Костянтин Москалець (Кость Вілійович Москалець): «…тільки мужність і створює порядок»

Кожна його відповідь на питання журналіста – це про думки небайдужої до дзену особи або про маленьке есе з багатокрапкою. Над цим є бажання замислитись, коли якась теза надходить, немов озоріння та креслить літери досвіду на чистому аркуші відчуттів і свідомості.Він народився в Матіївці, навпроти якої на горі стоїть Батурин. З дитинства знав, що це колишня українська столиця, в 1708 знищена російським військом. Він називає її столицею забутою, містом зі штучно перерваною історією. Прагне змістовного відтворення. Для нього це «приватний символічний центр, осердя серця, точка відліку, від якої можна було проводити радіуси аж до Львова, окреслюючи те коло цінностей та ідентичності, яке врешті складається на вироблене самостійно поняття "батьківщина"». Він ніколи не прив'язувався до речей, але «неймовірно прив'язаним до …своєї землі, до краєвиду та історії».
Місце це для нього і точка відліку не одної історії та долі. «Поруч, за 40 кілометрів на північ, мешкала родина Зерових, 40 кілометрів на захід – Пантелеймон Куліш. Тому в мене ніколи не було дезорієнтації на місцевості, я добре пам'ятав, звідки я, де я, хто мої сусіди, хто – вороги, і що це таке – батьківщина».
Його авторські передмови – це справжнє «життя слів» та заклик «читати хоч живих, хоч мертвих – але людей». Справжні, окремі маленькі шедеври.

Кость Москалець з 1991 року займається винятково літературною творчістю у власноруч збудованій «Келії Чайної Троянди» і пояснює: «Ну, треба ж, щоб у неї було якесь ім'я. Он у Гайдеггера це була просто die Hütte, хатина. А в Мацуо Басьо – Бананова хижка».
Він – автор величезної кількості пісень, семи збірок поезій, семи прозових і п'яти збірок есеїстики. Крім того, – активний блогер. Всі авторські рецензії, фото та нотатки останніх років можна побачити в його блозі.Уже понад десять років Кость Москалець майже ніколи не виїжджає зі своєї «Келії» на Чернігівщині. Туди до нього за традицією приїжджають друзі, щоб відкрити та закрити купальний сезон. Він пише, читає, п'є запашний чай і рибалить у компанії Тараса Чубая.
На питання, чому саме мало пересувається відповідає, що раніше було до кого їздити. «Тепер майже всі мої друзі або повмирали, або й собі пороз'їжджалися світами… Нові дружні стосунки в моєму віці зав'язуються важко, всі питання з видавництвами або часописами залагоджуються через Інтернет…
В Матіївці квартира, тут – Келія, тут мешкають мої рідні, друзі і знайомі. Саме звідси я вирушав у ті чи ті подорожі, з яких неодмінно повертався… Саме тут весь вік прожив мій батько, український письменник Вілій Москалець, пишучи й видаючи свої книги. Проте нікому на думку не спадало називати його аскетом або самітником. Радше навпаки, він був дуже компанійською людиною. Саме тут і саме так жив один з моїх найближчих друзів, прекрасний поет Володимир Кашка».
Проза Костянтина Москальця перекладена англійською, німецькою та японською мовами; сербською і польською перекладені численні вірші та есе.

Політика для нього кумедний серпентарій. Досвід театру «Не журись» порівнює з кабаре із соціально-політичною сатирою. «Для мене то була одна з нечисленних на той час можливостей показати свої пісні ширшій публіці, у загальну спрямованість "Не журись!" я не дуже-то й вписувався. Але ми постійно перебували в пошуку, експериментували на ходу, нас напрочуд гарно приймали.

Період "Не журись!" – один з найкращих і найсвітліших у моєму житті, а хлопці, з якими я тоді працював – той-таки Віктор Морозов, Тарас Чубай, Юрко Саєнко, Василь Жданкін, Андрій Панчишин, Едуард Драч, Юрій Винничук та решта – до сьогодні залишаються найдорожчими і найвірнішими друзями. Щодо театру як такого, то я не є ані завзятим театралом, ні, тим більше, драматургом».

Костянтин Москалець – автор поетичних книг «Думи» (1989) та «Songe du vieil pelerin» («Пісня старого пілігрима», 1994), «Нічні пастухи буття» (2001) та «Символ троянди» ( 2001), книг прози «Рання осінь» (2000), «Досвід коронації» (2009), філософської і літературної есеїстики «Людина на крижині» (1999) і «Гра триває» (2006), а також книги щоденникових записів «Келія чайної троянди» (2001). У 2000 році Віктор Морозов записав диск пісень Москальця «Треба встати і вийти», а в 2008 – «Армія Світла».
Поет, прозаїк, перекладач, літературний критик, музикант, нонконформіст, актор театру «Не журись» Костянтин Москалець у «Пунктирі».

