Лариса Денисенко: «Людині заважає бути щасливою насамперед вона сама…»
 Вона схожа на діамантову ексклюзивну пружину, яка надає швидкого та досконалішого прискорення багатьом діям, проєктам, речам. Власному життю та життям тих, хто поруч. Цілеспрямована, амбітна, принципова, талановита. «В дитинстві займалася музикою, співами, спортом і танцями, добре вчилася в школі й мала до біса друзів, з якими гралася. І все встигала! Бо мені все було цікаво, а коли тобі цікаво – в тебе прискорюється темп, це відбувається непомітно для тебе, але обов’язково відбувається». Прискорення, зокрема, надало їй можливість стати кандидатом у майстри спорту в плаванні та великому тенісі.Читати вона почала з чотирьох рочків, з семи їй надали доступ до бібліотеки для дорослих. Заборонених книг або годин для читання – не було. Відпрацьовуючи етюди на піаніно, вона замість нот, «ставила на їхнє місце, наприклад, детектив Агаті Крісті». Поділ на дитячі та дорослі книжки теж був відсутній. Мудрі батьки. «Пампушку» Мопассана та «Парфумера» Зюскінда читала ще в молодшій школі. Звичайно не все розуміла, згодом перечитувала. «Читання книжок – це спілкування з цікавою людиною, ще не відомо, чи буде вона тобі подругою, чи дратуватиме, але книжка працює як в емоційній площині, так і в площині розвитку інтелекту. З книгою ніколи не сумно... Читання дає можливість побачити у будь-якій професійній сфері або ж у стосунках з людьми те, чого б ви ніколи не побачили, якби не читали». Книга, напевно, стала першим імпульсом для багатьох її втілень, хоча вона категорично не планує своє життя і все, що трапляється, за власним ствердженням, саме її знаходить. У 2002 році, тоді ще дилетант від літератури, отримала гран-прі «Коронації слова » в номінації «Роман» навпіл із письменницею Мариною Гримич. Твори свої називає міськими романами.Між письменництвом та юриспруденцією не обирає, а вважає потрібним до цікавого додавати цікаве і переконана, що людині потрібно час від часу мінятися самій та міняти щось у своєму житті. За головне вважає кохати та читати, частіше сміятися, але не дозволяти нікому робити з вас посміховисько. З початком військового вторгнення 2022 року не полишала Києва, надає правозахисну підтримку постраждалим від насильства, є авторкою «Щоденників війни».  Вона не дуже полюбляє, коли її запитують про модельну кар`єру, бо насправді зробила після цього багато важливих речей та й кар`єрою це назвати не може. Скоріше захопленням юності. «Кожній дівчинці-підліткові хочеться зрозуміти, яка вона. Нами опікувалися люди, що знаються на красі, на вмінні подати себе, вони нас навчали і дуже багато дали мені у плані впевненості в собі. Можна питати в Клаудії Шиффер: «Боже мій, ви кинули кар’єру моделі, переключилися на щось інше – як, чому?!». Я ж не була топ-моделлю. Це просто досвід. У кожної людини буває багато дуже різних юнацьких досвідів. А коли ти вже юрист, який реалізувася, до того ж починаєш писати книжки – тепер от додалася телевізійна кар’єра, – згадувати постійно про ті часи просто смішно».Вона має дві з половиною вищі освіти. Закінчила юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, факультет міжнародного публічного права в Центральному європейському університеті в Празі та тренувальні курси з законопроєктування при Міністерстві юстиції Нідерландів. Саме в цій країні вчили писати закони за нідерландською моделлю. Подобалась їй і кар`єра державного службовця в Міністерстві юстиції. Одне з головних досягнень – підготовка до ратифікації повного пакету документів Європейської конвенції з прав людини, відповідно до якого громадяни України тепер можуть відстоювати свої права в Європейському суді з прав людини у Страсбурзі. Вважає, що це саме те, заради чого варто працювати юристом, бо їй завжди була цікава justice у значенні «справедливість». Лариса Денисенко має досвід викладацької роботи в Українському центрі правничих студій при Київському інституті міжнародних відносин. Є експертом Ради Європи з питань прав людини та національних меншин, експертом ПРООН з питань участі громадян у вирішенні державних справ. Має досвід праці в приватній адвокатурі у цивільних справах. Є офіційним представником Міжнародної неурядової антикорупційної організації Transparency International. Організувала і провела першу європейську конференцію щодо скасування смертної кари в Україні. Готувала та консультаційно підтримувала конституційне подання щодо неконституційності застосування смертної кари. Юридичний світ до її літературної діяльності поставився неоднозначно. З одного боку – консервативно-насторожено, колеги ж друзі зраділи, бо для них, та й для самої себе, вона розкрилася по новому. «Батьки досі не розуміють, як це сталося, – зазначає Лариса, – і чому саме з нею. «Мама постійно каже: «Боже, у нас же в сім’ї ніхто не писав!». Неначе письменник – династійна професія. У нас у сім’ї і юристів не було! Хтось має бути першим».  