Матеріал для написання реферату
Тренінг стресостійкостіі адаптації до кризових життєвих ситуацій Криза (від грецького kгеsеs - рішення, поворотний пункт, результат) у психології визначається як важкий стан, викликаний будь-якою причиною або як різка зміна статусів персонального життя. Синоніми понятгя «криза» в психологічній літературі є «критичний період» (Т. Шибутані), «перелом», «перехід» (Г. Шихі), «поворотний етап життєвого шляху» (С. Рубінштейн), «розрив» (Л. Виготський), «критична ситуація» (Ф. Василкж). Кризовою називають ситуацію, коли людина стикається із перешкодами у реалізації важливих життєвих цілей і не може впоратися з цією ситуацією за допомогою звичних засобів. Виділяють два типи кризових ситуацій: обумовлені змінами в природному життєвому циклі або травмуючими подіями життя. У ситуації кризи при спробі опанування стресовим станом людина переживає певний вид фізичного та психологічного перевантаження. Емоційне напруження і стреси можуть призвести або до адаптації до нової ситуації, або до зриву і погіршення виконання життєвих функцій. Хоча деякі ситуації можуть бути стресовими для всіх людей, вони виявляються кризами для тих, хто особливо вразливий до них в силу своїх особистісних особливостей. Слід підкреслити, що в процесі життя будь-яка людина стикається з переживанням кризи. Мінімум це вікові кризи, кризи міжособистісних відносин або сімейні драми. Серед подій, які можуть зумовити кризи, дослідники виділяють такі, як смерть близької людини, тяжке захворювання, від ділення від батьків, родини, друзів, зміна зовнішності, зміна соціальної обстановки, створення сім'ї, різкі зміни соціального статусу тощо. Отже, криза - це своєрідна реакція особистості на ситуації, що вимагають від неї зміни способу буття — життєвого стилю, способу мислення, ставлення до себе, навколишнього світу і основних екзистенціальних проблем. Теоретично життєві події кваліфікуються як стресові, якщо вони створюють потенційну або актуальну загрозу задоволенню основних потреб і при цьому виникає проблема, від якої індивід не може втекти чи вирішити за допомогою наявних в його досвіді способів адаптації. Можна говорити про неминучість переживання криз будь-якою людиною як необхідний момент життя, процесу індивідуалізації, соціально-психологічного процесу розвитку і становлення особистості і групи. По суті, криза - це критичний момент і поворотний пункт життєвого шляху. Необхідною умовою виникнення кризи є значні емоційні навантаження, блокування найважливіших потреб індивіда і його специфічна особистісна реакція на це В. Ф. Василюк, визначає кризову ситуацію як ситуація неможливості, в якій суб'єкт стикається із неможливістю реалізації внутрішніх потреб свого життя (мотивів, прагнень, цінностей та ін.). Описуючи кризову ситуацію, він виділяє чотири ключових поняття, це стрес, фрустрація, конфлікт і криза. Незважаючи на велику кількість літератури з проблем стресу і кризи багато авторів вкладають різний зміст у ці поняття. Тому особливий акцент ми зробимо на аналізі психологічного концепту стрес. Поняття «стрес» (англ. «сквїтевве» від лат. «зїгії^еге» - затягувати) у відомому нині значенні не використовувалося до 1920-х рр., проте тривалий час вживалося у фізиці для позначення внутрішнього розподілу сил, який впливає на матеріальне тіло та призводить до виникнення напруги. У 1920-30-х рр. біологи та психологи іноді використовували це поняття як синонім психічної напруги чи шкідливого чинника середовища, здатного викликати хворобу. У 1926 р. американський психофізіолог В. Кеннон використав поняття «стрес» для позначення зовнішніх факторів, які руйнують гомеостаз, втім у науковий обіг дане поняття було введено лише у середині 1940-х рр. Базуючись на ідеях В.Кеннона і К.Бернара (автора поняття «внутрішнє середовище організму»), відомий дослідник стресу канадський фізіолог Г.Сельє у 1936 р. опублікував свою першу працю про загальний адаптаційний синдром, але тривалий час уникав вживання поняття «стрес» і лише з 1946 р. він почав систематично використовувати його для позначення загальної адаптаційної напруги. Г.Сельє довів, що стрес відрізняється від інших фізичних реакцій в тому, що він є стресом незважаючи на те, що подразники, які його викликають (наприклад, новини), можуть бути як негативними, так і позитивними. Він назвав негативний стрес «дистресом», а позитивний - «евстресом». Якщо евстрес є джерелом підвищення активності, радості від напруження і успішного подолання, характеризується активізацією мислення та пам'яті, то дистрес виникає лише при дуже частих і надмірних стресах і супроводжується відчуттям безпорадності і безнадійності. Крім того, Г.