Студенту на замітку: Політика. Державне управління. Реферат: Відносини України з Росією

З початку 90-х років ХХ ст. Росія брала участь у кількох збройних конфліктах на території колишнього Радянського Союзу. Це Нагорний Карабах, Південна Осетія та Абхазія, Придністров'я. У жодному з цих випадків Москва не визнала свого прямого втручання, намагаючись грати роль посередника та «миротворця». Подібну тактику Кремль застосовує і нині, щоб виправдати анексію Криму та розв'язану війну на Донбасі. Після анексії Криму та військового вторгнення на Донбас Росія не визнала ані порушення міжнародного права, ані порушення суверенітету України. Натомість Кремль демонструє впевненість у «раціональності» та «правильності» своїх дій і намагається виправдати й нормалізувати свою поведінку в очах міжнародної спільноти. Для цього в поєднанні з дипломатичним та економічним тиском, іншими заходами невійськового характеру реалізовуються добре скоординовані масштабні кампанії інформаційного впливу, що спрямовані на перебудову глобальної дискурсивної реальності. Ці заходи є органічною частиною офіційного дискурсу Кремля, основна мета якого полягає у відродженні геополітичної потуги часів СРСР та досягненні стратегічного паритету в цивілізаційному протистоянні із Заходом.

Чвалюк, Андрій (кандидат юридичних наук; доцент кафедри спеціально-правових дисциплін Донецького державного університету управління; експерт Асоціації реінтеграції Криму). Міжнародно-правова кваліфікація посягань Російської Федерації на територіальну цілісність України : (1991–2013 роки// Право України : Юридичний журнал. - 2020. - № 11. - С. 26-39

Анотація: Проведено правовий аналіз окремих дій Російської Федерації (РФ), які мають фактичний характер посягання на територіальну цілісність України. Порушена проблема ускладнюється тим, що до лютого 2014 р., коли розпочалася тимчасова окупація Криму, питання посягань РФ на територіальну цілісність України у наукових публікаціях майже не розглядалося. Послідовне вчинення РФ тиску на важливі галузі економіки, а також різноманітні спроби дестабілізації соціальнополітичного життя України свідчить про явні, грубі та систематичні порушення РФ норм міжнародного права, зокрема принципів невтручання у внутрішні справи інших держав, поваги до їхньої територіальної цілісності й має ознаки агресії та підготовки для широкомасштабної агресії.

До лютого 2014 р., коли озброєні військові без розпізнавальних знаків з'явилися на території Криму, питання посягань Російської Федерації (далі - РФ) на територіальну цілісність України у наукових публікаціях не розглядалося. Навіть перспектива військового вторгнення вважалася неможливою через наявність Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ. За таких умов тепер, аналізуючи історичну ретроспективу, ми маємо можливість простежити зв'язок між постійними утисками України з боку РФ і кінцевою метою країни-агресора, надати таким утискам правову кваліфікацію.

Територіальні претензії РФ до України беруть свій формальний початок 7 грудня 1992 р., коли VII З'їзд народних депутатів РФ доручив Верховній Раді РФ розглянути питання про статус міста Севастополя. За відповідне протокольне доручення проголосувало 793 депутата з 835 присутніх, проти - 25, утрималися - 17 і 4 не голосували. Виконуючи це доручення, Верховна Рада РФ 9 липня 1993 р. розглянула питання про статус Севастополя, та більшістю в 166 голосів проголосила місто нібито територією Росії через "підтвердження" "російського федерального статусу" міста в межах міського округу на грудень 1991 р. та доручила розробити відповідні поправки до російської радянської конституції 1978 р., що діяла в РФ на той момент.

Подібні рішення викликали різку негативну реакцію української влади. 9 грудня 1992 р. Президія Верховної Ради України розцінила рішення російського З'їзду як чергову відверту спробу висунення територіальних претензій до України, грубе порушення духу і букви ратифікованих Верховною Радою Росії угод і заявила, що місто Севастополь є невід'ємною частиною України, і тому його статус може бути змінений лише Україною, а не іншою державою. Президент України Л. Кравчук публічно охарактеризував рішення Верховної Ради РФ про Севастополь як замах на територіальну цілісність України і порушення Росією своїх міжнародних зобов'язань. ла розробити відповідні поправки до російської радянської конституції 1978 р., що діяла в РФ на той момент.

Подібні рішення викликали різку негативну реакцію української влади. 9 грудня 1992 р. Президія Верховної Ради України розцінила рішення російського З'їзду як 'чергову відверту спробу висунення територіальних претензій до України, грубе порушення духу і букви ратифікованих Верховною Радою Росії угод і заявила, що місто Севастополь є невід'ємною частиною України, і тому його статус може бути змінений лише Україною, а не іншою державою Президент України Л. Кравчук публічно охарактеризував рішення Верховної Ради РФ про Севастополь як замах на територіальну цілісність України і порушення Росією своїх міжнародних зобов'язань

РФ "визначила" в односторонньому порядку приналежність Севастополя до РФ і зайняла позицію, за якою "залишилося лише переконати у цьому Україну".  1992 р. датуються і широкомасштабні фактичні недружні дії РФ проти України, спрямовані не те, щоб не ділитися Чорноморським флотом. Перший заступник Головнокомандувача Військово-морського флоту РФ І. Капітанець тоді видав наказ, за яким до офіцерів, мічманів, прапорщиків, що створюють нездорову обстановку в військових колективах, схильних до зради Батьківщини і складання присяги на вірність Україні, застосовувати суворі заходи впливу аж до звільнення із займаної посади і звільнення зі служби. Побоювання влади РФ були небезпідставними.

21 липня 1992 р. сторожовий корабель "СКР-112", піднявши український прапор, здійснив перехід із Кримської бази (Донузлав) в Одесу. Протягом восьмигодинного переходу корабель переслідували направлені з командного пункту ЧФ РФ кораблі застосовуючи попереджувальний артилерійський вогонь і намагаючись висадити на судно групу захоплення. На підтримку "СКР-112" командування Збройних сил України спрямувало українські винищувачі та прикордонні катери. Перед загрозою бойового зіткнення російські моряки тоді не стали виконувати наказ штабу ЧФ зупинити корабель "за будь-яку ціну".

Другий резонансний випадок трапився наприкінці 1993 р., коли відбулися перші спільні навчання Військово-Морських Сил України (далі - ВМС України) із вітчизняними військово-повітряними силами. Тоді флагман українського флоту, фрегат "Гетьман Сагайдачний", який повертався з навчань, виявив, що його не пускають на власну базу ВМС України у Севастополі. Росіяни тоді закрили бонові ворота, щоб змусити українські кораблі піти з Севастополя. З початку січня 1994 р. за наказом штабу російського ЧФ почали вимикати навігаційні вогні і світлові знаки в північно-східній частині Чорного моря. Судноплавство в порти України стало неможливим.

Таких прикладів, коли російська влада підсилювала свої вимоги щодо України з питань перебування власних збройних сил у Криму військовими засобами, можна навести безліч. Активізацію посягань РФ на частину території України можна датувати 29 вересня 2003 р., коли влада Краснодарського краю почала будівництво дамби від Таманського півострова у бік Керчі до прикордонного острова Тузла, мотивувавши свої кроки нібито потребою запобігання розмиванню берегової смуги Таманського півострова та потребою вирішення нібито екологічних проблем.

Як зазначають дослідники , фактично метою будівництва дамби був тиск на Україну для врегулювання статусу Керченської протоки та Азовського моря на зручних для РФ умовах. Зокрема, добудована дамба (і наступна зміна статусу острова Тузла) позбавляла б Україну права стягувати плату за прохід по судноплавному Керч-Єнікальському каналу, зокрема й із російських кораблів. Вигода для РФ, за такого варіанта розвитку подій, мала б потрійний характер: вагома зовнішньополітична перемога; економія бюджетних коштів; вільний прохід у протоці своїх кораблів.

"Пробна" війна Кремля з Україною почалася саме з конфлікту навколо острова Тузла в 2003 р. Загалом погоджуючись із такими висновками, вважаємо за доцільне навести ще кілька прикладів, коли РФ своїми діями чинила тиск на Україну з метою послаблення останньої, примушення до вчинення певних дій та усунення перешкод для майбутнього військового вторгнення на її територію.

Зокрема, слід вказати на застосування проти України засобів політичного тиску з метою створення проросійської коаліції у парламенті та виборів проросійського президента. Протягом 2005-2010 рр. вплив зовнішнього чинника у політичну систему України аналітики визначали як високий. Він виявлявся у фінансовій підтримці з боку РФ (різними каналами) "проросійських" політичних партій і громадських організацій в Україні, насамперед у Криму, у безпосередньому оприлюдненні вищими владними особами РФ їх політичних симпатій щодо українських політичних сил та окремих політиків, у діяльності російських "фахівців" із політтехнологій у передвиборчих штабах вітчизняних політичних сил і кандидатів у президенти.

Про численні приклади відкритої підтримки РФ колишніх опозиційних, а нині переформатованих через дискредитацію чи законодавчу заборону їхньої діяльності проросійських політичних сил на кшталт "Партії регіонів" або Комуністичної партії України. Саме завдяки втручанню РФ із застосуванням засобів фінансування та агентури спецслужб провідні політичні сили України у цей період умовно поділилися на дві групи: "прозахідні" (прихильники європейської та (або) євроатлантичної інтеграції) та "проросійські" (прихильники економічної, політичної та соціокультурної інтеграції з Росією).

