Піонер українського кіно Данило Сахненко
Чабан, М. Піонер українського кіно Данило Сахненко [Текст] / Микола Чабан.– Дніпропетровськ: ДОУНБ, 2010. – 60 с. (Сер. «Кіномитці Придніпров’я»)
Чи було в Україні до революції своє кіновиробництво? 1970 року в Києві з’явився збірник «Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно», котрий напевне припізнився виходом і мав вийти ще 1969 року, до 50-річчя радянського кіно. Автор вступної статті кінознавець Іван Корнієнко стверджував: «До Великої Жовтневої революції Україна не мала кіновиробництва». (Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно.– К.: Мистецтво, 1970.– C. 4). І далі автор розповідає про те, що у січні 1919 року в Харкові було створено Всеукраїнський кінокомітет, який розгорнув зйомки кінохроніки і агітаційних стрічок та підготовку до створення біографічних кінофільмів про видатних людей. Ось тому, мовляв, 1919 рік і брався за точку відліку українського кіновиробництва. Така позиція в умовах партійно-ідеологічного тиску нині зрозуміла. Але це був той випадок, коли права рука не знала, що робить ліва. Бо на сторінці 18 того ж видання ветеран українського кіно А. Кордюм написав таке: «Перше кінопідприємство на Україні було створене в Катеринославі (нині Дніпро ) і звалося воно “Южно-русское синематографическое акционерное общество Сахненко, Щетинин и К0”. (Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно.– К.: Мистецтво, 1970.– C. 18). Можна лише висловити здогад, що упорядники збірника, вмістивши «ідеологічно витриману» передмову, дозволили собі вільність, надрукувавши спогади, котрі спростовували одне з її вагомих положень у розрахунку на те, що кмітливий читач зрозуміє що й до чого. Часи були «шелестівські», ліберальні, можна було і поцілувати пантофлю папи, і правду сказати. Перший кінематограф у Катеринославі Перш ніж перейти до нашої головної розповіді, треба згадати про перший кінематографічний сеанс у Катеринославі. Він відбувся 24 квітня 1897 року. Для порівняння: перші кіносеанси в Російській імперії пройшли 4 травня 1896 р. у Санкт-Петербурзі та 26 травня 1896 р. у Москві. На батьківщині нової музи — у Франції з новим видом мистецтва глядачі познайомилися 28 грудня 1895 року в Гранд-кафе на бульварі Капуцинів у Парижі. Таким чином, місто на Дніпрі не дуже відставало від прогресу. Про це знаходимо цікаву інформацію у тогочасній пресі: «Призначений на 21 квітня сеанс синематографа Люм’єра не відбувся, як з’ясувалось, унаслідок того, що апарат не був вчасно доставлений з Харкова через непередбачені обставини... 24 числа сеанс відбувся; показано було 60 картин; деякі з них вийшли дуже вдалими. Чимало картин викликали оплески і були на вимогу публіки показані вдруге. Синематограф викликав здивування присутніх на сеансі вперше, і взагалі справив гарне враження. Деякі хиби (дрижання картин, неясність фігур), напевне, будуть усунені в другий раз, коли керівник апарата пристосується до розмірів залу. Публіки зібралось досить багато, а на другий сеанс збереться, напевно, ще більше, — дивинку кожний захоче подивитись»... (Екатеринославские губернские ведомости.– Екатеринослав, 1897.– № 90). У цьому повідомленні звертаєш увагу на те, що апарат мали доставити з Харкова. Це університетське місто в ту пору помітно випереджало Катеринослав. Губернатори, рухаючись по щаблях кар’єри вгору, спершу ставали катеринославськими губернаторами, а вже потім харківськими. І ніколи навпаки. Ця вісь «Катеринослав — Харків» і у долі нашого героя Данила Сахненка буде постійно діючою. Зняті в Катеринославі кінострічки він передусім віз до Харкова. Почалося все з біоскопа Зайлера 1906 року (у спогадах Арнольда Кордюма помилково зазначено 1908 рік) до Катеринослава прибув кінобізнесмен Е. Зайлер. З таким ініціалом його згадує А. Кордюм, а в оголошеннях 1911 року фігурує «електро-оригінал-біоскоп» Г. К. Зайлера. (А втім, це могло бути одне ім’я: Єгор, Георгій, Георг). Як би його не звали, кінобізнесмен відразу ж заходився бу-дувати «біоскоп», тобто кінотеатр. Бо кінотеатр у той час називали і «біографом», і «кінематографом», і «сінематографом», і «біоскопом». Серед робітників-будівельників його увагу привернув фізично дужий хлопець, якого всі дружно називали Даньком — скорочена форма імені Данило, згадував ветеран українського кіно Арнольд Кордюм. І ось біограф побудовано на розі Фабричної і Проспекта, тобто на розі сучасної вулиці Столярова і пр. К. Маркса, навпроти нинішнього кінотеатру «Родина» («Вітчизна»). Почалися сеанси. Зайлер, ясна річ, зберігав таємницю роботи паризького «чу-до-апарата» і працював на ньому сам. Однак крутити сеанс за сеансом ручку апарата було йому не під силу, і він, згадавши про кмітливого працівника на ім’я Данько, взяв його в кінобудку бодай частково виконувати замість себе цю непросту роботу. Дуже швидко навчившись рівномірно крутити ручку загад-кового апарата, Данило Сахненко робив це по два сеанси підряд і лише під час третього сеансу, щоб парубок трохи очумався, хазяїн ставав до апарата сам. Але той частенько забував міняти парубка й хлопцеві доводилося часом без відпочинку працювати й до п’яти-шести сеансів. А через півроку він перевів Сахненка кіноме-ханіком, бо той навчився перезаряджати апарат удвічі швидше, ніж це виходило в хазяїна. До того ж Данько завжди тримав апарат у чистоті й зразковому порядку. Данько не тільки працював, але й придивлявся до роботи апарата, вивчаючи роботу кожної його деталі. Одного разу сталася неприємність: під час роботи Зайлера апарат зіпсувався й перестав працювати. Конфуз був неймовірний — із залу понеслися лементи й тупіт ніг: «Вертай гроші! Гроші вертай!» Це скоїлося перед самісіньким кінцем сеансу, ну, як тут повертати гроші?.. Зайлер помчав до дружини в касу, і поки він допомагав їй у неприємній процедурі — поверненні грошей — Данько зважився на сміливий крок — спробував полагодити апа-рат. Вернувшись у кінобудку, засмучений Зайлер не повірив своїм очам — хлопець розібрав апарат до останнього гвинтика й, не звертаючи уваги на хазяїна, старанно випилював терпугом нову деталь замість зламаної... Зайлер зацепенів від гніву й страху, але, поки він приходив до тями, Сахненко вставив на місце нову деталь, виготовлену ним, склав всі разом і пригвинтив усе на своє місце. І диво-дивне: апарат запрацював і, мабуть, навіть краще, ніж до цієї прикрої події. Звичайно, це була сенсація. Чудо-апарат, який надійшов з Парижа, поламався, а мандриківський парубок, колишній чорнороб, полагодив його... Про неймовірну подію незабаром заговорило все місто, особливо ті, хто побував у «біографі», згадував А. Кордюм. Тепер уже глядачі хотіли хоча б здалеку подивитися на парубка, який розгадав таємницю «живої фотографії». А коли в місцевій газеті з’явилася замітка про кмітливість і вправність досі нікому невідомого Данька Сахненка, популярність «біографа», де він працював, ще більше зросла. Оцінив його заслуги й Зайлер — він перевів хлопця у вищий ранг — старшого механіка. Відтепер Сахненко вже не крутив ручку до нестями, а доглядав апарат і лагодив у випадку якихось неполадок. На той час у місті було вже біля десятка кінотеатрів — тільки називалися вони в ту пору «ілюзіонами» і «сінематографами». Хазяї цих культурних закладів потяглися до прославленого механіка спершу за порадами, а потім і зі своїми апаратами, які виходили з ладу. Данько за браком часу відмовлявся, а це загрожувало хазяям великими збитками, тому вони благали Зайлера вплинути на свого механіка. Тепер уже й сам Зайлер ставав героєм дня. До нього, говорять, ходили у справах ремонту апаратів навіть на квартиру, і то не з порожніми руками, а з подарунками, аби тільки можна було доступитися до Данька Сахненка. А парубок, підбадьорений успіхом, робив і далі чудеса: складні деталі, які, здавалося, можна було виготовити тільки на спеціальних верстатах, виточував у лещатах терпугом. Хто він, Данило Сахненко? Про походження піонера українського кіно Данила Федоровича Сахненка відомо надто мало. Арнольд Кордюм називає його мандриківським хлопцем. (Мандриківка — передмістя Катеринослава, нині вона злилася з Дніпропетровськом. У Мандриківці 1820 року жив О. Пушкін під час свого південного заслання).
