після перехоплення їх на території однієї з 123 країн-членів МКС. Чи можна здійснювати самосуд над крадіями чи мародерами? Заступник міністра внутрішніх справ Євген Єнін закликає утримуватись від самосуду над громадянами України, які здійснюють майнові злочини, оскільки самосуд може кваліфікуватись як окремий вид злочину — самоправство (ст. 356 КК України). Покаранням за самоправство є штраф, виправні роботи або арешт. Водночас за Законом України «Про забезпечення участі цивільних осіб у захисті України» №2114-IX від 03.03.2022 р. цивільним особам дозволено брати участь у стримуванні збройної агресії росії, використовуючи власну зброю та бойові припаси. Ст. 5 Закону №2114-ІХ передбачає: цивільні особи не несуть відповідальності за застосування вогнепальної зброї проти осіб, які здійснюють збройну агресію проти України. Тож від самосуду варто утриматися, а виправданий самозахист законом не заборонений.
Орлик, Світлана (докторка історичних наук; професорка кафедри історії, археології, інформаційної та архівної справи). Мародерство, грабежі, розбій російських окупаційних військ на Східній Галичині й Північній Буковині в роки Першої світової війни / Світлана Орлик // Український історичний журнал: Науковий журнал. - Київ: НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2022. - № 2. - С. 4-16 Анотація: Висвітлено проблему мародерства, грабежів і розбою, які чинилися російською окупаційною владою в роки Великої війни в тимчасово окупованих українських регіонах – Східній Галичині та Північній Буковині, що актуалізувалася у зв’язку з розпочатою Російською Федерацією війною проти України. Вперше в історіографії проведено спеціальний аналіз поведінки російських окупаційних військ та цивільної окупаційної влади на території Східної Галичини і Північної Буковини в часи Першої світової війни, що проявлялася у вигляді мародерства, грабежів, розбою стосовно мешканців окупованих територій. Гострою і надзвичайно важливою є проблема мародерства («викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених»), грабежів (відкрите викрадення чужого майна), розбою («напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства»), які під час війн часто супроводжуються навмисним знищенням майна і вбивствами цивільного населення в умовах бойових дій та окупації. Крім конкретного правового значення, поняття «мародерство» часто застосовують як узагальнювальне щодо всіх злочинів, вчинених під час війни загарбницькими військами та цивільною окупаційною владою на тимчасово окупованих територіях відносно цивільного населення. Війни, які людство вело до XX ст., завжди супроводжувалися цими жахливими явищами і, власне, мали їх за основну мету, адже в ті часи на війну часто йшли, щоб збагатитися. Але світ прагнув стати кращим. Тож 18 травня 1899 р. на 1-й мирній конференції у Гаазі було прийнято 6 конвенцій, які урегульовували норми міжнародного гуманітарного права щодо умов для початку війни та поведінки воюючих сторін як на суходолі, так і на морі. У 1907 р. було проведено 2-гу мирну конференцію у Гаазі за участю 43 держав, на якій було ухвалено нові редакції прийнятих раніше конвенцій, а також низку нових - усього 13 конвенцій. З появою цих документів світ мав стати більш цивілізованим і упорядкованим у такому складному питанні, як війна, що відкрило б можливість для гуманізації збройних конфліктів у всіх аспектах: поводження з військовополоненими та пораненими, заборона застосування певних видів зброї, захист цивільного населення тощо. В умовах розв’язаної 24 лютого 2022 р. Російською Федерацією агресивної війни проти України, яка супроводжується жорстоким насиллям та фізичним знищенням мирного цивільного населення, мародерством, грабежами і розбоєм, проводячи історичний аналіз подібної поведінки російських окупаційних військ та цивільної окупаційної влади в часи Першої світової війни на території Східної Галичини і Північної Буковини, можна стверджувати, що такі дії російських окупантів є традиційними, а нині вони стали навіть більш жорстокими й цинічними стосовно мирних жителів, що свідчить про глибоку деградацію російського суспільства, яке схвалює такі злочини. Цілковите нехтування нормами міжнародного права з боку Російської Федерації є неприпустимим у сучасному світі і має бути засуджене й отримати відповідне покарання згідно з чинними нормами міжнародного права. Населення окупованих російськими військами територій Східної Галичини та Північної Буковини зазнало значних втрат людських та матеріальних ресурсів як через воєнні дії, так і в результаті масових