Катерина Бабкіна: «Писання – це спосіб взаємодії зі світом»
 У неї неймовірна посмішка, схожа на сонячну та прозору жіночність, в яку хочеться огорнутись. Легка мудрість слова та пера. Сила м'якості суджень та тверджень, схожа на кришталеву переможну воду.Перші книжки вчорашньої школярки з'являться на початку нульових. Коли викладала в Сполучених Штатах, студентка запитала: «Як Ви упоралися з тим успіхом?». Успіх у країні, де на той час фактично не існувало національної видавничої справи, а у видавництвах працювали завзяті подвижники, не був таким, як уявляла його собі її вихованка. Час змінював пріоритети, середовище та його зміст. Складно, але впевнено народжував нові «інструменти» презентації сучасної української літератури. Про успіх в загальному розумінні тоді точно не йшлося, в усякому разі для тих, хто завзято та віддано перебував усередині процесу.На тодішній гуманітарній мапі чимало змістовних напрямків визначала так звана, література «Карпатська». Панував постмодернізм, але, на щастя, нові імена провокували «здорову жанрову різноманітність». Якщо про її любов до літературних жанрів, йдеться про короткі оповідання для дорослих і повісті, здебільшого дитячі та, безсумнівно, – поезії Пунктирний статус свідчить: «Поетка, авторка прози, колумністка, сценаристка, драматургиня. Уродженка Івано-Франківська. Авторка поетичних книг «Вогні святого Ельма», «Гірчиця», «Знеболювальне і снодійне», «Заговорено на любов», «Не болить», збірок оповідань «Щасливі голі люди», «Лілу після тебе», роману «Соня» та роману в оповіданнях «Мій дід танцював краще за всіх», нон-фікшину для дітей «Сила дівчат» (у співавторстві з Марком Лівіним), дитячих повістей «Гарбузовий рік» та «Шапочка і кит» та роману для дітей і дорослих «Сніговий тепл». Перша українська авторка, що отримала запрошення виступити з читаннями в Бібліотеці Конгресу США».  У дитинстві вона захоплено поринала в світи сюжетів і героїв Андерсена, Оскара Уайльда, Астрід Ліндгрен, Алана Мілна. Чудовим оповідачем був дідусь, з яким багато читали Зощенка. Пізніше «зайшли» «Екзотичні птахи і рослини» Юрія Андруховича, Юрій Іздрик; полюбляла слухати по радіо Тараса Прохаська, а улюбленою книжкою за всі роки Незалежності стала «Гуцульский рік» Василя Портяка.Катерина вважає, що сучасним українським письменника більше пощастило, бо вони відкривають для себе більше літературних імен. Згадує часи, коли більшість творів авторів існували у вордівських файлах та пересилалися з мейлу на мейл і читалися з комп'ютера. Але за тридцять чотири роки все змінилося, часи подібних рукописів минули, соціальні мережі вирішують багато питань, презентацію власних творів, у тому числі. У тридцять п'ять в Катерини з’явилася донька Міша, а, крім чудових віршів – історії про прекрасну маленьку дівчинку. Блог Бабкіної – про материнство, ресурс цікавий, неформатний та потрібний. У 2021 році вона отримала Центральноєвропейську літературну премію «Ангелус» за польський переклад книжки «Мій дід танцював краще за всіх». Лавреатами премії в різні часи ставали українські письменники Юрій Андрухович (2006, Dwanaście kręgów, перекл. Катажина Котинська), Оксана Забужко (2013, Muzeum porzuconych sekretów, перекл. Катажина Котинська) та Сергій Жадан (2015, Mezopotamia, перекл. Міхаель Петрик і Адам Поморський). Отже, чудова компанія. До речі, інтерв'ю Катерини з Сергієм Жаданом – одна з найцікавіших історій про розуміння головного в сучасному літературному процесі, як персональному так і загальному. Письменниця, яка справедливо вважає, що «власну силу можна відчути… – коли бути щедрими, коли бути добрими, коли бути терплячими, коли давати та підтримувати вибір, коли розуміти та приймати емоції, коли підтримувати тих, що в скруті».  