Артем Чапай (Антон Васильович Водяний): «Я зрозумів, що завжди був частиною народу»

Він дуже природній, відкритий до світу.  Український письменник, перекладач, репортер, мандрівник. З лютого 2022 – солдат Збройних Сил України. На сторінці в соцмережах позначить про новий статус: «Починає працювати в компанії «Збройні сили України».Народився й виріс у Коломиї, закінчив міську гімназію. Вищу освіту спочатку отримував в Академії Служби безпеки України, згодом здобув ступінь бакалавра в Києво-Могилянської академії. Життям просочувавсмя завдяки досвіду роботи вантажником, кур'єром, редактором дитячого журналу, перекладав фільми на телеканалі «Інтер», був репортером від МЗС. За результатом повільних мандрів Україною, які називає «сковородування», з'явилися книги «Подорож із Мамайотою. У пошуках України» та «The Ukraine».
Вважає, що його найбільше знають «через трагікомічну історію про тата двох малюків різного віку, який іде у декрет, щоб бути основним доглядачем за своїми дітьми в доволі патріархальному суспільстві». Мова про книжку «Тато в декреті» – переможницю в номінації «Батьківська книжка року-2016» (конкурс сайту БараБука). Але все ж таки справжню популярність отримає після виходу відомого світові та визнаного літературною спільнотою видання «The Ukraine». Книжка насправді отримала чимало відзнак – вона фіналістка Книги року ВВС-2018 в категорії «Есеїстика», помічена в короткому списку премії міста літератури ЮНЕСКО та списку  найкращих українських книг 2018 року за версією Українського ПЕН; фіналістка премії Літакцент; відзначена серед найкращих книжок 2018–2019 років за версією Українського інституту книги; дипломантка Міжнародної літературної премії імені Олеся Ульяненка,  номінована на літературну Премію імені Юрія Шевельова; у 2021 році, за версією сайту Yabl.ua, увійшла до списку найкращих книг за тридцять років незалежності України.
Про своє звучне видання «The Ukraine» англійською у США та Великій Британії дізнається «з автоматом через плече та чотирма магазинами патронів у розгрузці».
Рішення піти добровольцем після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 2022 року ухвалив в перший день після того, як почув перші вибухи за вікном. Пропозиції посади прес-офіцера або роботи на кухні чи діловодом – не сприйняв. Зараз охороняє стратегічні об’єкти і каже, що це якраз для нього. Не приховує, що бувають моменти, коли страждає від свого рішення. Але водночас розуміє, що  інакше вчинити не міг, бо «є така банальна фраза, що доля – це характер. Напевно, якби не пішов у перший день, коли дістався до свого військкомату – пішов би через тиждень. Через місяць. Все одно. Може, й краще не вагатися: стрибнув зі скелі в річку, а там пливи». І ще: «Я розмовляв з Любком Дерешем, ми жартували, що романісту інколи самого себе важко зрозуміти. Я про це досі думаю. Напевно, якби на момент, коли все почалося, я був у Львові чи Івано-Франківську – то, можливо, повівся б по-іншому. Але коли ти прокидаєшся від того, що гримить будинок, і можуть влучити у твоїх дітей, то рішення ухвалюються на якомусь тваринному рівні: я мушу захистити своїх дітей».
Він доволі однозначно відповідає на питання про середовище, в якому зараз опинився та чому воно інакше та ближче йому за літературне, розмірковує як це бути письменником на війні і що насправді допомагає українцям пережити всі ці страхіття.

Окремі його оповідання та репортажі видано англійською, польською, чеською та словенською мовами. Зокрема, оповідання «Сынок, пожалуйста» включено до збірки «Best European Fiction» (2016). Роман «Понаїхали» в перекладі Жюстін Донш французькою (2021). Відомий як перекладач книжок Магатми Ґанді, Едварда Саїда.
Про «The Ukraine» каже, що ця книга про те, що ми насправді  бачимо як люди, що там народилися, виросли і продовжують жити; ті, хто не туристи, що приїхав». Саме  «…така Україна для українців, для тих, хто добре її знає, по справжньому».
Він сонячний і щирий. Таких, як він, хочеться мати в друзях. Література для нього – життя в житті і з точки зору людини і, з точки зору письменника. Він розмірковує, в якому саме жанрі створюватиме нові книжки, неодноразово акцентує на філософізації. «Але наразі це просто думки. Треба, щоби все закінчилося, бо, як казав Гегель, "сова Мінерви вилітає опівночі". Писати про велику подію можна, коли вона завершиться. Найконкретніший план зараз – вижити».
Артем Чапай (Антон Васильович Водяний) у «Пунктирі».

