Олесь Гончар. Твоя зоря ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ Ў http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Твоя зоря - твоя судьба З народних уст ЧАСТИНА ПЕРША. ПОДОРОЖ ДО МАДОННИ Какое странное, и манящее, и несущее, и чудесное в слове: дорога! и как чудна она сама эта дорога... Гоголь ЗАБIЛIЛИ СНIГИ Все життя Заболотний потiм запевнятиме - i, здається ровсiм не жартома, - що найнадiйнiшi люди па свiтi - це дiти. Що навiть життям своїм вiн завдячує тому славному степовому народцю - хутiрським хлопчакам, якi в присмерках знайшли його, повержеiного аса, пiд якоюсь там заячою кураїною в степу й па ряднi притяглiї до хутiрця своїм матерям па клопiт... Тiєї осенi не раз над цим сiрим окупацiйним степом зав'язувались повiтрянi бої, не раз i Заболотний з'являвся в цьому небi з групою "яструбкiв", прикриваючiї своїх хлопцiв, доки вони бомбили розлеглу серед рiвнин, захаращену ворожими ешелонами Вузлову. А коли, вiдбомбившись, знов вiдлiтали на польовий аеродром за Днiпро, полишивши пiсля себе вулкани вогню, пiдлiтки з довколишнiх хуторiв поспiшали до станцiї дивитися на розгром, на цю вируючу в полум'ї степову Помпею. Зачаївшись но обчухраних садках, ще не вилопленi до набору хлопцi й дiвчата жагливо, з радiсним калатанням серця спостерiгали, як лопаються цистерни, як горять по численiшх колiях розтрощенi фашистськi ешелони, як аж сторчма стають розпеченi рейки, що по них мали б їх винозити в той проклятий рейх! Степова юнь, - хлопцi ще безвусi, дiвчата нецiлованi, - вони душею вiдчували, що тут, у вогнлх Вузловиї, зараз вирiшується їхня майбутня доля, бо хiба ж не вона ото випружинює; з хаосу м'язами покрученого розпеченого залiза? Додому поверталися збудженi, а подеколи навiтб iз здобиччю, дiвчата, розшарiлi вiд полум'я та переживань, приносили рудi грудомахи сплавленого цукру, що, в камiнь поскипавшись, був для них мовби дарунком вiд своїх-пiд тих безстрашних за-днiпровських соколiв! Ось так одного вечора й Софiйка повернулась додому розпалена, несучи на шарких щоках що не розвiяний пломiнь станцiйних пожеж, i тiльки ступила в темрявi на подвiр'я, як Сенчик, менший брат, вискочивши з хати, приголомшив її змовницьким, нiби на весь степ чутним, навiишепотом: - А в нас льотчик! Так наче сказав би: "А в нас народилось дитятко!.." У хатi панував шарварок, мати й тiтки хутiрськi когось порали, обмивали, незвично блиснуло закривавлене тiло юнацьке, i Софiйка, затулившись, з почуттям сорому стрiмголов кинулась iз хати. Притиснута до грудей ще тепла грудомаха сплавленого цукру аж тут випорснула в дiвчини з-пiд фуфайки, гупнула в бур'ян край подвiр'я, злякавши брата. Софiйка з Сенчиком просидiли над тим станцiйним трофеєм до пiвночi, напружено чатували вiд нiчних шерхотiв рiдну хату, що вся тепер була переповнена iншим життям - клопотами про льотчика. Згодом-згодом, коли Софiйка вже в ролi сестри-жалiбницi, призвичаєна до нових обставин, сидiтиме вечорами бiля порятованого, льотчик одного разу скаже їй: - Таки ж славнi цi вашi хлоп'ята... А жiноцтво!.. Не знайти слiв... Тiльки чи не занадто гучний розголос пiшов тут про мою персону? Дiвчина догадалась, що його непокоїть. - Нiхто не зрадить. - Чому ви так певнi? Чому? Вона й сама не знає чому. А от певна - i все... Випадок, зрештою, був рядовий. Скiльки їх падало тодi на лiси, на степи, на болота, щоб збсзвiститись назавжди, щоб iще одним смутком похмарити товаришiв десь на далеких, сповнених марного чекання аеродромах... А цьому ось, ледь живому, судилося опинитися тут, поблизу Вузлової, на обшiїугованiм вiтрами хутiрцi, що кимось колись був названий Синiй Гай. Хоча який там гай: окупацiйнi бур'яни шумлять довкруги, кiльканадцять хаток, усiм вiтрам вiдкритi, туляться серед степу одна до одної. Тополя та явiр бiля чиїхось ворiт, традицiйнi вишепьки поза хатами, два-три колодязнi журавлi (на хвостi в одного здоровезний камiнь-важило, що невiдомо звiдки i взявся тут, у краю чорноземiв), осторонь хутора ферма, довга, пожолоблена, - такий це свiт... Чиїсь лiта минали на формi, а багато хто з хутiрських знаходив собi роботу якраз на станцiї, все життя топтали стежки туди та вiдтiль, хоча вiдстань чимала, палицею не докинеш. I Софiйка, вiдколи пам'ятає себе, все була поєднана з Вузловою звивистою польовою стежиною, бо тато працював на станцiї машинiстом, а життя машинiста вiдомо яке: вдома не засиджується, побув i подавсь, знову десь там одержує маршрут i, як завжди, перед рейсом проходить медогляд... Здається, працював вiн там вiчно, звiдти приходив пiсля змiни зi своїм промасленим сундучком та гостинцями в ньому, Вузлова ж покликала батька й тiєї найсумиiшої ночi восени сорок першого, коли вiтрюга шаленiв над стеном, а Софiйка, нiяково попрощавшись потiм довго гналась за батьком, гукаючи в темряву, що вiн забув свiй годинник... Темрява не вiдгукнулась нiхто тебе не почув чи так вирiшено було - не почути. I тепер таткiв годинник, гордiсть родинна, iде та йде собi, пiдвiшений збоку на миснику, мовби ждучи господаря, ведучи лiк i дням, i секундам. Батько Софiйчин тiєї осенi новiв один з останнiх ешелонiв на схiд, повiв уночi, тужливо прокричавши гудком на весь степ. Нiчого сумнiшого за той прощальний гудок! Поглинули простори найрiднiшу людину. Так вiдтодi й живе в цiй хатi вiн тiльки смутком розлуки, в образi безконечного чекання. Скiльки разiв схоплювалась мати вночi вiд постуку в шибку, а то стукала, виявляється, просто гiлочка вишнi... Мати встигла змарнiти, дочка пiдросла, i тiльки їхнє чекання не зазнало нiяких змiн. А ось вiдколи з'явився тут цей льотчик, знайдений дiтваками в синьогайських кураях, все вiдчутно змiнилося в Софiйчиному життi. Бо ж є кого рятувати, є кому щорання дарувати свiй усмiх, є за кого носити в собi постiйний страх i напругу, здригаючись вiд кожного шерхоту вiючi, кожей повий день зустрiчаючи новою насторогою, острахом та хвилюванням, весь час вiдчуваючи в душi ранiше не знану повiнь тепла та надiй. Хай i трагiчним чином, але з'явився вiн з того, iншого, жданого свiту i самою своєю присутнiстю тут, серед безправних та вiчно ждучих, мовби прискорює тс, що має статись. Вiд моменту з'яви льотчика що вiдтепер весь увiйшов у їхнє життя й сумлiння, для хутiрських людей почався iнший вiдлiк часу. Хоч i не всiх утаємничено в цю iсторiю, хоч i не кожному випадало знати, де вiн зараз, у кого, за чиїм комином його сьогоднi переховують, одначе догадувались-таки усi: вiн є, є десь тут, постiйно перебуває помiж ними, цей їхнiй мовби живий талiсман!.. I коли, буває, зберуться бiля нього жiнки, чиїми зiллями та припарками йому вiдвойовується життя, то навiть у грубуватих жартах своїх рятiвниць вiн вчуває, як багато важить для них сама його присутнiсть у цьому загубленому в степах, нiякими законами не захищеному хутiрцевi, де людям i його падiння було мовби доречне й несло в собi щось схоже на вiдраду. Адже вiн, поза власною волею, дав їм нагоду виявити себе, свою сутнiсть, дав змогу, скажiмо, й цим хутiрським балакухам забути про чвари, згуртуватись, крiзь вдаване невдоволення виказати свою вдачу й непоказну, але добре йому видиму саможертовнiсть. Помiчав, як цi артистки вдавано сердились на дiтей: звiдки ви нам його притягли, цього з обсмаленими бровами, що й ходити пе вмiє, такий дiстався нам сокiл! Це ж можуть i нас погубити за нього, всi душi з нас повитрушують полiцаї, якщо тiльки докотиться до них, кого ми тут переховуєм... Та хоч би ж вусатого були знайшли в бур'янах, та щоб менше дiрок на ньому, а то й полотен наших па пього вже не стача!.. Вiд буркотливих нарiкань та не надто лякливих перестрахiв рятiвницi його заскакують думками раз у раз i в день завтрашнiй, i ось тодi виходило, що льотчик таки їм не зайвий, бо ж як прийдуть нашi та скажуть: ану показуйтесь лишень, якi ви тут є, може, сякi-такi, а ми вам не сякi-такi, ми ось кого врятували, ви за це кожнiй iз нас ще й медалю видати могли б!.. Одначе до того, уявного, ще треба дожити. А поки що, коли Софiйка залишається зi своїм пiдопiчним вiч-на-вiч, вона просить не ображатись па тiток хутiрських за їхнi жарти, запевняє, що опинився вiн серед людей щирих, надiйних. - Але ж, кажуть, котрийсь тут iз ваших у полiцайчуках ходить? При свiтлi каганчика в Софiйки на губi з'являється вольова, войовнича риска: - Той мовчатиме. Хлопцi йому пригрозили, щоб нiмий був, бо iнакше станеться то, що з Попом Гапоном. Був тут одiїн такий: никав, вивiдував... Нашi прилiпили йому прiзвисько: Пiп Гапон... - Де ж вiн тенор? - Був, та пема. Ви не бiйтесь. - Наче й пе з полохливого десятка, однак... - Знаю! - I справа ж пе тiльки в моїй особi... - Розумiю i це. Перед усiма побсзпскями ви топор нiби наш повпред... - О, яка атестацiя!.. - Так от, i не хвилюйтесь, товаришу повиред... - I пiд щокою дiвчини трепече смiшок, хоч губенята мiцно студенi. Одначе для бiльшої довiри чи просто щоб розважити льотчика, вона таки розповiсть. Полiцайчук, про якого вiн питає, справдi в природi iснує, час вiд часу павiдується в Синiй Гай. Як ходили до школи, в однiм класi був iз Софiйкою, i хто б мiг подумати, що аж так вiн знiкчемнiє пiд цю лиху годину? Але ж має тепер життячко: вiд-коли ту полiцайську ганчiрку на руку начепив, у вiчнiм перебуває страху, нi на деяь пе сходить з нього переляк, в очах завжди бiгає сполоханiсть... Тiтки плюються, мати кляне: "Чого ти встряв? Хто тебе вiдмивати буде?" Нi, безчестя само в собi кару песе... А як пiсля склянки самогону розвезе його, тодi цей Вашi-нашi (так його продражнили хутiрськi) навiть сльозу каятьби перед дiвчатами пустить: "Знаю, продав дугпу чортам, прийдуть вашi-нашi - повiсять, а за що? Я ж i зараз ось догадуюсь, що у вас якась тайна, дiвчата, з чимось криєтесь вiд мене, та ж, бачите, мовчу. Нiмий як риба! Невже за таку поведiнку вашi-нашi потiм хоч трохи не збавлять менi грiха? Ви за мене посвiдчите, дорогесенькi?" Софiйка, розповiдаючи, смiшно iмiтує того шепелявого продайдушу. - А це якось беру воду, а вiн де взявсь i з-за спиiiиi "Дозволь, я поможу тобi, Софiйко..." I так скривився жалiбно... - Може, вiн просто не байдужий до вас? - Та пробував пiдбивати клина, поганець. - I Софiйка, не бажаючи поширюватїiсь про це, запропонувала: - Вам i сьогоднi щось почитати? Буває, вона вечорами читає льотчиковi при вогнику блимавки когось iз поетiв, а коли вiн, зпеможений, задрiмне, ще й пiсля того бiля нього посидить, тихо чатуючи його сни, льотчицькi, фронтовi чи, може, що довоєннi. А вранцi потiм запитає: - По-якому то ви говорили ввi снi? - Невже говорив? - Якась мова зовсiм не знайома. - Чи не бенгальська? - всмiхнеться льотчик. - У вас i таку вивчали? Усiм хутiрцем проводжали його. Хлопчашня, ескортуючи сани, з веселим галасом вибiгла аж у поле, де вiтерець так i струже, бiгли б i бiгли, але тут їм сказано було вернутись, бо ж невiдомо, яка цей пбвоз чекає дорога, може, доведеться правити навiть за Днiпро, доки знайдуть своєму пiдбитому соколовi належне пристанище... Гордiсть почувають жiнки, що мають такого пасажира. I Софiйка душею квiтне: вберегли! Саме рятування льотчика згуртувало людей, зблизило їх гостротою небезпеки й силою кругової поруки. Повискують полозки по тугому снiжку, риплять валянки-шкрьобаки, що в обох жiнок вiдповiдно до окупацiйної моди обклеєнi гумою з автомобiльної камери - захожий взуттяр iз Кривого Рога лишив їм на згадку дотепне своє вмiння. Час вiд часу жiнки обмiнюються жартливими докорами мiж собою, поскаржаться льотчиковi, що ця ось, борозенна, весь час заламує корiнну, для розваги духа голосно стануть уявляти, як пiдкинуть комусь оце загiпсоване глиною "немовля", а воно потiм, коли стане на ноги, опиниться в небi, то й забуде про них; хоч би, як знову лiтатиме, при нагодi записочку кинуло або крилом помахало над їхнiм Синiм Гаєм! - Це буде, обiцяю, - всмiхнеться льотчик самими очима, i знову тiльки дихає: iнiй сiдав сиво на башлик. Софiйка в жартах участi не бере, хоча думи її теж довкола цього: ось вiдвезуть, здадуть його, i наллється тоскнотою душа, знов опустишся з неба на землю i забудь, що було, що так несподiвано подарувала тобi доля. Подарувала, а тепер забирає, мабуть, без вороття. Так зрiднилася з ним за цi кiлька тижнiв, що минули вiд того осiннього вечора, коли, зранений, обгорiлий, опинився на їхнiх руках. Падав на сiрi осiннi кураї, а зараз снiги бiлiють, безкрая розлука бiлiє, хоч, здається, тiльки б радiти, бо все найстрашнiше нарештi минулося... Вберегли сокола! Нiчия зрада не виказала його, нiхто й ненароком або сп'яна не пробовкнувся, гуртом прикрили хлопця вiд злого полiцайського ока, i ось вiн, живий, вбережений, лежить на санчатах, з кожною миттю вiддаляючись вiд тебе, вiд Синього Гаю, належачи тепер уже комусь iншому... Зрiдка окине Софiйку поглядом веселої або ж при-смученої вдячностi, а потiм знов у небо, що квiтне над ним ясне, нозмiрпо високе i вже вiльне, вiльне!.. Дiвчина, здається, знає про Заболотного все, бачить ось вона його в рiднiй його їернiвщинi в товариствi хлоц'ят-пастушкiи, котрi, блукаючи за худобою по стернях чи прилiгши горiлиць на межi, часом задивлялися вгору в своїй першiй дитячiй задумi: "Чи далеко до неба?.." Або ж вимайне Заболотний перед Софiйкою чубатим юнаком у мiстi де вiн уже робiтфакiвець, а потiм студент, що заповзявся опанувати мало не всi мови