На рекламу конкурсу «Коронація слова», яка була постійною, уваги не звертала. Але раптом подумала, чи не спробувати? Українських письменників на той час вона взагалі не знала, окрім Оксани Забужко. Читала Жадана, Андруховича.Збірка з 10 новел «Забавки з плоті і крові» з`явилась за два тижні.Мову опановувала саме під час написання: «…тоді українська стала для мене викликом, який я прийняла. І мені це вдалося. …вивчала її завдяки кодексам, Конституції та… інструкції Міністерства юстиції й наказів». Подобався сам процес, про результат вона не замислювалась, зупинитися не могла. На роботі шліфувала якійсь закон, розмовляла з клієнтами і продовжувала набирати на комп’ютері дебютні рядки. Сліпа дівчинка, яка співає біля Андріївської церкви має реальний прототип сліпої рудої дівчини, яку Лариса якось побачила на Андріївському узвозі. «Коли вони («Забавки») виграли, для мене це було щось зі сфери фантастики. Я знала, що в конкурсі беруть участь професійні літератори, і раптом – перше місце!». Голосували Василь Шкляр, Марія Матіос, що для неї й досі є великим дивом. «Конкурс проводився анонімно без авторських імен і журі вирішило що історію про кохання сліпої дівчини і парубка, який іноді полюбляє перевдягатись в жіноче плаття, написав молодий чоловік, до речі, так само як в книзі «Кавовий присмак кориці»... тому дуже здивувалися, коли побачили мене – далеко не хлопця і не студентку, а жінку бальзаківського віку». Їй на той час виповнилось тридцять, здавалося б, цілковито зреалізована. Але коли вона отримує якесь підтвердження власних здібностей, кинути це вже не може. «Це в неї ще з дитинства, коли навчалася в музичній школі, в якусь мить дико набридло грати на фортеп’яно, нестерпно! Але всі казали, що в неї талант, гарні пальці та розтяжка й вона мусить». Літераторство її захопило, вона й досі не знає, як складеться далі, має сумніви виходить в неї, чи вона – графоман. До того, за власним зізнанням має один пунктик – довіру до академічної освіти. Вона не є філологом, журналістом, лінгвістичної основи професійного письменництва теж не має. «Постійно мучуся й сумніваюся: може, й справді, грець із ним, покинути і займатися собі тихо юриспруденцією? А писати ж кортить, воно в голові крутиться! Але крутиться й у графомана... Проте закінчивши «Забавки», я відразу ж почала писати «Кавовий присмак кориці». Не думаючи про те, чи вийде книжка. Все одно писала для себе». У 2004 році вона надіслала на «Коронацію слова» п'єсу «Посібник з полювання на дідусів», «яку встигла написати, коли вдавалося перепочити від революційного процесу, п'єса стала лауреатом…».  «Модель в одного з найтоповіших модельєрів світу, радник одного з найвідоміших політиків, п`ять романів за перших три роки літературної праці, правник, письменниця, публіцист, казкар, телеведуча на каналі «1+1», драматург…». Коли це все перелічуєш, здається на декілька життів.Іноді бувало, що Лариса Володимирівна встигала ледве перевдягнутися в телестудії та миттю вибігти, щоб встигнути на судове засідання, а ввечері ще писала казку або есей. Вчитися не припиняє: вимова, технічні моменти, психологія гостей, помічати або не помічати камеру – все це дуже важливо, всім цим мала володіти і оволоділа чудово. Перфекціоніст. Так, а ще називає себе пошуковим маніяком, бо дуже любить шукати цікаву інформацію. Їй легко працювати з людьми, вона любить слухати, відчувати, помічати моменти, коли співрозмовник бажає розкритися, спостерігати, як людина змінюється на очах. Вона вважає ці процеси справжнісіньким дивом, що дарує надзвичайно позитивні емоції. Для неї не існує поняття «вільний час», бо це ж неможливо бути вільною від життя. До того ж час відданий роботі вона не може назвати невільним, особливо, коли працюється цікаво. Ніколи не примушує себе щось робити, бо коли примус – роботу потрібно кидати або змінювати. Вона любить писати, досліджувати будь що, «заводити файл на нову справу, спілкуватися з друзями, …плавати, дивитися на воду, навіть з під крану», співати пісні і багато чого іншого… Серед позачасових літературних вражень Чарльз Буковскі «Найвродливіша жінка в місті»; Карсон Макалерс «Відображення в золотому оці»; Майкл Канінгем «Будинок на краю світу»; Ірен Роздобудько «12, або Виховання жінки в умовах, непридатних для життя»; Світлана Поваляєва «Орігамі», Леонід Кононович «Тема для медитації». Всеохоплююча Лариса Денисенко в продовженні «Пунктиру». «24:33:42»…  Походження в неї литовсько-грецьке, також в родоводі угорська, польська, ромська та українська кров. Суміш європейської вільної незалежності наочна та глибинна.