«Спить замріяне село» Худ. Юрій Пацан // https://www.facebook.com/photo/?fbid=6977732148942591&set=pcb.6977736578942148
Який млинар, такий млин: давні вірування українців
Старий вітряк розкинув темні крила
І з пагорба вдивляється у даль…
Над ним хмарки пливуть, немов вітрила,
І сива вічність в двері загляда…
Катерина Бульба
У давні часи млини створювали особливий колорит українських сіл біля польових доріг і водяного плеса. Біля них подорожні відпочивали, за ними, ніби за сторожовими вежами, орієнтувалися. Рухаючи крильми, вітряки ніби злітали в небо, а в нерухомому стані були втіленням величного спокою. «Сизі від негоди, ці добрі душі українського степу, що віками вписували в сторінки хмар і неба нелегкий літопис хліборобської долі, основою, хрестовиною тримаються чорної землі, а крилами жадають неба», – писав Михайло Стельмах.
Ще 100 років тому водяні млини та вітряки в усіх куточках України, де вирощували зернові, були звичним явищем. Звертали увагу на різні види млинів мандрівники ХVІІІ ст. у своїх регіональних етнографічних дослідженнях – В.Ф. Зуєв, О.С. Афанасьєв-Чужбинський, В.О. Бабенко. Старожили по селах ще пам’ятають роботу вітряка, неповторний запах свіжого борошна та припорошеного борошном мельника, вправного фахівця своєї справи. Ніхто ніколи не сварився з ним, а його дочка вважалася завидною нареченою. «На мельника вода робить», «мельник не краде, люди самі дають», – про мукомела і його почесне ремесло в народі складено багато прислів’їв.
Найчастіше в млині або неподалік було приміщення для житла його господаря, якому доводилося працювати не покладаючи рук, іноді вдень і вночі. Власником млина була людина, яка мала якийсь капітал, побудова обходилася дорого, не кожен міг собі дозволити. Матеріал звозили по кілька років, найкоштовнішими були жорна. Та справа була варта того. Так, у розмові з О.С. Афанасьєвим-Чужбинським селянин Катеринославської губернії поділився: «Ось я й небагата людина, а думаю побудувати німецьку машину (вітряк). Треба правду сказати – німець здере й дорого, та вже якщо побудує, так і онуки будуть дякувати».
Вітряк був досить складним механізмом, який вимагав умілого керування. Якщо вітер був сильний, з крил знімали планки і таким чином регулювали швидкість обертів.
До млинів люди сходилися і з’їжджалися, як на ярмарок, хто з одним клунком, а хто на возі з мішками. Чекаючи своєї черги, розмовляли на життєві теми, обговорювали поточні справи, домовлялися про купівлю-продаж землі та сватання. Поки мірошник ретельно перевіряв зерно, молов його і борошно віддавав господареві, біля вітряків приймали доленосні рішення. Де дорослі, там і дітвора. Слухали мудрі розмови, а потім гуртувалися і гралися. Як набридало, починали бешкетувати – деякі відчайдухи каталися на крилах, поки дорослі не припиняли ці пустощі. Черга тяглася довго, бо мірошник прискіпливо перевіряв зерно, щоб було чистим. Кожне зерно він молов окремо і тільки з нього видавав борошно.
За Василем Скуратівським, млин був символом вінця хліборобської праці, годувальника, гуртівника, розважальника. Господар млина перебував на вищих щаблях сільської ієрархії.
Млини й вітряки у давнину для українців ще на початку ХХ ст. були не просто звичним атрибутом пейзажу і корисною господарською спорудою, а й чимось значно більшим, дуже теплим і невід’ємним від понять: «батьківщина», «історія рідного краю».
Письменник і краєзнавець Григорій Гусейнов записав легенду про будівництво млина у селі Златоустівка Криворізького району на Дніпропетровщині.
«Перед Великоднем пообіцяв пан побудувати в Златоустівці церкву. Старі люди раділи: не ходитимуть у сусіднє село – буде і в них храм. А тут наперед вийшов писар. – Ясновельможний пане, – каже, – поступіть, як наврочить Гаврило.
Покликали старого дідуся, у якого нібито за чужі гріхи почав рости горб. Той підсліпуватими очима подивився на небо, осінив себе хрестом і прорік:
– Відмовтесь, паночку, від свого плану.
