Ірина Білоус

Ірина Білоус: «Радіти кожному дню»

Перше враження від людини. Воно найбільш правильне. Потім можуть додаватися певні риси, відчуття, але головне, первинне, лишається. Провідна бібліотекарка відділу наукової організації та методики бібліотечної роботи ДОУНБ Ірина Миколаївна Білоус – це завжди усмішка та неформальне питання про справи. Зацікавленість у відповіді та подальшій розмові. Коли зустрічаєш її зранку – день буде вдалим. 

– Я з'явилася на світ в селищі Вишневе на Дніпропетровщині, – розпочинає розмову Ірина Миколаївна, – на території колишнього маєтку українського землевласника, громадського діяча та мецената, дійсного статського радника Ераста Бродського. Мати Олександра Адамівна – вчителька української мови та літератури, в подальшому директорка школи, батько Миколай Кирилович – інженер. Від матусі моя любов до літератури. Вона була закохана в свій край, де не подорожувала б, краще рідної України нічого не уявляла.

Справа в тому, що саме у Вишневому, в маєтку Бродського, збереглася його унікальна бібліотека зі старовинними фоліантами. Ми з сестрою брали стопи цих книг у давніх палітурках і занурювались у чудовий світ. Оноре де Бальзак, Йоганн Вольфганг фон Гете, Теодор Драйзер, твори якого найулюбленіші. Окрім зарубіжної літератури було й багато української. Мене зачаровувала «Земля» Ольги Кобилянської, твори Михайла Коцюбинського, поезія Лесі Українки, Івана Франка. Отже, читати почала рано, але був ще один «мотиватор», що надав доленосних фарб життю. 

Дідусь Ірини Адам Пилипович Слупчук мешкав в українському поселенні на Холмщині – колишній території Австро-Угорщини. У дев'ятнадцятому році минулого сторіччя опинилася ця земля під польською владою. Близько 150 тисяч етнічних українців після Першої світової виселили – частину до Білорусі, інша потрапила до України. Адам Пилипович обрав Україну, яку проїхав від заходу вздовж і впоперек, зупинившись на П'ятихатщині Дніпропетровської області. Жвавий, активний, сповнений планів і задумів, після Жовтневих подій 1917-го – голова сільської ради. Полюбляв багато читати, саме від нього нестримна любов до рідної Батьківщини, яку передавдонці та онуці. Саме від дідуся – захоплення подорожами. Біографія його була настільки неймовірно змістовна, що відправив він до редакції сто п'ятдесят власноруч написаних сторінок про своє життя й дуже сумував, що лишили у виданні півтори сторінки, які все ж таки увійшли до монографії «Холмщина і Підляшшя».

Отже, дві пристрасті доленосні – література та подорожі – сприяли обранню її майбутнього фаху. У допомозі й три «рецепти» її авторського щастя: необхідно щось робити, когось любити та на щось сподіватися.

Питаю про відчуття потужної енергетичної генетики, зауважую, що покладатися, коли подумати, людина може лише на себе. Відповідає: «В мене сподівання й на оточення, велику роль грає родина. Додає сили впевненість у чоловікові, історикові за покликанням, постійно навчаюсь і в моїх чудових синів. Опираюся на тих, хто поруч. З матусею були однодумцями, й після школи за її підтримки та натхнення подала я документи до Дніпропетровського училища культури (нині Дніпропетровський фаховий мистецько-художній коледж культури) на бібліотечне відділення. По закінченню настільки ствердилась у виборі фаху, що дуже вдало за підсумками двох іспитів вступила до Харківського інституту культури (згодом Харківська державна академія культури) на спеціальність бібліотекар-бібліограф дитячої літератури. 

Харків запам'ятався їй чудовими педагогами, дружною групою, активними подругами, разом із якими мала можливість зануритися в світ театрального мистецтва та всіляких новин культурного життя, виступів талановитих груп самодіяльності. Полюбляла з подругами і подорожувати.

– Що після Харкова?

– Повернулася додому, мріяла лишитись, але не склалося. Направлення на роботу отримала до Централізованої бібліотечної системи для дітей міста Дніпропетровська, почала працювати у дитячій бібліотеці-філії №28. Жага нових знань і пошук себе у нових запропонованих обставинах через два роки привели до бібліотеки Дніпропетровського Артилерійського училища (нині Дніпровський державний університет внутрішніх справ). Потім вийшла заміж і народила синів. У вересні виповнюється рівнесенько десять років, як я прийшла до Дніпропетровської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Первоучителів слов'янських Кирила і Мефодія. Особливе місце. Особливі люди. Я вдячна долі за те, що опинилась у колективі професіоналів-однодумців. Вакансія на той час була у методичному відділі. Щиро вдячна і завідувачці відділу наукової організації та методики бібліотечної роботи ДОУНБ Ірині Євгенівні Луньовій. Вдячна їй за довіру та професіоналізм, котрим заряджає всіх та вся навкруги. Вона багато чому мене навчила та продовжує навчати. Завдяки їй мені вдалося пізнати всю професійну спільноту регіону. Людей, залюблених у бібліотечну справу.