Після виходу роману «Корпорація ідіотів» чоловіки неодноразово питали її, як їй вдається знати настільки досконало про те, що вони думають. Вона може зашифрувати в назві твору вік сина, батька та його жінки – «24:33:42». Це схоже на циферблат годинника та розуміння того, що таке насправді скороминучість життя, бо «у 24 роки життя здається таким довгим… у 33 ти вже розумієш, що час іде швидше… у 42 роки життя прискорюється, для чоловіків це дуже небезпечний вік, ти хочеш щось упіймати, схопити...».Найстарша книга її пам'яті, котра й досі мешкає на дачі, це трилогія про Малюка і Карлсона. Коли вона сама писала оповідки для серії дитячих книг, обрала цю книгу однією зі своїх героїнь.Якщо не пише щодня – завжди про це думає. Називає себе «пилососом» за стилем життя, бо багато чого підмічає – цікавих людей, ситуації, любить підслуховувати, підглядати. Звичайно, про калькування не йдеться, бо вона талановито перетворює й виникають діалоги, епізоди, що вплітаються в канву новели або роману.З усіма українськими письменниками, з ким встигла познайомитись – в чудових стосунках.Книги та джерела до яких повертається: «Мумі-Тролі», «Марш Радецького», «Гадючник», «Людина без властивостей», «Чарівник Смарагдового міста», «Сімейне життя вагою 158 фунтів»... форум американських правників.Читання для неї процес інтимний, максимально пов'язаний з близькими людьми… «читати одну й ту саму книгу, потім обмінюватися емоціями та думками, але від зараз не хочу, щоб мені хтось читав». З урахуванням її графіку життя така періодична замкненість, цілковито зрозуміла.Жартує, що починала з патріотичного, але «не дуже пристойного віршика, казок про людей та речі, студентських задорних віршів, карикатур на друзів та себе». Вважає низку власних творів, а саме «Забавки з плоті та крові», «Кавовий присмак кориці», «Корпорація ідіотів», «Танці в масках» та «24:33:42» – творами про неї та інших людей дещо карикатурними. До речі, за «Забавками» написана п'єса драматургом Надією Симчич. Вийшла дуже дотепна п’єса, як вважає Лариса Володимирівна.Вона й досі фанатичний читач з тридцятирічним стажем. Рівно стільки ж часу, крім читання, вміє робити лише дві речі: ловити рибу та плавати.«Авторка понад десяти романів для дорослих читачів та чотирьох книжок для дітей. У 2006 дебютувала як дитяча авторка з прозовою книжкою «Ліза та Цюця П.». Видала серію «Правобуквариків» – дитяче видання про права людини. 2017 року вийшла книжка «Майя та її мами», присвячена різним типам родин. Її дитячі твори включено до шкільної програми з літературного читання у 1–4 класах. Вона називає себе правозахисним терапевтом, проводить тренінги для вчителів права, бо теорія в підручниках, на її думку, суцільно недосконала». Лариса збирає равликів, бо вони для неї «дуже мистецькі, виразні, кумедні, подібні на жирафів, на французьких бульдогів». Її перший равлик, подібний на сумного привида, знайшов її у Львові. Інших почала збирати, щоб йому не було самотньо. Зараз має цих маленьких див понад дві сотні.Головними якостями для неї є «гідність, повага до гідності іншого, незалежність, рівність, справедливість, толерантність, доброзичливість, саморозвиток, любов, делікатність, приватність, співчутливість». Дуже любить дізнаватися нове про будь-яку іншу країну, інший світ. «Людина, котра потрапляє в іншу країну буквально на кілька днів, настільки бурхливо живе,.. що притягує пригоди, всмоктує в себе новини, інформацію, досвід з шаленою швидкістю та в шаленому обсязі…». В Сеулі народився її роман, який вона умовно назвала «Привіт», де «йдеться про українців, американців, корейців, поляків, грузинів, литовців, і про те, як вони спілкуються в Південній Кореї, куди закинула їх доля». Вона мріє пожити «незаклопотаною» особою за кордоном кілька місяців поспіль та написати роман про власне сприйняття цієї країни, а так само про те, як ця країна й люди сприйняли її. Лариса Володимирівна за те, щоб людина ніколи не почувалася таким собі гвинтиком, і цілковито вірить в успішні історії простих людей. Сталево-людяній та беззахисній, як равлик, Денисенко, завжди є перед ким відчувати себе винною або вибачатись: перед родиною, читачами, друзями, навіть перед собакою. Так, часу в неї обмаль, але готувати вміє вона не лише шпроти, як дехто уявляє, а й камбалу з овочами, салати, перці, фаршировані сиром та часником; запечену індичку, цвітну капусту із сиром та яйцем, квасолевий суп.