«Але тільки мужність і створює порядок, долаючи твердою рукою корупцію та інші видимі та невидимі прикмети хаосу. Сьогодні там, на полях битв, формується наша еліта і творяться нові закони. Віритимемо, що наші мужні захисники якось повернуться з перемогою і знатимуть, що робити і як жити далі. Сподіватимемося, що українські діти, які ростуть під російськими ракетами та іранськими дронами, втрачаючи батьків і матерів, добре вивчать уроки мужності та гідності, які є проявами любові до Батьківщини та свого народу. І обов'язково навчать мужності своїх дітей».
«А ми не ідіоти, ми – істоти, зроблені з живого снігу, тому нам притаманно танути. Чверть години тому я відчував себе щасливим, а цієї миті – нещасним, бо, скажімо, несподівано пригадав померлу подругу, без якої весь цей світ видається безглуздим даром. Але завтра я прокинусь, і рожеве проміння вранішнього сонця, яке забарвлює пелюстки квітучої черешні, знову поверне мені відчуття щастя або, радше, невимовної сенсовності буття. Причому це станеться так, ніби я вперше сьогодні на світі, і в ньому ніхто не вмирав і не помре ніколи.
Я би був якимсь монстром без таких маленьких радощів, про які ви говорите – без нової книжки, що пахне свіжою друкарською фарбою, без японських гачків, яких навіть у Чубая немає, без нових струн на гітарі і без своєї старої-престарої чашки для ритуального чаю.
Однак, з іншого боку, якби я задовольнявся виключно такими нехитрими радощами, я потай зневажав би себе за приземленість і надто вже буржуазну дріб'язковість. Я вважав би себе МАЛИМ монстром.
Відтак, треба самому написати ту книгу, що пахнутиме свіжою друкарською фарбою, і самому скласти ту пісню, яку радо співатимуть Віктор Морозов або той-таки Чубай, а може, якщо поталанить, то й інші люди. І тоді маленька радість стане великою, бо це так гарно, коли люди співають самі, а не слухають мертві голоси в mp3 форматі...»
«Будь-яка література потрібна, якщо вона вже є, в тому числі і "про героїв". Інша справа, як та література написана...».
«…вираз "щаслива людина" передбачає якусь субстанційну щасливість. Однак субстанційно щасливим може бути тільки ідіот».

«На щастя, <молоді письменники> не дуже часто …до мене звертаються, а якщо й звертаються, то не за настановами, а з проханням написати передмову або просто зустрітися і поговорити. Сам я ніколи не мав потреби дослухатися до чиїхось порад, радше навпаки, просто хотів, щоб ніхто не заважав мені робити свою справу. Думаю, більшість молодих авторів вважають так само, тому тут я з ними цілком солідарний».
«На тлі страхітливих подій теперішньої війни питання про сенс життя здається надто великою – і необов’язковою – розкішшю. Ми, ті, хто пережив черговий обстріл, не запитуємо про сенс життя. Ми тільки дякуємо за нього, за саме життя. Хто як уміє. Поцілунками, молитвами, картинами, віршами, народженням і вихованням нових дітей.
«<Некомерційна література>, яка розвивається не за ринковими законами, а за законами серця. Некомерційна література пишеться не з бажання заробити гроші і сумнівну славу або когось там побавити. Вона просто настає, як доля, і часто здається, що краще б її не було».
«Ось уже десять років, як не гурман і не ласун. Відколи в мене прорвало виразку шлунку. Тепер насолоджуюсь легенькими супчиками і вівсяною кашею. Звичайно, подеколи я пробую хуліганити і крадькома від виразки з'їдаю, припустимо, шматочок копченої ковбаси. Але довідавшись про це, вона влаштовує такі показові бойові навчання, що в мене надовго зникає бажання хуліганити.
Мені не раз пропонували вилікувати цю виразку новим методом... Але, як кожен справжній якось-воно-буддист, не можу ж я відібрати життя у живої, нехай і вредної істоти?».
«Тільки тоді, у напівпорожньому храмі, де Пахельбель тихо грав на органі, до мене дійшло значення картин, які зустрічали нас на кожному кроці. Пари цілувалися, святкуючи свій порятунок від вогненних смерчів і смертоносних вибухів, саме так дякуючи за дар життя, благословляючи можливість зустрітися з коханими, обійняти їх, живих і неушкоджених, із любов’ю зазирнути в найдорожчі на світі карі (або сірі, або блакитні) очі. Пекло вибухів відлунало, перестали вити сирени й настрашені пси, залишилася тільки чиста тиша недільного дня, святкового дня, дня життя».
«Те, що я зазвичай відмовляюся давати інтерв'ю – черговий міф...
Інша річ, що я не завжди маю вільний час. Або натхнення. Або ж мені нецікаві питання і ті, хто просить інтерв'ю. Зрештою, про мене можна чимало довідатись і без цього глибокодумного жанру. Почитавши мої книжки, скажімо, послухавши мої пісні або просто зазирнувши на мій блог».
«Ті ж, хто використовує російську мову, хоч у поточній промові, хоч у літературних творах, користуються небезпечним маркером, який позначає їх як наших ворогів».
«Швидше за все,.. інтерес до есеїстики пов'язаний з тим, що порозумнішав український читач. Не весь читач, звичайно, але та його краща частина, яка активно стежить за новинками, має смак та інші критерії добору.
Сьогодні вже так набридли написані лівою ногою сповіді з пубертатного періоду! До того ж, продовжує формуватися верства, яка вільно читає англійською, німецькою або французькою.
Тому почало важити, що ти читаєш – маячню якої-небудь Марініної – чи розумну есеїстику Грицака і Рябчука. Есеїстика приваблює (принаймні, мене як читача) тим, що вона спонтанніша за вузько спеціалізовану лектуру – і, водночас, на кілька голів вища за белетристику. Саме тоді, коли вона починає скидатися на белетристику, есеїстика і викликає опір та відторгнення».
«Що <…> може підтримувати? Ми всі – ніби камінці, які хтось невидимий і, невідомо, доброзичливий чи зловмисний, кидає з берега в озеро. Це блискавичне життя, кілька секунд у повітрі, потім якийсь час по воді розходяться кола.
Є початок, є кінець, є мить польоту, яка також містить у собі радісний острах перед тим, що ми – є.
А опертися в цьому житті нема на що, кожна опора тане і зникає в часі, я писав про це колись в есеї "Людина на крижині". Треба дотримуватися траєкторії падіння і законів розтавання, тоді все буде гаразд».

