Світлана Поваляєва: «Не хочу дорослішати»

Про неї кажуть, що створює літературу, яку цікаво читати. Органіка, особливий спосіб думання та висловлювання, цілковито подібні до неї.

Вона парадоксально різна, позаформатна; модерністично-урбаністична, в сенсі творчому, в тому числі.
Її любов – Київ. Різний. Сучасний, минулий, літературний.
Українська письменниця та журналістка і за сумісництвом мати двох синів Романа та Василя Ратушних. Корінна киянка, яка пам`ятає себе з тримісячного віку.
Навчалася в Інституті журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка на відділенні міжнародної журналістики, за фахом тележурналістика. Працювала на телеканалах СТБ і «Новий», у журналі «ПІК» та інтернет-газеті ForUm, має приналежність до творчого колективу «5 каналу».
Дитячих спогадів чимало і пов`язані вони, зокрема, з київським зоопарком і парком КПІ, бо родина мешкала неподалік. Її перша справжня зустріч із Києвом сталася, коли її дванадцятирічну вперше відпустили саму в Природничий музей. Вона згадує, як ішла пішки та пізнавала цей гігантський простір. «Для такого відкриття потрібно гуляти на самоті, бо ти не бачиш міста, коли тебе водять за ручку».
Характер завжди мала бунтівний, як позначає сама з антисоціальним, анархістським баченням. Бути не такою, як примушують, насправді подобалось. Вона вбиралась у незвичний протестний одяг, не цікавилась ані «русскім роком» ані фантазіями про пацифізм. Світ та культура в цілому сприймались інакшими, умовності – це було не про неї, мандрування автостопом – залюбки. Вона навчилася легкості, яку абсолютно вивільняв та вмотивовував «хіпі» спосіб життя.

У старшій школі Світлана навчалась у педагогічному класі з поглибленим вивченням хімії та біології, писала вірші та «зарозумілі незакінчені прозові тексти – таку собі поетичну прозу, якісь уривки».
В українську вона закохалась під час навчання в інституті: «…її нам викладав Юрко Позаяк (Юрій Лисенко). Як можна не робити домашку та прогулювати лекції, якщо в тебе українську читає Позаяк? Стилістику читав Олександр Пономарів – тут така ж історія. Мені трапилася плеяда таких викладачів, що годі було не стати україномовною». Її вразив переклад українською «Путівника по Галактиці для космотуристів» Дугласа Адамса в журналі «Всесвіт», «Московіада» Андруховича.
Практичну журналістику починала на телебаченні на СТБ, коли все неможливе було можливим. «Для програми «КіН» (Культура і новини) ми робили просто шалені речі. Це була передача тільки про культуру, для якої можна було знімали сюжети тривалістю по шість хвилин. Не уявляю такого на сучасному телебаченні. Концерти, виставки, театральні вистави, фестивалі, літературні вечори… літредактор Ярослав Геляс пожартував:  «Ви не пробували писати романи?». Як у воду дивився».
Після народження Романа захотілося зафіксувати «зарозумілі незакінчені прозові тексти – таку собі поетичну прозу, якісь уривки» більш ретельно,  додати свіжого досвіду,  і з’явилася «Ексгумація міста». Це був її перший текст, який писала  від початку до кінця українською.
У творчості та у житті Світлана спирається саме на сучасників, відчуває спільну енергію, саме через них й лишилася в Києві після 24 лютого 2022. 18 червня того ж року у рідному місті попрощалися з її сином, активістом і бійцем 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр» Романом Ратушним. Він загинув 9 червня під час виконання бойового завдання у складі розвіддозору на Ізюмському напрямку. Роман ніколи не боявся смерті, найстрашніше для нього, як і для матусі була неволя. «Рома часто мені говорив, що він мене любить. І навіть у заповіті написав те, що має стосуватися мене і того, що я маю зробити. Процитував мій вірш «Чоловіки несуть дерева…» і написав: «Люблю тебе». І смайлик поставив».
Вона ніколи не ховається від фотографів, в якому б стані її не побачили, бо дійсно головним вважає для себе свободу в усіх своїх проявах, коли ти можеш бути чесним, перш за все перед самим собою.
Світляна Поваляєва, яка живе не за розкладом у «Пунктирі».
 
«А життя – мов під склом – зсипається мокрим снігом за шибкою, іде невідворотно повз... Душа в скляному вакуумі – лише обличчя поналипали зовні, юрмляться, намагаються роздивитися застиглий водограй осінніх квітів у чужій душі. Beyond tomorrow...».
«Важко живеться не тому, що нема правил, а тому, що існує розклад».
«Взагалі я мала вступити на біофак, але в останню мить злякалася. Вирішила, що журналістика – це набагато легше, оскільки це гуманітарка і «не треба буде вчитися». Я й справді 5 років пробайдикувала. Наразі це єдиний фах, яким я можу заробляти собі на життя».
«Для деяких людей час має перманентну властивість зникати і невблаганно поновлюватися».
«Жмуток кохання розсипається мов обгорілі квіти від найменшого дотику погляду думки».
«Коли ти втратив усе і спорожнів, і холодно тобі, холодно – встань і йди! Ні-на-ві-що! Просто йди, щоби ніколи більше сюди не повернутися. Якщо схибиш – житимеш вічно, себе не тямлячи, – людиною. Встань і йди, коли покинули тебе почуття і всі, кого тримав на них, мов на ланцюжках!».
«Література для мене – спосіб існування в інформаційному просторі, така ж сама життєва ніша, як для когось іншого спорт, бізнес чи телебачення. Дитяча література – це найбільш екологічний спосіб захисту і розвитку особистості в агресивному інформаційному просторі повсякдення».
«Майдан у моєму дитинстві ще не називався Майданом і не був знаковим місцем сам по собі. Важливими були місця зустрічі й знакові точки міста – магазини «Поезія» та «Ноти», наприклад, направду культові, здається, єдині в країні».
«Немає страшнішої помилки, аніж дістатися до своєї мрії впритул та зупинитися /.../ якщо ти дійшов до свого найпотаємнішого бажання і не насмілився його торкнутися: знай, від сьогодні твій час зупинився. Ні, один день змінюватиме інший, сонце сходитиме та заходитиме, і на важливі зустрічі ти запізнюватимешся так, ніби час ще й як біжить. Але десь глибоко в тобі відтепер завжди буде куточок із відсутнім часом, в якому ти вічно стоятимеш і дивитимешся на свою мрію, що просто перед тобою світить вологими очиськами, і вічно чудуватимешся, чому ти не можеш схопити свій скарб у оберемок та дременути з ним геть, коли вже він так близько…».