свiту... Льотчиком Заболотний, на його думку, став майже випадково, трохи, як вiп каже, навiть курйозно. Записавсь до аероклубу нiбито скорше з мотивiв враженого самолюбства, хоча тепер, звiсно, нiскiльки не шкодує... Софiйка любила, коли вiн вiдкривався, поставав перед нею в таких iнтимних одвертостях, звiряючись їй у тому що для нього, для його внутрiшнього життя, видно, багато важило. Обрав небо, однак польотiв отих, що про них кажуть - красивi, одухотворенi, зовсiм мало випало на його долю... "Здебiльшого ж пiд вогнем, пiд прицiлом - признався якось вiн Софiйцi з гiркотою, - коли ось-ось станеш мiшенню i сам тiльки й шукаєш мiшенi, рвешся бодай секундою ранiше за ворога вийти на дистанцiю вогню..." Справжнього щастя польоту, власне, тiльки й зазнав при хрещеннi в аероклубi, де молодий льотчик, якого вперше самого випускають у небо, таки справдi переживає мить натхнення, звiдує такий стан душi, що його нi з чим не зрiвняти. Слухаючи Заболотного, Софiйка й сама наче була поруч iз ним того найкрасивiшого у його життi ранку, коли вiп курсант аероклубу, дiстав нарештi право на самостiйний полiт. Такого не проспиш, до схiд сонця ти вже па льотному полi, де небо навстрiч тобi грає зорею, кличе в свою неосяжнiсть. I ось ти вперше сам, без iнструктора береш розгiн i пiдiймаєш лiтака в це вранiшнє небо... Нема таких слiв, щоб виповiсти, як спiвала його душа, бо ж пiсля всiх земних прикростей ти нiби опинився в iншiй природi, для тебе, людини-птаха, вiдкрилось одразу все пебо де тобi дано по-iншому вiдчути себе, своє єство, дано пi знати безмежжя свободи, звiдати захват досi не знаного почуття, що його, мабуть, тiльки й можна порiвняти з почуттям першої любовi, - так це вiн сказав Софiйцi в хвилину вiдвертостi. - А хiба, крiм першої, буває ще й друга? - запитала вона тодi. I вiн глянув на неї здивовано, якесь аж сторожко, затримав на нiй погляд пильнише, нiж завжди: - Не знаю. Так кажуть... Може, вдруге справдi такого не буває. Бо хоч скiльки льотних годин пiсля того провiв у повiтрi, однак те, що звiдав у своєму першому небi, так бiльше й не повторилось... Небо фронтове - то вже щось зовсiм iнше... Але що означав тодi той його погляд? У суцiльнiм сум'яттi зараз Софiйчинi почуття. Лихо звело її з цим льотчиком, звiв випадок нещасливий, i скiльки натремтiлась та перемучилась за нього душею, - а може, колись цi сповненi тривогами днi i такi ж неспокiйнi ночi стануть найщасливiшим спогадом твого життя? I вже з свiтлим почуттям згадаєш тривоги й страхи усiх цих днiв, коли доводилось льотчика воскрешати, терпляче виходжувати в замаскованому прихистку, ховатися з ним вiд зловорожого полiцайського ока, гасом промивати йому рани, змащувати опiки, готувати в належних пропорцiях мiсиво глини з половою, що замiняло йому гiпс, i весь час стерегтись, стерегтись!.. А як ради нього пiд кулями бiгла-тодi в шелюги, летiла, що й куля конвоїрська тебе не догнала!.. Наперекiр усьому таки повернулась, щоб знову рятувати його, щоб знову дивитись на нього закохано... Нарiвнi iз старшими по краплинцi повертала його до життя, зрiднившись з ним у цих клопотах, пiд завивання вiтру читаючи йому при каганчику щось улюблене з класикiв або жагливо слухаючи його самого, в гарячому хвилюваннi ловлячи його якiсь наче недомовленi слова, схожi на сповiдь чи, може, на приховане, в жарти повите освiдчення... Нiчого цього бiльше не буде, надивляйся на свого сокола востаннє, бо мине час i все зникне, розтане, облетить, як цвiт з весняної вишеньки, - нiкому ще не вдавалось затримати його, той цвiт, надовго, навiчно... Радiсть визволення i бiль розлуки - все змiшалось, все клекоче в душi, а коли вiдклекоче, що тобi зостанеться, дiвчино? Є в нього отам, у планшетi, фотокартка, вона так подобається Софiйцi: з друзями обiйнявшись, стоїть Заболотний на весняному польовому аеродромi серед високого квiтучого рiзнотрав'я. Такi всi веселi, усмiхненi, зупинились на мить перед самим вильотом, i хтось догадався клацнути їх фотоапаратом, а збоку на карточцi написано льотчицькою рукою: "Запам'ятайте нас веселими!" Така нiбито була в них примовка, крилата фраза льотчицька, i адресувалась вона, можливо, бiльше тим дiвчатам-офiцiанткам з аеродромної їдальнi, якi тяжко переживали, коли котрийсь iз льотчикiв не повертався iз завдання. Самi не свої ходять кiлька день, запухлi вiд слiз, слiпi вiд горя, мабуть, i за ним, Заболотним, досi там тужить якась й чому ж бо й нi? Хiба Софiйка, опинись вона в такiм становищi, поводилась би iнакше? Полетiв i не повернувся. З групою "яструбкiв" прикривав своїх хлопцiв доки вони бомбили тут Вузлову, i все складалось гаразд. Потрудившись, уже повертались додому, коли його замикаючого, несподiвано атакували тi троє з-за хмар. Вирiшили якiсь секунди - секунди пiдступностi. Заболотний досi не може спокiйно згадувати, як пiдло було йому завдано удару, троє збивали одного, ось i за це також має з ними поквитатись, розплата буде, буде неодмiнно тепер вiн не дасть себе пiдстерегти, а що вiн лiтатиме, то це рiч певна, - який тут може бути сумнiв? Везуть його мовби навмання, кудись навпростець бо всi шляхи зима позамiтала, тiльки навеснi вiдкриється тут кожна польова дорiжка, вiдродиться кожна стежина. Дорiг нема, а слiдiв од танкiв безлiч, i всi нiби замикаються в собi, схрещуються переплутано i нiкуди не ведуть, бо то вже слiди нежиття, слiди у нiчогiсть. Прямуючи степом, жiнки раз по раз в надiї поглядають на Вузлову, хоча Вузлової, власне, нема, вся вона лежить у руїнах, тiльки чудом якимось збереглась водонапiрна башта, уцiлiла, вже їм видно її: он вона стирчить над степом, як гетьманська булава!.. Жiнки весь час тримають у полi зору той свiй орiєнтир, засльозеними вiд вiтру очима скидають далеч та рештки станцiї, де, за їхнiм припущенням, має бути польовий госпiталь чи який-небудь приймальний пункт. Боляче Софiйцi бачити руїну там, де ранiше все було нiби овiяне батьковим духом, зiгрiте майже родинним теплом - скiльки разiв ще дiтьми бiгали туди в кiно або на вечори в залiзничний клуб; робiтники депо часто показували самодiяльнi вистави, широкою славою користувався їхнiй хор, - серед залiзничного люду завжди чомусь було багато артистiв та спiвакiв з чудовими голосами. Вразливiй дiвчинi все входило в душу, почувала, що цим варто дорожити, вже коли i в педучилищi була, Софiйка не раз ловила себе па тому, що їй подобається казати: - Я дочка залiзничника. Або: - Мiй тато водить далекорейсовi поїзди!.. Це ж не кожному дається бiгати дивитись на лет поїздiв, зустрiчати татуся з рейсу. Яке то хвилювання, коли наближається до тебе, пахкаючи парою, батькiв чорний велетень, наближається з ночi у вогнях, працюючи всiмй своїми сталевими м'язами, - сама сила й могуть! I татко визирас з висоти паровозного вiконця, зморений, але усмiхнений, подає донечцi знак вiтання: бачиш, усе гаразд, профiль путi вiдомий, пiд усiма семафорами пройдено i додому прибув секунда в секунду!.. А коли цi зайди запоганили станцiю, заповнили її свси їми вивiсками та джеркотнею, Софiйка вiдчула, як вiдтодi станцiя втратила для неї свою привабу i тiльки рой ранювала душу - вiдпала охота бувати там, нiхто з молодi, здається, своєю волею в часи окупацiї туди не xoдив, хiба що нахапають пiд час облави 16-17-рiчних та силомiць поженуть, запакують в ешелон. Обкрадено життя, Софiйка це вiдчувала i знала, що нiколи з цим не змириться. Аж тодi пережила щасливi хвилини, коли нашi стали налiтати iз-за Днiпра, взялися мало не щодня молотити проклятi фашистськi ешелони, вiд яких завжди тiсно було на колiях. Ото почалися вистави! Ото були спектаклi розплати, що їх ставили соколи з-за Днiпра! Похмурiстю руїни зараз зустрiчає Софiйку рiдна Вузлова. I вокзал, i залiзничнi майстернi стоять обгорiлi, зяють пробоїнами, сажею чорнiють закопченi стiни. Вiд садкiв привокзальних позалишались самi оцупки, вагони лежать потрощенi, одну з платформ зовсiм скинуло вибухом з колiї, - лише водонапiрна стоїть неушкоджена, наче хто її зачаклував! Однак життя повертається. На територiї станцiї з'явився перший люд, вештаються вiйськовi й цивiльнi з лопатами, мiнери пишуть мазутом на закуренiй стiнi вокзалу свою резолюцiю, засвiдчують, що мiн уже нема; дерева блищать iнеєм, в обчухраному скверику бiля пакгаузу дiвчата-зенiтницi встановлюють довгошию гармату, нацiлюють її прямiсiнько в небо, хоч воно зараз зовсiм спокiйне. На дiвчатах кожушки новенькi, й самi вони чепурнi, пiдтягнутi, шапки-вушанки збитi набакир якось аж кокетливо; настрiй у дiвчат вiдповiдний цьому дневi, що поєднав у собi сонце й мороз, i радiсть здобуття Вузлової, - смiх раз у раз чути з ями-кругляка, де зенiтницi щось там доладновують бiля гармати. - Бiжи до них, Софiйко, питай!.. - зупинились жiнки. А тiльки Софiйка стала наближатися до зенiтниць, дiвочий смiх одразу пригас, шапки-вушанки з випущеними з-пiд них пасмами волосся застигли рядком бiля бруствеpa, i на розпашiлих обличчях з'явилася настороженiсть. Що за одна зволила в їхнiй зонi з'явитись? Видно, ця мiсцева красунька рокiв сiмнадцяти викликала в них, крiм настороги, ще й схоже щось па ревнощi чи докiр. "Ми ось воюєм, нам вiйни дiстається пiд перший номер, а ти собi коло мами! Квiтчастою хусткою вив'язалась, випустивши чубчика-гривку на лоба, з брови-чорноброви, мабуть, сажею наваксила, щоб приманювати наших лейтенантiв! А де вчора була? Чи, може, й з тими хихи справляла?.." - Дiвчата, де тут госпiталь? - чомусь хвилюючись, спитала Софiйка. - А тобi нащо? - холодно озвалася з ями широколиця блондинка. - Нездужається? Вловивши холодок насмiшки, Софiйка мимоволi випро-. сталась i, закипаючи образою, кивнула з ревнивою гордiстю в бiк саней: - Льотчика веземо! Цього було досить: миттю перемiнились дiвчата! Мов вiтром винесло їх iз ями, гуртом пiдбiгли до санчат, оточили, защебетали, розглядаючи невiдомого з тим його виставленим па видноту планшетом, навперебiй розпитували, за яких це сталось обставин... Льотчик кволими устами усмiхнувсь до зенiтниць: - Як та чому - про це, сестрички, буде ще кому доповiдати... А рятiвницi мої - ось вони, перед вами... Старшi жiнки помiтно запишалися при цьому, одпаче в розмову встрявати не стали - хай уже Софiйка сама... А Софiйку тим часом наче вiдсторонили. Одна iз зенiтниць, кругловиденька, русява, низько схилившись над льотчиком, бойковито пропонувала: - Може, вам нормочку спирту для пiдiгрiву? Заболотний заперечливо ворухнув головою: - Ми тут до сам-жене звикли. - О, то у вас життя! В надiйних, видно, руках опинились, - засмiялись дiвчата, i вже блищики привiтностi застрибали кожнiй в очах, навiть та широколиця блондинка глянула на Софiйку подобрiлим поглядом, мовби подумки вибачалася за свої недавнi пiдозри. - А де ж тут можуть бути однополчани мої? - ось що найбiльше йому хотiлось би знати. Про частину, яку льотчик назвав, дiвчата навiть не чули, такий бо ж наступ, всi в русi, кожен день аж трiщить пiд навальним натиском подiй... Полк не втече, сказали йому, спершу вилiкуватись треба... Лiкарiв на станцiї одначе не виявилось, медсанбат їхнiй розташувався десь у Петропавлiвцi, але ж туди неблизький свiт - ще кiлометрiв та кiлометрiв... Жiнки переглянулись. - Ну як, корiнна? - Анумо берись, борозенна... I знов упряглись у мотуззя. - Вперед на захiд, на Петропавлiвку! - рушаючи з мiсця, скомандувала сама собi тiтка Василина, i зенiтницi розсмiялись, бо Петропавлiвка лежала якраз на схiд. Санчата з льотчиком поскрипiли далi, а навздогiн їм котрась iз зенiтниць ще догукувала, пояснювала зичливо: - Не доїжджаючи до села, побачите шатро брезентове, величезне, мов цирк... Ото вiн i буде, медсанбат!.. Але ж як тут перебратися через насип? Живого мiсця нема: по всьому полотну гороїжаться потрощенi шпали, якась тут сатанинська машина-шпалорiзка пройшлася, порiзала, повивертала важезнi колоди, з сiрниковою легкiстю поламала кожну шпалу якраз посерединi, i тепер стирчать вони, задертi по насипу, чорним наїжаченим палiччям. Дорога просто приголомшила жiнок своїм виглядом, вжахнула й пригнiтила їх самою безглуздiстю нищення. - Та оце не гаспиди, - примовляла тiтка Василина. - Кожну шпалу, наче ножем... А мати Софiйчина, мiряючи поглядом знiвечене полотно, сказала до доньки тужливо: - Ой не скоро, дитино, по такiй дорозi наш батько повернеться... За будкою на переїздi їм таки вдалося подолати насип, i незабаром вони видобулись знов на просторе. Софiйка змiнила в упряжцi тiтку Василину, й санчата заскрипiли далi. Не гомонiлось тепер, iшли мовчазнi, шукаючи поглядами у вiдкритих снiгах ознаки рятiвного медсанбатiвського шатра. Одначе попереду бiлiв голий степ. Софiйка, напружившись в упряжцi, брала майже весь тягар лямки на себе, щоб хоч у такий спосiб зробити матерi полегкiсть, - тепер у супрязi з донькою мати справдi вiдчула себе вiльнiшою. В однiм мiсцi зустрiлись їм тi, що поля розмiновують, тодi набрела ще якась команда, здається, похоронна, бiйцi в опущених вушанках перекинулись iз жiнками словом, спитали, кого везуть, i знов - снiги та безлюддя, слiди гусениць, закрученi лютими вiражами, кинутi гармати, мертвi танки кособочаться, а ще далi чудом уцiлiлi ожереди соломи де-не-де маячать у полях пiд самий небокрай. Софiйцi з думки все не сходила зустрiч iз зенiтницями. Пiсля Вузлової дiвчина вiдчула себе певнiше, сама не знає