Де знаходився «електробіоскоп Зайлера», у якому починав свою кар’єру Сахненко? Як свідчить путівник і каталог Південноросійської обласної виставки в Катеринославі (1910 р.), цей заклад був на розі Проспекту й Фабричної вулиці (нині Столярова). Тобто це приблизно там, де знаходиться відомий у місті кінотеатр «Родина», тільки на протилежному боці вул. Столярова. «Біоскоп Зайлера для любителів рухомої фотографії дає так багато цікавих картин всілякого роду: історичних, побутових, комічних та видовищних, що його відвідини доставляють велику втіху любителям, — писала 11 січня 1911 року катеринославська газета «Русская правда». — Деякі картини такі гарні, що їх можна дивитися не втомившись по декілька разів. Ставлять часом в один сеанс по дві. А часом і по три історичних картини, що пов’язано з великими грошовими витратами. Так, наприклад, ставили «Антоніо Фоскаріні, улюбленця сатрапа», і балет-жарт, дитячий каприз з часів Людовика XV. Всі три картини історичні. Завдяки чисто німецькій акуратності і добросовісному ставленню до публіки, антракти скорочені до мінімуму. Цікавий вибір картин стає цілком зрозумілий, оскільки на чолі цієї справи стоїть п. Гензель, людина інтелігентна, яка раніш була співробітником німецьких газет. Побажаємо йому і надалі пов-ного успіху в справах. Біоскоп відвідує дуже багато публіки, тим більш, що за ціною він доступніший інших кінематографів». «Електробіоскоп Зайлера в Катеринославі — перший у місті за часом виникнення і за обладнанням електробіоскоп», як зазначалося в рекламі 1912 року. «Власний будинок заново комфортабельно обладнаний. Безпечний у пожежному відношенні (це не завадило того ж року статися в ньому пожежі, але ж горів і кінотеатр «Родина»!). Добре вентильоване. Через кожні три дні нова зміна картин. Все, що являє науковий і громадський інтерес, і з’являється за кордоном, одразу демонструється в електробіоскопі Зайлера, який не зупиняється при виписуванні новинок ні перед якими коштами. Ціни місцям загальнодоступні». Серед видових картин, знятих у нашій губернії і показаних у біоскопі Зайлера, нашу увагу привернуло таке повідомлення. 1-3 березня 1911 р. у третьому відділенні демонструвалася картина «Металургійні заводи Донецького басейну» (знімки з натури). («Русская правда», 1 березня 1911). Як звали Зайлера? У рекламі біоскопу в «Русской правде» за 19 лютого 1911 подано: «Электро-биоскоп Г. К. Зайлера». З чого можна допустити, що звали його Георгом Карловичем. Цікаво, що кінопідприємці Зайлери того ж 1906 року відкрили свій біоскоп і в Херсоні. Напевне, це була одна й та ж родина. «Приблизно з 1906 року в Херсоні почалася нова “ера кіно”, — пише Олександр Захаров у херсонській газеті “Гривна”, № 8, 2007. — Відкриваються постійно діючі ілюзіони. Перший у місті ілюзіон носив гучну назву “Американський біоскоп” Л. Ахтерова й знахо-дився він на вулиці Суворівській навпроти Олександрівського парку. Пізніше по вулиці Вітовській (нині вулиця Горького, 18) німецький підданий Георг Карлович Зайлер відкрив “Електричний біоскоп”. Потім з’явився плавучий електротеатр “Енергія”». Як свідчить херсонський краєзнавець, біоскоп Зайлера в Херсоні теж згорів! «Хоча ілюзіони приносили непогані доходи, конкуренція між ними зростала. Морозної ночі 2 грудня 1908 року раптово спалахнув один з найбільших ілюзіонів — біоскоп Зайлера. І хоча згодом поліція, провівши розслідування, оголосила причиною пожежі необережне поводження з вогнем, усі, у тому числі й власник ілюзіону, схилялися до версії підпалу. Через кілька днів після пожежі хазяїн електробіоскопу, що втратив всі свої статки, застрелився. В 1910 році на тому ж місці син Георгія Зайлера Михайло побудував і відкрив новий ілюзіон під девізом “Ілюзіон для публіки, а не публіка для ілюзіону”. Молодий підприємець увів новинку. Перед кожним сеансом демонструвався кіножурнал останніх подій, так званий “Пате-журнал”. До речі, ця форма показу проіснувала в радянському кіно не одне десятиліття». Ось така історія з пожежею херсонського біоскопа Зайлера. Але місце, на якому стояв біоскоп Зайлера в Катеринославі, теж було небезпечне. За кільканадцять років перед тим саме там згорів літній театр Мини Копилова! Варто нагадати про це. Якось з трупою корифея української сцени Панаса Саксаганського в Катеринославі сталася трагедія, про яку довго говорили в місті. Від першого грудня 1895 року до кінця сезону Панас Карпович найняв у місті на Дніпрі зимовий театр Мини Копилова. Цей театр знаходився на тому ж місці, де років через десять виросте біоскоп Зайлера — приблизно навпроти сучасного кінотеатру «Вітчизна» по тому ж боці Проспекту, в районі сучасних будинків № 80 і 82 по пр. К. Маркса. Місцевий багатій Мина Копилов (власник шахт, згодом вида-вець респектабельної газети «Приднепровский край») збудував тут величезний цирк-театр. Будова була дерев’яна й за деякими даними обкладена цеглою і лише пристосована для зимових вистав. До речі, у місті в цей час іншого театру не було. Зима того року почалася рано й була люта, згадував Панас Саксаганський. Його трупа догравала в Харкові останні вистави, коли Панас Карпович отримав від Мини Копилова листа, в якому той писав: «Оскільки зима має бути суворою, а тим часом котли старі і слабкі для того, щоб опалювати і освітлювати будинок, а тому чи не знайдете ви за можливе затриматися в Харкові, поки я заміню котли. Для цього знадобиться днів 5—6. Інакше театр можна буде лише добре опалювати, освітлювати ж доведеться гасовими лампами». Саксаганський відповів Копилову, що зостатись у Харкові не може, бо пройшов термін, на який ним знято театр. А можна зробити так: вистави перед святами закінчити 18 грудня, а до 25-го можна поставити нові котли. Копилов погодився на це. Трупа почала свої виступи в його театрі. Цілий грудень морози хоч і були великі, все ж актори не дуже мерзли. Закінчили виступи, як і умовилися, 18-го числа. Проте Мина Копилов і не думав ставити нові котли. Його навіть не було в Катеринославі. Уже 24 грудня термометр показував 24 градуси. Таким чином опалювати театр довелося обома старими котлами, а освітлюва¬ти гасницями. Гасниць «Молния 8» поставлено було майже двiстi. На Різдвяні свята вистави пройшли благополучно, згадував Саксаганський. Збори — чудові! Снігу багато, морози — люті! ...6-го січня ранком за дешевими цінами йшла «Наталка Полтавка», а перед нею, як належало, «за законом» російський монолог «Сон». Скінчився «Сон». Змінили декорації для «Наталки». Панас Саксаганський вийшов сказа¬ти, щоб давали другий дзвінок, коли слух його вразив якийсь тріск, немов горіла десь солома. Раптом у театрі зчинився страшенний галас! Повз Панаса Карповича, мов одурілі бігли робітники. — Що сталося? — крикнув він. Глянув угору — звідти клубком йшов дим. Він кинувся нагору, там — нікого. Пробіг першу вбиральню, другу — там повно диму. Далі до гардеробу — двері замкнені. Він вибив їх. Звідти на нього повалив дим, вогонь лизав протилежну стіну, що виходила до публіки. Саксаганський почав задихатися й кинувся вниз. Там не було жодного робітника, жодного пожежника! У театрі — тріск і галас. Саксаганський схопив скриню, що стояла у нього у вбиральні, поніс і викинув її у вікно. Коли він прибіг назад, то вже перегоріли линви передньої завіси з правого боку і вона iз стра¬шенним гуркотом полетіла на сцену. Штанкет переламався посередині, друга половина ще висіла на моту¬зці. Партер порожній... Під стелею, праворуч, багато диму. Страшенний протяг. Величезні вогняні язики лизали праву стіну. Від протягу вони витягувалися, одривалися, летіли через увесь партер і, лизнувши протилежну сті¬ну, зникали. У театрі, здавалося, вже не було нікого. Панаса Саксаганського почали гукати знадвору. Він пізнав голос одного з братів — Івана Карпенка-Карого. В театрі було повно диму і Панас Карпович навпомацки став пробиратися через сцену. Одна за одною почали падати падуги. Бiля сходів на другому кінці артист наштовхнувся на чиєсь тіло й трохи не впав. Це була та артистка, що недавно читала монолог «Сон». Дужий Саксаганський вхопив її і з нею вийшов на повітря. Актор був за-гримований, до гриму пристав дим і попіл, усі перелякалися, думаючи, що він обгорів. Навколішках на снігу стояв власник театру Мина Копилов і молився, тримаючи в руках ікону Миколи-чудотворця. Саксаганський підійшов до нього: — Мино Семеновичу! Краще б ви були перемінили котли!.. З вікон жіночих убиралень можна було б витягти багато чого з гардеробу. Виявилося — жодної драбини! Коли приїхали пожежники, театр Копилова являв собою вогняний стовп. Усе добро згоріло! За офіційним сповіщенням, згадував Саксаганський, після пожежі було знайдено 24 трупи. Автор спогаду в місцевій газеті «Русская правда» 6 січня 1911 року Пуже називав неймовірну цифру — нібито загинуло близько 300 чоловік! (Можливо, описка — замість 30 в газеті видрукувано 300?). Причини жертв Саксаганський пояснював так: «Мабуть, коли показався вогонь, — все шарахнулось із театру, гальорка була повна, і все слабосильне під натиском попадало, придушилось, а потім позадиха¬лось від диму». Так «Сон» закінчився в Катеринославі кошмаром... До кінця сезону трупи було ще півтора місяці. Згоріло все майно — врятувалося тільки вбрання «виборного», що було на Саксаганському в момент пожежі. Скриня, яку він виніс, була з п’єсами. Диригент В. Л. Малина хотів урятувати скриню з нотами, та на лихо вона застряла у дверях. Малина з переляку поклав свою скрипку на скриню, а сам — навтьоки. Скрипка й скриня з нотами згоріли. А ще згорів увесь реквізит, в якому були справжні запорізькі шаблі. На одній з них був напис за підписом цариці Єлизавети Петрівни: «Даруємо саблею сиею походного есаула Макбет-эт Кусаева за верныя его службы в Москве 1749 года. Елисавет». З жiночого гардеробу пропало добра на десяток тисяч... Перед артистами стояло грізне питання: що робити? Пожежа сталася у п’ятницю. А через день, у неділю, вони влаштували концерт у дворянському зібранні. Увесь прибуток віддали трупі. Десять кравців одночасно працювали над відновленням гардеробу артистів погорілого театру. Тим часом стояв порожнім херсонський театр i артисти виїхали з Катеринослава. Цікаво, що кожну виставу в Херсоні відвідували поліцмейстер і бранд-майор. У кожному антракті, а iнодi й під час дії вони приходили за лаштунки, нишпорили, заглядали в убиральні і говорили таємниче, пошепки... Тільки по закінченні сезону херсонський бранд-майор зізнався Саксаганському, що йому все пахло димом... З чого ж почалася пожежа в Катеринославському театрі? Ось одна з версій: кравець Двоскін залишив гасницю (гасову лампу) в гардеробній і довго туди не навідувався. А з гасницею «Молния» треба було бути дуже обережним і сторожким, вогонь давати повільно: кравець же дав зразу великий вогонь і поставив її неподалік від одягу. Вона розгорілася