Карсон МакКалерс (Lula Carson Smith). Грона звуків
 Цікава річ. Буває, чимало знаєш про того, чи іншого автора, і він, безумовно, значущий, але твори його проминають стороною, як косий осінній дощ, не зачепивши почуттів. А буває, що незнайомий та не розтиражований загальним інтересом чи сучасністю письменник, але з перших рядків і занурення у життя, при абсолютній несхожості біографічних вчинків і подробиць приваблює та тягне, як потужний магніт.Її новаторський стиль був помітним навіть у жанрово-літературній вагомій компанії XX сторіччя «південна готика», поруч із Фланнері О'Коннор, Уільямом Фолкнером і Теннессі Вільямсом. Стиль цей літературознавці позначали оригінальною поетичною чутливістю, позбавленою всілякого письменницького пафосу.Афористичність таланту безумовна, але висновки – не повчання, а немов легкі поштовхи. «Дивись, це є саме таким або так. Відчуй та за бажання спробуй зробити інакше…». Немов впевнено спонукаючи ритми серцем. А ще, враження таке, що вона пише та формулює твоїми словами, вмикаючи абсолютний формат читацького монодіалогу. У назві першого роману сюжетна провокація відстороненості «Серце – самотній мисливець». Але ж мова про серце, тому це за замовчуванням є неможливим і накриває особисто, як прозріння вже поза викладеною авторкою історією. Уродженка штату Джорджія Лула Карсон Сміт з`явилась на світ в родині годинникаря та ювеліра у місті Колумбус, куди поверталася багато разів за життя та неодмінно у своїх творах. У літературній розвідці однієї з найкращих сучасних американських романісток Елізабет МакКракен читаємо: «Відбиток великого пальця Колумбуса усюди на Лулі. Так само, як на героях її творів. Які неодмінно відчувають владу південних американських міст». Або південної готики. Воля протесту й спротиву течії закладені у французько-гугенотській генетиці. Ім`я дісталося від бабусі по материнської лінії, дід був південним плантатором і героєм Громадянської війни у США. В родині її називали «сестра» і в «імені» цьому одночасно та, як завжди, прокреслена спорідненість майбутніх геніїв зі світом і оточенням та відокремленість. З десятирічного віку Карсон брала уроки гри на фортепіано у дружини підполковника Мері Такер, і матуся була впевнена, що донька неодмінно стане неперевершеною піаністкою. Але у п`ятнадцять батько купив друкарську машинку, і ця дрібниця зробила її долю. Хоча, як відомо, ані дрібниць, ані випадковостей не буває.  Закінчивши середню школу в 1934-му, Лула вирушає на пароплаві до Нью-Йорка. В планах вивчати фортепіано в провідній Джульярдській школі з мистецтва та музики, але заняття письменництвом теж не відкидаються. Ревматична лихоманка повертає додому, від музичної кар`єри доведеться відмовитися.Пізніше в Нью-Йорку вона навчається на вечірніх курсах в Колумбійському університеті, відвідує письменницькі курси під керівництвом Дороті Скарборо та Сильвії Чатфілд Бейтс у коледжі Нью-Йоркського університету. Для того, щоб вижити, підробляє офіціанткою. В 1936 році вийде дебютна цілковито автобіографічна новела «Вундеркінд», де побачимо одкровення молодої хворої дівчини, яка з`ясовує, що не є музичним генієм. «Вона була саме такою дитиною, як у випадку з багатьма талановитими, що водночас є і благословенням, і прокляттям». – напише біограф Мері В. Дірборн. Новела вперше опублікована в журналі «Story», за редакцією Уїта Бернетта – вчителя Карсон у Колумбійському університеті. В 1951 році творіння увійде до збірки «Балада про невеселого кабачка», Едвард Олбі, в свою чергу, згодом перетворить «Баладу…» на п`єсу, яка підкорить світ. Ланцюжок визнання створювався поступово, але впевнено. У двадцять Лула одружується з відставним солдатом, письменником-початківцем Рівзом МакКалерсом. Красень, зірка шкільного футболу, алкоголік, особливості