Нємченко Юрій Якович (1919 - 1995)

Нємченко Юрій Якович активний дослідник історії Придніпров'я, яке він об'їздив вздовж і впоперек. Побував з пізнавальною метою на Кавказі, у Вірменії, Заволжжі і скрізь знаходив щось цікаве, описував на сторінках газет.

Перший свій матеріал він надрукував ще 1939 року, коли був студентом педінституту, Тоді ж з'явилась думка стати журналістом. Але почалась війна, рядовий Юрій Нємченко воював під Сталінградом, де був поранений і отримав свою першу нагороду – орден Червоної Зірки, дійшов до Берліну.

У Веймарі познайомився з прапраонукою великого Гете, згодом вже після війни зав'язав дружбу з онукою російського письменника М.Г.Чернишевського, листувався з нею.

1959 року видав книгу "О.С.Пушкін у Катеринославі", знайшов відомості про зв'язок з нашим краєм Льва Толстого. Все життя працював педагогом, писав до газет.

Признаюсь, що усі ці відомості я знайшла в одному з номерів "Днепровской правды" за 1989 рік, де був надрукований матеріал до 70-річчя краєзнавця.

Сама я, на жаль, знала Юрія Яковича дуже мало, біля півтора року. На засідання клубу при мені він вже не ходив, але, бувало, заходив до бібліотеки, щось розшукував, розповідав про свої знахідки.

Наших молодих співробітниць він називав не інакше, як "бібліотечними феями".

Наприкінці життя Юрій Якович збирав матеріали про Івана Мазепу. Але не історичні документи, він хотів створити книгу на матеріалах художніх творів письменників, поетів, які відтворили образ бунтівного гетьмана. До нього Ю.Я.Нємченко ставився традиційно, як прийнято було радянською історіографією, не визнавав українським національним героєм, але, безсумнівно, вважав його непересічним історичним діячем і цікавою особистістю.

"Образ Івана Мазепи в художній літературі" – можливо так би називалась ця книга. Не знаю, чи дописана вона, чи підготовлена до друку. Думаю, що дослідницька спадщина Ю.Я.Нємченка включає в себе не тільки ці матеріали.

А ще він мріяв, що ось підлікується і поїде на батьківщину, оселиться в батьківському будинку, буде там жити і працювати.

Його мрії не здійснились. Навесні 1995 року Юрія Яковича не стало. Незадовго до цього я говорила з ним по телефону і в пам'яті залишився бадьорий і зовсім не старечий голос. І ще я запам'ятала ясні юнацькі очі, що світились жвавими веселими вогниками.