Наслідки цього поділу ми відчуваємо дотепер. На прикладі Автономної Республіки Крим (далі - АР Крим) можна побачити, що РФ утворювала на території півострова партії та інші організації, на кшталт партії "Русское единство", яку очолював С. Аксьонов, нинішній глава "Республіки Крим".

Таким чином, перемежовуючи "батіг і пряник", РФ багато років поспіль досягала потрібного їй результату, примушуючи Україну рухатися не власним шляхом, а дотримуватися "імперського" плану Росії. Прикладом інформаційного тиску РФ, який здійснювався до 2014 р., можна вважати періодичні заяви підконтрольних владі РФ інформагентств про нібито репресії населення України, зокрема, його російськомовної

частини, етнічних росіян та вірян окремих конфесій.

РФ як до 2013 р., так і до сьогодні фактично не визнала та не визнає Україну самостійною державою, утворену суверенним народом, натомість розглядає її як частину так званого "руського миру". Керівництво РФ не лише ніколи не сприймало Україну всерйоз як зовнішнього партнера та самостійного суб'єкта міжнародних відносин, а й послідовно просувало серед політиків, дипломатів і бізнесменів третіх країн бачення України як об'єкта та другорядного фактору відносин інших держав із РФ.

Шевко, Дем'ян Георгійович (аспірант). Легітимація агресії проти України в російському офіційному дискурсі // Стратегічна панорама: науковий журнал. Фахове видання з політичних наук. - 2020. - №  1/2. - С. 48-57.

Анотація: Розглядаються  аспекти  політичної  легітимації  неправомірних  дій на міжнародній арені на прикладі офіційного дискурсу Кремля щодо виправдання агресії проти України. З метою  «нормалізації» своїх дій на міжнародній арені російська влада організовує масштабні та  добре скоординовані кампанії інформаційного впливу, які у поєднанні з дипломатичним  та  економічним тиском, іншими заходами невійськового характеру становлять загрозу  дестабілізаціїї міжнародного простору безпеки

Основні стратегії російського легітимаційного дискурсу.

У наслідок міжнародного тиску та засудження з боку провідних західних держав офіційна Москва спробувала постфактум узаконити анексію Криму та свої дії на Донбасі, експлуатуючи складний легітимаційний дискурс. Зокрема, 18 березня 2014 р. під час урочистого «звернення до обох палат Федеральних Зборів РФ» Путін представив основні аргументи, що спонукали Росію до таких дій: історична, духовна та культурна єдність Росії та України, скорбота за розпадом СРСР та історична «несправедливість» передачі Криму Україні, «утиски» прав росіян і російськомовних у Криму, «державний переворот», що відбувся в Києві внаслідок Євромайдану, здійснений «націоналістами, неонацистами, русофобами та антисемітами», а також потенційне розміщення військового флоту НАТО у Севастополі, «місті російської військової слави». Апелюючи до національної гідності росіян і попри загрозу санкцій з боку ЄС та США, очільник РФ проголосив «повернення» Криму «актом захисту життєво важливих геополітичних інтересів Росії». «Кримська промова» фактично оформила весь подальший російський офіційний легітимаційний дискурс. Використана в ній аргументація згодом була розвинута як самим Путіним, так і іншими посадовцями, які відповідають за зовнішню політику Кремля.

Стратегії легітимації, які використовує Російська Федерація в офіційному дискурсі для виправдання анексії Криму та збройної агресії на Донбасі, можуть бути зведені до чотирьох основних категорій, що зазначені нижче.

1. Легітимація через посилання на авторитет традицій, звичаїв і законів. Російська стратегія передбачає маніпулятивне використання міжнародного права як одного з основних засобів легітимації своїх дій на міжнародній арені, а аспект юридичної легітимності має надзвичайну вагу для російської політичної еліти. Доказом цього є хоча б те, що з 4378 слів «кримської промови» Путіна 1190, або 27 %, так чи інакше стосуються посилань на міжнародне право, історичні приклади та аналогії.

За словами російського лідера, події в Криму були законними, а референдум, проведений у Криму 16 березня 2014 р., «повністю відповідав демократичним процедурам та міжнародно-правовим нормам.

Захист закордонних співвітчизників відіграє вагому легітимізуючу роль і сьогодні. Ця стратегія еволюціонувала у масову «паспортизацію» жителів тимчасово окупованих окремих районів Луганської та Донецької областей (ОРДЛО) у 2020 р. Російські топпосадовці продовжують згадувати про захист закордонних «етнічних росіян» Згадав Путін теж і про приєднання Криму до Української РСР у 1954 р., що, на його думку, теж було зроблено з порушенням конституційних норм. Таким чином, конструюючи свої аргументи легітимізації у спосіб імітації юридичної мови та поведінки Заходу, Росія намагається ототожнити себе із системою західних цінностей

Легітимація через апелювання до альтруїзму та певної системи моральних і гуманітарних цінностей. Благодійність на користь бідних, уразливих та незахищених сприймається позитивно у будь-якому суспільстві. Тому камуфлювання своїх дій під такі, котрі спрямовані на захист або поліпшення життя пригноблених та слабких, підвищує шанси на те, що ці дії будуть прийняті та схвалені іншими. Гуманітарний фактор став одним з основних виправдувальних аргументів як у «кримській промові» російського президента, так і в усьому пост- кримському легітимаційному дискурсі. Висловивши глибокий жаль з приводу розпаду СРСР, Путін згадав про «розділений народ»: «Мільйони росіян лягли спати в одній країні, а прокинулися за кордоном, раптом ставши національними меншинами у колишніх союзних республіках, а «рускій» народ став одним з найбільших, якщо не сказати, найбільшим розділеним народом у світі». Путін висловив упевненість у тому, що після захоплення влади в Києві «націоналістами» життя етнічних росіян Криму, які були проти цього, опинилось у небезпеці. Нібито через це мешканці Криму та Севастополя звернулись до Росії з проханням допомогти «захистити свої права та життя». Звичайно ж, Росія не могла залишити цих людей напризволяще, бо «в іншому випадку це просто було б зрадою». Використовуючи цей маніпулятивний механізм, російська пропаганда пояснювала присутність «зелених чоловічків» на об'єктах критичної інфраструктури Криму в лютому-березні 2014 р. «охороною громадського спокою», та й досі намагається камуфлювати російську військову присутність на Донбасі під «гуманітарну допомогу» та «захист російськомовного населення».

Легітимація за допомогою раціоналізації, теоретизування. У політичному дискурсі стратегії легітимації у спосіб апелювання до моральних цінностей та раціоналізації супроводжують одна одну та тісно пов'язані, бо «раціональні» рішення часто ґрунтуються на моралі й цінностях, які поділяє певна спільнота. У контексті легалізації агресії проти України основною ментальною установкою є «загроза з боку зовнішнього ворога», заснована на ідеологемі про те, що, починаючи від «монголо-татарської навали», зовнішні вороги постійно атакують і намагаються знищити Росію. Цей типовий дискурсивний сценарій Джеймс Вертч назвав «вигнанням ворогів-прибульців». Саме в рамках цієї парадигми Путін звертав увагу на політику «стримування Росії» з боку західних країн, що «тягнеться століттями», а розширення НАТО на Схід і «втягнення» України в орбіту Альянсу через організації «переворотів та кольорових революцій» є сучасними її проявами.

Для своїх громадян Москва раціоналізує агресію, представляючи українців «зрадниками», «ворогами», а Україну - як «несправжню державу, що не відбулася». Після 2014 р. в російському дискурсі образ України все більше набуває конкретних рис агресора. Країна дедалі інтенсивніше презентується як «бандерівська», «петлюрівська» та «фашистська», що в межах російсько-радянської міфології має синонімічне значення з «агресією», «небезпекою», «ворожістю».

Легітимація через емоції та гіпотетичне майбутнє. З метою конструювання, нав'язування або легітимації певного сприйняття реальності та виправдання доцільності своїх дії політичні актори вдаються до провокування різних типів емоцій. Виголошуючи промову або продукуючи інший тип тексту, політик дискурсивно формує ставлення всієї групи до певного типу соціальної або політичної поведінки. Головна «цінність» використання емоцій як засобу аргументації полягає в можливості їх прогнозування.

Проаналізувавши російські легітимаційні практики, доходимо висновку про те, що російські політики та ЗМІ систематично виховують почуття страху й тривоги у російських громадян, а наративи, головною темою яких є загроза (threat narratives), - важливий інструмент російської пропаганди. Так, у рамках «гуманітарного» наративу, покликаного пояснити «необхідність» окупації територій України, Путін та інші очільники РФ неодноразово висловлювали тези про «примусову асиміляцію» та «спроби позбавити росіян Криму історичної пам'яті, навіть мови», переслідування етнічних росіян в Україні та культивування «так званою новою владою в Україні» «русофобії, що призводить до її деградації».

Головним аспектом інформаційної війни Кремля є намагання отримати контроль над наративами, тобто фактично над процесом інтерпретації інформації. Це дозволяє Кремлю надавати агресивним діям на міжнародній арені вигідний для себе контекст. Подальше дослідження та краще розуміння легітимаційних стратегій, які Москва використовує в зовнішній політиці щодо України, є передумовою вироблення ефективних кроків протидії російській

агресії в інформаційній сфері.

