Іван Кочерга. Майстер часу

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині. Батька його – Антона Петровича вважали стовідсотковим Дон-Кіхотом. Оточення відзначало його надзвичайну чесність і порядність. Хоча саме через ці незатребувані риси було змарновано його блискучу кар'єру, на долю він ніколи не скаржився. Згодом він одружується з дочкою сільського землевласника, яка мала яскраві акторські здібності, вміло декламувала й імпровізувала, хоча ніколи не виступала на сцені. При світлі гасової лампи малий Іван часто цілими вечорами слухав її чудові розповіді. Родина часто переїжджала, тому що Антон Петрович обійняв посаду залізничного службовця. Хлопчикові подобалося «життя на колесах», сповнене нових знайомств і вражень.

Київ і його мистецьке життя справили сильне враження на юнака. З усіх населених пунктів батько Кочерги найбільше любив саме це місто. Якось із сином проходив повз Житній базар і показав малому Самсона, який роздирає пащу страшному левові, а з тієї пащі бризкає цівка води. Батько запропонував синові напитися тієї води, щоб ніколи не забути Києва й повертатися в це місто ще і ще. Така романтична подія навіки закарбувалася в свідомості Івана. Пізніше у своїй драмі «Ярослав Мудрий» було проголошено: «Хто вип'є раз дніпровської води // Тому ніколи Київ не забути».

Дитина росла не по літах розумною та допитливою. Малий добре малював, і друзі сім'ї пророчили йому, що він обов'язково стане відомим художником. Але хлопчик знайшов інше уподобання – захопився грою в театр. Він клеїв дерев'яних ляльок, малював декорації – мав перед собою кожного дня цілу іграшкову країну. В усіх провінційних містах і містечках, не кажучи вже про столицю, хлопчик просив батька відвідати з ним театр. Але після 1905 року не завжди щастило побачити цікаву виставу, бо почалася реакція, й цензура дозволяла ставити лише трафаретні водевільчики.

Як всі діти із заможних сімей, початкову освіту Іван одержав удома. У 1899-му Кочерга закінчує гімназію та їде до Києва, де вивчає право на юридичному факультеті. Одержавши диплом другого ступеня, молодий фахівець міг знайти собі роботу за спеціальністю навіть у столиці, але повернувся до Чернігова, де на нього чекала кохана дівчина, та невдовзі одружився. Юристом він не працював жодного дня.

Аделаїда Соколовська була закохана в Івана ще з тих часів, коли він закінчував гімназію. Дівчина виховувалась у сім'ї старшої сестри – матері не пам'ятала, батько її – талановитий піаніст – постійно гастролював по країні й не міг брати дочку з собою. Коли молодята побралися, їм було вже двадцять чотири роки, у 1906-му в подружжя народився первісток Михайло, через два роки – Роман.

Перший крок у літературі Іван Кочерга зробив ще у Чернігові в 1904 році. В «Черниговских губернских ведомостях» він надрукував кілька грунтовних театральних рецензій за підписом-криптонімом «И.А.К.» або іменем одного з героїв власної майбутньої п'єси «Майстри часу» – Карфункель. Сам письменник початком своєї творчості вважав 1910 рік, коли була створена романтична п'єса-казка російською мовою «Песнь в бокале». 

Він надихався творами Гете, Гейне, Ібсена, Гофмана, Метерлінка, вдивлявся в цих несхожих героїв нової драми та чудово знався на західноєвропейській літературі в цілому.

До речі, і перші драматичні твори, і перші вірші, і театральні рецензії (а їх назбиралося близько ста) письменник писав російською. На той час так було безпечніше, до того ж, коли Івана приймали на державну службу, як всіх чиновників, змусили дати розписку, що він не є учасником жодної політичної організації, а потім ще й зобов'язали скласти церковну присягу на вірність самодержавній владі.

Молодий Кочерга не відзначався радикалізмом, був працьовитим, законослухняним і сумлінним, за що досить швидко отримав чин колезького асесора і орден Станіслава III ступеня. Жовтневі революційні події сприйняв індиферентно.

П'єса «Песнь в бокале», перекладена українською Павлом Тичиною, вперше була поставлена в Харківському Народному театрі лише 1926 року під назвою «Легенда про пісню». 

