Андрій Любка: «Лише закохані вміють так промовисто мовчати»
 Він – фанат Юрія Андруховича, бо вважає, що той повернув в українську літературу свободу й аристократичність.Він є людиною, яка під час війни зовсім не асоціюється зі своїми ліричними творами, бо є, як зазначають цілком справедливо журналісти, «найсистемнішим» волонтером країни. «Я зрозумів, що моя функція як письменника на цьому етапі полягає в тому, що я маю згуртувати аудиторію, яка в мене є, і через неї стати посередником. Тобто як месенджер між тими людьми, яким щось треба, і тими, які хочуть допомогти. Так воно й закрутилося…». Автор популярних романів «Карбід» і «Малий український роман», чудових, чуттєвих збірок «Спати з жінками», «Кімната для печалі», «Саудаде» (за яку здобув премію Шевельова в 2017 році). Він – випускник Мукачівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою та Ужгородського національного університету за спеціальністю «українська філологія», опанував балканістику у Варшавському університеті. Часто говорить, що відчуваєте себе балканцем і порівнює рідне Закарпаття з цим куточком світу. Написав про це репортажну книжку «У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани» (видавництво «Meridian Czernowitz»). Щодо захоплення цією темою, зазначає: «Це взагалі важко пояснити, бо любов логічного пояснення не має. Ідеться про якусь магію. Так само було в мене з Балканами. Коли я почав навчатися і пізніше став туди їздити, то перелопатив просто гори профільної літератури про цей регіон, сам дуже багато чого побачив. Мав різний досвід спілкування і пригод на Балканах. Чесно кажучи, в якийсь момент ці поїздки мене перенаситили. Я відчув, що мені цього вже забагато. Тому й вирішив написати книжку, щоб поділитися оцим знанням». Тема зачепила настільки, що нею буквально жив і кого б не зустрічав, починав розповідати про Балкани, про те, як функціонує тамтешній книжковий ринок, як там працюють із темою війни, називав імена найцікавіших письменників. Увесь масив не озвученого хотілось систематизувати. «Умовно кажучи, скинути із себе баласт». Репортажні балканські історії підкорили, в 2019 Андрій Любка став фіналістом конкурсу «Книга року BBC». Його втілень вистачить, без перебільшення, на декілька життів. У свої 37, крім вищезазначеного, є членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Волонтер, який протягом війни передав у ЗСУ понад 325 автомобілів; нагороджений медалями Головнокомандувача ЗСУ та Міністра Оборони України.  Андрій – директор Інституту Центральноєвропейської Стратегії (ICES); у 2023 році ввійшов до списку «100 лідерів України» за версією Української Правди; лауреат Літературних премій «Дебют» (2007); «Київські лаври» (2011); Фонду Ковалевих (США) за найкращу прозову книжку року (2017), лауреат премії імені Юрія Шевельова за модерну есеїстику (книжка «Саудаде», 2017); премії імені Джозефа Конрада (2024).Він є автором поетичних, прозових збірок, творів для дітей, фіналіст конкурсу «Книга року BBC» з романом «Карбід»( 2015); член Українського центру міжнародного PEN-клубу; колумніст видань «Радіо Свобода», «Збруч», «День». Його творами цікавляться видавництва Австрії, Словенії, Македонії, Великої Британії, Литви, Сербії, Боснії і Герцеговини, залюбки перекладають та видають. У 2016 році в люблінському видавництві «Warsztaty Kultury» вийшов «Karbid», рік потому роман став фіналістом престижної центральноєвропейської премії ANGELUS. Вірші та переклади Любки ощасливили сторінки журналів «Київська Русь», «ШО», «Всесвіт», «Потяг-76», «Post-Поступ», альманахах «Джинсове покоління», «Карпатська саламандра», «Корзо», «Кур’єр Кривбасу». Його твори по справжньому полюбляють в Европі, й він сам з цікавістю та захопленням переклав чимало видатних поетів і прозаїків із Польщі, Сербії, Хорватії. Андрій – учасник багатьох українських і міжнародних культурних заходів у