Щодо її дитячих мрій, в різні часи та в різних інтерв'ю вона відповідає на питання про це по різному: не бажала стати ніким або що письменницею захотіла стати досить рано і, вважає то великою удачею «бо що раніше захотіти, то швидше станеш тим, ким захотів». Мріяла Катерина й про співочу або артистичну кар'єру «при тому, що я не маю видатних акторських даних і не вмію співати. Але хотіти мені це в дитинстві не заважало ніяк». А ще, хотіла знімати кіно і цього хоче сильно й досі. Кіношна мрія частково здійснилась, бо є декілька короткометражних фільмів, знятих за її сценаріями. У 2012 році короткометражний фільм «Зло» в рамках проєкту «Україно, goodbye!». У 2013 році Катерина Бабкіна зняла дебютну короткометражну стрічку «Жовта коробочка». В 2016 фільм за її сценарієм було представлено в Каннах в добірці молодих режисерів, в тому ж 2016 короткометражний фільм «Кончений» за її сценарієм отримав нагороду за Найкращий Фільм та Найкращий Сценарій на фестивалі Відкрита ніч (Київ). Вона займається відеопоезією, є авторкою проекту «Відеопоезія||Відеопроза». Відеороботи її брали участь у кінофестивалях і літературних фестивалях в Києві, Львові, Сумах, Луганську, Чернівцях, Черкасах, Вільнюсі, Валенсії, Кракові. Катерина Бабкіна співпрацювала як журналістка чи колумністка з різними виданнями в Україні та за кордоном – Esquire, Le Monde, Esquire, Harpers Bazaar, Українська Правда, Buro24/7, Бізнес, Фокус, Платформа, Bird in Flight тощо. Її літературні тексти друкуються в числених альманахах і антологіях в Україні, Європі, Британії та США (The Poem, New Humanist, Kenyon Review, Washington Square Review та інші). Вона впевнена, що «нам треба бути щасливими і за можливості збільшувати кількість щасливих людей». Катерина Бабкіна, яку дуже цікавить та надихає історія про американську театральну режисерку, поетку та перекладачку українського походження Вірляну Ткач, якій стовідсотково відомий «рецепт щастя». Починати читання власних творів пропонує, зокрема, з «Шапочка і кит», де йдеться про хлопчика Шап, який хворіє на рак і якому багато чого не можна. Це ім'я він отримав відтоді, як після хіміотерапії в нього випало волосся, і хлопчина припинив скидати в’язану шапочку. Єдиний його друг – блакитно-сірий кит, який звідкілясь взявся у повітрі над містом... Цілковито недитяча тема для дитячої книжки.Вона проїхала чимало міст із презентацією «Шапочки» задля збору одного мільйону гривень для благодійного фонду «Таблеточки», який опікується онкохворими дітьми. Тему для книжки знайшла у Дніпрі, де проводила інтенсивний дводенний курс для письменників-початківців. «Серед слухачів була дівчина Таня, яка на заняття постійно приходила у шапці. Ми з колегами почали її називати – Таня-шапочка. Таня ходить у шапці тому, що вона лікується від раку і після хіміотерапії у неї випало волосся. Та, попри це, Таня знаходила сили, аби працювати юристом, займатися громадською роботою, планувати своє майбутнє, розвиватися і ходити на курси. Знайомство з Танею і її вражаюча спокійна сила остаточно переконали мене, що про це не можна мовчати. «Кит» спрямована на те, аби краще розуміти людей, які хворіють і мають інші потреби А найгірше те, що бракує розуміння і сприйняття цих людей. Їх слід неодмінно заховати у лікарні і спеціалізовані центри, їх треба боятися, відгородити від нормальних. Це – неправильно. Вони повинні бути любленими і щасливими, повинні відчувати себе повноцінними членами суспільства. І їм потрібна наша допомога». Коли Катерина писала «Шапочка і кит», зізнається, що «переосмислила власне життя, змінились пріоритети. Хворі кожну прожиту секунду і хвилину намагаються наповнити сенсом, хочуть встигнути зробити щось добре для інших. Для мене це стало дуже цінним життєвим уроком... А сама книжка писалася доволі швидко і легко. Про реальне життя дитини з раком, життя поруч зі смертю і серед купи проблем та обмежень. Розповісти без трагедії, але й без прикрас. Книжка орієнтована для діток від п’яти до десяти років. Але вона, як «Маленький принц», написана і для дорослих. Маленький читач в Івано-Франківську сказав, що «Шапочка і кит» – не про рак, а про щастя, любов і відповідальність. Дітям через брак спілкування з дорослими на хвилюючі теми важко зрозуміти, що відбувається». «У 2022 новела для дітей «Шапочка і кит» в перекладі на англійську мову вийшла друком в найбільшому у світі видавництві Penguin Random House». Небайдужа Катерина Бабкіна, яка любить собак, одного з яких взяла з притулку, бо «його викинули на смітничок в коробочці хто ж про нього подбає, якщо не я».  