Саяпін, Сергій Петрович (доктор права; асоційований професор міжнародного і кримінального права; асоційований декан Школи права Університету КІМЕП ORCID ID). Агресія, міжнародне право та міжнародні інституції : уроки для України // Право України : Юридичний журнал. - 2020. - № 12. - С. 86-99

Анотація: Сучасне міжнародне право містить адекватні матеріально-правові норми, спрямовані на запобігання і припинення актів агресії з боку держав, проте ефективність цих положень послаблюється процесуальними недоліками, властивими, зокрема, діяльності Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (ООН). Хочеться сподіватися, що перспективна реформа ООН створить більш функціональну систему глобальної колективної безпеки.

На жаль, акти агресії з боку держав та індивідуальні злочини агресії  не розглядалися у практиці універсальних міжнародних організацій та установ так ретельно, як це повинно було бути, з моменту завершення Нюрнберзьких судових процесів у 1940-х роках. Хоча Рада Безпеки Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН) несе основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки згідно з розділом VII Статуту ООН, після 1945 р. вона констатувала лише кілька актів агресії. Нині ця практика не може змінитися, якщо не зміниться сам характер Ради, а це, зі свого боку, неможливо зробити без глибокої реформи ООН як такої.

Відповідно до ст. 1 Статуту ООН підтримання міжнародного миру та безпеки є метою організації. Однак, незважаючи на те що з часу її створення у 1945 р. міжнародний мир неодноразово порушувався, держави, відповідальні за такі порушення, не піддавалися системним санкціям. Крім того, жодного члена ООН не було виключено з організації за вчинення акту агресії, не беручи до уваги те, що така можливість передбачена в ст. 6 Статуту. Для порівняння, 14 грудня 1939 р. Союз Радянських Соціалістичних Республік було виключено з Ліги Націй за агресію проти Фінляндії, що, можливо, свідчить про її відносно більш рішучу позицію щодо агресії, ніж ООН. Однак вона не змогла запобігти Другій світовій війні. Імовірно, однією із причин було те, що не змогла належним чином вплинути на поведінку держав, які не є її членами . У цьому сенсі відмова від виключення держав із ООН за порушення п. 4 ст. 2 Статуту є мудрою в практичному аспекті, оскільки таким чином держави-порушниці залишаються у межах системи і зберігається постійна можливість впливати на їхню поведінку через різні органи й установи системи ООН.

Розглянемо чотири характерні підходи, які різні міжнародні інституції застосовують щодо припущених актів агресії. Оскільки застосування Російською Федерацією (далі - РФ) сили проти України продовжується з 2014 р. і є одним із головних пунктів міжнародного порядку денного, поряд з іншими викликами міжнародній безпеці, практика України використовується як приклад.

ООН відіграє центральну роль у врегулюванні міжнародних конфліктів, зокрема і збройних, хоча успіх миротворчих зусиль ООН не був беззаперечним, світ, безумовно, став безпечнішим місцем після 1945 р. У межах ООН основну відповідальність за підтримання міжнародного миру та безпеки покладено на Раду Безпеки, тоді як інші головні й допоміжні органи відіграють допоміжну роль у цьому процесі.

Рада Безпеки є центральним органом ООН. Деякі світові держави входять до її складу як постійні члени, а непостійні члени обираються на дворічний термін^[1]. Незважаючи на центральну роль, закріплену в Статуті, у реаліях "холодної війни" Рада Безпеки працювала не на повну силу. Рада не мала жодних нормативних вказівок щодо того, що має (або може) являти собою "агресію". У період із 1946 по 1986 рік, коли мали місце десятки міжнародних збройних конфліктів, Рада прийняла тільки два рішення відповідно до статті 39 про "порушення миру" (щодо Кореї в 1950 році й Фолклендських островів у 1982 році). Рада Безпеки домоглася більших успіхів у період між першою війною в Перській затоці (1990-1991 pp.) і вторгненням до Іраку в 2003 р. У Раді Безпеки не було єдності думок щодо будь- якого з основних міжнародних збройних конфліктів, включно з конфліктами на території Сирії та України.

Механізм "Єдність на користь миру" уповноважив Генеральну Асамблею реагувати на загрози миру, порушення миру та акти агресії в ситуаціях, коли Рада Безпеки не могла реагувати на них швидко й ефективно. На жаль, цей механізм викорис Хоча Генеральна Асамблея зазвичай не називає держав, які незаконно застосовують силу, ідентичність таких держав, як правило, очевидна з контексту резолюцій. Перша резолюція, що стосується ситуації в Україні, у якій йшлося про територіальну цілісність України, мала таку традиційну модель застовувався не так часто, як слід було б, і нагадування про нього, безумовно, має сенс.

Регіональні організації безпеки. Другий підхід стосується регіональних організацій за змістом розділу VIII Статуту ООН. Регіональні організації - такі як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (далі - ОБСЄ), Рада Європи, Шанхайська організація співробітництва, Африканський союз (далі - АС) або, більш конкретно, регіональні військові організації, такі як НАТО або Організація Договору про колективну безпеку (далі - ОДКБ) - повинні відігравати дедалі більш значну роль у підтриманні міжнародного миру та безпеки, оскільки вони більш гнучкі, ніж ООН, імовірно, краще розуміють регіональні контексти і проблеми й, можливо, найголовніше, поділяють спільні правові та політичні ідеології та цінності .

Як приклад можна навести деякі європейські організації, які більш чітко визначили кваліфікацію збройного конфлікту між РФ та Україною, ніж ООН. Так, Парламентська Асамблея Ради Європи без коливань у жовтні 2016 р. кваліфікувала ситуацію як "російську агресію в Україні". У січні 2018 р. вона прямо назвала ситуацію "триваючою російською війною проти України".

Міжнародне право щодо застосування сили вимагає посилення. Ефективність системи колективної безпеки ООН, заснованої на провідній ролі Ради Безпеки, є обмеженою, хоча Раді слід віддати належне за запобігання третій світовій війні. Після етапу відносно плідної співпраці між членами Ради Безпеки (1990-2003 рр.) у ній знову виникли розбіжності, особливо щодо Сирії та України. Тому роль інших головних органів ООН - зокрема Генеральної Асамблеї та Міжнародного суду - у реагуванні на незаконне міжнародне застосування сили повинна зростати. Хочеться сподіватися, що перспективна реформа ООН створить більш функціональну систему глобальної колективної безпеки.

    Зі свого боку регіональні організації повинні відігравати дедалі важливішу роль у сферах їхньої географічної відповідальності, з належним урахуванням їх регіональних знань і досвіду. На нашу думку, роль Міжнародного кримінального суду в судовому переслідуванні осіб за злочини агресії буде вельми скромною, враховуючи незначну кількість ратифікацій поправок, ухвалених у Кампалі в 2010 р., а також повноваження Ради Безпеки ООН щодо відстрочення розслідувань або судових переслідувань. Потенційно Африканський суд з прав людини і народів, реформований згідно з Протоколом Малабо 2014 p., і національні суди можуть відігравати активнішу роль у судовому переслідуванні фізичних осіб за агресію й інші злочини проти миру відповідно до принципу компліментарності.

Предборський, Валентин Антонович (доктор економічних наук; професор кафедри фінансового права та фіскального адміністрування Національної академії внутрішніх справ України). Фактори зовнішнього тіньового «двоєвладдя» як глобальна загроза національній безпеці / В. А. Предборський. - (Макроекономічні аспекти сучасної економіки) // Формування ринкових відносин в Україні : Збірник наукових праць. - 2020. - № 10. - С. 7-17.

Анотація: Розглянуто теоретичні аспекти одного із стрижневих елементів теорії тінізації влади - розширення зовнішнього тіньового управління національним економічним простором, алгоритму формування його тінізаційної, двоїстої структури, зв’язок з механізмами «двоєвладдя» влади. Обґрунтовано необхідність протидії потужному впливу зовнішнього тіньового управління на внутрішні процеси тінізаційного двоєвладдя, виявлення загальних закономірностей зовнішньої тінізації владних механізмів в Україні.

Агресія Російської Федерації (РФ) проти України спричинила руйнівні наслідки для європейської та глобальної безпеки. Російсько-український конфлікт не тільки є результатом глибокої руйнації системи міжнародної безпеки, а й створює та підсилює глобальні тінізаційні ризики. Для опору та стримування агресора Україні разом з її міжнародними партнерами необхідно мати чітке розуміння природи та характеру цього конфлікту, його тінізаційної складової.

Поняття гібридної війни виявилося теоретично й практично найбільш придатним для визначення специфіки дій РФ, яка, поєднуючи мілітарні, політичні, квазімілітарні, дипломатичні, розвідувальні, інформаційні, економічні засоби, не гребуючи ядерним шантажем, послідовно намагається досягти в Україні та в інших точках світу власних ге- ополітичних цілей засобами, що значно виходять за межі загальноприйнятих у сучасному світі.

Гібридну війну у загальному вигляді розуміють як воєнні дії, що здійснюють шляхом поєднання мілітарних, квазімілітарних, дипломатичних, інформаційних, економічних та інших засобів з метою досягнення стратегічних політичних цілей. Специфіка такого поєднання полягає в тому, що кожний із військових і невійськових способів ведення гібридного конфлікту застосовується у воєнних цілях та використовується як зброя.

У Воєнній доктрині РФ міститься визначення характерної особливості сучасних воєнних конфліктів: «Комплексне застосування воєнної сили, політичних, економічних, інформаційних та інших заходів невійськового характеру, які реалізуються з широким використанням протестного потенціалу населення і сил спеціальних операцій». Ця формула з'явилась у 2010 р. і збереглася після модифікації доктрини у 2014 р., вже після початку російської гібридної війни проти України.