Берліні, Варшаві, Києві, Празі, Стамбулі, Кракові, Інсбруку, Ляйпціґу, Львові, Одесі, Харкові, Дармштадті, наприклад, письменницьких резиденцій в Кракові, Вентспілсі, Ґраці, на острові Ґотланд, в Бучачі, Печі, Хорватії та Сербії; стипендіат низки європейських програм; один із кураторів Міжнародного літературного фестивалю «Київські лаври–2009 та 2013»; Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz (2014). Він – гостьовий редактор спеціального числа польського журналу «Tygiel Kultury», присвяченого сучасній українській культурі (Лодзь, 2010), спецвипуску про Україну до сербської щоденної газети «Данас» (Белґрад, 2016), та співредактор українського числа шведського журналу «20Total». У 2012 році разом з Dj Dimka Special-K видав альбом аудіовіршів «Перед вибухом поцілуємося», в 2013 – альбом аудіопоезії «Я ненавиджу ранки». У 2021 році «Дикий театр» у Києві поставив виставу за романом «Карбід» (реж. – Олексій Доричевський). У 2016 році посів 10-те місце в рейтингу «Топ-100: впливові люди Закарпаття», який щороку укладають експерти ужгородської газети «Неділя». У лютому 2012 року читачі порталу Мукачево.нет під час відкритого голосування обрали Андрія Любку «Найзавиднішим женихом Закарпаття». У 2013 році зіграв головну роль в романтичному кліпі гурту «Rock-H» (Рокаш) на пісню «До милої».  Зараз одружений. Має двох доньок.Для нього громадянська позиція – понад усе. Крім участі в передвиборчих українських кампаніях, має досвід спостерігача президентських перегонів в Білорусі на боці опозиційного кандидата в 2006, учасник акцій протесту. Просидів 15 діб у білоруській в’язниці, був висланий з країни. До переліку його статусів і векторів діяльності – програмний директор Форуму розвитку Re:Open Zakarpattia, співорганізатор академії Dilemma в межах Dialogues on Europe та головний редактор ініціативи Re:Open Ukraine. Амбасадор проєкту 4.5.0. Recovery Center – ефективного майданчика для відновлення і реабілітації українських героїв. Окремі твори перекладено англійською, німецькою, китайською, португальською, івритом, російською, чеською, польською, сербською, македонською, литовською, словацькою, грузинською, румунською та турецькою мовами. Часто буває на передовій у волонтерських справах. Страшно буває, безумовно , але на його думку, страшніше тим, хто туди не їздить, і рідним, коли чекають. «Уяви, ти їдеш 1415 кілометрів з Ужгорода до Краматорська (Венеція ближче!), проїжджаєш всю країну, радієш, що у нас є такі землі і такі краєвиди». Під час повномасштабної війни його приємно здивувало рідне Закарпаття: «…війна змінює не тільки Схід України, а і Закарпаття. У нас дуже маленька область, і до війни відсотків 40 чоловіків були за кордоном на заробітках. Але більшість з тих, хто лишився, пішли на війну. У кожної родини на Закарпатті хтось воює. Це особиста зміна: коли член твоєї сім’ї воює на Сході, це дуже змінює тебе. Наші закарпатці охороняють кордони на Херсонщині, на Харківщині. У контрнаступі на Харківщині у вересні найбільші втрати понесла саме наша 128-ма закарпатська бригада. Інша наша частина стоїть під Бахмутом, і це для мене – символічний акт єднання України. Це такі речі, які змінили людей. Мені приємно бачити, як змінилося Закарпаття. Я ніколи не бачив такої кількості прапорів, які виставлені у вікнах, як зараз, такої кількості людей у вишиванках! Раніше я був патріотом України, а тепер я патріот Закарпаття». Він вважає авто справжнім співавтором і його найулюбленіший спосіб подорожування – автомобілем, «тому що він романтичний і дозволяє самому прокладати маршрут. Автостопом ти рухаєшся магістральними трасами, а подорож машиною дозволяє дорозі певним чином диктувати твій маршрут. Побачив вказівник на монастир ХІІ століття, руїни якоїсь споруди або просто цікаву назву села (наприклад, Кастрат на півдні Сербії) – і просто повертаєш кермо та їдеш туди». Андрія найбільше цікавлять провінції, бо вважає, щоб