Богдана Матіяш: «Залишатися людиною»

Богдана МатіяшВона пише просвітлено-прозоро. Немов міфічно. Немов казково. Серцем крізь думки. «Дитинно». Так само, як говорить.З чотирьох рочків багато читала. Родина не заощаджувала на книжках, бібліотеку мали суто українську. Літературу трьом сестрам батьки пропонували серйозну, до того ж розповідали правду з української історії, лишаючи за дужками усілякі радянські інтерпретації. Але її просвітлений камертон ця проза лише посилювала.
Матуся з татусем познайомились легендарному хорі «Гомін». У визнаному колективі в різні часи співали значущі для української культури й історії особистості, серед яких – Євген Чередниченко, Ніна Матвієнко, Надія Світлична. В ті часи «Гомін» вважався «підпільним осередком буржуазного націоналізму», тому стеження КДБ, допити для учасників, втрата роботи за участь у колективі або за відвідування його концертів.
Матусю Богдани допитували не раз, шантажували, погрожували позбавити батьківських прав. «А вона зняла з шиї хустину, поклала її на коліна і прикрила нею руки, щоб не було помітно, як вони тремтять, і, усміхаючись, сказала: «Ну, то самі їх виховуватимете». – згадує наша героїня. – А вони аж заходилися: «Ты смотри, она еще издевается над нами, смеется!» А як їй було інакше вчинити? Безумовно, вона боялася, але не могла показати кагебістам свого страху. Моя мама була неймовірно сильною».
Трьох доньок виховували свідомими та самостійними, здатними дати собі раду, якщо батьків заарештують. Силою надихало коло дисидентських друзів – творчої україномовної інтелігенції серед яких Алла Горська, Людмила Семикіна.
Про письменництво Богдана навіть не мріяла, скоріше прагнула займатися теорією літератури. Але доля є доля.
Богдана МатіяшПодією в житті родини було знайомство зі священником Севастьяном Дмитрухом зі Львова. «З кінця 80-х він почав приїжджати до Києва і підпільно правити в нашій хаті Літургію. Ми повідомляли знайомим, яким можна було довіряти, … в неділю до нас з різних куточків Києва приїжджали десь зо три десятки людей на Службу Божу. Після неї ми влаштовували спільний обід.
За нашою сім’єю у той час ще велися стеження… У нас удома почалося і відродження Пласту. Сергій Прудко (який згодом теж став священником) після Літургії проводив для дітей пластові сходини... Коли в школі моїх однокласників приймали в піонери, я відмовилася вступати…».
Дитинство є дитинством, тому сповнене воно було для сестер Матіяш  різноманіттям ігор. Полюбляли вони перетворюватися на козаків і на дерев’яних палицях ніби на конях їздили навколо хати. «Тоді я собі думала, що коли виросту, обов’язково поїду на Хортицю – це було щось таке дуже важливе для мене… Ми грали в хованки, в квача, в вибивного, в бадмінтон і в класики. Взимку багато часу проводилось надворі – серед снігу, і тепер теж його дуже чекаю – хочу зіграти в сніжки, як колись. Було дуже багато настільних ігор – зокрема й тих, що розвивають логічне мислення – головоломки, шахи, шашки, реверсі, «ерудит», рендзю. Часто грали в різні словесні ігри. Навіть тепер ми часом в щось граємо: цього року з Дитячого форуму видавців Дзвінка привезла гру «Пентаго», і нам терміново довелось їй вчитися».
Хроніка кінця 90-х початку 2000-х в її житті має такий вигляд: в 1998–2004 навчання в Національному університеті «Києво-Могилянська академія»; 2004 року закінчила магістерську програму «Філологія. Історія, теорія літератури та компаративістика»; тема її магістерського диплому «Мовчання як текст: від герметичності до діалогу»; 2004–2008 Богдана – аспірантка кафедри філології Києво-Могилянської академії.
Вона вважає за щастя, що ніколи не вчилася на філфаці, а фахово дорослішала саме на факультеті гуманітарних і суспільних наук, де було п’ять різних спеціальностей.
Богдана МатіяшПерша збірка віршів, за власним зізнанням, дозволила їй «побачити світ». «Для мене письмо – це, передусім, робота над собою. Моя перша книжка була в прямому сенсі збіркою: були розрізнені тексти, яких я не писала як книжку, бо ще не вміла цього робити. Просто зібрала найкращі тексти, які мала на той час, подала рукопис на конкурс видавництва «Смолоскип», він переміг і вийшов друком. Слідом за юнацькими «Непроявленими знімками» вийшла книжка «розмови з Богом». Для мене самої це був колосальний відрив – і за поетикою, і за концепцією, і за світоглядом. Помічаю, що чим далі – тим менше мені цікаво писати сюжетні твори. Вибудував сюжет, попересував персонажів, наче шахи на шахівниці… Це не те. Не та література, якої я прагну».