Україна зберігала фактично повну залежність від прийнятих у Москві рішень, зокрема щодо:

постачання на атомні електростанції України свіжого ядерного палива з Росії та вивезення відпрацьованого;

постачання значних обсягів природного газу;

постачання нафти та нафтопродуктів;

завантаження нафтопереробної галузі України;

завантаження роботи транзитних маршрутів транспортування природного газу, нафти (обсяги транспортування визначалися рішенням уряду Росії);

стійкості роботи електроенергетичної та газотранспортної систем (залежить від синхронного режиму роботи систем України та Росії).

Зберігати такий високий рівень залежності енергетичного сектору України вдалося у тому числі через інфільтрацію російського лобі в органи державної влади та корумпування української еліти. Політика Росії щодо України в енергетичній сфері реалізовувалася за трьома основними напрямами, а саме: зниження залежності від України, збереження впливу на функціонування підприємств, блокування реформ.

Калюжна, Юлія Олександрівна (аспірант Національного інституту стратегічних досліджень). Інтернет та соціальні мережі як засоби ескалації соціально-політичних конфліктів : приклад українсько-російського конфлікту// Держава і право. Сер. Політичні науки : Зб. науков. праць. - 2018. - № 4(82). - С. 132-142.

Анотація: Досліджено використання Інтернету та різноманітних соціальних мереж для поширення фейкових новин, пропаганди з боку Російської  Федерації впродовж російсько-українського конфлікту, починаючи з  2014 року.  Особлива увага приділяється питанням протидії Української держави  інформаційній агресії з боку Росії та створенню Україною власних спеціальних угрупувань для поширення в мережі інформації щодо дій агресора та  проведення власних інформаційних кампаній.

Боротьба за розподіл й перерозподіл сфер інформаційного впливу на соціум з появою Інтернету переходить дедалі більше у віртуальний простір, оскільки новітні технології дозволяють певним суб'єктам з метою досягнення власних цілей поширювати вигідну інформацію й, навпаки, дезавуювати, блокувати інформацію невигідну. При цьому слід розрізняти суб'єктів, зацікавлених у подібній діяльності, її вигодоотримувачів (бене- фіціаріїв) і суб'єктів, які є виконавцями подібних дій. Йдеться зокрема про військові операції у віртуальному просторі, які здійснюються нарівні з реальними бойовими діями спеціальними підрозділами «інформаційних військ» («кібервійськ»).

Значні інтернет-ресурси під час російсько-української війни РФ застосовує для поширення фейкової інформації, пропаганди з метою дестабілізації українського суспільства. Однією з таких підривних Інтернет-організацій РФ є «Ольгінські тролі».

Наразі термін «ольгінські тролі» застосовується для позначення групи людей (не автоматизованих ботів, а саме реальних людей), які працюють у соціальних мережах, поширюючи інформацію про політику Кремля та зокрема В. Путіна, підтримуючи російську ідеологію тощо. Починаючи з 2014 року агенції, організовані по типу «оль- гінських тролей» значно активізували написання фейкових статей та поширення коментарів на підтримку російської влади, В. Путіна особисто, критику «фашистського режиму» України, її міжнародної позиції, ключових політичних лідерів, а також ситуації, що склалася на території тимчасово окупованих Луганської та Донецької областей. Така інформація, поширювана «тролями» розрахована на широкі маси населення, інформаційно недосвідчених громадян та тих, хто не зацікавлений у власному дослідженні сутності питання та будує свою позицію залежно від інформації, отриманої з популярних джерел. Саме тому, одним з основних засобів протидії подібним ботам є поширення серед населення правдивої інформації про реальний стан речей, підвищення політичної та інформаційної грамотності населення, впровадження інформаційної освіти.

Поширення неправдивої інформації за допомогою соціальних мереж набуло значних обертів від самого початку російсько-українського конфлікту у 2013 р., тобто від моменту зриву у листопаді 2013 р. режимом Віктора Януковича підписання у Вільнюсі Угоди про асоціацію з ЄС та виникнення Євромайдану. Від самого початку Євромайдану у Інтернеті та в російських соціальних мережах можна було спостерігати значні викиди підроблених документів, спрямованих проти опозиційних на той час політичних сил.

Важливим кроком у напрямі протидії інформаційній агресії Росії стало блокування на державному рівні соціальних мереж «ВКонтакте» та «Одноклассники», сервісів «Mail.Ru» та «Яндекс», Dr. Web, Касперський, російських телеканалів «НТВ-Плюс», «Зірка», «ТВ Центр», ТНТ, РЕН, РБК, ВГТРК, ОТР, а також інших російських сайтів та служб.

Молоді користувачі соціальних мереж були і є ідеальними мішенями для інформаційних та кібернетичних атак з метою маніпулювання їхньою свідомістю та поширення дезінформації. Саме на них розраховують російські пропагандисти, модератори мережевих антиукраїнських груп, промоутери ідей «русского мира», збирачі компромату на українських політиків.

Звичайно, у соціальних мережах вистачає і проукраїнських груп, але їхня діяльність була досить незначною у порівнянні з проросійськими групами. Забезпеченням кібербезпеки займаються в Україні не тільки спеціально на те уповноважені окремі ІТ-спеціалісти, але й патріотично налаштовані хакерські групи, які намагаються боротися з кіберзлочинністю та ворогами Української держави у віртуальному просторі власними силами. За допомогою таких груп було зібрано інформацію стосовно учасників нелегальних груп, що ведуть боротьбу у східних областях України, а також поширювалися дані стосовно російських військових на території України та Сирії¹⁰.

На додаток до цього українські хакерські угрупування заволоділи базою даних російських політиків, військових, діячів культури, які підтримують політичну позицію вищого керівництва Росії, та інформацію щодо російської приватної військової компанії «Вагнер».

Влітку 2017 року Міністерство інформполітики України повідомляло, що з від 1 серпня Інтернет-проект «Інформаційні війська України» починає функціонувати самостійно, хоча платформа на волонтерських засадах і далі допомагатиме державним структурам у боротьбі з російською пропагандою, обстоюванню національних інтересів України у соціальних мережах та інших інтернет-ресурсах.

Питання полягає однак у тому, що російська пропаганда та її розповсюджувачі фінансуються державою, і об'єм грошей на подібні заходи є чималим, тоді як українським угрупуванням доводиться працювати на добровільних засадах, що ставить під знак запитання забезпечення гідного захисту інформаційного простору України.

Певними кроками уперед стало ухвалення Доктрини інформаційної безпеки та Стратегії кібербезпеки України, відповідно до яких в державі створюються спеціальні структури, спроможні забезпечувати протидію інформаційним та кіберопера- ціям держави-агресора й серед них тим, які спрямовані на деморалізацію ЗСУ та інших військових формувань держави, а також поширення дезінформації з метою загострення суспільно-політичної ситуації в державі загалом.

Наступним кроком має бути створення спеціальних розвідувальних структур та органів України, які будуть забезпечувати захист національних інтересів України в сфері інформаційного протиборства, протидіяти внутрішнім та зовнішнім загрозам безпеці держави у цій сфері, а також активно використовувати різноманітні інформаційні операції не тільки для захисту, але і для атак на системи інформаційної інфраструктури супротивника.

Третьякова, Марія Володимирівна (студентка магістратури Київського університету права НАН України). Протидія неприхованій агресії РФ: політико-дипломатичний інструментарій України на тлі глобальних і регіональних викликів та загроз// Часопис Київського університету права. - 2018/2. - № 3. - С. 341-344.

Анотація: Проаналізовано поточну ситуацію навколо продовження російської агресії проти України, зокрема в контексті нових викликів у Чорноморсько-Азовському регіоні. Здійснений аналіз дій та результатів реагування зовнішньополітичного відомства України протягом останніх чотирьох років на агресивні дії РФ проти нашої держави, у т.ч. в рамках міжнародних організацій та їх парламентських асамблей.

Продовження агресії Росії щодо України стало черговим яскравим прикладом стратегії Кремля з перетворення Чорного та Азовського морів на «внутрішні озера» РФ, встановлення в регіоні повного військового панування через посилення Чорноморського флоту в Севастополі та Новоросійську, легалізації Криму як складової частини Російської Федерації шляхом поєднання його з материком. Події 25 листопада 2018 р. стали ще одним індикатором імперських амбіцій Росії: недопущення посилення військової присутності України в Азовському морі. Саме в таких умовах сьогодення, в умовах триваючого процесу внутрішнього і системного реформування здійснює свою діяльність Міністерство закордонних справ України, протиставляючи спробам Кремля зруйнувати Україну результати своєї роботи: «об’єднаний фронт» західних демократій на підтримку Української держави.

25 листопада 2018 р. берегова охорона Прикордонної служби ФСБ Російської Федерації відмовила двом катерам та буксиру ВМС України у вільному проході Керченською протокою для слідування до порту Маріуполь. Після цього російська сторона атакувала українські кораблі, внаслідок чого 24 українських військовослужбовця були затримані, 6 з них отримали поранення різного ступеня важкості. Зазначений крок російської сторони став ще одним прикладом агресивних дій цієї держави щодо України на Азовському та Чорному морях, які проводяться Кремлем у рамках довгострокової програми з дестабілізації ситуації в Україні.

Напруження в Азовському морі поступово посилювалося з травня 2018 року - моменту введення в експлуатацію мосту, який поєднав півострів з територією РФ, з часу, коли ПС ФСБ розпочала проведення неправомірних доглядів риболовних суден України, затримань та перевірок інших українських суден, які проходили Керченську протоку, аргументуючи свої дії «суверенним правом РФ на внутрішні води». Зазначені дії мають вкрай негативний вплив на соціально-економічну ситуацію Приазов’я, дестабілізуючи таким чином зазначений регіон та ситуацію в країні в цілому.

