Іл. Пограбування Києва Андрієм Боголюбським у 1169 році.
Мініатюра з Радзивіллівського літопису. З відкритих джерел Інтернету.
Більше трьох століть Україна перебувала в складі спочатку російської, а згодом совєтської імперій, що призводило до асиміляції українців і уніфікації суспільного життя. Це стало підґрунтям для маніпуляцій з боку російських «керманичів» щодо «унікальності» українсько-російських стосунків. Нібито українці споконвічно прагнули жити в складі однієї держави з росіянами.
Насправді українсько-російські стосунки наповнені постійними протистояннями і війнами вже кілька століть поспіль. Коріння цього протистояння сягають ХІІ ст., коли у складі української держави Русь утворився зародок майбутньої московії/росії – Ростовське та Суздальське князівства. Князь володимиро-суздальський Андрій Боголюбський двічі здійснював військові походи на Київ: 1169 р. і 1172 р. Як писав російський історик В. Ключевський: «З Андрієм Боголюбським великорос вперше вийшов на історичну арену». Отже, росіяни від початку виявили себе як агресори.
У подальшому українці воювали проти московитів у складі литовської або польської армії. Зокрема, в період литовсько-московської війни 1512–1522 рр., українці на чолі з українським князем Костянтином Острозький взяли активну участь у переможній битві під Оршею 1514 року.
У період польсько-російської війни 1605–1618 рр. українці неодноразово брали участь у битвах у складі польського війська. Наприкінці війни (1618) 18-тисячне козацьке військо на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним дійшло до москви і попутно захопило кілька російських фортець і міст.
Уже після виникнення української козацької держави Гетьманщини у 1648 р. українці неодноразово вступали в бій проти російських загарбників. У 1658 р. росіяни почали проти України гібридну війну з метою підтримати заколот проти гетьмана Івана Виговського. Найвідомішою битвою цієї війни була битва під Конотопом (1659), де українське козацьке військо вщент розгромили російську орду.
Надалі росія використовувала широкий набір військових, адміністративних і економічних методів, аби знищити українську державність. У 1674–1676 рр. російське керівництво використало частину козацьких полків на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем і здійснило дві спроби захоплення козацької столиці Чигирина. Столицю обороняв гетьман Петро Дорошенко з вірними йому козаками та за підтримки турецького війська. Після другої облоги столиця впала, що, зокрема, було зумовлено і відмовою турків допомагати гетьманові П. Дорошенку, який врешті змушений був зректися булави.
У 1708–1709 рр. уже самі українці на чолі з гетьманом Іваном Мазепою та союзниками шведами виступили збройно проти російського царя петра І, який намагався зліквідувати українську державність. Аби залякати українців, московський цар наказав знищити українську столицю Батурин у 1708 р. Про цей погром докладно писалося навіть в європейських газетах, настільки він був варварським. Небачена жорстокість росіян проти мирного населення й інфраструктури стала відповіддю на бажання українців жити самостійним життям.
У 1711 р. наступник І. Мазепи гетьман Пилип Орлик намагався вигнати росіян з правобережної України і спільно із запорожцями на чолі з запорозьким отаманом Костем Гордієнком за підтримки турецько-татарських військ здійснив похід на Київщину. Втім, унаслідок зради турків українське військо змушене було відступити.
Не менш жорстоким було українсько-російське протистояння у ХХ ст. Після розвалу російської імперії до владі прийшли більшовики, які у грудні 1917 р. напали на Українську народну республіку (УНР). Коли на початку лютого 1918 р. російські війська увійшли до Києва, вони влаштували терор проти місцевого українського населення. Війна більшовицької росії та УНР в перемінним для нас успіхом тривала до 1922 р., коли українська армія була інтернована до Польщі. Окрім більшовиків у 1918–1920 рр. українцям довелося воювати проти добровольчої армії (білогвардійців). Українцям не вдалося зберегти державу через відсутність єдності, надійних союзників та підступну пропаганду росіян, які діяли гібридними методами, використовуючи протиріччя серед українців.
Уже в умовах бездержавності від середини 1940-х до кінця 1950-х років українці в складі Української повстанської армії воювали проти совєтської влади. Спротив українців був настільки потужним, а підтримка місцевого населення регулярною, що росіяни вдавалися до традиційних для себе методів гібридної війни. Підрозділи НКВС перевдягались у форму бійців УПА і чинили жахливі злочини проти мирного населення. совєтська влада нерідко оголошувала амністію, але після здачі упівців їх карали ув’язненнями.
Після проголошення незалежності України у 1991 році російська влада не облишила намірів підкорити Україну. На початку 1990-х років рф підтримувала сепаратистські настрої в Автономній республіці Крим, у 2003 р. влаштувала конфлікт навколо острова Тузла. У березні 2014 р. анексувала Крим і фактично розв’язала війну, спочатку локально на Донбасі, а з 24.02.2022 р. почала широкомасштабне вторгнення.
Таким чином, уже 800 років триває українсько-російське протистояння, яке загострилося у XVII ст. після утворення козацької держави Гетьманщини, і стало майже постійним у ХХ ст. Це протистояння носить онтологічний характер і не закінчиться доти, доки з політичної мапи світу не зникне російська держава. Carthago delenda est!*
* Carthago delenda est! (лат.) – Карфаген має бути зруйнований.
Радимо прочитати:
Брехуненко В.А. Війна за свідомість. Російські міфи про Україну та її минуле.‒ Київ, 2017.‒ 280 с.
Брехуненко В. Україна й українці. Ім'я як поле битви.– Київ, 2020.– 272 с.: іл., карти, фот.
Гаврилів І. Україна-Росія: протиборство европейської та евразійської цивілізацій.– Львів: Левада, 2018.– 107 с.: 3 л. карт.