чому. Може, що помилилися в нiй, не за ту спершу прийняли? I самi ж потiм зрозумiли, що вийшло невдало, опеклися на нiй, промахнулися у своїх пiдозрах, бо, Мабуть, збила їх з пантелику Софiйчина легковажна гривка, грайливо випущена витком-колечком з-пiд хустки на лоба, - про це перед люстерком подбала Софiйка, рушаючи в дорогу... Кому не хочеться бути гарною? Хай вiн запам'ятає її якщо й не красунею, то таки ж нiчогенькою! Коли-небудь, може ж, згадає, як звела його бiда з молодою степовичкою десь там, на хуторi, що хоч i досить ошарпаний, оббитий вiтрами, а зветься так нiжно, майже пiсенно - Синiй Гай... I це колечко завитка русого йому ж подобалося, сам про це Софiйцi казав, а зенiтниць, видно, якраз воно й схиляло до холоду з нею - холодок недовiр'я ,до певного моменту явно ж вiдчувався... А ось коли сказала їм оте гордовите: "Льотчика веземо!.." - як це їх переiнакшило одразу! Та й саму себе Софiйка тiєї хвилi на те побачила в iншому свiтлi, щось її нiби пiднесло У власних очах. I все завдяки йому. Ще гострiше тут збагнула, який надiйний зараз вона має захист в особi цього мовби самою долею посланого їм льотчика, - i захист, i оборону проти будь-кого! Хай поки що нездвижний лежить па санях у своєму глиняному гiпсi, що наклали йому хутiрськi зцiлительки, хай ще й нельотний i навiть неходячйй цей сокiл ваш, але бiля нього всi ви можете почуватiїсь у безпецi, нiхто вас не скривдить, нiчим не посмiє дорiкнути чи принизити безпiдставно, навiть якби хто й знайшовся такий... Теплiшало й теплiшало Софiйцi на душi" i ще дорожчим ставало для неї те почуття, що виникло мiж нею i Заболотним, почуття таке хвилююче, соромливе й притаєне, що про нього нiкому й не догадатись знають про це тiльки двоє: вiн i вона. Озираючись подеколи, бачила на санчатах закушкану, дорогу їй людину, весь час задивлену в небо, в те сине, просторе. Що колись було йому раєм, а потiм так безжально кину-гїо його неподалiк Вузлової в осiннi кураї, де б вiй i кров'ю стiк, якби його не пiдiбрала зiркоока синьоганська дiтвора. Хоч i рухались заснiженим полем навпростець, однак пе заблудились iз своїм льотчиком серед снiгiв, не проминули Петропавлiвки та ще й прибули якраз вчасно. Медсанбат уже згортав свої шатра, збирався перекочовувати кудись далi услiд за фронтом, - їм просто пощастило, що встигли його застати на мiсцi. Прийняли Заболотного вiд них у жарко натопленiм примiщеннi школи, де багато було поранених, призначених для евакуацiї в тил. Лiкарi, приймаючи льотчика, з перших побiжних оглядин оцiнили, що догляд за ним був бездоганний, а на глиняний їхнiй гiпс старший iз хiрургiв навiть усмiхнувсь, сказавши, що це дотепно, слiд би виписати патент на таке нововведення. Льотчик, влучивши момент, стиха про щось перемовився з головним хiрургом, а коли настала мить прощання, заговорив до своїх рятiвниць незвично серйозним тоном, без тiнi жарту: - Документ вiдповiдний вам зараз видадуть, вiзьмiть, не соромтесь, життям-бо ж ризикували... Софiйчина мати подякувала, а до льотчика мовила: - Не забудь же нас. - Я вас не забуду, - пообiцяв вiн. - I ви мене запам'ятайте: Заболотний Кирило Петрович, гвардiї винищувач, вiчний боржник ваш, - i аж нахмурився, щоб не виказати свого хвилювання. - Веселим запам'ятайте... - Одужуй, - сухо схлипнула тiтка Василина. Льотчик, окинувши поглядом усiх трьох, затримався посмутнiлими очима на Софiйцi. Вона стояла як пiч. - Що ж тобi, Софiйко, лишити на згадку? Дiвчина мовчала. - Не знаю навiть i що, - додав вiн, дивлячись на неї ласкаво. - Карточку оту подаруйте, - раптом видихнула дiвчина випроставшись, готова, здається, так i бризнути слiзьми. Йшлося про той груповий фотознiмок, що зберiгався у нього в планшетi пiд штурманською картою, уже вiдлiта-ною тепер. - Якщо так ти її уподобала... Пiдемо ради цього навiть на порушення... Взявши непораненою рукою планшет, Заболотний простягнув його Софiйцi: - Бери. З планшетом бери. - Спасибi. Дiвчина взяла, густо зашарiвшись. - Фото нi до чого не зобов'язує, - всмiхнувся льотчик, - та все ж: краще згадай i подивись, анiж подишiсь i згадай... Тiтка Василина, видно, була невдоволена цiєю церемонiєю. - Карточки дарувати, - буркнула вона, - то педобра прикмета... - Для нас добра, - рiшуче мовила дiвчина. - Хiба нi? I несподiвано для всiх, нахилившись до льотчика, швидко, нiби обпалюючись, чмокнула його в щоку. - Оце по-нашому! - пiдбадьорливо зауважив хiрург, а дiвчина, як вогнем залившись, сахнулася геть вiд льотчика й слiпма кинулась до дверей, - без слова вискочила зi школи, знов навстрiч бiлим снiгам. - Ось i вхенькали день, - сказала тiтка Василииа, коли опинилися за селом. - Валянки ось зовсiм розлазяться... А чи по тiй розписцi нам у сiльрадi скидку на податок дадуть? - Кому що! - спалахнула вiд сорому Софiйка. - Ну як ви можете? - А що такого? Хiба не заслужено? Сам же казав: життям ризикували... - Таж не в тiм рiч, - хвилювалась дiвчина. - Що рятували - в самому цьому вже щастя... - А правда, - сказала Софiйчина мати. - Допомогли, то й добре. Всi гуртом, хто як мiг... Хай йому доля тепер сприяє, - додала вона тихо. Софiйцi вже в полi згадалось, як вiн одного разу сказав їй, коли що називав її на "ви": "Ви помiтили, Соню, як горе єднає людей? Єднає, звiсно, i радiсть, а от - що горе..." Щось схоже поєднало i їх обох, поєднало так несподiвано, зовсiм випадково. Забуде чи пi? Це для Софiйки зараз було найважливiше - найважливiше з усього-усього на свiтi! Вiн-то, звичайно, дав зрозумiти, що не забуде її бо є, мовляв, речi, якi не забуваються нiколи, та чи кожен iз нас владен над своїм почуттям? I хоч нема в неї нiяких пiдстав пiддавати сумнiвам правдивiсть його слiв, правдивiсть кожного його погляду, прощальної сумовитої усмiшки, все нiбито зараз за те, що розлука ця не буде вiчна, принаймнi не повинна б вона стати такою, та все ж, та все ж!.. Адже навiть поза його волею обставини можуть скластися так, що опиниться вiн для тебе в недосяжностi, вiйна ж триває, i Заболотний свого не вiдлiтав, вiн певен цього, певен, що не раз ще зiв'ється в небi його "яструбок"... Духом хлопець мiцний, вiрить у своє бойова щастя, але ж на вiйнi, там пiхто не застрахований... "Пiдеш - не вернешся" - таку п'єсу ставили колись у депо. Десь далi й далi вiн буде вiд Софiйки, вiд цього богом забутого хутiрця, наринуть iншi враження та зустрiчi, i невiдомо, чим душа вiдповiсть, коли стрiнеться йому на путi котрась отака, як ця бойковита зенiтниця, що припа" дала йому сьогоднi до грудей та аж виспiвувала, пропонуючи спирту для вiдiгрiву. Кого знайдеш, кого забудеш, з ким життєва дорога поєднає тебе - цього нiяка ворожка не скаже, а тiльки такий щем, така тоскнота на душi!.. I цi аж до обрiїв заснiженi степи дихають зараз на Coфiйку самою спустошенiстю, доймають вiтром осиротiло-стi, якоюсь мовби арктичною холоднечею. Наче i полишив вiн їй iскорку надiї, стиха десь жеврiє вона в грудях, то пригасне, то знов зажеврiє, але серце є серце, i нiчим тобi не пересилити гiркоту розлуки. - Був, та й нема, - сказала тiтка Василина, коли вони зупинились пiд скиртою перепочити в затишку. - Наче з рiдним сином попрощалася, - призналася мати Софiйчина. - I я теж, - тiтка Василина сухо схлипнула в рукавицю. Станцiйна вежа ледь мрiяла в далечi, цегла споруди холодно червонiла в призахiднiм сонцi. Софiйка сидiла на самiм краєчку саней близько до жiнок i крiзь думки чула, як вони гомонять мiж собою, знову йшлося про нього, про Заболотного, для них чомусь має значення, що родом вiн десь iз-за Днiпра, з-пiд Козельська, це не так i далеко... - Пригадуєш, Оксано, як ми колись, ще дiвками бувши, туди на ярмарки їздили, - вже звеселiлим голосом зверталась тiтка Василина до Софiйчиної матерi. - Та як застерiгали нас матерi, щоб не задивлялись на тамтешнiх парубкiв... Не виходьте, казали, дiвчата, замiж за Днiпро, бо там у них, в Заднiпров'ї, самi розбишаки, а цей, бач, який славний виявився... Потiм жiнки знов ледве не засперечались мiж собою, бо однiй iз них здалося, що коли прощалися, то на очах у льотчика, єй-же-єй, сльоза забринiла, а друга запевняла, що то просто вiд вiтру та вiд морозу... - Не з тонкосльозих вiн, а втiм... А втiм, зiйшлися обидвi на тому, що, може, й сльоза бо хоч i льотчик, а серце ж у грудях не кам'яне. Бiло-бiло в їхнiх степах, аж до крайнеба лежать розстеленi полотна снiгiв. Вiтер iз-за скирти пiддимає, чути десь над вухом бринить обмерзлою соломиною... I раптом тiтка Василина, не зводячи очей iз заснiженого простору згорбившись, як сова, заскрипiла сухим, нiби примороженим голосом: Забiлiли снiги, Та забiлiли бiлi... Це вона спiвала. I товаришка її дiвоцтва, мати Софiйчина, по якiйсь хвилi знехотя, хрипкувато, наче з простуди, приєдналась до неї. Софiйка з глибоким щемом душi слухала цей їхнiй мовби безпомiчний спiв, їхню мовби скаргу до безкраїх снiгових полотен, до того холодного обрiю, i враз, набравшись духу, влучивши в тон, i сама пiдхопила пiсню на весь голос - дзвiнко та молодо: Забiлiли снiги, Ой та забiлiли бiлi!.. I, здається, на всi чотири сторони свiту не було зараз нiде такої далечi, куди б не долинули цi здруженi горем жiночi голоси, що так i били пристрастю й тугою з-пiд степової самотньої скирти. I Мчимось. Ще рано, ще майже нiч. Траса досвiтня, однак, живе плавко тече рубiнами - цiлi галактики тих вогнiв черво^ нiють в пiтьмi перед нами, бiжать i бiжать десь у далеч у безвiсть. Друг мiй сидить за кермом, друг дитячих лiт. Свiтить у темрявi сивиною, що до неї нiяк я не можу звикнути _ посивiв Заболотний за останнiй рiк чи два, перебуваючи вже тут, за океаном, куди його метнула доля ще на один випроб. Всього, видно, звiдав мiй друг на цих своїх дипломатських хлiбах, має вдосталь тут i прикрощiв i гiркот, однак скарги вiд нього не почуєш, та й з вигляду не скажеш, що перед тобою людина, втомлена життям. Не скажеш, що владу над ним взяли лiта чи обставини. Спортивно-легкий, пiдтягнутий, сидить, вiльно випроставшись, поклавши без напруги руки на кермо. Менi уявляється, що саме ось так сидiв вш колись у кабiнi свого "яструбка", коли полiт випадав спокiйний i поблизу не вiдчувалося небезпеки. Заболотний вважає себе щасливцем, щиро в цьому переконаний, хоча всього дiсталось йому в життi - i в небi горiв, i виходив з оточення, знову лiтав i знов падав, у чому вiн i не вбачав нiчого дивного, адже, за його словами, життя фронтового льотчика якраз i складається iз падiнь та воскресiнь, вся рiч тiльки в тому, щоб останнiх на одне було бiльше. Вiд одного з колишнiх його бойових побратимiв довелося менi чути, що Заболотний був льотчиком першокласним, в полку називали його "лiтаючим барсом", хоча сам Заболотний про свої подвиги розпросторюватись не любить, а якщо - пiд настрiй - i викличеш на вiдвертiсть, то скорiше вiн зобразить себе в ситуацiї напiвсмiшнiй, близькiй до комiчної. Розповiсть, скажiмо, як пiсля якогось там вильоту, геть поскублений, ледве дотягнув до аеродрому на оцупку одного крила, або, як у них кажуть, "на однiй площинi", умовчить лише, що товаришi потiм збiгались з усього аеродромного поля дивитися, тетерiючи в подивi: на пiвкрилi хлопець долетiв, на власному ентузiазмi дотягнув до рiдної смуги!.. Розвиднюється повiльно, майже непомiтно, весь час їдемо в сутiнках, рубiни переднiх машин без кiнця втiкають вiд нас, зникають в ще схожих на нiч iмлах свiтання. Сигарети "Кемел" (з верблюдом у пустелi коло єгипетських пiрамiд) лежать поруч Заболотного, на переднiм сидiннi. Час вiд часу, не змiнюючи пози, вiн тягнеться рукою до пачки, до того верблюда i, навiть не глянувши в той бiк, звичним, безпомильним рухом добуває сигарету. Прим'яв, тицьнув у зуби, припалив, коротко блиснувши електрозапальпичкою, i знову загнав запальничку на мiсце, в гнiздо на панелi. Все це Заболотний робить, здається, машинально, нiби пехiтьма й недбало, а втiм, з винятковою точнiстю, - кожний рух, вiдчувається, виконувався безлiч разiв, i з часом його доведено майже до автоматизму. Поряд iз запальничкою на панелi рябiє налiплений: малюночок, зроблений дитячою рукою: акварельне сонце в розпатланих променях, якiсь квiточки, комахи - звичайна дитяча iєроглiфiстика... Це робота. Лiди, юної нашої супутницi, що, забившись, як пташеня, в протилежний вiд мене куток машини на заднiм сидiннi, ще, здається, там додрiмус, доловлює свої невиловлепi за пiч сни. Наївний дитячий живопис не вiдволiкає Заболотного, нiби не iснує для нього, - уважний ведiйський погляд мого друга невiдривне прикутий до автостради. З пiвсутiнi Заболотний вiдкривається менi лиш частково: бачу його карбований профiль, скроню посрiблену, краєчок усмiшки, що час вiд часу з'явиться, змайне, викликана невiдомо чим. - Не хвилюйтесь, Соню-сан, все буде о'кей! - раптом каже вiн, видно, уявивши залишену вдома дружину. Якщо iснує телепатiя, Сонi, звичайно, буде приємно почути таке запевнення. По якiйсь хвилi Заболотний кидає через плече позирк у мiй бiк i, переконавшись, що я не дрiмаю, знов подає голос: - "Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты..." Пригадуєш, у Гоголя? Багато хто любить дорогу, i я, грiшний, теж люблю! Сам не знаю за що. Ось такий тобi tractus, - що, здавалось би, в ньому? Можливо, дороги тим нас заваблюють, що несуть у собi якiсь загадки, щораз обiцяють якiсь несподiванки?.. Дорога - це ж завжди