Вона залюбки співпрацює з художницею Юлією Пилипчатіною, яка оформлює усі її дитячі книжки. «Коли Мар’яна Савка (видавець. – О.Д.) надсилала мені лінки на профайли різних художників-ілюстраторів, я саме була в Індонезії. На світанку піднімалась на вулкан Бромо на острові Ява. Інтернет у мене на телефоні був так собі, тому жоден лінк не відкривався. Нарешті підгрузилася лише одна картинка – пінгвін. І я подумала: якщо ця художниця любить пінгвінів, то нехай і оформляє мою книжку. Я теж маю слабкість до цих тварин. Ось цей пінгвін (виймає із сумки м’яку іграшку. – О.Д.) побував зі мною у понад сорока країнах.Їй вдається мовою образотворчої виразності передати саме те, що я намагаюся сказати. Дуже часто Юля зображує моїх персонажів навіть чіткіше, ніж я могла б собі їх уявити».З письменником Марком Лівіним, який за сумісництвом є її близьким другом, свого часу уклали парі – хто з них прочитає 200 книжок за рік. «І я подумала, що це може вирішити всі мої проблеми. Людині властиво постійно відволікатися на якісь зайві фактори: соціальні мережі, шопінг, неконструктивні зустрічі, інші неважливі справи. Тепер замість того, щоб перейматися зайвим, я читаю книжки. Ми від початку наголошували, що це не для того, аби читати швидко, а для переструктурування свого часу на щось корисне… Читаю хаотично – щось із непрочитаної класики, сучасну літературу. Так виходить, що потрібно читати одну книжку за 2–3 дні. Як виявилося, це зовсім нескладно, якщо, звісно, відмовитись від зайвих речей і занять».Її прийняли в Спілку письменників України на першому курсі, «я ще встигла сходити на збори… це для мене паралельний світ, який існує й досі… «Смолоскип», Форум видавців, журнали різні, які формували сучасність впродовж певного часу, це було краще спілки письменників… так складалось, що я завжди опинялася осторонь згуртованих осередків… Ми зараз живемо в той час, коли нам повідомили, що ресурс і світ його безрозмірний і якщо хтось не реалізувався як автор, це не означає, що тобі вже не вистачить, ніхто не займає ні чиє місце, відчуття нервового дихання за мною… в контексті скидання з пароплаву сучасності… я не відчуваю. Мені здається, що щось я набула в цьому плані, але щось і втратила, бо того драйву скидання в мене не було. Колись у вісімнадцять років і я їздила на мопеді по Києву і всі маршрути в голові складала, оминаючи вулиці, де є бруківка і де стирчать якісь рейки, щоб не вбитися. В дев'ятнадцять років я пересіла на машину і ще два роки автоматично їздила, оминаючи рейки та бруківки, поки мені хтось не сказав: «Навіщо?». Напевно є ті люди, які їздять тими маршрутами.  Отже бажання їздити на мопеді, коли є авто… і їздити на мопеді, коли його в тебе вже нема… це два різних контексти».Її мотивує до написання книжок любов до справи, бо цікаво їй «досліджувати, спостерігати і розповідати історії». Вважає, що, коли займаєшся улюбленою справою, – це завжди мотивує і надихає. Звичайно, мотивує її і фах, бо заробляє цим на життя. Можливість транслювати важливі речі та змінювати світ на краще – в цій же низці. «Навіть тим, що я просто розважу людину, зроблю їй приємно чи цікаво. Це вже змінює світ на краще. Ну а тим паче, якщо я змушу людей замислитись над чимось важливим і щось змінити». З серпня 2022 року Катерина Бабкіна мешкає з донькою у Лондоні. Чоловік її воює. Німецькою вийшов її роман «Соня», який включено до довгого списку «Книги року BBC»; івритом – «Щасливі голі люди», її поезії перекладено польською, німецькою, англійською, шведською та російською мовами. У квітні 2023 року у видавництві Warstwy (Польща) вийшла електронна книга «Мам, пам’ятаєш?». В жовтні 2023-го книжка вийшла польською в перекладі Богдана Задури. В липні 2024-го – українською. Її тексти перекладено івритом, польською, німецькою, англійською, шведською, французькою, чеською, іспанською, румунською, сербською, китайською, в'єтнамською та грецькою мовами, п'єси за її текстами ставилися в Києві, Відні та Женеві. Випускниця Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, жанрово-різноманітна – Катерина Бабкіна у «Пунктирі». «Більшість молоді – це люди, в