Уже після революції були написані п'єси «Изгнанник Вагнер» (1921), «Зубний біль сатани» (1922) та «Викуп» (1924).

Українською Кочерга почав писати на початку 20-х. Саме «солов’їна» мова творів, якою письменник володів бездоганно, принесла йому славу. Побудова динамічного інтригуючого сюжету, комедійна ситуація, жвавий діалог – усе лягало на аркуші вільно, легко та натхненно.

20 лютого 1926 року в театрі імені М. Заньковецької відбулася прем'єра «Феї гіркого мигдалю», а у 1927 році драматург пише нову п'єсу «Алмазне жорно», присвячену подіям Коліївщини.

Через рік автор створив ще декілька п'єс – комедію «Натура і культура», драму-феєрію «Марко в пеклі» (1928 р.) і низку так званих «кооперативних» творінь, типових для того часу. У цей же період Кочерга переходить працювати літредактором у міську газету «Робітник», а згодом – у «Радянську Волинь».

У 1929 році в Житомирі відбулися гастролі Другої державної української опери Правобережжя, театру української Музкомедії і драми під керівництвом Дмитра Гайдамаки й інших колективів і окремих виконавців. Іван Кочерга, який у попередні роки лише зрідка виступав у пресі, активізує свою театрознавчу діяльність. 3 14 липня по 9 серпня 1929-го він друкує в газеті «Робітник» одинадцять лаконічних і водночас глибоко змістовних рецензій на вистави театру української опери.

У передмові до «Свіччиного весілля» письменник підкреслив, що в архівах знайшов дві грамоти литовських князів (1494 і 1506 років), в яких порушувалися питання заборони запалювати світло та відміни цього рішення. Іван Антонович підкреслював, що заборона існувала щонайменше п'ятнадцять років, і у грамотах згадувалося невдоволення киян з цього приводу. Історія не свідчила, однак, про повстання ремісників – у творі це цілком художня вигадка.

Також у передмові Іван Кочерга пише: «Я не згадую ні Ярослава.., ні Мазепу, ні Петра Могилу… Ні, це не хвилює і не вабить, це все не те… Я знаю, що було щось інше – таке знайоме і рідне, що так до болю хочеться викликати з голубого серпанку віків. Адже там в кривих і вузьких вуличках Поділля, кипіло 450 років тому таке зрозуміле і близьке нам – міське, робітниче життя… Дорогоцінна змога змалювати його, показати це життя не статично, а в процесі боротьби з феодалами за міські привілеї і права».

Уперше під назвою «Пісня про Свічку» п'єса вийшла друком у 1931 році. Того ж року письменник вдруге зумів видати драму українською мовою, значно переробивши та змінивши назву на «Свіччине весілля». Саме в такій редакції твір дійшов до наших днів.

Тема литовського панування в Україні, висвітлена в творі, була заборонена в радянські часи, тому читачі або глядачі «Свіччиного весілля» мусили сприймати подане драматургом на віру, не маючи належних уявлень про історичний проміжок часу. Історичні дані свідчать, що, по-перше, саме литовські князі допомогли Україні звільнитися від монгольської навали. По-друге, підпорядкувавши собі Україну, литовські володарі сприйняли як належне вищість української культури над литовською, визнали українську мову державною, запровадили нею діловодство. Є відомості, що литовський князь писав листи до своєї матері-італійки саме українською мовою, яка тоді вважалася дуже вишуканою і достойною для спілкування коронованих осіб.

Драматична поема «Свіччине весілля» була поставлена лише у 1935 році в Запоріжжі й тільки після цього почала тріумфальний похід по сценах десятків театрів. Окрилений успіхом, драматург пише все нові й нові твори.

П'єса «Майстри часу», спочатку відхилена українським реперткомом, на Всесоюзному конкурсі драматургічних творів 1934-го року під назвою «Годинникар і курка» здобула третю премію. Життя Кочерги з цієї миті суттєво змінилось. 