та заздрість – таким є портрет чоловіка. У 1940-му надрукований роман «Серце – самотній мисливець». Літературний і комерційний успіх приголомшливі. Недоброзичливі заздрісні відгуки літературних аутсайдерів назавжди загубляться у хвилі загального виправданого та підтвердженого часом захвату. Назва роману запропонував літературний редактор, посилаючись на цитату з вірша шотландського поета XIX ст. Вільяма Шарпа «Самотній мисливець». За життя МакКалерс опублікувала вісім книг, серед яких: «Серце – самотній мисливець» (1940 р.), «Відображення в золотому оці» (1941 р.), «Учасниця весілля» (1946), повість «Балада про невеселого кабачка» (1951 р.). Деякий час була учасницею «Yaddo» – творчої комуни в Саратога-Спрінгс, що відлунюватиме героями, атмосферою й історіями в її останніх творах. Твори її, адаптовані для театру та кіно, завжди мали неабиякий успіх на Бродвеї та на початку 2000-х у Лондоні. Жанрова об`ємність і відкритість театру та кіно з її літературним наповненням цілковито співпадали. У зйомках роману «Відображення у золотому оці» (1967 р.), режисера Джона Х'юстона взяли участь Марлон Брандо й Елізабет Тейлор. В автобіографії «Відкрита книга» (1980 р.) Х'юстон згадує першу зустріч із письменницею під час Другої світової, якій на той час виповнилось ледве двадцять: «…в неї вже стався перший інсульт… Я пам'ятаю її, як тендітне створіння, з чудовими сяючими очима; я пам'ятаю тремтіння в її руці, коли ми привіталися. Це було скоріше тремтіння тілесної боязкості. Але не було нічого боязкого чи слабкого в тому, як Карсон зустрічала життя віч-на-віч. І в міру того, як її хвороби множилися, вона тільки сильнішала». Насправді сильна і насправді особистість, в якої були всі якості, щоб полюбити сильного, але рівних за життя, на жаль, не трапилось.  «Серце – самотній мисливець» увійде до списку найкращих книг XX століття. Напевно, це головний її твір, від якого підуть емоційні вібрації до інших творів із сюжетно-стилістичною інтонацією саме сердечною. Безліч змістовних відгуків різних часів, де переплетені враження літературні й особисті креслять портрет молодого таланту неупереджено та красномовно. Здається, це окремий роман крізь століття, зізнання у любові, пошуки необхідних інтонацій життя, літературна історія в особистостях.Роуз Фельд у «Книжковому огляді» 1940 року переконаний, що успіх і визнання авторки були раптовими, але передбачувано-стійкими. «Незалежно від віку автора «Серце – самотній мисливець» була б чудовою книгою. Коли хтось з`ясовує, що Карсон МакКалерс – дівчина двадцяти двох років, успіх стає більш значущим, бо відсутність зрілості не перекриває якості роботи. Це щось поза цим, щось більше схоже на покликання болю, для якого народжується великий поет. Вона пише з приголомшливим розмахом і впевненістю». «Видавничий світ любить історію Попелюшки та придумає її, якщо знадобиться. МакКалерс була справжньою. «Серце – самотній мисливець» був опублікований, коли їй було всього 23 роки, і літературний Манхеттен упав до її ніг. Її фотографували для Harper's Bazaar та Vogue. Трумен Капоте називав її «високою, стрункою дівчиною-паличкою», чий голос мав «ніжне тепло, як блаженний літній полудень, повільний, але не сонний». Вона була незграбною, високою та андрогінною; вона носила накрохмалений чоловічий одяг, з особливою любов'ю до білих сорочок і бездоганно білих кросівок», – акцентує в 2024 книжковий критик The New York Times Дуайт Гарнер. Рецензуючи біографію Вірджинії Спенсер Карр в «Серці – самотній мисливець» у 1975 році, Роберт Філліпс підкреслить, що книга позначає «непомірну залежність МакКалерс від інших і розплутує стосунки, набагато дивніші, ніж ті, що висвітлені в «Вірджинії Вулф» Квентіна Белла чи в «Портреті жінки» Найджела Ніколсона». Гідні