Таня Малярчук: «Чим далі я живу, тим більше вигадую»

Титульне фото: Таня МалярчукВона немов приростає до текстів, які пише,  та важко й довго їх відпускає, особливо, коли створює власний прекрасний світ. Так було, коли писала про підлітків, бо мала бажання віддзеркалити максимальну деталізацію, немов сама жила в цьому просторові.Вона не вважає свої книжки насправді дорослими, журналісти ж, у свою чергу, сприймають її героїв більш за реальних ніж із життя. Вона не сперечається та уточнює, що герої настільки справжні, наскільки нереальне все навколо в самому тексті. Реальність для неї поняття дуже об'ємне з максимальною кількість граней. І, коли віддзеркалює – це завжди нове неупереджене, цікаве та художне відкриття, як для неї, так і для читача.Українську письменницю та публіцистку Таню Малярчук, називають майстринею історичної прози. Уродженка Івано-Франківська, випускниця Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника з відзнакою, за фахом «філологія».
Друкувалася в часописах «Березіль», «Четвер», «Критика», «ШО». В Києві мала досвід журналістський на 5 каналі та в програмі журналістських розслідувань «Попередження з Миколою Вереснем». Оповідання й есе перекладені польською, румунською, англійською, чеською та білоруською мовами. В австрійському видавництві «Residenz» побачили світ книжки у перекладі німецькою («Говорити» 2009 р., «Біографія випадкового чуда» 2013 р.). «Von Hasen und anderen Europäern» – у берлінському видавництві FotoTAPETA в 2014.
Часто називає себе «не то жінка, не то прозаїк». Перша дитяча книжка «MOX NOX» з`явилась у 2018 у «Видавництві Старого Лева». У перекладі з латинської назва означає «надходить ніч».
З 2011 року мешкає в Австрії.
Один зі способів писання для неї – це  вигадати людину з вигаданою історією, «…її, річ, феномен, образ, і навколо будувала цілий світ». Але спосіб цей трансформується та доповнюється новими озоріннями.
В планах написати детектив про бароко, а якщо вона припиняє писати якийсь з текстів, це означає, що він вмер.
Критику вона не слухає та не читає і на деяких проміжках життя має впевненість, що ніколи не зробить того чи іншого. Написати може про все.
На її думку, розказана історія дуже часто стає правдою. «Найбанальніший приклад – слово "Ґренландія". …побачили здалеку зелені дерева і подумали, що це зелена земля. Так і назвали. При чому, що на березі були тільки три дерева. Розказали історію, і вона стала правдою».
Вона є стипендіаткою за програмами Gaude Polonia (Польща) та Junge Akademie der Künste (Берлін, Німеччина). Колумністка в українських та німецьких інтернет-виданнях Deutsche Welle та Die Zeit Online. Її роман «Забуття» (2016) про українського історика та політика В'ячеслава Липинського отримав літературну премію «Книга року BBC-2016».
У 2022 в німецькому видавництві Verlag Kiepenheuer & Witsch вийшла друком збірка німецькомовних есеїв Тетяни Малярчук «Розповідь продовжиться за мить, ми просто видихнемо» («Gleich geht die Geschichte weiter, wir atmen nur aus»). В анотації зазначено: «Ці есеї – подарунок: вони відкривають вікно до розуміння того неймовірного, що зараз відбувається в Україні. Лауреатка премії Інґеборґ Бахманн Таня Малярчук у захопливій та аналітично гострій манері демонструє, що войовнича експансіоністська політика росії робить із країною та її народом. І не тільки з 2022 року, а вже понад десять років».
Її колонки з соціальної проблематики – про  насилля в родині, творення національно-політичної ідентичності, проблеми усвідомлення себе носієм культури за кордоном. Відповідати на питання про власні причини такого формату висловлювання, для неї важко. Іноді здається, що й так чимало коментаторів, які можуть це робити, з іншого ж боку – розуміє, що багато хто може подумати саме так …тому все ж пише. «…в якийсь момент здається: а хто тоді зможе сказати, якщо не ти?! Всі думають, що не треба нічого говорити, бо є інші люди. І тоді я себе примушую».
Їй не цікаво робити героїв щасливими, бо вона не вірить в те, що на нашу думку є щастям, що воно є стабільним.
Титульне фото: Таня МалярчукДоволі часто вона відмовляється від інтерв`ю: «Якби я знала, що хочу сказати, я б це сказала, а не писала цілий текст….». Найбільш обговорюваний роман «Забуття» лишився в зоні її абсолютного мовчання навіть після антинагороди «ЛітАкцент року-2016» – «Золота булька». Єдина можливість дізнатись її думки у медійному полі – колонки з соціальної проблематики і більш  пізні за часом зустрічі із журналістами.