Письменниця, яку варто почитати, послухати та телепрограми якої, увійшли до найкращих зразків сучасного телебачення. Людина з класним почуттям гумору та вишуканої іронії. Правник, який ніколи, за власним ствердженням та настановою чудового київського адвоката Григорія Гінзбурга, не перетвориться на атрибут юриспруденції та нещирості світу, людина, яка є справжнім авторитетом часу. Сучасна українська письменниця, що посідає почесне місце в десятці авторів, яких найбільше читають, журналістка, телеведуча, юристка-правозахисниця Лариса Денисенко у «Пунктирі.  «…в мене температура очей вища за температуру тіла, очі ніби випалені. Сьогодні сходила до лікарки, яка виписала мені краплі і сказала, що не потрібно стримувати сльози. А я ж не спеціально стримую».«важлива не юридична грамотність, а знання про права людини. Змалечку треба знати про те, що таке право на гідне ставлення, в чому цінність життя, що таке право на життя, чому важливо поважати свою власність та власність іншої людини. «Правобукварик» розказує про права людини за допомогою «диварликів» та казок. «Абетка права» також пропонує неординарні шляхи вивчення права, зокрема, на прикладах сучасного кіно, музики, літератури». «Горить земля. І ми згорені. Великі бої за наші життя, великі вчинки, звитяги, сила велика, хоробрі серця зупиняються, щоб зупинити ворога.Мене так влаштовано, що я можу заплакати легко і від розчулення, і від особливої радості за когось. Але коли мені гірко, страшно і боляче – плакати не виходить». «…більшість моїх подорожей так чи інакше пов’язані з роботою. Такі собі «конференційні мандри». Це дуже корисний досвід, що допомагає мені дивитися та, відповідно, писати ширше. На мій погляд, українська література в більшості випадків схожа на борщ: має сталі компоненти, які варяться в одній рідині. Ця література ніби обмежена сама собою. А мені хотілося розширити ці межі за рахунок власного досвіду спілкування з людьми, які формувалися в іншому середовищі – соціальному, культурному, мовному. Знаходити щось спільне, загальнолюдське, але враховувати й відмінності. Бо всі ми – рівні, але – різні…». «Для дітей писати надзвичайно важко. Дуже легко скотитися або до цукровості, якої я терпіти не можу, або до чогось незрозумілого дітям. Я із захопленням ставлюся до дитячих письменників. Туве Яссон, Астрід Ліндгрен, Всеволод Нестайко, Леся Вороніна – вони творили та творять дивовижні світи для дітей. Я буду надавати поради, як поводитися з батьками, щоб вони не пошили дітлахів у дурні…». «Знаєш, що змінить нашу країну? Я вірю в успішні історії простих людей. Звісно, на одних тільки історіях не виграєш – нам потрібно змінювати систему, проводити реформи». «Коли я писала «Забавки» я просто не могла зупинитися, цей текст написався дуже швидко і легко, і перед написанням я не «вивчала ринок», тобто не шукала і не читала творів тих, хто переміг в Коронації. Мені цікаво було створювати забавковий світ, займатися процесом писання. Я цілком випадковий коронаційник. Одне хочу додати, маючи досвід конкурсанта та члена журі, – на "Коронації слова" все відбувається чесно». «Коли я пишу, отримую позитивні емоції, інколи – дуже сильні, і, як на мене, це дуже корисно. Особливо, коли пишеш у такому запалі, що нічого поруч із собою не помічаєш, поринаєш у текст, у події, в долі героїв. Мені здається важливим, коли людині можна кудись сховатися, переміститися, серед іншого й пишучи – це як податися у мандри. І лише від тебе залежить (а не від туристичної фірми чи провідника), чи будуть ці мандри чудовими. Не мені судити, мають чи не мають мої твори лікувальний ефект. Хай це вирішують читачі, але я буду дуже задоволена, якщо хтось, читаючи мої тексти, помітить, що він посміхається. Сміх – це найкращі ліки». «…коли тобі цікаво – в тебе прискорюється темп, це відбувається непомітно для тебе, але обов’язково відбувається. А помічати ти це починаєш тільки тоді, коли дії інших людей починають здаватися тобі нестерпно уповільненими. Дійсно, дуже дивно себе почуваєш, коли