Сельє вперше детально описав гіпоталамо-гіпофізарно- надниркову вісь (вісь HP А) - систему, за допомогою якої організм долає стрес. Нині популярними лишаються його ідеї про стан тривоги, опору та виснаження, які розглядаються як стадії розвитку стресу. Згодом Г.Сельє доопрацював свою теорію, ввівши поняття двох «резервуарів» стресостійкості або альтернативної енергії стресу. Він запропонував розрізняти «поверхневу» і «глибоку» адаптаційну енергію. Перша доступна відразу і може бути заповнена за рахунок другої - «глибокої». Остання мобілізується шляхом адаптаційної перебудови гомеостатичних механізмів організму, втім її виснаження незворотне. Г. Сельє порівнював запаси адаптаційної із успадкованим багатством: можна брати зі свого рахунку, але не можна робити додаткові внески. Більшість дослідників стресових станів звертають увагу на роль стресових подій і неприємностей у повсякденному житті (P.Landreville, J. A.Vezina). Повсякденні неприємності (daily hassles) визначаються як фруструючі, проблемні вимоги навколишнього середовища, з якими стикається індивід кожного дня. Вони є мікрострессорами, які суттєво впливають на самопочуття та психічне здоров'я людини. Порівняно §зі стресовими подіями вони є більшою мірою хронічними, і за сукупним впливом у довгостроковій перспективі шкідливо впливають на здоров'я і благополуччя. Т.Холмс і Р. Рате вивчали залежність захворювань (в тому числі інфекційних хвороб і травм) від різних стресогенних життєвих подій у понад п'яти тисяч пацієнтів. Вони прийшли до висновку, що 151 психічним і фізичним хворобам зазвичай передують певні серйозні зміни в житті людини. На підставі свого дослідження вони склали шкалу, в якій кожній важливій життєвій події відповідає певна кількість балів залежно від ступеня її стрессогенності. За результатами досліджень було створено Шкалу визначення стресостійкості та соціальної адаптації (Social Readjustment Rating Scale, SRRS). Особливістю шкали є те, що стресогенність події визначається лише інтенсивністю переживання, і не має знака. Тобто хвороба або одруження вважаються практично однаково стресогенним. Відповідно до проведених досліджень було встановлено, що 150 балів означають 50% імовірності виникнення захворювання, а при 300 балах вона збільшується до 90%. Посттравматичне зростання — це досвід позитивних змін, що відбуваються з людиною у результаті зіткнення зі складними життєвими кризами (R. Tedeschi, L.Calhoun). У більшості людей є загальний набір уявлень про прогнозованість, керованість і доброзичливість світу, які вони використовують у своїй повсякденній активності. Однак сильні стресові події зумовлюють необхідність перегляду усталених переконань, поглядів на себе та своє місце в світі, що приводить до вираженого психологічного стресу. Дослідники нерідко використовують метафору землетрусу задля образного визначення раптовості та сили, з якими у людини під впливом травматичних подій руйнується роками напрацьований спосіб функціонування. Посттравматичне зростання відбувається тоді, коли людина намагається змиритися з подією, що сталася, відновитися після її руйнівних наслідків. На кшталт відновлення після землетрусу, люди після стресових полій мають можливість ретельно подумати про те, як вони хочуть відновити своє життя. Стресостійкість — це сукупність якостей, що дозволяють організму спокійно переносити дію стресорів, без шкідливих сплесків емоцій впливають на діяльність і на оточуючих, а також здатних викликати психічні розлади. Висока стресостікість характеризуется низьким рівнем емоційності. Штучне заниження рівня чутливості до зовнішніх подразників, поєднане з цією якістю, в деяких випадках може привести до черствості, відсутності сильних емоцій і байдужості — тобто до властивостей, які нерідко призводять до негативних результатів в сімейного і суспільному житті людини. Стресостійкість можна розвивати (підвищувати) тренуванням (психотренінг). Ключовими аспектами стресостійкості є наступні. Контроль. Стресостійкі люди характеризуються високим самоконтролем, вони впевнені у тому,що можуть самостійно подолати більшість проблем. Атитюди. Стресостійкість завжди передбачає атитюд надії та віру у краще майбутнє. Надія тісно пов’язана із оптимізмом і спрямовує зусилля на прояви активності при подоланні проблем. Зобов 'язстня — перед родиною, суспільством, роботою, впевненість у тому, що є найбільш значущим у житті. Перспективи - орієнтація на майбутнє, досягнення успіху і отримання задоволення від життя. О. Кочарян, В. Мозговий запропонували структурний підхід до аналізу феномену стресостійкості. Вони розглядали стресостійкість як особистісний симптомокомплекс, що має певну структурну організацію, яка розвивається в онтогенезі, та виявляє девіації при різноманітних патологічних станах. Специфічними ознаками відсутності стійкості до стресів є: низька диференційованість, зниження адаптаційного потенціалу, збереження біполярної структури організації факторів тощо. Доведено зв'язок саморегуляції діяльності зі стресостійкістю (В.