зразки для порівняння, хоча в мистецтві справжньому всі паралелі – цілковита трік-трак умовність, бо «покликання болю» в кожного власне. Лаконічно сформулювати найпростіше та найточніше враження, вдалося американській поетесі, романістці та мемуаристці Мэй Сартон : «коли людина відкладає (цю книгу), вона відчуває, що її сповнила істина». Американський письменник і літературний критик Альфред Кейзін, образно та виразно додає: «Карсон була чистою чутливістю, чистим нервом, яким проходили всі страждання Півдня і сім'ї Сміт. Вона була вся в почуттях; ковадла, на яку життя обрушувало удари… Тремтлива ельфійська, жаліслива чарівність. Вічні проблеми ідентичності…». Усі, хто згадував її або досліджував життя та творчість, відкривали у собі цілковитих романтиків і справжніх дослідників літературної історії, здатних знайти влучні та співзвучні до Карсон слова, «…піднятися над тиском навколишнього середовища та охопити як біле, так і чорне людство одним поривом розуміння та ніжності», як наголошував, зокрема, письменник Джеймс Райт.  З чоловіком вона розлучається на початку Другої світової і ще у шлюбі вливається до кола літературних талантів, які проводять час у так званому Бруклінському Лютневому домі, який є нью-йоркським центром усього богемного, літературного та художнього. Резиденція належить редакторові Harper's Bazaar Джорджу Девісу. Серед постійних гостей і мешканців Річард Райт, Леонард Бернстайн, Джипсі Роуз Лі, Бенджамін Бріттен, Пітер Пірс і Олівер Сміт. Саме з Девісом її пов`язуватиме не лише творчість, а й особисте. Перший чоловік на той час здружився із композитором Дейвідом Даймондом, за деякий час до стосунків приєднається і Карсон.Складний любовний трикутник призвів до повторного розставання і знайшов відлуння в короткому романі «Балада про сумну кав’ярню» і в романі, а пізніше п’єсі – «Учасниця весілля». Літературний критик Мері Дірборн зауважує, що Рівз був розчарованою людиною, яка сама себе позбавила кар`єри. Іноді він підробляв чеки дружини, був імпульсивним. Але взаємна енергетична затребуваність обох була нездоланною та постійною. Незважаючи на хвороби та інсульти, що доволі часто траплялися, час Карсон МакКалерс був активним і насиченим. Серед друзів Уістен Х'ю Оден, Сальвадор Далі, Мерілін Монро, Бенджамін Бріттен, Джіпсі Роза Лі, Пол і Джейн Боулз, пізніше – Трумен Капоте та Теннессі Вільямс. Усі, різні та знакові для часу, відчували до маленької хворої жінки неймовірну силу тяжіння. Переконливе непереборне тяжіння поетичної чутливості, про яке йшлося на початку нашої розмови. У 1946 році сестра Маргарита познайомить Лулу з молодим письменником Труменом Капоте, згодом вони стають близькими друзями. МакКалерс всіляко допомагала чоловікові розпочати літературну кар`єру, але «подяка» виявилась приголомшливою. Після публікації перших двох романів Капоте МакКалерс побачила, що деякі уривки Трумена були плагіатом її власних творів. Вона не стала нічого з`ясовувати, просто припинила спілкування з людиною, яка виявилася негідною її допомоги та дружби. В останні роки життя її ставлення до письменника було доволі стриманим. Капоте ж, у свою чергу, можливо, відчуваючи провину, ніколи не втрачав вдячної прив`язаності до Карсон та її родини. Він був єдиною людиною, присутньою на похоронах її колишнього чоловіка Рівза в Парижі, проводжав в останню путь і МакКалерс.  Працюючи над сценічною адаптацією «Учасниці весілля», Карсон відновлювалась фізично й емоційно і провела деякий час із близьким другом Теннессі Вільямсом.