Нетлінна спадщина студента з Придніпров’я

(27 травня 1818 року у м. Катеринославі

народився Микола Дмитрович Мизко

редактор «Екатеринославских губернських ведомостей», 

журналіст, бібліограф, літературознавець і перекладач)

Спочатку зауважимо, що віднедавна в літературі стали використовувати написання прізвища нашого видатного земляка через «і», що є транслітерацією з російської мови. Втім, для змісту статті це не є суттєвим.

Прізвище «Мизко» досить відоме сьогодні як в обласному центрі, так і в Павлоградському районі, де розташовувався родовий маєток Мизків «Карабинівка». І це не лише завдяки тому, що Дмитро Тимофійович Мизко на початку ХІХ ст. був директором народних училищ Катеринославської губернії (і відкрив за два роки близько 6-ти десятків повітових і парафіяльних училищ), а потім протягом 1805–1831 рр. був директором Катеринославської гімназії, яка випустила зі своїх стін цілу плеяду видатних діячів науки і культури, а також високих державних посадовців. І не тільки завдяки Миколі Дмитровичу Мизку, прогресивному журналісту, бібліографу, літературознавцю, перекладачу, театрознавцю. Але й тому, що у нашому місті зберігся так званий «будинок Мизка», капітальна будівля побіля Троїцького собору, яка належала Георгієві Мизку (нині – вул. Шевченківська, 59).

Ім’я Миколи Дмитровича Мизка не чуже в лавах літераторів, літературознавців, журналістів і перекладачів ХІХ ст., воно зустрічається на полях енциклопедій і часописів. Для більшості наших сучасних краян це ім’я досі губиться у натовпі «партійних і державних діячів». Тому у зв’язку з ювілеєм є нагода згадати славного земляка М.Д. Мизка, біографія якого не зовсім ординарна для провінційного дворянина ХІХ ст.

Рід М.Д. Мизка найчастіше виводять від священика з м. Борзни Чернігівської губернії, син якого Дмитро Тимофійович закінчив Київську духовну академію і розпочав цивільну службу в Катеринославі, де й зробив блискучу кар’єру. А от Д.І Яворницький, добрий знавець історичних джерел козацької доби українського народу в «Летописи Екатеринославской ученой архивной комиссии» (вип. 7) вмістив знайдені ним у джерелах відомості про рід Мизка, починаючи з ХVI ст. Не будемо зазирати у далеку історію родоводу, аби заощадити площу невеликої статті для характеристики справ визначної для нашого краю особистості.

Микола Дмитрович Мизко народився 15/27 травня 1918 р. у Катеринославі в сім’ї директора Катеринославської гімназії Д.Т. Мизка та дочки колишнього запорозького старшини й одного з меценатів спорудження Троїцького собору в Новомосковську Олександри Федорівни Легкоступ. У 4-річному віці залишився без матері. Навчався в гімназії, директором якої був його батько, а з 1831 року – Яким Якович Ковалевський, кандидат права Харківського університету, батько майбутньої очільниці Маріїнської жіночої гімназії (протягом 40 років) – Олександри Риндовської (Чернової). Зазначаємо це, аби підкреслити рівень освіти, яку надавала своїм вихованцям чоловіча гімназія, яку зі срібною медаллю у 1833 р. закінчив Микола Дмитрович Мизко. Із 7-ми випускників цього року він досяг у своєму житті найбільших успіхів.

Випускнику було всього 15 років. Він мав здібності та нахил до літературознавства. Це відкривало можливість, але не стало запорукою отримання ним університетської освіти. Його службова кар’єра була визначена батьком, котрий чи то побоявся відпустити хлопця на той час в «неспокійне» університетське середовище, чи був упевнений у більш надійному життєвому шляху сина як чиновника. Йому хотілося навчатися в університеті, а він став звичайним канцеляристом губернської будівельної комісії. Харківський університет для нього почався і закінчився у 1838 р. успішно зданим іспитом на словесне відділення філософського факультету на звання «дійсного студента». Та в цей час у редакторському портфелі «Журнала министерства народного просвещения» вже лежала його стаття «Программа полного курса теории словесности» (опублікована в 12-му числі за 1838 р.). Щоб розробити програму навчального курсу, треба не тільки добре знати предмет, але й бути обізнаним у питаннях логіки, методики, педагогіки. Абияку статтю солідне офіційне видання не могло б опублікувати.

Виявляється, що на той час 20-річний юнак вже мав значне напрацювання в галузі вітчизняної словесності, тобто літератури, бо ретельно збирав матеріал ще в роки навчання в гімназії і вже накопичував матеріал для книги «Столетие русской словесности», яку видав у Одесі 1849 року. Отже, українець з провінційного тоді Катеринослава став першим бібліографом російської літератури з 1739 по 1839 рік.

