Валентина Павлівна

Любов довжиною у півстоліття 

Валентина Павлівна Філіппович – явище у нашому колективі дивовижне. За її трудовою біографією можна писати історію нашої бібліотеки, бо вже майже 50 років вона працює саме тут. І завжди на передовій – вона зустрічає користувачів, терпляче вислуховує їх різноманітні запити (бо інколи вони і самі не одразу можуть сформулювати чого хочуть) і самовіддано кидається у море документів, щоб знайти саме той, що потрібен. Спілкування (а не робота) з відвідувачами – улюблена справа Валентини Павлівни. Тут потрібно бути і фахівцем-бібліотекарем, і  трішки мистецтвознавцем, дослідником, психологом. А головне – небайдужою людиною, налаштованою на допомогу. До усіх наших користувачів (а здебільшого - це талановиті і непересічні особистості) Валентина Павлівна ставиться доброзичливо і з повагою, з щирою цікавістю. Для кожного є навіть її «фірмове» звертання: «Вельмишановний», «дитинко», «дорогенька», «Маестро». І навзаєм люди відповідають їй довірою, вдячністю, симпатією. Діляться своїми творчими успіхами, новинами, проблемами, впізнають на вулиці, надсилають  листівки. Вона своя для багатьох. Але завжди залишається скромною і тактовною людиною. 

А все починалось у далекій живописній Грузії, у селищі з романтичною назвою Цителі-Цкаро. Тут народилась Валентина Павлівна. Батько працював водієм вантажівки, мати – вчителькою молодших класів. За сумісництвом мама опікувалась шкільною бібліотекою. Ось тоді дівчинкою 8 років Валентина вперше зайшла до світлого приміщення бібліотеки, вловила той характерний книжковий запах, розкрила красиву, ілюстровану книжку… І закохалася на все життя: у книги, у таємничу урочисту тишу (до бібліотеки тоді заходили майже навшпиньки), у професію бібліотекаря, бо часто допомагала мамі після уроків. Потім був Харківський інститут культури (конкурс на бібліотечну справу  у ті роки був 5 чоловік на місце). З любов’ю і вдячністю Валентина Павлівна згадує викладачів, студентське життя, Харків – перше місто України, яке довелось їй побачити. Потім, після закінчення навчання, разом з чоловіком, теж випускником Харківського вишу, приїхали до Дніпропетровська. У 1969 році вона переступила поріг обласної наукової бібліотеки і залишилась тут. Спочатку працювала у відділі абонементу. То були «гарячі» часи. У країні була мода на читання, книги, вчилися без Інтернету, закохувались у поезію, зачитувались вітчизняними новинками, іноземною класикою. «Круто» вважалось у компанії або на побаченні з дівчиною похизуватись враженнями про найгучнішу повість, або влучно процитувати вірша. Відділ абонементу відвідували 200-300 мешканців щодня, стояли в черзі на потрібну книгу, намагались завести «блат» з бібліотекарями, щоб отримати бестселер хоча б на  ніч. А ще були обов’язкові виїзди на підприємства: під час обідньої перерви влаштовували заходи, розповідали, інформували про книги і т.ін. Валентина Павлівна згадує, що було важко фізично, напружено, відповідально, але «було відчуття, що ми потрібні. Це зігрівало душу». 

Уже 25 років Валентина Павлівна працює провідним бібліотекарем у відділі документів з питань мистецтва. Тут зіткнулась із своєрідною  специфікою роботи, до якої змушена була підлаштуватись. Але усе цікавило. Довелося багато читати літератури з різних видів мистецтва, вивчати фонд, слідкувати за новинами культури, бо відвідувачі – то творча еліта краю і їх запити здебільшого тематичні («Зображення дерев у живописі», «вбрання слов’янських  племен», «кольоровий слух» та ін.) Маєш постійно тримати рівень обізнаності.  

Валентина Павлівна ще відповідальна за організацію документальних виставок у відділі. Саме вона, інколи, відшукує такі книжкові родзинки, що у відвідувачів перехоплює подих від побаченого. Валентина Павлівна не на словах любить і береже книги. Самотужки навчилася азам «реставрації» видань і тільки її зусиллями кожного року ремонтується біля сотні книжок.
Вона зв’язкова між бібліотекою і клубом «Літературна вітальня»: саме її виступи про книжкові новинки хочуть чути колежанки об’єднання, прислухаються до її порад щодо читання, спілкуються на хвилюючі теми сьогодення.

Прийшли нові часи зі своїми викликами і потребами, змінився і користувач. Довелось опанувати комп’ютер, електронні сервіси. Інколи їй уже важко осягнути потужний потік технологій, мобільність молодих відвідувачів, новітні мистецькі тенденції, але вона старається.
Ми, колеги, люблячи називаємо її «наш талісман». Бо коли з ранку бачимо Валентину Павлівну на робочому місці, за кафедрою, з посмішкою, у доброму настрої, то з’являється впевненість, що день складеться вдало, що ми все зможемо. До речі, улюблена приказка Валентини Павлівни – «Очі бояться, а руки роблять».

Вона вважає себе щасливою людиною: разом з чоловіком  виростила двох доньок, пишається своїми молодими орлами-онуками, живе в одному з потужних і красивих  міст країни, працює у головній бібліотеці області,  має улюблене хобі – садівництво. Здійснилась її дитяча мрія – працювати у бібліотеці.
Що ще потрібно для щастя?