У 1974-му, він позначить: «Я використовував слово «серце», але це невідповідне слово для визначення суті генія Карсон МакКалерс. Це було її улюблене слово, і воно володіло винятковою точністю. Я знаю, що є чимало людей із серцем, у яких немає потреб або дару, щоб змусити його розповідати. І тому Карсон МакКалерс мала те, що я б назвав найнеобхіднішим письменникові: вона володіла серцем і його глибоким розумом, але до того ж тією самою «мовою ангелів», що давала їй силу співати про нього, робити з нього гімн. Коли фізичні катастрофи занадто рано зменшують силу художника, його / її прихильники не повинні вступати в мольбу або приносити вибачення та прохання, бо художника слід судити не за кількістю. Це якість духу... Серце Карсон часто було самотнім, і воно було невгамовним мисливцем за тими, кому вона могла його запропонувати, але це було серце, прикрашене світлом, яке затьмарювало його тіні». У січні ж 1950 року її п'єса «Учасниця весілля» була представлена на Бродвеї, отримавши схвальні відгуки та премію Drama Critics' Circle Award. Чотири роки потому Карсон і Рівз знову одружились, але щастя змучений шлюб не подарував, і жінка спробувала вкоротити собі віку. Ексцентричний невдаха з безліччю комплексів, Рівз згодом пропонував дружині вчинити самогубство разом, але отримав відмову. Розставання було остаточним. Рівз помер у паризькому готелі від передозування снодійного. П'єса «Квадратний корінь із прекрасного» (1957 р.) написана на основі гірких спогадів про останні спільні роки: «Є люблячий і коханий, але ці двоє з різних країн». Наприкінці життя МакКалерс, яка після кількох інсультів втратила здатність писати, надиктовує автобіографію «Осяяння і нічна лихоманка» (видана у 1999 р), що залишилася незавершеною. Будинок у Південному Ньяку (Нью-Йорк), в якому Карсон прожила з 1945 по 1967 роки, пізніше був включений до Національного реєстру історичних місць у 2006 році. З народження вона страждала від багатьох хвороб. На тридцять першому році виявилася повністю паралізована ліва частина тіла. Але Карсон не здавалась, бо люди з серцем самотнього мисливця не здаються ніколи.  З колекцією творів, яка містить п'ять романів, дві п'єси, двадцять оповідань, більше двох десятків публіцистичних творів, книгу дитячих віршів, невелику кількість віршів для дорослих і незавершену автобіографію Карсон МакКалерс вважається одним із найбільш значущих американських письменників минулого століття. До сторіччя з дня народження у 2017-му Бібліотека Америки випустила повне зібрання її творів в двох томах. Яскраве глибоке ексцентричне піввікове життя, що перетнуло межі часу, вмістилося в доволі скромний формат шани та пам`яті. Але завжди важливіше – в шир, не в довжину.За своє сумне щасливе життя вона стала двічі лауреатом стипендії Фонду Соломона Гуггенхайма (1942, 1946), лауреатом премії Генрі Белламанна за видатний внесок у літературу (1966). В університеті Коламбуса відкрито Центр її імені для письменників і музикантів. Твори перекладено багатьма мовами світу. На додаток до премії New York Drama Critics Circle і Donaldson за п’єсу «Учасниця весілля» МакКалерс отримала грант від Американської академії мистецтв і літератури та Національного інституту мистецтв і літератури, інші нагороди та почесті. В 1952-му прийнята до Національний інститут мистецтв і літератури. У 2000 році як член-вчитель потрапила посмертно до Зали слави письменників Джорджії.Останній роман «Годинник без стрілок», опублікований в 1961 році, не привернув особливої уваги критики та не отримав комерційного інтересу. У наступному році Карсон перенесла операції з видалення ракової пухлини і з відновлення паралізованої лівої руки. Її остання робота, збірник дитячих віршів «Солодкий, як огірок, чистий, як свиня», надруковано в 1964 році. В цей же час на Бродвеї вийшла прем`єра-інсценізація Едварда Олбі за твором «Балада про сумну кав’ярню», яка отримала шість номінацій премії Tony Award. Після останньої лікарської консультації 15 серпня 1967 року Карсон перебувала в комі 46 