«Внутрішній світ її поезій – глибокий та прозорий, наче кришталеве озеро, в якому на десятки метрів проглядаються найменші камінчики на дні, – зазначала в своєму блоговому матеріалі для Ukrainian people Олена Карпенко. – Суцільний потік її текстів – без великих літер і розділових знаків – творить магію, лишаючи свідомість наодинці з суттю. Прибираючи все зайве. Доводячи мову, образ та думку до стану дистильованої довершеності».
Щоб цілковито поринути в сутність цієї довершеності, можна прочитати її есе (говори мені). В ньому в декількох абзацах про головні ознаки життя, людини, кохання. В ньому беззаперечне  розуміння, що довершеність ця похідна не від «дистильованої» реальності, а від того дитячого безпосереднього молитовного сприйняття світу, який сповнює серце мудрістю, коли «спинишся і глибоко дихаєш», «в пелюстках, що  опадають і  на них бачиться блідо-рожевий теплий м’який дощ», «у вченні любити», «в серці, як сніг безтривожному і чистому», «в білих та глибоких слідах». В тому післясмаку, що лишає по собі її зігріте талантом слово. Бо ти, як і вона, слухатимеш дитиною. «Щоб прозоро стояти перед кимось. Без болю й тривоги. Без смутку і недовіри, зате з повнотою радості. І все поза цим відступається…».
Коли її просять представити себе незнайомим, зазначає: «…я киянка, письменниця, перекладачка, редакторка, експертка УКФ. Працюю у видавництві «Критика». Тобто багато таких ідентичностей, але найголовніша, напевно, письменницька. Маю декілька поетичних книжок, книжку есеїстики, різдвяні казки, маю декілька начитаних аудіокниг і щось пишу далі.
…люблю чесних людей. Люблю відданих людей. Люблю в певному сенсі романтиків, тому мені близький УКУ з його гаслом Йосифа Сліпого «Великого бажайте». Мені дуже близькі люди, які з нічого, наприклад, можуть зробити отакий прекрасний університет (Український Католицький Університет – пр. Авт)».
Католицький університет вона пам´ятає як Львівську богословську академію.  Свого часу вагалась між ЛБА і Могилянкою і, «напевно, все подальше життя постійно думала, що було би, якби зробила інший вибір».
Крім літературних, Богдана має й кулінарні вподобання. Улюблений Празький торт, в тому числі котрий пече сама або той, яким частують у гостях. Або маленький шматочок «Наполеона» в кав’ярні разом із коханим чоловіком. Можна один на двох.
Також полюбляє приготувати щось нове, читає рецепти, дивиться відео з цікавими стравами інших країн, запозичує. «Не їм гострої і жирної їжі і знаю, що та їжа, яка вважається дієтичною, може бути дуже смачною, а раціон при цьому може бути дуже розмаїтим».
Богдана МатіяшУ дитинстві її мрією були єгипетські піраміди, матусі, від якої в неї жага до подорожей, зізнавалась, що коли виросте, стане археологом і поїде на розкопки до Єгипту. В радянські часи такі обрії здавались нездійсненими, але Богдана виросла та на поїздку заробила. Хоча на той час її вже цікавили християнські святині, а не піраміди та мумії.
Серед мрій сьогодення «Америка, канадські гори та прерії. Передовсім, національні парки: природну красу, якою її створив Господь. Таку, якою вона була до появи людини. Залишки, осередки раю на Землі. Ця мрія живе в мені, проростає наскрізь, наче дерево…».
З чоловіком Костем Москальцем багато дискутує, вони читають навзаєм ще недруковані тексти одне одного, можуть запропонувати до них певні виправлення. «Ділимо порівну обов’язки в побуті й поважаємо одне в одному митців, яким потрібен час на письмо або й просто на думання. Нашим стосункам до одруження передувало сім років дружби, ми довго листувалися, зідзвонювалися. Ділилися тим, що кожному з нас цікаве й важливе, тож встигли трохи дізнатися одне про одного перш ніж утворили сім’ю».
Богдана справжній мотиватор для цікавого змістовного читання та практичних порад. З сучасних авторів-поетів пропонує звернути увагу на Остапа Сливинського, Катерину Калитко, Марианну Кияновську, Ігоря Римарука, свого чоловіка Костянтина Москальця, Назара Гончара, Василя Герасим’юка, Олега Лишегу, який для неї взагалі європейський поет номер один.
З прозаїків відзначає Софію Андрухович, Таню Малярчук, Катерину Калитко, Тараса Прохаська, Василя Портяка, Петра Яценка, Дзвінку Матіяш. Сестру Дзвінку радить не за родинним принципом, а тому, що пише вона якісну літературу.
Серед дитячих авторів близькі – Галина Ткачук, Катерина Міхаліцина, Ольга Купріян.
Кожен твір для неї – лакмусовий папірець того, як живе. «Якщо я довго не пишу, а потім починаю, то відчуваю, що всередині накопичилося багато чого зайвого, що потрібно профільтрувати, «промити». Коли шукають золото, промивають купи піску, аби докопатися до тих коштовних крупинок. Десь так само у мене відбувається з письмом: завдяки йому пізнаю, яка я насправді».