Бодров, 2000). Характеристиками, що відповідають високим показникам саморегуляції діяльності і, як результат, високому рівню стресостійкості є такі стійкі особистісні характеристики — товариськість, розвинений інтелект, емоційна стійкість, домінантність, висока нормативність поведінки, сміливість, практичність, дипломатичність, консерватизм, нонконформізм, високий самоконтроль; ситуативні особистісні особливості — низька емоційна нестійкість і оперативна тривожність; добре розвинені компоненти психічної надійності; висока чутливість до зовнішніх стресорів, що дозволяє швидко адаптуватися до постійно мінливих ситуацій; більше усвідомлення різних відтінків своїх емоційних переживань і більш різноманітна емоційна «палітра» переживань, при більш низьких показниках параметрів, що характеризують інтенсивність і тривалість печалі та страху; добре розвинені властивості саморегуляції; високий рівень успішності діяльності. У даному розділі ми проаналізуємо тренінги стресо- і життєстійкості, тренінги резилентності, профілактики емоційного вигорання та адаптації до втрати. Тренінг стресо- і життєстійкості Мета тренінгу — розвинути здібності передбачення стресових ситуацій, формування ефективних комунікативних умінь, оволодіння навичками самоконтролю та конструктивного вияву негативних емоцій у кризових життєвих ситуаціях. Як показали дослідження С.Мадці, життєстійкість є не вродженою, а набутою якістю, яку можна розвинути шляхом застосування спеціальних тренінгових програм, які складаються із низки вправ, спрямованих на формування адаптивних копінг-стратегій, ефективних міжособистісних стосунків, що базуються на підтримці і довірі. У запропонованій С.Мадці моделі представлено наступні компоненти життєстійкості: атитюди (залученість, контроль, прийняття викликів життя); копінги (когнітивні: розуміння ситуації та бачення перспективи, поведінкові - активні дії в реальному житті); соціальна підтримка (асистування і заохочення); турбота про соматичне і психічне здоров’я (вживання лікарських засобів, дієта, релаксація, медитація та фізичні вправи). Вправами на розвиток харді-копінгів є ситуаційна реконструкція (імагінативна техніка, спрямована на глибше розуміння стресової ситуації та можливостей виходу з неї з наступним створенням детального плану дій у даній та подібних життєвцх ситуаціях), фокусування (фіксація тілесних сигналів у різних стресових ситуаціях) та компенсаторне самовдосконалення (набуття навичок усвідомлення досвіду, отриманого під час вирішення проблеми). Вправи блоку соціальної підтримки спрямовані на ефективне розв’язання конфліктів зі значущими особами, розвиток комунікативної вправності, навичок співпраці (на противагу суперництву) з іншими. У блоці тренінгу, спрямованому на турботу про фізичне і психологічне здоров’я, учасники оволодівають навичками турботи про власне соматичне та психологічне здоров’я, тобто навчаються фіксувати стани, які вимагають звернення за фаховою медичною і психологічною допомогою, розвивають вміння вчасної самодіагностики реакції та стресові ситуації і самодопомоги у них (медитації, релаксації тощо). Першу версію тренінгу розроблено у 2001 р. (8. Я. Масісіі, О. М. КЬояІіаЬа) у вигляді посібника «НагсііТгаіпігщ» та однойменної інтернет-програми, в обидвох випадках учасникам тренінгу давалася інформація щодо компонентів життєстійкості, вправ на її розвиток із засобами самоперевірки отриманих навичок, згодом з’явилася можливість періодичного заочного консультування тренерами учасників щодо компонентів запропонованої програми. Тренінг життєстійкості військових побудовано так, що військові виконують вправи в присутності терапевта, отримують домашні завдання на застосування отриманих знань на практиці і діляться набутим досвідом із тренером, отримуючи зворотній зв'язок та рекомендації по подальшому закріпленню сформованих на тренінгу навичок. Зазвичай очні сеанси Нагсіі- тренінгу проводяться двічі на тиждень, що дозволяє засвоїти навички, закріпити їх вдома та обговорити результат із терапевтом. С. Мадді доводить, що тренінги життєстійкості сприяють покращенню психологічного здоров'я військових, ефективності їх діяльності, удосконаленню лідерських якостей і навичок стресостійкості у складних життєвих (у тому числі й професійних) ситуаціях. Крім того, тренінги життєстійкості є надійним засобом посггравмівної реабілітації, оскільки сприяють пошуку нових сенсів життя (зокрема після інвалідизації), мотивації до діяльності, що загалом позитивно впливає на лікування симптомів ПТСР, депресії чи панічних нападів. Орієнтовний зміст тренінгів життєстійкості (Нагсіі-тренінгу): Перша зустріч. Короткий опис тренінгової програми, прийняття правил роботи в групі і зобов’язань щодо виконання домашніх завдань. Визначення понять «стрес», «копінг», «ресурси особистості». Виконання вправ на глибоке дихання і релаксацію. Друга зустріч. Визначення думок, які негативно впливають на самопочуття людини. Обговорення копінг-стратегій (адаптивний і надаптивних), окреслення можливостей використання адаптивних копінгів у різних ситуаціях. Оволодіння навичками м’язової релаксації. Третя зустріч. Трансформація негативних думок у позитивні. Оволодіння навичками гнучкості у спілкуванні, розвиток навичок активного слухання. Четверта зустріч. Оволодіння навичками здорового способу життя. Консультації стосовно гігієни сну та відпочинку, окреслення можливостей ефективного проведення дозвілля. Оволодіння фізичними методами вправляння зі стресом. П'ята зустріч. Оволодіння навичками безпечного виразу емоції гніву, вміннями контролювати свій гнів і запобігати фізичній агресії. Навчання особливостям поведінки із агресивними людьми. Тренування навичок ефективного використання часу (визначення пріоритетності у виконанні завдань, поділ завдань на невеликі логічні частини, делегування частини своїх обов’язків підлеглим). Шоста зустріч. Окреслення важливості соціальної підтримки, комунікації з іншими людьми в контексті вправляння зі стресом. Навчання навичкам ділитися своїми сумнівами, тривогами і позитивними емоціями із іншими людьми. Сьома зустріч. Тренінг асертивності (впевненої у собі поведінки). Оволодіння навичками емпатії. Восьма зустріч. Підведення підсумків тренінгу. Одна тренінгова сесія не впливає на життєстійкість, однак позитивно позначається на їх суб’єктивному благополуччі, тим самим створюють передумови для подальшого розвитку життєстійкості.
Тренінги резилентності Одна із найвідоміших програм (G. Е. Richardson), яка використовується не лише для військових, а й для студентів, лікарів, Медичного персоналу та хронічно хворих, розрахована на п’ять днів 1,5 годинних занять. Вивчення вродженої резилентності. День 1. Визначення поняття резилентності, аналіз способів подолання стресових ситуацій в дитинстві та в підлітковому віці, що з цього актуальне й нині? Акцентується увага на якостях особистості, які допомагали їй у дитинстві долати стреси. Обговорення того, які почуття в учасників тренінгу викликають слова «сміливість», «совість», «любов», «творчість» тощо, як можуть ці якості сприяти подоланню кризових ситуацій? Учасники тренінгу відповідають на питання «Хто Я?», описують себе та наголошують на своїх позитивних якостях. Шлях до серця. День 2. Обґрунтування учасниками тренінгу своїх життєвих виборів, чим вони зумовлені, як вплинули на подальше життя? Визначення засобів самоконтролю емоцій та поведінки, як тіло реагує на стресові ситуації. Роль мрії у житті людини, що спонукає людину ставити перед собою нові цілі та мріяти про майбутнє. Що таке мудрість? Як досяглі її? Велика увага приділяється методам релаксації та медитативним технікам. Резилентні навички. День 3. Що необхідно для побудови гармонійних стосунків? Що потрібно аби бути в гармонії з собою? Готовність до змін та прийняття змін. Гармонійні стосунки. День 4. Деструктивні та конструктивні стосунки вдома та на роботі. Поняття резилентної комунікації. Розуміння природи позитивних і негативних емоцій. Резилентна особистість. День 5. Підсумки тренінгу, обговорення отриманих знань, власні визначення учасниками тренінгу резилентної особистості. Іншими прикладом є тренінг психосоціальної повсякденної резилентності (Resilience and Activity for every Day, READY), розроблений N. W. Burton, K. I. Pakenham, W. J. Brown. Дана програма складається із 11 модулів, кожен з яких присвячено оволодінню певною резилентною навичкою. Заняття тривають 2-2,5 години протягом 13 тижнів Зміст програми: презентація програми тренінгу, висвітлення ключових компонентів резилентності; фізична активність як чинник збереження соматичного і психологічного здоров’я; майндфулнесс (усвідомлення кожного моменту життя); прийняття (усвідомлення неприємних емоцій, негативний досвід як шлях до мудрості); дифузія (усвідомлення негативних думок, трансформація їх у позитивні); навички самоспостереження; резилентні стратегії; соціальна підтримка (мережа соціальних зв’язків); життєві цінності та пріоритети; навички релаксації; планування майбутнього. До та після тренінгу проводиться психодіагностика позитивних і негативних емоцій, особистісного