днів. Вона померла 29 вересня в лікарні Найак і була похована на міському цвинтарі Оук-Хілл. Шоколадне морозиво, на жаль, було здатне допомогти лише її літературним героям. На похоронах були присутні понад двісті осіб, включаючи Трумена Капоте, Теннессі Уільямса, актрис Мірні Лой і Джулію Харріс. Чарльз Буковскі відгукнувся: … всі її книги жахливої самотності всі її книги про жорстокість любові без любові… це все, що від неї залишилось… все продовжувалось саме так, як вона це написала…  Так, все продовжувалось саме так, але вдячна цікавість до її творчості та долі не припиняються. Невдовзі після смерті Лули вийшла перша кіно-екранізація «Віддзеркалення в золотому оці» з Марлоном Брандо й Елізабет Тейлор у головних ролях. У наступному році – кіноверсія «Серце – самотній мисливець» (1968), яка принесла номінації на премію «Оскар» двом зіркам – Алану Аркіну і Сондре Локк. Оцінюючи статус МакКалерс в американському мистецтві та літературі, біограф Вірджинія Спенсер Карр зазначить: «Критики продовжують порівнювати і протиставляти МакКалерс Юдорі Уелті, Фланнері О'Коннор і Кетрін Енн Портер, яких вважають кращими представниками стилю «південна готика» в короткій формі. Проте вони схильні оцінювати МакКалерс вище сучасниць як романіста. Сама ж МакКалерс завжди гостро та точно оцінювала власну роботу незалежно від статі тих, з ким її порівнювали». Так. Гендерне питання ніколи не було сутністю творів і втілення справжніх позачасових майстрів. Вистави Романа Віктюка та кінострічки Сергія Параджанова у зашорених режимах і осіб викликали стійкий шок і агресивний непримирений протест. Але мова сцени та кадру Віктюка-Параджанова завжди переконливо розповідала саме про кохання «над» та «за» межами статі. Того самого, яке рятує від самотності, наповнюючи зсередини істиною того самого МакКаллеровського світла. Сутністю, в якій, крізь страшну драму ціною життя, волав і переконував Параджанов : «Не існує дива – існує лише любов». На першій сторінці газети New York Times від 30 вересня 1967 року Еліот Фремонт-Сміт напише саме про цей надвплив роману «Серце – самотній мисливець» для часів і поколінь: «Справа не лише в тому, що роман проклав шлях тому, що стало американським південним готичним жанром, справа в тому, що він відразу ж охопив його та вийшов за його межі... Суть цієї чудової, все ще потужної книги, можливо, найкраще передана в її назві, з її почуттям інтенсивності, лаконізму та таємничості, з її жахливим співставленням любові та самотності, чий зв'язок був постійною темою МакКалерс... Місс МакКалерс не була ні плодовитою, ні різноманітною у своїй темі... Це не помилка і не трагедія: деяким художникам бачення дається лише одного разу. Резюмую: лише художник здатен змусити інших підкоритися цій силі бачення. Міссіс МакКалерс була художницею. Вона також була сама по собі джерелом натхнення і прикладом для інших художників, які наблизилися до неї. Її книги, особливо «Серце», житимуть; її не вистачатиме». Її, звісно, не вистачає, але кожного разу власне серце на мить завмирає перед кожним ритмом, для того, щоб із новими силами, звіряючись з поетичною МакКалерською чутливістю, прикрашати життя світлом. Прикрашати впевнено та наполегливо, неодмінно затьмарюючи його драматичні тіні непереможною істиною любові. Так, насправді більшою за диво. Олена Ємельянова «A most mediocre person can be the object of a love which is wild, extravagant, and beautiful as the poison lillies of the swamp». «All we can do is go around telling the truth». «Але як же мертві можуть бути мертвими, якщо вони живуть у душі тих, кого покинули?». «Буває така музика, яку якось незручно співати в домі, набитому людьми, – надто вже вона твоя власна». «Бути героєм майже те саме, що бути великим музикантом». «Вечір був