– Вони які?
– Різні, кожен зі своїм характером, кожен саме той бібліотечний смарагд на своєму місці, який створює загальну картину бібліотечного намиста Дніпропетровщини. Його дивовижність. Наша бібліотечна спільнота на особливому рахункуі у Києві й серед місцевих професіоналів. У цьому заслуга директорки нашої бібліотеки Надії Миколаївни Тітової. Надія Миколаївна й Ірина Євгенівна мотивують і надають приклад. Ця наполегливість дається взнаки, спочатку буває важко, але потім бібліотекарі дякують, що змогли опанувати безліч речей, які роблять бібліотечну спільноту нашої області кращою серед перших. «Ми думали, що це неможливо, а завдячуючи вашому напору – зробили, досягли відповідних висот». Наші Школи методиста, Школи керівника-менеджера відомі своїм фаховим рівнем і напрацюваннями на всеукраїнському рівні. До нашого досвіду прислухаються, з нами рахуються. Всім відомі фаховим досконалим рівнем наші літні школи «Молодий бібліотечний лідер Дніпропетровщини». Для завідуючих сільськими бібліотеками області організовані обласна творча лабораторія та проводяться обласні курси підвищення кваліфікації.

Запам'яталась Ірині Миколаївні й участь у семінарі-практикумі «Сучасні інформаційні системи для українських користувачів з вадами зору: перша українська дейзі-бібліотека» в межах реалізації міжнародного шведсько-українського проєкту. Таким чином, долучилась наша героїня до створення Першої української DASI-бібліотеки, адаптуючи підручник «Історія української літератури» для незрячих учнів і студентів. 

Аналіз програм діяльності, статистичних та інформаційних звітів публічних бібліотек, впровадження в практику колег кращого досвіду бібліотечної роботи вітчизняних і зарубіжних бібліотек, консультаційна допомога з проблемних питань; участь у підготовці методичних видань, дайджестів публікацій і узагальнення хроніки бібліотечних подій області, відвідування бібліотек регіону з метою проведення заходів із підвищення професійної компетентності – коло її професійних обов’язків.

– Я прийшла та зрозуміла, що стовідсотково на своєму місці, багато чого можу досягти саме тут, незважаючи на внутрішнє напруження, яким сповнена методична робота, паперова, зокрема, її організаційний вектор. Обласна нарада бібліотечних працівників сільських бібліотек області «Сільські бібліотеки Дніпропетровщини в контексті адміністративно-територіальної реформи» у 2018 році, наприклад, проводилася для трьохсот учасників. При такій кількості осіб, кожна з яких потребує окремої уваги, при такій роботі нон-стоп важливі досконала комунікація, виваженість, терпіння – в цьому, знов таки, можливості працювати над собою, вдосконалюватись.

– Чому головному навчила Ірина Євгенівна ?
– Постійній роботі над собою. Ніколи не зупинятися на досягнутому. 

– Тобто, вона «відкамертонила», те що вже було?
– Напевно. Постійний пошук нових форм у всьому. Ірина Євгенівна ніколи не зупиняється на досягнутому й власним прикладом змушує рухатись і тебе. 

– Що дають подорожі?
– Знайомства з новими людьми, головне ж у житті – різноманіття світу. Постійно ми з чоловіком і дітьми вирушали за різними маршрутами. Він полюбляє історію, тому відвідували і Чигирин, Кам’янець-Подільський і Корсунь-Шевченківській, об'їхали увесь Крим, підіймалися на Роман-кош і Ай-Петрі. Пам'ятаю важкі підйоми, як важко було, але радість від цього та причетність – є незабутніми.

– Чим цікава людина, перш за все?
– Духовними якостями, присутністю інтелекту. Надбаннями, напрацюваннями. Кожна – всесвіт, незнайомий, неповторний, у кожній грані якогось прекрасного кристалу. Розчарувати може грубість, різке слово, але з часом розумію, що це привід для самовдосконалення. Все це робить сильнішою, дає певний досвід, розуміння, що так повинно бути. До того ж це мотивація шукати у собі прагнення, сили, натхнення підійматись новими сходинками, не зупинятися на досягнутому, відчувати вібрації долі. Щоб не ставати застиглим і одноманітним, відчувати багатобарвність життя.

Ірина Миколаївна каже, що життя для неї уособлене в любові до ближнього, в чіткому розумінні того, що саме любов врятує світ. У тому, що життя є у теперішньому моменті й через мить тане безслідно. Написати зранку близьким: «Як ти?» та почути у відповідь: «Добре», посміхнутися квіточці, сонцю, радіти кожному дню. Дуже важливо вміщуватись та відзеркалюватися саме у цій миті. 

Окрім книг та подорожей її надихає дорогоцінна онука. І в неї Ірина Миколаївна теж навчається – дитячій безпосередності та чистоті світосприйняття. Розумінню того, що в цьому поки ще бездосвідному бутті – природня мудрість миті.