Роздобудько, Ірен. Фаріде

Роздобудько І. Фаріде: роман-апокриф / Ірен Роздобудько. – Київ : Нора-друк, 2021. – 232 с. – (Серія «Ім’я»).

Найбільше пекло, яке реально існує, – 

це коли люди знищують людей.

Ірен Роздобудько

Роман-апокриф «Фаріде», написаний Ірен Роздобудько, моєю улюбленою однією з найпопулярніших сучасних українських письменниць. Ця книга з серії, виданої Українським інститутом книги, дуже легка до читання, але водночас і сумна. Цей роман, на мою думку, написаний на злобу дня. 

Роман підіймає філософські питання: «Звідки береться ненависть. А ще гіршим за ненависть є наказ – той що знімає відповідальність з виконавців. І тоді вони діють, замкнувши в собі всі почуття, які раніше спонукали їх любити матір, підкорятися батькові, пестити своїх дітей, оберігати коханих. І жодної хвилини не замислюватися над тим, що зараз – саме в цю мить, коли ти викидаєш на подвір’я молоду вагітну жінку, – те саме вчинять і з твоєю. «Що таке любов?». Авторка говорить про те, що там де любов – там і смерть. А там де гординя, – там теж смерть.

У головної героїні роману є непрямий прототип – кримсько-татарська дівчина, що живе в маленькому кримському Селищі. Фаріде – красуня. Її красою захоплювалися усі в селищі. Про неї авторка каже: «Вона така гарна була. Як цариця. Цариця Феодора».

Фаріде під час окупації Криму нацистами рятувала єврейських дітей від розстрілу. Працювала у дитячому садочку вихователькою. А коли прийшли німці, переробила всі документи з єврейських на татарські. Вона вперто говорила німецьким солдатам, що це татарські сироти.

А пізніше її розшукали врятовані нею люди.

Наприкінці роману зустрічаємо Фаріде вже маленькою сивою жінкою похилого віку, яка приїхала до свого селища на зустріч із врятованими нею діточками. Обличчя Фаріде потопає в квітах. А квіти пахнуть батьківщиною! Дорослі вже люди кивали, посміхались у відповідь і цілували її сухеньку руку: «Дякую, мамо…».

Ірен Роздобудько теж ставить у своєму романі питання: «Про що думає людина, котра повертається в рідний дім? Що відчуває?». 

Фаріде стала «праведницею світу». 

Все інше – апокриф, вигадка авторки. Апокриф, узагальнений і суб’єктивний. Як узагальненими і дещо фантасмагоричними є і Селище, і всі його мешканці, переплетені між собою, мов виноградні лози.

Авторка не претендує на лаври історика. Швидше за все – на найменший «язичок» найменшого дзвоника, який бринить серед ночі голосами тисяч вигнанців: «я-по-вер-нусь-я-по-вер-нусь» – і нагадує, що наш дім завжди з нами. 

Книга цікава для тих, хто хоче дізнатися про татарську культуру, звичаї обряди, а ще про дерево чинару. Чинара на татарському подвір’ї – символ щастя. Про все це ви дізнаєтесь, гортаючи сторінки роману.

Тетяна Мищенко, завідувачка патентно технічного відділу ДОУНБ