зростання, майндфулнесу, самоприйнятгя і прийняття інших, рівня стресу, автономії та цінності життя. Стрес-менеджмент і тренінг резилентності (SMART) - тренінгова програма розроблена насамперед для персоналу, який працює із онкохворими, важко травмованими пацієнтами та пацієнтами хоспісів, основним призначенням тренінгу є підвищення толерантності до стресу і профілактика емоційного вигорання (С. Е. Loprinzi, К. Prasad, D. R. Schroeder, A. Sood). Тренінгова програма розрахована на 8 тижнів по одному двогодинному заняттю в тиждень. В процесі тренінгу учасники вчаться усвідомлювати свої реакції на стрес; медитативним технікам і методикам релаксації; як змінити когнітивні патерни та емоційні реакцій й трансформувати стрес-базовану і резилентно- базовану поведінку; засобам покращення фізичної активності, нормалізації сну та вживання їжі.
Тренінг профілактики емоційного вигорання Вперше проблема «емоційного вигорання» була окреслена X. Фрейден- бер у 1974 році при дослідженні медичних працівників, з того часу вона набула популярності серед дослідників. На думку В.В. Бойко (2004) емоційне вигорання є формою професійної деформації особистості та складає вироблений особистістю механізм психологічного захисту у формі повної чи часткової відсутності емоцій у відповідь на певні психотравмуючі впливи. Емоційне вигорання — це динамічний процес, що виникає поетапно у відповідності із механізмом розвитку стресу. До 1980-х років поняття «вигорання» використовувалося переважно у сфері бізнесу та стосувалося відсутності мотивації до виконання професійної діяльності й низького рівня продуктивності, при цьому емоційні складові поняття, окреслені згодом, до уваги не бралися. Протягом 1980 - початку 1990- х років дослідження вигорання проводилися поза концептуальними моделями та стосувалися виключно професій типу «людина-людина» (вчителів, медичних сестер, лікарів, соціальних працівників і поліцейських), тобто людино- центрованих фахівців, орієнтованих на досягнення соціально важливих, часто ідеалізованих цілей. Представники цих професій часто працюють лозанормово, витрачаючи багато емоційної, розумової й нерідко фізичної енергії для допомоги користувачам їхніх послуг. Варто зазначити, що у радянській психології термін «вигорання» не набув поширення, оскільки згідно ідеологічним установкам, що панували за часів комуністичної влади, особистість «радянської людини» незламна і не може «вигоріти». Поняття «burnout» перекладалося як «емоційна слабкість», «психологічне виснаження», «вигорання емоцій», тобто акцентувалося лише на одному із аспектів зарубіжного поняття «вигорання», а поширене й нині поняття «професійне вигорання» підкреслює лише результат - погіршення працездатності, упускаючи головне - деформацію особистості професіонала. В.В.Бойко виділив наступний ряд зовнішніх і внутрішніх чинників, що провокують емоційне вигорання. Група організаційних (зовнішніх) факторів, куди включаються умови матеріального середовища, зміст роботи й соціально- психологічні умови діяльності, є найбільш представницькою в області досліджень емоційного вигорання: хронічна напружена психоемоційна діяльність: така діяльність пов'язана з інтенсивним спілкуванням, із цілеспрямованим сприйняттям пацієнтів і впливом на них; дестабілізуюча організація діяльності: основні її ознаки - нечітка організація й планування праці, недолік устаткування, погано структурована й розпливчаста інформація; підвищена відповідальність за виконуючі функції та дії: лікарі працюють у режимі зовнішнього й внутрішнього контролю; неблагополучна психологічна атмосфера професійної діяльності: визначається двома основними обставинами - конфліктністю по вертикалі, у системі "керівник - підлеглий", і по горизонталі, у системі "колега — колега"; психологічно важкий контингент, з яким має справу лікар - це пацієнти та їхні родичі. До внутрішніх факторів, що сприяють емоційному вигоранню, зокрема лікарів, В.Бойко відносить наступні фактори: схильність до емоційної ригідності: тобто, емоційне вигорання як засіб психологічного захисту виникає частіше у емоційно стриманих, негнучких, менш реактивних педагогів, які схильні до самозвинувачень, не володіють навичками компромісної поведінки. Важливу роль у виникненні синдрому емоційного вигорання відіграє факт психологічного неприйняття людиною обраної професії, коли її вибір здійснено під впливом обставин, відсутні прагнення до самореалізації, а професійне самовизначення виявляється в неусвідомленні себе представником певної професії і професійної спільноти.
