Багряний, Іван. Сад Гетсиманський

Багряний, Іван. Сад Гетсиманський [Текст]: роман / І. Багряний; авт. післясл., авт. прим. М. П. Сподарець. – Харків: Фоліо, 2016. – 570 с.

Назву роману запозичено з біблійної легенди, Гетсиманський сад – місце передсмертних мук і молитов Ісуса Христа, зрадженого Іудою Іскаріотом.

І заголовок, i епiграф, i згадування Каїна та Авеля, i використання євангельських цитат – це натяк на те, що у часи жахливих сталiнських репресiй на «сад Гетсиманський» перетворилась вся країна, у якiй панували продажнiсть, зрада загальнолюдських iдеалiв i цiнностей. Iуда нiби вселився у душi тих, хто забув про совість...

Ця, найважча, книга Івана Багряного, за своєю суттю, – гімн людській гідності на межі буття і смерті, а одночасно і гнівний вирок тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне – без вини винуватих..

У романі йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія, що потрапляє до безсердечного сталінського молоху.

Перед смертю старий Чумак хотів сказати синам останні напутні слова, дати свій духовний заповіт, який, на його думку, зміцнюватиме їхні сили, допомагатиме витримати у складному житті іспит на людяність. До батьківської хати злітаються сини-соколи: командир стрілецької дивізії Микола, моряк-чорноморець Михайло, військовий пілот і командир Сергій та наймолодший, інженер Андрій. Сповнені журбою, бо не застали батька живим, і радістю зустрічі через багато років, брати не встигли й розглянути один одного, як у хаті з'явились енкаведисти і заарештували Андрія. З цього моменту й розпочалися для братів «Дантові кола» знушань, образ і провокацій.

Перед читачем постає вся жорстокость періоду репресій в 30-х роках минулого століття, в точності описане кожне коло пекла, через яке проходив політв’язень у ті часи. Ідея твору, світоглядна концепція автора розкривається через діалоги між катами та жертвою. Слідчі відстоюють світ, у якому «людина є пшик» і де «людей вистачить», скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним світ, де вічна лише людська душа, а система – минуща.

Цей роман – справжній злет талановитого художника в ім'я високої мети утвердження нескореності людини, для якої почуття національної гідності, патріотизм, моральна чистота та вірність заповітам, традиціям роду і народу є органічними, природними, як саме життя, як дихання, як потреба діяти, боротися, перемагати. І тому герої роману брати Чумаки – Андрій, Микола, Михайло, Сергій – перемогли. Вони живі, і вони йдуть. «Зціпивши зуби, вони йтимуть через ніч злоби й зненависти, не здаючись доти, доки її не перейдуть».

Між рядків свого твору письменник Іван Багряний дозволив собі філософствувати про життя, смерть і вічні речі, що так багато важать у людському житті.

«Така людська натура: хто впав, хоче бачити радість для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім – це нестерпно».

«Людина – це найбільша з усіх істот. Людина – найнещасніша з усіх істот. Людина – найпідліша з усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом».

«У цій країні, як і в багатьох інших, в поліцію або в міліцію йдуть служити різні покидьки, злодії і ледарі, різний громадський мотлох, не придатний до нормальної людської праці».

«Ще безсумнівною річчю було те, що, втративши все, безсилий протистояти фізичному та духовному розчавлюванню…, людина залишала собі сміх».

«Пішли в невідоме. В першу сферу загадкового, модернізованого, індустріалізованого, науково оснащеного пекла, призначеного для незліченних і найбільших грішників, іменованих “ворогами народу”».

«У цьому світі зміни приходять несподівано, раптово, як революції, події приходять, як приходять з неба метеорити, в найнесподіваніший момент».

«Карцер стоїть, зімкнувшись тісним ромбом, як показник людського божевілля, як доказ, що світ таки старіє, але не дідусів прекрасний світ старіє, а інший – наш».

«Було – “Буття визначає свідомість”, а стало – “Биття визначає свідомість”. Уявіть собі, змінили тільки одну-єдину букву, але як геніально цей перифраз відобразив епоху».

«Всі дороги можна пройти, і всі могили можна порахувати, і кожна ніч – навіть полярна ніч! – Закінчується вранці».

«Коли серце цвіте вогнем, коли груди охоплює мимовільна радість від одного тільки погляду, від однієї тільки риси особи, видної в профіль, від однієї лише думки, що хтось тут сидить зовсім».

«Краще померти раз, померти гордо, з незломленою душею, ніж повзати на колінах і вмерти двічі – морально і фізично. Але в першому варіанті ще є шанс взагалі не вмерти».

Тетяна Сівач, провідна бібліотекарка відділу зберігання основного фонду ДОУНБ

12.08.2021