– Чому? – здивувався пан.
– Зорі підказують, що насуває час антихриста. Зроблять храм пусткою і вас занапастять. Побудуйте краще млин.
Пан був, напевно, метикуватий. У словах старця відчув сенс – побудував млин. Обладнання придбав заморське. Люди до млина почали їхати з усіх усюд: ніде так не мололи. Хліб із златоустівського млина був, як сонце. Златоустівського пана, як передрікав Гаврило, антихристи за млин пощадили. Чотири покоління пережив панський млин і ще довго служив златоустівцям».
Однак, із вітряками та водяними млинами пов’язували багато забобонів. Вважалося, що там живе нечиста сила, яка крутить крила вітряка навіть якщо немає вітру. Для людей, які не мали уявлення про механіку – це було щось від нечистого. У Лівобережній Україні в першій половині ХІХ століття запевняли, що кожен мірошник мав зносини з чортом. Так, існує легенда про чортів млин на горі Личаківській, яку записала Галина Петрик.
«В середині ХІХ століття один львівський підприємець побудував на цій горі млин. Гора на той час була зовсім не заліснена і тут гуляли буйні вітри, які й хотів використати підприємливий господар для свого вітряка. Але тут вітри схрещувалися з різних сторін таким чином, що завжди ламали крила вітряка. Господар врешті відрікся від свого млина і залишив на цій горі порожню будівлю. Після цього місцеві мешканці твердили, що тут поселився диявол, який використовував вітряк для якоїсь своєї мети. Порядні мешканці обходили це місце. Але одного разу якомусь невідомому гарно вдягненому панові вдалося вночі затягнути сюди одного львівського мельника, коли той був трохи напідпитку. Мельник врешті зрозумів, що потрапив до чортівських лап, але було пізно. Тим часом поважний пан, який і виявився чортом, поставив перед мельником майже нереальне завдання: до ранку закинутий млин мав запрацювати. Протверезівши, заручник чорта напружив усі свої сили і мобілізував усі свої професійні навички, і ось, коли ще не встигли заспівати треті півні, млин запрацював, а наш мельник з жахом побачив, що жорна перемелюють людські кістки. «Ти виконав своє завдання», – промовив поважний пан. «Іди собі геть, але не забувай, що я тобі за твою працю обов’язково віддячуся». Мельник не тямив себе від щастя, що вирвався з чортівських лап і навіть забув про обіцянку нечистого. Але ось у Львові настала величезна посуха. Всі млини у місті зупинилися, а на колеса млина нашого мельника невідомо звідки все ж падала вода. Усі міські замовлення звалилися на щасливця, і за короткий період часу пестунчик долі нажив собі великий маєток. Чорт виявився порядним і дотримав своєї обіцянки».
Космогонічні українські народні погляди та вірування кінця ХІХ ст. про млин дослідив етнограф Георгій Булашев. Давні українці вважали млин найулюбленішим місцем перебування чорта, його постійним житлом. «Тут він по ночах меле тютюн і звичайно передражнює людей, що ночують на млині. У млиновій печі ніколи не слід смажити сала: це дуже дратує чорта, який боїться свиней. Один чоловік якось засмажив було на млині сало і став його їсти. Розгніваний чорт убгав йому в руку жабу замість сала і чоловік той ледь було не проковтнув її». (записано в Ушицькому повіті на Поділлі).
В іншій легенді говориться, що вітряного млина винайшов і збудував чорт, але при цьому він ніяк не міг начепити на нього крила, бо вони кріпляться у вигляді хреста, і насадити камінь, в отворі якого також є хрест. Крила й камінь благословив, начепив і насадив уже Сам Бог (записано у Маріупольському повіті). Так само чорт винайшов і побудував водяного млина. Все зробив він, як слід, не міг лише змайструвати пристрою, що трясе ночовки, які висять над каменем, і з яких сиплеться на камінь зерно. І ось коли млин, бувало, починає працювати, чорт стає коло ковша та й трясе його безперервно рукою. Врешті-решт, це йому набридло, і він геть кинув молоти. Тоді Господь послав святого Михаїла, який і створив потрібний пристрій, а без нього завжди довелось би стояти біля ковша якійсь людині й підтрясати його (записано в Ушицькому повіті).