принципі, досить активні, досить ідейні, – і досить красиві, але більшість з них злегка прибиті чимось і не можуть випустити цю свою силу, не можуть діяти, не можуть говорити на повну силу. Тих, хто може, реально є одиниці…». «Відчуваю і по три рази на місяць кусаю лікті, щоби не схопитися за якийсь сценарій, оповідання чи книжку, що «базуються на реальній історії». Бо історій, біографій, прикладів, що надихають, і людей, вартих цілого роману – багато й серед сучасників, а тим паче серед постатей з минулого. Як читачка, я напевне не доросла до досліджень і ніколи не доросту, але от біографічні романи та/чи художні книжки, що повністю чи частково базуються на реальних подіях, – моя велика любов. Мені їх дійсно бракує». «Від тексту люди хочуть хліба та видовищ, користі якоїсь, емоційного досвіду, хочуть, хочуть перейти через якусь історію, пережити її в безпечній зоні, а не помираючи та не закохуючись, не здаючи власних позицій. Мені здається саме за цим люди "ходять в літературу"». «До «Екзотичних рослин» Юрія Андруховича я бачила лише літературу зі шкільної програми. Внутрішній конфлікт, бо я розуміла, що хочу та можу писати, але разом з тим бачила певний контекст, який собі уявляє українська література і мені не хотілося, до цього належати». «Життя в Україні сьогодні розгортається на двох рівнях. З одного боку, люди намагаються просто жити. Якщо переглянути деякі інстаграм-профілі, можна й забути на мить, що в Україні досі триває війна – хоча ті самі люди щодня чують жахливі новини. З іншого боку, українці гинуть щодня, і щодня надходять нові звістки з деокупованих територій про звірства росіян. Це залишає тяжкий відбиток на душах тих, хто живе в Україні, і тих, хто виїхав за кордон, як я». «Знаю лише, що я точно не та авторка, яка вміє не відволікатися. Що ж, саме тому перемикання між діяльностями та жартами – це моє. Але я думаю, всі автори й авторки в сучасному світі різні, їм пасує різний темп, ритм та організація роботи. Я обожнюю писати в соцмережі – не що я їла на вечерю, але короткі колонки, нариси чи мотивуючі шкіци; люблю постити в Instagram вірші; мені дає заряд ресурсу написання місткої, цікавої колонки, яка привертає увагу чи провокує дискусію. Які ми можемо зробити з цього висновки про письменництво чи письменників й письменниць загалом? Та ніякі. Проте конкретно мені таке перемикання заходить дуже вдало». «Кожен наближає перемогу так, як може. Дедалі більше людей особисто знайомляться з українцями й переконуються, що ми переважно освічені та висококваліфіковані фахівці. Щодня вони дізнаються нові класні речі про Україну, і це нікого більше не дивує. Світ відкриває для себе високоякісний український культурний продукт: кіно, мистецтво, музику й літературу. Одначе ми платимо надзвичайно високу ціну за це визнання. Краще не мати такого приводу для впізнаваності та великої кількості публікацій». «Коли запитують про улюблених авторів чи улюблені книжки, у мене завжди є ризик почати відповідь і не закінчити її:) Зупинимось на тому, що я просто страшно люблю книжки в принципі». «Людям потрібно робити приємно». «Мені не подобається підхід до материнства через жертовність, страждання, терпіння – а в нас він такий практично в усьому. Свідоме служіння з любові – це одна річ, материнство дійсно багато в чому є таким. Але абсолютна самопожертва без варіантів – таким материнство бути не має. Людство не вимирає, нам не треба розмножуватися за будь-яку ціну. Нам треба бути щасливими і за можливості збільшувати кількість щасливих людей і не збільшувати кількості нещасних, зокрема шляхом вступу до їх лав, якось так я хотіла б, щоби в суспільстві ставилися до материнства. Воно має бути в першу чергу щасливим». «Мені подобається розповідати великі історії з погляду маленької людини». «Мені боляче було фізично дивитися, як впродовж кількох тижнів розносився дискурс "жахливих українських біженців", які просять прихистку, а потім сміють робити манікюр. Особливо, коли доходило до прямих принижень, образ і пропозицій повернутися назад під бомби чи в Бучу (це в моїй системі цінностей поза межами людяності взагалі). Розумом я розумію, що люди