зрозуміти Україну, «недостатньо прилетіти до Києва і чотири дні походити ним, зайшовши в ресторани, Софію Київську або Києво-Печерську лавру – і все. Мені здається, що важливо поїхати на Волинь, Слобожанщину, Південь, Закарпаття, в Галичину. Але так само не достатньо побувати в Ужгороді, Луцьку, Харкові, Полтаві чи Херсоні. Важливо потрапити в райцентри і села, подивитися, як там живуть люди, чи зачинені в них ворота, яка там узагалі атмосфера. Скажімо, на Закарпатті є села, куди не їздить жоден громадський транспорт. Якщо людина не має машини, їй доведеться пройти дванадцять кілометрів пішки». Український письменник перекладач і есеїст, народжений в Ризі, який мешкає в Закарпатті та є його справжнім патріотом – Андрій Любка у «Пунктирі». «Всі справжні любові випадкові!»«…вони в навушниках. Дивна спроба відгородитися від шуму, створивши собі свій власний». «…війна залишає після себе дуже багато калік. І це не лише мова про людей, які там позбавилися якоїсь кінцівки. Це люди, які отримали травми ментальні, яких ми не бачимо, але вони є. І людина з цим живе, вона не буде такою, якою була до війни. Велетенський виклик для майбутнього України – як повернути їх до нормального життя, як побороти хейп військових, які спочатку отримуватимуть всі рейтинги, а потім рейтинги зникнуть. Як потім знайти порозуміння всередині суспільства – це наш найбільший виклик». «Все просто – їм (росіянам) нема різниці, що бомбити. Те, що вистрілили у (пам'ятник) Шевченка у Бородянці, це, без сумніву, символічний акт, але це, скоріш за все, стріляв орк, якому від нудьги просто захотілося так зробити. Я не думаю, що у них є окреме бажання знищувати саме культурні будівлі. Але війна – це битва символів. Бо коли ми звільняємо якусь територію – ми вивішуємо на флагшток український прапор, наш символ повернення на ці території. Тому для них українська культура є символом, який треба знищити.  Зараз найважливіше для нас, людей культури, – мобілізувати суспільства західних держав, створити потужний рух знизу, щоб вони вимагали від своїх урядів надавати Україні допомогу. Культурні діячі – посередники у розмові з суспільством».«Коли відчай і зневіра навколо згущуються в непроглядний туман, саме час податися в море, щоб солонуватий вітер виїв усю темінь з очей». «Лише закохані вміють так промовисто мовчати». «Лінія фронту захищає наші поля, нашу можливість жити, зростати. Це поле важливе, бо бачимо, яку кількість роботи маємо зробити всередині країни з точки зору зміни культурних кодів, українізації, а також і за кордоном». «Мені здається, що навіть у серйозних питаннях варто мати дрібку гумору й дивитися на світ трохи примруженим оком. Багато речей не є аж такими однозначними й аксіоматичними». «…Мені хотілося трохи побути в білій сорочці, на сцені. Згадати, як це. І ось що цікаво: на зустрічах у тому ж Києві людей було значно більше, ніж перед війною. Я зрозумів, що людям хочеться ковтнути цього повітря «з минулого життя». Плюс спілкування, звісно: людина – істота соціальна, нам час від часу треба бачити людей навколо. Такі інтелектуальні зустрічі – це ще й цінна можливість рефлексувати, разом створювати трохи глибший контекст, ніж просто обговорення новин про війну, разом спробувати осмислити умови, в яких усі ми зараз живемо. Одна із задач таких зустрічей – ще й давати надію, тому я свідомо читав позитивні тексти. Мені хотілося, щоб глядачі вийшли із залу з відчуттям легкості». «Ми маємо говорити про сучасність, просувати образ модерної України, яка не говорить, що «у Х столітті Київ був, а на місці москви було болото». росія воює за свою візію минулого, а ми – за свою візію майбутнього, за права людини, ринкову економіку, відкриті кордони, права нацменшин тощо». «Ми всі десь жалілися, що нам погано живеться в Україні, але з початком війни раптом прозріли й побачити, що насправді безмежно любимо її. Виявилося, що