вигарцьовуєш гопака, а хтось методично хитається собі в гамаку. Головне – довго на це не дивитися, бо зіб’єшся з ритму. Це питання самодисципліни та відповідальності». «Людей псують вони самі, суспільні штампи, невміння або лінь вчитися, критично мислити, розвиватися, невміння слухати себе та інших, злидні, обмеженість, неправильно скеровані агресія та заздрість. Якщо вмиватися жовчю, пити жовч, висловлювати жовч — воно й не дивно, що світ, людей та й себе сприйматимеш у кольорах сечі». «Мені здається, що найсвітліші книжки – це Біблія та Коран, вони й є універсальними ліками. Як нош-па, що не зашкодить у жодному випадку. А от інші ліки мають бути рекомендовані, виписані лікарями, і я не можу взяти на себе таку відповідальність… Взагалі, на мій погляд, будь-яка хороша література принесе користь, як імунні або вітамінні препарати. Людина, прислухаючись до себе, може зрозуміти, що й у якому жанрі зараз їй необхідно читати – детектив, мелодраматичну історію, гротескну п’єсу. Слухайте свій організм, і він підкаже, що йому потрібно «приймати» з ліків духовних». «Мені подобаються люди-диваки. Всі ми диваки певної мірою. Мені здається, що мої герої теж дещо дивні, дивовижні, тому от зараз мені б було цікаво познайомити ту ж Шу, Макса та Марлена з героями роману Майкла Кенінгема «Будинок на краю світу». Ще можна дуже просто уявити собі, як Клята Шу приїздить до Містера Вустера та видає себе за його кузіну, і як при цьому на неї дивиться великомудрий рятівник аристократів Дживс. Цікаво б було подивитися, що б було, якби до Віолетти Вайгель-Вітовської прийшла на консультацію Джейн Ейр або їй передали візитівку "Міс Холідей Голайтлі. Мандрує". Хоча невідомо, як би всі вони поводилися, коли зустрілися, хто знає, яких рис характеру вони набули за той час, коли ми з ними розійшлися? І чи всі риси характеру, які в них є, я в них помітила? Іноді дуже дивують люди, з якими ти живеш довгий час разом, що вже говорити про літературних героїв!».  «Не всім у житті щастить на зустріч з людиною, перед якою ти готовий розкритися».«…мене більш цікавлять люди та їхні думки, більш ніж їхня робота, дії чи вчинки…». «Можливо, в мене вивернуте ставлення до сучасною молоді, але мені здається, що сучасна молодь не виглядає дуже зацікавленою в сучасній українській літературі. Тому на даний момент мені б хотілося (якщо в мене виходить, якщо я здатна) писати тексти, які б цікавили молодь, привертали її до української мови. На мій погляд, старше покоління, особливо жінки, завжди хочуть відчувати себе молодшими. Хоч трохи. Тому насправді їх також можна зацікавити моїми текстами – якщо людині цікаво жити, їй буде цікаво це читати. Взагалі, я важко уявляю собі спеціальну літературу для людей похилого віку. Це що, спеціальний контингент? Я пораджу почитати новий роман Софії Андрухович «Старі люди», і, можливо, він вас переконає в тому, що старі люди не такі вже й старі». «На мій погляд, не буває жіночої прози або чоловічої прози, це – штучний поділ. Таке поняття, як і жіноче щастя, вигадав якийсь хитрун, і це навряд чи була жінка. Є хороша проза, а є погана проза. Що тут скажеш? Мені не подобається феномен одноразової літератури, тому я вживаю певні заходи, спрямовані на протидію цьому явищу: по-перше, не читаю таку літературу сама, по-друге, намагаюсь не писати подібних текстів. А чи виходить це друге в мене, чи ні – вирішувати вам, мої шановні читачі». «На сім’ю часу залишається дуже мало. Людина вибирає. Я вибираю розвиток, і мені здається, якщо я розвиватимуся, це буде корисно для всієї моєї сім’ї. По-моєму, основний приклад, який ти можеш подати і дітям, і коханим, і батькам, – це жити насиченим життям, учитися, шукати себе. Вони це бачать і теж так житимуть. Цілком можливо, я таке виправдання собі вигадала, оскільки справді дуже заклопотана і мало приділяю часу друзям і близьким. Але мені здається, коли я їм приділяю увагу, їм зі мною дуже цікаво». «Наші письменники – цікаві та приємні люди, правда. Толя Дністровий – це неймовірний персонаж, Сергій Пантюк, Олесь Ул'яненко, Сергій Жадан. Іван Андрусяк так виголошує дитячі вірші, що миттю перетворюєшся на дитину. Марина Гримич, Марічка Матіос та Леся Вороніна вражають почуттям гумору та легкою вдачею. Фантастичний нарід». «…пишу усюди. Якщо я побачу щось смішне в туалеті, а там частіше буває щось смішне, ніж щось сумне, я пишу на туалетному папері, звісно, якщо взяла із собою ручку, хоча в туалеті природніше писати чимось іншим. А якщо без