Стефаник, Василь Семенович. Камінний хрест. Новели

Коли вивчала історію України кінця XIX – початку XX століття, звернула увагу на термін «малоземелля», «перенаселеність». І сухі цифри статистики еміграції українців до США, Канади, Бразилії, Аргентини, Австралії, Нової Зеландії, на Гавайські острови. Сухі цифри, за якими стоїть доля людей. Відомо, що зі Східної Галичини емігрували до Канади та США напирикінці XIX і на початку XX століть 302 тисячі українців. Злидні, відсутність або мала площа земельних наділів, на якій могла б працювати вся сім’я, а також утиски: економічні, соціальні, політичні штовхали українців до переселення в невідомість. Вирвані з корінням, не від гарного життя їхали вони, зберігаючи батьківщину лише в своєму серці. Відчай гнав їх у дорогу. Діти не хотіли йти в найми, особливо якщо мали хоч якусь освіту. А для старшого покоління переїзд дорівнював смерті, нехай не фізичній, хоча і таке бувало.

Рветься серце від болю, бо треба покинути рідну землю, і в героя новели Василя Стефаника «Камінний хрест». Він розуміє, що повинен покинути свій горб. Нехай він политий його кров’ю та потом, нехай він його скалічив, забрав все здоров’я, сили, молодість. Але це його рідне, своє, а для українців є важливим, що він має свою землю, а не буде обробляти чужу, в чужих світах. Ось і Іван Дідух ставить камінний хрест на своїй ниві, на своєму горбі, як символ його смерті, як пам’ять про себе серед громади.

Василь Стефаник бачив заплакані очі, сумні обличчя тих, хто тижнями очікував потягів на Краківському вокзалі, щоб виїхати в невідомість. Історія, доля Стефана Дідуха, якого знав Василь Стефаник, стала ідеєю для написання новели. Це єдина новела в творчому доробку письменника про еміграцію. До речі, весь творчий доробок Василя Стефаника склав один невеликий том, це – новели. Але що це за твори, це концентрат думки, ідеї! Це вибух слова, бо в одному реченні може бути сконцентроване все життя героя новели, вся його доля, його думки, його світовідчуття, його горе. Василь Стефаник листувався зі Стефаном Дідухом. І було відомо, що дітям дуже подобається на новому місті, а йому тяжко, бо все чуже, не рідне. А що поробиш?

На думку спадає, а що ж було далі? Як склалась доля Івана Дідуха, що уособлював долю всіх українських емігрантів у різних світах. Що було після того шаленого танцю-розпачу, танцю-відчаю, танцю-приреченості, усвідомлення безнадійності, безвихідності становища?

І ніби продовженням історії про долю Івана Дідуха є твір Іллі Киріяка «Сини землі: повість з Українського життя в Канаді». Про перших українських емігрантів, які витримали крижані зими, подужали канадійські степи, неприступні ліси, дикі корчаки. Вони перетворювали цю землю на плодючі лани пшениці, будували транснаціональні залізниці, прокладали легендарні канадійські дороги. Скільки їх загинуло, ще навіть не потрапивши на нове місце, скільки загинуло на новому місці, коли їм казали: скільки вирубаєте цього лісу, стільки буде вашої землі. Вони створювали спільні з канадійцями родини, займали не останнє місце в громадах і в новій країні. Вони перетворювали цю дику, незасвоєну країну на величну, значиму, культурну, сучасну та свою Канаду. І все життя сумували за Батьківщиною.

Нині нащадки тієї хвилі еміграції у шостому-сьомому поколіннях більше схильні звати себе українцями за походженням ніж емігрантами у країнах проживання. Наприкінці XIX століття еміграційний синдикат відправив на територію Західної України понад 6 тисяч вербувальників. Агент, який завербував сім'ю до Канади, отримував від 2 до 5 доларів за кожного переселенця. І ці 2–5 доларів змінювали життя того, хто згодився переїхати, докорінно. 

Який потужний трудовий потенціал втрачала Україна, не маючи своєї державності, під національним гнітом з боку Австро-угорської та російської імперій. Виїздили ті, що вміли працювати, любили землю, не боялися будь-якої роботи, з великою силою духу, з наснагою створити своє, хай і на чужій землі. Якщо Іван Дідух, не маючи аграрної освіти, маючи лише піщаний горб, коня, візок і свої сили, зміг змусити цю непридатну землю плодоносити. Що він і його сини могли б зробити, маючи освіту, більші наділи, інші можливості. Сумно. А ще будуть нові хвилі еміграції українців. З економічних і політичних причин. А зараз – війна. І знову українці розлетяться по світах...

Але тих минула доля заморених голодом 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років, їх не репресували, вони не потрапили в м’ясорубку «великого терору», колективізації, індустріалізації, примусового переселення. Історія не має умовного способу. Українці в еміграції будували своє майбутнє на чужій землі з думкою про свою батьківщину, яку вони покинули.

Ірина Прокопенко, головна бібліотекарка відділу періодики ДОУНБ