свіжий, морозний. У небі стояв повний місяць в оправі з золотого сяйва». «Вона підбирала грона звуків». «Вони приїхали та поїхали. Поїхали і залишили мені цю тугу». «Вона дуже любить музику. Цікаво, що вона там чує? Вона знає, що я глухий, але чомусь думає, що я розуміюсь у музиці». «Всі ми, немов у пастці. Ми народжуємось саме такими, а не іншими, і не знаємо чому». «У ньому було щось зухвале, незважаючи на всю його ввічливість, і щось загадкове. Навіть його м'якість і привітність чомусь насторожували – він нагадував кинджал в атласних піхвах». «Зараз, цієї хвилини ми сидимо тут... Але поки ми розмовляємо, ця хвилина минає і вона вже ніколи не повернеться, ніколи в житті. Коли хвилина минає, вона проминає назавжди, і жодна сила землі не може її повернути. Вона пішла назавжди». «З тобою бувало, щоб ти згадувала людей наче відчуття, а не образ?». «Йому здавалося, що, якщо він обернеться назад, він там знайде втрачені ним слова». «Його очі дивилися так, ніби він чує те, чого інші ніколи не чують, і знає багато чого, про що ніхто навіть не підозрює. Він був не схожий на звичайних людей». «In his face there came to be a brooding peace that is seen most often in the faces of the very sorrowful or the very wise. But still he wandered through the streets of the town, always silent and alone». «I think we look for the differences in people because it makes us less lonely». «Краще, щоб у тебе забрали твоє надбання, ніж злочинно позбавляли скарбів душі та розуму». «Коли принижуєш людину, це і є один із видів вбивства. Ти вбиваєш його гідність». «Краще опинитись у в'язниці, де можна битися головою об стіну, ніж у в'язниці, стіни якої навіть не бачиш». «Коли, нарешті, у тебе буде достатньо сил, щоби полюбити сильного?». «Користуючись тим, що він німий, вони легко наділяють його всіма потрібними їм якостями». «Коли ти описував його, це звучало чудово, як квадратний корінь із прекрасного».  «Люди здатні в одну чудову хвилину відмовитися від усього особистого і, перш ніж воно почне бродити і отруїть душу, кинути його в дар якійсь людині».«My advice to you is this. Do not attempt to stand alone…. The most fatal thing a man can do is try to stand alone». «Мік сіла на сходинку і поклала голову на коліна і подумки пішла у свою внутрішню кімнату». «Мені здається, ніби з мене зняли всю шкіру. Негайно потрібно з'їсти зараз шоколадного морозива». «Можна сваритися і без слів». «Напевно, ремесло письменника схоже на театр. Почнеш писати чи грати на сцені – і в тебе це вже в крові». «Найбільша небезпека – втратити самого себе – може підкрастися до вас непомітно, немов її і немає, будь-яку іншу втрату – руки, ноги, папірці в п'ять доларів, дружини і т. д. – ви неодмінно помітите». «Ні в народженні, ні в смерті немає вибору. Вибір є тільки у самогубців, які нехтують швидкоплинним життям заради безмежного ніщо». «...ніби таке мінливе почуття, як кохання, здатне заглушити биття часу». «Протест – найдорожча квітка злиднів». «На мою думку, геній це щось світле і темне, зі злетами та падіннями, всі разом». «….небо... Ця безмірна глибина і вабила, і пригнічувала його». «Розум подібний багато зітканому гобелену, в якому колір отриманий із досвіду почуття, а рисунок намальований зі звивів інтелекту». «Ось і все, що йому треба було, – право дарувати». «Переконати чужих людей у тому, що найдорожчі мрії збудуться, набагато легше, ніж тих, хто сидить поряд у твоїй власній кухні». «Серце ображеної дитини може так висохнути, що назавжди потім залишиться жорстким і рябим, наче кісточка персика». «Сонце запозичало колір неба, і в його сліпучому світлі цегляні будинки мали вигляд темних, зіщулених. У одного з них був широкий карниз, і здалеку він мав дивний вигляд, наче цей цегляний будинок почав танути». «Спогади