роблять це не зі зла і що за цим стоїть грамотна і спрямована діяльність, але боляче все одно. Але є й хороші новини. Про це можна говорити, і щоразу, знову і знову, хтось почує, зрозуміє, буде уважним, добрішим і перестане втягатися в таке нищення своїх же власними руками. Зараз усі перелякані, і цілком зрозуміло, що виголошення власних постулатів про те, як треба, а як ні, і що кому можна, а що ні, створює ілюзії підтвердження якоїсь власної сили, а отже, безпеки. Але власну силу можна відчути й в інший спосіб – коли бути щедрими, коли бути добрими, коли бути терплячими, коли давати та підтримувати вибір, коли розуміти та приймати емоції, коли підтримувати тих, що в скруті, і навіть коли дозволити людині, яка хоче зробити манікюр, зробити манікюр, і не мати про чужий манікюр взагалі ніякої думки». «Ми всі зараз трішки покалічені … в нас в усвідомленні більше немає «потім». І тільки «зараз». «На жаль, читаю я мало. І поки що все моє читання зосереджене не на новинках, якихось актуальних, цікавих речах, а на ліквідації пробілів в освіті. Обираючи наступну книжку, яку прочитати, я найчастіше відкриваю якісь рейтинги ВВС із серії "100 книжок, які повинен прочитати кожен", бачу, що прочитала 47, і просто качаю 48-у.Багато читаю нон-фікшену… А перед тим я перечитувала "Книгу вигаданих створінь" Хорхе Луїса Борхеса у співавторстві з Маргаритою Герреро. Це теж прекрасна книжка. Я дуже пізно прочитала книжку "Ворошиловград" Сергія Жадана... У літаку в Нью-Йорк я її відкрила і не закрила, поки не закінчила. Мені було приємно.Ще я прочитала «Фрекен Смілла та її відчуття снігу» Петера Хьога, і книга мене також дуже вразила. І тепер я маю нарешті законну підставу порекомендувати дуже класну книжку Юнаса Гасена Хемірі, шведського автора, бо нарешті вийшов її український переклад. Вона називається "Монтекор – унікальний тигр"». «Нерідко я зустрічаюсь з осудом читачів, що новели занадто маленькі і книжки занадто короткі. В нас в українській літературі немає школи великого українського роману і є дефіцит романів, тому всі їх хочуть, а ось оповідань, як на мене, вистачає». «Після народження Міші …хочеться швидше якісно організувати свій час і писати, писати, писати. Не знаю, що саме спричинило до такого прагнення, якщо чесно. Тільки досліджую. Думаю, те, що я дуже ціную якісний час з дитиною, коли я не просто з останніх сил забезпечую її життєдіяльність – а і тішуся з неї, і тішу її, і ми спілкуємося і вчимося одна в одної невпинно, – і тепер мені хочеться весь інший час організувати так само якісно, в тому числі й професійний». «Підлітки з усіх поколінь будуть відкривати все, в тому числі й літературу, з нуля, ніби в мене до відкриття того ж Тараса Прохаська нічого й не було. Будуть дізнаватись дуже часто попервах без бажання і ця інформація може це бажання народити чи підживити». «Писання – це спосіб взаємодії зі світом, який в якихось людей прошитий за замовчанням. Хтось веслує, хтось робить табуретки. Хтось малює, хтось шиє, хтось професійно великими кількостями вирощує дітей. Хтось садить картоплю, культивує рослини. В когось бувають руки, які можна поставити на рану, і зупиниться кров. А хтось може писати. Я поки що не дійшла до розуміння різниці – тобто різниця між поезією і прозою чисто технічна. Тому я не зовсім переходила – просто виникла історія, яка не влізла у вірш. І я розповіла її таким чином». «Річ у тім, що людина з дитиною це та сама людина, що була без дитини, тільки тепер у неї є дитина. Про це для мене сама ця назва блогу – ми не стаємо іншими людьми, народивши. Не перетворюємося на якихось інших істот, мам. Досвід материнства змінює нас так само, як і будь-який інший прожитий досвід, от і все. Але наші ідентичності – всі, які ми маємо, інші, різні, з нами залишаються і не стають менш важливими. Мені здається, про це дуже важливо говорити, бо в нас є цей потужний контекст "тижемать", в рамках якого жінці з нагоди материнства пропонують відмовитися від себе і від всього в принципі. Знаєте, в чому тут проблема? Класної матері з жінки, яка відмовилася від себе і від всього, що їй цінне і важливо, не вийде». «Світ дуже різний, і всі люди різні. Треба вміти їх бачити, розуміти і приймати. З усіма їхніми відмінностями. Для цього я подорожую. Крім того, можна побачити вулкани, морських черепах, жирафу в дикій природі, мавпу, яка розмовляє, летючу лисицю чи справжнього кита. П.