Вона є володаркою численних премій, лауреатств, нагород. В інфо-джерелах позначено «Kristal Vilenica-2013» (Словенія) за оповідання «Жінка і її риба»; лауреатство Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2013); перемога з літературною премією «Книга року ВВС-2016» за роман «Забуття», в 2018 в конкурсі німецькомовної літератури, який проводиться в м. Клагенфурт (Австрія) і лауреатство премії імені Інґеборґ Бахман (Ingeborg-Bachmann-Preis). 2018 – повість «Mox nox» отримала спецвідзнаку в номінації «Політ в дитліт» в «Топ БараБуки» та  увійшла до каталогу «Білі круки 2018» («White Ravens 2018»).
Переклади її книжок продовжують підкорювати світ: «Говорити» / Wien: Residenz, 2009); Von Hasen und anderen Europäern: Geschichten aus Kiew («Звірослов» / Berlin: edition.fotoTAPETA, 2014); Повінь / Überflutet (Ottensheim/Donau: Edition Thanhäuser, 2016); A biography of a chance miracle («Біографія випадкового чуда» / Cadmus Press, 2018); Blauwal der Erinnerung ("Забуття" / Köln: Kiepenheuer & Witsch, 2019); Zapomnienie («Забуття» / Wrocław: Warstwy, 2019) Vinvis der vergetelheid ("Забуття" / Amsterdam: Meulenhoff, 2022); Forgottenness ("Забуття" / New York: Liveright, 2024).
«Забуття», за її словами, коротка історія двадцятого сторіччя в Україні з усіма її трагедіями та падіннями. І про те, що робити з цією спадщиною, тим, хто вижив і дітям, тих, хто вижив. І про те, що під час писання вона йшла наосліп в цю тему.
Великим поштовхом для неї був рік 2014 і Майдан, як етап дорослішання. Сатирична сюрреалістика перших текстів, коли крізь сльози смієшся на повний голос. «Тому, що історії твоєї землі, з якими ти виріс настільки жахливі, що без захисного сміху їх ніхто не буде слухати і це єдиний спосіб їх розповісти». І до «Забуття» вона так і розповідала і почувалася в них добре, і вони не були політичними в класичному значенні. Це був перший роман, в якому вона хотіла серйозно взятися за тему та віддатися їй та «не грати клоуна» або не намагатися бути смішною там, де це недоречно.
Вона хотіла розповісти первісну історію головного героя в ракурсі історичного фікшена, але з дуже серйозним ставленням до фактів. Але під час написання з`ясувалось, що без аlter ego – це неможливо.
З сучасних українських авторів до перекладу письменниця рекомендує Артема Чеха, Ганну Улюру, Олександра Михеда, Артема Чапая, останню поетичну збірку Артура Дроня.
Для неї писання – це процес думання, бо і кожного разу по-новому потрібно складати цілий світ, «мені хочеться абсолютно чогось нового і я вже інша … Головне, завершити війну, яка є надзвичайно великим тригером. І нова література з`явиться…».
Творець власного світу Тетяна Малярчук у «Пунктирі».

«…Але скільки можна виправдовуватися і намагатися переконати імперський розум в тому, що Теофан Прокопович – не русскій мислітєль, а Дімітрій Ростовській – це Данило Туптало?
Скільки можна розказувати про те, як у 1627 році у Москві публічно були спалені книжки, видані в українських та білоруських типографіях, "за слог еретический" (сучасною мовою це означає – бо були занадто європейські)? І все далі перебирати в пам’яті імена професорів Києво-Могилянської академії, які століттям пізніше були вислані Петром Першим хто куди просвіщати темний народ і творити міф великого русского міра….».
Титульне фото: Таня Малярчук«В останні дні писання роману "Забуття" я відчувала таку силу в руках – мені здавалося, що я можу написати цими руками будь-що. Я була така сильна і впевнена. Але цей стан також минає. Якби ви зараз мені сказали написати хоча б одне речення, я б не змогла цього зробити. Я втратила зв’язки між словами».
«В українській мові я відпочиваю і насолоджуюся, а в німецькій я насолоджуюся, але історія куца. Бо я знаю, наприклад, три слова на позначення чогось німецькою, в той час українською цих варіантів може бути сто. Тому в німецькому тексті я мушу говорити тільки по суті. Я повинна розуміти, що я хочу сказати… А ти ж не завжди знаєш, що ти хочеш сказати».