Богдана МатіяшДля неї писати – бути чесною з собою. «Не можна говорити про щось високе, коли живеш, роблячи якісь паскудства. Не хочеться в письмі вдавати з себе кращу, ніж я є насправді. Але можна працювати із собою завдяки письму. Усвідомити, як хочу жити, якою бути, і потрошки старатися такою ставати. Хотіла б, щоб те, що я пишу, не розходилося з моїм життям. Хочу бути вільною і чесною».
А ще, вона ніколи не була в цирку, бо їй гірко дивитися на виступи дресированих звірів і в неї дуже автентична уява про щастя, ніжність та сенси життя.
Вона досконало володіє польською. По-перше, вчила її в Могилянці, до того ж «дуже багато читала польською, їздила до Варшави працювати в бібліотеках, тому що я писала диплом про мовчання, і поляки, на відміну від нас, уже досліджували цю тему». Згодом почала більше читати польською художню літературу «і якоїсь миті прочитане хотілося передати своєю мовою. Загалом це те, що керує перекладачем: тобі так подобається певна книжка, що хочеш бачити її в книгарні в Україні». Їй дуже захотілось перекласти «Фадо», Анджея Стасюка видавці відгукнулись, і це був її перший книжковий переклад.
Кость Москалець назвав «Розмови з Богом» авторства Богдани найсенсаційнішим поетичним виданням 2007 року, Андрій Бондар припустив, що «розмови» «із плином часу стануть культовою книжкою, як стали такими, приміром, перша збірка Олега Лишеги «Великий міст» або «Діти трепети» Василя Герасим’юка». Фрагменти «розмов» перекладено словацькою, білоруською, польською, англійською та німецькою мовами.
Є в її творчому доробку книжка розмов із митрополитом Борисом Гудзяком – «Жити таїнством», створена нею в межах Стипендії Шептицького як переможниці Open Call. «Це видання, якого передовсім мені самій дуже бракувало на книжковому ринку», – влучно позначає Богдана.
Прозаїкиня та поетка, збірка віршів  якої «Твоя любов проста і усміхнена» увійшла до антології «Метаморфози.
Богдана МатіяшОбидві її сестри – цікаві особистості. Найстарша, коли їй було шістнадцять, стала черницею. «Софія (це її ім’я після постригу, у паспорті вона – Рада) вже майже дві третини свого життя живе у Львові, в монастирі Студійського уставу. Серед жіночих монастирів Східної церкви він – найстрогіший. Окрім того, що має чернече покликання, Софія також є чудовою перекладачкою з німецької».
Середня – Дзвінка – письменниця і перекладачка. На думку Богдани, її твори глибокі, смішні, подієві, філософські. «Справді різні, як і ми з нею. Вона – як маленька ракета: динамічна, яскрава, темпераментна, часом рвучка, наче підліток. І не дивно, що її книжки для дітей настільки популярні».
Із Дзвінкою вони читають одна одну, Богдана редагувала понад половину її книжок і перекладів, вважає сестру дуже талановитою. З-поміж усього, що пише, найближчі їй твори сестри для дорослих. Вони не дуже багато спілкуються в повсякденному житті, і Дзвінка відкривається лише декільком людям, сказати, що Богдана належить до цього вузького кола, не може: «Я пізнаю її радше з її текстів, аніж із наших розмов».
Читає наша героїня багато всього водночас. Час від часу – анонімний твір «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві», «Просто християнство» Клайва Льюїса, інші книжки – не релігійного змісту. Із задоволенням повертається до творів Ольги Кобилянської.
Богдана Матіяш, до творів якої неодмінно хочеться повертатися для того, щоб відчути  «в собі якусь внутрішню мову – ніби й близьку до тієї, якою говориш на щодень, а водночас інакшу, і вона звучить тільки в тобі».
Українська письменниця, редакторка, перекладачка, літературна критикиня – Богдана Матіяш в «Території особистості».

«Автентичний успіх – це, попри всі обставини нинішнього життя, попри всі фейки й підміни понять, залишатися людиною, зберегти своє серце відкритим до інших. Помічати вбогого й голодного, скривдженого і засмученого. Ні за чим не гнатися: ні за славою та грошима, ні за визнанням і владою. Не йти до своєї мети, нехтуючи засобами, і не пнутися бути великим – радше натомість дозволити собі бути малим, зате щасливим. Успішна людина – це та, яка може дозволити собі не зважати на те, що крикливі вчителі вкладають у поняття «успіх», а просто робити свою справу добре. І самому теж бути добрим до людей і до себе, і своїм життям це свідчити».
«Бути собою. Вчитися  почуватися світло, спокійно і просто. І нічого не боятися».
«Будь ласка, говори мені... Це, може, одне з найгарніших прохань, які знаю. Дуже люблю так просити. Просто говори мені.. І з цих слів так ясно і добре, як у день, повний сонця. Радісно і дитинно. І мій світ малий-малий, і цієї миті в нього нічого, крім цих слів, не вміщається».
«Віра – це дуже великий дар, і я дуже вдячна за те, що його отримала. Вірити в Бога й Богові – це для мене фундаментальні речі, з яких випливають багато похідних. Довіряти Богові. Вірити й довіряти людині».