Такі дії РФ відповідають довгостроковій стратегії Кремля, спрямованій на послаблення віддалених від Києва регіонів, а також деморалізації військових підрозділів, правоохоронних органів та органів безпеки, насамперед, у період виборчого процесу, коли злагодженість дій зазначених структур відіграватиме визначну роль.

Розвиток ситуації протягом останніх чотирьох років продемонстрували відсутність прагнення США та НАТО брати безпосередню участь у військовому конфлікті між Україною та Росією, і Москва чудово це розуміє. Кремль розрахував, що продовження залякування України в регіоні Азовського моря в черговий раз викликає традиційну для Заходу реакцію: засудження російської поведінки без суттєвих негативних для РФ наслідків. Кремль також не очікує на жодне посилення присутності НАТО в регіоні.

Проблема, яка постала перед західними країнами в українському питанні, має два основні виміри: вплив на Україну є пріоритетним для РФ у порівнянні з відносинами із Заходом, при тому, що Росія має достатньо додаткових важелів для завдання подальшої шкоди Україні, створення нових конфліктних точок та придушення її економіки¹.

Кремль звик, що РФ може, хоча і з труднощами, функціонувати в умовах санкцій, та привчив до цього населення своєї країни. Росія розглядає Захід як противника, який своєю поведінкою підриває позиції РФ та перспективи її нормальної взаємодії з ЄС та США.

Можна констатувати остаточне руйнування моделі європейської безпеки, запровадженої після Другої світової війни. Агресія РФ проти Грузії та України продемонструвала, що Кремль готовий до функціонування поза межами цієї системи, а країни НАТО досі вважають, що мають реагувати на локальні кризові ситуації, не сприймаючи загальну картину - масовану атаку на вже майже непрацюючу систему європейської безпеки.

Модель поведінки РФ в цих умовах можна охарактеризувати у двох основних тезах: Росія продовжуватиме демонструвати своє нібито право на тотальний вплив на сусідів; керівництво РФ і надалі докладатиме максимум зусиль для того, щоб не допустити консолідації НАТО для надання адекватної колективної відповіді на такі дії.

На тлі неприхованої агресії РФ проти України та турбулентного періоду всередині ЄС, послабленого внутрішніми та зовнішніми чинниками, вітчизняним зовнішньополітичним відомством з 2014 р. було забезпечено високу зовнішньополітичну активність на міжнародній арені, спрямовану на протидію сучасним без- пековим викликам і загрозам, відновлення політико-дипломатичним шляхом суверенітету і територіальної цілісності держави в межах міжнародно визнаних кордонів, розвиток політичних, економічних, гуманітарних та інших зв’язків з іноземними державами і міжнародними організаціями, формування позитивного іміджу України як надійного і передбачуваного партнера.

Завдяки задіянню оновленого політико-дипломатичного інструментарію та імплементації дипломатичного досвіду провідних країн світу МЗС України за останні чотири роки було забезпечено збереження та розширення партнерами України спеціальних економічних і секторальних санкцій та інших обмежувальних заходів щодо держави-агресора. Прикметним стало рішення керівництва США, де на законодавчому рівні було запроваджено санкції проти РФ шляхом ухвалення Закону «Про протидію супротивникам Америки через санкції». Налагоджено конструктивну співпрацю з адміністрацією Д. Трампа, зокрема в оборонній сфері. США та Канадою прийнято рішення щодо надання Україні летальної оборонної зброї.

Одними з ключових досягнень сучасної дипломатичної служби України стало посилення міжнародної підтримки суверенітету і територіальної цілісності України, дотримання політики невизнання анексії АР Крим і м. Севастополь, засудження російської агресії і порушень окупаційною владою основоположних прав людини шляхом інструментарію багатосторонньої дипломатії, у т.ч. в рамках непостійного членства України в РБ ООН і головування України в ОЧЕС.

Протягом останніх років було прийнято низку важливих рішень у рамках провідних міжнародних організацій, зокрема оновлену Резолюцію ГА ООН «Ситуація з правами людини в Автономній Республіці Крим та м. Севастополь, Україна» з більш жорсткими формулюваннями щодо РФ. Попереджено намагання Кремля «легалізувати» в очах міжнародної спільноти терористичні угруповання «Л/ДНР», зокрема спробами відкриття т. зв. «репрезентаційних центрів» в країнах Європи (Франція, Італія, Греція, Чехія, Фінляндія), а також проведення псевдовиборів на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей.

Савчин, Михайло Васильович (доктор юридичних наук; професор; директор Науково-дослідного інституту порівняльного публічного права та міжнародного права Ужгородського національного університету). Право на самовизначення та сецесія // Юридична Україна. - 2019. - № 1/2. - С. 4-16.

Анотація: Розкрито проблему сецесії у контексті засади територіальної цілісності як принципу конституційного і міжнародного права. Дилема права на самовизначення та сецесії аналізується через призму цілісної інтерпретації правової матерії у зв'язку із соціологією, політологією та культурологією. Розпад імперій та виникнення національного визвольного руху часто стають каталізатором виникнення нових держав і слугують саме тією conditio sinae qua поп. Право на сецесію певної спільноти визначається її здатністю ідентифікуватися та створити життєздатні інститути публічного урядування, спрямовані на захист прав людини.

Право на самовизначення — дражлива тема для вітчизняної правничої науки. Ставлення до нього амбівалентне — Україна у свій час вийшла зі складу СРСР, розпад якого, за однією із версій, став чи не «найбільшою геополітичною катастрофою XX століття», до доволі млявого визнання права на самовизначення кримських татар у вигляді усіченої національно-культурної автономії, що жодним чином не обмежило іредентистські інтенції Російської Федерації щодо Криму. Як стверджується у компаративних правових дослідженнях, сецесія може слугувати джерелом виникнення нових держав і водночас атакувати конституційний порядок в аспекті державного суверенітету і територіальної цілісності. З точки зору конкуренції конституційних цінностей ситуація виглядає так, що держава є інституційною основою забезпечення фундаментальних прав, зокрема такого аспекту самоідентичності спільнот як право на самовизначення. Тобто у випадку сецесії мають мати місце істотні порушення прав і свобод людини, які складають сутнісний зміст права на самовизначення.

Право на самовизначення та право на вихід певної спільноти (сецесія) із держави пов'язані із розпадом імперій та національно-визвольними рухами, що сталося внаслідок розпаду на початку XIX ст. Іспанської імперії, а потім Австро-Угорської, Німецької та Російської імперій після Першої світової війни. Складно говорити про певний внесок Радянського Союзу, який фактично був наступником Російської імперії у дещо усіченому вигляді (без Балтійських держав, Другої Речі Посполитої та Фінляндії), у конституювання нових держав на основі права націй на самовизначення.

Після колапсу комунізму гостроти набрав конфлікт, пов'язаний із розпадом СФРЮ, в результаті якого мали місце війни за незалежність Словенії, Хорватії, Боснії. Проте найтривалішим із них був конфлікт у Косово, який розпочався ще у 1988 р. Проблематика права на самовизначення у формі виходу зі складу союзної держави набрала своєї гостроти після розпаду Радянського Союзу та утворення і проголошення незалежних держав. З метою недопущення кровопролиття, як це мало місце в Грузії, Литві, разом із початком конфлікту між Азербайджаном і Вірменією за Нагірний Карабах було створена Співдружність Незалежних Держав. Проте місія СНД після анексії Росією Південної Осетії від Грузії у 2008 р. та Криму у 2014 р. вичерпала себе. Особливої актуальності зазначена проблема набула після анексії Криму Росією, яка при цьому посилається на прецедент Косова як виправдання існування так званого «кримського народу», який реалізував своє право на самовизначення шляхом «приєднання» до Російської Федерації. Хоча така своєрідна «транзитна» сецесія не відповідає засадам права на самовизначення. Це є іредентою і порушенням засад територіальної цілісності держави.

Судова практика. У практиці розгляду справ міжнародними юрисдикційними установами про виділення окремих територіальних складових національної держави у нову державу існує цілком послідовна позиція щодо необхідності додержання вимог conditio sinae qua поп згідно з якими сецесія є крайнім способом забезпечення ідентичності певних спільнот. У ній лише дещо дисонує справа про Косово.

1) Справа про Аландські острови. Дана справа розглядалася Радою Ліги

Націй, яка ухвалила висновок, згідно з яким право на самовизначення відповідно до вимог міжнародного права не означає автоматичного права певних «національних груп» на одностороннє відділення.

2) Справа Квебеку. Тривалий спір про право на самовизначення провінції Квебек як суб'єкта федерації частково розв'язало рішення Верховного суду Канади у 1998 р Це питання є гострим у док- тринальній дискусії, якій присвячено значний матеріал. Попри наявність у 1960/70-ті роки екстремістського Руху визволення Квебеку, який застосовував практики терору і що стало причиною оголошення воєнного стану у провінції у 1972 р. внаслідок викрадення та утримання як заручник британського торгового посланника, франкофонна провінція часто ставить питання про виділення зі складу Канади і дотепер.

