Матіос, Марія. Мами: драма на шість дій

Найновіший роман «Мами» відома українська письменниця Марія Матіос присвячує пам'яті свого сина, який загинув на війні.

Ця розповідь про декількох матерів, які втратили своїх єдиних синів ще на початку війни – коли вона називалась АТО/ООС, з 2014 по 2021 рр. Кожна з них переживає цей біль по своєму,  і «час не лікує», а тільки притупляє скорботу. Мама Марія постійно ходить на могилу до сина, де з гранітного пам'ятника дивиться на неї його безмовний образ. Жде якихось знаків: ось прилетів голуб, може це синова душа, в небі пропливають хмарини, створюючи різні образи, може це мій син дивиться на мене. Побуде на кладовищі та й повертається додому.

Мама Веронця ось уже рік як тужить за своїм загиблим сином, навіть коли, ніби заспокоюється, сльози вже течуть самі по собі. З другого кінця села прийшла її заспокоїти, умовити мама Михайлина «Ти думаєш, Веронцю, людина живе від народження до смерті? Ага! Від війни до війни живе людина, я тобі скажу, і лиш потому до смерті». Віком десь під дев'яносто років, ніхто уже нічого і не пам'ятає про її життя. Втім, наступна історія про неї. Вона теж втратила свого сина тільки на іншій війні, в 50-х роках минулого століття, він був воїном УПА. Після пережитого горя серце Михайлини неначе закам'яніло, стало глухим і до свого, і до чужого болю.

Ці три історії – ніби преамбула до основної частини роману – розповіді про маму Сидонію. Вона працює медсестрою в сільській амбулаторії, і її син пішов добровольцем на війну в 2014 році. Через деякий час зв'язок із ним припиняється, і знайти будь-яку інформацію про нього майже неможливо. Зрештою, пройшовши «сім кіл пекла» вона знаходить безіменну, з номером, могилу свого сина у місті Дніпрі на Краснопільскому кладовищі. Вишиває рушники, час-від-часу приїздить на Дніпропетровщину, щоб повісити їх на хрести на синовій могилі та інших загиблих воїнів. Та полегшення це не приносить. Суспільство живе своїм життям, на екранах телевізорів з'являється все більше розважального контенту, війна відходить на другий план. І, зрештою, Сидонія вирішує йти працювати до реабілітаційного центру, щоб допомагати живим бійцям із посттравматичним синдромом (ПТСРом).

Тут письменниця порушує тему психологічної реабілітації бійців, які брали участь у війнах і збройних конфліктах. Вони повертаються іншими, травмованими не тільки фізично, а й морально. Якщо за кордоном  ця проблема вирішена вже давно, то в Україні тільки починають відкривати реабілітаційні центри.

Треба віддати належне таланту Марії Матіос. П'ята історія «Мама Мамая» про стару жінку Їленку, яка ніколи не мала ні чоловіка, ні дітей, а втрачала тільки своїх котів.

Ця остання історія трішки розбавляє весь драматизм вище сказаного і навіть викликає посмішку і надію на краще.