тайна! В її незвiданостi й нерозгаданостi є щось спiльне з людською судьбою... Чого ти мовчиш? - Слухаю. - Самий вигляд дороги, невже вiн тебе не хвилює? - Коли як. Минає пауза, i друг мiй знову береться розвивати цю тему, спiваючи хвалу дорогам, бо саме вони, як вiн вважає, дають людинi, окрiм вiдчуття тайни, ще, може, й найповнiше вiдчуття свободи! Адже тут вивiльнився ти нарештi з-пiд кормиги клопотiв, вихопився з гравiтацiйного поля буднiв, з нiкчемної суєти й метушнi! Ти вже нiби нiчий, ти в польотi, а до ж iще так, як у польотi, можеш належати сам собi? Ще вчора був розшарпаний клопотами, всякою шамотнею, був прикутий до сiрої скелi марнот, а зараз весь ти в обiймах далечi, простору, тут тобi тiльки вiтер брат!.. Щоб трохи стишити темперамент мого друга, нагадую про його обiцянки дружинi - не гнати на трасi чимдуж, не перевищувати швидкiсть. - Соня доручила нам з Лiдою контролювати тебе. - Будь ласка, - примирливо каже Заболотний. - Тiльки який з тебе контролер? Кабiнетна душа, ти ж нiколи керма в руках не тримав... Щоб зрозумiти, точнiше вiдчути, треба справдi стати людиною трас, вловити ритми гудучих цих швидкостей, музику лету! Нi, дорога - це прекрасно! Ти згодна зi мною, Лiдо? Лiда не озивається. Заболотний тим часом знов дає собi волю: - Крiм напруги керма, тут скидаєш всi iншi напруги, - для нервiв це якраз те, що треба. Можеш їхати плавом, а можеш гнати на всi стонадцять миль, коли вже й шкали для стрiлки не вистача! Можеш спiвати вiд захвату, думати про щось наймилiше, скажiмо, про глинища та яруги нашої незрiвнянної, в дерезi та пилюцi Тернiвщини, що зараз так далеко вiд нас, мов Шумерське царство, мов яке-небудь степове Урарту!.. Вiльний ти тут у помислах i в бажаннях, можеш усмiхнутись комусь невiдомому, i тобi хтось усмiхнеться, пролiтаючи поруч... Бо тут - у дорозi, в цих швидкостях - ти вiльний вiд умовностей, суєтностей i марнот, ти рiвний усiм, хто летить, долає простiр, ти тут брат людству! - екск'юз мi за високий штиль... - Нiколи не бачила вас, Кириле Петровичу, в такому захватi, - сказала здивовано Лiда. - Чи, може, це чиїсь вiршi? - Мої, Лiдо, мої, але бiльше не буду, - покаявся перед нею Заболотний i по якомусь часi звернувся до мене вже тоном спокiйнiшим, серйозним: - У кожному разi, друже, мене дорога щоразу чомусь хвилює. Чи буде то маленька стежина, що побiгла в поля, чи сучасна гудронова траса... Хiба ось така стрiчка, що зникає перед тобою десь у безвiстях, може своїм виглядом не викликати в нас певнi емоцiї?.. Пригадуєш, як, бувало, котрийсь перехожий питався в пас, пастушат, у степу: "Куди ця дорога веде?" Чуєш - веде?.. Та й нам кортiло бiльше знати про нашу дорогу: куди вона? Звiдки? Де їй початок? До буде кiнець? - А по-моєму, - докидає Лiда слiвце, - дороги нiзвiдкiль не починаються й не кiнчаються нiде... Заболотний думає якусь мить, нiби зважує те, що сказало дiвча, потiм визнає: - Може, ти й маєш рацiю... Хоча все на свiтi десь-та-ки свої початки бере i десь мусить мати свої фiнали:;. принаймнi коли йдеться про чиюсь конкретну стезю. От хоч би i в пас iз пим, - це стосується моєї особи, - ночалося вiд стежини на левадах не вiдомої тобi, Лiдо, Тернiвщини, де зустрiчали ми свою дитячу зорю, а тепер ось намотуємо милi на цьому хайвеї... Запитую, що воно означає дослiвно - хайвей. - High - висока, way - дорога, - впевнено подає голосок Лiда. - "Косоку доро" буде по-японському. - Дороги такого типу спершу ставили на естакадах, - пояснює Заболотний, - звiдси, очевидно й highway... Траса, яку нiщо не перетинає. Вiдкрита для швидкостей... Бетон i вiтер! I ти! Жени, скiльки вистачить духу! Розшматоване повiтря свистить мимо нас. Стрiлка спiдометра тремтить на освiтленiй шкалi, лiзе кудись угору, на отi самi стонадцять миль. Заболотний деколи позиркує на стрiлку весело, бешкетне, певне, згадавши настiйливi застороги дружини: "Ти ж там, серденько, не жени! Не жени, благаю!" I, наче вона його чує десь там, доповiдає без усмiху: - Йдемо в нормi, не хвилюйтеся, Соню-сан... Я нагадую йому про нашу японську пригоду (востаннє ми з Заболотним зустрiчалися там), як ледве не вкоротив нам вiку той чортiв фургон, що з усього розгону врiзався в нашу машину, коли ми зупинились на перехрестi перед свiтлофором. Тiєї ночi ми їхали з Хiросiми, в дорозi все складалось нормально, а вже в передмiстi Токiо... Удар був такої сили, що ми послiпли, ми навiть не встигли збагнути: звiдки, що це? Iз живої дороги одразу в тьму небуття, лиш в останнiм проблиску свiдомостi змигнуло: "Вже нас нема! Ось так воно настає..." Щось подiбне, мабуть, вiдбувалось i з тiєю художницею, котрiй пiд час атомного вибуху над Хiросiмою здалося, що вибухнуло сонце, сталася космiчна катастрофа, - нещасна жiнка потiм i вмерла з думкою, що сонце справдi вибухнуло й бiльше його не буде. Опритомнiвши, ми перемовились: - Ти живий? - А ти? - Та наче... Полiсмени, надбiгши до мiсця подiї, до того високого червоного фургона, який стусонув нас, iз службовою вправнiстю вишарпнули з кабiни геть переляканого японця-водiя, маленького, зiщуленого, який i не заперечував своєї провини, не виправдувався, - марно й вiдмагатись, мовляв, вiн, тiльки вiн винен... Доки полiцiя була зайнята обстеженням та вирiшувала, чи ми дотягнемо своїм ходом до амбасади, водiй, не вiдходячи вiд Заболотного, уналим, беззахисне винуватим голосом пояснював, що з далекого рейсу йде, двадцять годин не залишав кабiни, вважав, що витримає, дотягне, одначе перевтома таки взяла своє: на якусь мить, може, очi склепилися, чадрiмав, i от... - Здорово ж нам тодi пощастило, - коментує пригоду Заболотний. - Витримати такий удар - i зостатись живими, навiть не покалiченими... Нi, ми з тобою щасливi, як собi хоч! - Якщо хто й вiдчув себе щасливим, - кажу до Заболотного, - так це той нещасний водiйчик фургона... Бiдолаха аж просяяв, коли ти заступився за нього перед полiсменами, впросивши їх не заводити справи... Попокланявся, задкуючи до фургона, просто не вiрив, що його вiдпускають... - А що з нього вiзьмеш... Ухенькало людину в рейсi, це ж тiльки уявити - майже добу за кермом. Стугонить дорога. Справдi мовби нiчого вже для нас не iснує, тiльки ця швидкiсна траса, її нескiнченнiсть, її гудучий, зникаючий у темрявi бетон. Гуде й гуде пiд нами серед досвiтнiх просторiв, розшматовує тумани, розтинає навпiл зорянi тауни й сiтi, влiтає в стугонливi тунелi й стрiлою вилiтає з них... При виїздi з мiста перед нами виникла цiла сув'язь дорiг, вони тут сплелися гiгантським вузлом, - суцiльний якийсь iєроглiф iз залiза й бетону! Вигини, схрещення, повороти, розвороти, - здавалось, як ми й виберемось звiдси. Десь унизу пiд нами - наперерiз - гримотить залiзниця, над нами в темрявi теж залiзна гуркотнява, там по мосту, серед плетива металевих конструкцiй, безперервно пролiтають силуети машин, проскакують на шалених швидкостях, з ночi - в нiч, з туману - в туман... Естакади, вiадуки, химерна геометрiя дорожнiх споруд. Дуги дорiг вигинаються увсебiч, дiляться i єднаються, поскручувавшись, мов рептилiї, проходячи одна крiзь одну, i знов пружинно випростовуються, шукаючи простору, невiдь-звiдки виникаючи, невiдь-куди ведучи... Свiтяться рекламнi щити, летять навстрiч загадковi цифри, знаки засторог, в'язь якихось дорожницьких вензелiв, зрозумiлих тiльки для втаємничених. Лiда з свого кутка час вiд часу озирається: - Вони їдуть за нами. - Хто - вони? - Вони... Отi. -Заболотний, глянувши в люстерко, де видно, що вiдбуваеться на трасi за нами, iсяив приспокiйливо: - Тобi здалось. Дорога нуртує, пульсує, всьому, що обiч неї, вона передав свiй шал. Можна уявити, як далеко сягає гул траси довколишнi простори, де уce живе перебуває цiлодобово пiд владою цього глухого, пульсуючого стугонiння... Нi вдень, нi вночi не знаючи спокою, дорога все жене й жене себе кудись. - Нi, дорога - це таки життя, - згодом розмiрковує Заболотний, вже без того їiафосу, що ранiш. - Є таки в вiй якась магiя. Згадай, який настрiй обiймав нас, хлопчакiв, коли одразу за село перед нами вiдкривався степовий шлях на Вигурiвiїїину i десь далi, далi... Ми вже й тодi вiдчували, що дорога має в собi якусь таїну i велич. - Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане, - згадалась менi одна з наших дитячих загадок, i я звертаюсь з нею до Лiди: - Що це буде? - Оця ваша "Гася"?I дiвча без будь-якого зусилля вiдгадує: - Звичайно ж, дорога... в специфiчнiм уявленнi. - Нiчогенька собi Гася - всмiхається у далеч траси Заболотний. - Кiнця-краю їй нема... Вона єднає, вона й розлучає. Зрiдка вiдповiсть, а частiше сама запитує про щось... I що цiкаво: для всiх iнсує вона - як небо чи як повiтря... Будь ласка: мчаться тут мiстери добрi й недобрi, бiлi, чорнi, старi, молодi. Правдивi, брехливi. Сучаснi донкiхоти й, може, сучаснi гамлети, собакевичi. Поруч у потоцi летять витончена душа й свиняче рило, зiрка екрана й гангстер, генiй i вбоге нищо... Для всiх вона, друзi, ця траса летюча, для всiх! I на це треба зважати... II Так випадає, що i нас iз Заболотним все зводять дороги. Зараз ця ось траса пiдхопила обох, а роки три три тому, волею випадку, зустрiлись ми з ним у Японiї, де Заболотний працював у той час, разом провели кiлька днiв, i навiть у рiднi краї довелось повертатися разом, - Заболотнi летiли, як вони тодi гадали, додому вже назовсiм. Квитки нам були замовленi на один iз рейсiв нововiдкритої авiалiнiї Токiо - Москва - Париж, вилiтали ми напровеснi, в пору цвiтiння сакури, i як нам пам'ятне тодi летiлось! Ось ми ждемо вiдльоту, в порту Ханеда, подружжя Заболотних помiтно схвильоване, вiдчувається, що в душi обоє вони з чимось прощаються, та й справдi ж бо полишають за собою ще одну i таки неабияку смугу життя. їх проводжає багато друзiв, час вiд часу вони - то Заболотна, то чоловiк її - перемовляються з кимось iз проводжаючих. Заболотний жартує щодо своєї палицi, на яку вiн ще спирається пiсля дорожньої пригоди, Заболотна поглядає на чоловiка сторожко, вважаючи, певне, що йому, не зовсiм одужалому, ось-ось може знадобитись її допомога. Збоку просто зворушливо дивитись, як вони, влучивши хвильку, користуються нею, щоб i тут, серед веремiї мiжнародного аеропорту, вiдсторонившись вiд усiх цих сигналiв табло, реклам та сатанинських аеродромних гуркотiв, залишитись вiч-на-вiч, коли близькi люди можуть хоч ненадовго дозволити собi цей стан взаємної емоцiйної невагомостi, такий рiдкiсний в епоху стресiв та смогiв стан, коли очi тануть в очах, усмiшка зникає в усмiшцi, i немає вже подiлу душ, є тiльки зорянi цi хвилини, напоєнi музикою, чутною лише для двох... Навiть людям стороннiм приємно було дивитись на таку мовби сентиментальну, але якось приємно сентиментальну пару, на це щире й вiдкрите людське почуття, що приваблювало своєю внутрiшньою гармонiйнiстю. Як делiкатно могло це почуття поправити пальчиками краватку йому на шиї, або, мимовiль прориваючись нiжнiстю, здмухнути невидиму пушинку їй iз плеча, або разом усмiхнутись, загледiвши на сторонi щось таке, що їм здалося комiчним. Справжнє почуття хоча нi на кого й не зважає, проте й не ображає нiкого, скорiш воно викликає симпатiю, зацiкавлює вас i приваблює, як усе прекрасне, що зустрiчається, на жаль, не гак i часто в життi. Чи не тому й ця пара немолодих уже людей стала об'єктом - зовсiм не iронiчного, зовсiм не цинiчного - зацiкавлення з боку цiлої ватаги французьких студентiв, ультрамодних дiвчат та хлопцiв, що, обвiшанi сумочками, строкатi, картатi, патлатi, в рябих та червоних штанях, оповитi сигаретним димом, з гiтарою (однiєю на всiх), вiдлiтають цим же рейсом на Париж. Юному товариству зразумiло, що перед ними дипломатська пара, мабуть, з сов'єтамбасади, нiчого ведмежого в них, в манерах є навiть привабливiсть, своєрiдний шарм... Вiн високий, елегантно вбраний, з iскрами сивини на скронях, з поглядом зичливим, вiдкритим. Спирається на паличку, виходжується, певне, •пiсля якоїсь травми. Мадам його ростом невеличка, тримається просто, але з гiднiстю, гарна собою, тiльки обличчя чомусь блiде, мабуть, змучене токiйськими смогами. Коли вона легким доторком поправляє чоловiковi на грудях краватку чи якусь там застiбку, дивлячись на нього нiжно, мов перед розлукою, в пiй з'являється щось молоде, дiвоче, видно, ще не спопелилась душа в цiй жiнцi, iпе не почуває на собi тягаря лiт її стрункенька, долад-иа постать в дорожнiм плащi, в акуратнiй, трохи пiднятiй - на японський манiр - зачiсцi. Нема в нiй претензiї, як це часом буває в дружин дипломатiв, є стримана, яриродна гiднiсть, а надто ж очi в цiєї Заболотної-сан: коли, хвилюючись, зведе їх угору, на чоловiка, вони стають сяючi, просто розкiшнi!.. Все це не проходить повз увагу французьких дiвчат та хлопцiв, i японцi та японки теж вмiють таке оцiнити, декотрi з пасажирiв перемовляються мiж собою з цього приводу зовсiм без iронiї: гляньте, якi очi в тiєї жiнки!.. Напрочуд гарна пара... Чим не символ злагоди й щастя! Але чому це нас дивує? - схаменуться потiм студенти. Чому ця сценка людського тепла, подружньої любовi та злагоди, чому вона для нас стає дивом? Справдi, чому? Чи не занадто багато стає в життi дисонансiв, що навiть i такi, по сутi, звичайнi людськi сценки починають нас вражати? Незадовго до вiдльоту Заболотним довелося витримати, видно, для них неминучий емоцiйний шквал: цiлим