Олександр Михед: «Ключовою моєю ідентичністю залишається письменник»

Прихильник щирості та системи прочитаних текстів. Перші текстові списки – від батьків: матусі фахівчині з античної та американської літератур Тетяни Михед і тата Павла Михеда – літературознавця, доктора філологічних наук, головного наукового співробітника Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.Випускник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук,  співробітник відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Автор публікацій в провідних українських виданнях – «Дзеркало тижня», «Кореспондент», «Український тиждень», «Сучасність». Німеччина, Сербія, Польща, Чехія також знайомі з його публіцистикою.
Український письменник, культуролог, куратор мистецьких проєктів, гід центру сучасного мистецтва PinchukArtCentre, автор відомого знакового подкасту «Станція 451» (проєкт The Village Україна), член Українського ПЕН-клубу. З 2022 року пан Олександр служить у лавах Збройних Сил України.
Пієтету до класики не має. Сильний імунітет від цього від батьків. Зацікавлення літературою починається саме з літератури української. Він переконаний, що кожен може написати одну захопливу книжку про життя. Головне, чи здатен написати другу, третю,  наступні.
Сучасна задача літератури – зафіксувати. Думка критиків йому не цікава, бо це буде саме про його особисте. Йому цікавіша людина-нефахівець.
Його книга «АмнезіЯ» (2013 р. ) стала мотиватором для літературно-мистецького мультимедійного проєкту «АмнезіЯ project: відкрита платформа», де він був куратором. Проєкт увійшов у сімку найкращих проєктів світу, за версією берлінського фестивалю «SOUNDOUT!».
Автор цікавого нон-фікшн дослідження щодо історії реаліті-шоу та вплив реального телебачення на стрим-трансляції Майдану «Бачити, щоб бути побаченим: реаліті-шоу, реаліті-роман та революція онлайн», опублікованого у видавництві «ArtHuss» 2016 р.

Він поєднує у своїй багатовимірній діяльності теоретичні дослідження з мистецькими практиками. Йдеться про цілісну триєдність сучасної масової культури. А саме література – кінематограф – мистецтво. Є автором збірки оповідань «Понтиїзм», що вийшла друком 2014 р. у «Видавництві Кальварія» та включена в список «Книги року Бібісі-2014». Позначений  у списку «Української правди» – «Молоді письменники, з якими варто познайомитись».

Своєрідний польовий щоденник про подорож Олександра Михеда містами Донецької та Луганської областей, а також історії, заховані в архівах – основа видання «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід» (2020 р.). Після 24 лютого 2022 року вийшли його «Котик, Півник, Шафка» та «Позивний для Йова». Тема війни – центральна в обох виданнях. Над книгою «Позивний для Йова» Михед працював упродовж 13 місяців повномасштабного вторгнення, в неї чотири розмови, в тому числі з мамою, літературознавицею Тетяною Михед. «Позивний» отримала премію імені Юрія Шевельова у 2023 року.
Олександр Михед, для якого значущими є базові налаштування, що  роблять наше життя: «дім», «шлюб», «батько», «мати», «син», «ворог» – в «Пунктирі».

«Всі слова повертаються до базових налаштувань. Ти розумієш, що таке «дім», «шлюб», «батько», «мати», «син», «ворог». Ти проживаєш усі ці слова. Вони не мають нашарувань культури або півтонів. Біле – біле, чорне – чорне. Я постійно повторюю слова Галини Крук: нині українська поезія – без експерименту, вона функціональна. Колискова – колискова. Прокляття на ворога – прокляття на ворога».
«Для серйозної розмови має бути вибудувана система прочитаних текстів різної складності. На першому етапі – щеплення текстами Тімоті Снайдера і Енн Еплбом (особливо її книжка про Голодомор). На наступному – праці Еви Томпсон, які переживають новий бум. Вона двадцять років била тривогу і на неї дивились як на навіжену. Але виявилося, що її тексти – це втілення «don’t look up».
Мама як фахівчиня з античної та американської літератур пропонувала свій важливий список. Тато приходив із Франсуа Моріаком в одній руці та «Баладою про соняшник» Драча в іншій. Він постійно намагався заманити мене в українську літературу, показати силу її традиції. Також він мав звичку дивитися не лише підсумкові денні випуски українських новин, але й російські новини, щоб знати, яка температура по палаті в цих неадекватів».
«Дуже часто класична українська література читається просто як сучасне документальне письмо. І якщо читати життя письменників і письменниць, як наших сучасників і сучасниць, то справді можна відчути, що вони живі тут і тепер».
«Ключова річ трапилася вже після сотні днів у чернівецькій казармі. Перебуваючи там і ніколи не залишаючись на самоті, я не усвідомлював, що зробило зі мною 24 лютого. Тому втрату нашого з Оленою дому, в який влучив російський снаряд протягом першого тижня вторгнення, я не відрефлексував аж до приїзду в Київ за сто днів по тому. Коли я опинився на самоті, то почав усвідомлювати нові рефлекси, закладені в мене в казармі. І що колишня людина, якою я був, для якої були важливі затишок кабінету і особиста бібліотека, змінилася.Дім як фізичний вимір виявився неважливим».        
«Ми вийшли на Майдан із батьком – то був досвід сімейного перебування. Чимало майданних епізодів пов’язані саме з тим, де ми були з батьком. В нас відбулася міжпоколіннєва синхронізація».
«Маю тотальний блок на російську класику, російські переклади. Я знаю, що знайду там російську перекладацьку школу, а не стиль того чи іншого автора. Те ж саме стосується споживання іншого російського контенту».
«Мені видається важливішим бажання бути разом, в одному човні, ніж спроба вкрутити якийсь жарт зі сцени або в соцмережах».

«Насправді я не бачу особливої різниці у написанні книжки, режисуванні спектаклю чи куруванні виставки. Так чи інакше, це – розповідання історії та розташування знаків у часі і просторі».
«Ні за ким з класиків не тужу. У мене не закладено такого пласту, який би визначав те, що я пишу. В мене немає пієтету… Від цього маю сильний імунітет, прищеплений батьками. Пієтету не було, бо я мав перед очима сильні приклади. Моє зацікавлення літературою починається саме з української літератури. Для мене російська література була тільки ще однією з літератур».
«Пам’ять часто нам бреше, змушуючи думати, що все було не так уже й погано. Я думаю, що все це має бути зафіксоване, це задача літератури сьогодні… Мені нецікаво, що скаже високочолий критик про те, що ця книжка значить, тому що він чи вона має свою власну глибоку людську травму. Мені тут цікавіша людина, а не фахівець».
«Після 24 лютого я зрозуміла, чому в нас у пантеоні так багато письменників із воєнним досвідом. Раніше я думала, що люди поверталися з війни й починали писати. Тепер я знаю, що люди, котрі пишуть, мають у собі так багато заряду, що йдуть воювати».
«Переконаний, що кожен може написати одну захопливу книжку про своє життя. От питання тільки в тому, чи зможе цей хтось написати другу, третю та наступні».
«Письмо Григора Тютюнника лишається для мене засобом, що дає змогу сфокусуватися на головному, збити каламуть днів. Для читачів, які вже мають оптику широкомасштабного вторгнення, його оповідання про життя після закінчення Другої світової війни дають змогу зрозуміти постапокаліпсис, що наступить за лихом, яке нині знищує все».
«Позивний для Йова»… Це шматок болю, тривалістю в 13 місяців вторгнення. Читання цієї книжки може сильно тригерити й повертати читача у стан ретравматизації. Але це зроблено, щоб не дати забути, не дати пробачити те, що відбулося».