З) Справа Косово. Дана справа є чи не найскладнішою в інтерпретації права на самовизначення у силу доволі інтенсивної двосторонньої практики насилля з боку союзної влади Югославії та сепаратистського руху Косово, що супроводжувалося низкою злочинів проти людяності і миру. Справа Косова є прямим наслідком жорстоких воєн за вихід союзних республік зі складу соціалістичної Югославії, коли розпочався колапс комуністичної системи. Німецький правознавець Матіас Гартвіґ говорить про про- гнозованість цього конфлікту у Косово:

4) Гагаузія і Придністров'я. У Молдові рушійною силою прецеденту юридичного закріплення права на самовизначення стали не історико-правові традиції чи ж наявність адміністративних одиниць у певної етнічної групи, їхній статус, а сучасні чітко заявлені прагнення таких груп до державного будівництва. Наслідком спричинених цими прагненнями суспільних заворушень і громадянської війни стало визнання права Гагаузії на самовизначення.

5) ОРДЛО. Якісними ознаками держави є можливість ефективно контролювати території, що означає забезпечення прав людини та здійснювати суверенітет шляхом впровадження власних рішень через публічну адміністрацію. У результаті діяльності підривних організацій на кшталт політичних партій типу «Родіна» та проросійських громадських організацій, прихованих під національно-культурні товариства, у поєднанні із активністю працівників спецслужб Російської Федерації навесні 2014 р. відбулися військові заворушення в окремих районах Донецької і Луганської областей (ОРДЛО). Сьогодні тут діють організаційні утворення, які політично, економічно та військово-технічно підтримуються з боку Російської Федерації.

Наприклад, військова структура у так званих «ДНР» і «ЛНР» після бойових дій під Іловайськом усередині серпня 2014 р. є змішаною, оскільки її керівний склад переважно складається із кадрових військових офіцерів з Росії, а рядовий і сержантський склад — з числа найманців, російських військовослужбовців та місцевих жителів. З того часу спостерігається чітко системна підтримка ОРДЛО з боку Російської Федерації через приватні військові кампанії, під ширмою «гуманітарної допомоги» регіону та інфільтрації у керівні структури «ДНР» і «ЛНР» російських військовослужбовців та працівників спецслужб.

Тому, на думку Ю. Конторовіча, основний тягар щодо забезпечення економічної діяльності на території Криму та ОРДЛО несуть, відповідно, незаконні владні формування та Російська Федерація, яка фактично ними керує. Подібне правило сформульовано європейським судом з прав людини у справі «Мозер проти Молдови та Росії», згідно з яким «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони тобто є окупованою. Натомість будь-які проекти, спрямовані на створення в ОРДЛО автономії без повернення урядом України повного контролю над територією є посяганням на суверенітет і територіальну цілісність України.

6) Спроба виходу Каталонії зі складу Іспанії. В іспанській провінції Каталонія 1 жовтня 2017 р. був проведений місцевий референдум про вихід зі складу Королівства Іспанія, явка на який склала менше половини виборців (43,3%), а рішення підтримали 90,18% з тих, хто проголосував. Він був визнаний не- легітимним Конституційним судом Іспанії, оскільки питання щодо територіальних змін Королівства мають вирішуватися на національному референдумі. 27 жовтня легіслатура Каталонії проголосила незалежність Республіки Каталонія.

Подолання дилеми права на самовизначення та сецесії слід шукати у місії сучасної держави. Адже легітимність сучасної демократичної конституційної держави базується на забезпеченні вільного розвитку індивіда на засадах його самоідентичності, що передбачає гарантування соціальної інтеграції. Якщо держава забезпечує належне урядування та ухвалення справедливих рішень, то за визначенням такі не будуть атакувати людську гідність в аспекті самовизначення індивіда, зокрема щодо належності до певних спільнот. Утиски та переслідування певних спільнот державою де- легітимують та руйнують правопорядок, він стає антиконституційним.

Калініченко, Богдан Михайлович (кандидат політичних наук; доцент кафедри державної служби, публічного адміністрування та політології Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького). Особливості інформаційного забезпечення російської агресії проти України // Держава і право. Сер. Політичні науки: Зб. науков. праць. - 2018. - № 4(82). - С. 39-51.

Анотація: Розкрито основні аспекти застосування засобів інформаційного впливу на масову свідомість, формування громадської думки, як передумову та одну  з основних складових агресивних дій Російської Федерації на території  України. Визначено основні методи та інструменти, що були використані в  російській інформаційно-пропагандистській кампанії. Розглянуто форми  інформаційного супроводження та висвітлення подій початку наступальних дій з боку Російської Федерації. Проаналізовано вплив інформаційних  суб’єктів на сприйняття закодованих інформаційних повідомлень цільовою  аудиторією, та роль даного впливу в протистоянні Росії та України в  інформаційному просторі.

Аналізуючи збройні конфлікти та війни, що відбуваються останнім часом у світі, можна виявити важливу особливість протистоянь у ХХІ ст. — для конфлікту властиве передування протиборства в інформаційному просторі, проведення інформаційно-психологічних операцій, спрямованих на підрив державності країни, проти якої ведеться операція, та забезпечення політичної переваги над супротивником. Це можна пояснити тим, що в сучасному світі інформація є невід'ємним чинником функціонування та розвитку суспільства, важливим ресурсом, який охоплює кожну людину постійно. Інформаційний простір, як поле ведення латентних, а іноді й відкритих бойових дій, є ефективним засобом досягнення політичних цілей, підкорення суспільної свідомості власним інтересам та послаблення позицій супротивника при веденні інформаційної війни. Сучасні військові дії все більше спрямовані на руйнування суспільної свідомості, її підкорення та використання заради досягнення власних цілей. Україна стала жертвою деструктивної російської інформаційної кампанії, яка бере свій початок від 90-х років ХХ ст. та постійно впливає на соціальну, культурну, економічну, політичну сфери життєдіяльності українського суспільства. У подальшому саме ця інформаційна кампанія стала однією з головних ознак гібридної агресії в Автономній Республіці Крим та в Донецькій і Луганській областях.

Інформаційне забезпечення було одним із головних етапів російської наступальної кампанії, оскільки саме поширюючи інформацію із закодованим повідомленням можливо підготувати наступ, збурити громадян виступити проти інтересів власної держави. Використовуючи викривлену, маніпулятивну інформацію, агресор через заздалегідь сформовані ярлики, стереотипи, міфи та страхи в певній частині суспільства прагнув спонукати громадян на дії, що послаблювали й так слабкі на той час внутрішньодержавні позиції політичної влади в Україні.

Підготовка до гібридної війни відбувалась ще задовго до подій 2014 року. Інформаційна обробка українського суспільства мала на меті переконати в необхідності тісної економічної, політичної співпраці з Російською Федерацією, формування єдиного культурного простору. Ця перспектива розглядалась як єдино вигідна для України. У той же час імідж України активно почав підриватися проросійськими силами на міжнародній арені. Отже, гібридній російській агресії проти української державності передувала довготривала інформаційна кампанія. Інформація, як головний ресурс сучасного суспільства, була використана Росією в якості зброї масового ураження, що мала на меті скорегувати внутрішні установки, ідеали, поведінку, думки населення в потрібному для агресора напрямку з тим, щоб у подальшому використати частину населення як важливий елемент протистояння.

Інформаційна та культурна діяльність Російською Федерацією спрямовувалась на нищення самоідентифікації українського суспільства, розмивання національної свідомості. Використовуючи увесь наявний арсенал інформаційного впливу, відбувалося насадження ідеї «братських українського та російського народів». При цьому Росія позиціонувала себе як «старшого брата» України. В цьому контексті використовувалось смислове поняття «старший», як такий, що є сильнішим, мудрішим та стає на захист «історичної справедливості», об'єднання всіх «братських» народів у сім'ю «Русского мира».

Поширення російської мови, ідей та культури на території України відбувалось як через створення та поширення російськомовного продукту (телебачення, кіно, естрада, театральні вистави, література), так і через систему освіти, що передбачало переписування підручників з історії, виключення з них важливих моментів українського національного визволення. Історичне протистояння Росії й України спочатку подавалося поверхово, а потім і зовсім зникло з підручників. Відбувався процес формування спільної російсько-української історичної пам'яті та спільних поглядів на подальший суспільний розвиток. У південно-східних регіонах України існувала величезна мережа шкіл із російською мовою викладання, в яких додавалося поглиблене вивчення російської мови та літератури. Усе це було засад органічності російської культури в українському суспільному просторі, формування прихильності до проросійського шляху політичного розвитку та «братськості народів». Особливого розвитку ці засоби впливу набули в 2010 році, після перемоги на президентських виборах В. Ф. Януковича,

для якого були характерні проросійські погляди та основним електоратом якого були виборці з південно-східних регіонів.

Серед методів, що були використані в інформаційній агресії проти України, слід назвати пропаганду, маніпулювання, дезінформацію, психологічний тиск, поширення чуток, диверсифікацію громадської думки. Все це вкладається в поняття «маніпулювання інформацією», що передбачає введення в оману об'єкта відносно справжніх намірів для спонукання його до дій, що є запрограмовані суб'єктом впливу в інформаційному повідомлені. Зазначені методи використовувались Російською Федерацією як через традиційні канали масової комунікації, якими є друковані ЗМІ, телебачення, чутки, так і новітні форми подачі інформації, а саме: соціальні мережі, блоги, Інтернет-форуми та Інтернет-видання. Таким чином, відбувався всеохоплюючий вплив на аудиторію різного віку, соціального статусу та вподобань. Активно використовувались як пропагандиський тиск, так і комунікативний вплив. Різниця між ними полягає у тому, що пропаганда більш спрямована на емоційне сприйняття інформації, а комунікація зосереджується на її розумовому сприйнятті та формуванні самостійних висновків, в даному випадку людина, на яку засад органічності російської культури в українському суспільному просторі, формування прихильності до проросійського шляху політичного розвитку та «братськості народів». Особливого розвитку ці засоби впливу набули в 2010 році, після перемоги на президентських виборах В. Ф. Януковича, для якого були характерні проросійські погляди та основним

електоратом якого були виборці з південно-східних регіонів.