реквізицій та конфіскацій майна у селян і поміщиків на потреби армії, зокрема збіжжя, продуктів харчування, а також унаслідок грабунків міських жителів, що доводило місцеве населення до зубожіння та голоду. Російські війська масово здійснювали самовільні покоси пшениці, жита, ячменю, зеленої маси сіна для годування армійських коней, через що знищувався урожай зернових. Особливо легкою здобиччю для російських військових ставало майно, покинуте власниками, зокрема тими, що виїхали до Австрії. Після розграбування російська цивільна окупаційна влада обліковувала такі маєтки, будинки, крамниці, аптеки тощо. Деяке майно, що залишилося, описували та оцінювали з метою подальшого продажу. Так, за відомостями управління фінансовими справами при військовому генерал- губернаторстві Галичини та Буковини, від продажу конфіскованого майна за період першої окупації (1914-1915 рр.) на рахунки Львівського і Тернопільського казначейств надійшло близько 737 509 руб. 09 коп. Проте реальна сума була значно вищою, ніж зазначено у звіті. Після грабежів, вчинених військовими й цивільними чинами вищого рангу, в помешканнях, залишених власниками, орудували особи нижчого рангу - урядники та стражники поліції. Зокрема, показовими є матеріали справи по Коломийському повіту Чернівецької губернії, де збереглися деякі прізвища представників окупаційної влади, які награбували «гостинців» своїм рідним. Своєрідним грабежем місцевих жителів були вимагання російськими окупантами контрибуцій із захоплених міст для «дарування спокою» від здирства і пограбувань. Під час захоплення російськими військами у вересні 1914 р. м. Чернівці генерал Арютинов вимагав від міс- тян сплати контрибуції у сумі боо тис. корон виключно золотом і сріблом, погрожуючи, що інакше «козаки знайдуть значно більше»“. Після перемовин за участю митрополита В. Репти суму контрибуції було наполовину зменшено. Кошти потрібно було зібрати і передати російській окупаційній владі до 6-ї год. вечора наступного дня. У разі невиконання висунутих вимог окупанти погрожували населенню вжиттям примусових заходів. Населення небезпідставно побоювалося того, що російська окупаційна влада здійснить конфіскацію їхніх вкладів і майна, яке залишилося у банківських коморах схову на збереженні. У відповідь на такі панічні настрої військовий генерал-губернатор Галичини Г.Бобринський 23 жовтня 1914 р. опублікував оголошення, в якому повідомлялося, що «вклади конфісковуватися російською владою не будуть, за винятком тих осіб, які виявляли або виявлятимуть ворожі дії до російської армії і російського уряду і майно котрих буде піддане конфіскації». В особливо великих розмірах грабували командири російської армії, начальники цивільної окупаційної влади (міські та повітові) та представники поліції, адже вони мали можливість організувати супроводження і безперешкодний перетин усіх постів (у тому числі митних), якщо майно доставлялося своїм ходом (брички, карети, фаетони з кіньми), або ж за домовленістю з різними службами Галицьких залізничних шляхів чи армійськими представниками інтендантської служби забезпечити відправлення награбованого в Росію під виглядом казенних вантажів подвійного призначення. Кот, Сергій. Мародерство як фактор розграбування, вивезення та знищення культурних цінностей на окупованій території України під час Другої світової війни (1941-1944 рр.) / С. Кот // Краєзнавство: науковий часопис. - 2010. - № 1/2. - С. 30-41 В результаті воєнних дій і в період окупації Україна понесла одні з найбільш масштабних за всю свою багатовікову історію втрат культурних надбань. Загальні втрати музейного фонду України дотепер точно не визначені. За першими радянськими повоєнними офіційними даними, на території України в період окупації було зруйнувано та пошкоджено 151 музей різного профілю, вивезено понад 40 тис. унікальних експонатів. Музейному господарству Української РСР була завдана шкода в сумі 1350 млн. крб.. Однак названа цифра навряд чи в повній мірі відображує справжні масштаби втрат. Адже оцінити в грошових одиницях збитки, завдані в роки війни та окупації музеям України можливо лише умовно. За своїм історичним та культурним значенням більшість художніх полотен, унікальних пам'яток старовини не мають ціни, їх втрати неможливо відшкодувати. Разом з тим багато науковців звертає увагу на той факт, що відповідно до офіційної статистики, безпосередньо перед війною на території України діяло загалом 174 музеї. За різними даними, у державних музейних фондах знаходилося від 2,8 до 3,5 млн. одиниць зберігання. А з урахуванням