до того, що вогонь піднявся поверх скла і запалив те, що висіло над нею. А, можливо, й те, що від великого вогню гасниця тріснула, гас загорівся й полум’я охопило весь гардероб. Водопровідні труби на той час поза-мерзали, води не було. Театр же був дерев’яний, набитий між стін тирсою. Згорів він, мов свічка. Хронікер фірми «Пате» У 1908—1911 роках Сахненко працює хронікером французької фірми «Пате», акціонерного товариства «А. Ханжонков и К0». Історик кіно Володимир Міславський пише: «26 грудня 1908 року кінооператор Данило Сахненко здійснює в Катеринославі кінозйомку свого першого хронікального фільму «Перший випадок холери в нашому місті». Цікаво, звідки ж у простого механіка з’явився апарат для зйомок? А сталося це ось як, розповідає ветеран українського кіно Арнольд Кордюм. У ті часи в Парижі розквітало велике кінопідприємство «Брати Пате й К0». Його популярність підсилював регулярний випуск кіножурналу під девізом: «Пате-журнал все бачить, все знає!» А для того, щоб кіножурнал дійсно все бачив і все знав, він мав потребу у великій армії кінокореспондентів, і така армія в нього була! Мало того — ця армія працювала на фірму... дурно. От як це відбувалося. Представник фірми гасав по всій Російській імперії, займаючись вербуванням здібних, надійних людей. Агентами фірми були хазяї «ілюзіонів» і «сінематографів», що одержували від Пате прокатні фільми та журнали. Про Сахненка власники «ілюзіонів» відгукувалися як про людину, що має «золоті руки». Представникові фірми Пате цього було досить, щоб почати з кіномеханіком розмову. Здивовано розглядав він шестерню, яку парубок виточив терпугом, — її важко було відрізнити від фабричної з фірмовим знаком Пате. Досвідчений представник фірми переконався, що ті, хто рекомендував йому Сахненка, не помилилися і що талановитий і приємний на вигляд парубок заслуговує на те, щоб репрезентувати в Україні прославлену фірму. До всього ж француз протягом трьох днів давав Данькові практичні інструкції. Проконсультувавши Сахненка щодо принципу кінозйомок, він дав вказівку, що саме треба знімати. Фірму цікавили виключно сенсаційні події — пожежі, всілякі катастрофи, стихійні лиха, паради, свята тощо. Відтак український парубок одержав від представника французької фірми знімальний апарат і декілька коробок кіноплівки. Звернувши увагу на бідний одяг Данька, представник фірми «Пате» видав йому щось близько сотні карбованців авансу (адже кореспондент фірми «Пате» повинен мати пристойний вигляд!), повів до магазину готового вбрання Альшванга на Проспекті, купив костюм, капелюх, черевики і на додачу ще й годинник з ланцюжком. — От тепер ви справжній кореспондент, — сказав він. А після повернення до Москви представник фірми міг із задоволенням записати до свого блокнота прізвище ще одного кореспондента фірми братів Пате — катеринославця Данька Сахненка. Опанувавши технічні принципи роботи апарата, новий кореспондент розпочав зйомки, але тут справа виявилася складніша. Француз залишив еталон негатива, за яким Сахненко мав рівнятися у своїй роботі. Однак закінчувалася вже перша коробка кіноплівки, а пробний негатив був усе ще далекий від еталона. У наполегливих експериментальних зйомках минула зима. Подальші експерименти перервала весняна повідь на Дніпрі, що затопила багато сіл. За спогадами старожилів, тоді пливли Дніпром стріхи хат, повіток та клунь, на багатьох стріхах злякано тулилися собаки, кішки й кури, а на одній рятувалися навіть люди. Все це старанно зафільмував невтомний Сахненко. У цей же час на краю міста вода увірвалася у двір великого металургійного заводу. Зняв Данько й це. Як потім виявилося, прислане було дуже близько до еталону. Наскільки успішно працював катеринославський кореспондент французької фірми, видно хоча б з того, що незабаром він одержав повідомлення від фірми: «Вартість надісланого за минулий рік матеріалу покриває вартість кіноапарата, тож відтепер апарат переходить у власність кореспондента». Саме цей апарат і став внеском Сахненка в справу акціонерного товариства. Слід зазначити, що пайовики, вкладаючи в справу своє майно й гроші, не без підстав сподівалися швидко розбагатіти. Вони вірили в «золоті руки» мандриківського парубка Данила Сахненка, кореспондента фірми Пате. Разом з корифеями тетру У липні-серпні 1911 року в Катеринославі гастролювала трупа українського театру Миколи Садовського. Вистави йшли у літньому театрі міського саду (нині парк імені Глоби у Дніпропетровську). Простежити за тими гастролями є змога через хроніку «Театр і музика» в київській газеті «Рада». «Театр М. Садовського веде в Катеринославі такий репертуар: “Ревізор”, “Міреле Ефрос”, “Суєта”, “Наталка Полтавка”, “По ревізії”, “Пан Штукаревич”, “Вечорниці”, опера “Катерина”, “Артист”, опера “Галька” і т. ін.» («Рада», 8 (21) липня 1911). Гастролі проходили з великим успіхом. «Вітання М. Садовського в Катеринославі. Прихильники ідейної сценічної діяльності М. Садовського зробили йому на спектаклі 7-го іюля в Катеринославі овацію. Йшла п’єса Винниченка “Брехня”. В антракті М. Садовському була піднесена адреса українською мовою з багатьма підписами. Адреса прочитана була місцевою українською письменницею Т. С. Бичихиною. Читання адреси вкрите було рясними оплесками». («Рада», 12 (25) липня 1911). «Трупа М. Садовського в Катеринославі останніми днями виставляла такі п’єси: “Гандзя”, “Бурлака”, “Чарівниця”, “Брехня”, “Галька”, “Енеїда”». («Рада», 20 липня (2 серпня) 1911). «Трупа М. Садовського заробила в Катеринославі за перших півмісяця 300 руб. “на круг”. Такі ж приблизно збори робить і трупа А. Суходольського». («Рада», 21 липня (3 серпня) 1911). «В Катеринославі партію Зевса в “Енеїді” замість д. Чорноморця, київського виконавця, співав з великим успіхом М. Садовський. 26 іюля “Енеїда” йшла в Катеринославі вже втретє». («Рада», 27 липня (9 серпня) 1911). Оператор Данило Сахненко вирішив скористатися нагодою — перебуванням у Катеринославі трупи Миколи Садовського — і зняти фільми «Мати-наймичка» за І. Карпенком-Карим й «Наталку Полтавку» за І. Котляревським. Тієї осені Марія Заньковецька з тріумфом виступала в Москві. 24 вересня 1911 року в московському театрі «Ермітаж» розпочався зимовий сезон української трупи Дмитра Гайдамаки (учень Марка Кропивницького, згодом гратиме у Дніпропетровському театрі ім. Шевченка). Гайдамака і запросив тієї осені Марію Заньковецьку для виступів у Москві. Усі московські газети в один голос вітали гастрольні виступи Заньковецької. Для першого її виступу йшла «Безталанна» Карпенка-Карого. «Знов таке саме могутнє враження дають ті сцени, де широкий простір темпераментові «української Дузе», — писали «Русские ведомости». «Більше десяти років не грала добродійка Заньковецька в Москві, писав “Голос Москви”, — але час цей пройшов безслідно, — вона та ж сама: та ж сердечність і мрійність в сценах ліричних, та ж сама сила драматизму». «Зовнішня сторона вчорашньої вистави, — писала газета “Русское слово”, — нагадала добрі старі часи — напружений настрій публіки перед першим виходом улюблениці, буря оплесків при появі на сцені М. К. Заньковецької, туш в оркестрі, море квітів і, нарешті, рій листків у театрі і на сцені, що сипались з верхніх лож з написом: “Ясне сонечко української сцени! Хай слава твоя лунає ще довгі роки!”» («Рада», 11(24) листопада 1911). А в неділю, 5 лютого 1912 року в Москві в театрі «Ермітаж» відбулося вшанування славетної Марії Заньковецької з нагоди 30-річчя її сценічної діяльності. Ми згадуємо про всі ці факти, бо вони мали місце впродовж півріччя після зйомок у Катеринославі і свідчать, що то була вершина її творчої біографії. А трупа М. Садовського з Катеринослава переїхала до Чернігова, де з 1 вересня у міському театрі дала десять вистав. 15 вересня трупа відкрила свій шостий сезон у Києві. При знайомстві з тогочасною періодикою звертаєш увагу на ще один прояв зацікавлення українською тематикою в мистецькому житті міста на Дніпрі. 6 серпня 1911 року симфонічний оркестр Катеринославського громадського зібрання виконав музичний твір місцевого композитора А.Б. Гротто-Слєпиковського під назвою «Українська сюїта». Диригував оркестром сам автор. Про нього відомо небагато. Його будинок знаходився по Соборній (Жовтневій) площі, 11 (нині – військкомат). Його батько штабс-капітан Броніслав Оттонович Гротто-Слєпиковський згадується як землевласник Верхнєдніпровського повіту. Родина була явно польського походження. Анатолій Броніславович перед революцією обирався гласним міської думи в Катеринославі. Про виконання сюїти докладно написала місцева газета «Южная заря», замітку якої згодом передрукувала київська газета «Рада» 14 (27) серпня 1911 року (газета ж подала докладний опис музичної теми в кожній частині). Сюїта на п’ять частин мала великий успіх у публіки, яка прослухала її з напруженим інтересом. Особливо сильне враження справила перша частина і скерцо. Чи випадковим є збіг двох подій у часі — зйомки фільму запорозької тематики і прем’єра сюїти, де запорозька тема лунала особливо виразно? Навіть якщо обидві події не були напряму пов’язані між собою, вони свідчили про запит у суспільстві до цієї тематики. Перший український фільм: «ЗАПОРОЗЬКА СІЧ» (1912) Київський тижневик «Засів» 30 вересня 1911 року сповістив своїх читачів: «Відома кінематографічна фірма братів Пате хоче випустити картину «Напад татар на Запорізьку Січ». Щоб ся картина мала справжній вигляд, фірма хоче улаштувать показний бій на березі Дніпра, на місці бувшої Січі. З сею метою агенти