Григорій Косинка (Стрілець). Крилаті літери

Крізь скруту та поневіряння дитячого життя він завжди бачив образи прекрасного, він і псевдонім свій – «Косинка» взяв від польових квітів – червоних косинців, в які вдивлявся на улюбленій Київщині, немов в усі таємниці Всесвіту. І Всесвіт згодом повернеться до нього доленосними зустрічами, немов на чарівному човні винесуть його хвилі на берег літературний.
Серце його з того ж дитинства було сповнене  щирістю українських пісень, які чув від матусі та односельців. Це майже перше, що він почав записувати у зошити, ледве навчившись грамоті в чотири роки, завдячуючи дідусеві. А ще з вражень дитинства – читання книжок, які він завжди просив привезти батька, й особливе захоплення «Конотопською відьмою» Григорія Квітки-Основ`яненка.
Подавшись у чотирнадцять до Києва на заробітки, бо родина, де було ще п`ятеро дітей, лишилася без годувальника, він вже й не сподівався вирватися з тяжкого нужденного життя, з немилої роботи чистильника взуття.
Але ж випадок, про який він писатиме неодноразово: від одного зі своїх клієнтів, який переконався, що вміє Гриць читати та писати, отримує хлопчина клаптик паперу з порадою прийти наступного дня до Київської земської управи. Майбутній письменник отримує посаду кур'єра-реєстратора, до того ж влаштували його на навчання до вечірніх класів гімназії. І знову випадок, бо потрапив Григорій на навчання до небайдужого та зацікавленого вчителя словесності Павла Івановича, якому припали до серця твори юнака про дитинство, і він порадив йому вчитись, бо має талант.
Ще один подарунок долі – рідний дядько по матері був письменником. Калістрат Романович Анищенко розповів Григорію і про безперервну працю над собою, і про необхідність навчання, і про музеї, театри та лекції, які неодмінно потрібно відвідувати. А ще про «швидку оцінку становища, щоб мати, приступаючи до роботи, власні образи та ситуації». У допомогу й коріння родинне, що знав найкраще, що пережив та відчував серцем разом із селянською «грішною земелькою».

Українську революцію Григорій Косинка зустрів у лавах повстанського загону отамана Зеленого, пізніше опинився в лавах армії УНР.
Взимку 1919-го стався його дебют у часописі з невеликою нотаткою «З робітничого життя», пізніше з`явились – «Уривки з щоденника», «Малюнки життя», «Лист з села», «Попівська грязь», «Маленький фейлетон», «Неньковці». Невдовзі на шпальтах газети «Боротьба» з`являється оповідання «На буряки», що має підзаголовок «Згадка з дитячих літ».
Деякий час Григорій навчається в Київському інституті народної освіти, але коштів на науку та життя немає. Він не припиняє писати, виступає на літературних вечорах і зібраннях Всеукраїнської Академії Наук, найчастіше його просять читати новелу «В житах». Читає Косинка завжди на пам`ять, артистизмом вражає, публіка в захваті. Він продовжує друкуватись у газетах і журналах, працює редактором у різних виданнях, відповідальним секретарем Всеукраїнського фото-кіноуправління (ВУФКУ), сценаристом на Київській кінофабриці, у Державному видавництві України, на радіо.
У 1922 році з`являється збірка «На золотих богів» про події Громадянської війни. Максим Рильський, Сергій Єфремов, Володимир Винниченко, Василь Стефаник високо оцінили творчу працю письменника. Стефаник навіть назвав Григорія «сином з Дівич-гори». У відгуку відомого літературознавця Сергія Єфремова читаємо: «Побут б’є з них, іскриться своїми типовими рисами й дає справжній образ сьогочасного, може, не глибокий, трохи одноманітний, але свіжий, живий, яскравий». Отже, як бачимо, до порад Калістрата Анищенка молодий письменник дослухався.
Режимові радянському творчість Григорія Косинки була не до вподоби, тим більше після того, як у винниченківській «Новій Україні», що виходила в Празі, надрукували його новелу «Анархісти» поруч із циклом нарисів Валер`яна Підмогильного «Повстанці». До того ж Косинка вступає до літературної організації «Ланка», яку так само як і перейменовану на «Марс» («Майстерня революційного слова») офіційна критика сприймає жорстко та войовничо.
І знову доленосна зустріч, цього разу – особиста. В 1924 році письменник знайомиться з Тамарою Мороз, яка присвятить йому все своє життя, буде щиро та завзято відстоювати його ім`я й після смерті.
Цікавий той факт, що Тамара закінчила Другу українську гімназію, де викладав латину Микола Зеров, вважав її найкращою ученицею. До речі, батько Тамари, Михайло Мороз, був головою Всеукраїнської православної церковної ради УАПЦ, та й мешкало подружжя в одному з будинків на території Софійського собору, де часто збиралися члени групи «Ланка». Григорій же, як пишуть дослідники, ще за три роки був присутній на першому Всеукраїнському церковному соборі Української автокефальної православної Церкви, який відбувся у Києві.

