Паска і писанка в обрядовості українців
Великдень є одним із найбільших і найвеличніших свят річного циклу в українців. Це свято здавна супроводжується різноманітними обрядовими дійствами, які повинні забезпечити добробут та здоров’я родині на цілий рік.
Паска – обрядовий хліб, який випікають до Великодня й освячують у церкві. Паску печуть переважно зі здобного тіста, яке готують із пшеничного борошна. До тіста додають чорнослив, родзинки, шафран, імбир тощо. Взагалі рецептів безліч, і кожна господиня випікає їх по-своєму.
Гуцульська паска, як і переважно українські хліби, має круглу форму, у вигляді півкулі чи високого прямого або дещо розширеного доверху стовпця з плоским боком унизу, опуклим – угорі.
Паску у вигляді півкулі випікали в дерев’яній мисці, макітрі або шматку полотна, з яких її викладали на лопату і всаджували в піч. Вигляду стовпчика пасці надавали, використовуючи спеціальні глиняні або металеві посудини – пасківники, поставці, ринки, тазки, у яких її формували та випікали. Цей тип паски, що повторює форму посудини, у якій її випікають, поступово набув більшого поширення в українців і, зокрема, у гуцулів.
Верхній опуклий бік паски – верхівку вкривають пластичними елементами з тіста, які виробляють із того ж дріжджового тіста, лише густіше замішаного, та наліплюють на паску перед випіканням. З її приготуванням, як й інших обрядових хлібів, пов’язано багато вірувань.
Приготування паски – від вибору посудини для вчинення тіста до моменту виймання з печі – сприймається як ритуальне дійство, у якому переплітаються християнські та язичницькі традиції.
На Гуцульщині, як й усюди в Україні, паски печуть в останній четвер перед Великоднем – «живний четвер». «Живний четвер» у традиційному світогляді українців пов’язувався з ушануванням покійних предків. Уважалося, що в цей день їхні душі повертаються на землю.
В окремих місцевостях Полісся (Житомирщина, Київщина) влаштовували родинну поминальну трапезу – «тайну вечерю» («страсну вечерю», «паскову вечерю»). Поминальну пісну вечерю в останній четвер перед Великоднем влаштовували в окремих селах Поділля, а також Бойківщини, Лемківщини. На Гуцульщині в «живний четвер» дітей або перших відвідувачів, які приходили зранку з побажаннями: «Грійте діда! Грійте діда! Дайте хліба! Аби вам овечки, аби вам ягнички» на знак пам’яті про померлих – «за простибіг» обдаровували спеціально спеченими пшеничними чи житніми хлібцями – «кукуцами»; за отриманий дар вони дякували: «Дай, боже, душам померлим царство небесне, а вам, ґаздинько, аби си овечки мирно покотили та й аби си єгнички починили». Рідше українці випікають паски у «Велику суботу».
Цього дня намагалися нікому не давати в борг, суворо заборонялося вилазити на піч. Приступаючи до готування паски, господині спеціально вмивались, одягались у святкове вбрання, молилися. «Паску господиня пече рано. Не можна, щоб хто прийшов до хати, поки піч гола […]. Як сажали паску – в піч кидали шутку». Спостерігаючи за процесом випікання, ворожили навіть про добробут сім’ї у майбутньому. Так, запала у формі паска віщувала зле: «Як баба пече паску і як сьи паска западе, то вмре до другого року». У народі здавна існувала заборона, згідно з якою в жодному разі не можна було куштувати не освячену ще паску.
Готовність випеченої паски на Гуцульщині, як подає В. Шухевич, визначали за тим, як спікся «віхопник». Аналогічно чинили на Бойківщині: ґаздиня виймала з печі «паленицю». Зовнішньому вигляду паски, зокрема таким ознакам, як висота й цілісність, надавали великого значення. У східних слов’ян, у тому числі й українців, доброю прикметою було, коли паски виросли, не засмалилися, не потріскались. Вважалося, що тоді родину оминатимуть хвороби, ніхто протягом року не помре.
Прикрашають паску зараз білою або кольоровою глазур’ю, посипають посипкою, або сухофруктами, сухоцвітами. Кожна господиня фантазує по своєму.
Отже, паска за народними уявленнями набувала особливого обрядового статусу ще до освячення в церкві. Обов’язково освячували першу паску. Її після випікання ставили посеред столу. Окрім цієї паски, випікали також і менші, які призначалися для краяння на «дору» – помин за душі померлих, малі хліби – «перепічки».
Необхідним атрибутом дня Христового Воскресіння були також розфарбовані або орнаментовані курячі яйця. Серед інших слов’янських народів українці чи не найкраще зберегли до кінця ХІХ – початку ХХІ століття цю давню традицію розписувати і фарбувати яйце.
З самим процесом писання було пов’язано чимало різноманітних вірувань. До прикладу, на галицькій Волині дівчата писали писанки на самоті, щоб ніхто не «врік», подекуди навіть вночі. Тому, якою вийде писанка, надавали надзвичайно великого значення, адже писалися вони переважно у подарунок. Під час виготовлення писанки не можна було нікому згадувати про померлих, бо це принесло би смерть тому, хто цю писанку отримає. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце (чи шкаралупа свячених яєць) наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров’ю, росту рослинності, берегти від пожежі.
Напередодні посвячення в суботу покраяні шматки паски – «дору», «худобину паску» разом із обрядовими стравами та іншими призначеними для освячення речами ґаздиня складала у спеціальний посуд, переважно в бондарний цебрик з накривкою – «паскевник», «дорінник», який використовувався лише раз на рік (в нас це зараз називають великодній кошик). «Паскевник» вкладали в «бесаги» з одного боку, а паску, яку найперше саджали в піч, – з другого.
Освячення паски відбувалось на Великдень зранку після Літургії. Після цього одразу ділилися з іншими і одразу йшли додому. Люди вигукували: «Христос Воскрес!» інші відповідали – «Воістину Воскрес!». Потім снідали, прийнято було першими їсти освячену паску і яйце. З’явились традиції бити яйце один одним. Діти полюбляють таке дійство, хто перший розіб’є яйце іншого, той виграв.
Паска була й залишається одним із важливих компонентів поминальних звичаїв великоднього періоду. Паску випікали і брали на цвинтар у поминальну неділю. Вона виконувала функції матеріального символу великодніх обрядів, спрямованих на забезпечення здоров’я, благополуччя та достатку в родині, громаді, світі.
Досить добра збереженість весняних обрядів і звичаїв у побуті українців засвідчує їхню непересічну роль у віруваннях людей, спадкоємність народних традицій і світогляду, який складався протягом багатьох століть і зберіг чимало ознак дохристиянських вірувань.
Радимо прочитати:
Великдень: звичаї, обряди, страви… / упор. тексту Я. Музиченко; упор. муз. матеріалу Львів: Свічадо, 2009.– 160 с.
Великодні страви / уклад. І.М. Тумко.– Харків: Віват, 2018.– 46 с.: фот. кольор.– (Bon Appetit).
Лаврик О.В. Україна. Все, що робить нас українцями.– Харків: Vivat, 2015.– 255 с.: фот. кольор.– (Культурна спадщина України).
Середа М. Монастирська кухня: страви на піст і празник.– Львів: Свічадо, 2013.– 160 с.
