Юлія Кубай: «На багато запитань своїх героїв я можу дати відповідь»

Окрім письменництва, вона ще вміє та полюбляє малювати. Уродженка містечка Ковель на Волині з'явилася на світ у родині вчителів. Сімейна бібліотека була великою. Серед улюбленців – Конан Дойл, Жорж Санд, Джек Лондон. На  малювання та художню школу часу не вистачало, оскільки за покликом душі  більш близькими  були предмети з математики, хімії й історії. Та і вступала вона до Національного авіаційного університету. Щоправда, на спеціальність уже більше гуманітарну – «Видавничо-поліграфічна справа». Пізніше закінчить магістратуру за спеціальністю «Технології електронних мультимедійних видань» із відмінними оцінками. Юлія є авторкою наукових статей про електронні мультимедійні технології в освіті, має патент за розробку електронного зошита для лабораторних робіт із фізики.Письменництво з'явилося в її житті в 2012 році і це був своєрідний сеанс емоційної допомоги, коли вона довіряла аркушам все, що відбувалося в її житті та в душі.Гумористичні замальовки у 2015 році завершилися написанням уже зовсім не гумористичного роману «Душа», що став володарем ІІ премії Всеукраїнського літературного конкурсу у номінації «Романи» – «Коронація слова» (2016).
З першого погляду може показатися, що пише вона стримано та без емоцій, але в цій виваженій філігранності (недарма полюбляла точні науки) та лаконізму рядків – своя захоплива магія.
Наступна книга з амбітною назвою «Ідеальність» створювалася цілих три роки та пройшла певне коло невизнання і випробувань – чотири відмови від видавництв. Але у 2020-му роман все ж отримав відзнаку «Вибір видавництва "Клуб сімейного дозвілля"» на тому ж літературному конкурсі «Коронація слова».
Отже сьогоднішня героїня «Пунктиру» ніколи не зупиняється на досягнутому у підкоренні бажаного та цілком справедливо вважає: «Усе починається з лінії Долі. Прямої без будь яких вигинів та розгалужень. Вона бере свій початок від народження, першого крику, погляду, світла та пролягає вперед через роки життя».

Цитати від Юлії Кубай.

«Колись я прочитала пораду для письменників: "ви повинні писати так, щоб вашу книгу було легко екранізувати". І ось після цих слів моє бажання побачити свою книгу на екрані кінотеатрів чи на стрімінгових сервісах – зросло в декілька разів. Тому так, я хочу екранізувати свої твори».
«Колись у школі ми думали: чому вся наша література така сумна, похмура і зі стражданнями. Тепер ми знаємо відповідь. Ці події хочеться закарбувати і передати наступному поколінню, щоб вони теж знали і пам’ятали те, що ніколи неможливо забути».
«По собі знаю, що багато того, що пережила, я вписую в свої сюжети, але більше як емоції та переживання. І тепер на багато запитань своїх героїв я можу дати відповіді».
«Кожного першого січня я складаю список, чого я хочу досягнути впродовж року. І перші два рядки у мене займає наступне: перше – бути щасливою; друге – проводити більше часу із рідними. Коли я знаю, що з рідними все гаразд, і сама відчуваю себе щасливою – то все інше досягається швидко».
«Мені здається, що письменники щось мають в собі, тому дуже часто передбачають. Я написала про штурм Капитолію, зранку просинаюсь – по всіх новинах. Була пандемія у книзі, трапилося в реальності, війна. І я вже думаю: «В мене там була перемога. Все буде добре!».
«Письменникам потрібно повчитися писати будь яких персонажів. Звичайно всі люди різні й на рахунок моєї першої книги, мені казали: «Так чоловіки не поводяться»… Певна сцена з «Ідеальності» відбулася в реальності… Людина мені розповіла, що вдіяла саме так і так. І я про себе думаю: «Непогано. Супер!»
«Я беру ідеї з життя. Іноді це буває наукова стаття прочитала й у голові починає крутитися механізм. До мене приходять герої… Слово, ситуація, я це бачу одразу фіксую та розумію, що з цього можна створити. Спочатку я пропрацьовую героїв.., хоча це не факт, вони можуть потім зникнути та появляться нові. А ще, якісь малесенькі точечки, по яких я повинна пройтися і які точно попадають до сюжету… Я викидаю потік думок на папір. Моя перша чернетка – це перше, що спало на думку…»
«Якщо навіть таке трапляється, що я не маю можливості писати – я думаю над книгами. У перші дні війни у мене в тривожному рюкзаку лежали зошити з усіма записами та ручка. Пам’ятаю, як у ніч штурму Києва лежала в холодній ванній (бо вже не хотіла спускатися в підвал) і шкрябала ручкою під світло ліхтарика у зошиті, занотовувала щось по своїх книгах, а за вікном – лунали постріли».