«Говорити про людську гідність даремно, мені і так ніхто не повірить. Натомість перефразую чудесний вислів (той в, якому замість слова "обдури" в усному мовленні вживається більш наочне): обдури ближнього свого, будь ласка, на здоров'я, але пам'ятай, що в такому разі дальній обов'язково прийде і обдурить вас обох. Але ви цього не помітите, бо будете надто зайняті один одним».
«Геніальних людей небагато, …Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ».
«Живу у Відні, займаюся тим, чим займалася завжди. Формально моє життя мало змінилося. Додалася ще одна мова, яку треба вчити, але вимушена самоосвіта для такої ледачої людини, як я, тільки на користь. Загалом я сприймаю зміни по-буддистські спокійно – отже, так мало бути. Щось я втратила, щось отримала. Мій маленький світ став ширшим. Але чим ширший світ, тим більше самотньо в ньому почуваєшся. Я втратила якесь фізичне відчуття коріння, але з іншого боку зрозуміла, що коріння – категорія ілюзорна. Я ніколи їх не мала».
«…занадто впевнені голоси теж викликають підозри».
«Люди мають свій розум і можуть вибирати, якою дорогою йти. Може, вони для цього й народжуються, щоб робити вибір. Тоді видно, ким вони є насправді».
«Маю два улюблених міста Івано-Франківськ та Відень. У цих містах мені приємно жити. В одному я народилася, в іншому помру – гарна була б біографія».«Мені цікаво написати німецькомовний текст. Але це інша річ – писати іншою мовою. Для мене українська, як би я добре не знала німецької, – материнська, і писання німецькою – це інший процес».«Мені важливіше гарна історія, аніж корисна. Тому я не стала журналістом, а стала письменником. Із мене нікудишній журналіст, бо я допридумувала заради гарної історії. Відчуття гарного – це мій єдиний критерій. І якщо я досягла його – мені більше нічого не потрібно».
«Між божевіллям і здоровим глуздом немає чіткого кордону, як немає кордону дощу».
«Народ без грошей страшний, бо втрачає різноманіття виду. Бідні люди стають злодіями або філософами, третього не дано».
«Немає такого, що хтось скаже: "Це добра книжка" – і всі в це повірили. Натомість є так, що хтось скаже: "Це добра книжка", а другий із ним не погодиться. Потім обов’язково з’являться люди, які будуть заперечувати других, і люди, які будуть заперечувати третіх. І немає кінця у цьому. Немає правди».
«Не знаю, чи я віддячила долі за те, що вона мені дала – можливість писати. І чи я пишу достатньо добре – не можу судити. Але мені щастить».
Титульне фото: Таня Малярчук«Не дай боже потрапити під приціл цих новітніх демонів постсовєцького інтернету. Один раз дослухавшись до їхнього зміїного шепоту, ти вже в сітях, ти піймався, вважай – пропав».
«…прочитала блискучу книгу Олександра Бойченка «Мої серед чужих». Я чекала від нього чогось такого з часів "Щось на кшталт шатокуа" і дочекалася. Люблю розумні іронічні дослідження про дорогих мені письменників. А найбільше враження цього року – романи швейцарської франкомовної письменниці Аготи Крістоф «Товстий зошит» та «Неписьменний». Українського перекладу нема, а це без перебільшення геніальні тексти. Переведіть хтось їх, будь ласка!».
«Перша книжка, яку я отримала у шкільній бібліотеці після "Букваря", називалася "Тобі, рідний краю, і честь, і любов". Це була патріотична лірика маловідомих галицьких поетів початку 20-го століття. Більшість віршів я досі знаю напам’ять».
«Роблячи свою роботу, потрібно перестати її оцінювати як добре чи погане, реагувати на критику як добру чи погану. Тому що не має значення, як хто критикує; має значення, що ти зробив, що ти віддав цьому. Я ще не досягла цього рівня – все одно падаю в провалля зневіри. Я не буддистка».
«Самотні люди сповнені темряви, їх дуже легко злякати».
«Так завжди стається з тим, що ненавидиш, воно ніколи тебе не відпускає».
«Треба бути відкритим до всього, що світ вам каже. Бо після того, як ви покинете його – в жоден інший не потрапите. Не варто потішати свою лінь небилицями про інші світи, де ви зможете надолужити втрачене в цьому. Інших світів нема. Якби вони були, то Бог не приховував би від нас їх існування. У Бога немає причин приховувати свою велич».
