Юрій Винничук: «Я більше читач, ніж письменник»

Його назвали на честь матусиного рідного брата, розстріляного в двадцять два в 1941 р. у Кремінці. Саме тому, за власним ствердженням, він ніби живе за двох і має зробити більше, бо загиблий малював, писав, робив винаходи. Юрій Винничук. Український письменник, журналіст, редактор, уродженець Івано-Франківська. Родина мешкала «на маленькій тихій вуличці на околиці – напроти будиночка була бібліотека». Бібліотеку Юрко відвідував кожні два дні, бо тато в нього був стоматологом й малого пускали порпатись у книжках у відділи, куди відвідувачам зазвичай вхід заборонено. Він – автор, який передусім пише для себе, бо йому цікаво. Віддзеркалює міста, про які йдеться в його романах «звуками, фарбами, запахами, емоціями, переживаннями, побутовими подробицями». Не любить будильників і дисципліни режиму праці з дев`ятої – до шостої.
Філолог за фахом, мешканець міста Лева (зараз в основному передмістя – Винники), літературну діяльність розпочинає з поезій: поема «Арканум», збірки «Відображення» (1990) та «Передчуття осені» (2010). Досвід римовий завершує в тридцять п`ять, бо вважає, що поезія належить саме молодості.
Його цікавлять різні літературні жанри, серед яких і літературні містифікації, що неабияк близькі йому по життю. До того ж, у колі інтересів – переклад віршів давньоірландського поета Ріанґабара, акровірш «Пісня світова» Анни Любовичівни, щоденники Роксолани «Житіє гаремноє». Естрада теж промайнула кометою його вподобань: наприкінці 1980-х – на початку 1990-х Юрій Павлович був режисером естрадного театру «Не журись» і засновником «Кабарету Юрця і Стефця».
Близькі творчому серцю Винника і казки, серед найвідоміших «Місце для дракона», «Літопис від равлика», історії про друзів Чеберяйчиків.

«Багато читачів шукають правди в книжках. Вони вірять, що література може дати вічне та розумне. Мене дивує, коли пишуть, що письменник дав правдивий твір, завдяки якому щось сформується. Якщо якийсь твір здатний повчати, формувати, спрямовувати – то він знаходиться поза межами справжнього мистецтва».
«До еротичної літератури у нас дещо пригальмоване ставлення. Бо, якщо зарубіжний письменник дозволяє собі якісь детальні описи чогось еротичного, то це нормально, а якщо український, то його можуть звинуватити у збоченстві чи в чомусь іншому. Про мене так і писали – “цей збоченець зі Львова…”».
«Для мене щастя полягає в тому, щоб робити улюблену справу…».
«З літератури можна щось почерпнути, але за допомогою літератури не можна сформувати особистість, погляди… Хіба що філософські твори можуть впливати. Якщо в художньому творі напхані якісь сентенції, то він буде слабенький».
«Повчання нищать твір. Все має своє місце. Проповідь – це проповідь, література – це література. Висока література – це як і висока музика. Ніхто ж не заколупується такою проблемою: чого може навчити Дебюссі чи Шонберґ? А Бах? А Шопен? А картини Далі або Пікассо? А от чомусь від літератури звикли щось вимагати».
«Думаю, що кожному письменникові рано чи пізно треба написати мемуари, й дуже шкода, що багато хто цього не зробив. Літературний процес повинен бути викладений не тільки в історії, але й у життєписах письменників, їхньому листуванні, промовах».
«Під час подорожей мені подобається блукати без гіда, саме блукати з картою в кишені і ні в кого нічого не питати. Причому цікавлять мене найбільше не музеї, а базари, якісь цікаві дільниці. Наприклад, перебуваючи у Філадельфії, я тільки один день присвятив музеям, а кілька днів – китайській дільниці і базару амішів, які відмовилися від сучасної техніки і все продукують собі самі, як і двісті років тому. У тебе на очах вони витискають пресами сік з яблук, випікають солоні прецлі, збивають масло. Найсмачнішу маслянку я пиві саме там. Одне слово, з Америки я віз, окрім книг і каліфорнійського вина, китайські чаї, сушені гриби, рисові макарони і маслянку. В Стамбулі я теж більше часу провів на базарі».
«…люблю середньовічну літературу в гарних перекладах, просто кайфую, читаю окремими порціями, як ніби чай ковтками п’ю. Все це настроєве, наче у такі хвилини підключаюся до якогось акумулятора».
«Мені цікаво вишукувати та воскрешати із забуття письменників. Я думаю, що вони на тому світі мені вдячні».
«Натхнення… Для цього треба включити акумулятор, а ним є будь-яка добра книжка. У мне величезна бібліотека. Коли читаю белетристику, то вона в мене нічого не викликає. Я її можу читати перед сном. А серйозна проза на мене впливає по-різному. Це щось настроєве, ледь вловиме. Наприклад слова, які включають якусь кнопочку».
«Наукову фантастику я не люблю – мені подобається казкова фантастика. Я з дитинства люблю казки. В мене величезне зібрання казок із усього світу різними мовами. І я сам, зрештою, пишу твори, які належать до магічного реалізму. Виняток лише автобіографічні чи краєзнавчі книги».
«Спокій зберігати не просто. Але наші люди вже навчилися розпізнавати брехню, і не думаю, що хтось піддається впливам російської пропаганди, окрім відвертих колаборантів і зрадників. Я вірю в нашу перемогу і це мене бадьорить. Тривоги ця віра не знімає, але я маю чуття. Я колись вірив, що Союз буде розпадатися наприкінці 1980-х років, і є свідки цього мого пророцтва, також я передбачив Майдан, коли на початку 2013 року опублікував сатиру «Останній бункер».
«У подорожі беру почитати цікаву прозу, яка може на мене мати якийсь вплив, я волію читати вдома, а в мандри беру чтиво. Це може бути детектив, чи якась класика. Одне слово, щось грубе і захоплююче. А оскільки я найбільше люблю мандрувати по слов’янських країнах, то обов’язково роблю рейди по тамтешнім книгарням і, накупивши новинок, обкладаюся вже ними».