Тренінг адаптації до втрати Існує кілька етапів, які проходить кожна людина, яка переживає втрату. Це шок, гнів, відчай і прийняття. Як правило, ці етапи займають рік. Не випадково у давніх традиціях стільки ж тривав і траур за померлим. Ці переживання індивідуальні і залежать від ступеня близькості з померлою людиною, від того, за яких обставин вона пішла із життя. Найскладніше переживається раптова смерть, тоді як смерть від хронічного захворювання дає можливість родичам підсвідомо до неї підготуватися, відповідно процес горювання відбувається легше. Важливо розуміти, що горе - це комплексний феномен, що охоплює емоційну і соматичну сфери, а також сферу повсякденної діяльності та спілкування, зумовлюючи труднощі адаптації. Щоб пережити горе, необхідно відчути, висловити і прийняти всі емоції, які воно викликає. Хоча горе болісне, проте це нормальне і неминуче життєве переживання; яке до того ж дає можливість особистісного (посттравматичного) зростання; а знання про перебіг процесу горя має терапевтичний ефект на людину в скорботі. Проживання горя не можна прискорити, горювання 1-1,5 року це нормально! Будь-які реакції, які відбуваються в перший рік (півтора) після смерті близького - нормальні. Це може бути агресія, депресія, перепади настрою. Чому ми беремо саме цей проміжок часу? За 12 місяців людина наодинці переживає все те, що він раніше переживала разом зі своїм близьким; відпустка, день народження, Новий рік... Після року, максимум півтора - стає легше, в інакшому випадку знадобиться допомога фахівця. Завжди настає такий момент, коли горюючому починають говорити: «Все, вже пройшло багато часу, давай, повертайся до життя». Насправді кожен переживає своє горе по-різному, одному треба 1-2 місяці, іншому потрібен рік, і це абсолютно нормально. Також слід врахувати відмінність в горюванні після смерті близьких людей і після втрати найближчої людини. В останньому випадку руйнується весь життєвий уклад, від повсякденної рутини, звичок, планів, до сенсу життя. І потрібно набагато більше часу на відновлення, треба не просто пережити горе, але практично заново створити своє життя, знайти сенс, щоб далі жити, навчитися жити не просто без померлої людини, але жити з іншими людьми, обзавестися новими звичками, новим колом спілкування, вибудувати нові взаємини з близькими. Модель горя 3. Сагіоск; 1. Шок і заперечення; 2. Емоційне вивільнення; 3. Депресія і фізичний дистрес; 4. Паніка та провина; 5. Гнів і ворожість; 6. Відновлення надії; 7. Відновлення почуття контролю над своїм життям. Процес горювання не є лінійним, зміна стадій не поступова, можливе непослідовне проходження стадій горювання, в будь-якому випадку це циклічний процес, який має суттєві індивідуальні відмінності. Життя до втрати - Шок і заперечення; - Оціпеніння; - Відчуття провини; - Гнів; - Роздратованість; - Тривожність; - Звинувачення інших. Відновлення після втрати - Прийняття допомоги, відчуття безпеки. Бачення перспектив; - Прийняття факту смерті; - Аналіз варіантів подальшого життя; - Діалог і торг; - Звернення за допомогою; - Бажання говорити про померлого і про себе; - Депресія; Самотність Апатія. Безпомічність Відсутність сил; - Характерні переживання людей, які втратили близьких (тривають до 1,5 років, у випадку раптової смерті з обтяжуючими обставинами — до 2-2,5 років, за С. Баіпйоп). Всі описані нижче реакції є абсолютно НОРМАЛЬНИМИ і вимагають лише РОЗУМІННЯ з боку оточуючих, у тому числі психологів! Невіра: очікування, що все, що відбувається, є лише сном, нездатність плакати через неможливість повірити в те, що сталося. Шок: людина перебуває в заціпенінні, емоції «заморожені», ніби діє сильна анестезія. Плач: сильні емоції раптово прориваються, що виражається в гучному риданні та крику. Фізичні симптоми: зміна сну і режиму харчування, біль і різних частинах тіла, слабкість. Заперечення: знаючи про факт смерті, людина очікує, що померлий близький зателефонує чи повернеться до дому. «Чому?» Людина постійно запитує себе «Чому він помер?» Повторення: людина знову і знову розповідає історію смерті рідного, думає про неї, проговорювання сприяє усвідомленню факту смерті. Самоконтроль: людина контролює емоції для виконання своїх обов’язків і для того, щоб відпочити від болю. Реальність: цілковите усвідомлення того, що сталося, в результаті чого людина відчу ває, що їй стає ще гірше. «Загальмованість»: неможливість зосередитися, нетерплячість, роздратованість. Ідеалізація: лише позитивні спогади про померлого, заперечення негативу, який був у спільному житті. Ідентифікація: копіювання стилю одягу померлого, його звичок, інтересів, способу життя. Заздрість: благополуччя оточуючих змушує гостріше відчувати втрату, запитання «Чому їм добре, а я страждаю?» Фрустрація: людина відчуває себе слабкою, не здатною справитися з горем «правильно» Гіркота: ситуативні переживання