з'юрмиськом налетiли посольськi, переважно жiноцтво, з квiтами, з бурхливим проводжальницьким лементом. - Шампанського! Вiдiбрати в них вiзи! Заболотний, Соню ми не вiдпустимо, як собi хочте! - Гейшу хай звiдси бере, а Соня залишається з нами, - пу як ми будем без неї?! Хто наших нащадкiв амба-садських бавитиме? I ще якийсь землячок солоденький крутився тут весь час бiля Заболотних, намагаючись розважити їх своїми проводжальницькими дотепами. - Побачите ваших - кланяйтесь нашим! Але це чомусь нiкого не смiшило. Солоденький мусив видвольнятися кислою миною. Виникла потреба в деяких формальностях, отих, котрi поки що переслiдують пасажирiв по всiх митницях свiту, одначе жiноцтво i на це вiдгукнулось по-своєму: - Якi можуть бути формальностi для Заболотного! - Вiн на цьому Ханеда - як дома! - Всюди сiє мiжнародний приятелiзм... В нього тут кругом свої! - А де в нього не свої? На Новiй Зеландiї досi тiльки згадай мiстера Заболотного, одразу усмiшки: а, це той асi Такий веселий джентльмен! Так ганяє! Два "мерседеси" розбив! Сов'ет козак!.. Весела злива жартiв навряд чи долинає до Заболотного, котрий саме у вiдсторонi стоїть з двома службовцями аеропорту, веде з ними, видно, дiловi якiсь переговори, i, коли стежиш за ним у цей момент, мимоволi усмiхнешся: оце стиль! Справа, може, дрiбничкова, але який вишкiл, гiднiсть, яке мистецтво ведення перетрактацiй! Витовчена японська надчемнiсть i приязна мудра манера териiв-щанських сватiв, яким велено будь-що добути "кувицю", - ось де вони побратались! Ось де в усiм блиску виявила себе взаємна чемнiсть та надчемнiсть, делiкатнiсть i надделiкатнiсть, до чого ж доречнi тут i ця визнана обома сторонами умовнiсть, що трохи їх аж веселить, i цiлком серйозна взаємна пошана й довiра, - усе те, що так не часто, на жаль, спостерiгаєш у стосунках мiж сьогочасними людьми. Складалося враження, що урядовцям нема зараз нiчого приємнiшого, як зробити на розвiтання бодай маленьку послугу цьому симпатичному Заболотному-сан, вони будуть просто щасливi чимось виявити йому сприяння, увiльнити це подружжя вiд дрiб'язкових, надокучливих формальностей, i, зважте, все це ми робимо як виняток лише для вас, Заболотний-сан, у вiддяку за те, що ви з свого боку завжди були до нас прихильнi суто по-людському, не шкодували пошани, тобто володiєте справжнiм даром контактностi. Аж дивно менi було там на нього дивитись: де вiн цього навчився, рiдкiсного такого вмiння легко й природно сходитися з людьми? Помiчаю, як один iз колег Заболотного, пону-ристий, вдачею вовчкуватий, поглядає на нього з ледь прихованою заздрiстю, йому самому, видно, нiзащо не вдалось би отак легко порозумiтися з урядовцями й-на взаємне вдоволення - без тяганини повершити якусь там їхню, певне, справдi формальну справу... Вивчаєш роками у високiй школi дипломатськi хитромудрощi всiх часiв, опановуєш одразу кiлька мов, а де навчитись мови ось такої - однiєї, найголовнiшої, - власне, вселюдської: приязний погляд, усмiшка чемностi, уклiн пошани, дружнiй доторк до плеча - i вже Заболотний, вiльний вiд клопотiв, повертається знов до своїх. - Все гаразд? - На вищому рiвнi. Табло сповiщає, що нам скоро виходити на посадку, та ось з'являється ще один табунець проводжаючих - привiтнi японочки в кiмоно дрiбненьким пiдбiгцем наближаються до нас iз своїми терплячими япончатами, що то в тої, то в iншої виглядають iз-за спин, iз своїх пелюшкових коконiв. Малюки зiркооко й пильно, майже з дорослою серйознiстю зорять на нас, а матерi їхнi так мило сплескують руками, розквiтаючи в безмежно ласкавих усмiшках: - Соня-сан! Соня-сан! Ось, виявляється, на чиї проводи вони поспiшали... Постукують сандалi-дзорi, жiночi руки з ходу складаються перед Заболотною для привiту, i старшi й молодшi японки схиляються низько (однак зовсiм не принизливо) у своєму традицiйному пластичному поклонi, i вже й Заболотна сяє очима їм навстрiч, вона, видно, не сподiвалася бачити цих людей серед проводжаючих i тим бiльше потiшена й рада, що вони не забули її, прийшли. Соня-сан! Соня-сан... вакцина... бебi... полiомiєлiт... Бiля нас не вщухає цей тонкоголосий щебет японок, i лише згодом, уже в лiтаку, менi вдається з'ясувати, в чiм рiч. Скiлькись часу тому на одних зборах Товариства японо-радянської дружби Заболотну обступили жiнки-матерi, одна тримала на виднотi дитинча, скручене полiомiєлiтом, iншi теж протискались до неї з хворими дiтьми: збуджено виявляючи свої почуття, японки звернулись до Заболотної з проханням допомогти їм будь-яким чином дiстати вакцину вiд цiєї недуги, - звiдкись їм стало вiдомо, що така вакцина зараз винайдена в Радянському Союзi, медицина її саме випробовує, лiки нiбито дають ефект... I ось вони зiйшлись на думцi, що Соня-сан само та людина, яка їм допоможе... Заболотний, котрий про все це жваво розповiдав менi в лiтаку, не без гордощiв Зауважив, що справдi в цiй iсторiї Соня перевершила себе! Навiть i для нього було несподiванкою, якi запаси затятостi дружина таїла в собi, яку силу волi, наполегливостi раптом виявила сумирненька його Соня, коли пiд час вiдпустки стала добувати тi труднодоступнi лiки. Лише їй вiдомо, скiльки порогiв вона пооббивала, з скiлько? ма впливовими особами були в неї емоцiйнi, iнодi й сльозами покропленi зустрiчi, аж доки вакцину таки було добуто, хоч i вся вiдпустка ляснула па це. А як привезла вакцину та виявилось, що лiки справдi допомогли там комусь iз дiтей, то, ясна рiч, ким стала Заболотна для тих японських жiнок, при кожнiй нагодi тепер виявляли вови їй свою материнську вдячнiсть... Навiть телевiзiя про це^ випадок розповiла, i дружина дипломата, зовсiм того не сподiваючись, стала раптом популярною, аж її на вулицях впiзнавали: ото ж вона пiшла, Соня-сан! Заболотна нiяковiла: ну що такого? Хай там комусь зарадила, подякували, то й чого ж iще? Тим паче, що згадана вакцина незабаром i тут перестала бути проблемою... Тож цiлком щиро Софiя Iванiвна вважала, що все це перебiльшено. А менi думалось: яке ж перебiльшення, якщо цi японськi жiнки в нiби й рядовому вчинку, а вiдчули щось нерядове, вiдчули, може, що рiч навiть не так у тiй вакцинi, як у запасах добра, котрi, часом малопомiтно, безефектно таяться в покладах чиєїсь душi... Вони, японки, були певнi, що й наш Заболотний в цьому розумiннi цiлком гiдний своєї Сонi-сан, вважалось, до речi, що вiн кревна рiдня тому знаменитому мiкробiологу Заболотному, який свого часу в Iндiї рятував людей вiд чумя та холери i в iнтересах науки на собi випробовував дiю збудникiв тих хвороб, щепив у Бомбеї собi чуму, про що тодi багато писалось у свiтовiй i, зокрема, в японськiй пресi. - На жаль, на вiдмiну вiд свого великого земляка, - вiдповiдав простодушним японочкам Заболотний, - я нiчим таким науцi прислужитись не мiг, па особливi заслуги перед людством не претендую, хоча в протичумних акцiях певну участь брати справдi-таки довелось, про що могла б посвiдчити небiжчиця Люфтвафе... Та ось уже й хвилина розлуки. Жiночий щебет посилюється, гурт наш рушав за черговою на вихiд до лiтака. "Арiгато, арiгато. Соня-сан!" - долинає здовкруг iз натовпу японок, i я бачу, як i в неї самої, в нашої Сонi-сан, сльози хвилювання бринять на вiях, вологим свiтлом сяють в її ожинно-синiх, хоча вона й ступає а виглядом пiдкреслено веселим, щоб не виказувати перед присутнiми свою розчуленiсть, нiяковить її, ввдяо, аараз отой блиск власнвх до краю налитих слiзьми очей. Далi настає момент, коли зосталися тiльки тi, що для рейсу, проводжаючих нема, жде нас тепер поле оте аеродромне, де всюди ракетно блищать фюзеляжi, стирчать хвости, величезнi крила мало не зчiплюються мiж собою... Причаїлись перед ривком цiлi табунища турбореактивних, важкi громаддя застиглих швидкостей. Бiлий метал потужних акулоподiбних тулубiв, скло iлюмiнаторiв, огутнi шасi на брилах бетону, хащi величезних переплутаних крил - аж тiсно такому скупченню гiгантiв на сьому клаптику аеродромного грунту, штучно намитого, великими зусиллями вiдвойованого у вод Токiйської затоки, щоправда, вод напiвмертвих, геть забруднених промисловими вiдходами... Скiльки лиш один цей Ханеда пожирає пального! Сюди й туди снують бензовози, що супроти застиглих повiтряних велетiв здаються маленькими, просто iграшковими... I тут, i там чiтко, вправно працюють люди в комбiнезонах, меткi, роботящi, не гаючи й митi, перебiгають вiд лiтака до лiтака, прилаштовують до бакiв товстелезнi хоботи шлангiв, довго й терпляче напувають ще одного крилатого ненажеру, що, готуючись у рейс, поглинає пального цiлi цистерни. Перепочинку тут нiкому нема, кожна секунда на цьому полi має фантастячну вартiсть. Той гiгант заряджається, а сусiднiй, розчахнувши черево, цiлими вагонами поглинає багаж, незлiченну кiлькiсть валiз, пакункiв, сундукiв, окутих мiддю, невiдомо чим напханих. Та ось вдарило громом: це найближчий з гiгантiв, наглухо задраївшись, вiдкинувши трап, стосило ревнув на мiсцi, ударив довкруг грiзним, дзвенючим гуркотом. Такому вже нiчого не треба, йому дай тепер тiльки злiтну смугу! Один за одним вiдрулюють поки що неповороткi лайнери рiзних авiакомпанiй, незграбнi, надмiру важкi, аж нiби не зможуть вiдiрватись од землi, подолати силу тяжiння. А втiм, чиясь рука їх таки ж пiдiймає! Ще один стрес, ще одна напруга - i вже суцiльне сатанинське ревище мiжнародного аеропорту залишається внизу, пiд нами, швидко зменшується смужка злiтного бетону на клаптику намитого грунту, самий вiзерунок аеродрому тане внизу, як iєроглiф земної тiсноти, котра в цiм мiсцi планети, на квiтучих задимлеїшх цих островах, дається взнаки, можливо, вiдчутнiше, нiж ,будь-де. Бувають моменти в життi, коли все до дрiбницi чомусь хочеться запам'ятати.. Як ось i цей злiт... Спершу був розгiн, наростаючий свист по смузi бетону, потiм невловна мить вiддiлення, плавного, майже нечутного вiддiлення вiд планети, - так, саме вiд планети! - iнакше не назвеш того дивного вiдчуття. Безконечна в своїм скупченнi луска дахiв, тьмаве їхнє переблискування, хмара мли-смогу над безкраїм мiстом, i зненацька - присмерк у лiтаку! Не одразу можна було й збагнути, звiдки раптовий той присмерк... А то ми якраз пробивались крiзь хмару, крiзь хаос хмар! Бiля самих iлюмiнаторiв вирує каламуть, обтiкає нас темно-сиве клубовиння, є щось аж моторошне в цiм хаосi вируючих присмеркiв, що їм, здається, й кiнця не буде, здається, скiльки не пнись з натужним ревiнням угору, нiколи не продертись крiзь той слiпий, вологий, нiби первiсний, хаос... Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва безмiрного, неосяжного, що будь-кого вразить своєю неземною величчю. Сяйво проймає вам душу, радiсно затоплює все i очищав, мимоволi спонукаючи подумати про вiчнiсть, про безмiр iснуючого... Заболотна припала поглядом до iлюмiнатора. Хiба ж може вона бодай одну мить пропустити з усiх цих чарiв небесних, їй трохи аж прикро, що з присутнiх на борту не всi подiляють її настрiй, що ось та, скажiмо, гомiнлива туристська молодь у неї за спиною не вiдчуває нiякого захвату, коментує побачене в iлюмiнаторах досить насмiшкувато, чути звiдти щось про рекламну голубiнь японського неба. - Рекламна голубiнь... Чуєте, яке сприймання? - каже стиха до нас Заболотна. - А по-моєму, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз найнебеснiше... Ми й далi набираємо висоту, нас нiби притягує сонце, планета вже далеко внизу, таке вiдчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею бiльше не iснує, i єдина реальнiсть зараз - цi роздираючi простiр могутнi двигуни, цей повiтряний, що наче в безвiсть пливе, корабель i на його борту... маленьке людство! Було таке враження, що й течиво часу тут iнакше, нiж було на землi, i що ми самi теж зараз iншi. Летимо в сяйвах! I такого сяйва буде перед нами, iстотами тепер небесними, як жартома зауважує Заболотний, кiлька тисяч кiлометрiв... - Як це вам подобається, Соню-сан? - звертається вiн до дружини. - Тисяч з п'ять кiлометрiв сяйва - пiдходить? - Не заперечую. А потiм? - Пiсля того буде пiд крилом зо двi тисячi миль темряви нiчної... - То вже гiрше... - Зате ж потiм знову зоря! Зоря домiвки... Крiзь блiдизну щiк у Заболотної просвiчується зараз також щось схоже на цвiт зорi чи скорiше на її далекий вiдблиск: може, то вiдсвiти червоного оббиття крiсел чи слiди ще не вигаслого збудження, тiльки-но пережитого в аеропорту пiд час прощання. . - Гляньте, Фудзi! - в тихiм захватi вигукує Заболотна вiд iлюмiнатора. - I ще одна Фудзi!.. I там он ще, ще... Всi тi бiлоснiжнi Фудзi були, ясна рiч, зiтканi з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрi з них справдi нагадували священну гору Японiї. Невже сама лиш гра свiтла творить такий разючий ефект? Природа, вона i проста й складна безмiрно. Яких тiльки нема у нiй поєднань, дивних, химерних! Всюди серед безкраїх слiпучих рiвнин, серед iлюзорних снiгiв, самот-дьо здiймаючись, височать тi фантастичнi утвори свiтла й повiтря, сяють вершинами, схожi на Фудзiяму так дивовижно, мов її небеснi сестри... Тiльки вiдпливли маревнi Фудзi - i вже сяйнули такi ж серпанковi Ельбруси, потяглись iлюзорнi кряжi, ущелини, наповненi, як це буває в горах, голубими тiнями... Скiльки летимо - та ж безмежнiсть сяйва, пречистi володiння сонця, яке тут, здається, свiтить беззахiдно, вiчно. Туристська молодь поблизу вiддається веселощам, легкими жартами розважають французькi хлопцi своїх юних супутниць, йдеться про якiсь їхнi токiйськi пригоди, мiж ними чути розмову про пачiнко - так звуться поширенi в Японiї гральнi автомати, де й цi юнi супутники, видно, випробовували своє щастя. На саму згадку про пачiнко Заболотний схмурює брови, вiн вважає повсюдно поширенi гральнi автомати прокляттям цих островiв. Куди не пiди, скрiзь вони, за кожним рогом зустрiнуть вас цi металевi однорукi бандити! Особливо потерпають вiд них простi люди, звiдчаєпа молодь, що шукає будь-якого, хай i такого потворного способу вийти iз своїх скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо трiщать, металеве постукують цi незлiченнi автомати-пачiнко, як ви вже чманiєте, ви опинились у свiтi, де мови людської нема, де слова живого не почуете, тут панує лиш мова роботiв, що своєю сухою стукотнявою мовби вiдраховують розмiрене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманiлих молодих i лiтнiх людей, що, стоячи перед автоматами, не помiчаючи нiкого й нiчого, забули тут про все на свiтi i вслухаються тiльки в цю владну, одноманiтну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматiв. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незлiченний стукiт пачiнко мене просто приголомшив, гуркiт стояв, мов у величезнiм ткацькiм цеху, в перестуках електронних пристроїв було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болiсно напружений юнак стоїть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, стоїть людина, нiби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, i так допiзна вистоюють мiльйони людей у нiмому чеканнi, перебуваючи нiби в трансi. Пiсля всiх своїх вiдчаїв якийсь бiдак несе сюди, може, сподiвання останнє, що бездушно постукуючий робот ранiш чи пiзнiш таки виявить милосердя й допоможе йому в слiпiй безконечнiй грi з власною долею. Заболотний в тi днi розповiдав про одного iз своїх японських приятелiв, точнiше, про його сина, якого пачiнко призвело навiть до нервової хвороби, бо ж вiддавався хлопець грi безрозсудно, до отупiння, до болю у головi, пiсля чого i вночi спокою не мав вiд галюцинацiй, вiд нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок. - Можна поспiвчувати японцям, - каже Заболотний. - Нашестя роботiв на їхнi острови - це таки одне iз проклять вiку... I в цих ось туристiв, видно, теж зосталась оскома вiд пачiнко... Схоже, що декотрi з парижан справдi зараз вiдчувають полегкiсть пiсля своїх сумнiвних токiйських розваг, та й чи може iнакше почуватись людина, котра, вихопившись iз залiзних обiймiв робота, зненацька опинилася в сяйвах вiднебесся? Земнi пристрастi вiдiйшли, згубнi спокуси зостались десь там, жодному роботовi звiдти вас по дiстати,: не загiпнотизувати своєю стукотнявою, вiднинi ви стаєте i недосяжнi, нiякий-бо рух тут не iснує, крiм руху цього розкiшного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна ваша планета, що далi й далi вiдпливає вiд вас, поглинута, безвiстями,: вона теж поволi-втрачає вас i силу свою тут, поволi в'ярачає, сама зменшуючись до розмiрiв трохи чи не тiєї гральної кульки. Летимо, летимо. Сяйво з iлюмiнаторiв падає на лиця людей, всi вони приспокоєнi, вже нiчим не зневоленi, не знервованi, вiд усiх земних клопотiв вiльнi - i вiд стукотняви пачiнко, i вiд свисту автострад, вiд задимлених мегаполiсiв з їхнiми вiчними смогами, де виснаженi кисневим голодуванням городяни змушенi вдаватись до встановлених на перехрестях апаратiв, з яких можна добути за кiлька iєн ковток наснаженого киснем повiтря... Але це там, па землi. А тут вже пiби не пiдвладнi нiяким, навiть гравiтацiйним, силам, нiяким дотеперiшнiм прикрощам, всi земнi пута розiрвано, вiдлiтаєм з планети, вiдлiтаєм нiби назавжди! Уявнi снiги, що бiлiють за iлюмiнатором, нагадали Заболотнiй заснiженi простори її рiдних степiв. - Пригадуєш, - звертається вона до чоловiка, - якi в нас там завiрюхи бували!.. Цiлу нiч виє, мете, хурделить а на ранок глядь! - вляглося... Сонце свiтить, i так тц-хо-тихо довкола, тiльки то тут, то там дрр... дрр... то сусiди стежки лопатами прогортають... - Прокладали стежки дружби та взаєморозумiння, - жартує Заболотний i потiм додає серйозно: - А ви знаєте, колись у нас на Вкраїнi за народним звичаєм господарi лишали в незамкненiй хатi на столi хлiба окраєць i кринку молока - для подорожнього... I то було нормою життя... Ех, друзi, добре-таки додому повертатись... Бiльше не пускай мене, Соню, нi в якi вiдрядження. Баста. Хай ще iншi... - А ти? - А я бджiл розводитиму. Мемуари писатиму. А що? - Ловлю на словi, - смiється Соня. - Справдi пора б i перепочити. Стюардеса, ставна, довгонога дiва, що, проходячи салоном, бачить усiх водночас, усiм усмiхається завчено, але чарiвно, бiля Заболотних затримується, мовби для того, щоб подарувати Заболотнiй ще й додаткову порцiю усмiшки. - Наш командир корабля знає по фронту вашого чоловiка. Ратушний - це прiзвище вам що-небудь говорить? - Вона переводить погляд на Заболотного. - Здається, був такий на котромусь iз бомбардувальникiв... - Нi, сам вiн не лiтав, був технiком серед наземної обвяуги... А от про вас чув - ледве що не легенди... Це, каже, той, кого на фронтi в нас називали "лiтаючим барсом". - Який там барс... - Зiрка Героя вже нiбито вам свiтила... Отож "нiбито"... Передайте йому вiтання. Люди з наземної служби - то для нас були як рiднi брати... - Може, побажаєте зайти в кабiну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяється... - I, подарувавши ще одну чарiвну усмiшку, стюардеса пропливає далi. Зупиняється вона потiм у глибинi салону, у хвостовiй частинi лiтака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здається, на когось ображений. Невiдомо, чи стосується його образа тих, що лишилися на землi, чи невдоволений наш мiзантроп кимось iз пасажирiв, можливо, образився на компанiю цих ось молодих французiв, якi зi смiхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозицiї дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з їхнього товариства стишене кинула в бiк мiзантропа: "Чи не екстремiст?" - i бiльше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, i ми проймаємось до неї спiвчуттям: нечема, варивода, проте мусиш i його ублажати, з терплячим усмiхом слухати, що вiн там верзе, майже невидимий крiзь хмару сигаретного диму. Бiлоснiжнi iлюзорнi ландшафти, що пропливають за склом iлюмiнатора, знов заволодiвають нашою увагою. Вiдсунувши шторку до краю, осяяна свiтлом тих пропливаючих небесних снiгiв, Заболотна, видно, нiяк не може на них надивитись: безмiр краси! Безмiр найхимернiших серпанкових побудов! Свiт, що сяє й сяє тобд без меж, залитий сонцем, нiким не заселений, недосяжний нi для яких димiв та отруйних випарiв, але для когось-таки мовби створений, сповнений величi й загадковостi. Але для кого? Нiякi птахи, навiть орли, на цi висоти не злiтають. Знати б, за якими законами творяться отi мiражнi дива, осяйнi вершини, химернi бескеття, пасма гiр i фантастичнi в голубих тiнях провалля, з самого повiтря зiтканi розлогi долини, гiрськi кряжi, що знов виникають пiсля слiпучих рiвнинних просторiв, отi серпанковi гори, побудови фантастичнi, найнiжнiшi, мабуть, з усього, що є в природi. Дмухни - i їх нема... Така недовговiчна їхня архiтектонiка, вiд найменшого подмуху-доторку враз порушаться, вiд ледь чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всi отi поки що спокiйно-сяючi, iз самих серпанкiв зiтканi вашi Фудзi, Карпати, Кавкази, Альпи та Кордiльєри... Ми тихо розмовляємо про це. Кого вони призначенi тут чарувати своїми прекрасними силуетами, серпанковi отi побудови? На яких рiвновагах тримаються i чому саме в таких формах виявляють вони себе? Чому не в якихось iнших картинах природа себе тут малює, чому цi її пiднебеснi серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах, в такiй ось, а не iншiй слiпучiй фантазiї хмаробудов? Природа фантазує тут буйно, не знаючи стриму, вибудовує щораз iншi варiанти хмароутворень, якусь нову дiйснiсть у формах чудових, довершених, все новi виставляє сонцевi на огляд небеснi свої "ЕКСПО"... Але чому вся ця фантастика несе в собi стiльки знайомих рис? Зiткана iз серпанкiв хмар подоба твердi земної! Ступиш ногою - i дна не буде, десь там, унизу, планета, що досi голова вiд неї гуде, що декого й тут доганяє вiдгомiн її пристрастей... Знову стюардеса сягнистим кроком iде ось упродовж салону, пiсля розмови з тим похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пiлотської кабiни, i вже на щойно усмiхнених устах застигла лиш подоба усмiшки, позбавлена чару й тепла i навiть з тiнню смутної якоїсь тривоги. Серед пасажирiв - сум'яття: - Вiн їй щось сказав... чимось пригрозив... Але чим саме? Ви помiтили, яких зусиль коштувало дiвчинi її самовладання? I поповзли по салону шепоти, стривоженi перепитування, i вже щось вiдчутно змiнилося довкруг, починають набувати значення якiсь дрiбницi. Пасажири, котрi досi, бувши в теплi, комфортi, навiть не помiчали, що поруч, на зовнiшнiй обшивцi корабля, майже космiчний мороз сивiє, тепер i в той бiк позирають iз багряних оксамитiв крiсел сторожко, знепокоєно, мiж сусiдами, досi безтурботними, з'явився якийсь холодок - холодок вiдчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка - неясна гнiтюча тривожнiсть. - Справдi, що вiн їй мiг сказати? - роздумує вголос Заболотний. - Пройшла вона таки чимось занепокоєна... - I чогось там затрималась... Нашi погляди мимоволi привертає до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, бiльше тепер не вiдчиняються: глухi, важкi, заховали її в кабi нi разом з пiлотами, як у сейфi. А похмурий той тип раптом пiдвiвся з кутка у своєму пiстрявому неохайному пiджацi до колiн i, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанiї французiв. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали неприємний, дражливий. Полiнезiєць чи хто вiн? Тiльки й вiдомо було про нього, що летить iв Сiнгапура, може, уродженець котроїсь iз тропiчних країн, хо ча з вигляду мiг бути i європейцем з тих озлоблених молодикiв, котрi й самi не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався. - Що вiн викрикує? - тривожно спитала Заболотна. - Хворий чи що з ним? Чоловiк її, без слова пiдвiвшись, пiшов уподовж салону до невiдомого, - певне, на переговори. Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всмiхаючись, щось терпляче з'ясовував iз тим невiдомим, намагався, певне, приспокоїти його, звертався до нього пiдкреслено чемно й нiби навiть шанобливо, однак Соня аж зойкнула стиха, коли у вiдповiдь на якесь слово того типа обличчя Заболотного зблiдло, очi зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тодi не перестали всмiхатись. Де-не-де по салону вже були помiтнi ознаки панiки, лiтня дама, здається скандiнавка, що летiла з конгресу квiтникарiв, приклала руку до лоба, i з грудей їй вихопився стогiн... З тривожних перемовлянь пасажирiв, що сидiли вiд того типа неподалiк, ми зрозумiли нарештi, чим вiн посiяв у салонi таку тривогу. Запевняє, що в багажнiм вiддiленнi разом iз нашими валiзами мандрує в цьому небi ще одна валiза, а в нiй неухильно i нiкому не пiдлягаючи, зараз працює невеликих розмiрiв механiзм: тiк-так, тiк-так!.. Дама з конгресу i її старенька сусiдка перезирнулися вжахнено: виходить, на бомбi летимо? Шантажує? Залякує чи чого вiн хоче, цей садист? Але ж може бути, що i всерйоз - тепер стiльки всякої нечистi на трасах розвелось.., Тим часом вiн уже просто в обличчя Заболотному промовляв з нахабною гидкою мiною, справдi з якимось садистським смакуванням: - Тiн-так!.. Тiк-так!.. I пальцем тицькав ледве де до очей. Ось тодi Заболотний, i вiдкинувши звичну чемнiсть, раптом обома руками взяв нахсабу за плечi, струсонув його так, що аж патли вiйнулись, i пiсля цього владно, наче ляльку, посадив, вдавив його в крiсло. I, дивна рiч, тепер той герой, злобно понурившись, не став чинити опору. Наче саме такого чогось i ждав. А Заболотний, обернувшись до пасажирiв, сказав до них голосно, нiби вибачаючись: - Молодий чоловiк запевняє, що це був жарт. Вiн перепрошує. По якомусь часi вийшла стюардеса з тацею в руках i, так мовби нiчого й не сталося, почала роздавати воду в келишках. Пiд час роздачi пасажири стежили за виразом її обличчя, воно було непроникне, фантомасно замкнуте, проте уважний погляд мiг у нього вiдшукати те, чого й це хотiв би, - глибоко, як i ранiш, притаєну тривогу. ...