С. Я пишу це з пустелі між Йорданією і Саудівською Аравією, підіть подивіться на карті, де це. П.П.С. Запитайте у вчительки з української мови, що таке П.С. :)" (Катерина Бабкіна)» «Снігові тепли – це дуже-дуже великі істоти. Вищі, ніж дахи, навіть вищі, ніж небо. Дуже волохаті, людиноподібні й зовсім непомітні. Вони такі сіро-сизі, а рухаються дуже тихо й не лишають по собі ніяких слідів, тому їх дуже важко зауважити. Навіть якби зараз за будинком стояв один сніговий тепл, то ми могли б його і не помітити. А все інше про них ви можете прочитати у книжці «Сніговий тепл» :)». «Сьогодні я сподіваюся, що покоління моєї доньки виросте абсолютно безстрашним. Зараз їй два роки, вона ще не до кінця усвідомлює, що відбувається. Вона любила сидіти ночами в укриттях, тому що люди спускалися туди з песиками – а моя дитина обожнює собак, і ще ніколи не бачила стільки котиків, песиків та інших домашніх тваринок одразу. У такі миті вона була абсолютно щаслива. Вона не розуміє, чому ми покинули дім, але тішиться новим друзям, іграшкам і майданчику. Якщо нам пощастить цілковито закінчити цю війну, наші діти будуть першим поколінням повністю вільних і безстрашних українців». «(Соня – авт.) – це історія про любов, молодість, гомосексуалістів, євреїв, мусульман, Аллаха, кордони, контрабандистів, вагітність, інцест, вічне життя, чудеса. Про пошук себе, про щоденні вибори у житті – не про вибори партії чи президента, а про вибори, котрі ми чинимо щодня кожною своєю дією, думкою, емоцією, яку ми собі дозволяємо…. Це роман-тревелог всередині себе. Він написаний насамперед для людей, які готові уявляти, вірити і розуміти. Він написаний для людей дуже відкритих для світу, які приймають, бажано з позитивом, абсолютно усі речі, які трапляються з ними, чи можуть трапитися. Абсолютно усі пригоди чи їх відсутність, абсолютно усі проблеми, абсолютно усі страхи. І вміють, чи хочуть, чи вчаться у цьому всьому знаходити красу і іноді навіть привід для щастя». «Українці зараз борються не просто за цінності та ідеали. У Лондоні я щодня воджу свою дворічну доньку на майданчик. Там у неї є подружка Еві – сурогатна дитина, чиї два тати можуть вільно та щасливо жити разом. У росії таке неможливо. росіяни нездатні навчитися просто бути собою і жити спокійно. Україна – це буфер між Заходом і тим світом насильства, де люди, готові жертвувати собою і потерпати в ім’я якихось абстракцій, живуть свої гівняні життя. Ідеї демократії чи будь-якої свободи не мають для них ніякого значення». «Щодо сенсності питання літературного покоління… Мені здається дуже сильно розмилися ті межі і тебе можуть одночасно відносити і до молодих письменників, і до популярніших і до реалізованих… Мене куди тільки не відносили, головне щоб потім ставили на місце. Мені здається це не відіграє більше ролі і, коли я приходила, в літературу це вже розмивалося… Немає естетичних означників… ми всі різні, але будь яке наше об'єднання є скоріше не штучним, а стосується того що ми пишемо та про що, як та для кого, а не того, хто в якому році народився. І по цих значеннях можуть перетинатися люди народжені в 60 та в 90-х і вони одночасно можуть писати те, що лягає в одну збірку. Щодо покоління воєнної або "прифронтової" літератури… це теж будуть писати люди, які відносяться до різних поколінь. Покоління літератури буде, але сказати "автор з цього покоління" – не можна, тому що до того він був автором покоління іншого. Сучасну українську літературу не можна розкласти в підручниках так, як це було раніше». «Щодо зіркового статусу…Я не назву себе зіркою, але я професійний письменник. Я живу з писання своїх книжок. Це багато роботи. Робота фултайм (на повний робочий день). Можливість жити з того, що я пишу і нічого більше з’явилась у мене після 10 років на ринку. Це командна робота, ти працюєш з різними людьми. Як виглядають твої книжки, як вони продаються, куди вони