«Взагалі наявність літературної критики є добрим свідченням того, що література в конкретному суспільстві загалом комусь цікава. Читачеві критика може бути важлива, щоби мати якісь орієнтири в тому, що називають літературним процесом. Або просто щоби проявити, як лакмусовим папірцем, що суспільство приймає, а що відштовхує, в чому має потребу, чого боїться, чого соромиться, чим тішиться. Для письменника ж це нагода почути свого читача (бо ж критик – також читач) і випробувати свою книжку «на міцність», почути з уст інших, чи добре воно…».
«…дитинство. Дивний час.. Здавалося б, твій особистий «золотий вік», і водночас час, у якому «залягають» усі головні травми, які доводиться долати в дорослому віці (за умови, що їх усвідомиш)».
«Добре бути жінкою. Багато в чому, звісно, це виклик. Але бути чоловіком мені було би складніше. Є багато речей, яких я не розумію в чоловіках, у їхній психології. Дивуюся часом: чому Бог створив людей такими різними, якщо знав, що їм може бути так складно приймати відмінності одні одних. І – водночас – усвідомлюю, що це одна з найкращих речей, яку вчинив Бог, створивши чоловіка й жінку одне для одного».
«Дуже люблю Шевченка-художника. Коли вперше побачила оригінали його робіт, пригадую, була просто приголомшена. Страшенно хотілося б переписати навіть не його біографію, а той його образ, який склався в Україні за роки. Зараз це намагаються робити, але теж у якийсь дивний спосіб, без поваги до нього. Не люблю сучасної моди робити футболки з Шевченком, на яких він «крутий, свій хлопець». Він був, який був. А був надто талановитий, щоб робити його «своїм пацаном». Щось у мені дуже цього не сприймає. Ван Гога чи Пікассо ніхто не робить «своїм пацаном» – їх просто поважають. Страшенно хотілося б, щоб і Шевченка можна було просто поважати і ним пишатися, без оцього його «спрощування».
«Звичайно, є ті, хто закидає письменникам, що під час війни не варто влаштовувати публічні виступи, тим більше фестивалі. Мені написав якийсь незнайомий чоловік, мовляв, яке треба мати черстве серце, щоб під час війни читати хай там які прекрасні вірші. Я нічого не відписала, бо сама не один раз думала про це від часу повномасштабного вторгнення. Але пізніше прийшло розуміння, що багато наших письменників гине на полі бою. Хтось гине, як Володимир Вакуленко, цивільна людина, в окупації під Ізюмом чи як Вікторія Амеліна від російської ракети в Краматорську. Пізніше ми влаштовуємо вечори їхньої пам’яті, читаємо їхні тексти, тому що в нас під час війни з’являється додаткова місія берегти їхню пам’ять і їхню спадщину. Але якщо ми будемо виступати тільки тоді, коли хтось загинув, і лише тоді публічно читатимемо чиїсь тексти, це буде катастрофа. Ігор Мітров, який є військовослужбовцем, влучно написав: «Там, де затихає українська поезія, затихають гармати, і туди скоро прийде русскій мір».».
«…інколи відчуваю, що потребую дистанції не лише від інших видів мистецтва, а часом і від самої себе».
Богдана Матіяш«Кожна література має таку кількість і якість жанрів, які вона здатна мати. …не маю чогось, чого мені в українській літературі бракує. Мені в ній вистачає всього. А жанрів, яких ми не маємо, маю вдосталь на читання в текстах інших літератур».
«Країна мрії... Навіть не знаю, чи є така. Хотілося б об’їхати Середземномор’я. І дуже хотілось би бодай зо два тижні провести на Святій Землі. А взагалі дуже люблю мандрувати, тому радо подорожувала б світом. Дуже люблю країни, в яких на вулицях немає сміття – там мені нарешті стає затишно. Хотіла би, щоб країною мрії врешті стала Україна…».
«Кожен твір – це лакмусовий папірець того, як я живу».
«Люблю фразу одного доброго священника про письмо: «Хто як дихає, той так пише». Думаю, вона дуже правдива, бо хоч би що і як ми писали, з наших книжок буде видно, які ми є всередині. Що нам важливо, що потрібно, а що, може, складно…».
«Мами немає майже 16 років. Знаю речі, яких я від неї навчилась, але як багато не встигла навчитися.. Зараз несподівано для себе почала плести, хоча раніше плетіння мене зовсім не цікавило. А тепер плету спицями і згадую, як багато плела мама. Пам’ятаю її рухи, її настрій, коли вона плела. Багато про неї говорити не хочеться – це розмова про найінтимніше. Його хочеться залишити собі і найближчим».
«Мені здається, що нам дуже потрібні книжки, які дають надію».
«Ми маємо відчути, що ми для себе цікаві».