«У момент писання ти відчуваєш, що написано добре. Бо людина відчуває, коли робить щось добре. Коли вона дійсно тут і тепер віддана справі і не розуміє, що відбувається навколо неї. Ось це і є момент повної концентрації, певна форма медитації. А потім я читаю, що це, наприклад, найбільше розчарування. І потому потрапляю у ситуацію, коли перестаю вірити собі. Забуваю, як було добре, коли я це писала. Ці реакції викликають у мене сумніви. Тому найкраще – не читати, не реагувати».
«У мене була мрія. Щоправда, я починаю думати: може це вже й не така добра мрія – мати будинок. І я порахувала, що якщо я напишу книгу німецькою мовою (а я вже це можу зробити), її видадуть у німецькому видавництві і куплять 700 тисяч людей – то я зможу купити собі будинок. Я навіть думала так розпочати роман: "Я б хотіла купити собі будинок… Це може бути ціллю, але чи є це цінністю? Я можу бути абсолютно самотньою у цьому будинку і нікому не потрібною. Це ж не буде щастя...»
Титульне фото: Таня Малярчук«Українські ж герої швидше розкажуть на пам'ять пів "Кобзаря", ніж прочитають підручник з історії України. Натомість вони зовсім не вміють бути хитрими, а хитрість часто куди важливіша для перемоги, аніж сміливість. Ахіллес вбив Гектора, але Одіссей зі своїм дерев'яним конем взяв Трою».
«Чому в Україні зараз розвинута поезія (а у нас вона прекрасна)? Тому що поезію легше написати – не в енергетичному сенсі, а в сенсі часу. Тому що прозовий текст – це щоденна робота. Маєш ти настрій чи не маєш. Настрій приходить зазвичай в процесі».
«Чим далі я живу, тим більше вигадую, пишу не-правди. Правди художньої, але не правди тої, яка відбувається навколо мене».
«Щастя – це коли ти сконцентрований, коли ти тут і тепер. Коли ти повністю віддаєшся. Навіть коли ти страждаєш – це також щастя. Нещастя – бути маріонеткою, потьмареною людиною, не керувати своїм життям… щастя – це ясне мислення. Його складно досягнути. Я його не досягла. До нього неможливо дійти».
«Щоб від цього всього неминучого відволіктися, людина вірить. Тут варіантів багато. Можна вірити в Бога або в щось йому подібне. Можна вірити в те, що все буде добре. Можна вірити в краще майбутнє, в ліву ідею, як це робить безпечна європейська молодь, у свою країну, як це роблять американці і росіяни, у депутатів і президентів, що вони нарешті отямляться, бо, чесне слово, скільки можна?! Вірити можна у що-завгодно, головне, щоб цей орган, який відповідає за віру, не атрофувався».
«Є добрі письменники, які вміють добре писати. А ті письменники, які добре пишуть постійно, тобто не одну книжку, а багато книжок підряд – то ці письменники-професіонали. Така моя теорія. (Усміхається)».
«Є у мене один гріх – терпіти не можу дурних людей. І хоч я розумію, що дурість – це річ відносна, а моя нетерпимість більше говорить про мене, ніж про тих, кого я вважаю дурним, але все одно не можу нічого з собою вдіяти і грішу.
«Я вірю, що є люди, які будуть, як Кафка – відомі після смерті. Але переважна більшість добрих книжок писана тоді, коли в людини є час. А також, коли в людини є за що купити їжу чи вирушити в подорож».
«Я щаслива людина. Мені завжди щастило на людей, які мені допомагали».
«Я не пишу біографії і більше не робитиму цього. Тому що мене не цікавить правда, реальність. Мене цікавить процес писання, а він ніяк не залежний від реальності».
«…я розумію, що є константні речі, які ніколи не будуть релевантними, тобто відносними. Є демократичні цінності, права людини, і від них можна відштовхуватися».
«Я навчилася пишучи довіряти собі і своїй совісті, моральності чи естетичному відчуттю: що є добрим, а що – ні. Іноді гарне і корисне входять у суперечність – це правда, але тоді я віддаю перевагу гарному. Ось це, мабуть, моя відмінність від людей, які не пишуть художньої прози».


Джерела:
***
Малярчук, Таня. Біографія випадкового чуда: роман / Т. Малярчук. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 238 с.
Малярчук, Таня. Забуття: роман / Т. Малярчук. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2016. – 256 с.
Малярчук, Таня. За такі гріхи Бог ще подякує / Т. Малярчук; колажі Т. Малярчук. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020. – 136 с.: кольор. іл.

14.10.2024


Дивіться більше матеріалів:   https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html