ми непогано живемо, бо з наших домівок виносять якісь пралки, які для нас звичні речі, а для росіян – мірило багатства». «Ми як пострадянська країна, яка намагається вирватися з третього і перейти у другий світ, цікавимося тим, що підсвічується великими прожекторами. Нас більше захоплюють французи, британці, німці, хоча нам було б корисніше та продуктивніше думати про словаків, чехів, поляків. Про останніх, до речі, знаємо більше, вони активно промотували свою культуру тут. Й польська мова та культура будуть все більш знаними серед українців». «Моя позиція в тому, що ми взагалі не маємо цікавитися росією. Мене дуже дратує, коли якісь новини звідти проникають у наш культурний простір – чи погані, чи хороші. Я не хочу про них взагалі нічого знати. Це – найкраще. Не ненависть чи зневага є ознакою сили, а байдужість. Коли все одно, що в них там відбувається. Російська культура – це для росіян. Нам вона не має бути цікавою. Як на мене, це марна трата часу, який ми могли б витратити на дослідження української культури». «Моя нова книжка «Війна з тильного боку» вона фактично про третій рік життя в часи повномасштабного вторгнення. Як людина цивільна, як людина, яка живе на заході країни, далеко від зони бойових дій, але часто буває на прифронтових територіях та займається волонтерством, я хотів зібрати найцікавіші сюжети, всі цікаві історії, колізії, які траплялися зі мною, або моїм колом під час волонтерської роботи. Починаючи від Ужгорода та закінчуючи Бахмутом, у якому ми були ще у 2022 році вперше. Розповісти про людей, які допомагають, розповісти про людей, які мобілізувалися в армію, розповісти їх біографії, взагалі показати людське обличчя спротиву в Україні.Тобто хоч ти і живеш у мирних декораціях, але проникнення війни дуже глибоке. І ти ніколи не знаєш, ця жінка, яка сидить в кафе – ти не знаєш, де її чоловік. Або цей чоловік, який поруч сидить – ти не знаєш, чи він не вернувся у відпустку, наприклад». «Найбільша нагорода для волонтера натомість – це бачити, що військовий, якому ти привозив автівку і який зараз воює під Авдіївкою, світиться в WhatsApp зеленим кружечком. Це дає сенс рухатися далі». «Нам потрібно більше концентруватися на діях. І думати про те, що кожен прожитий день наближає нас до чогось кращого. Кожного дня стає більше світла, сонця, тепла, а з приходом тепла та весни нашим військовим буде легше просуватися на фронті. Маємо думати про це». «Наш найбільший культурний символ – герої-військові та те, як вони зупиняли «другу армію світу». Ми, діячі культури, можемо щось пояснити, допомогти зрозуміти, але наші військові – це центральна тема, навколо якої все обертається. Їхній образ уже перейшов у категорію попкультури на Заході. Я впевнений, що вже з наступного року Голлівуд почне знімати фільми про наших героїв». «Помиляється той, хто вважає, буцім блокноти вигадали для запису важливих справ, аби нічого не забути, все виконати, все встигнути. Принаймні у мене це навпаки. Припускаю, що блокнот насправді – це відкрита болюча рана, яка нагадує тобі про те, чого ти так і не зробив. Хоча з року в рік плануєш». «Росіяни можуть насолоджуватися своєю культурою, але було б добре, щоб український народ, м’яко кажучи, узяв паузу в цьому процесі пізнання російської культури. На кілька поколінь. Щоб нас взагалі не цікавило, що там відбувається» «Розмова з письменником – це глибоке буріння, розмови про різницю менталітетів українців та росіян, пояснення важливих історичних процесів. Ми говоримо про Україну та як зберегти її культуру в час війни, не скотитися до рівня тварин, які живуть під страхом бомб. Це розмова не про звірства росії, тому що про них відомо всім з новин. Письменники працюють з глибшими пластами». «Сідаючи в це таксі, розумієш, що життя дивиться на тебе у дзеркальце заднього виду з поглядом цього випадкового таксиста: втомлено і з недовірою». «Україна буде. Якою? Мені здається, що кращою. Але попри всі оптимістичні думки, сценарії, я б все-таки хотів наголосити, що це марафонський біг. Нас чекають після перемоги складні часи, можливо, ще складніші, ніж зараз. Нам доведеться пережити глибокі економічні перетворення, у нас майже повністю зруйнована індустрія на сході країни, треба дати роботу мільйонам людей, подумати, що будувати й куди залучати інвестиції. Але беззаперечний плюс – можливість творити таку Україну, яку ти хочеш».  «Увага до письменників значно зросла, це правда. Наприклад, я написав текст про те, як я військовим везу каву. На дві сторінки. Цей текст заробив мені кілька тисяч євро, тому що він перекладений на 16 мов, і опублікований в Австралії, наприклад. У мене ніколи не було публікацій в Австралії.Ця публікація з'явилася не тому, що я дуже класний, а тому, що я – український письменник. Іде полювання на український голос. Тобто в цьому сенсі, безумовно, це наш час, коли нас чують і нас шукають. Попри те, що друкарські підприємства піддавалися обстрілам, були перебої з постачанням паперу, попри те, що частина книгарень зачинили свої двері або знищені, більшість видавців вийшли в плюс. Тому що люди почали купувати українську книжку. Наші люди почали більше цікавитися українською культурою і робити це, можливо, всупереч своєму власному бекграунду, поглядам до того, думкам, що українською не може бути цікаво. Людям, які переходять на українську, потрібна якась практика, вони намагаються читати. І це дало великий стимул всій галузі. Але тут, напевно, я не є характерним, бо я став волонтером, і це також певна медійна історія – більше людей почало цікавитися мною. Тобто я отримав великий потік нової аудиторії». «Усе найкраще в житті траплялося зі мною випадково. Ну, може, й не все, але те, що можна назвати пригодами, – точно. Так просто цікавіше жити: коли зранку ще не знаєш, де опинишся ввечері». «…у кожній людині є прекрасне й потворне. Але чому прекрасне з нас треба витискати силою обставин, а потворне так легко вилазить саме?». «Хто напише роман про велику війну? … «Хто це може бути, чорт його знає. Можна довго повторювати цю тезу, що наш Гемінґвей зараз сидить десь в окопах... Невідомо, хто зможе краще описати війну – чи це має бути людина цивільна, чи військова. Я завжди намагався дотримуватися такого принципу: написати про щось, не описуючи його. Тобто скажи про війну, не говорячи слово "війна". Так зробив чудовий сербський письменник Срджан Валяревич у романі "Комо". Це роман про війну, де ані слова про війну. Його герой їде на резиденцію на озері Комо: вечірки, дорогий алкоголь, пригоди. Це чувак з проклятої країни, яку бомблять, і в його житті є один нормальний місяць. У книжці ані слова про війну і про ті тяжкі умови, з яких він приїхав, але вона стала культовою. Іноді я думаю, що, можливо, найкращий роман про війну буде насправді про тил; про людину, яка намагається зберегти нормальне життя, коли навколо війна. Буде багато хороших романів, який з них здобуде міжнародну славу – ніхто не знає». «Чомусь мені подумалося, що наше життя нагадує вигнуте дзеркало: першу його половину ми дивимося вперед, у своє майбутнє, а з роками все більше відводимо погляд від теперішнього й ховаємо очі від прийдешнього, що вже не обіця бути довгим». «Це важливо – мати свою локальну історичну пам’ять. Бо патріотизм починається саме з малої батьківщини. Ми маємо можливість зараз наповнити вулиці місцевим контекстом, згадати тих, хто будував це місто, виховував тут цілі покоління. Бо саме ці люди й зробили Ужгород Ужгородом». «…Юрій Андрухович. Я взагалі великий його фанат. Мої студентські роки припали на його пік популярності, коли Андрухович був найважливішим голосом в українській літературі. …Він повернув в українську літературу свободу й аристократичність. Він пише так, ніби це мова шляхетних людей. Його українську мову, те, як він складає її