«Ми в дитинстві дуже багато читали, вміли самі читати десь із чотирьох років. Грошей не було аж надто багато, але кошти найчастіше витрачалися саме на книжки, причому в нас була суто україномовна бібліотека. Ми теж дуже багато текстів вчили напам’ять».«Може, на одного хорошого критика треба більше хороших письменників, більше цікавих книжок.. Це ж теж виклик: коли маєш перед собою цікаву книжку, хочеш написати про неї бодай же наполовину так гарно, як написана вона. Зрештою, я думаю, що все це колись зміниться. Тобто буде і більше цікавих творів, і сформується справді фахове поле критичних рефлексій на них».«Напевно, кожен має якісь страхи, але не всі в них зізнаються навіть самим собі. Чим більше внутрішньої свободи в людині, тим менше вона має в собі страхів. Десь читала чи чула, що один із найпоширеніших страхів сьогодення – страх самотності або просто перебування на самоті. Люди бояться бути нелюбленими і нікому не потрібними. Це якась така величезна рана для світу – стільки людей, яким бракує любові і які відчувають страх так ніколи її й не отримати. Я теж маю різні страхи, і моя зустріч із ними для мене самої не була надто приємною. Знаю, що деякі з них долаю завдяки письму. Коли пишу, стаю внутрішньо тією собою, якою я покликана бути».
«Насправді складність побуту не залежить від того, творча людина чи ні. Думаю, що всі шукають компромісів, і розумні люди знають, що в побуті треба бути партнерами. Підтримувати одне одного й розділяти побут. Я щаслива, що мій чоловік (Костянтин Москалець – поет, перекладач, автор легендарної пісні «Вона» – пр. авт.) разом зі мною прибирає, любить мити посуд, тому з побутом загалом усе гаразд (усміхається)».
«Ніжність. Про неї хочеться не говорити, а проживати її. З ніжністю дивитися на того, кого любиш, прокинувшись зранку, поки він іще спить. І тим самим ніжним поглядом дивитися на нього, коли він прокинеться. Вчитися ніжної мови. Дивуватися, скільки її в тобі і як легко вона в тобі тече, коли любиш. Дякувати, що маєш із ким бути ніжним».
«Недавно я вчилась кататися на конях, і це було справді чудесно. Зрештою, я так само в цей час трохи з ними говорила, а не просто на них їздила. Останнім часом багато перекладала, причому не тільки «дорослі» книжки, але й одну дуже гарну казку з польської, на яку тепер шукаю видавця. Здійснила свою давню мрію – побувала в музеї Никифора Дровняка в Криниці. Час від часу саджу дерева. Це все дуже прості речі. Але, направду, мені подобається, коли можна займатися ними. Коли література перетікає в них, а вони в літературу…».
«Не хотіла б емігрувати з України. Дуже люблю свою землю. І хоч люблю мандрувати, до інших країн волію приїздити як гостя. І – обов’язково повертатися додому».
«Нецікаво бути в юрбі, нецікаво піддаватися під її вплив. Бути в юрбі – із теперішнім технічним прогресом – можна і сидячи вдома за комп’ютером і беручи участь у, скажімо, черговому «срачі» на Фейсбуці. Мало кому вдається її уникнути, і хоча на словах багато хто себе з юрбою не асоціює, але насправді піддається її течії».
«Обручка. Одна з найцінніших речей, яка в мене є. Ідеться не про її вартість, а про цінність того, про що вона говорить. Нагадує мені про таїнство вінчання, про людину, якій я присягнула на любов і вірність. Про те, якою цінністю є сім’я – особливо в час, коли сім’ї так часто зараз розпадаються або взагалі тоді, коли люди бояться укладати їх»
«Перше кохання. Мені було 9 років, коли я вперше закохалась. Цей хлопчик був сином друзів моїх батьків. Я була в нього закохана десь із півтора роки, і здається, то була взаємна симпатія. Але то ще такий добрий вік, у якому, коли закохуєшся, немає потреби говорити про «невзаємність». Ця перша закоханість минула спокійно і тихо, після неї прийшла наступна закоханість, а тоді – ще і ще наступні…».
Богдана Матіяш«Після повномасштабного вторгнення я подумала, що мало хто в Європі міг би так триматися, як українці в 2022 році, і усвідомила цілий комплекс цінностей, на яких тримається цей опір! Тоді почала розуміти, що мав на увазі владика Борис. За минулі роки ми дуже багато чого переоцінили. Багато українців вперше зрозуміли, що українські письменники не нафталінові, а цікаві. Подивіться, що відбувається з книгарнями! Я не знаю, скільки їх відкрилося в самому тільки Києві від часу повномасштабного вторгнення».«Письменники часто перекладають своїх колег. Зрештою, треба передовсім добре відчувати рідну мову для того, щоб перекладати. Коли перекладаєш, маєш перед собою одне слово, а обираєш між десятьма словами в рідній мові, якими можна його передати».
«Прикро, що люди не готові бути просто людьми, що часом треба гримнути, щоб тебе почули, щоб не сприймали як нижчого».
«Ревнощі багато говорять про нашу незрілість, якщо їх відчуваємо. Ми наче хочемо привласнити іншу людину, коли не даємо їй свободи, підозрюємо її в невірності, хворобливо перевіряємо, де і як вона є тощо. Де є зрілість, є довіра до того, кого любиш. І немає потреби його контролювати. Це все не приходить в один день, комусь треба довго доростати до того, щоб позбутися ревнощів».