Жив він на той час у Житомірі, працював ревізором у робітничо-селянській інспекціі. 1933 року у Москві оголосили Всесоюзний урядовий конкурс на найкращу п'єсу. Кочерга переклав комедію «Майстри часу» та відіслав її своєму другові до Петербурга, той поклав рукопис у новий конверт і знов відіслав до Москви, таким чином, п'єса вже існувала як петербурзька. 

Конкурсні твори підписувалися псевдонімами, справжні прізвища з'ясовували лише, коли оголошували переможців і п'єси діставали нагороду. Перше місце того разу не присуджувалося, друге – отримав письменник, драматург і публіцист Олександр Корнійчук, третє – Іван Кочерга. Тобто, українці посіли всі головні місця. 

Провінціала, якого преміювали у Москві, прийняли до спілки, ввели до її президії, включили до складу делегації, що представляла українську літературу на Всесоюзному з'їзді письменників. Коли він раніше звертався з проханням надати йому хоча б житло, йому було відмовлено. Після нагороди – океан визнання. 

Що таке час, якіми є його  справжні закони та примхи – про це п'єса Івана Кочерги.

Деякі дослідники вважають, що він випредив Михайла Булгакова в об'ємному та глибокому змалюванні нечистої сили та її візиту до країни більшовиків, до того ж головний герой нагадує Воланда. Саме ця п'єса була в Михайла Опанасовича настільною перед тим, як він узявся до роботи над «Майстером і Маргаритою».

У 1934 році Іван Кочерга переїздить до Києва, продовжує художню розробку проблемних філософських питань, працює над кіносценаріями та перекладами. У 1941 році, коли письменникові виповнилось шістдесят, разом з іншими талановитими людьми його евакуюють до Уфи, доручають посаду редактора газети «Література і мистецтво». Одночасно Іван Антонович стає науковим співробітником Академії наук УРСР, яка теж переїхала до столиці Башкірії.

Це були тяжкі часи для всіх та Івана Антоновича – особисто. І не тільки тому, що сім'ю розмістили в маленькій кімнатці готелю, – тоді всі мешкали в тісноті, – а ще й тому, що всенародна трагедія ставала його особистою катастрофою, митець надзвичайно тяжко переживав окупацію. На чужині не писалося, а те, що виходило з-під пера, не мало такої сили, як твори, народжені в рідному краї. Як тільки звільнили Київ, він повернувся та закінчив свою «лебедину пісню» – історичну драму про часи Київської Русі «Ярослав Мудрий».

Антологія драматургічних творів з української літератури 11 клас [Текст]. – Дніпропетровсьск : Дніпрокнига, 2008. – 575 с.

Деліянівська, Людмила Семенівна. Українська драматична поема (Проблематика, жанрова специфіка) [Текст] / Л. С. Деліянівська. – Київ : Вища школа, 1984. – 160 с.

Кисельов, Йосип Михайлович. Перші заспівувачі [Текст] : літературні портрети українських радянських драматургів / Й. М. Кисельов. – Київ : Радянський письменник, 1964. – 389 с. 

Кочерга, Іван Антонович. Ярослав Мудрий [Текст]. Свіччине весілля : Драматичні поеми / І. А. Кочерга. – Київ : Дніпро, 1987. – 326 с.

Кочерга, Іван Антонович. Вибрані твори [Текст] / І. Кочерга. – Київ : Сакцент Плюс, 2005. – 480 с.

Кочерга, Іван Антонович (1881–1952). П'єси [Текст] / І. А. Кочерга ; авт. передм., авт. приміт. Я. П. Білоштан. – Київ : Мистецтво, 1983. – 253 с.

Українська драматургія ХІХ–ХХ століть: Михайло Старицький, Іван Карпенко-Карий, Іван Кочерга [Текст]. – Київ : Наукова думка, 2006. – 408 с. 

Українська література [Текст] / ред. В. М. Борщевський. – 4-те вид., доп. и перероб. – Київ : Вища школа, 1976. – 431 с. 

Цалик, Станіслав Миколайович. Таємниці письменницьких шухляд. Детективна історія української літератури [Текст] / С. Цалик, П. Селігей. – Київ : Наш час, 2010. – 352 с.

Шлапак, Дмитро Якович. Драматургія – на посту [Текст] / Д.Я. Шлапак. – Київ : Товариство «Знання», 1970. – 48 с.