Серед методів, що були використані в інформаційній агресії проти України, слід назвати пропаганду, маніпулювання, дезінформацію, психологічний тиск, поширення чуток, диверсифікацію громадської думки. Все це вкладається в поняття «маніпулювання інформацією», що передбачає введення в оману об'єкта відносно справжніх намірів для спонукання його до дій, що є запрограмовані суб'єктом впливу в інформаційному повідомлені³. Зазначені методи використовувались Російською Федерацією як через традиційні канали масової комунікації, якими є друковані ЗМІ, телебачення, чутки, так і новітні форми подачі інформації, а саме: соціальні мережі, блоги, Інтернет-форуми та Інтернет-видання. Таким чином, відбувався всеохоплюючий вплив на аудиторію різного віку, соціального статусу та вподобань. Активно використовувались як пропагандиський тиск, так і комунікативний вплив. Різниця між ними полягає у тому, що пропаганда більш спрямована на емоційне сприйняття інформації, а комунікація зосереджується на її розумовому сприйнятті та формуванні самостійних висновків, в даному випадку людина, на яку спрямований інформаційний вплив, стає вже об'єктом маніпуляції.

Використовуючи діяльність українських націоналістичних сил, проросійські засоби масової інформації формували ворожі для російськомовних українців образи, активно поширюючи їх. Так, ніби кожен житель Західної України має почуття ненависті до російськомовних українців та прагне обмежити їх право на самовизначення. Апогеєм використання даного міфу стали події на Майдані в січні-лютому 2014 року, коли російські сили застосовували усі наявні інформаційні засоби (телебачення, друковані ЗМІ, соціальні мережі, Інтернет-видання, лідерів громадських думок, культурних діячів) для розкрутки образу націоналіста, що прийде та почне карати російськомовних. Цей міф переважно поширювався в південних та східних областях, готуючи приводи для анексії АР Крим та створення так званих «народних республік» на території України. Разом з цим через ті ж канали масової комунікації було реалізовано інформаційне забезпечення дестабілізації ситуації в російськомовних регіонах та містах. Тобто створювались, поширювались і активно нав'язувались негативні стереотипи та провокувалось ідеологічне відчуження між цими регіонами та основною частиною України.

Проросійські сили активно використовували для дестабілізації українського суспільства та формування масового невдоволення спекулювання на проблемах реалізації гуманітарних прав російськомовного населення в Україні. Дискредитації був підданий також європейський курс України, насамперед через підтримку та посилення антиза- хідних стереотипів, що були сформовані ще за часів існування Радянського Союзу. Масове інформаційне поширення отримували поодинокі провокації ксенофобського характеру, здійснювалась компрометація державної політики в напрямку відновлення так званої історичної справедливості.

Кресіна, Ірина Олексіївна (доктор політичних наук; професор; член-кореспондент НАПрН України; завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України). Особливості застосування країною-агресором інформаційних технологій у гібридній війні / І. О. Кресіна, В. М. Тарасюк. - (Політичні інститути та процеси) // Держава і право. Сер. Політичні науки: Зб. науков. праць. - 2018. - № 3(81). - С. 27-41.

Анотація: Розглянуто значення інформаційних технологій у гібридній війні на прикладі протистояння між Росією та Україною, сферу їх застосування та інструментарій, а також чинники «ефективності» антиукраїнської пропаганди.

Спектр інформаційних технологій охоплює всі напрями діяльності, здатні впливати на формування свідомості людини й створення смислового інформаційного продукту. Однак кожен із цих шляхів має різні терміни реалізації поставлених цілей. Можливості літератури, мистецтва, театру та кіно застосовуються у більш тривалій перспективі, ніж можливості ЗМІ, соціальних медіа або протестних рухів. Радянська комуністична система, методи якої наразі використовує російська влада, була здатна навіть сувенірну продукцію перетворити на засіб пропаганди.

До переліку найбільш популярних та ефективних інструментів інформаційних технологій, які застосовує проти України Російська Федерація, можна віднести:

кінофільми — формують образи героїв, популяризують акторів, створюють ціннісні орієнтири та впливають на сприйняття тих чи інших історичних подій;

телесеріали — «мильні опери», щоб утримати глядача перед екраном телевізора режисери наповнюють емоційним змістом, який, аналогічно кінофільмам, покликаний формувати світоглядні наративи протягом більш тривалого часу, ніж кінофільми; саме кіносеріальна продукція покликана підтримувати вогник ностальгії за «щасливим життям» у СРСР;

передачі та новинні сюжети на ТБ — розбавлення хронік подій «джинсою» створює ілюзію об'єктивності телевізійних новин та передач, особливо серед глядачів, що виховувалися на радянських принципах пропаганди, де телебачення позиціонува- лося як голос влади;

пости у Facebook та на каналах Telegram, відеоматеріали на YouTube та Instagram — аудіо-візуальна інформація найбільш приваблива й легка для сприйняття широкому колу користувачів соціальних мереж, а авторитет лідерів думок, відсутність цензури та величезний неконтрольований потік інформації значно краще сприяють поширенню шейків, ніж, наприклад, засобами традиційних ЗМІ;

політична реклама (на ТБ, в Інтернеті, зовнішня) — створення штучного переконання у популярності того чи іншого суб'єкта реклами: чим більше якогось обличчя/ТМ/слогана ми бачимо, тим більш упізнаваним вони стають;

вірусні повідомлення в Інтернет месенджерах Viber/ WhatsApp/Telegram/Messenger — один з найефективніших способів поширення паніки з огляду на те, що більшість користувачів сприймає месенджери як персональний інструмент комунікації, особистий інформаційний простір, незалежний від уряду чи ЗМІ;

ефірні та Інтернет-радіопередачі — завдяки особливостям людської поведінки короткочасні новинні та рекламні повідомлення у проміжках між розважальним контентом краще закарбовуються у пам'яті слухача;

вірусні SMS — аналогічно повідомленням у популярних месенджерах вони розраховані на старшу вікову категорію — людей, які не користуються засобами Інтернет-комунікації;

анекдоти, чутки — належать до «голосу народу», розповсюджуються вербально, не мають авторства й сприймаються як загальновизнані суспільні переконання та міркування;

листівки, публікації у безкоштовних газетах та журналах, спрямовані на старшу вікову аудиторію, тих, хто не тільки дивиться, а й читає, особливо безкоштовну пресу;

масові розсилки на адреси е-пошти — маркетинговий прийом поширення реклами застосовується й для розповсюдження «сенсаційної» інформації/дезінформації/фейкових повідомлень; зазвичай такі листи містять посилання на відео або інші джерела інформації; даний інструмент часто використовується для зараження комп'ютерної техніки різноманітними вірусами та шпигунськими програмами;

розклеєні оголошення, розміщення плакатів та гасел на шляхопроводах/пересувних стендах/автомобілях, зазвичай застосовуються з метою психологічного тиску на об'єкт повідомлень; такі повідомлення є короткими, гострими й образливими;

створення й поширення карикатур — на зміну раніше відомому виданню «Перець» з'являються авторські карикатури, що розповсюджуються у соцмережах; даний вид «народного мистецтва» досить влучно в сатиричній формі відображає відомі вади тих чи інших публічних діячів;

проведення тематичних публічних заходів (виставки, флешмоби, театральні мініатюри й постановки тощо) — належать до форм активності культурної інтелігенції, покликані приваблювати увагу ЗМІ, мають певний суспільно-виховний характер;

прес-конференції, мітинги/пікети, заяви та звернення до правоохоронних органів, діяльність громадських організації/ політичних партій, депутатські звернення та запити — відрізняються суспільно-політичним спрямуванням, націлені на створення інформаційних приводів й привернення уваги органів державної влади.

Гібридна війна Росії проти України спрямована не на військову сферу, її пріоритетний напрям —інформаційно-пропагандистський. Головним дієвим механізмом агресора з хаотизації України експерти назвали агентуру впливу в політичному та фінансово-економічному середовищі (78,4 %), а також проросійський олігархат (54,1 %), контрольовані Росією українські ЗМІ та агентуру ФСБ і ГРУ Росії (45,9 %). Найбільш ефективними у протидії російській пропаганді експерти назвали волонтерів і свідомих українців (48,6 %), неурядові організації та аналітичні центри (24,3 %)».

Інформаційний фронт продовжує відігравати ключову роль у досягненні низки цілей, які поставило вище керівництво РФ: використовуючи складну соціально-економічну ситуацію в Україні, розколоти українське суспільство з метою подальшої відмови від процесу євроінтеграції; обґрунтувати законність анексії частини території суверенної держави, нехтуючи міжнародним правом; позбавити Україну підтримки цивілізованого світу шляхом розколу політичних еліт Європи та США; перенести увагу власних громадян з внутрішніх проблем на «зовнішнього ворога» та виправдати власні злочинні дії необхідністю боротьби із ним».

Російські інформагенції вдало експлуатують ідею свободи слова та інформації для впровадження дезінформації в американське та європейське суспільство з метою не просто викликати довіру аудиторії або переконати її у власній правоті (на відміну від класичної публічної дипломатії), а, розповсюджуючи теорії змови та неправдиві чутки, викликати сумніви, розгубленість, відчуття зневіри. За словами Т. Снайдера, відомого американського історика, професора Єльського університету, «мета російської пропаганди в тому, щоб показати, що правди, по суті, не існує».

