Габрієль Гарсіа Маркес: «Посміхайся, не принось біді задоволення»

В світовій літературі його вважають представником «магічного реалізму», головною ж магією його життя було кохання. Кохання до єдиної жінки, яка врятувала його від смерті та єдина, кого він впізнавав, коли вже був невиліковно хворий. Вона мала ім`я однієї з героїнь Олександра Дюма (старшого), в яку був закоханий Граф Монте-Крісто – Мерседес. Колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, видавець і політичний діяч; лауреат Нойштадтської літературної премії 1972 року, Нобелівської премії з літератури 1982. Його, за величчю та талантом, часто згадують поруч із іменами Хорхе Луїса Борхеса, Маріо Варгаса Льйоси, Хуліо Кортасара. Але, для порівнянь таких потрібно й самому бути окремішним, а ще пройти крізь невизнання та голод в одній з найбагатших столиць Європи, та будь-що не втратити віри у власні можливості.Родина, в якій з`явився на світ майбутній автор однієї з головних книг про самотність, була баготодітною та мешкала в старовинному провінційному містечку Аракатака. Батько – добра та чуйна людина за фахом телеграфіст, працював у дві зміни і вдома бував вкрай рідко, не говорячи вже про спілкування із дітьми. Матусі ж на найстаршого сина завжди не вистачало часу, бо дітей в родині було одинадцятеро. Її Габрієль вперше свідомо побачив, коли йому виповнилося два роки. З батьком познайомився у вісім. До цього часу Габ, як називали його в дитинстві, виховувався в будинку дідуся та бабусі по материнській лінії, які в подальшому стануть прототипами героїв чи не всіх його творів
У дитинстві він вигадував безліч цікавих історій, бо йому хотілося «прикрасити життя яскравими барвами». Хлопчика не розуміли, лаяли, називали брехуном, і лише дідусь ставився до фантазій онука зацікавлено та поблажливо. Можливо, відчував, що всі ті спроби фантазійного «пера» рано чи пізно стануть малому у нагоді. Можливо, не лишав його тієї самої безмежної уяви, що робить людину вільною. Дідусь був полковником у відставці, ветераном громадянської війни 1899–1903 років. Йому теж було чим поділитися з онуком, до того ж і атмосфера місцевості, де мешкала родина, була позначена численними міфами та легендами.
Якщо хочемо дізнатися якою ж саме є жінка латиноамериканка зразка сторіччя дев`ятнадцятого – це про бабусю Маркеса – Транкіліну. Дослідники зазначають, що була вона горда, цнотлива та заправляла усім в домі. До того ж, знала безліч неймовірних історій та була, як і дід, чудовою оповідачкою. Маркес дізнавався про духів, передчуття, прикмети й ознаки. З часом все це віддзеркалиться в його творах, і він позначить: «Я хотів зруйнувати демаркаційну лінію між тим, що здавалося реальним, і тим, що здавалося фантастичним, бо в світі, який я прагнув втілити, цього бар’єру не існувало».
Дитинство завершилось зі смертю дідуся, коли Габріелю виповнилось вісім років. Спочатку він потрапляє до інтернату, потім у дванадцять змінює рідну Аракатаку на місто Сапакіри, де вчиться в єзуїтському коледжі. Саме тут хвилі емоцій й туга за рідними спонукають взятися за перо.
З 1946 року Гарсіа Маркес – студент юридичного факультету в столиці Колумбії Боготі. Саме Санта-Фе-де-Богота  стане місцем видання першого друкованого твору письменника, яке з`явиться рік потому. Адвокатська кар`єра приваблює все менше, а невдовзі він і зовсім відмовиться від неї та присвятить себе журналістиці.
Він рухається письменницьким шляхом, немов навпомацки, шукаючи свою інтонацію, тему, героїв і з кожним рядком, вивіряючи все це з власним життям. Ігноруючи всі поневіряння та перші невизнання, з якими доводиться стикатись. «Нас оточують незвичайні, фантастичні речі, а письменники вперто розповідають нам про маловажливі щоденні події». Саме таких подій він буде старанно уникати в своїх творах.
У 1951 з`являється повість «Опале листя» з безліччю автобіографічних вкраплень. Саме тут побачимо витоки головної теми Маркеса – самотність та відчуженість. Надихнув на цю інтонацію молодого письменника Франц Кафка зі своїм «Перетворенням» і не лише щодо теми. Мова і про сміливість диктувати літературній історії власні творчі прозріння та знахідки. Демонструвати впевненість в тому, що ти зробиш це не гірше за попередників. В тому,  що немає нічого неприпустимого та забороненого в літературі – сідай і пиши. Далася взнаки й участь Маркеса у неформальній групі журналістів та письменників «Барранкілья».  В одному з інтерв`ю читаємо: «Барранкілья дала мені можливість стати письменником. Там мешкало більше іммігрантів, ніж у будь-якому іншому куточку Колумбії, – араби, китайці тощо. Вона була як Кордова в епоху Середньовіччя. Відкрите місто, повне розумних людей, яким начхати на те, що вони розумні».