Українці в давні часи вірили, оскільки млин є постійним помешканням чорта, то з нього нічого не слід брати у дім, інакше перейдуть туди й пацюки. Дерево з млинової будівлі можна використовувати тільки на приміщення для свиней: свині в таких приміщеннях бувають плодючі, як пацюки, а чорт до цих приміщень не переходить, бо він боїться свиней (свиня – міфічний образ сонця, чорт – пітьми).
Вважалося, що мірошники, подібно до гончарів чи ковалів, володіють не лише особливими професійними знаннями, але й магічними здібностями. Як дослідив етнолог Костянтин Рахно, підставою для наділення ними таких рис послугувало вміння дати раду природним стихіям, що приводили в рух млиновий механізм. У пізньосередньовічній традиції мірошника та бабу-повитуху найчастіше підозрювали в чаклунських діях.
Своє покровительство людям цього фаху надавав водяник. Уже у XVIII столітті відзначена віра в те, що побіля млинів мешкають особливі водяні чорти. Тоді ж зафіксоване уявлення про те, що для продажу душі варто лише загорнути камінь у письмову обіцянку чортові й жбурнути у вирву під млином.
За народним переконанням, млинарі, будучи знахарями і відьмаками, зналися з нечистою силою, і це не підлягало жодному сумніву. Саме завдяки цьому вони могли зупиняти млин, не торкаючись заставок, насилати один на одного щурів, псувати борошно так, що не вдаватиметься хліб, ворожити, рятувати людей від зроблених на полі закруток і зцілювати від дання.
До самого мельника ставилися неоднозначно. З одного боку, він був дуже корисною людиною, мудрим і на рівні зі знахарем, який точно знає більше за інших людей. Але в той же час, вірили, що мельники пов'язані з нечистю. Мельники жили на околиці, та й людей дивувало, як це вони керують стихіями, щоб крутилися жорна. Найчастіше мельники були дивними і мовчазними, не боялися виття вітру, не боялися раптових шумів і скрипів.
Знаючий мірошник, будівельник гребель, вважався серед українського простолюду знахарем або чаклуном. Існував навіть певний млинарський обряд жертвоприношення. Зокрема, казали, що деякі з мірошників і рибалок, щоб досягти прихильності водяника, кидали в річку мертвонароджених дітей і здохлих коней. За іншими звістками, у річку як дарунок водяникові мірошники жбурляли хліб, а рибалки – варену рибу. Ці пожертви, що викликали страх у решти, регламентували їхні стосунки з господарями водної стихії.
За народними повір'ями весь млин був притулком для нечисті: на стовпах чорти сидять, під колесом водяний живе, русалки там волосся миють, на даху живуть упирі, іноді заходить і лісовик, і боровики. Тому звичайні селяни не заходили на млин не перехрестившись. Скрипи і вогники відлякували мандрівників.
Водяники, вони ж водяні й болотяні дідьки, не лише сприяли мірошникам, але й могли їм нашкодити: вони перевертали човни, заманювали людей на погибель, руйнували загати та греблі, ламали млинові колеса і зносили самі млини. Про це дійшли згадки в актових джерелах XVIII століття.
Володіння таємними знаннями було в уявленні селян невід’ємною рисою гарного мірошника, елементом його професіоналізму. Якщо млин був водяний – мірошник мав встановити добрі стосунки з водяним, якщо вітряний – з лісовиком (дідьком). Лісовик / дідько з’являвся мірошникові найчастіше у вигляді високого чоловіка – довгого або великого, або ж в образі сильного вітру, зриваючи з нього шапку і ламаючи крила млинові, водяний – у вигляді величезної риби у млинарському ставку: сома, щуки, чорного кота, в образі чоловіка у червоній сорочці, що виганяє череду корів прямо з води. На млинах жили дрібні біси, яких уявляли волохатими чоловічками з довгим скуйовдженим волоссям, а також русалки, що мали звичай відпочивати на колесі млина. Найчастіше нечисть була невидимою, даючи про себе знати шумом, голосами, несподіваним запуском (зупинкою) млина.
Уявлення про демонічних істот, які мешкали на млині, оформлювало особливий статус місця в очах населення. Широко відомі повір’я, що коло млина щось вабить і водить, і лякає людей нечиста сила. Самі мірошники реагували незворушно, й інколи навіть самі підтримували подібну репутацію. Така форма утвердження мірошником в очах селян своєї особливої репутації була стереотипна і фіксувалася у різних місцевостях.