фірми робили досліди Дніпра на всьому протязі між Олександрівським (Запоріжжям) і Катеринославом і спинились на Лоцманській Каменці, як найбільше підхожому місці. На березі Дніпра на швидку будуються курінь, хати і т. инш. Мало не половину селян села запрошено для участі «в бою»; для всіх, що візьмуть участь «в бою», фірма зшила відповідні вбрання. Бій сей мав бути 14 вересня». Перед тим цю інформацію 24 вересня 1911 року вмістив катеринославський часопис «Дніпрові хвилі». Таку саму замітку під заголовком «Напад татар на Запоріжську Січ» з посиланням на першоджерело — катеринославську газету «Южная заря» — над-рукувала перша щоденна українська газета «Рада», № 208, за 16 (29) вересня 1911 року. Таким чином слідом за «Южной зарей» інформацію вмістили українські видання в Києві та Катеринославі «Рада», «Дніпрові хвилі», «Засів»... Заінтригований цією інформацією, я став шукати й інші джерела з історії кіно на Придніпров’ї. І виявилося: перше кінопідприємство на Україні було створено не десь там, у столиці, а в Катеринославі. Називалося воно «Південно-російське сінематографічне акціонерне товариство Сахненко, Щетинін і К0». При цьому один з акціонерів уклав десять тисяч карбованців, другий — свою садибу, оцінену в таку ж суму, а Сахненко вніс у товариство свій знімальний апарат та вміння працювати на ньому. Постановкою фільму «Запорозька Січ» акціонери почали свою виробничу діяльність. Чим привабила їх саме ця тема? На-самперед — екзотичністю й зовнішніми ефектами - у фільмі запорожці мужньо боронитимуть українську землю від татар і турків. Вони скачуть на конях, наздоганяють хижих татар, рубають їх, рятують бранців, яких вели продавати в неволю. «Поряд із садибою акціонерного товариства жив мій вітчим, художник-самоук Єлисей Шаплик, — згадував Арнольд Володимирович Кордюм, — його по-сусідському запросив Сахненко будувати й малювати декорації. Якось вітчим похвалився, що до нього приїхав син, який вміє на коні “всякі фокуси” виробляти. Після цього я й потрапив на зйомки першого фільму українського виробництва – потрібен був вершник-хлопець, який тікає від татарської кінноти». Сценаріїв у сучасному розумінні на той час ще не було. Існував лише список окремих, головних епізодів, що якоюсь мірою нагадував сучасне лібрето, яке звалося «сценаріус». Ось один з таких епізодів. ...Тихе українське село. Мирно працюють люди. Раптом нападають татари, підпалюють хати, убивають усіх, хто намагається оборонятися, грабують, спустошують село. Ватажок розбишак – турецький паша — прив’язав до тину коня й побіг до хати, де сховалися дівчата. Хлопець стрибнув з клуні, відв’язав коня, скочив на нього й помчав на Січ — повідомити про татарський напад. Саме цю роль і виконував А. Кордюм у фільмі, про який писав київський «Засів» 1911 року. За хлопцем кинулися навздогін татари. Шалена гонитва, ось-ось наздожене хлопця татарська кіннота, але він раптом звернув до лісу і зник... Татарва розсипалася по лісу, але хлопця нема, наче він крізь землю провалився. Переслідувачі вертаються у село по здобич. А ось інший епізод фільму, що знімався у нас на берегах Дніпра. Пов’язаних селян-бранців татари женуть у неволю. Вдосвіта хлопець вибрався з лісу, помчав далі на Січ, де повідомив запорожців про лихо. Козаки скочили на коней і подалися в степ навперейми ворогові. Засівши у степових ярах, вони стежать, як татари з бранцями й награбованими майном рухаються на південь. Вихором налітають козаки на харцизяк, вирубують їх до ноги, а звільнені невільники вертають додому. І знову Січ. Запорожці читають надісланого їм листа від турецького султана. Він попереджає їх, що якщо козаки не припинять нападати на його військо, він знищить Січ. Запорожці пишуть султанові відому усім, приперчену сарказмом відповідь... До речі, і кінорежисерів у сучасному розумінні тоді теж не було. Тож головною творчою силою й керівником зйомок виступав власник таємниць кіноапарата Сахненко. Знімаючи, він водночас командував своєму помічникові або вільному від зйомки акторові, що стояв поруч з апаратом, і той, передаючи команди оператора, лементував: — Біжіть, падайте, вмирайте! Помічник супроводжував свої вигуки відповідною жестикуляцією, тож, за спогадах сучасників, іноді було цікавіше дивитися на те, що відбувається біля апарата, ніж на сцені перед об’єктивом... Акціонери, котрі витратили на зйомки фільму останні кошти, були змушені шукати ще одного компаньйона. Вони знайшли його в особі М. Шейніна — власника кафе-їдальні, що містилася на проспекті поруч з відділенням Волзько-Камського банку, співробітники якого харчувалися в цій їдальні за зниженими цінами. Годувався тут і Сахненко, ще з тих часів, як він став кіномеханіком. Тепер його так обсіли злидні, що був змушений їсти в борг. День і ніч Сахненко друкував і проявляв матеріали зйомок, а хазяїн їдальні із сином готували рекламу фільму (навіть «фільми» — до революції вона була жіночого роду), бо останнім часом Сахненко почав уже друкувати тиражні копії картини. До речі, попит на козацьку тематику в кіно тоді був чималий. Фільм готовий! Стрічка йде в прокат Під Новий 1912 рік фільм вже був готовий. 1 січня 1912 року місцева газета «Южная заря» вийшла з рекламою: «Нововідкритий першокласний сінематограф під назвою «Художественный театр» у колишньому приміщенні комерційного зібрання, ріг Проспекта та Мостової вулиці. З 1 січня 1912 р. демонструється небувала, грандіозна, сенсаційна, історична, мистецьки виконана картина «Запорозька Січ». У 3-х великих відділеннях близько 1200 арш. (тобто близько 850 метрів — М. Ч.), вироблено на місцях колишньої Січі в Катеринославській губернії, виключне право демонстрування в м. Катеринославі належить лише Художньому театрові. Не зважаючи на великі витрати ціни звичайні. Демонстрування картин супроводжується оркестром музики під керівництвом Векслера-Стрижевського. Поспішайте бачити. У саду при театрі відкрита ковзанка». А 6 (19) січня 1912 року «Южная заря» повідомила про те, що ще три дні, 6, 7 та 8 січня на бажання публіки понад програму демонструватиметься картина «Запорозька Січ». Розглядаючи рекламу фільму в газеті «Южная заря», звертаєш увагу ось на що. До 5 січня на одному сеансі зі згаданою картиною також демонструвалася видова картина «Острів Хортиця», а від 6 січня, напередодні Водохреща, замість неї показувався фільм «Екатеринославский крещенский парад и водосвятие за 1911 год». Оскільки «Художній театр» мав «виключне право» показу фільму Д. Сахненка «Запорозька Січ», то логічно припустити, що видові фільми «Острів Хортиця» та «Катеринославський хрещенський парад і освячення води за 1911 рік» теж могли бути зняті Данилом Сахненком. На жаль, його прізвище рекламою ніде не згадувалося. Але згодом ми дістали підтвердження, що «Острів Хортиця» таки був знятий Д. Сахненком. Перший український фільм: «ЗАПОРОЗЬКА СІЧ» (1912) На початку 1912 року Д. Сахненко виготовив понад двадцять копій фільму «Запорозька Січ». Відтак почалися турботи щодо прокату картини. Коли необхідна кількість копій була вже готова, акціонери й головні учасники зйомок фільму розподілили між собою губернії Російської імперії, поділили між собою копії й вирушили в далеку й тривалу подорож просторами великої країни пропонувати в прокат «Запорозьку Січ». В українській газеті «Рада» нами виявлено замітку, де чи не єдиний раз в українській дореволюційній пресі згадано прізвище Сахненка: «З Харківщини. В кінематографі “Аполло” у Харкові 17-21 января показують “Запорожську Січ”, “Хортицю”, картини з життя запорожців та походи Івана Сірка. Кінематографічні бинди (фільми — М. Ч.) позичені з катеринославської фабрики д. Сахненка, котрий на них має монопольне право, яко фабрикант. В картинах, де повинно бути багато руху, так і видко не великих артистів, а селянство трошки підмуштроване. Фабрика д. Сахненка випускає картини з укр. життя, досі вийшло 16 картин. Між ними є “Наталка Полтавка”, “Мати Наймичка”, “Катерина”, “Невольник” та інші». («Рада», 22 січня (3 лютого) 1912). Таким чином підтвердився наш здогад, що кінострічка «Острів Хортиця» також була знята Сахненком. Це ж підтверджує й книжка харківського дослідника Володимира Міславського з історії українського кіно. Замітку про демонстрування фільму в Харкові слідом за «Радою» у рубриці «Українське мистецтво» вмістив київський тижневик «Засів» (№ 4, 27 січня 1912). Тим часом тривав прокат стрічки. Кожен з акціонерів, приїхавши до зазначеного міста, за певний відсоток від збору пропонував власникові «ілюзіону» фільм. Підписували коротеньку угоду, і фільм ішов у прокат. З одержаних грошей уповноважений брав деяку суму на дальшу подорож, а решта — основна частина прибутку — здавалася у відповідне відділення Волзько-Камського банку. «Завдяки «Запорозькій Січі», — згадував Арнольд Кордюм, — мені довелося проїхати Волгою від Нижнього Новгорода до Астрахані. Як з’ясувалося пізніше, фільм дав товариству прибутку в п’ять разів більше, ніж він коштував. Допомогло цьому і те, що акціонер Шейнін з сином зробили надзвичайно ефектну рекламу (афіші та плакати): шалений біг козацької та татарської кінноти, запеклі бої, пожарища і неодмінно через усю афішу ллється кров. В центрі, пам’ятаю, було велике кліше з картини І. Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Цей кадр був відтворений точно за знаменитим полотном». (Кордюм Андрій. З кінострічки життя // Мистецтво.– 1969. — № 4.