«Сьогодні я не конче раджу читати книжки, нагороджені преміями. Бо й поза ними є чимало прекрасних видань. Українцям я б радила читати книжки не лише про війну, хоча їх також не можна оминати увагою: в них багато важливих свідчень про наш час. Водночас мені здається, що зараз дуже цінно тримати голову в тверезому розумі, не мати підвищеної тривожності, читати те, що розслабляє, заспокоює, мотивує. Колись я була вражена, дізнавшись, що Астрід Ліндгрен написала свою знамениту «Пеппі Довгапанчоху» під час Другої світової війни… Дуже раджу прочитати її «Щоденники воєнного часу 1939–1945»… А ще раджу читати те, що тішить серце, наприклад, українську поезію, особливо написану до 2014-го року. Сьогодні для мене ці наші ранішні тексти дуже цінні як своєрідна оаза спокою. Тепер ми вже не вміємо так безтурботно писати, як колись. Цікаво, що саме після 2022-го року поезію в Україні почали значно активніше читати, ніж раніше».
«Спокій в роботі, безумовно, треба. Це теж важливо – сісти і бути зосередженим, не відволікатися. Я насправді все подумую якось позбутися Фейсбука. Я пізно його відкрила, часто його деактивовувала, але в час карантину – це віконечко в світ. Ти багатьох бачиш тільки там, тому він усе ще зі мною. Але насправді, коли його в мене немає, працювати ідеально. Тоді ти контактуєш тільки з тими, кому ти дійсно треба, а не просто тебе хтось серфить і лайкає, або ти когось. От ідеальні умови – викидаєш соцмережі і працюєш.
І ще треба робити те, що тобі подобається. Не працювати над проєктами, які тобі чужі. Оце мої ідеальні умови».
«Так, я закінчила Могилянку, стала філологом. Я увійшла в середовище літераторів, несподівано для себе почала писати, бо в мене не було амбіцій стати письменницею. А деколи я прокручую цю уявну стрічку назад – от якби я пішла в УКУ (Український Католицький Університет – пр. Авт.), що було би? Я свідома того, що йшла би на богословський факультет, тобто це те, що мені завжди було близьке і цікаве, а з іншого боку – були моменти, коли я тішилася, що не є богословом. Я постійно думаю про УКУ, але розумію, що, може, тільки тепер був час отак сюди прийти, побути тут і відчути, чи можу я для нього щось дати, а не тільки він для мене. Словом, я потребувала опинитися тут».
«Хто я? Збоку видніше».
«Читачами моїх перших творів є приятелі й моя найстарша сестра. Я часто надсилаю друзям вірші – не для того, щоби вони щось сказали, якось їх оцінили. А просто – щоби тим, про що думаю і як я всередині себе є, поділитися».
«Чесно кажучи, не розумію, чому в масовій культурі така мода на єдинорогів, чому цей образ став фактично одним із її образів. Перетворився на, як тепер кажуть, таке «мі-мі-мі». Єдинороги всюди, але поза тим контекстом, який розкриває їхній символізм. Мене вразило якось, що єдиноріг згадується навіть у «Псалтирі». І цікаво, якими вони були насправді».
«У молитви немає іншого слухача, крім Бога, – несуттєво, чи це молитва приватна, а чи молитва спільноти. Поезія ж може мати багатьох інших слухачів. Хоча це правда – часом поезія, чи то в мить творення, чи читання, стає молитвою».
«У вільний час дуже люблю ходити по лісах, горах. А часом люблю просто сидіти в місті – під якимись деревами або в кав’ярнях – і читати книжки».
«У наших дітей не буде іншого дитинства. Малюки, які народились під час війни, не можуть поставити час на паузу і сказати: “Я через п’ять років буду бавитися”. Зрозуміло, що батьки намагаються організувати своїм дітям якісь свята, підтримувати для них дух радості, хоч для них вона в той самий час сусідить із горем».
«У психотерапії є правило: ми не цінуємо те, за що не платимо. Я з ним не вповні згодна, не можу поширювати його на всі аспекти життя, бо є безліч речей, яких не купиш – ні любові, ні здоров’я, ні міжлюдських зв’язків. Але певних речей, на жаль, люди справді не цінують, якщо ті приходять як дар».
«У 2022-му році у Львові я спілкувалася з родиною, яка виїхала зі свого рідного міста на сході України через обстріли. Вони тільки в розмові зі мною переходили на українську, а між собою говорили російською. Неможливо донести комусь потребу в українській мові, якщо людина каже: «Це наша мова, ми росли з російськими казками, мама нам колискову співала російською». Для того щоб ця потреба з'явилась, має бути відповідно продумана державна політика. Суспільство має розуміти цінність своєї мови й культури».