жартів, користуюся комп'ютером, втім коли в мене немає його з собою – а трапилося чи побачилося щось надзвичайне – занотовую на папірці, які часто гублю, а потім знаходжу в несподіваних місцях, чи хтось з моїх друзів знаходить. Нещодавно телефонував приятель, який знайшов в кишені своєї дублянки (здавав у чистку) мої нотатки. Він їх злякався спочатку, подумав, що вклав їх йому невідомий маніяк. Дуже зрадів, коли збагнув, що маніяк йому відомий». «Письменницька мімікрія це про те, щоб відчувати свого героя, бо вони бувають різні. за статтю, віком, соціальним положенням, за сімейним станом. Треба вміти відчути себе в образі будь-кого: від дитини, яка вперше торкається шкіри особи протилежної статі, до вдовиці». «Знаете, можливо, це неправильно, але Шу – це жінка, яка всотувала від мене майже 80% мене самої. Звичок, переконань, уподобань, характера, почуття гумору, ігор, прагнень, відношення до життя. Я не можу сказати, що ця історія автобіографічна цілком й повністю, але я багато чого прописала з того, що пережила сама. Можна сказати, що Шу – це моє дзеркальне відображення. Знаєте ж таку язичеську прикмету, коли ти забув щось в хаті та повернувся за цим додому, перед тим, як йти, подивися у дзеркало. Навіщо? Щоб не забути забрати з собою свого дзеркального янгола. Шу – мій дзеркальний янгол». «Світ стає вужчим, тому що ми відкрили себе світу та світ – собі. Я пам'ятаю своє перше враження від Лондона – як він перетворюється з чорно-білого малюнка у підручнику Бонк, у такий самий чорно-білий, але напрочуд живий, мій Лондон! Це – казкові відчуття. А після того, як я танцювала з Вацлавом Гавелом, спілкувалася із Збігневом Бжезинським, космонавтом Юрієм Батуріним та обідала в одному ресторанчику в Роттердамі з Джонні Деппом, розумієш, що таємнича в радянські часи рубрика "За кордоном", так само і закордонні глянцеві персонажі можуть стати часткою твого життя». «Сьогодні ситуація щодо сучасної української літератури мені видається набагато крутішою. Хоча я можу мати ілюзії, бо перебуваю всередині літературного процесу. Письменництво – це можливість ковтнути свободи. Зрештою, література стала частиною мене. Це не монотонна праця, тому вона не настільки виснажлива. Так, це часом важко. І водночас містить у собі задоволення наближене до фізичного».«Сьогодні я розумію, яка крута штука використовувати секс, скандал, смерть, коли намагаєшся донести серйозні теми. Адже в ці три “С” можна запакувати буквально все. Наприклад, говорити про домашнє насильство. Пригадую історію, яка збудила нездоровий інтерес, як наречена в день весілля повісилася на груші. Це трагедія. Але тоді мало хто говорив, чому домашнє насильство призвело до катастрофи і як важливо, щоб це не повторювалося більше в жодній родині». «Ти або пишеш, або ні. Важливо, наскільки тебе чіпляє мова, слово, історії. У світі вистачає письменників та письменниць з юридичною освітою, деякі з них успішно поєднують обидві професії. Наприклад, шанований мною Бернгард Шлінк». «Телебачення для мене – це нова справа, а нове завжди дуже цікаве. Мені подобається, що в мене щось виходить, подобається вчитися, я дуже люблю розповідати у своїй програмі про талановитих людей, говорити про культуру. Я дуже рада можливості, що мені дав Бог – чи хто там цим розпоряджається, – розповідати про письменників, художників, про театр...». «Три етапи життя для людини: спочатку воно крокує повільно, потім пришвидшується, а потім летить реактивним літаком. Принаймні кожна людина, як мені здається, відчуває ці зміни темпу». «Цінність навіть у брутальній полеміці в тому, що тебе видно, тебе чути. Це можливість сказати важливі речі. І це можливість навіть не переконати опонента чи опонентку, а достукатися до тих, хто є слухачами і слухачками. Перетягнути когось з нейтральної смуги на свою територію».  «У мене, певне, немає книжок, які перевернули мою життя, бо я не пам'ятаю свого життя без читання. Але є книги, які допомагали мені віднаходити саме своїх людей або вказували на ціннісно чужих. Є книги, які були штовхачем для нових ідей, розвитку. Є книги, які повернули мене в історію і допомогли розібратися з певною ситуацією. Є книги, за допомогою яких я будувала діалоги з різними людьми, особливо з дітьми. Загалом книга навчила мене свободі, зокрема, свободі творчості, бо це неймовірний простір свободи, навчила розумінню, на що здатні слова». «У мене багато друзів серед чоловіків. Адвокатське середовище – здебільшого чоловіче. І коли ти відкрита, то люди теж перед тобою не закриваються. Я вмію слухати та робити висновки. Крім того, коли починаю писати книгу, то відчуваю, ким я буду – чоловіком чи жінкою. І в мене в голові все перебудовується... Я взагалі пишу лише про те, що відчуваю чи знаю. Наприклад, якщо в романі «Танці в масках» пишу про українську дівчину, яка подорожує Південною Кореєю, то це мої особисті враження. До речі, в Кореї мене називали Мерилін Монро, хоча я шатенка і нічого спільного з Монро в мене немає – але ми для них, мабуть, усі блондинки». «Що може об’єднувати Україну? Як на мене, це не так складно. У кожної людини є гідність. Люди, які сповідують релігійні погляди, кажуть, що Бог наділив нас гідністю. І прихильники природного права кажуть, що людина народжується з правом на гідне ставлення. Це – невід’ємно, тут немає протиріч. Ось ця позиція нас об’єднує й робить нас сильнішими». «Щодня йдуть із життя в запеклості, в медичних боях за життя Великі Сини і Доньки нашої Землі». «Юридична освіта – чудова база для будь-якої гуманітарної професії. У моєму житті все це поєднується гармонійно, у мене є можливість збагачуватися та розвиватися, змінювати фокус та перебувати в стані активності та ефективності. Адвокатка, котра не тільки розуміється на процесі, а й цілком у потоці правових новин, може дати фору колегам. Письменниця, що розуміється на праві, також має переваги. Медійниця, котра може компетентно говорити з правниками, також у плюсах. Як і, сподіваюся, слухачі та читачі». «Я все своє життя дуже поважаю людей, котрим доводиться долати труднощі. І мені здається, що сліпі люди, постійно долаючи труднощі, не потребують ніякої жалості: вони здатні жити цікаво, в них є чому повчитися, вони можуть слугувати прикладом гідного життя, вони потребують на увагу. В принципі, як і всі ми, люди». «…якщо ти любиш людину, дружиш із нею, ти її сприймаєш цілісно…». «Я сподіваюсь, що в тих творах, які я закінчила, й у тих, над якими працюю зараз, залишиться місце гумору. Він не є однорідним. Бо сама я — людина протиріч, тому гумор у моїх творах різний: є «чорний», є й світлий. Коли я писала «Забавки», то настільки мені було тепло на душі, що «чорний» гумор фізично не міг з’явитися в цьому тексті. А от коли я писала «Кавовий присмак кориці відчувала себе таким собі «чорним квадратом» Казимира Малевича, тому й гумор тут більш гострий, дряпучий, саркастичний». «Я дуже люблю джаз і будь-яку етнічну музику. Де б я не мандрувала, я завжди купую диск етнічної музики. Зараз із задоволенням слухаю диск Аби МС та Тані Радостєвої New Inspirations from Ukrainian Folk Songs. Неймовірно. Люблю слухати "Океан Ельзи", "Мандри" та "Пятnizza".«Я – людина-дракон. В моїх очах палає лють, гнів, біль. Всі ці почуття мають свою ціль». «…я йду шляхом свого персонажу, мені це цікаво, він для мене живий, я намагаюся вкласти в нього свої відчуття та спостереження, сприйняття його чи мене як автора соціумом мене мало обходить. Намагаюся писати відверто. А відверто писати не важко, не важливо говориш ти від імені жінки, або чоловіка, важливо: не фальшувати». «Я не конфліктна людина і до того ж люблю людей. Моя подруга – Ірен Роздобудько, протягом дня ми обмінюємося кількома листами по електронці, часто бачимося, я дуже рада, що ми стали подругами. Товаришую з Світланою Поваляєвою, з якою ми можемо годинами реготати над якимось казна-чим до сліз; з Андрієм Кокотюхою, з ним ми також годинами можемо співати пісню про танкістів; Наталкою Очкур, тонкою містично-романтичною натурою. З кумедною Мариною Медніковою ми подолали шлях до печер Василіанського монастиря і відбулися легким жахом в місцевій маршрутці. З інтелігентнішим Андрієм Курковим ми весело співали пісні міського фольклору майже весь шлях з Львову до Києва. Нещодавно я познайомилася з Мариною Соколян, дуже хотіла з нею познайомитися, і не жалкую, вона – фантастична дівчина з чудовим почуттям гумору. Те саме можу сказати про поеток Женю Чупріну та Татіану Комарову». «Я не знаю, чи можна розкрити душу нашого співвітчизника жовтими і блакитними барвами одягу. Треба, мабуть, побачити їх на грецькому хлопцеві, скажімо, який вирішив тобі сподобатися, і тоді послухати своє серце. Мені здається, що пульс стане частішим. Бо для нас жовте-блакитне стало рідним. Хіба б ви не порадувалися, коли б побачили на светрі японця Козака Мамая або каштанову пірамідку з листям? Думаю, обов'язково зраділи би. Нам є чим пишатися, принаймні, я переконана, що наша національна символіка – позитивна!». «Я все пропускаю через себе. Що б не відбувалося з моїми друзями: радість, сум, хвилювання, депресія, піднесення – я все пропускаю через себе. Якщо мені не зупинитися, я можу втрапити в той самий стан, і це добре, якщо цей стан – щастя або радості. Краще сісти, подумати й виписати це. Можливо, так знайдеш доречну пораду, яка допоможе і мені, і друзям. Я більш ніж переконана, що будь-яка людина, яку ви знаєте, сповнена історіями, враженнями, відчуттями, спробуйте знайти ту кнопку, яка дозволить вам розкрити цю людину – і вам дійсно не захочеться ніяких особливих сюжетів, бо людина, сприйняття людини – це цілий Світ». «Я не відпочиваю, я змінюю тип роботи. Інколи бувають такі стани, що хочеться або вже вкластися до лікарні, або податися у повноцінний відпочинок, ніж працювати 16 годин на добу із температурою та кашлем. Але це швидко минається. Бо насправді я люблю роботу та свій темп. Один з моїх чоловіків говорив: «Що поробиш, мене зробили в ларго. А тебе – в алегро». Він мене навчив поважати ритми та темпи інших людей, усвідомити це і сприйняти, але це все одно подекуди дратує. Коли стоїш повністю готова до вечірки, а інші сидять у ванній, курять на балконі, смакують каву – ларгують собі, не квапляться». «Я намагаюся говорити з людьми, навіть коли ми маємо ціннісно-різний хребет. Це дуже важко. Це все одно, що людина думає, що їй ламають спину. По суті, це буде два монологи. І якщо я можу врівноважити себе – намагаюся достукатися. То агресія не буде достукуватися – вона з ноги ламає двері. Але я завжди пробую говорити з людьми, навіть якщо вони говорять неприємне». «Я вірю в успішні історії простих людей. І про їхні перемоги в захисті своїх прав слід говорити вголос». «Я от хочу, щоб людина не відчувала себе гвинтиком. А мала перед очима приклади реалізованих практик захисту. Це дуже важливо. Тим більше нині, коли в Україні триває збройний конфлікт, і збільшується кількість вразливих груп». Фото: https://womenua.today/en/projects/larysa-denysenko/, https://pen.org.ua/shhodennyky-pro-vijnu-larysa-denysenko, https://coollib.net/a/36879, https://tomorrowslawyer.org/expert/larisa-denisenko/, https://marieclaire.ua/uk/obshhestvo/bookshelfy-larisa-denisenko-pismennitsya-pravozahisnitsya, https://zmina.info/articles/pravozahisna_terapijia_5_korotkih_istorij_vid_larisi_denisenko-2/, https://wz.lviv.ua/interview/174208-larysa-denysenko-ya-ne-vidpochyvaiu-ia-zminiuiu-typ-roboty. Джерела: Денисенко, Лариса. Відлуння: від загиблого діда до померлого: роман / Л. Денисенко. – Харків: Клуб Сімейного Дозвіля, 2012. – 320 с. Денисенко, Лариса. Ліза та Цюця П. / Л. Денисенко. – Київ Грані-Т, 2007. – 112 с. – (Сучасна дитяча проза). Денисенко, Лариса Володимирівна. Нова стара баба: [повісті] / Л. Денисенко; авт. передм. Т. Трофименко. – Харків: Кн. Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля", 2013. – 272 с.: іл. Денисенко, Лариса. Про Анжеліну Ісадору Дункан, Максима Рильського, Ігора Стравінського, Астрід Ліндгрен, Джонні Хрістофера Деппа ІІ / Лариса Денисенко. – Київ: Грані-Т, 2008. – 128 с. – (Життя видатних дітей). Денисенко, Лариса. Танці в масках: роман / Л. Денисенко. – Київ: Нора-Друк, 2006. – 212 с. – (Сер. ПК (Популярні Книжки)). Денисенко, Лариса. Усміхаки. Все, що треба знати про собак / Л. Денисенко. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2018. – 123 с. Денисенко, Лариса. Майя та її мами / Л. Денисенко; худож. М. Фоя. – Київ: Видавництво, 2017. – 64 с.: кольор. іл. Денисенко, Лариса. Я і Конституція / Л. Денисенко [та ін.]; худож. Ж. Олійник. – Львів : Вид-во Старого Лева, 2019. – 88 с.: іл. *** https://pen.org.ua/shhodennyky-pro-vijnu-larysa-denysenko https://web.archive.org/web/20070928142703/http://larysa.com.ua/content/view/12/26/ https://web.archive.org/web/20080929005825/http://life.pravda.com.ua/columns/47fca8474b75c/ https://tomorrowslawyer.org/expert/larisa-denisenko/ https://womenua.today/en/projects/larysa-denysenko/ https://coollib.net/a/36879 https://pen.org.ua/shhodennyky-pro-vijnu-larysa-denysenko https://marieclaire.ua/uk/obshhestvo/bookshelfy-larisa-denisenko-pismennitsya-pravozahisnitsya https://zmina.info/articles/pravozahisna_terapijia_5_korotkih_istorij_vid_larisi_denisenko-2/ https://wz.lviv.ua/interview/174208-larysa-denysenko-ya-ne-vidpochyvaiu-ia-zminiuiu-typ-roboty https://zn.ua/ukr/SOCIUM/larisa_denisenko_korporatsiya_idiotiv_e_skriz.html 13.08.2024 Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