образи та ненависті, особливо стосовно тих,, хто так чи інакше винен в смерті близької людини. Провина: людина звинувачує себе в тому, що сталося або в тому, що часто конфліктувала з померлим, мало з ним спілкувалася. Очікування-, ситуація невизначеності, коли наче гострого болю за померлим вже немає, однак і сил продовжувати далі повноцінно жити ще теж немає, відчуття виснаженості і невпевненості. Надія: людина вірить, що далі стане легше, іноді вона знатна працювати ефективно, отримувати задоволення від діяльності, дружити та любити інших. Сум: померлої людини завжди буде не вистачати, особливі дні, місця, музика, види діяльності можуть повертати сильний біль. Зобов’язання: людина розуміє, що минулого вже не повернути та починає будувати нове життя. Пошук: вияв ініціативи по відновленню колишніх видів діяльності, спілкування з друзями, поява нових інтересів. Утримання: час від часу вже звичне горе утримується «ну як же, я його пам’ятаю!», померлий відпускається, але поступово. Спокій: людина згадує про померлого спокійно, відчуває себе здатною прийняти його смерть і дивитися у майбутнє. Сенси: повертається здатність радіти повсякденному життю, життя наповнюється новими сенсами. Більшість людей у скорботі не потребують професійної допомоги, щоб впоратися з горем, їм переважно потрібна соціальна підтримка, групи взаємодопомоги, де б вони відчували себе вільно у вираженні будь-яких емоцій. Як правило, людині приносить полегшення знання того, що почуття провини і гніву, а також реакції заперечення, розщеплення і торгу є типовими в даній ситуації, ситуативними та минущими. Однак часто психолог долучається до координації подібних груп, особливо якщо сам має досвід горювання і тоді мова може йти вже про тренінг, який часто називають «зцілення від горя», однак ми акцентуємо на потребі в адаптації, адаптації до втрати, до життя без рідної людини. Згідно із 3. Фройдом скорбота - це внутрішньопсихічний процес, який відбувається слідом за втратою і дозволяє впоратися з нею шляхом горювання. Скорбота виражається у створенні так званого «постсувеніра», який стає важливішим за оригінал, при цьому померла людина ідеалізується, а той, хто горює, ідентифікується з померлим, стає нерозривною його частиною. Ще з часів 3. Фройда симптоми горя ототожнювалися із депресією, тривогою, посттравматичним стресом, однак вже на початку 2000-х років були виділені у якості окремого розладу, що потребує особливої уваги науковців і практиків (Н. G. Prigerson, S. С. Jacobs, 2001; Н. G. Prigerson, М. J. Horowitz). Зазвичай, що симптомів гострого горя відносять смуток, тугу, нав'язливі думки, спогади про померлих, інтенсивні емоційні епізоди плачу, самотності і страху; зменшення енергії та активності; втрату задоволення; соціальну ізоляцію; відчуття безглуздя існування і безнадійності майбутнього (W. Middleton, В. Raphael, Р. Burnett, N. Martinek). Сучасні конструктивістські теорії акцентують увагу саме на відновленні сенсу життя після втрати близьких, і, як наслідок, подолання гострого горя із адаптацією до втрати. Дж. Боулбі наголошував, що людина реагує на втрату так само, як і дитина, яку розлучають з об’єктом прихильності, тобто протестом (плачем, криком), відчаєм і відстороненням; натомість сучасні дослідники горя стверджують, що смерть близької людини зумовлює не відмову від емоційного зв’язку з нею , а трансформацію, реорганізацію функціонування в умовах втрати значущої особи, тобто емоційні зв’язки лишаються, однак змінюється система відносин, організації повсякденного життя вже без померлої людини. На думку Р. R. Shaver, С. М. Tancredy, реакція на втрату зумовлена стилем прихильності, сформованим у дитинстві - безпечним (коли дитина впевнена, що значимий дорослий завжди буде поруч, коли це потрібно і допоможе), тривож- ним/амбівалентним (цей стиль прихильності - наслідок непередбачуваної поведінки дорослого: він то грубий, то ніжний, то байдужий, може несподівано піти, кинувши дитину, і дитина не розуміє, від чого це залежить і чого чекати далі), уникаючим (виникає, якщо заклики дитини не зустрічають відповіді, а потреби не задовольняються.) та неврегульованим/дезорганізованим (такий стиль прихильності виникає у дітей, які звикли пригнічувати свої почуття, не зустрічаючи у значимого дорослого допомоги та схвалення, витримуючи з його боку глузування і залякування). Відповідно, найлегше переживають втрату дорослі з безпечним стилем прихильності, натомість всі інші схильні до застрягання на процесі горювання із неможливістю сформувати нові життєві смисли. Щоб зрозуміти, як реконструюється смисл, треба зрозуміти, як відчуття смислу може бути втрачено, коли близька людина помирає. У концепції