Ткаченко, Світлана. Ніч була

Цей соціально-психологічний роман я воліла б перечитала ще років через п’ять-сім, щоб згадалося оте відчуття 24 лютого 2022 року…
Це – роман виживання, роман еміграції, роман про мирних людей, про те, що  переживає всередині людина на тлі війни в Україні. Разом із головною героїнею ми проходимо дорогу виживання: внутрішніх втрат, отого стрижня, опори в собі заради своєї дитини, сім’ї, віднайдення сили та повернення надії.
Про назву твору авторка говорить: «..ніч як образ сумних і темних часів для нас як нації, країни використовується як метафора тієї ночі, що почалася 24 лютого, і все ще триває».
Сюжет розпочинається з ранку 24 лютого, коли лунають вибухи, один із героїв потрапляє у бій на околиці Києва, далі – шлях на захід України, а потім і за кордон. Який вибір зроблять герої? Що таке відчуття дому? Які вони, емігрантські будні?
Авторка в інтерв’ю говорить: «Люди запам'ятовують хороше, а пам'ять влаштована так, що погане вона відкидає, відсуває на задвірки, ми не хочемо згадувати сумне. Це наш механізм виживання».
Мене вразили слова чоловіка героїні – Андрія, який вчасно сказав такі необхідні, заспокійливі слова: «Да забий на роботу, нічого взагалі не роби, роби тільки те, що в тебе найкраще виходить: створюй для сина дім, щоб ви не почувалися самотньо»…
У цьому, можливо, теж сила жінки. Досить відверта розмова героїні з сином Костиком, чоловіком, детальний опис всіх сторін життя в Нідерландах, побут, фінансова система, освіта, кухня, стосунки тощо. Відчувається, що під час війни людина відкривається, як ніколи. Вразила сила цієї жінки.
Водночас роман про волонтерство, і про українство, і про ставлення до статусу біженства, і про мовне питання, є тут любовна історія перевтілення стосунків у щось нове. Одна з книг про війну і виживання, яка варта вашої уваги! Читайте!
 
***
«Уявити, що я живу десь не там, де народилася, – це як уявити, що мене називають чужим ім’ям, як уявити себе поруч із чужим чоловіком, як уявити себе в чужому домі й у чужих лахах, не йняти своєї мови й не відчувати гостроти думок… я ніколи не хотіла лишитися десь назавжди. Тут усе дихає чужою любов’ю і чужими смаками».
«За что я вас, хохлов ненавижу – за то, что у вас все есть!» – подорожній москаль із купе українського потяга, чверть століття тому (С. Ткаченко)».
«Війна – це час чорного і білого, час, коли кожен у світі відкриває своє нутро, силу і слабкості».