– С. 17). Тільки-но закінчувалася зйомка, дерев’яний апарат «Пате» негайно переносили до лабораторії. Розрядивши, негатив передавали проявляти. А в апарат Данько вставляв електричну лампочку й починав друкувати позитив. Отак той самий апарат був одночасно і знімальним, і копіювальним. Одного разу згадуваний А. Кордюм зайшов у кімнату Сахненка — занести туди штатив. Кімната «акціонера» вразила його своєю вбогістю. Ця, завжди чепурна людина, жила, власне, у слюсарній майстерні, що була захаращена різноманітним слюсарним приладддям та інструментом. Що це є людське житло, нагадувало тільки ліжко, та й воно, з подраним солом’яним матрацом, скидалося більше на арештантське. Сахненко підійшов до столу, згадував майбутній кінорежисер, взяв якісь папірці, розірвав їх і сердито жбурнув у ящик. Це були перепустки в «ілюзіон» на двох чоловік на сеанс. Як виявилося, хазяї «ілюзіонів» за ремонт апаратів «соромилися» платити головному акціонерові грошима й давали йому перепустки на сеанси. А самотній Сахненко день і ніч ремонтував ту апаратуру. Дорого ж обходилася парубкові його слава «золотих рук». Чи допомагав Яворницький творцям фільму? В одних випадках ми зустрічаємо інформацію про те, що велику допомогу в підготовці фільмів Сахненко одержав від директора місцевого історичного музею, залюбленого в запорозьке козацтво Дмитра Івановича Яворницкого (1855–1940). Про це, зокрема, йдеться в статті Івана Шаповала «Кіно про запорожців» у журналі «Борисфен» (1995, № 9). Яворницький нібито спершу намовив Сахненка зняти вистави театру корифеїв, потім виступив автором самої ідеї історичного фільму запорозької тематики, охоче поділився з режисером і оператором зразками стародавнього одягу, начиння, зброї, які відтворювали колорит епохи, допоміг своїми порадами й консультаціями. Мало того: Яворницький нібито відвів Сахненка до місцевого українського мільйонера і колекціонера Володимира Хрінникова, аби той позичив колекційне вбрання і зброю для зйомок... Автор статті мав дві зустрічі з А. Кордюмом у його помешканні на Хрещатику і посилається на розказане йому А. Кордюмом. Дивно лише, чому сам А. Кордюм надто скупо згадав Яворницького, розповідаючи про Сахненка. Через це нарис «Кіно про запорожців» ми змушені розглядати скорше як художній твір, який не має посилань на документальні джерела. Висновок: Яворницький на нашу думку міг консультувати авторів першого українського фільму, але, напевне, робив він це безкорисливо і не прагнув до зайвого галасу навколо свого імені. «Ходили чутки, ніби задовго до зйомок Данило (Сахненко) ходив за консультацією до організатора Українського історичного музею, відомого катеринославського професора Яворницького, згадував А. Кордюм, і ніби той під час розмови написав схему майбутнього сценаріуса. Але коли на афішах з’явилося прізвище консультанта, він категорично запротестував, і акціонерам довелося віддрукувати нову партію рекламних афіш». (Кордюм Андрій. З кінострічки життя // «Мистецтво», 1969, №4, липень-серпень, С. 17). Таким чином сам А. Кордюм по суті спростував чутки ніби Сахненко ходив за консультацією до Яворницького. Зрештою, питання це остаточно не розв’язано. Декоратор фільму Єлисей Шаплик Як декоратора фільму «Запорозька Січ» Данило Сахненко запросив художника-самоука Єлисея Яковича Шаплика. Ми вперше зібрали і оприлюднили матеріал про нього у виданому нами біобібліографічному словнику «Діячі Січеславської “Просвіти” (1905–1921)» (Дніпропетровськ, 2002, C. 489–490). Отже, Шаплик був активний просвітянин, що не забував підкреслювати його пасинок Арнольд Кордюм (проте згадки про просвітянство Шаплика радянські редактори здебільшого опускали). Є. Шаплик до 20 жовтня 1909 року був писарем і членом ради катеринославської «Просвіти», входив до виставкової комісії, яка відала усіма вечірками та виставами товариства. Так, він брав участь в оформленні Шевченківського свята, організованого місцевою «Просвітою» 23 березня 1907 року в приміщенні народної аудиторії (сучасна адреса: вул. Плеханова, 42, це біля оперного театру). Коло сцени, з боків були виставлені малюнки Шаплика – Тарасова могила і хата, де народився Кобзар. Арнольд Кордюм пише, що його вітчим Єлисей Шаплик жив поряд з садибою акціонерного товариства. Ми виявили дві адреси його. У списку просвітян 1914 року значиться: Дачна, 30 (нині Гусенка). А 1917 року його адреса: Голубина, 12 (ця вулиця зберегла свою назву і знаходиться вище Озерного ринку). Напевне Шаплик мав хист і до декламації. Наприкінці травня 1912 року він їздив до Павлограда разом з кобзарем Григорієм Кожушком. Єлисей Якович читав по-українському про життя і творчість Шевченка й продекламував дещо з «Кобзаря», а Кожушко співав історичні пісні й думи. «Публіки було багато і вона дуже щиро вітала обох виконавців», — відзначав просвітянський часопис «Дніпрові хвилі». У листі до Дмитра Яворницького від 1907 року поет Микола Кузьменко дав родині Єлисея Шаплика характеристику «дуже бідної, нужденної, але талановитої, хоч і безталанної сім’ї». У тому ж листі М. Кузьменко клопотався про долю 17-річного обдарованого пасинка Шаплика майбутнього кінорежисера Андрія (Арнольда) Кордюма. І ще один цікавий факт: 1917 року Єлисей Шаплик, який явно симпатизував національній ідеї і національному державотворенню, висувався кандидатом у гласні Катеринославської міської думи за списком № 2 від Української соціал-демократичної робітничої партії. Хто був автором музики до фільму? Харківський дослідник кіно Володимир Міславський повідомляє, що спеціально для фільму «Запорозька Січ» В. Стрижевським було написано музику. Спробуємо розібратися, хто це такий. У рекламі фільму в січні 1912 року в Катеринославі, як ми вже подавали, писалося так: «Демонстрування картин супроводжується оркестром музики під керівництвом Векслера-Стрижевського». Нам вдалося з’ясувати, що це був оркестр місцевої 34-ї артилерійської бригади. Про бенефіс диригента концертного оркестру Н. Х. Векслера в саду англійського клубу 12 липня 1915 року повідомила того дня місцева газета «Приднепровский край». Ось що ще вдалося дізнатися про Наума Харитоновича Векслера. У 1904 році він керував херсонським міським духовим оркестром, про що писала газета «Юг» 2 (15) липня 1904 року: «Минулої суботи і неділі херсонський міський оркестр (духовий) під управлінням Н. Х. Векслера доставив своєю грою на нашому бульварі (у місті Бериславі — М. Ч.) щире задоволення. Честь херсонському міському управлінню, що воно так вдало сформувало оркестр і, додамо, так недорого для міської каси». У 1899 р. оркестр під керуванням Векслера виступав у Скадовську. У серпні 1906-го газети сповіщали про те, що у Скадовську проходив бенефіс старого улюбленця публіки скрипаля і диригента Векслера. Його син, лікар Йосип Наумович Векслер (1891 року народження), проживаючи в Харкові, влітку 1963 року написав спогади про дореволюційний Херсон і переслав їх до місцевого музею. Нині з ними можна ознайомитися в Інтернеті. У спогадах побіжно згадується його батько — Наум Харитонович Векслер: «...Потемкинский бульвар, где играл оркестр Векслера Наума Харитоновича, моего отца. Потемкинский бульвар в центре города, очень хороший бульвар, находился в хорошем состоянии, за ним уже в те годы был постоянный уход специальных сторожей и садовников. По вечерам на специально построенной эстраде играл оркестр, и на бульваре по вечерам было много публики. В середине бульвара стоял хороший памятник Потемкину. ...Когда он (скрипач Адольф Бродский, женившийся на Скадовской) приезжал в Херсон в гости к Скадовскому, то там устраивали музыкальные вечера, играли квартеты. Бродский играл I скрипку, мой отец Наум Харитонович Векслер II скрипку». Тож ми допускаємо, що цей Векслер-Стрижевський міг стати автором музики до фільму «Запорозька Січ». Цікаво, що зі статтею про Миколу Садовського в кіно виступив у «Новинах кіноекрану» (1969) якийсь О. Стрижевський. ДЕ Ж ЗНАХОДИЛОСЯ «АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО»? Єдиним мемуаристом, який лишив нам особисті спогади про Данила Сахненка, є український режисер і сценарист Арнольд (Андрій) Володимирович Кордюм (13 липня 1890 — 29 серпня 1969). Народився він у місті Станіславі (нині Івано-Франківськ). У 1914–1921 роках Кордюм служив в армії. В 1924–1925 рр.— ідеологічний директор Ялтинської кінофабрики, в 1925–1944 рр. — режисер ігрового та документального кіно на Одеській, Київській (ВУФКУ), Ташкентській кіностудіях. В 1943–1944 рр. — помічник начальника шпиталю для евакуйованих. Від 1947-го — режисер «Київнаукфільму», співавтор сценаріїв власних фільмів. «Режисер Арнольд Володимирович Кордюм ... прийшов у кіно як політпрацівник. Він скоряв усіх своєю гідністю партійної людини, і у своїй мистецькій роботі (фільми “За лісом”, “Справа № 128”, “Непереможені”) був одним з невтомних пропагандистів лінії партії», — писав про нього П. Масоха. (Масоха П. Великий німий на Французькому бульварі // Крізь кінооб’єктив часу. Спогади ветеранів українського кіно.– К.: Мистецтво, 1970.– C. 98). Попри цю свою «партійність» А. Кордюм надрукував під час української «шелестівської» відлиги 1960-х років низку цінних свідчень про початки українського кіно. Арнольд Кордюм є автором чотирьох відомих нам мемуарних нарисів про свого побратима Данила Сахненка: «Акціонерне товариство на городі» в журналі «Вітчизна» (Київ.– 1962.