«У кожному говорінні й згоді слухати, у кожній бесіді звучить ось це добре «говори мені». У ньому – найзвичайніша і така добра тиша, малість, послух, довіра. Готовність слухати. Знання, що ті, кого так проситься, дорогі й важливі. Спокій бути перед ними малим. Згадати, як просять діти, і просити так само. Говори мені. Говори, і берегтиму все, що скажеш. Тебе також зумію берегти. Своїм проханням скажу, що мені це потрібно й важливо. Слухатиму слова гіркі й слова радісні. Зумію пережити їх разом із тобою. Зумію слухати те, що скажеш, як добру, найгарнішу у світі пісню. А ще – згадаю свою найгарнішу мову і вже знову нею говоритиму. Бо є стільки мов, захаращених і обтяжених різним сміттям, і ці мови заступають нам стільки добрих думок і слів. Не хочеться, щоб так було. Хочеться бути легким і вільним, із серцем чистим і малим. І аж доки воно таким буде, просити: говори мені…».
«Успіх – це набагато більше, ніж наші більші чи менші досягнення і значно більше, ніж слава, бо вона дуже скороминуща. Успіх – це не про впізнаваність і заможність, не про будування корпорацій чи створення стартапів. Для мене успіх – це про значно тривкіші цінності, ніж почесті, похвала й визнання».
«Що ж до молитви... зовсім не сприймаю її в категоріях і рамках жанру. Це так само, як із любов’ю. Можна описувати її, використовуючи для цього різні теорії, а можна просто любити. Не можу думати про молитву, як про жанр».
«Щастя… Воно в нас усередині. Якщо не віднайти його в собі, можна обійти всю землю в його пошуках і так нічого й не знайти. А ще щастя в довірі. В тому, коли відкриваємося одні одним, робимо назустріч одні одним один крок, другий… У безборонній довірі. У тому, коли наше серце достатньо велике, щоб розкритися до інших, щоб любити».
«Ніжність. Що вона для мене означає зворушливість?.. Що в нас шкіра не згрубіла остаточно, якщо є речі, які можуть нас зворушити. Що ми живі всередині, що в нас є щось тремке й дуже лагідне. Що до нашого серця можна достукатися. Якщо є речі, які нас зворушують, не боятимемося ані радіти, ані любити, ані, коли нам болітиме, плакати. Добре, коли зворушують вчинки якихось людей – тоді не раз бачимо себе меншими від них. Не переоцінюємо того, як ми є; можемо хотіти щось у собі змінити й виправити».
«Щодо сенсу життя, сили і мотивації після втрат на цій війні… Я дуже боюся відповідати на такі глобальні запитання і щось радити… Можливо, коли людина залишається віч-на-віч зі своїм горем, їй дуже складно його прожити. Якщо співпереживати його з тими, хто має подібний досвід, знаходити таких людей і ставати навзаєм опорою одні для одних, може бути легше знайти сенс жити далі. Коли нам боляче, нам здається, що наш біль найважчий. А коли роззирнешся і побачиш інших, зрозумієш, що їхній біль не менший, а, може, навіть більший за твій, і що ти сам також можеш підставити комусь своє плече…»
«Я ввійшла в письменницьке середовище, контактувала з авторами, яких шанувала, слухала і багато чого в них вчилася. Тоді почала змінюватися мова письма, відбулося багато внутрішніх трансформацій».
«Як читач можу ще раз порекомендувати «Ґоттленд» Маріуша Щиґла та й загалом зараз мені хочеться називати поляків… «Абетку» Чеслава Мілоша, дитячі вірші Юліана Тувіма «Пташине радіо», Войцеха Тохмана «Ти наче камінь їла» (її, щоправда, неймовірно тяжко знайти в книгарнях). З давніших видань радила би книжки Еріка-Емманюеля Шмітта «Дитя Ноя» та «Оскар і рожева пані», Януша Корчака «Дитя людське». З української літератури назву ще книжку Анатолія Дністрового «Письмо з околиці», а також давніше видану прозову книжку Марианни Кияновської «Стежка вздовж ріки».
«Я думаю, ми недооцінювали не лише нашу культуру, а й те, як у нас чудово працюють банки, як виявляється; який у нас добрий Інтернет, яка у нас залізниця. Нам хтось дуже успішно нав’язав цю меншовартість – що ви нічого не знаєте і ви цьому світові нічого дати не можете. Я зрозуміла одну річ, яку ще на Майдані говорив владика Борис Ґудзяк (митрополит Української греко-католицької церкви, голова Філадельфійської архієпархії в США. – Ред.), що Україна має що дати Європі, і коли вона це зрозуміє, відбудуться важливі зрушення…».
«Я теж свого часу намагалась поєднати багато речей навіть не так задля заробітку, а просто тому, що мене багато що цікавить. Хочеться і писати, і перекладати, і викладати, і редагувати цікаві книжки й долучатися ще до низки хороших справ. Якийсь час я працювала на кількох роботах, водночас писала дисертацію, дописувала до низки видань, долучалася до різних ініціатив і не враховувала, що це може мати наслідки. Коли тобі 20 з хвостиком, то здається, що до певного моменту можеш усе… Після розстрілів на Майдані й внутрішнього напруження, до якого я не була готова, – бо як це так, що в моєму місті в центрі хтось розстрілює, безкарно вбиває людей – я ніби втратила всю силу. Вона ніби вийшла з мене. Це мало дуже важкі наслідки, я довго не могла ходити, була як порожня кулька, з якої вийшло повітря. Я довго відновлювалась і мусила навчитися берегти себе. Зараз у мене є вихідні, які я не дозволяю забрати в себе жодній роботі».