потрапляють залежить не лише від тебе. І всьому цьому потрібно вчитися, все це не просто. Але при всьому цьому для мене це найкращий з шляхів. … Історія «Я йшла, зустріла видавця, він мені каже – Є чьо? – Я така – Ну є збірка оповідань – і хоба, ось книжка, кілька премій, резиденція, такі-сякі роялті» малоймовірна в США чи Європі. Ми знаємо історії успішних одиниць, які видали свої гучні перші книги, отримавши круті аванси і одразу, жваво перескочивши з умовних заучок в зірки світової літератури, – Саллі Руні, Зеді Сміт… За їх плечима стоїть легіон дівчат і хлопців, які подавали надії, але до сорока залишилися працювати в кол-центрах, барах, офіціантами чи клерками на кіностудіях, або в кращому випадку викладають у коледжах.І багато з них залишаться там назавжди, бо якщо в нас можливий якийсь середній варіант письменника чи письменниці (драматурга/ині, сценариста/ки), що заробляє поки що не зірковим, але досить якісним письмом на поки що не зіркове, але життя, – то не зірковий драматург, що подає надії, в Німеччині буде працювати, однак паралельно в пекарні, хай навіть уже кілька п’єс йтимуть в театрах – і це не метафора, а реальна історія реальної людини. Такі мої спостереження після навчання і викладання в Iowa University, письменницькій Мецці США, та після років спілкування з живими, реальними авторами та авторками на письменницьких програмах та резиденціях». «Чи дають щось соціальні мережі в плані комунікації з читачем. Так. Я зчитую з них якійсь соціальний запит. І де, я в тому запиті. Я не можу сказати, що це корегує тематику того, про що мені потрібно говорити, бо так чи інакше я буду говорити про те, що мені вадливо та болить, але я розумію де це знаходиться в сфері інтересів і потреб аудиторії.Коли в тебе є твоя спільнота, це заспокоює, створює ілюзію контролю, ці межі багато в чому ілюзорні, і ми про це знаємо, але ми можемо користатися ними собі на користь. Висловилась, як письменниця». «Є стан вивченої безпомічності, коли людина довгий час перебуває в обставинах, які недобре на неї впливають і вона не може це змінити». «Я більше не будую довгострокових планів. Авжеж, я мрію повернутися додому, як усі, але не знаю, коли це буде можливо. Я хочу, щоб моя дочка росла в безпеці». «Я прагну більше говорити про війну. Нещодавно я дописала книжку для старших підлітків про події, що сталися після 24 лютого. Невдовзі вона має вийти українською та польською мовами.У Радянському Союзі та невдовзі після його розпаду побутувала дуже спрощена й викривлена версія історії, скроєна за потребами партії. Ми не мали жодної змоги проговорити цю величезну травму. Лише у 80-х українці почали писати про Голодомор і Голокост, про Другу світову війну, Чорнобиль і власне буття частиною Радянського Союзу, яке саме по собі становило доволі велику травму. Тільки сьогодні ми здобулися на достатньо міцний голос. Ми досі не дали ради з власним минулим, і нам доведеться ще багато про що говорити. Це наша робота – письменників, митців та інтелектуалів». «…я стараюся писати щодня. Це не завжди літературні тексти, але колонки, короткі оповідання, продовження чогось, над чим я вже працюю, статті, відповіді на інтерв’ю або принаймні пости в соціальні мережі. Щось таке я роблю щодня». «Я б хотіла, щоб в Києві був океан, чистий громадський транспорт, щоб там росли пальми та пінії, бо вони мені страшно подобаються і щоб не було типової забудови і радянських». «Я люблю в'язати, хоча зараз у мене маленька дитина, тож зовсім нема на це часу. Страшно люблю водити авто. Колись займалася гонками, а тепер – протягом останніх 15 років – це більше мій побут, а не хобі. Але коли є вибір між бути за кермом і не бути, я оберу кермувати самій. Якось проїхала з Києва до Нормандії і назад через Альпи, Італію, Бельгію і купу інших країн із зупинкою в Берліні, Парижі та інших цікавих містах. Тому далекі подорожі – це також моє хобі. Зокрема подорожі автом. А ще я досліджую натхнення і різні аспекти психології та психофізіології, які сприяють творчості, натхненню і доброму самопочуттю. Це теж таке моє хобі, але, можливо, з часом воно стане фахом». «– Як кількома реченнями зацікавити