А в 40-і роки він, дрібний чиновник різних місцевих установ, дослужився до посади редактора тоді убогих за змістом «Екатеринославских губернских ведомостей», оскільки він уже мав досвід журналістської діяльності, публікуючи статті з місцевого життя у столичних часописах, як-от: «Библиографические заметки», «Иллюстрация», «Репертуар и Пантеон». Наприклад, в останньому були вміщені його статті «Екатеринославский театр во время Петропавловской ярмарки», «Театр в Екатеринославе в 1844 г.», «Об открытии в Екатеринославе построенного театра». В «Отечественных записках» у 1843 р. вийшла його стаття «Голос из провинции о поэме Гоголя «Похождения Чичикова, или Мертвые души», що мала значний резонанс в освічених колах країни.

Давши згоду редагувати «ЕГВ», Микола Дмитрович сподівався значно покращити газету, пожвавити інтерес до неї читачів, зокрема за рахунок відкриття в ній окремого відділу місцевих новин. Але сам редактор не міг наповнити матеріалом цей відділ, а дописувачів не було (такі дописувачі-краєзнавці з’являться пізніше). Тому, відпрацювавши в газеті два роки, 1847 року М.Д. Мизко залишив посаду. З того часу більше ніяких офіційних посад він не займав, окрім громадських.

Наприкінці 1847 р. помер батько Миколи Дмитровича, і йому дістався у спадок багатий маєток у селі Карабинівка Новомосковського повіту (нині – Павлоградського району). Новий власник маєтку переїжджає до Карабинівки і відтоді вже займається суто творчою діяльністю. Зауважимо, що у 1849 р. в Одесі Микола Дмитрович видав окремою книжечкою «Памятную книжку о жизни Д.Т. Мизко», в якій пише про батька з великим пієтетом.

З Карабинівки він листувався з редакціями видань і з багатьма поетами та письменниками, звідси пролягали його мандрівні шляхи по українських центрах культури та російських столицях. До його кола інтелектуального спілкування належали О. Афанасьєв-Чужбинський і П. Гулак-Артемовський, А . Метлинський і В. Білозерський, П. Куліш і А. Скальковський, М. Костомаров і М. Погодін. Він був особисто знайомий з Миколою Васильовичем Гоголем і Тарасом Григоровичем Шевченком.

Займаючись «російською словесністю», М.Д. Мизко в той же час виступав на захист української мови, говорив про значення української літератури. Важливо, що свою позицію з цього приводу він висловлював не де-інде, а у столичних й інших відомих часописах. Наприклад, у газеті «Дон» він опублікував статтю «По поводу толков о малороссийском языке и малороссийской словесности» (1881). В часописі «Основа», який видавався у Петербурзі на початку 60-х років, вміщено його «Краткий исторический очерк украинской литературы» (1862).

Перебуваючи в Петербурзі на початку 1861 р., він і познайомився з Т.Г. Шевченком, який невдовзі помер. Про ставлення М.Д. Мизка до великого поета України свідчать переклади 12-ти його творів («Неофіти», «І тут, і всюди – скрізь погано», «Минають дні, минають ночі» та інші твори переважно періоду заслання поета).

У Катеринославі на рубежі 50–60-х років він познайомився з місцевими літераторами, які належали до Піквікського клубу, – М.П. Балліним, М.М. Стопановським, В.М. Єлагіним. Спілкування з цими «обличителями» місцевих чиновників і вад суспільства також говорить про громадянську позицію М.Д. Мизка.

Активні заняття бібліографією, журналістикою, літературознавством, перекладами періоду його проживання у Карабинівці та Катеринославі не відсторонили його повністю від виконання громадських обов’язків. Він був членом Катеринославського опікунського тюремного комітету і опікуном арештантської роти, де власним коштом улаштував лікарняне відділення. Він був членом губернського статистичного комітету, а також почесним доглядачем Павлоградського повітового училища, в бібліотеці якого влаштував і публічну бібліотеку. (На нашу думку, у ХІХ ст. ставлення до організації бібліотечної справі було своєрідним маркером культури та прогресивних поглядів людини).

Після селянської реформи 1861 р., поміщик за становою приналежністю, М.Д. Мизко належав до тих дворян, які не могли пристосувати своє господарство до нових умов. Та він і не прагнув цього, вважаючи це марною втратою часу, а з селянами-кріпаками розрахувався собі у збиток та ще й збудував і передав громаді сільську школу. Він продав маєток своєму братові Г.Д. Мизку і в 1868 р. переїхав на постійне проживання до Воронежа. Там він продовжував свої постійні творчі заняття, додавши до звичної проблематики ще й питання «на злобу дня».

У 1875 р. він перебрався до Москви, приїжджаючи до Воронежа лише влітку на відпочинок. Та пік його творчої активності вже був пройдений. Він хворів, особисте його життя склалося нещасливо. 27 травня (8 червня) 1881 р. Микола Дмитрович Мизко помер у Москві. Згідно з його волею він був похований у Воронежі.

Життя і вагома творча спадщина нашого земляка гідні не короткої ювілейної статті, а об’ємного, глибокого і всебічного наукового дослідження, і, безумовно, увічнення пам’яті про нього в обласному центрі, Павлограді та Карабинівці.

Ганна Швидько, доктор історичних наук, професор кафедри історії та політичної теорії Національного технічного університету «Дніпровська політехніка», заслужений діяч науки і техніки України, член правління Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки краєзнавців України

24.10.2018