в слова, хочеться вивчати. Все їхнє покоління: і Ірванець, і Неборак, інші – ці люди розхитували Радянський Союз гумором. І сміх працює далі. Сміх – це для нас взагалі релігія. Все почалося з Котляревського і після цього для нас сміх є одним із різновидів нашої колективної зброї… І от Андрухович, його «Московіада» – це висміювання Москви, центру, імперії. І воно в якийсь момент почало працювати на Україну, українізувати нові середовища. Для нас зараз важливо створювати інфраструктуру культури, тому що українська культура повинна асоціюватися з успіхом. Андрухович на початку 2000-х яскраво контрастував із типом письменників зі Спілки письменників, в якихось запилених піджаках, які весь час скаржаться на деградацію нації і таке інше. …десятиліття Андруховича перетекло в десятиліття Жадана. …ми бачилися з Сергієм не так давно в Ужгороді. Він зібрав нас у драматичний театр, величезний зал на 800 місць.  Зібрав чувак, який виходить і просто читає вірш. Там немає якоїсь програми, танців навколо. Люди прийшли слухати українського поета. Це шок (жестикулює). Це уже більшої зірки в поезії не може бути.…Третій (поет – письменник, авт.) – важко (замислюється). Тут взагалі мала би бути гендерна рівність. І треба було би назвати Оксану Забужко». «Я закінчив її (збірка «Щось зі мною не так»), збирати ще за півроку до вторгнення. Вона мала піти у друк у листопаді. А я належу до тих людей, хто здав і забув. Є два типи письменників: ті, хто болісно ставиться до правок, якщо його, не дай бог, виправили, то капець, наступили йому на горло; та ті, хто здав і забув. Я навіть ніколи не затверджую правки. Книжка мала вийти в березні, всеукраїнська презентація планувалася влітку. Коли у видавництві MeridianCzernowitz мені вже влітку сказали, що відправляють у друк, я її вже навіть не перечитував. Для мене це як дитина, яка виросла, закінчила школу та переїхала в інститут до іншого міста. Вона почала жити іншим життям. Так, ця збірка є зліпком певного моменту, емоційного часу, її важливо так зберегти. Відповідно, я в ній нічого не змінював». «– Як під час повномасштабної війни бути письменником? – Можливо, поетам зараз краще. Поет може написати вірш – ти переживаєш щось, написав вірш або на коліні, або на якійсь серветці. Але ти не можеш писати прозу, ти не можеш писати роман, бо ти не можеш перемкнутися. І працювати над якимись флагманськими жанрами, великими творами, мені здається, неможливо. Мало хто зараз може повноцінно працювати». «я хотів би створити щось типу щоденника війни пізніше. У мене є певні нотатки, і я обіцяв собі, що цього року буду прокидатися на годину раніше та писати. Ці нотатки – не література в чистому сенсі, радше якісь підслухані фрази чи мої спостереження, які шкода забути. Коли почалася війна, мені написала листа Дубравка Угрешич – хорватська письменниця, біженка війни, яка написала дуже багато текстів про війну. Її лист був лаконічний, вона написала: «Колегу-письменнику, бери блокнот і записуй, все забудеться. Нотуй! Це найважливіший час у твоєму житті, який визначить все твоє подальше існування, і ніколи в тебе як у письменника більше не буде важливішої теми. Але ти як письменник маєш все записувати, найдрібніші речі». Але, слава богу, у нас є Фейсбук, багато чого ми постимо туди. Це як наш щоденник ХІХ століття». «Я написав кілька есеїв на початку вторгнення, один з них був перекладений на 16 мов, здається. Це було тоді єдине, що я міг писати – мені здавалося, що ось у такий спосіб ми, письменники, тримаємо інформаційний фронт. Але ще тоді, в березні, я відкрив для себе лайфхак: я добре засинав, тільки коли був дуже втомлений. У березні я почав займатися гуманітаркою: зустрічав на вокзалі, вантажив у буси та поїзди на Харків, які тоді йшли з Харкова порожніми, а назад – із допомогою. Я знав, що сьогодні завантажу, а завтра ввечері воно буде в Харкові, де ці посилки чекають. Я