«Фейлетонна доба триває. А це означає, що триває і опір їй.
Що таке "фейлетонна доба" в нашій історичній ситуації? Це час без духовних авторитетів або ж час бездуховних авторитетів. Може, краще було би сказати "безчас". Це час втрати не тільки відповідей на питання про сенс життя, але й самого цього питання.
Завдання, сформульоване Гессе у "Грі в бісер", залишається актуальним і для нас: створити (чи відтворити) сам феномен авторитету, пробитися крізь нагромадження не пов'язаних між собою уламків знань і знецінених вартостей, з'єднати ланки розірваної традиції, пронести її за вкрай несприятливих обставин і передати далі. Інакше зникне не культура і не дисципліна духу, як передбачав Гессе, зникне людина.
І не останню роль у цьому зниканні виконують ЗМІ, або Засоби Масового Навіювання, як я їх пестливо іменую. Ви ж знаєте, що телевізор сьогодні називають переважно зомбіфікатором...».

«Чай – це священний напій для мене, як ото сома для старожитніх індусів. Я колись докладно описав його значення в есеї "Воскресіння чаю".

Ми можемо скільки завгодно обмінюватися повідомленнями у соціальних мережах та чатах, говорити по телефону або Скайпу, однак усе це спілкування буде тільки жуйкою зі смаком яблука – замість самого яблука.
Натомість, зустрічаючи гостей, заварюючи свіжий чай і сідаючи з ним під осінніми чи весняними зорями, ми можемо взагалі не говорити ні слова – і перебувати при цьому в найтіснішій, яка тільки може бути на цій землі, комунікації. Або ж, щоб ужити відповідніше слово – в комунії, тобто в причетності.
Чай уміє створювати цю причетність. Він не перетворюється на кров і плоть Господа, як вино і хліб у християнському причасті, але він так само, як хліб і вино, пов'язаний з добрими, приязними до людини стихіями та силами, перетворюючи нас, розтоплюючи наше заціпеніння і нездатність слухати іншого. Я люблю чай».
«…я зараз боюся проводити такі однозначні розрізнення між внутрішнім і зовнішнім. Ми живемо тілом, і це тіло від початку включене в нашу самість. Або ж навпаки. Ми не носимо зовнішнє в лівій, а внутрішнє – у правій кишені. Ми є і тим, і тим одночасно.

Тут, як майже завжди, підводить мова. Можна подумати, що красива сутність ховається десь усередині, у серці там або у душі, і тільки просвічує назовні. Але ми цілі є цією сутністю! Так само кожен феномен.
Нема краси самої по собі. Сьогодні ми бачимо цей краєвид як неймовірно гарний, завтра він не викликає жодних почуттів. Чому, адже це один і той самий краєвид? Куди він, отже, зникає той неймовірно гарний краєвид – усередину? назовні?».

«Я відкладаю книгу і дивлюся у вікно, згадуючи один із найулюбленіших рядків із Василя Стуса: "У мені вже народжується Бог..." Стус був мужньою людиною. Що таке мужність сьогодні? Може, це жертовний прояв любові до всіх нас, який дав сили моєму землякові, капітанові Андрію Антиховичу, спрямувати свій підбитий російськими орками літак Су-25 на колону ворожої техніки?».

«Я не знаю, коли закінчиться ця війна, але точно знаю, що після неї ми вже ніколи не будемо такими, як раніше.

Приходжу до такого висновку, спостерігаючи за власною поведінкою, коли роблю, скажімо, іспит совісті перед сповіддю. Або ж спостерігаючи за поведінкою друзів та знайомих, найближчих. Те, на що ми раніше не звертали стільки уваги, трактуючи з поблажливим гумором чи іронічною відстороненістю, тепер діє як гігантський подразник, як опік чи як тригер, який запускає вкрай загострені реакції, переповнені не найкращими емоціями та намірами».