«В Україні ось ця «згуртованість» є ознакою народу, але не є якоюсь етнічною рисою. Наприклад, у нас є офіцер – наполовину росіянин. Але він – наш. На противагу йому – мій дядько, народжений в Україні, який виїхав до Росії і в голові своїй став росіянином».
«Війни різні. І деякі з них треба воювати. Якби ми зараз здалися, це була б катастрофа для всього світу. Якщо порівнювати Першу та Другу світові – це теж зовсім різні ситуації. У Другій світовій треба було перемагати Гітлера. Крім того, я зрозумів, що все-таки є для мене річ, цінніша за власне життя – це життя інших людей. Принаймні, деяких».
«Габріель Гарсіа Маркес, коли писав свої "100 років самотності" говорив, що є таке романтичне уявлення: наче для романіста – чим гірше, тим краще. Але це неправда. Щоби писати, ти маєш бути у хорошій психічній та фізичній формі. Я зараз не у формі, щоби писати».
«Для мене «The Ukraine» на рівні першої реакції – це провокація. На рівні ж глибшому, якщо подумати, це продумано. Тому, що сама обкладинка – це теж не "фотошоп". Для мене "The Ukraine" – це саме та Україна, яка поза фасадом».
«Зараз кожен другий українець – це унікальний персонаж та особистість. Якщо ми говоримо про персонажів романів, то все-таки це мають бути збірні образи. Від когось ти візьмеш фразу, від когось – жест. Я перебуваю з тими самими людьми впродовж місяців і розумію, що все одно не досить добре знаю їх. Той, хто спочатку здавався похмурим, зрештою виявився добряком, і навпаки: той, хто здався душею компанії, виявився…. І як романіст, ти можеш лише уявляти, що насправді твориться всередині душі людини».
«Зараз я між усіма цими Сцилами і Харибдами. Не можу похвалитися тим, що мені вдалося знайти точку рівноваги між ними.
Ти довго варишся у своїх почуттях, не маєш із ким обговорити їх, і через те "заганяєшся". Намагаєшся себе чимось врівноважити, засолодити життя. Інколи буквально. Раніше я майже не вживав цукру, зараз жеру шоколад тонами. Є стереотип, ніби це допомагає».
«З одного боку особисто відчуваю ніжність до тих, хто в армії, з іншого – певну сухість до інших чоловіків. І справа не в тому, що зникає емпатія, мотиви кожного окремо я розумію – той надто боязкий, у того маленькі діти й дружина сама не впорається, той запевняє себе у власній більшій ефективності "як платника податків" і так далі. Але коли бачиш, що таких людей – абсолютна більшість, не можеш не робити узагальнень».
«Є такий давній жарт про те, що любов буває різна. Приїжджає лектор в село, і має бути лекція зі слайдами, він каже: "Любов буває жінки до чоловіка". Всі одразу: "Слайди, слайди". "Буває любов чоловіка до чоловіка". Всі тим більше: "Слайди, слайди". "Буває любов жінки до жінки". Усі знов: "Слайди, слайди". Він: "Почекайте, а буває любов до Батьківщини. От тепер слайди"».
«Іноді буває, що близькі люди розуміють тебе краще, ніж ти себе сам».
«Коли ти йдеш містом у військові формі чи отримуєш малюнки від незнайомих дітей, то відчуваєш, як тебе люблять навколо».
«Коли у перші тижні одна з книжкових мереж відкрила безкоштовний доступ до своєї електронної бібліотеки, то перші книжки, які я почав читати, були саме про війну. Причому – про найгірше, що є на війні: геноцид, концтабори. Це своєрідний спосіб осмислити ірраціональність та безглуздість того, що відбувається. Я ходив нещодавно у звільнення, був травень місяць, світ прекрасний, але водночас у цьому світі є такі люди, як путін, котрі розпочинають війни, в яких гинуть десятки тисяч людей. І книжки про війну, як не дивно, у своїх описах жахіть є психологічною підтримкою. Це спосіб надати сенс та "філософізувати" те, що відбувається… Книжки про війну потрібні. Вони не запобігають війні. На жаль. Вони надають сенс абсурду…».
«Колись я вважав себе міцним революціонером. А після того, як 2014-го наживо побачив, як гинуть люди на Майдані, мене сильно хитнуло в бік ненасильницького спротиву. В 2016-му навіть переклав книгу Ґанді про ненасильницькі методи боротьби».
«…мій теперішній досвід – це щось на кшталт включеного спостереження. Я намагаюся ловити деталі, інколи щось записую собі у телефон, щоби не забути. Наприклад, смішні або цікаві фрази. Психологічно досвід письменника мені допомагає. Що стосується попереднього досвіду (військового – ред.), безумовно, без нього складно. Відбувається значне зіткнення очікувань з реальністю. Наприклад, тобі можуть зробити зауваження за зовнішність, що стосується радше армії, аніж війни. Водночас професіоналізм важить: коли я прийшов, то навіть не знав, у який бік автомат тримати, якщо він у тебе на плечі: дулом вверх чи вниз.
Я все одно сприймаю себе як цивільного. Усвідомлюю, що я в армії винятково до демобілізації. Не маю жодних інших планів та хотів би, щоби це все швидше завершилося нашою перемогою…».
«Насправді я сам себе здивував тим, що пішов до військкомату. Ми пішли з дружною "в місто прогулятися".  Коли сказав мамі, куди "гуляв", то почув у відповідь: "Я так і думала, що ти це зробиш". Коли значно пізніше вже по зуму говорив із дружиною, частково виправдовуючись, вона сказала: "Ну, ти ж не міг не піти". Я, здивовано: "Як це не міг? Я ж четверта хвиля мобілізації" – "Ні, не в тому сенсі не міг не піти. Постійно мучився б"».