«У мене мрії нескінченні. Почав навіть обмежувати себе у наполеонівських планах, бо не встигну все реалізувати. Люблю відкривати забутих письменників, уклав багато різних антологій. Раніше їх ніхто не хотів видавати, вважали нецікавими. А зараз «Фоліо» замовило мені цілу серію «Винничук рекомендує». Мова й про кілька книг забутих українських письменників, яких хочу воскресити. Упорядковую їхні твори, пишу передмови, і це мене страшенно захоплює, відкладаю свою роботу і займаюся цим».

«У моєму особистому житті більше перемог. А от серед народу, – якось так сталося, – поразки є важливішими за перемоги. Останні забуваються, а невдачі возносяться на якусь символічну висоту, на них виховуються цілі покоління. Хоча слід врівноважувати і одне, і друге». 

«У світі все рівномірне – правди стільки ж, скільки й неправди. Все це гармонія. Абсолютної правди бути не може. Правда, якої хотілося б, часто дуже зрадлива. І в ній часто розчаровуєшся».

«Щоб писати, треба настроїтись – я взагалі часто вигадую причини, щоб не сідати писати. Та для читання я не маю жодних перепон – я завалений непрочитаними книжками досі».

«Я взагалі майже ніколи не працював на постійній роботі з 9 до 6. … В архів я пішов тільки для того, щоб отримати довідку, що я науковий працівник. Тільки так я міг добути читацький квиток у наукову бібліотеку Стефаника і потрапити у відділ україніки».

«Я намагаюся писати лише про те, що добре знаю, в чому орієнтуюся. Я прочитав безліч спогадів про Львів 1920–40-х років, зібрав багато цікавих матеріалів, які стали поживою для сотень моїх нарисів про той Львів. Часом таке враження, що я в ті часи жив».

«Я нічого ніколи не переосмислюю й не колупаюсь у своєму житті. Просто живу й хочу багато чого написати…».

«Я працюю над кількома проєктами і це дає змогу перемикатися. Це краєзнавчі книжки – знову ж таки про Львів. Пишу роман, але це тягнеться вже кілька років. Я ніколи не змушую себе писати, бо для цього треба мати відповідний настрій. А настрій зараз не надто гарний, постійно проглядаю різні новини, дивлюся відео з фронтів». 

«…я, передусім, пишу для себе, бо мені це цікаво. І коли вже стається так, що читачу подобається те, що я пишу, то це для мене дуже приємно, тішуся з цього. Ніколи не закликаю читати мої книжки, це просто смішно було б. Читач сам все відчуває, розуміє і робить свій вибір».

«Якби все було нормально, то я би в своїй молодості ще міг ходити на каву з Підмогильним, з Зеровим, перестріти десь Михайля Семенка, випити з ним пива. Була би нормальна зміна поколінь. Були би діти тих письменників. А їхня доля так само була трагічна. Або вони гинули теж на фронтах, або в таборах,.. Одним словом, це було тотальне винищення літератури, після якої настала пустеля. Потім з пустелі виросли шістдесятники, а їх було небагато, потім – вісімдесятники, теж небагато. З мого покоління, що народилося в 50-х роках, взагалі – раз-два, і майже нема письменників». 

«Якби я міг, то інакше прожив би своє життя. В молодості я забагато часу витратив на спілкування. Потім виявилося, що ті, з ким я спілкувався, стукали на мене в КДБ, переповідали наші розмови… Якби я не попався на цих дурних знайомствах, то моє життя склалося б інакше. Можливо, книжки би раніше почав видавати. Тепер я дуже хочу надолужити, наздогнати, в мене безліч ідей, але мало часу».