психічної травми Р. Яноф-Бульман передбачається, що основою внутрішнього світу людини є базисні переконання щодо суті світу зовнішнього. Відповідно до цієї теорії, більшість людей конструюють власний досвід через призму внутрішніх переконань а) про доброзичливість навколишнього світу, б) про його справедливість, в) про цінності і значущості власного Я. Травмований індивід стикається з такою реальністю, в якій життя не має цінності, можуть відбуватися несправедливі події, власна особистість сприймається як незначна, нездатна до контролю над своїм життям. Картина світу індивіда, котрий пережив психічну травму (у тому числі й втрату близької людини) і успішно зумів впоратися з нею, приблизно така: «Світ доброзичливий і справедливий до мене. Я володію правом вибору. Але так буває не завжди». Людина починає сприймати дійсність у формі, максимально наближеній до реальної, по-новому оцінюючи власне життя і навколишній світ. Першою реакцією на втрату є заперечення, заперечуючи травматичну інформацію і не виявляючи емоцій горювання, люди намагаються захистити себе від сильного шоку; але реальність втрати часто виявляється у вигляді небажаних, тривожних, нав’язливих думок і спогадів про померлого, тим самим порушуючи повсякденне життя людини, нагадуючи, що втрата все ж відбулася. Насамперед травматична подія ставить під сумнів уявлення людини про свою здатність до контролю. Дослідники відзначають, що намагаючись впоратися з негативними емоційними наслідками травми і уникнути почуття безпорадності і уразливості, травмовані індивіди схильні звинувачувати себе в тому, що трапилося. Намагаючись ретроспективно відновити почуття контролю, люди нав’язливо повертаються до думок про те, що було б, якби вони повели себе по-іншому. Цей когнітивний патери в англомовній літературі отримав назву «румінації», однак замість відновлення почуття контролю румінація може посилювати депресію, когнітивне ядро якої складають ідеї самозвинувачення. На думку Р. Яноф-Бульман, найважливіший процес успішної когнітивної адаптації полягає у знаходженні користі в досвіді: «Що саме я отримав завдяки цій втраті? Що зрозумів?». Інші когнітивні теоретики, зокрема Б. С. ТЬошрвоп і А. Б. Janigian також наголошували на тому, щоб повернути людині відчуття контрол ьованості подій власного життя, їй необхідно змінити свої життєві схеми, побачити негативну подію у позитивному світлі, як каталізатор нових, ефективних ідей. У теорії когнітивної адаптації до нової реальності С. Тейлора також підкреслюється важливість пошуку смислів у травматичному досвіді, самовдосконалення і збереження професійної та повсікденної майстерності попри втрату. Слід наголосити на важливості пошуку користі у негативному досвіді, стверджуючи, що успішна адаптація стає можливою завдяки «позитивній переоцінці», когнітивному рефреймінгу ситуації, необхідному для того, щоб побачити її в позитивному світлі («Чому ця подія сталася? Як вона вплине на моє майбутнє? Що позитивного є в отриманому мною досвіді?»). Згідно із моделлю подвійного процесу вправляння із травмою (М. Бй-оебе, Н. БсйзЛ, 1999, 2001), процес скорботи розглядається крізь призму двох цілей: орієнтації на втрату (прийняття і визнання втрати) та орієнтації на відновлення. Орієнтація на втрату відбувається у формі відокремлення від померлої людини, що виражається у плачі, крику, сумі, тузі, натомість орієнтація на відновлення відноситься до діяльності, за допомогою якої людина починає будувати нове життя і нову ідентичність, в якій померлий присутній духовно і символічно, але не фізично. Адаптація до втрати полягає у коливаннях між цими двома орієнтаціями, що відбувається доти, поки не буде знайдено сенс як у втрачених відносинах, так і в новому (повторно) побудованому житті. Здатність виконати роботу горя пов'язана з історією розвитку людини. З моменту народження всі розвиваються, розлучаючись. За відсутності в минулому «здорових» розставань робота горя відбувається набагато повільніше. Перш ніж змиритися з новою втратою, людина змушена звернутися до неповністю пережитих втрат у минулому. Бажання закінчити горювання і спокійно згадувати про померлу людину може несвідомо відчуватися як зрада, що зумовлює появу соматичних хвороб і різного роду залежностей. Коли горе відступає, відчуття, що світ сповнений дратівливих фрустрацій, починає зменшуватися, на цьому роботу горя можна вважати завершеною. На грені нгах стресостійкості та адаптації до втрати найчастіше використовуються такі техніки, як мозковий штурм, дискусії, вправи на релаксацію.
Зливков, Валерій. Сучасні тренінгові технології: інтегративний підхід [Текст] / В. Зливков, С. Ліпінська, С. Лукомська. - Київ: Лисенко М. М., 2020. - 208 с. |