– № 4), цей нарис «Акціонерне товариство на городі» згодом увійшов до книжки його спогадів «Минуле, яке лишається з нами» (К., 1965). Ним же опубліковані спогади «З кінострічки життя» (за підписом Андрій Кордюм в журналі «Мистецтво», 1969, № 4) і «З архіву кінопам’яті» у збірці спогадів ветеранів українського кіно «Крізь кінооб’єктив часу» (К., 1970). Причому два останні спогади вийшли практично посмертно. При спільній фактологічній основі кожна з названих публікацій дещо відрізняється від решти і тому в кожному з нарисів знаходимо додаткові цікаві штрихи. Чи то свідчення редакторських ножиць, чи авторські варіанти — нам достеменно невідомо. У наступних нарисах усунуто деякі неточності нарисів 1962 та 1965 років. Ось як писав про місце знаходження акціонерного сінемато-графічного товариства безпосередній учасник подій Арнольд Кордюм: «Місто Катеринослав (нині Дніпропетровськ). Великий Сінний майдан на горі за кладовищем, наче тікаючи від сумного місця, подався ще вище, та півкілометрова шерега одноповерхових будинків зупинила його. За кожним будинком — велика садиба: спереду садок, а в глибині — город. В одній з таких садиб і розташувалося перше на Україні кінопідприємство «Южно-русское синематографическое акционерное общество Щукин, Сахненко и К°». Садиба належала одному з акціонерів і була його внеском у діло товариства. В одній половині будинку жив акціонер, у другій — розташувалася кінолабораторія. У той 1912 рік капусті й картоплі довелось поступитися місцем, бо на чималій частині городу розмістилася площадка павільйонних зйомок». (Кордюм А. Акціонерне товариство на городі // Кордюм А. Минуле, яке лишається з нами.– К., 1965.– С. 9). ХАНЖОНКОВ — НАТХНЕННИК НАШОГО КІНОВИРОБНИЦТВА? «У Москві одним з перших організаторів російського кіновиробництва, за спогадами А. Кордюма, був полковник Війська Донського у відставці О. Ханжонков. До нього частенько приїздив з Катеринослава його однополчанин, член нового товариства Н. Щетинін. Захоплений кінематографом, Ханжонков розповідав своєму другу про новини в цій галузі. За його порадою в першому українському фільмі мусило бути обов’язково щось історично відоме: патріотична війна, неодмінна перемога і, головне, коні, скачки, шаблі, героїчні бої тощо. Отож свою виробничу діяльність акціонери розпочали зі зйомок фільму «Запорозька Січ». Ця тема приваблювала своєю екзотичністю, зовнішніми ефектами». (Кордюм Андрій. З кінострічки життя // «Мистецтво», 1969, №4.– С. 17). Отже, такі цінні додаткові відомості повідомляє А. Кордюм. Звісно, тому варто звернутися до постаті Олександра Ханжонкова, який вважається першим кінопродюсером російського кіно, бо від 1907 року випускав власні фільми. Він, як бачимо, мав деякий вплив на появу кіно у Катеринославі. Мабуть, треба одразу уточнити, що Ханжонков мав звання не полковника, а осавула (есаула). Козаче звання осавула дорівнювало званню ротмістра або капітана. І знов про адресу акціонерного товариства Отже, якщо вірити А. Кордюмові, катеринославець Н. Щетинін був однополчанин Ханжонкова. У списках домовласників Катеринослава 1905 року прізвища Щетиніна ми не знаходимо. Напевне, він ще служив у війську (Ханжонков у 1905-му за станом здоров’я звільниться зі служби). Але це ще не значить, що, приїхавши до Катеринослава, він став домовласником — чоловік міг просто винаймати помешкання. Прізвище Ф. Щетиніна (у А. Кордюма він з ініціалом Н. Щетинін) практично не зустрічається в міських дореволюційних довідниках Катеринослава. Лише одного разу у довідковій книзі «Весь Екатеринослав» на 1913 рік ми натрапили на С. Щетиніна, який жив за адресою Лісопильна, 9. Але це не той район міста, який нам потрібен. Лісопильна була ближче до Дніпра, яким сплавляли з Білорусі до нас ліс. Але ось у списку абонентів катеринославської телефонної мережі за 1915 рік подано такий рядок: «Вознесенская, 55 — мастерская “Украина” Ф. Г. Щекутина» (висловлюю подяку краєзнавцю В. С. Старостіну, який звернув увагу на це джерело). Чи може ця адреса розглядатися нами як ймовірна адреса акціонерного товариства? Список абонентів на 1915 рік готувався напередодні, у 1914 році. І саме у тому році, 1 лютого 1914 р. «Русская правда» сповістила про те, що 30 січня того року в аудиторії вперше демонструвалися картини місцевого кінематографічного товариства «Україна» Ф. Щетиніна і К0. Подано було й назви показаних картин: «Запорозький курінь», «Вечорниці», «Згода», «Запорожці в неволі». «Картини дуже вдалі, — зазначала газета, — мальовничі і краще багатьох “драм”, котрі йдуть в місті. Картини супроводжувалися фортепіано і українським хором». А 20 лютого того ж року в біоскопі «Модерн» демонструвалася кінострічка про похорон Г. П. Алексєєва. Фільм представлено як стрічку Товариства «Україна» Ф. Щетиніна і К0. («Русская правда» 21 лютого 1914 р.). Отже, в газеті йдеться про товариство «Україна», а в телефонному довіднику — про майстерню «Україна». Назва, до речі, для того часу не вельми типова: в офіційному ужитку була «Малоросія». А назву «Україна» уживали люди свідоміші. Отже, майстернями з назвою «Україна» в місті не кишіло. Пам’ятаєте, в описі А. Кордюма кімната «акціонера» Д. Сахненка вразила його своєю вбогістю: «Ця, завжди чепурна людина, жила, власне, у слюсарній майстерні (курсив мій — М. Ч.), що була захаращена різноманітним слюсарним приладддям та інструментом». Чи переконлива ця аргументація? Нам ще пощастило з номером 55 по колишній Вознесенській вулиці, бо на місці старих будинків з попередніми номерами 53, 51 і так далі повиростали сучасні котеджі і сліду не зосталося від старої забудови. Вулиця Вознесенська, де була майстерня «Україна», нині називається вулицею ім. ХХІІ партз’їзду. Наступною, паралельною їй, ближче до центру міста є вулиця Свєтлова. Обидві ці вулиці, як це виглядає на дореволюційних планах міста, упиралися в Сінний (Верхній) ринок. А нижче Сінного ринку на мапах зображений колишній міський цвинтар (нині на його місці — величезний стадіон «Дніпро-Арена»). Отже, поки що все збігається з описом А. Кордюма. Вулиця Вознесенська, де була майстерня «Україна», нині називається вулицею ім. ХХІІ партз’їзду. Наступною, паралельною їй, ближче до центру міста є вулиця Свєтлова. Обидві ці вулиці, як це виглядає на дореволюційних планах міста, упиралися в Сінний (Верхній) ринок. А нижче Сінного ринку на мапах зображений колишній міський цвинтар (нині на його місці — величезний стадіон «Дніпро-Арена»). Отже, поки що все збігається з описом А. Кордюма. Тепер ще трохи порозважаємо з прізвищами Щекутіна і Щетиніна. Як на зло, ще й досить схожими між собою. До речі, у довіднику можливі були описки. Серед домовласників Катеринослава 1905 року зустрічається прізвище Щекутіна, але з іншими ініціалами: «Щекутин Антон Антонович, коллежский ассесор — 25.000 р.» (так оцінено в 1905 році його домоволодіння). Взагалі було три брати-дворяни Щекутіни — вони мали в 1906 році відносно невеликі земельні наділи в Новомосковському повіті: згадуваний Антон Антонович Щекутін був власником 450 десятин, його брати Олександр і Георгій — по 362. Правда, людини з ініціалами Ф. Г. Щекутін серед них немає, і взагалі згадані брати можуть не мати ніякого стосунку до нашої розповіді. Був ще в старому Катеринославі будинок Щекутіної на Проспекті поряд з католицьким костьолом (з липня 1912 року в цей будинок перебралися редакція і контора «Русской правди», про що 18 липня того року сповіщено на шпальтах цього видання). А щодо Щетиніна, то в 1919 році, за часів Добровольчої армії був губернатором С. С. Щетинін, про якого не вельми прихильний відгук лишили у спогадах генерал Шкуро й інші білоемігранти. Проте цей Щетинін був скоріш за все власником гатчинського аеропланного заводу, а не місцевим жителем. Отже, підіб’ємо деякі підсумки нашого пошуку і співвіднесемо наші розкладки зі спогадами А. Кордюма. Для цього ще раз процитуємо його: «...один акціонер вклав десять тисяч карбованців, другий — свою садибу, оцінену в таку ж суму, а Сахненко вніс у товариство знімальний апарат та вміння працювати на ньому». (Кордюм А. З архіву кінопам’яті // Крізь кінооб’єктив часу. К.: Мистецтво. — С. 20). Оскільки А. Кордюм з якихось своїх міркувань не конкретизував імена учасників акціонерного товариства (не хотів пропагувати експлуататорів, які виїхали в білу еміграцію, або просто забув з плином часу їхні прізвища: приміром, сплутав Щетиніна з Щукіним), нами пропонується нині така схема персонального складу акціонерного товариства: Ф. Щетинін — вклав десять тисяч карбованців, Ф. Г. Щекутін вклав свою садибу, оцінену в десять тисяч карбованців, Д. Сахненко — вніс знімальний апарат і свій хист. М. Шейнін — приєднався до складу акціонерів згодом. Витративши на зйомки фільму останні кошти, акціонери змушені були шукати ще одного компаньйона. Вони й знайшли його в особі М. Шейніна — власника кафе-їдальні, що містилася на Проспекті поряд з відділенням Волзько-Камського банку. Це там, де був магазин «Лотос» (сучасний «Дитячий світ») побіля Дер-жбанку. За узагальненою інформацією харківського історика кіно Володимира Міславського кінопродюсер і кінопрокатник Ф. Щетинін фінансував у Катеринославі виробництво семи фільмів. Він працював з режисером Олександром Варягіним та кінооператором Данилом Сахненком. Ось стрічки, випущені Ф. Щетиніним: «Грицько Голопупенко» (1913), «Богдан Хмельницький» (1915), «Во славу русского оружия» (1915), «Геройский подвиг сестры милосердия Риммы Ивановой» (1915), «Геройский подвиг телефониста Алексея Макухи» (1915), «На поле брани» (1915), «Умер бедяга в больнице военной» (1916). Комедії та агітки часів Першої Світової Процитуємо авторитетного дослідника дореволюційного кінематографа Росії С. Гінзбурга, який ще 1963 року писав про вимушену еволюцію творчості Сахненка: «У Катеринославі (нині Дніпропетровськ) в 1908 році при-ступив до зйомок Д. Сахненко, якого ми повинні вважати піонером української кінематографії (Виділено нами — М. Ч.). Він розпочав з місцевої катеринославської хроніки, потім зробив масу видових картин, присвячених переважно красотам української природи. Судячи з відгуків тогочасної преси, ці картини, які не збереглися, виділялися своєю поетичністю. 