Водяні млини й вітряки глибоко увійшли не тільки в побут, а й у фольклор українського народу. Багато народних пісень, романтичних балад, казок, легенд, переказів пов’язані з ними. Усна творчість українського народу донесла до нас сотні пісень, приспівок, загадок, прислів’їв, казок, де так чи інакше йдеться про млини та вітряки або постає образ мірошника (мельника). Такий собі «млинок» серед символів багатства грав не останню роль. У знаменитій пісні Виборного «Ой під вишнею, під черешнею…», яку записав Іван Котляревський і використав М. Лисенко для опери «Наталка Полтавка» один «старий дідуган», відмовляючи молодій дружині у проханні піти «на вулицю погулять», втішає її: «...Куплю тобі хатку, і ще сіножатку, і ставок, і млинок, і вишневенький садок». Це, власне, обіцянка земного раю: тут перелічено майже все, про що могла б мріяти (у матеріальному плані) сільська жінка; це верх заможності, і тому такою виразною є відмова молодички, якій миліші зовсім інші цінності у житті: «Ой не хочу хатки, ані сіножатки, ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка!».
Деякі стародавні українські пісні про млини мають еротичний підтекст:
Ой піду я до млина,
А й у млині новина:
Таки ж, мати, мельник,
Таки ж не бездєльник,
Такий, мати, добрий,
Такий, мати, хороший,
– Меле гречку без грошей.
Меле, меле, шеретує,
Обернеться – поцілує.
Він мірочки не бере,
Та пеленочку дере.
Загалом млин поєднував у собі і культурне, і природне начала: за допомогою цієї споруди відбувалося перетворення однієї речовини в іншу, причому для здійснення цього процесу використовувалися сили природних стихій.
Вважалося, що найбільша магічна сила криється у вітряку, який стоїть на перехресті доріг. До вітряка ходили ворожити дівчата, чекаючи сватів, та молодиці, чоловіки яких були в рекрутах. Уламки крил примішували до ліків, приписуючи їм чудодійні властивості. До вітряків ходили недільними вечорами поговорити про врожай, обмінятися новинами, поспівати, послухати пісень. Вітряки були місцем, де збиралася громада для обговорення різних питань, нерідко – аби зробити це подалі від ока сільської влади. Біля вітряків гуртувалася й молодь, водила веснянки, влаштовувала різні забави. «Ой піду я до млина до дірявого, Чи не стріну Василя кучерявого…»
Про млин існують численні прислів’я та приказки:
Перемелеться – мука буде.
На воді млин стоїть, та від води й гине.
Одне око на млин, друге – на кузню (про косооку людину).
Бувай здоров, коли змолов, а як іще ні, то сиди в млині.
Вода на мій млин (мені це на користь).
Невідомі народні майстри у наївних малюнках та відомі українські художники у вишуканих мистецьких творах залюбки змальовували цих сільських красенів, більшість з яких вже зникли під колесами історії.
Радимо прочитати:
Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях: космогонічні українські народні погляди та вірування.– Київ: Довіра, 1992.– 414 c.
Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології / пер. з рос. О.О. Тєлєжкін; авт. передм. О.Г. Таран; упоряд. О.О. Савчук.– Нова ред.– Харків: Савчук О.О., 2015.– 463 с.
Гусейнов Г.Д. На землі, на рідній… (Легенди Криворіжжя).– Дніпропетровськ: Січ, 2005.– 360 с.
Ігнатенко І. В. Етнологія для народу.– Харків: Клуб Сімейного Дозвілля, 2016.– 320 с.
Міфи України: за книгою Георгія Булашева «Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях» / пер. Ю. Буряк.– Київ: Довіра, 2003.– 382 с.
***
Петрик Г. Чортів млин у Личаківському парку: містична львівська легенда про диявола: [Електронний ресурс].– Режим доступу: https://lviv.novyny.live/chertov-melnitsa-v-lychakovskom-parke-misticheskaia-lvovskaia-legenda-o-diavole-27443.html
Рахно К. Млин у дорожніх прикметах українських гончарів // Сіверянський літопис.– 2014.– № 6.– С. 373–382: [Електронний ресурс].– Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/82541/37-Rakhno.pdf?sequence=1