Серед основних інструментів інформаційно-психологічних впливів РФ дослідники НІСД виділяють: викривлення фактів; публікація та тиражування фейкових фото- та відеоматеріалів; зображення, зроблені в інших військових умовах, кадри з художніх фільмів, що начебто є свідченнями «звірячого поводження» української армії; уславлення політичного керівництва Кремля та військової могутності Росії; активне використання тези про те, що «розпад СРСР — геополітична катастрофа ХХ ст.» (активно застосовувалась у Грузії у 2008 р.); героїзація російських військових («вежливые люди»); активне використання тези про націоналістично (радикально) налаштоване, «фашизоване» українське суспільство, що є досить ефективним для західної аудиторії (звернення до проблеми відродження фашизму та антисемітизму історично залишаються особливо чутливими для європейського суспільства); використання образу дитини, що плаче, має істотний вплив на будь-яку аудиторію (російські ЗМІ весь час акцентують увагу на тому, що на Донбасі гинуть діти); особливо загрозливою є тенденція введення до дискусії у ЗМІ питання про можливість застосування Росією ядерної зброї, переведення дискусії у площину «буденності» тощо».

Слід зазначити, що війна в Україні стала найбільш тривалою в Європі з часів Другої світової. «Це забута європейська війна, конфлікт, який за останні чотири роки відібрав понад 10 тисяч життів, третина з яких була мирними мешканцями. Найкривавіша війна в Європі з часів Балкан у 1990-х роках і найдовша за майже століття»¹⁵. Світове співтовариство визнає, що російська агресія проти України здійснюється не заради перемоги. Метою цієї гібридної війни є завдання якомога більших втрат Українській державі та нашим союзникам, а отже, час, за таких умов, розглядається Росією як «чим довше тим краще».

Відновлення обороноздатності ЗСУ й незалежність Української церкви від російського православ'я є недостатніми кроками для ментального, культурного відокремлення українців від радянсько-російського минулого. Сфери культури, релігії, медіа, соцмереж й освіти все ще перебувають у коматозному стані перехідного процесу від пострадянських антицінностей «русского мира» до демократичних цінностей цивілізованого співтовариства. Незважаючи на багаторічну інформаційну агресію Росії, громадяни України досі не мають навичок критичного сприйняття інформації. Наше суспільство залишається неготовим й неозброєним перед викликами сучасних інформаційних війн. Основні зусилля політична еліта спрямовує на власне самозбереження, не дбаючи при цьому про розвиток якісного громадянського суспільства, здатного протидіяти ворогові.

Лоссовський, Ігор Євгенович (кандидат фізико-математичних наук;  Надзвичайний і Повноважний Посланник України Першого Класу; Заступник Постійного Представника України при Міжнародних Організаціях у Відні). Дипломатичні пріоритети України в протистоянні російської агресії// Стратегічна панорама: науковий журнал. Фахове видання з політичних наук. - 2019. - №  1/2. - С. 5-19.

Анотація: Зроблено спробу проаналізувати сьогоднішні зусилля України у її протистоянні російській  агресії  на  широкій  низці  дипломатичних  майданчиків. На основі проведеного автором аналізу різних дипломатичних треків вносяться конкретні пропозиції з метою оптимізації та узгодження необхідних дій нашої держави із забезпечення безпеки та суверенітету, відновлення територіальної цілісності нашої держави в рамках її міжнародно визнаних кордонів, в актуальних геополітичних умовах, що склались у світі та Європейському регіоні.

Останні 8 років Збройні Сили України (ЗСУ) на фронті, а українська дипломатія — на міжнародних дипломатичних майданчиках, завдають героїчного, високопрофесійного та успішного спротиву переважаючим за своїми ресурсами та кількісними показниками силам супротивника, що володіє другим за потужністю ядерним військовим арсеналом та є другою конвенціональною військовою потугою у світі.

   Значних зусиль на цьому фронті українська дипломатія продовжує докладати насамперед на міжнародних майданчиках системи ООН у Нью-Йорку та ОБСЄ — у Відні. Також певні зусилля докладались у форматі країн — під- писантів Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (далі - Будапештський меморандум 1994 р., БМ), зокрема заклики до скликання консультацій відповідно до прописаних у документі можливостей проведення таких консультацій у разі загрози безпеці й територіальній цілісності України. Упродовж 2014-2015 рр. тодішній Міністр закордонних справ України П. Клімкін принаймні тричі офіційно звертався до країн - підписантів БМ з ініціативою про проведення консультацій відповідно до зобов'язань, узятих ядерними державами в рамках цього документа. Проте через безпідставну відмову Росії брати участь у таких консультаціях вони не проводилися.

   Механізми імплементації положень Будапештського меморандуму, відповідно до якого п'ять ядерних держав — постійних членів Ради Безпеки ООН (США, Велика Британія, Франція, Росія та Китай) гарантували Україні безпеку, суверенітет і територіальну цілісність у разі відмови останньої від третього у світі за своєю потужністю ядерного арсеналу. Незважаючи на певну втрату можливостей щодо безпосереднього застосування цього документа відразу після початку російської агресії проти нашої держави, цей меморандум і сьогодні не втрачає свого значення як юридично зобов'язуючий договір міжнародного права. Він може бути затребуваний і має залишатися на порядку денному переговорного процесу з відновлення суверенітету й територіальної цілісності України.

   Важливою складовою частиною («стовпом») забезпечення безпеки, суверенітету й територіальної цілісності України у її протидії російській агресії є продовження активного залучення Гельсінського процесу та механізмів найбільшої і найбільш розгалуженої у світі регіональної безпекової організації — ОБСЄ, її принципів, основоположних правових і нормативних документів та автономних інститутів.

   Україні необхідно продовжити роботу з метою розширення переговорних форматів, насамперед залучаючи до них Будапештських гарантів безпеки й територіальної цілісності України — США, Велику Британію, а, можливо, й КНР, та відродження Женевського переговорного майданчика (США — ЄС — Україна — РФ), що надало би змогу залучити до переговорів найпотужніших у світі гравців (ядерні держави — постійні члени РБ ООН), які 25 років тому надавали Україні письмові міжнародно-правові гарантії її безпеки та територіальної цілісності відповідно до Будапештського меморандуму 1994 р. (ці гарантії не були дотримані перед лицем російської агресії проти України).

    Меморандум є чинним, повноцінним міжнародним договором, обов'язковим для виконання його сторонами-підписантами («гарантами» незалежності та непорушності кордонів України). Насамперед це стосується Російської Федерації — головного порушника Будапештських «гарантій». Меморандум у шестисторонньому форматі на вищому рівні (США, Велика Британія, РФ, Франція, КНР, Україна) підтверджував Україні гарантії, прописані в Гельсінському Заключному акті ОБСЄ 1975 р.: поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України; утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності та політичної незалежності України; що ніякі озброєння ніколи не будуть використані проти неї, окрім випадків самооборони...; утримуватися від економічного примусу тощо.

Проте ерозія міжнародно-правового режиму нерозповсюдження є лише одним з елементів «скриньки Пандори», яку зламав режим Путіна. Під загрозою опинилася вся міжнародна архітектура європейської та світової безпеки, сформована за підсумками Другої світової війни. Окупація та спроби анексії Росією АРК і м. Севастополя засвідчують перший у післявоєнній історії випадок, коли одна країна незаконно у військовий спосіб захопила в центрі Європи територію іншої країни. Останнього разу в європейській історії подібні злочини здійснили нацисти А. Гітлера. У разі, якщо Росія так і залишиться непокараною за здійснення прецедента військової агресії та окупації чужих територій у ХХІ ст., важко уявити собі більш загрозливі подальші наслідки цього для всієї європейської безпеки. Адже на Європейському континенті є чимало інших прикладів історичного існування гострих прикордонних проблем, що може спричинити значну кількість нових кривавих конфліктів у Європі.

У цьому контексті варто також нагадати, що з червня 2017 р. представник Росії В. І. Воронков обіймає посаду Заступника Генерального секретаря ООН, Директора Департаменту боротьби з тероризмом, що робить його головною посадовою особою на планеті Земля, відповідальною за глобальну боротьбу з тероризмом. І це при тому, що Росія цілою низкою міжнародно-правових документів та законодавчих актів України визнається країною — спонсором тероризму.

Таким чином, проблема російського впливу при формуванні консенсусу з ключових питань порядку денного ОБСЄ на основі найменшого спільного знаменника залишається актуальною, що потребує значних зусиль з боку України та її партнерів для консолідації ефективної дипломатичної протидії.

    Провал Будапештських «гарантій» є сигналом світові про те, що чи не єдиним надійним шляхом забезпечення безпеки держав є розвиток власної ядерної зброї. Не один десяток «порогових» країн і таких, що мали наміри й технологічні можливості створення такої зброї, мають замислились над цією дилемою, задаючи собі майже Шекспірове питання: «Мати чи не мати?» І ситуація довкола України стає для них наочним прикладом примарності надій на «гарантії» ядерних держав — постійних членів РБ ООН. Логіка керівництва цих країн може полягати в такому: якщо «гарантії» ядерних держав не працюють для України — європейської демократичної країни, добропорядного члена світової спільноти, то вони навряд чи працюватимуть для країн, які в західній риториці називають країнами «вісі зла», «ізгоями» та країнами-«паріями».