Мистецтво наїву
 У світі сучасного мистецтва з його безмежною різноманітністю течій і напрямків, наївне мистецтво посідає особливе місце, привертаючи увагу поціновувачів і фахівців. Є багато термінів на позначення цього явища – наїв, примітив, ар брют, фолк-арт, народна картинка, самодіяльне (аматорське) мистецтво, кіч. Характеризується напрямок, насамперед тим, що картини створюють митці без спеціальної освіти, які інколи «не обмежені умінням малювати». Що до особливості техніки – то це яскраві кольори, часто відсутність лінійної перспективи, узагальненість форм, контури на предметах. Попри удавану простоту зображень в них прихована глибока складність сенсу. «Наївне мистецтво – це не просто стиль, це філософія і спосіб погляду на світ, залишаючись вірним своїм національним корінням та традиціям». Художники цього напрямку створюють особистий простір і композицію, тяжіють до символів, які мають особистий зміст, прагнуть висловити свої емоції, ґрунтуючись на своєму внутрішньому сприйнятті, а не на академічних нормах. Їхні твори часто сповнені радості, надії та дитячого захоплення, що робить цей стиль особливо привабливим. Наївне мистецтво, вперше привернуло увагу мистецької спільноти на початку XX століття, коли у творчих колах відбувався активний пошук нових виразів і форм, народжувався запит на «чисте мистецтво», на повернення до простоти, вільне від умовностей. Мистецтвознавці вважають, що ще перед зародженням наївного мистецтва в Європі тенденції цього стилю проглядаються у творах французьких художників, таких як Едуард Мане, Анрі Руссо. Саме завдяки останньому, поняття «наївне мистецтво» стало популярним. Попри відсутність художньої освіти, Руссо створював дивовижні картини, сповнені мальованих деталей і фантастичних елементів. У певні періоди часу, наївне мистецтво «вибухало» у різних куточках планети: Ніко Піросмані у Грузії, Жан Дюфі у Франції, Мійо Ковачич в Хорватії, Никифор Криницький у Польщі та інші. Українське мистецтво наїву має давні та славні традиції, де окремою сторінкою є народна картинка XVIII століття у якій найбільш розповсюдженим сюжетом стало зображення «Козака Мамая», якого малювали не тільки на полотні, а й на дверях, стінах хат, на кахлях для груб, на дерев`яних скринях і вуликах. Історія вітчизняного мистецтва знає багато імен художників, які працювали у цій царині. До слова, до Всесвітньої енциклопедії наїву (World Encyclopedia of Naive Art), яка й досі залишається найвагомішим виданням з цієї теми, увійшли імена таких українських художників як Марія Буряк, Олександр Вишник, Олена Волкова, Іван Лисенко, Єлизавета Миронова, Марія Примаченко, Іван Черняховський. Найяскравішою представницею українського примітивізму була, без сумніву, і Катерина Білокур. Продовжуючи тему мистецького «наїву», хочеться згадати цікавого самобутнього художника, нашого земляка Василя Романовича Григор’єва. (фото 2) Він прожив довге і складне життя, доля його «…так тісно переплітається з історією нашої країни, з її християнським життєстверджуючим началом і в якій так багато елементів містики» (А. Пушкарьов). Василь Романович народився ще у Катеринославі у 1925 році. Закінчив Дніпропетровський інститут інженерів транспорту. Працював інженером-конструктором на підприємствах Міністерства оборони у різних регіонах СРСР, зокрема у нашому місті на «Південмаші». Учасник Другої світової війни. Мистецтву живопису навчався самотужки, а ретельно займатися мистецькою діяльністю розпочав з 1973 року. Художник працював неквапливо, приділяючи увагу деталям, вкладаючи у свої картини багато особистих відчуттів, філософського бачення. Він створив понад 50 робіт, серед яких пейзажі, жанрові картини на тему минулого української історії. Твори козацької тематики склали окрему серію «На Вкраїні милій».
Художник брав участь у багатьох мистецьких експозиціях. Мав персональні виставки у Дніпропетровську (1998, 2004, 2010) та Києві (1999, 2003). У 1999 році у відділі мистецтв нашої бібліотеки також відбулася виставка картин Василя Романовича. Усім відвідувачам і співробітникам бібліотеки він добре запам’ятався – сивий, з лагідним поглядом добрих очей, цікаво розповідав про історичні події минувшини, свої мистецьки пошуки і знахідки, і який неодмінно до усіх звертався «мій рідний» чи «моя рідна». Для нього створені картини були, як діти, він не міг і не хотів з ними розлучатися. Йому пропонували за них великі гроші і навіть у валюті. Але художник відхиляв пропозиції, хоча зачасто не мав коштів на найнеобхідніше. А ще він мріяв про створення мистецької галереї, де були б зібрані твори народних художників, про видання каталогу своїх картин, щоб якомога більше людей побачили та оцінили його творчий доробок. І щоб цей каталог був у кожній шкільній бібліотеці. І мрія його частково здійснилась – ілюстроване видання вийшло, завдячуючи клопотанням Василя Пишного – настоятеля Свято-Покровського храму села Рубанівське на Дніпропетровщині, співробітникам видавництва «Навіки» та за благодійної підтримки І. Чечеля. Але, чи потрапив цей каталог до шкіл – невідомо… Помер художник у Києві, на жаль, точну дату відходу дізнатись не вдалося. Більше прочитати про Василя Григор’єва та його творчість можна в українських мистецьких журналах, які зберігаються у фонді нашої бібліотеки: Пушкарьов А. Василь Григор’єв // Народне мистецтво.– 2003.– № 1–2. Годенко-Наконечна О. Україна мила. Художник Василь Григор’єв // Образотворче мистецтво.– 2003.– № 3. Світлана Пономаренко, |
Спецпроєкт