Саме так відбивалась у відчуттях його спроможність дихати, сповнюватись вражень, рухати думки так само вільно, як рухаються хмари.
У 1961 році з`являється повість «Полковникові ніхто не пише» у 1962 році – роман «Лиха година» (1966).
У 1967 році – «Сто років самотності», після чого ще десятки творів. Дослідники зазначають, що вони лише доповнюють головний твір його життя, але з цим можна посперечатись.
Ще одна тема творчості Маркеса – трансформація влади та переродження її в тиранію. Про це у збірці «Незвичайна і сумна історія про довірливу Ерендиру та її жорстоку бабцю» (1972), роман «Генерал у лабіринті» (1989) і особливий, за визначенням самого письменника, роман «Осінь патріарха» (1975). В романі «осінньому» диктатор перебуває при владі стільки часу, що вже не пам'ятає, як до неї прийшов. «Він – істинно одномірна людина, і ця міра його – влада». Як сучасно, погодьтесь.
Маркес намагався писати і казки, але синам вони не сподобались. Напевно тому, що Габріель володів іншим ступенем магічного, що більше пасував для дорослих сюжетів. Але лише на відчуття письменник не зважав. Відомо, що повість «Полковникові ніхто не пише» він переписував одинадцять разів, працюючи над художньою та психологічною досконалістю. Критиків вона, на жаль, тоді не вразила, але досвід Маркес отримав чималий.
Літературою він займався паралельно з журналістикою, також писав кіносценарії. У 1985 році він повністю припиняє писати. Першою художньою книжкою після двадцятирічного затишшя стає повість «Записник з моїми сумними курвами». Йому й насправді було начхати про те, як саме будуть тлумачити сторінки його біографії, бо реальність є реальністю.
За місяць до офіційної презентації, рукопис незаконним шляхом потрапив до «піратів» і у продаж. Габ змінив фінал роману, й не складно здогадатись, що нечисленні піратські екземпляри, які не встигла вилучити поліція, являють справжню цінність для колекціонерів. Хоча це стосується всіх книг неперевершеного Маркеса, які відкриває читач, знаходячи ще коштовніші, що не мають ціни, зі свого серця.

У 1982 році Маркесу було присуджено Нобелівську премію з літератури: «за романи і оповідання, в яких фантазія та реалізм, поєднані у світі уяви, що віддзеркалює життя і конфлікти цілого континенту». Він став першим колумбійцем, який отримав цю премію. Маркесу її вручив король Швеції.
У 1999 році новий діагноз – ускладнена лімфома. Важкі операції в США і Мексиці, тривалий курс лікування, чутки і поголоси про здоров`я та смерть. Спершу це його дратувало, з роками сприймалося жартома.
Дізнавшись про діагноз, Маркес прийняв для себе єдине вірне рішення: «Я скоротив кількість друзів до мінімуму, відключив телефон, скасував поїздки й інші плани і почав писати день і ніч, без зупинки».
В останні роки життя до звичних болячок додалася хвороба Альцгеймера: інколи Габрієль не реагував ні на що та не впізнавав нікого, крім Мерседес. У 2006 році Гарсія Маркес оголосив, що більше не писатиме художньої літератури, і з тих пір публікував тільки мемуари. На початку березня 2014 року, в день свого народження, він з`явився перед журналістами востаннє.
У зв`язку зі смертю письменника влада Колумбії оголосила в країні триденну жалобу, а президент Хуан Мануель Сантос висловив свої співчуття в Twitter: «Тисяча років самотності та смутку через смерть найвеличнішого колумбійця всіх часів, висловлюю свою солідарність та співчуття родині».
Габрієль Гарсіа Маркес. Письменник, який вважав, що натхнення приходить тільки під час роботи. Людина, яка першим населеним пунктом в 1957 році, під час поїздки на Всесвітній фестиваль молоді та студентів у СРСР, побачила українське містечко Чоп, де провела близько п’яти годин. А ще, незважаючи на «польоти» фантазій своєї магічної літератури, він боявся подорожувати літаками. Сублімував J
Дмитро Павличко писав: «Маркеса людство не забуде. І можна сказати, що він не вмер. Він буде живішим тепер, коли до нього уже не можна буде написати листа... Але так буває завжди з великими людьми, які не є богами, але перемагають смерть, тому що у них є велика мета. У Маркеса НАПЕВНО була мета – сказати людству, ЩО воно є таке».
Протягом багатьох років щонеділі в один і той же час, в якій би країні не знаходився, Маркес телефонував матусі. Час від часу, руйнуючи слідом за ним зазначену демаркаційну лінію між реальним і фантастичним, дуже хочеться не написати листа, а саме зателефонувати Габові та почути від нього життєствердні оптимістичні поради, які підтримають, викличуть посмішку та заперечать тисячоліття самотності. З ним та без нього.  
Габрієль Гарсіа Маркес у «Пунктирах історії».