дитинства – це простори мороку, що оточують плями світла». «Спогади дитинства – як свічки, що горять у ночі, вихоплюють із темряви лише небагато». «The thinking mind is best controlled by the imagination». «The closest thing to being cared for is to care for someone else». «The mind is like a richly woven tapestry in which the colors are distilled from the experiences of the senses, and the design drawn from the convolutions of the intellect». «Sometimes this fellow's music was like little colored pieces of crystal candy, and other times it was the softest, saddest thing she had ever imagined about». «The value and quality of any love is determined solely by the lover himself». «There is no stillness like the quiet of the first cold nights in the fall». «The whole world was this symphony, and there was not enough of her to listen». «У тому, що наше життя – імпровізація, ніщо не переконує так сильно, як перервана музика чи стара адресна книга». «У місті було двоє німих, вони завжди ходили разом». «Цінність та властивості кохання... визначаються найбільш люблячим і ніким більше». «…у всіх корисних речей є своя ціна, і купити їх можна лише за гроші – оскільки так вже світ влаштований. Ти без зайвих міркувань знаєш ціну стосу бавовни чи кварти патоки. А на людське життя ніякого цінника не пришпилили – воно й дається нам безкоштовно, і відбирається неоплаченим. Чого воно варте? Поглянь назад, навколо – часто-густо ціна його здається або занадто маленькою, або зовсім ніякою. Часто надриваєшся, потієш, а краще нічого не стає – от і закрадається в душу почуття, що ти коштуєш замало..». «Це диво з чудес, що мільйони людей, багато бачучи, не бачать головного». «We are torn between nostalgia for the familiar and an urge for the foreign and strange. As often as not, we are homesick most for the places we have never known». «We wander, question. But the answer waits in each separate heart - the answer of our own identity and the way by which we can master loneliness and feel that at last we belong». «...хіба живі можуть жити, якщо на світі є смерть?» «Яка прикрість, що Бог витрачає кучеряве волосся на хлопчиків, коли є так багато дівчаток, у яких волосся пряме, як солома». «Я вірю у те, що знаю». «Як цікаво помічати різні дрібні риси, а потім раптом дістатись до самої суті…». Фото: https://www.historiccolumbus.com/post/carson-mccullers-the-lonely-hunter, https://legacyprojectchicago.org/person/carson-mccullers, https://alexjoyner.com/2021/02/19/carson-mccullers-at-104/, https://oxfordamerican.org/magazine/issue-117-summer-2022/hunting-the-lonely-heart?token=ffae1d2efe74731a7543b5b20e02fd0008623e64, https://www.tumblr.com/tagged/carson%20mccullers. Джерела: МакКалерс, Карсон. Сердце – одинокий охотник: роман / К. МакКалерс; авт. послесл. С. Майзельс. – М.: Молодая гвардия, 1969. – 318 с. МакКалерс, Карсон. Часы без стрелок: роман / К. МакКалерс; авт. послесл. М. Марецкая. – М.: Молодая гвардия, 1966. – 271 с. *** https://alexjoyner.com/2021/02/19/carson-mccullers-at-104/ https://www.historiccolumbus.com/post/carson-mccullers-the-lonely-hunter https://legacyprojectchicago.org/person/carson-mccullers https://www.oprah.com/oprahsbookclub/carsons-literary-crowd/all https://www.nytimes.com/2017/03/03/books/review/carson-mccullers-at-100.html https://www.nytimes.com/2024/02/19/books/review/carson-mccullers-mary-dearborn.html https://medium.com/@erikrittenberry/carson-mccullers-3343ab34440b https://oxfordamerican.org/magazine/issue-117-summer-2022/hunting-the-lonely-heart?token=ffae1d2efe74731a7543b5b20e02fd0008623e64 https://quotefancy.com/carson-mccullers-quotes https://www.livelib.ru/author/119387/quotes-karson-makkalers 16.09.2024 Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