«Я шаную тих, чиї книжки писано фактично що кров’ю: тих, хто вийшов із низів і чогось досягнув у житті; тих, хто переміг розмаїті хвороби й надихає своїми текстами інших; серце як сніг безтривожне і чисте тих, хто зазнав психологічного та фізичного насилля – і зумів зцілити себе після цього досвіду й жити далі, промовляючи своїм життям до тих, хто пережив подібне, що й для них є надія на зцілення. Я схиляю голову перед людьми, які, мов барон Мюнхгаузен, майже що витягли себе за чуприну із ситуацій, у яких вони опинялися і в яких доводилося виживати. Це справді успіх: пройти щось дуже болісне і жити далі. До того ж жити щасливо. Але страшенно не люблю тих, хто береться теоретизувати й вчити інших бути успішними; хто робить успіх самоціллю і товаром, що добре продається. Хто нав’язує комусь думку, що треба мати справу лише з успішними (читай: заможними, іменитими, відомими людьми – а отже, тими, від спілкування з ким можна мати якусь користь), хто підміняє успіхом справді підставові цінності й чесноти. Особливо коли ці теоретики замилюють очі зовсім молодим людям, виставляючи успіх як головну чесноту».
«Я відчуваю, коли можу говорити про книжку, – тоді, коли понад половина її вже готова».
«Я знаю людей, які йдуть у кав’ярні, в місця, де гамірно, де є музика. Тобто це ті, які не можуть працювати вдома. Комусь для роботи треба келійні умови, такого більшого чи меншого затворництва. А я починаю з того, що мені треба внутрішній мир, якась внутрішня чесність із собою».
«Я справді дуже люблю, коли можна бути тихо й спокійно і коли всього, що заповнює дні, не є надто багато. Водночас мені тяжко даються інтенсивні періоди, коли є багато роботи, зустрічей, читань тощо – і емоційно, і фізично від цього дуже втомлююся. Тому дуже люблю, коли можна побути непомітно й тихо, кимось дуже-дуже малим. Зрештою, людина мусить мати хоч трохи нагод побути в тиші, нагод проживати на щодень і внутрішню подієвість, а не тільки зовнішню».
«…я не думаю, що будь-який тиск – навіть найдужчий – може стати поштовхом до творчості. Письмо – це завжди найперше дар, а не втеча з вигнання. Починаєш писати тоді, коли відчуваєш у собі якусь внутрішню мову – ніби й близьку до тієї, якою говориш на щодень, а водночас інакшу, і вона звучить тільки в тобі. Пишеш тоді, коли багато всього бачиш своїм внутрішнім зором, аж починаєш хотіти про те все розповісти – навіть не знаючи, звідки це все в тобі взялось. Якось так і було в дитинстві. А якщо вже говорити про вигнання, то письменник і серед інших письменників може почуватися вигнанцем – бо мови, якими пишемо, не раз різняться так, що можна й серед них комусь почутися дуже чужим».

Фото:
https://center.ucu.edu.ua/blog/stypendiaty-sheptytskogo-pysmennytsya-bogdana-matiyash/.
https://news.obozrevatel.com/ukr/show/people/bogdana-matiyash-pro-festival-zemlya-poetiv-sprvzhnogo-kostyantina-moskaltsya-ta-knigi-yaki-radit-prochitati-ukraintsyam.html.
https://news.obozrevatel.com/ukr/show/people/bogdana-matiyash-pro-festival-zemlya-poetiv-sprvzhnogo-kostyantina-moskaltsya-ta-knigi-yaki-radit-prochitati-ukraintsyam.htm.
https://duh-i-litera.com/matijash-bogdana.
https://www.newlib.org.ua/cherez-usikh-nas-svit-chymos-zbahatyvsia-navit-iakshcho-tse-buv-prosto-nash-usmikh-iakyj-kohos-vtishyv/.

Джерела:
Матіяш, Богдана. Казки Різдва [Шрифт Брайля] / Б. Матіяш. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2016. – 22 с. – (Книга Брайлем). Матіяш, Богдана. Непроявлені знімки: поезії / Б. Матіяш. – Київ: Смолоскип, 2005. – 120 с.Матіяш, Богдана. Пісня Пісень / Б. Матіяш; худож. Б. Бондар. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2018.– 140 с.: іл.
***
Розмови про Україну. Ярослав Грицак – Іза Хруслінська / інтерв'юер І. Хруслінська; респондент Я. Грицак; пер. з пол. Б. Матіяш; авториз. пер. Я. Грицак. – Київ: Дух і літера, 2018. – 359 с. – Бібліогр. у виносках.Капусцінський, Ришард. Автопортрет репортера / Р. Капусцінський; пер. Б. Матіяш. – Київ: Темпора, 2011. – 133 с. – Бібліогр.: с. 129–133.
***

05.02.2025


Замовити літературу можна за посиланням

Дивіться більше матеріалів:   https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html