Стефаник В. С.

Літописець долі народної. 

До 150-річчя від дня народження В. С. Стефаника (1871—1936), українського письменника і громадського діяча

«Я сотворив собі свій світ… шовком тканий, сріблом білим мережаний і перлами обкинений» (В. Стефаник).

«Я свою душу пустив у душу народу» (В. Стефаник).

“Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина так кріпко настроїти і натягнути, щоби з того вийшла велика музика Бетховена. Це мені вдалося, а решта — це література” (В. Стефаник).

14 травня 2021 року на державному рівні відзначається 150 років від дня народження Василя Стефаника – талановитого українського письменника-новеліста, видатного майстра соціально-психологічної прози, однієї з головних постатей культурного та соціально-політичного життя України. Його лаконічні, сповнені драматизму твори, відтворюють достовірні картини життя західноукраїнського села кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Його називали "володарем селянських душ", "мужицьким Бетховеном", а він вважав себе "великим страдником". Вміння спостерігати і глибоко переживати бачене й почуте надало новелам письменника того болю, що вражає своєю вагою, зворушує правдивістю. «Людський біль цідиться крізь серце моє, як крізь сито, і ранить до крові. Людське щастя пересівається крізь душу, як сонце крізь хмару, і до неба мене зносить. Сто раз падати з неба у сором людський – болюче» (В.Стефаник).

Будучи визнаним майстром короткої, драматичної, соціально-психологічної новели, він став одним із перших представників нового в українській прозі напрямку – експресіонізму. Маючи свою особисту, незрівняну манеру висловлювати думки, володіючи співучим покутським діалектом, тонко відчуваючи навколишній світ, Стефаник змальовує своїх персонажів зворушливо, ємно, неповторно. "Його новели – як найкращі народні пісні, в яких нема риторики, ані сентиментальності, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії" (І. Франко). Ці слова великого "каменяра" якнайліпше характеризують творчість Василя Стефаника. З ними перегукуються слова Олеся Гончара: «Доведені до найвищого лаконізму, до найвищої художньої концентрації, новели Стефаника – це, власне, його індивідуальність, його природний подих, у них тільки йому властива інтонація, тільки йому притаманний малюнок художнього мислення… І що самя ця, доведена доведена до гранічної стислості, міцністю схожа на сонет форма новели виникла не довільно, народжена вона внутрішнім болеем письменника, народним стогоном, криком, прокляттям. У кожній з його  новел – згусток почувань народної душі. Народність – це те, що дає силу його новеллам, це те, що було найдорожчим для трудового люду в його творчості і завдяки чому ім`я Василя Стефаника з любов`ю вимовляє сьогодні український народ».

Яскраві, лаконічні, вражаючі оповідання Стефаника можна порівняти із блискавками, що спалахнули на тлі апатичної, позбавленої свіжих ідей, галицької літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вони відразу привернули до себе увагу великою силою почуттів, душевністю та майстерністю. «...його маленькі мініатюрні картини перетворюються в очах читача в великі епічні образи, епопею горя і нужди, епопею безнастанних, вічно людських трагедій, трагедій нашого українського мужика... І хто хоч раз прочитав Стефаникові оповідання - цей раз назавжди пам`ятатиме їх. Яка глибина почувань у них, яке багатство ідей, яка міць і музика слова – тих справжніх перлин нашого не дуже багатого письменства» (М. Семчишин).

Твори письменника здобули широкої популярності не тільки в Україні. Він вважається талановитим майстром психологічної новели, одним з найкращих у світовій літературі. Талант Стефаника-новеліста високо оцінювали Максим Горький, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Ольга Кобилянська та інші видатні митці слова.

«Дивувалися письменникові сучасники, дивуємося ми, цілий світ дивується, як можна одним словом передати психологічний стан людини, двома-трьома словами намалювати цілу картину, а на одній-двох сторінках дати соціальний стан цілого вимученого народу!» (Остап Вишня «Отак і пишу»). «Стефаник – великий вчитель у питаннях майстерності, Його блискучі новели – засторога проти зайвої балакучості, проти всілях штучних оздоб у творах, проти сентиментальної описовості», - пише літературний критик, дослідник творчості В.Стефаника В. Лесин.

До самої смерті не полишало Стефаника бажання “сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще”. І на його долю випало найбільше для художника щастя — він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів. «Можна сказати, що Стефаник був неначе птах, який співає, бо мусить співати, що пісня є його необхідністю і нагородою. Можна сказати, що він був як дерево, яке втрачає листя, страждає, вмирає, а навесні новою зеленню вкривається. Можна скзазати, що він як лан, який за вкладену працю сторицею платить і не знає невдячності ані кривд не пам ятає. Але Стефаник – людина,  поет. Біль його у сто раз більший від болю дерева, від болю птаха» (В. Морачевський).

Творчість В. Стефаника трагічна, незбагненна і пронизуюча. Особливості стилю письменника влучно визначив Максим Горький: «Як коротко,  сильно і страшно пише ця людина». Його новели - це маленькі драми, сюжети яких підказало саме життя. Будучи «людиною села», маючи «вразливу душу», письменник, як ніхто, розуміє почуття селян, «знає, що життя – це праця, злидні, кривда», створює реалістичні образи, повні  трагічності. «...І все, що я писав, мені боліло» (Стефаник). Його манера письма, оригінальність стилю чарує, а образність і поетичність мови, вживання колоритних місцевих диалектів заворожує: «Він умів слухати гомін жита колосистого, але чув над тим гомоном і хмару, що лопотить повітрям і падає на те жито” (Стефаник).

Літературна діяльність Василя Стефаника мала великий вплив на розвиток української новелістики. Його твори перекладено багатьма мовами світу: англійською, болгарською, грузинською, іспанською, італійською, литовською, німецькою, новогрецькою, польською, російською, румунською, сербохорватською, словацькою, словенською, угорською, французькою, чеською та іншими.

«Про Василя Стефаника не говоримо в минулому часі, бо є він і сьогодні цілком реально в нашім краснім письменстві, живе всією своєю невмирущою творчістю, силою свого вогнем налитого слова» (Олесь Гончар).