Вночi ми приземлились на котромусь iз сибiрських аеродромiв, хоча посадка ця й не була передбачена. Всiм пасажирам велено було негайно залишити борт лiтака. Пояснень не давалось. Мороз надворi аж кипiв, для бiльшостi парижаночок, що пустилися в рейс у легеньких плащиках та курточках, цей нiчний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж i за таких обставин вони не втрачали свого оптимiзму, було чути жарти та смiх, усiх нас розважало, коли дiвочi тендiтнi руки, ненароком доторкнувшись до металевої обшивки автобуса, вiдсмикувались, як вiд вогню, бо нахолонулий на морозi метал так i хапав. З смiхом та зойками вскакували нашi супутники в цей проледенiлий, навстрiч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив вiд лiтака. Вже коли ми, несподiванi нiчнi транзитники, перекочувавши до аеропорту i збившись на другому поверсi, на його засклених галереях, ждали чаю, якого буфетниця все не хотiла нам вiдпустити, зважаючи на пiзнiй час, i що змiна її кiнчається, i що в нас, перелiтних, мабуть, немає валюти, i що взагалi дозволу на цей чай, як нам здалося, треба питати чи не в самого мiнiстра, - вже тут, стоячи з Заболотним в сутiнi довгої, ледь освiтленої галереї, дивились ми крiзь її скляну стiну на темний пагорб нашого лайнера, що бовванiв незрушно край нiчного аеродромного поля, й перекидались здогадками: чому виникла ця не передбачена графiком посадка? Залишений пасажирами невiдомо наскiльки, могутнiй наш лайнер нiби ждав чогесь. Незабаром крiзь сутiнь ночi до лiтака по трапу швидко стали пiдiйматись тiнi людей з якимись вудилищами в руках, постатi збiгали вгору одна за одною, i хоч рухались на екранi ночi постатi силуетнi, однак i в своїй силуетностi були вони якiсь рiшучi й заклопотанi, - то до нашого опустiлого, холодом наповненого лайнера поспiшала команда хлопцiв, озброєних мiношукачами проти того загадкового "тiк-так"... Iснував вiн насправдi чи виплодила його лиш чиясь хвора уява, - як би там не було, комусь належало це перевiрити, ризикуючи власним життям... III I ось тепер ми їдемо до Мадонни. Iнший континент, iншi дороги, тiльки Заболотний незмiнний у своєму во-дiйському завзяттi. Звечора на квартирi Заболотних несподiвано виникла думка податись у цю подорож, i Лiда, яка була присутня з батьком при нашiй розмовi, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсiм незвичним для її стриманої вдачi: - Вiзьмiть i мене! Будь ласка! їй, виявляється, ну просто необхiдно подивитись на ту сенсацiйну слов'янську Мадонну, що про неї тут зараз стiльки розмов. Дударевич, батько Лiдин, давнiй колега Заболотного по службi, пробував вiдрадити доньку, малював труднощi далекої дороги, обiцяв навзамiн iншi спокусливi видовища, але дiвчинка затялась: їду, i край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти. Заболотний, як завжди, коли йшлося про дiтей, надто ж про Лiду, виявив свою поблажливiсть, а Софiя Iванiвна навiть зрадiла бажанню Лiди, бо знала, що юна приятелька її - людина з характером i зможе в дорозi стримувати Заболотного, якщо вiн, опинившись на трасi, розвиватиме бiльшу, нiж дозволено, швидкiсть. - I вас теж прошу отямлювати в дорозi цього безумця, - апелює Заболотна до мене. - Бо коли вихопиться. на трасу, вiн просто шалiє, цей ваш тернiвщанський ас. - Ну-ну! Ас не ас, але в небi не пiшки ходив, - примирливо заперечує Заболотний. - Полотно автостради не злiтна смуга, - стоїть на своєму Соня-сан. - Де ви бачили, щоб iз льотчикiв виходили путящi водiї? Мiй Заболотний саме тому приклад: нiяк не перебудується, все думає, що й на землi йому небо. А в них тут стiльки катастроф, - додає вона стишено, тамуючи в голосi тривожнiсть. - Доки вiн у дорозi, ближнiм анi хвильки спокою... - Ви, Софiє Iванiвно, розписку з нього вiзьмiть, - радить Дударевич. - Та й взагалi, нащо ви йому даєте вiзу на цю сумнiвну подорож? Пожертвувати уїкендом, гнати за сотнi миль, щоб тiльки глянути на якусь там фальшиву Мадонну... - Чому фальшиву? - нахмурюється Заболотний. - Всiм вiдомо, що по музеях у них повно пiдробок! - безапеляцiйним тоном заявляє Дударевич. - Фальшування стає промислом доби... Скiльки тих пiдроблених Ван-Гогiв та Сезаннiв зараз блукає по свiту! - Сподiваємось, що наша Мадонна справжня, - каже ї- Заболотний суворо. - Звiдки така певнiсть? - Iнтуїцiя. - Сумнiвний аргумент. - А для нього нi, - раптом посмiхається Соня. - Я, до речi, теж вiрю в iнтуїцiю. - Отже, ви його вiдпускаєте? - А що я можу, коли вже надумав... Самi ж знаєте: натура, як у тура!.. З квартири Заболотних чи вiд будь-кого з мешканцiв цього службово-житлового будинку можна внутрiшнiм ходом потрапити безпосередньо до пiдземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвiтанкову ми вже в залiзобетонних його катакомбах, де серед рiзних марок автомобiлiв, серед запахiв бензину та гуми Заболотний, здається, почувався куди краще, нiж там, нагорi, у своїй службовiй кiмнатi з сейфами, кондицiонером та вiчно опущеними металевими жалюзi. Вже я помiтив: збираючись у поїздку, друг мiй щоразу жвавiшає, збадьорюється, таке враження, мовби протягом тижня вiн тiльки й чекав того моменту, коли, вiдкинувши щоденнi клопоти, вiльний нарештi вiд усього суєтного й надокучливого, опиниться ось тут, бiля свого б'юїка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провiзiю та iншi похiднi речi, а потiм ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олiвцем проштудiювати маршрут, ще й тебе закличе в свiдки переконатись, що з кiлькох можливих варiантiв вибрано найзручнiший. Сама перспектива дороги, передчуття вiдстаней, що їх доведеться долати, непередбаченi труднощi, якi можуть виникнути, - все це наелектризовує Заболотного, наснажуб бадьорiстю, душа його вихоплюється на простори дорiг ранiше, нiж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкi сталевi дверi гаража, щоб випустити в сiрий досвiток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобiлiста: гасати по хайвеях, по їхнiх нацiлених у далеч гудронах-бетонах - для нього сама втiха. Нiде вiн не почувається так у своїй стихiї, як у летючiм потоцi, в шаленiй отакiй гонитвi, де вiтер швидкостей тебе обдає, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки дає гiн усiм табунам кiнських сил, зiмкнутих у двигунi, видобуваючи з них бурю летючих енергiй! Доки Заболотний споряджає свого б'юїка в дорогу, його тендiтна Соня-сан, блiда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерiгає свого "лихача": - Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи їм, що ти не лихач... Дай менi слово... Обiцяй менi? - Гаразд, буде по-твоєму, - гуде Заболотний iз-за пiднятого капота. - Обiцяєш, а потiм... Сказано ж: натура - як у тура! Всiєю натурою лихач i порушник... - Дякую за вранiшнiй комплiмент. - Нi, ти серйозно менi поклянись, що не гнатимеш! - заходить дружина з iншого боку i звертається до Лiди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: - Лiдо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте вiд мене доручення, зрозумiла? - Йєс, - озивається з машини дитячий голосок. Ох, це дiвча! Схопилося сьогоднi нi свiт нi зоря, все боялось проспати таку нагоду... Ми ще голились, як Лiда вже постукала в дверi, вбiгла, блiда вiд хвилювання, що й з росичкою на русявiм волоссi пiсля вмивання: - Я готова! - Рання птаха, - приязно окинула оком Софiя Iванiвна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкiльного свята: на йогах бiлi панчiшки, на голевi старанно заплетенi мишачi хвостики кiсок, що туго стирчать урiзнобiч, з бiлями бантами, вiдкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло. - I цi кiсники тобi до лиця, - пiдхвалила Заболотна свою пiдопiчну. Чекаючи нас, дiвчинка призналася, що був у неї напiр прихопити в подорож i свого вiрного друга - маленького амазонського папугу, хай би й вiн розважився, додивився свiта, дихнув простором. Однак мама рiшуче •їй не дозволила... - I вiрно мама зробила, - зауважив Заболотний, вiдкладаючи бритву. - Сама подумай, як без нього в домi? Адже вiн там у вас, по сутi, найвищий арбiтр: коли яка-небудь домашня кризова ситуацiя - одразу до нього, до какаду, щоб розсудив... - То так, вiн у нас мудрець, - згодилося дiвча, розумiючи жарт. Лiда потiм першою, поперед Заболотного, збiгала внутрiшнiми сходами до гаража, ще й нас квапила: не •барiмось, для нас має значення кожна хвилина, треба виграти час! Тепер вона, зайнявши мiсце, з машини раз у раз перепитує, чи скоро ми виїдемо, адже час бiжить, бiжить!.. А в Софiї Iванiвни - своє на думцi: щоб не гнав... Коли ми були готовi нарештi виїхати з гаража, вона й тодi соромливо нагадала чоловiковi своє прохання, не боячись навiть видатися надокучливою: "Ти ж обiцяєш, правда?" Речi мовби й неiстотнi, однак чомусь ще й тут, на хайвеї, уява малює менi той момент, коли Соня, худенька, блiда, з благальним усмiхом зазирає в вiчi своєму Заболотному: - Кирику, я знаю, ти будеш хорошим... I як завжди, коли вона розлучається з чоловiком, очi її враз наливаються синявою, пречистою синявою вiдданостi, й росинки мимовiльної сльози вже бринять на вiях, i самi очi вiд сяйва тих росинок глибшають i мовби ростуть, ростуть... - Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, - каже їй Заболотний. - Ждiть i не тужiть на валу. Була б вона, певне, спокiйнiша, якби ми її теж прихопили з собою. Заболотнi часто вирушають в поїздки удвох, i якщо дорога випадає далека i втомлива, Софiя Iванiвна - на рiвних правах - пiдмiняє за кермом чоловiка, до того ж вона щиро в душi переконана, що веде машину куди краще за нього... Але цього разу їй довелося змиритись, залишилася вдома, бо лiкарi поки що не дозволяють Софiї Iванiвнi тривалих мандрiвок: влiтку на однiй iз тутешнiх автострад подружжя Заболотних потрапило в "маленьку пригоду", як висловлюється мiй друг, пiсля якої сам "ас" вiдбувся синцями та саднами, а Софiя Iванiвна мусила кiлька тижнiв пролежати в гiпсi i тiльки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозумiла її сьогоднiшня тривожнiсть та настiйливi застороги, якими вона проводжала нас вже й пiсля того, як ми сiли в машину i Заболотний поволi став вирулювати, спрямовуючи свого б'юїка на сталеву, ще не вiдчинену браму гаража. Зараз ми перебуваєм на чималiй вiдстанi вiд того похмурого гаражного пiдземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно нiби хтозна й коли було з тим своїм службовим телеоком, яке недремно звiдкись споглядало нас, щоб у потрiбний момент нечутно розсунути перед нами важкi сталевi дверi й - пiд мовчазне благо-словiння Сонi-сан - випустити ще одного ловивiтра в сiре свiтання стрiтiв, у гонитву дорiг. Були спершу безлюднi каньйони вулиць, де в одному мiсцi пiд синьою зливою неонiв, серед ошмаття газет в такий раннiй час уже сидiв i щось жував старий занедбаний чоловiк, збайдужено дивлячись на нас; де потiм промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офiсiв, банкiв з кутою таємничiстю своїх брам; зостались позаду й сяючi вiтрини крамниць з коштовностями та манекенами, i чорний алюмiнiй хмарочосiв, що своєю похмурою величчю зникають десь у темнiй високостi, стискаючи простiр, залишаючи перед нами тiльки вузьку його щiлину, щоб могли ми вилетiти на цю замiську трасу, де Заболотний полегшено, повеселiло скаже: - Нарештi! I, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрiчний вiтерець. Заболотний веде свого б'юїка рiвно, плавко, машина не йде, а пливе, i це, безперечно ж, зараз можна пояснити тiльки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповiтiв Сонi-сан. - Зваж, Лiдо, як їдемо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплiнованiсть? - каже мiй друг, усмiхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цiєї митi перед ним дружина в тiй своїй тривожностi, коли, провiвши нас у путь благословляючим, ще, певно, вiд матерi перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освiтленiм гаражi. Маленька, як дiвчинка, блiда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного пiдземелля пiд його низьким зализобетонним склепiнням, що тримало на собi все громаддя бiлдiнга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами. - Тьотю Соню! - обернувшись, гукнула тодi їй Лiда, i аж вираз болю перебiг дiвчинцi по обличчю, той болiсний вираз так i не сходив, доки вона махала рученям Заболотнiй, котру гаражне пiдземелля поволi зашторювало сталлю дверей. I зараз в дорозi чомусь виникає в уявi та сценка з тендiтною постаттю Сонi-сан, залишеної десь там, в гаражнiй печерi серед сталевих балок та бетону. Дорога тим часом нiби втягує нас i думки Лiдинi вже летять уперед. - Зовсiм не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, - каже дiвча. - I перед сном усе думала, хотiла уявити i нiяк не могла... Звiдки вона з'явилась? - В тiм-то й рiч, що подробиць не повiдомляють, - вiдповiдає Заболотний. - Справдi, з чиїх рук придбано? На якому аукцiонi? Чи було її внесено до мiжнародних каталогiв перед цим? Скiльки шедеврiв позникало з музеїв пiд час вiйни... I не лише картини. Де, скажiмо, та "Янтарна кiмната" та рiдкiснi книги-iнкунабули з пограбованих наших бiблiотек?.. Розшукують їх по всьому свiту, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у бруднiй пiтьмi штолень-печер беруться цвiллю, лежать, нiчиєму оковi не досяжнi та ждуть, хто їх знайде, видобуде на свiт... З-пiд обрiю помiтно свiтає, наче там вiдкривається кiнець якогось величезного тунелю, а небо й земля ще майже однаково попелястi, присмерковi; обабiч хайвею сивiє низом якась iмла чи туман, "ото вiн i є, смог, у натурi, - каже Заболотний, помiтивши моє зацiкавлення, - аж куди розпросторив свою владу". Дорога в цих мiсцях стає справдi високою, схожою на дамбу, полотно траси пролягає весь час по насипу. Злiворуч тих смогiв-тума-нiв прозирають силуети якихось промислових споруд, поцяткованi вогнями невiдомого призначення, що свiтять мовби забуто, в них є нiби якась безжиттєвiсть. Може, тому, що такий раннiй час, коли й усi тi гiгантськi темнi споруди серед досвiтнiх туманiв, здається, iснують мовби самi по собi, без людини, без її втручання. Не видно там нiякого руху, хоча газовi факели палають потужно, земля всюди забудована, траса перетинає зону суцiльних мегаполiсiв, де одне мiсто