фондів університетських та відомчих музеїв їх загальна кількість сягала близько 6 млн. одиниць. В своїй переважній більшості вони не були евакуйовані в тилові райони СРСР на початку війни й лишилися на окупованій території. Тож реальні втрати музеїв України були набагато більшими, ніж подавалося одразу по війні в офіційних радянських джерелах. Постраждали музеї і картинні галереї Києва, Харкова, Одеси, Львова, Чернігова, Полтави, Сум, Херсона, Донецька, Кам'янець-Подільського, Рівного, Дніпропетровська та багатьох інших міст і районних центрів. До цього трагічного переліку слід додати втрати музеїв Криму, що є частиною сучасної території України, і серед яких були відомі музеї та картинні галереї Севастополя, Сімферополя, Алупки, Бахчисарая, Керчі, Феодосії та інших населених пунктів півострова. За даними Міністерства культури України, опублікованими у 1987 р., втрати тільки творів мистецтва з музеїв України перевищували 130 тис. експонатів. За даними Міністерства культури СРСР, оприлюдненими на початку 90-х років ХХ ст. на основі аналізу актів збитків, завданих війною, що були складені у 1944-1948 рр., лише по 15 музеях Української РСР різного профілю втрати фондів налічували 240 тис. 693 експонати. А разом із приведеними відомостями по шести найбільших музеях Криму, що нині знаходяться на території України, втрати лише по 21 музеєві України склали 283 тис. 782 предмети. Вже на початку німецько-радянської війни, по мірі просування військ Німеччини та її союзників вглиб території України, численними стали акти стихійного вандалізму та мародерства з їх боку по відношенню до культурних цінностей на українській території. це була хвиля погромів культурних установ, яка прокотилася Україною із Заходу на Схід та Південь. Згодом в умовах становлення окупаційного режиму подібні акти мародерства проявлялися у значно менших масштабах. Але знову масового характеру вони набули під час відступу німецьких військ з території України в 1943-1944 рр. Таким чином, розграбування та знищення українських культурних цінностей внаслідок прямого мародерства військовослужбовців окупаційних військ стало одним із реальних факторів їхніх втрат в період Другої світової війни загалом. ця теза підтверджується численними фактами таких злочинних дій. Розглянемо їх відповідно до просування німецьких військ та військ союзників нацистської Німеччини вглиб території України, а також відповідного до їх подальшого відступу. Вже на початку війни, протягом другої половини липня та першої половини серпня 1941 р. Кам'янець-Подільський обласний краєзнавчий музей неодноразово ставав об'єктом пограбувань з боку наступаючих передових німецьких та угорських військових частин. Пограбовано було також Кременецький краєзнавчий та Бердичівський історичний музей. Таким чином, окрім організованого вивезення культурних цінностей з окупованої території України, що здійснювалося спеціальними уповноваженими структурами німецьких та румунських військ, суттєва роль у втратах українських культурних надбань в період Другої світової війни належала такому фактору, як мародерство — розграбування та знищення культурних цінностей окупаційними військами в умовах бойових дій та окупації України, а також дій представників військових та окупаційних адміністрацій по вилученню культурних цінностей, які кваліфікуються як приховане мародерство на окупованій території. Викрадені і втрачені таким чином предмети культури не були предметом обліку спеціальних служб і, відповідно, не відображені в їх документації. це об'єктивно викликає існування розходжень у даних про втрати культурних цінностей на території України, які виникають при порівнянні документації українських закладів культури, німецьких та румунських окупаційних адміністрацій, американських даних про повоєнну реституцію вивезених предметів культури. Відповідно, питання дослідження обставин масових втрат культурних цінностей в період окупації території України в роки Другої світової війни можливо структурувати й розглядати як суму дії кількох факторів: - організоване вилучення, вивезення та знищення культурних цінностей як цілеспрямована політика на окупованій території України; - дії представників військових та окупаційних адміністрацій як приховане мародерство на окупованій території; - розграбування та знищення культурних цінностей внаслідок прямого мародерства військовослужбовців окупаційних військ. Стяжкіна, О. (докторка історичних наук; провідна наукова співробітниця; відділ історії України другої половини ХХ ст.). "Червоні злодії" Другої світової: витоки, практики й наслідки мародерства радянських військовослужбовців / О. Стяжкіна // Український історичний журнал: Науковий журнал. - Київ: НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2022. - № 3. - С. 14-29 Анотація: Ідеться про мародерство солдатів та офіцерів Червоної армії в Європі в роки Другої світової. Актуальності цій темі надає поведінка російських загарбників на території України впродовж війни, що триває. «Как искатель кладов рыщет, Обезумев, по пещерам, Так хожу здесь алчный, нищий, Лишь одетый офицером. Уж теперь, когда пришёл к ним Только пальцами прищёлкну – То - забрать, и это - тоже! Перед кем краснеть я должен?» , - написав про себе один із російських радянських мародерів, задавши рамку саморозуміння та самовиправдання грабунків і символічно нормалізувавши ці процеси на будь-яких територіях, куди діставалася радянська армія. Утім вона була не першою та не єдиною, яка мародерила у війнах, зокрема й у Другій світовій. «Мародерство, - зазначає нідерландський історик Ґ. Аалдерс, - найдавніша форма пограбування, до якої вдавалися вояки. Упродовж століть це вважалося нормальним доповненням до їхньої мізерної платні це була винагорода за перемогу. Навіть за римським правом землі, де почалася війна, розглядалися як res nullius - безгосподарне майно» . Турецька дослідниця Т. Інал зауважила, що практика грабунків була важливою складовою середньовічних збройних зіткнень. Вона мала дві функції: завдання матеріальної шкоди ворогові та утримання (переважно прохарчування) власного війська. Ситуація почала змінюватися, коли з'явилась ідея «справедливої війни», де переможці з боку тих, хто вів таку війну, мали право взяти стільки здобичі, скільки могли забрати. Однак із часом різниця між «справедливими» та «несправедливими» війнами розмивалася, право власності поставало як святе й непорушне, а з тим воєнна пожива вже не видавалася всім учасникам конфліктів чимось само собою зрозумілим. Зрештою, заборона грабунків та мародерства з'явилася в Гаазьких конвенціях (1899, 1907 рр.) - перших міжнародно-правових документах, які кодифікували закони сухопутної війни та визначали зобов'язання окупаційної держави на зайнятих територіях. Крім того, ця абсолютна заборона вимагала від держав-учасниць війни не тільки запобігати грабежам і карати своїх порушників, а й компенсувати жертвам вартість украденого майна. Однак до несанкціонованого мародерства вдавалися не тільки нацистська та радянська держави і створені ними інституції - воно ставало модусом повсякденних практик військовиків чи не всіх воюючих армій та парамілітарних об'єднань. Американський дослідник К. Елфорд зауважив, що «широко розповсюджене звичайне мародерство, виправдане загальною ненавистю до німецької жорсткості», на практиці не вважалося крадіжкою і у військах союзників, зокрема американців. Джерелами для написання статті стали як законодавчі акти Державного комітету оборони та відповідного наркомату, матеріали Центрального державного архіву громадських об'єднань, в якому містяться листи «трудящих» до органів влади, Галузевого державного архіву Служби безпеки України, де представлено відомості про випадки мародерства, так і спогади постраждалих і свідків, твори художньої літератури. Хронологічні рамки дослідження виходять за межі усталеного уявлення про період Другої світової. Погоджуючись із Дж. Лібером , уважаю, що часовий відрізок 1914-1945 рр. для України варто розглядати як тридцятирічну війну. А розширення його завдяки погляду на ХХ й початок XXI ст. до столітньої світової взагалі дозволило б більш якісно аналізувати імперіалістичне, колоніальне та постколоніальне наповнення ґлобального протистояння. Звертаючись до витоків «червоного мародерства» слід констатувати, що воно було закладене в гаслах більшовицької революції та практиках запровадження й інституціоналізації нового соціального порядку. Прийнятним мародерством уважалося «самопостачання» в роки громадянської війни, виявленням «класового чуття» позначались у більшовицькій риториці пограбування поміщицьких садиб, а потім і розкрадання майна розкуркулених та загиблих під час Голодомору. Поширеною практикою було мародерство співробітників карально-репресивних органів, котрі забирали собі одяг і майно розстріляних чи ув'язнених оббирали господарства й домівки депортованих у Середню Азію, Сибір. Більшовики вели як символічну, так і реальну війну проти тих, кого вони призначали «експлуататорськими класами» й «ворогами народу», проти «антирадянських елементів», «зрадників Батьківщини», «шпигунів» і «шкідників», «народів-ворогів» та оголошених ворожими держав. Кожна більшовицька війна супроводжувалася масштабною пропаґандистською кампанією, в якій відточувалася формула конфлікту, де «інша сторона» завжди була нападником чи ініціатором зіткнення, а отже не заслуговувала ні на що, окрім смерті. Мобілізовані до Червоної армії солдати та офіцери в недавньому минулому могли бути призвідниками терору або конфіскаційних дій щодо «ворожого елементу», а декотрі з них - і жертвами цього терору («колективізації», «боротьби з саботажниками» та ін.). Ставши жертвами насилля, грабунків ці люди не могли знайти правди і справедливості, отже патерн безкарності будь-яких убивств та пограбувань було закладено і в їхню програму соціальної поведінки. Справжньою обсесією «червоних злодіїв» були годинники. Як пише С.Даллін, радянські бійці ходили вулицями Будапешта та вимагали в людей: «Давай годинник!», і ці слова угорці, які тоді були дітьми, пам'ятають до сьогодні. Аналогічну поведінку та вигук «Давай годинник!» чули у своїх містах поляки: Р.Сікорський пригадує, що діти в 1960-1970-х рр. грали у гру, нападаючи один на одного саме зі словами «Давай годинник!». Щоб запобігти крадіжці від своїх, годинники носили на руці по декілька штук, а часом і декілька десятків. У Берліні, як пише Е. Бівор, серед цих годинників принаймні один показував московський, а інший - берлінський час. Позиція радянського керівництва була однією з причин широко розповсюдженого мародерства. 26 грудня 1944 р. ухвалено наказ НКО СРСР №0409 «Про організацію прийому й доставки посилок від червоноармійців, сержантів, офіцерів й ґенералів діючих фронтів у тил країни», а також інструкція щодо його запровадження. Зазначені документи дозволяли військовикам один раз на місяць відправляти з фронту додому посилки вагою: для рядових і сержантів - 5 кг, офіцерів - 10 кг, ґенералів - 16 кг. Це була політика матеріального мотивування зарубіжного «визвольного походу», яка, з одного боку, «заохочувала та нацьковувала на грабунки», а з іншого - націлювалася на встановлення певного контролю й реґламентації. Прийом таких посилок розпочався 1 січня 1945 р., а вже в лютому політуправління 1-го Українського фронту звітувало, що «по дев'яти його з'єднаннях із 1 січня по 15 лютого 1945 р. було прийнято 135 950 посилок, від з'єднання, де начальник політвідділу майор Ґришаєв - 26 319, від особового складу переднього краю - 14 100». Найбільш безпечним для місцевих мешканців варіантом було мародерство в покинутих будівлях, господарських спорудах, установах. Пограбовані приміщення з майном «ризикували» бути підпаленими, зруйнованими або «прикрашеними» фекаліями. Анонімна авторка книжки «Жінка в Берліні» згадувала, що після суцільного нестримного мародерства в банках грабіжники залишали по собі «безжально розбиті коробки та міцний фекальний сморід». Дії російської армії та російської окупаційної влади щодо цивільного населення на захоплених територіях є порушенням норм міжнародного гуманітарного права. У свою чергу, міжнародне гуманітарне право має удосконалюватися, оскільки сучасна війна змінила своє обличчя, стала гібридною (відбувається без оголошення війни), що пов’язано з намаганням вийти за рамки чинного міжнародного права й таким чином уникнути відповідальності. І, як і сто років тому, сьогодні Росія, здійснюючи збройну агресію на українській землі, залишається державою-агресором і державою-окупантом, а дії представників її військових підрозділів демонструють нечувану жорстокість і цинізм, особливо щодо мешканців територій, на які ступила нога «російських визволителів», котрі «звільняють» мирних жителів не лише від майна, а й від життя. Злочини російських окупантів у Київській обл. (у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та інших населених пунктах), вчинені після віроломного вторгнення на територію суверенної держави України 24 лютого 2022 p., годі й порівнювати з поведінкою окупантів попередніх світових війн за жорстокістю, звірствами щодо цивільного населення. І все це відбувається у XXI ст., коли у цивілізованих країнах пропагується пацифізм, гуманізм, людяність, емпатія, повага й милосердя до ближнього, а в Російській Федерації вся пропаганда побудована на ненависті, брехні, невігластві, неповазі до громадян інших держав.
Ще більше матеріалу за посиланням: https://old.libr.dp.ua/cgi-bin/irbis64r_01/cgiirbis_64.exe?C21COM=F&I21DBN=ALLP&P21DBN=ALLP&S21FMT=&S21ALL=&Z21ID=&S21CNR=
Маєте можливість отримати інформацію з послугою електронної доставки документів https://www.libr.dp.ua/?do=eldd |