повертався додому, був виснажений і вирубався, і саме це рятувало від новин. Так я і підсів на це, а пізніше зосередився саме на автівках: ми їх закуповуємо в Європі, механіки їх ремонтують, та відвозимо на фронт. Я не аж такий там перфекціоніст, але я люблю доводити справу. Я займаюсь цим 24 на 7, сиджу ночами на кордонах, бо фури з машинами заїжджають через вантажні термінали зазвичай вночі. Це займає увесь мій час. Важливо, що всі ці люди роблять це безкоштовно. І вони не якісь пафосні патріоти у вишиванках. Я думаю, у нашого механіка взагалі немає вишиванки (Сміється). Важливо, що є синергія людей, і що ми змогли налаштувати цю систему». Фото: https://www.facebook.com/photo/?fbid=1971144893195862&set=a.412888800869484.https://www.facebook.com/andrijlyubka/photos/pb.100064451032388.-2207520000/2627784920865186/?type=3. https://www.facebook.com/frontera.ngo/photos/t.100064451032388/950962808646421/?type=3. https://poltava365.com/andrij-lyubka-mentalna-mapa-v-nashij-golovi-vidriznyaetsya-v.html. https://www.facebook.com/photo.php?fbid=672020241623004&set=pb.100064451032388.-2207520000&type=3. Джерела: Війна з тильного боку / А. Любка. – Чернівці: Мерідіан Черновіц, 2024. – 276 с.: мал. Любка, Андрій. Саудаде / А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2017. – 188 с. Любка, Андрій. Карбід, або Неймовірні трагікомічні пригоди однієї шляхетної людини і цілої зграї мерзотників, які дерлися через кордон водою, небом і суходолом, аж змусили героя опинитися в підземному царстві тіней: роман / А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2015. – 288 с. Любка, Андрій. Кілер+: [збірка оповідань] / А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2018. – 174 с. Любка, Андрій. Кімната для печалі / А. Любка. – 2-ге вид. – Чернівці: Померанцев Святослав, 2022. – 186 с. Любка, Андрій. У пошуках варварів. Подорож до країв, де починаються й не закінчуються Балкани / А. Любка. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2019. – 382 с. Любка, Андрій. Сорок баксів плюс чайові: збірка поезій / А. Любка. – Кам'янець-Подільський: Рута. – [Б. м.]: Meridian Czernowitz, 2012. – 124 с. Любка, Андрій. Спати з жінками / А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ: Meridian Czernowitz, 2014. – 168 с. Любка, Андрій. Твій погляд, Чіо-Чіо-сан: роман / А. Любка. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2018. – 334 с. Любка, Андрій. Щось зі мною не так / А. Любка. – 2-ге вид. – Чернівці: Померанцев Святослав, 2023. – 251 с. *** Волонтери. Мобілізація добра: збірка / уклад. І. Карпа. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2015. – 253, [3] с. *** Басара, Светислав. Фама про велосипедистів / С. Басара; пер. з серб., авт. післям. А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2017. – 288 с. Валяревич, Срджан. Комо: роман / С. Валяревич; пер. з серб. А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2016. – 206 с. Єрґович, Мілєнко. Батько / М. Єрґович; пер. з хорв. А. Любка. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2019. – 191 с. Єргович, Мілєнко. Волґа, Волґа: роман / М. Єргович; пер. з хорв. А. Любки. – Чернівці: Книги-ХХІ, 2021. – 280 с. – Волга, Волга. *** https://www.zhitomir.info/news_220833.html https://suspilne.media/culture/575607-absolutno-zrozumilo-so-hersonsina-ce-nasa-zemla-tak-samo-ak-zakarpatska-intervu-z-andriem-lubkou/ https://vogue.ua/article/culture/lifestyle/pismennik-andriy-lyubka-pro-vigoryannya-nagorodu-vid-zaluzhnogo-ta-velikiy-ukrajinskiy-roman-pro-viynu-51350.html https://www.pravda.com.ua/articles/2023/09/17/7420138/ https://kultura.rayon.in.ua/topics/551138-kulturne-pole-rosiyska-velikaya-ta-misiya-ukrainskikh-mittsiv-intervyu-z-andriem-lyubkoyu https://lyubka.net.ua/ https://poltava365.com/andrij-lyubka-mentalna-mapa-v-nashij-golovi-vidriznyaetsya-v.html Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