дітей прочитати книгу «Сніговий тепл»? – Скажіть дітям, що це історія про тварин, які поки що не відомі науці. Яких ще ніхто не відкрив. Навіть не про тварин, а про велетенських істот. Загадкових, таємничих та невідомих. А ще про дружбу і багато-багато таємниць». «…який це кайф, коли ти відчуваєш себе вибраним, ти розумієш, що, можливо, ти один з певної кількості людей, має в голові те саме, що й автор. Це можливість просто так, на рівному місці зробити читачеві дуже приємно. А людям потрібно робити приємно». «Я теж отримую нереальне задоволення від праці-в-собі над більшою прозою чи сценарієм. І від роботи в сценарних або драматургічних групах (це ще інше!). І ще я обожнюю конструювати курси та викладати, давати фідбек на роботу студентів та студенток, а також коригувати її з ними разом…». «Я знаю плюс-мінус свого читача, але не знаю, як він еволюціонував, крім того, що люди ці виросли разом зі мною, навчилися вибирати свої цінності, свої дефіцити і цілі і те, що їх закриває, те що їм потрібно. Очевидно, це я в тому числі. І мої книжки. Ресурсна тема про те, як еволюціонує читач». «Я, напевно, з першого покоління, яким не було кого скидати, ми були не перші, хто прозвучали в Незалежній Україні, але ще не мали з чим боротися та що попирати… 2004… 2014 рік поділив… але це вже було не про покоління…поколінневість співпадала з носінням певного світогляду… а в нас з попереднім поколінням не було звідки скидати та що ділити…». Фото: https://womo.ua/ru/katerina-babkina-pro-materinstvo-lyubov-motivatsiyu-i-pro-vidkrittya-kolosalnih-vnutrishnih-rezervi/.https://www.dw.com/uk/katerina-babkina-borotisa-z-koznou-rosieu-na-svoemu-slahu/a-66539619. https://pen.org.ua/members/babkina-kateryna. https://lublin.wyborcza.pl/lublin/7,48724,27835932,kateryna-babkina-spotkanie-autorskie.html. https://www.dw.com/uk/kateryna-babkina-shchob-nikhto-ni-na-koho-ne-naizhdzhav/a-59624005. Джерела: Бабкіна, Катерина. Заговорено на любов: збірка / К. Бабкіна; худож. Н. Гаврилюк. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2017. – 96 с. Бабкіна, Катерина Богданівна. Знеболювальне і снодійне / К. Бабкіна. – Харків: Фоліо, 2014. – 119 с. Бабкіна, Катерина. Лілу після тебе: повість, новели / К. Бабкіна. – Київ: Факт, 2008. – 120 с. – (Exceptis Бабкіна, Катерина. Бабкіна, Катерина. Мій дід танцював краще за всіх: [оповідання] / К. Бабкіна. – Київ: Комора, 2019. – 144 с. Бабкіна, Катерина. Шапочка і кит [Шрифт Брайля] / К. Бабкіна. – Львів: Вид-во Старого Лева, 2017. – 82 с. Бабкіна, Катерина. Щасливі голі люди / К. Бабкіна. – Чернівці: Meridian Czernowitz : Книги-ХХІ, 2016. – 79 с. Переклади К. Бабкіної: Меріме, Проспер. Кармен / П. Меріме; пер. з фр. К. Бабкіна. – Київ: Книголав, 2018. – 108 с. – (Золота полиця). Вікінг, Мік. Маленька книга хюґе. Як жити добре по-данськи / М. Вікінг; пер. з англ. К. Бабкіна. – Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2018. – 287 с.: іл. *** https://mala.storinka.org/%D0%BA%D0%B0%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0-%D0%B1%D0%B0%D0%B1%D0%BA%D1%96%D0%BD%D0%B0-%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%BB%D0%B8%D1%87%D0%BD%D1%96-%D0%B2%D1%96%D1%80%D1%88%D1%96-%D0%B4%D0%BE%D0%B1%D1%96%D1%80%D0%BA%D0%B0.html https://localhistory.org.ua/texts/interviu/askold-melnichuk-u-rozmovi-z-katerinoiu-babkinoiu/ https://starylev.com.ua/blogs/10-pytan-do-kateryny-babkinoyi?srsltid=AfmBOooCFkPAlSXMG1zIjzWqd2K1ltAB4UJrvFjU_qMfDDcGEfj_ce5b https://www.bbc.com/ukrainian/entertainment/2013/12/131204_book_2013_interview_babkina https://chytomo.com/kateryna-babkina-pliusy-roboty-v-literaturi-de-rozvynena-infrastruktura-deshcho-perebilsheni/ https://www.dw.com/uk/katerina-babkina-borotisa-z-koznou-rosieu-na-svoemu-slahu/a-66539619 https://womo.ua/ru/katerina-babkina-pro-materinstvo-lyubov-motivatsiyu-i-pro-vidkrittya-kolosalnih-vnutrishnih-rezervi/ https://gre4ka.info/interv-iu/38970-kateryna-babkina-yak-vyhliadaiut-tvoi-knyzhky-iak-prodaiutsia-zalezhyt-ne-lyshe-vid-tebe/ 01.04.2025 Замовити літературу можна за посиланням Дивіться більше матеріалів: https://www.libr.dp.ua/punktyr_bibl.html |
Спецпроєкт
