Народився 21 грудня 1931 року в Алтайському краї. В юності працював на будівництві Тургенської греблі в Казахстані. Служив на торпедних катерах Тихоокеанського флоту.
У 1957 році закінчив Алма-Атинське художнє училище і був направлений головним художником до Цілиноградського обласного драматичного театру. За час роботи в Цілиноградському і Чимкентському драматичних театрах здійснив понад 50 сценографій до різних вистав. Лауреат республіканського огляду театрів Казахстану. Як живописець – з 1957 року активний учасник обласних і республіканських художніх виставок. Член Спілки художників СРСР з 1966 року.
Твори зберігаються в музеях Алмати (Алма-Ати), Астани (Цілинограду), Дніпра, Нікополя, у Вишгородському Культурно-історичному заповіднику та в приватних колекціях в Україні та за кордоном.
Мешкає в Нікополі Дніпропетровської області.
З 1990-х років пише вірші, прозу, автобіографічні твори. Остання книга – «Сказання про Чортомлицьку Січ».– Нікополь.– 2012.– 132 с.
У співзвучності з природою
Сучасне життя з його цейтнотами і стресами, на жаль, залишає нам мало часу і можливостей для безпосереднього спілкування з природою. У техногенному світі творчість таких художників як Микола Галичин набуває особливого значення. Його проникливий живопис є нагадуванням про Вічне того, хто в суєті турбот втратив «сполучну нитку», і стає приголомшливим відкриттям для покоління, яке живе серед телевізорів і комп’ютерів.
Образ Природи – головний і невід’ємний атрибут полотен Миколи Єгоровича Галічина. На його багаторічному творчому шляху міняються теми, сюжети, настрої, але залишається незмінним трепетне, святе ставлення до природи як першооснови буття «Якщо говорити коротко, то вся моя творчість спрямована на утвердження моральної чистоти в людині і природі. Мене завжди хвилювали теми весни, юності, любові. А взагалі, творчість для мене – це солодкий і гіркий всепоглинаючий стан – такий, як любов до жінки. І те й інше – свято», – каже художник у своєму інтерв’ю журналу «Борисфен» (1994).
Ранні роботи художника – це пора мрій, невисловлених бажань чогось далекого, недосяжного. Палітра в них світла, з вишукано-ніжними колірними поєднаннями, що визначають зміст задуму. У них вгадується поезія та музикальність («Журавлі», «Мелодія», «Вірші», «Сімнадцята весна», «Осіння пісня», «Пора цвітіння», «І сумно, і світло», «Сумна пора» та інші). Про цей період творчості мистецтвознавець Людмила Тверська в газеті «Днепровская правда» від 5 січня 1983 року пише: «М. Галічин – живописець яскраво вираженого поетичного обдарування. Ліричний початок у роботах художника розкривається в особливій мальовничій налаштованості. Його колорит – не просто гармонія барв. Він змістовний і несе в собі вираження авторських емоцій, багата партитура яких дозволяє відтворити найтонші модуляції в настроях природи від світлого суму і ніжної мрійливості до романтичної патетики і драматизму».
У наступні роки в творчості Галічина з’являються нотки таємничої загадковості та тривожного занепокоєння. Реальність і уява перемішуються. Художник все більше і більше одушевляє природу, надає їй язичницької вагомості. У роботах виникає відчуття прихованих рухів, глухих шерехів, страшних звуків («Чортомлик-річка», «Зачароване світло місяця», «Марá», «Світло папороті», «Нічні шерехи», «Шепіт хвиль», «Чаклунське озеро», «Безмовність»).
«Галічин просто вірить в існування у природи душі. Весь творчий шлях художника – це пошук форми, через яку стало б можливим цю живу душу висловити. Природа була одушевлена у нього завжди – і коли він писав пейзажі, і в його фантастичних сюжетах, і в «Гороскопі друїдів». У цьому і полягає єдність творчості художника» (Нікопольська правда.– 2000.– 8 січ.). Сам художник пояснює: «Я виріс у селі, яке щільно притулилося до соснового бору, що годував, одягав і обігрівав її жителів. Селяни були забобонні, любили ліс, зі страхом і повагою ставилися до його мешканців. Постійно розповідали про лісовиків, русалок, домовиків. Все це відклалося в мені на все життя...». Прагнення проникнути в таємне життя природи, знайти в ній еталон моральної Краси відзначають всі дослідники творчості художника.
«Його натхненням була і залишається краса, у різних її проявах і моральні ідеали людства, стверджуючи гармонію світу» (Рекламник.– 2007.– 22 берез.).
За останні роки Микола Галічин написав низку робіт в історико-містичному ключі («І блукає по скіфських степах душа Мозалевського», «Зірки над курганом», «Побратими» («Петро Ганжа в гостях у Павла Богуша»), «Нікопольські сновидіння» і серія «Чортомлицька Січ»).
Oд світлої лірики гармонії світу, через смутні занепокоєння та тривожні очікування до містичних відчуттів і передчуттів – такі віхи великого творчого шляху живописця. Лише незмінним завжди залишається життєстверджуюче кредо митця, неодноразово висловлюване на всіх зустрічах із глядачами та шанувальниками його таланту. Його кредо: «Митець повинен залишатися морально бездоганним у житті і в творчості, бо хтось повинен відроджувати духовні якості людини».
У грудні 2016 року Микола Єгорович відзначив ювілей – 85-річчя. Він залишається в творчому пошуку, цікавих творчих планах.
Ігор Труш,
провідний науковий співробітник
Дніпропетровського художнього музею
2016 р.