1911 року Сахненко вирішив на свій страх і ризик зайнятися художньою кінематографією. Він організував власне виробництво картин — “Южнорусское ателье “Родина” і, взявши на себе функції оператора, запросив як режисера видного українського актора М. Садовського. Працюючи разом з Садовським, Сахненко екранізував такі популярні твори української драматургії, як “Ма-ти-наймичка” і “Наталка Полтавка”. В цих фільмах, окрім самого Садовського, грали М. Заньковецька, І. Мар’яненко, С. Паначевський (треба: С. Паньківський — М. Ч.) та інші відомі майстри української сцени. Фільм Сахненка і Садовського “Наталка Полтавка” протримався на екрані аж до 1930 року (!). Але тим не менш зусилля Сахненка не увінчалися матеріальним успіхом — в умовах капіталістичного кінопідприємництва багато легше було поставити чи відзняти фільм, ніж його продати. Зазнавши грошових невдач, Сахненко відмовився від кінопропаганди класичного українського репертуару і в компанії з катеринославським прокатником Ф. Щетиніним, а потім як його службовець став знімати второсортні комедії, типу “Грицько Голопупенко”, і шовіністичні агітки першої світової війни. В роки громадянської війни, як установив Г. Журов, Д. Сахненко успішно працював кінооператором в Першій Кінній армії. Подальша його доля нам невідома». (Гинзбург С. Кинематография дорево-люционной России. М. , 1963. — С. 43-44). Ще 2000 року ми звернулися з запитом до Держфільмофонду... Відповіли, що, на жаль, там фільми Данила Сахненка відсутні. Але заступник начальника наукового відділу В. Антропов подав перелік окремих стрічок, ймовірно створених Сахненком у 1910—1916 роках. Мова йде саме про ті другосортні комедії та агітки часів Першої світової війни, про які лише побіжно згадав дослідник С. Гінзбург. Можна сьогодні по-різному ставитися до них, але їх не викреслити з доробку митця. Збереглися відомості про такі фільми Сахненка: 1. «Оце так ускочив». Комедія у двох частинах. Товариство І. Спектора «Художество» (Катеринослав). Екранізація популярної української комедії. Данило Сахненко — режисер. 2. «Грицько Голопупенко». Комедія на дві частини. Товариство «Сахненко, Щетинін і К0». Данило Сахненко — режисер. 3. «Во славу русского оружия». Драма на п’ять частин з епілогом. Товариство «Щетинін і К0». Випуск 26 грудня 1915 р. Військово-патріотичний фільм. Данило Сахненко — оператор. 4. «Геройський подвиг сестри-жалібниці Римми Іванової». Драматичний етюд на дві частини. Товариство «Щетинін і К0». Випуск 11 жовтня 1915 р. Військово-патріотичний фільм. Д. Сахненко — оператор. 5. «На поле брани». Драма на чотири частини. Товариство «Щетинін і К0». Данило Сахненко — оператор. 6. «Умер бедняга в больнице военной». Драма на чотири частини. Товариство «Щетинін і К0». Випуск 1 жовтня 1916 р. Друга екранізація народної пісні. Демонструвалася як кінодекламація. Д. Сахненко — оператор. Отже, перелічені стрічки (окрім останньої) нам сьогодні відомі лише з назв. Не будемо дуже винуватити Сахненка за те, що він був змушений знімати під час Першої світової війни ура-патріотичні стрічки. Адже ці стрічки знімалися на замовлення влади, яка прагнула підтримувати патріотичне піднесення серед глядачів. Ось що писала у травні 1914 року перша українська щоденна газета «Рада»: «В останній книжці “Русского богатства” д. Ширман подає загальний нарис сучасного стану кінематографічної справи. (...) У всьому світі щодня одвідують кінематографи 18 мільйонів душ. В одній Росії минулого року кінематограф одвідало коло 50 міліонів душ. Статистика показує, що 70 проц. всіх кінематографічних бинд (фільмів) — драми (як відомо всім, дуже низького ґатунку), 20 % – гумористичні сюжети і тільки 10 % — знімки з натури, краєвиди, фабрики тощо». («Рада», 10 мая 1914). Сучасному читачеві нічого не говорить рядок з пісні «Умер бедняга в больнице военной». Тим часом у неї своя вже історія. Великого вірша під назвою «Умер» ( з циклу «В строю») написав ще 1885 року поет К. Р. (Костянтин Романов, онук Миколи І). Під час російсько-японської війни 1904 року з’явився фольклоризований варіант цієї пісні. Її співала популярна виконавиця Надія Плевицька. Ми маємо варіант цієї пісні у її виконанні, вміщений у виданні «Добавление к сборнику либретто для пластинок Зонофон. Оперы, оперетки, романсы, песни, рассказы и пр.» (Издание акц. о-ва «Граммофон», Москва, 1910.– С. 104). У виконанні Плевицької пісня закінчувалася так: Спи же, товарищ наш одинокий, Спи и покойся себе, В чужой стороне, на дальнем востоке, Вечная память тебе! Під час Першої світової війни пісня «Умер бедняга в больнице военной» знову стала популярною. Нами виявлено поки що такий факт показу стрічки Сахненка в Катеринославі. Фільм «Геройский подвиг сестры милосердия Римы (sic!) Ивановой» (драматический эпизод в 2-х частях из со-временной войны)» демонструвався 12 жовтня 1915 року в кате-ринославському кінотеатрі «Солей». («Приднепровский край», 12 жовтня 1915). А ось що пише харківський дослідник кіно Володимир Міславський: «У Катеринославі на кіностудії Ф. Щетиніна режисер А. Ва-рягін і оператор Д. Сахненко зняли фільми “Геройський подвиг сестри-жалібниці Римми Іванової”, “Геройський подвиг теле-фоніста Григорія Манухи”, “На полі брані” і квінтесенцію жанру — найбільшу постановку “Во славу русского оружия” (1450 м). Картину “Богдан Хмельницький” (сценарист і режисер А. Варягін) випустила в Катеринославі кіностудія Ф. Щетиніна. Стрічка стала екранізацією однойменної історичної п’єси М. П. Старицького. В зйомках фільму брали участь актори української трупи під керівництвом М. Кучеренка та М. Зоріної». Доля талановитого українського актора і антрепренера Микити Антоновича Кучеренка (1881–1938), акторів трупи якого знімав Д. Сахненко, склалася трагічно. Нам свого часу пощастило зустрітися з його донькою. Народився М. Кучеренко в Маріуполі в українській родині. Мав початкову освіту, організував свою трупу, з якою успішно виступав не лише в Україні. Влітку 1919 року його трупа давала вистави в Літньому театрі в Катеринославі. Згодом працював артистом Дніпропетровського українського театру ім. Т. Шевченка. 10 травня 1938 року звинувачений у належності до контрреволюційної повстанської організації й розстріляний 22 травня 1938 р. Реабілітований майже через двадцять років — 21 серпня 1957. (Повернені імена. мартиролог. Т. 4. Кн. 2.– Дніпропетровськ, 2003.– С. 195). Також 2000 року ми отримали ще одного листа, з іншого архіву — Російського державного архіву кінофотодокументів у місті Красногорську Московської області. Цей лист за підписом директора цього архіву Л. П. Запрягаєвої від 15 червня 2000 р. виявився більш втішним — збереглися документальні стрічки Данила Сахненка! І, можливо, ці стрічки мають більшу вартість, аніж його другосортна продукція в галузі художнього кіно. Що ж то за сюжети, які ми б залюбки переглянули й сьогодні? ЗБЕРЕГЛИСЯ ДОКУМЕНТАЛЬНІ СЮЖЕТИ Ось перший сюжет «Похорон обер-гофмейстера двору Його Величності Г. П. Алексєєва в Катеринославі». 1914 р. Зйомка Д. Сахненка. Випуск кінотеатру «Модерн», 161,1 метра. ... Кате-ринослав, 18 лютого 1914 року. Від церкви від’їжджає катафалк. За ним рухається похоронна процесія. Учні гімназій несуть по-душечки з орденами покійного, вінки й стрічки. Винос тіла ко-лишнього губернського проводиря дворянства Г. П. Алексєєва (це його потилицю увічнив Репін на своїй картині «Запорожці») з Покровської церкви, виходять учасники похорону й духівництво. Зять покійного губернський проводир дворянства князь М. П. Урусов, губернатор В. А. Колобов і інші несуть труну з тілом покійного до Хресто-Воздвиженської церкви. З цієї церкви вихо-дить духівництво на чолі з Преосвященним Агапітом. Будинок, у якому жив і помер Г. П. Алексєєв. Вид Хресто-Воздвиженської церкви й склепу в ній, у якому похований Г. П. Алексєєв. (Додамо, що через короткий час Г. П. Алексєєва перепоховали в його маєтку Котівка на річці Орелі). За пару днів, 20 лютого стрічка про похорон Г. П. Алексєєва була вже показана в біоскопі «Модерн». Фільм у газеті представ-лено як стрічку Товариства «Україна» Ф. Щетиніна і К0. («Рус-ская правда» 21 лютого 1914 р.). Газета подала і короткий зміст фільму. Рекламні оголошення про показ цієї стрічки ми виявили і в іншій місцевій газеті: «24, 25 и 26 февраля с. г. грандиозная программа картин по-следних новинок. Сверх грандиозной программы будет демон-стрироваться “Похороны обер-гофмейстера Двора Его Величе-ства Г. П. Алексеева в Екатеринославе”. Присутствовавшие на похоронах увидят себя на экране». («Южная заря», 1914. — 23 февраля (8 марта), № 2301; 24 февраля (9 марта); № 2302). Інший фільм називається «Хроніка м. Катеринослава». Оператор Д. Сахненко. Складається фільм з декількох сюжетів. Частина І. Прибуття імператора Миколи ІІ до Катеринослава 31 січня 1915 р. і відвідування ним шпиталю. Військовий ешелон на залізничних коліях, військові табори під Катеринославом. Карнавальний хід і демонстрація населення міста з нагоди перемоги російської армії в Перемишлі. Молебень з нагоди пере-моги. Похорон убитих на цвинтар. Частина ІІ. Катеринослав, 