У тому ж, 1924-му, не пропускають до друку нову книгу Григорія Косинки «Новели дезертира». Йому намагаються допомогти Микола Хвильовий і Микола Зеров – даремно. Два роки потому з`являється нова збірка «В житах» високо оцінена колегами та літературознавцями. Косинка пише про сучасне селянське життя, зміни, які спричинили в Україні революція та Громадянська війна. Наростають звинувачення у куркульстві та буржуазному націоналізмі. Завдяки таланту Григорія в історію увійде сталінський кат Станіслав Косіор, який перетворить життя письменника на справжнісіньке пекло.
Твори  його все частіше повертають із редакцій, на адресу звучать погрози. Працювати Косинка не припиняє, єдиним місцем, де це можливо є сценарний відділ Київської кінофабрики. На початку 1930-х з’являється збірка «Серце», яку після друку одразу забороняє до розповсюдження Головліт.
Письменника намагаються максимально відлучити від творчої праці, забороняють будь-які статті та переклади. Йдеться, зокрема, про переклад «Мертвих душ» Миколи Гоголя, видання виходить через кілька місяців після його смерті без прізвища перекладача. Сміливість підписати редагування бере на себе літературний побратим Косинки – Валер`ян Підмогильний, розстріляний за тією ж сфабрикованою справою трьома роками пізніше.
У щоденниках Григорія Михайловича читаємо: «Цькування, мислю я, повинно мати якісь межі, а виходить, що ні, що я помиляюсь. Все-таки я держуся. Не втрачаю ґрунту під ногами, хоч його давно вже можна було б згубити, бувши на моєму місці».
Його виступ на письменницькій конференції 1934 року в Харкові, вражає позачасовою сміливістю. Він називає письменників, схильних до влади та «соціяльних» замовлень, не інженерами, а міліціонерами людських душ, гнівно висловлює емоційний протест проти таких перетворень від яких й дихати вільно неможливо. Зал завмирає від нечуваної сміливості та передчуття біди і висловлює невдоволення «міліціонерами». Відповідь не забарилась: в ніч з 4 на 5 листопада 1934 року Косинку заарештували, звинувативши у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти керівників партії та уряду.
Він пише дружині з ув`язнення, просить пробачення за те, що все так склалося, просить не тужити та не просити про побачення. 15 грудня того ж 1934 він отримує вирок, того ж дня Григорія Михайловича Косинку розстріляно в підвалах Жовтневого палацу. Місце поховання письменника невідоме. Вдова вважає, що це неподалік від Лук’янівської тюрми.
Тамара Мороз доклала всіх можливих зусиль для реабілітації чоловіка, для повернення нащадкам його спадщини – творів, щоденників, світлин, які були вилучені катами під час арешту. Через рік після вбивства чоловіка було арештовано старенького батька Тамари, вона й сама чекала на ув`язнення, диво, що цього не сталося.
Григорія Косинку було реабілітовано 19 жовтня 1957 року посмертно. Частину новел було видано в часи «хрущовської відлиги», повністю художня та публіцистична спадщина побачила світ в 1988 році. Літературознавці вважають найбільшими творчими здобутками новеліста «Фавст», «В житах», «Мати», «Політика», «Заквітчаний сон», «Серце», «Гармонія».
Для української історії в цілому непереможним здобутком є життя людини, яке цілковито було присвячене ствердженню гідності української нації. Життя, що лишилось крилатими літерами на сторінках історії виборювання нашої свободи.
Цитати яскравого новеліста часів «Розстріляного Відродження», кожна фраза якого, немов куля золота у серце небайдуже, в «Пунктирах історії».