1917. Демонстрації з транспаран-тами цивільного населення й солдат на вулицях міста в лютневі дні 1917 року. Перестрілка, вибухи, солдати в траншеях, стрілянина з гармати. Портрети міністрів Тимчасового уряду Гучкова, Некрасова, Керенського, Львова, Мілюкова й інших. Частина ІІІ. Зйомки річки Дніпро, Дніпровських порогів, села на березі, човна біля берега, човна з людьми на річці, група морських офіцерів на березі, перевезення конями землі й каменів, сходка козаків (у глибині садиби – дерев’яна церква). Ці зйомки випереджають титри «Перемога на Дніпрі – перемога генеральної Ленінської партії». Як видно з копії 3-ї частини, отриманої київським режисером Олексієм Бабаруком-Трипольським, вона не є ані зйомками радянських часів, ані повноцінним документальним фільмом. Насправді, це склейка фрагментів з різних фільмів Сахненка («Запорозька Січ», «Хортиця», кадри кінохроніки). За цю склейку ми маємо дякувати якомусь невідомому архівісту, який таким чином зберіг для нас хоча б кількасекундні фрагменти художніх фільмів Данила Сахненка. Проте треба прокоментувати значення місцевої документальної хроніки. Демонструвався такий фільм всього декілька днів, займаючи лише восьму частину програми, для якої треба було придбати або брати в прокат і ряд інших фільмів. Ця обставина, зазначає історик кіно С. Гінзбург, обмежувала розвиток місцевої хроніки і врешті-решт привела до того, що вона майже повністю злилася з загальноросійською. Спершу власники провінційних кінотеатрів, які демонстрували місцеву хроніку, або самі оператори (в залежності від того, кому належав негатив) намагалися перепродавати свої сюжети в районні і центральні прокатні контори або самому Пате. Пізніше хроніка на місцях стала зніматися з прямим розрахунком на її експлуатацію на всеросійському екрані. Однак все ж виробництво хронікальних сюжетів вузькомісцевого значення остаточно не припинилося. (Гинзбург С. Кинематография дореволюционной России. М. , 1963.– С. 42). КОНТОРА СПЕКТОРА «ХУДОЖЕСТВО» ТА ЇЇ ВЛАСНИК Кілька кінокартин Данила Сахненка випущено було Товариством І. Спектора «Художество» в Катеринославі. Тому треба звернутися до постаті Ісаї Ароновича Спектора. Ось що пишуть з цього приводу дослідники Юрій Морозов і Тетяна Дерев’янко: «В перші роки XX століття євреєм Ісаєм Спектором в Катеринославі було збудовано один з найкращих на той момент в Російській імперії кінотеатр на тисячу місць. Він (Спектор) був власником прокатного бюро «Художество» в Катеринославі, яке знаходилося у власній квартирі Спектора по Садовій, 15 в будинку Андрієвських. А також Ісая Спектор володів в Катеринославі кінотеатрами «Колізей» і «Бліц». «Колізей» вміщав 1000 людей і, як писала тодішня преса, «міг би прикрасити будь-яку столицю Європи». Без сумніву, цей прокатник мав виняткову інтуїцію і хватку. В 1911 р. у Катеринославі один з піонерів української кінематографії кінооператор Д. Сахненко зняв на плівку найкращі постановки театру М. Садовського — «Наймичку» і «Наталку Полтавку». Контора Спектора знала про популярність екранізацій національної класики, одразу ж випустила ці картини в прокат. Ось епізод, наведений у спогадах співробітника «Художества» М. Ландесмана. «В 1912 році з нагоди сторічного ювілею Вітчизня-ної війни 1812 року фірма «Пате» поставила фільм «1812 рік». Фільм був багатообіцяючий. Власники кінотеатрів передбачали великий успіх і наввипередки намагались ангажувати його. Але всім прокатним конторам дали менше копій, ніж вони замовляли. Наприклад, Спектору замість п’яти копій дали тільки три — для Катеринослава і Одеси». Український кінознавець Мойсей Ландесман, який починав свою кар’єру в кінопрокатній конторі Спектора в Катеринославі (зараз Дніпропетровськ), згадує, що в 1900-і роки під ілюзіони прилаштовували склади, магазини, танцкласи. При цьому часто без дотримання правил безпеки і комфорту. Сотня-дві глядачів виходили і заходили в зал, як кому хотілося, екран було погано видно не тільки з останнього, але й з першого ряду — підлога не мала нахилу. Мало задоволення і від угарного диму (апарати були з фугасовими лампами). А титри німих фільмів малограмотній публіці були не завжди зрозумілі. На кіносеансах завжди було гучно: глядачі коментували події на екрані, весь час вигукуючи: «Не стійте! Сідайте!». Значний прибуток принесли прокатникам екранізації біблійних сюжетів. Вони сприймалися кінопресою як епізоди єврейської історії. Очевидно, так ці фільми й сприймали відвідувачі ілюзіонів. 1914 року «Кино-журнал» № 11 надрукував повідомлення з Катеринослава: «На первое место следует поставить кинотеатры И. А. Спектора «Колизей» и «Блиц». Південно-Російське прокатне синематографічне бюро «Художество» Ісаї Спектора було одним з найбільших в дореволюційній Україні та розташовувалось за адресою: вулиця Садова, 15. («Єврейські кінематографісти в Україні. 1910–1945»). Від себе додамо, що підприємливий І. Спектор процвітав і під час австро-німецької окупації України 1918 року. Ось повідомлення з тогочасної преси: «Новини екрану. Третього дня повернувся з Відня і Будапешта власник місцевої сінематографічної контори “Художество” і театру “Колізей” І. А. Спектор, котрим закуплено 200,000 метрів картин італійських, німецьких та американських фірм останніх випусків. Видатною купівлею картин є американська фільма “Таємниці Нью-Йорку” — в 24 серіях і 120 частинах. Остання картина куплена в монопольне право на всю Україну. Перша партія картин очікується найближчим часом». («Приднепровский край», 1918.– 27(14) вересня). Спектор працював і за радянської влади, мінімум до 1925 року, орендуючи тіж самі кінотеатри. Після революції А як склалася подальша доля піонера українського кіно? У роки громадянської війни Д. Сахненко був кінооператором Першої кінної армії. З 1921 року він працював у Катеринославській філії Кінокомітету, потім у Ростові, з 1925 року він живе в Харкові і працює в центральній лабораторії ВУФКУ (Всеукраїнського фо-токіноуправління), в організації якої брав участь. Наприкінці 1927 року молодий кінорежисер А. Кордюм привіз до Харкова в лабораторію ВУФКУ робочий екземпляр свого закінченого фільму «Непереможені». На той час центральна кінолабораторія почала друкувати тиражні копії фільмів. Арнольд Володимирович звернувся до начальника виробничого відділу для того, щоб для громадського перегляду свого фільму одержати пристойну копію. Начальник взяв папірець і написав: «Товаришу Сахненко! Для громадського перегляду видайте кращу копію фільму «Непереможені». — А хто цей Сахненко? – запитав режисер у начальника. — Колишній капіталіст! Піймали ми його на біржі праці. — А що він уміє робити? — Е, це знаменитий спец! Чортова душа, паразит, поїздив ко-лись на спині робітничого класу, нехай тепер на революцію попрацює! Зараз ми його призначили начальником кінолабораторії. Працює він, щоправда, добре, а нам це головне! Опинившись у лабораторії, А. Кордюм якимись тісними суточками потрапив у копіювальну. Як же він побачить у суцільній темряві колишнього капіталіста Сахненка? Щось дуже знайоме прізвище... Відчинив двері в кімнату, куди крізь відкриті вікна ли-лися сонячні промені, - її саме провітрювали. Якась сива людина стояла спиною до дверей, нахилившись над розібраним, стареньким копіювальним апаратом. Людина закрутила останній гвинт, розмотала дріт, яким було затягнуто низ корпуса апарата, простягнула дріт помічникові, що стояв поруч. — Годі лагодити дротом — утиль! Сивий чоловік зітхнув. — Нічого, незабаром свої матимемо, а цей — до музею! Нехай подивляться, з чого ми починали з тобою! Чоловік повернувся до дверей, і Кордюм, який 1911 року грав роль хлопця-вершника, одразу упізнав у ньому Данька Сахненка. Сивий, змарнілий «капіталіст»... — Де ж твої компаньйони? — Ось мій компаньйон, — Сахненко поклав руку на плече помічника. І показав пальцем на відчинені двері, за якими видно було ряд барабанів сушилки, які, крутячись, весело поблискували висохлою кінострічкою. Оте все ми відгепали з моїм нинішнім компаньйоном Таравердовим, — і він обійняв свого помічника (пізніше Таравердов став начальником виробництва студії ім. О. Довженка). Таравердов не без гордощів додав: — Ми за добу по п’ятнадцять тисяч метрів плівки обробляємо. Справжні, дореволюційні компаньйони Сахненка виявилися в білій еміграції, а він, організатор першого на Україні акціонерного товариства, залишився на рідній землі. Разом з М. Лідером в 1925 році Сахненко знімає фільм «Убивство сількора». В 1920-і ж роки відзняв декілька хронікальних стрічок у Харкові й Ростові-на-Дону. Помер Данило Федорович Сахненко 1930 року в Харкові. Могила його не збереглася. Від 2004 року у Дніпропетровську проходить кінофестиваль «Дніпро-Сінема» імені Данила Сахненка. (Ми висловили пропозицію проводити такий фестиваль ще 2000 року). ... Чи знайдуться кошти на «викуп» копій січеславських фільмів Данила Сахненка (1875–1930)? Можна тільки помріяти про спонсорів, які допомогли б здійснити цей проект. Нинішнього року минає 135 років від дня його народження і 80 років від дня смерті. Чому б не показати на кінофестивалі імені Сахненка його піонерські стрічки?.. (Автор нинішнього дослідження давно пропагує творчість Сахненка — перша стаття з»явилася ще тридцять років тому, 18 жовтня 1980 року у Варшаві в українському тижневику «Наше слово». Всього за тридцять років опубліковано дюжину статей у Варшаві, Києві і Дніпропетровську). Поза сумнівом наш талановитий земляк-ювіляр заслуговує до себе більшої уваги. Микола Чабан 21.04.2020 |
Спецпроєкт