ще не кiнчилось, а вже вочинаеться друге, це переходить в iнше, зрощується з ним, зливаючись в однакову похмурiсть потужного, але нiби не для людини, а для роботiв призначеного життя. Ось тягнеться котре вже iндустрiйне поселення, за ним випливають з димiв знову заводи, промелькують чорнi довжелезнi цехи, хащi трансформаторiв, пакгаузи з гофрованого сталевого листа, а поряд лиснiють величезнi якiсь болота, вiдстiйники, резервуари, i всюди потопом смоги, смоги, смоги... Дедалi виразнiше чуємо характерний сморiд хiмiчних заводiв, змiшаний iз затхлим духом болiт. Коли б хто задумав ставити фiльм-засторогу про те, що може чекати планету завтра, змалювати картину, як задихається вона вiд власної промислової надпотужностi, вiд рiзних ядучих випарiв та нечистот, - то тут для такого фiльму вистачило б натури вдосталь. Темна купа прокопчених споруд, i знову, пiдступаючи аж до самої траси, маслянисто проблискують якiсь води, важкi, не-зрушнi, зачервоненi по сталевому тлу полум'ям заводських заграв. Бо заводи стоять десь поруч, зануренi у власнi дими та в туман, таке враження, що й самi заводи розкинулись на болотах серед своїх намертво отруєних вод, куди вони щоденно скидають все новi й новi потоки смердючих всевбивчих вiдходiв. Вiн всюди тут, цей важкий незникаючий сморiд. - Ну ти ж i вибрав маршрут, - кажу до Заболотного. - Хто б додумав, що шлях до Мадонни пролягатиме крiзь таке пекло... - Когай, сказали б японцi, - вибачливо миркає Заболотний. - Повiдомлялося, що вiдстiйникiв тут уже поменшало, а тим часом... Ну, та, сподiваюсь, це скоро кiнчиться. Мегаполiси пливуть i пливуть попiд небокраєм, напiв-потонувши в iмлах, в природних чи, може, хiмiчних туманах. Подеколи заводи вiддаляються, потiм знову пiдступають до траси, тодi з хмаровиння диму прориваються цiлi клуб'я промислових вогнiв, багряних, як рани, - газовi печi там палають, чи що... Бiля самого полотна автостради ще частiше мелькають плеса важких, лиснючих вод з розтеклими в них вогнями реклам, цiлi дзеркала їх, забарвлених рекламами плес, лежать тут на водi в болотянiй незрушностi, а поруч беззахисне щуляться сiрi кущики очеретiв. - То кущики справжнi, не синтетичнi, - пiдбадьорливо кидає в бiк очеретiв Заболотний. - А взагалi правду ти кажеш: пекло. Чорнi отi мегаполiси, що розповзлися чортзна-куди, i цi смердючi озера-вiдстiйники, вся отак методично, поступово й без намiру вбита природа - все волає до нас, людей... Ще одна засторога нашому братовi, жителевi планети: дивись! Бо можливий i такий варант... Просто дивно: серед такого промислового могуття i раптом цiле царство нечистот... зона змертвiлих болiт... - Це тi болота, - пояснює Заболотний, - куди мафiозо викидають тiла своїх жертв. Нiхто не знає, скiльки Людських життiв у цих трясовинах потоплено... Траса, вражаючи прямизною, летить далi й далi через болота, прокладена нiби пiд лiнiйку. Нестерпно довго тягнеться наша дорога через цей гiгантський, окутаний димами та смогом промисловий район, кiнця не видно закопченому цьому краєвi, де хiмiчнi хмари не зникають, де заводському громаддю аж тiсно вiд самого себе, i землi вже нiби важко утримувати вагу "впоруд на собi; пан Смог володарює над похмурим цим регiоном, де все задихається у власних випарах, де мiста, що ранiш iснували поокремо, овiянi польовими та Океанськими леготами-вiтрами, тепер позростались в темнi загазованi мегаполiси, втратили назви, iмепа, розгубили тепло людських мiкроклiматiв, мовби якiсь чорнi мойри зоднаковiлостi прирекли їх в усьому уподiбнитись мiж собою, стати безiменною iндустрiйною величчю; життя тут наче змирилось i з нечистотами, i з нестачею кисню, i з неприродною скупченiстю, селища звикли бути постiйно окутанi спiльною на всiх жовто-бурою ковдрою ядучих хмар, важко навислих над цiлим краєм. Чисте повiтря десь там, над океаном, а тут дими, гази, сморiд вiдстiйникiв, гнитво болiт... I цим ось дихати? Вiд колиски i до могили? Мiльйони людей мешкають тут, а враження цiлковитого моторошного безлюддя. Близькi й далекi вогнi волають мовби нi до кого. Тiльки дорога живе. Здається, саме дороги, ось такi траси дедалi частiше стають засобом iснування сучасної людини. Помiж машинами мчать житла людськi - цiлi будиночки на колесах, з фiранками на вiкнах. Комфортабельно i весь час у русi, в гонитвi, певне ж, за щастям... Машини шумлять потоком, летять нескiнченною рiкою, якби кому забаглось перейти дорогу - нема де! Стугонять велетенськi радiофiкованi фургони, потужнi трайлери, що вдень i вночi перевозять вантажi на далекi вiдстанi, вони женуть чимдуж, бо треба, треба; швидше довезеш - бiльше заробиш!.. На узбiччi хайвею для пiшохiдця не залишено анi смужки - пiшохiдцiв хайвеї не визнають, вважається, що таких нема, все для машин, для машин!.. Лише акуратнi стовпчики, схожi на верстовi, раз у раз виникають, миготять уподовж дороги, i на кожному з таких стовпчикiв - будьте ласкавi: телефонний апарат... - Сервiс, - вiдзначає Заболотний. - Що скажеш? - Зручно. А Лiда додає: - Будь-звiдки можна викликати Софiю Iванiвну, коли що трапиться. - В дорозi про таке не говоримо, - суворо вiдказує Заболотний. - Трапитись нiчого не повинно... Дорога летить, i це нiби летить самий час. Сутiнь досвiтку змiниться короткою зорею, потiм свiтлом дня, змiнюватиметься живопис ландшафтiв, зазнає змiн i настрiй людей подорожнiх, та тiльки вона, ця швидкiсна траса, буде байдужа до всього: для траси з мiцним її покриттям, з її гарматним гуркотом, з невпинним багаторядвим рухом - в один бiк i в другий - iснує тiльки один вияв життя, тiльки цей нестримний шал гонитви. Дивна рiч, при всiй могутностi руху вчувається в ньому якась неповнота, вiн позбавлений чогось iстотного, летять навстрiч горбатi контейнери, летить залiзо, змигують мимо тебе цятки чиїхось облич, але виразiв їхнiх не вгледiти, нiчийого голосу ти не почуєш, хай би як вiн волав до тебе, - тут чуєш тiльки свист, двигтiння, джухкаючi вишуми швидкостей. У потоцi лiмузинiв, скромних i розкiшних, звичайних i броньованих-куленепробивних, серед авто найновiших моделей, що мчать щодуху, серед усiх цих красенiв яскравих, мов птахи тропiчнi, блискучих, грацiозно-легких, владно двиготять сталевi бронтозаври дорiг - далекорейсовi тонновики, що, ревучи, цiлодобово мчать з вантажами по трасах в несамовитому русi. Обiч нас стугонить величезний контейнер-автомобiлевоз: новiсiнькi, щойно з заводу легковi останньої моделi ярусами копичаться на ньому, позлазившись, мов жуки-скарабеї, лиснiють кузовами в погрозливiй близькостi вiд нас; за контейнером двигтить ще потужнiший великоваговик, багатоосьовий трайлер повен цементних блокiв, залiзобетонних конструкцiй - перевозить їх кудись на далекi вiдстанi... Зустрiчний дощик прокрапав по склу, нiби спецiально, щоб збадьорити Заболотного, бо ж дощик в дорогу - це, як Соня сказала б, добра прикмета... Повинно б уже розвиднитись, однак вiд хмар, що розповзлись по небу й кудись цей дощик, понесли, на певний час аж посутенiло, щоправда, ненадовго, i тепер ось нiби вдруге розвидняється, дедалi помiтнiше новий день вступає в свої права. - Нi, воно таки днiє, - каже Заболотний. - Закуримо, щоб дома не журились... I рука його знову тягнеться до сигарет, пальцi, як i ранiш, одразу й безпомильно вгадують, де саме лежить пачка, один рух, другий, короткий, точний, - i сигарету запалено, вже вона в'ється димком, а погляд водiя незалежно вiд цього весь час невiдривне - на трасу, де нам ще буде миль та миль. - Скiльки йдемо? - цiкавиться Лiда. - Все в нормi, Лiдо, хоча можна трохи й веселiше, - i Заболотний набавляє швидкiсть. Цятки сигнальних вогнiв, цiлi грона мокро розблислих рубiнiв заповнили перед нами всю трасу. Вiд самого досвiтку незлiченно й незникно червонiють вони перед нами на "кадилаках", б'юїках, "Лiнкольнах", "мерседесах", весь час вiддаляючись в iмли свiтання, плавко й невлов-но втiкаючи. Щось вони менi нагадують своєю вишне-вiстю, але що? Запитую Заболотного, чи не викликають i в нього тi рубiни якихось асоцiацiй. Мовчить якусь часину мiй друг. Потiм каже задумливо: - По-моєму, чимось схожi вони на Романовi яблука... Так, так, то все втiкають вiд нас яблука Романа-степового... IV Як то все далеко було! Було десь у нашiм дитячiм палеолiтi, де ще тiльки маревнi рiки струменiли нам у степу, як образ чистоти й вiчного руху, i все було переповнене свiтлом, все живе в пестощах млiло пiд ласкавим, найласкавiшим сонцем нашого тернiвщанського лiта! Звiдти ми з Заболотним, де польова дорiжка побiгла не-вiдь-куди помiж голубими житами, високими, мов хмарочоси! Де єдиний лайнер - Романова бджола, прогувши над тобою, далi погула над хлiбами, полетiла у бiлий-бiлий, налитий сяйвом свiт. Все там буде iнакше, iнакше... Ще були ми там безтитульнi, майже безiменнi, була просто "пасльоновi дiти". Досвiд i знання не обтяжували нас; дрiбнi пастушата, зляскуючи батогами в повiтрi, ми й думки собi не завдавали, вiд чого той зляск, навiть не пiдозрювали, що то ж i є та мить, коли кiнчик батога долає звуковий бар'єр! Такi речi були там поза межами нашого пiзнання, але хiба ми були вiд того менше щасливi? I цей Кирило Заболотний, що обгасав уже пiвсвiту, що знає планету незгiрше, нiж знав колись рiдну свою Тернiвщину з усiма її ярами та приярками, вiн був у тiй нашiй тернiвщанськiй далечi просто Кириком, вдат-ним на рiзнi вигадки бешкетником, котрий у школi з-помiж нас вирiзнявся не лише веселiстю вдачi, а ще й чуднуватим своїм iм'ям, бо ж справдi чудне: хоч як його читай - злiва чи справа, вiд початку чи вiд кiнця, - а воно все буде Кирик та й Кирик!.. Таке iм'я теж було для нас предметом розваги, бо хiба ж не дивина - з усiх бокiв однакове, кругле й мiцне, мов горiх! Коли я пробую намалювати Лiдi, яким був цей Кирик десь там у наших степах, дiвча просто вiри не йме, Лiда майже певна, що Кирило Петрович був завжди дорослим i що нiяк не могли його вигнати з класу за нестриже-нiсть, за те, що "у вухах гречка росте", якщо вже де життя його й починалось, то радше воно починалося в небi, в кабiнi "яструбка"... Це вона може уявити, решту... Щоб iз бешкетникiв виходили дипломати? Лiда знизує недовiрливо плечем. - В лiтах дитинства, - каже згодом до мене Заболотний, - можливо закодовано щось вельми для душi необхiдне, таке, що потiм упродовж усього життя позначається на наших цiлком "дорослих" вчинках... Ти як вважаєш? Допускаєш таку можливiсть? - Чому ж нi... Закодовано, але що саме? Чому одне вивiтрилось, а iнше... Мимохiдь кинуте кимось слово, добре або глумливе, дайня чиясь випадкова ласка або нiби зовсiм маленька образа: кривда чи, навпаки, пiдтримка - чому, вони мають здатнiсть оживати? Чому звiдси, де ми зараз мчимо, такою значною постає кожна росинка в тому нашому свiтанковому блакитному свiтi? Сухе тепло серпневого степу, що й сюди його чуєш... Терники, шипшина та глiд по байраках... Птахи з гнiздами, рiзнi комашки... А нашi балки коноплянi, з духом сонця, з вербами, що розiмлiли пiд кручею!.. Тодi вони були нiби нiщо, а зараз чомусь так багато важать! Навеснi, тiльки сонце пригрiло, тiльки закурликало в небi, вже, мов дикунчата, босi вискакуєм з хат, знудженi за зиму, галасуєм, не тямлячись вiд захвату, кидаєм у небо шапки, солому, палiччя: "Гуси, гуси, нате вам на гнiздо!.." Бо птахи - то ж нашi найпершi друзi. Жай-воронча всю весну дзвенить над степом, як частка твоєї душi... Невидимi пташата всюди висять над полями й сиплють, сиплють срiблястий спiв... Жайвiр тодi не боявся людини. Пiд ноги жниварям кинеться, рятуючись вiд кiбця... Дядько Роман, орючи, гнiздечко пiдбере, перекладе на рiллю, другу борозну йде, а пташка вже сидить на гнiздi, не злiтає... А тi розблизкотiлi макiвки церков по обрiях, що найперше означали для нас ярмарки, храми, довгождану нагороду за всi твої пастушачi труди... Сарматське рипiння колiс, iржання коней, цукерки довгi, в китицях, i неодмiнно якась подiя, що весь ярмарок сколихне... А якою музикою вiдтворити той настрiй, що охоплював вас, малих, коли пiсля спеки в степу хмара заходить... Збившись гуртиком, стоїмо, дивимось, а вона, темна, встає десь iз-за Бiлогрудових хуторiв, сонце закрила, насувається, грiзна, волохата, з бiлуватими пасмами... "То град, - каже тихо котрийсь, - градова хмара". I так стане тривожно одразу... А блискавка як блисконе, як вдарить поблизу своїм списом у жита, "аж землю прооре" (бiгаємо потiм дивитись, шукати слiд блискавки)... Одначе все починається з балок, де ми, позбiгавшись, граємось, б'ємось, плачемо i миримось, де так гарно i солов'ям, i дiтям... Роса по балках така, що коли треба ноги помити чи ранiшнiй сон розiгнати, то бiжи мерщiй, де споряпi та лопухи, там вона така краплиста, що й себе заспаного в краплинi побачиш... А в степу! Там ро-свчка буде тепла, там вена виблискує i в чашечках бiлої березки, i на стебельцях жита, i червоний горошок свiтиться нею, i рiзве польове квiття, що радiє кожною квiтивкою, розбризкане всюди по межах серед дозрiваючих нив. I нiколи не втратить той вранiшнiй свiт для нас своєї росяної, свiтлоносної сили та свiжостi, нiде й нiщо не погасить в душi тiєї ранкової зорi, що цвiте нам iз-за тернiвщанської, з байраками-глинищами, гори, що тодi здавалась тобi малому такою високою. Як поволi там рухався час, а лiто - воно тяглося цiлу вiчнiсть! Адже i все, що тодi з нами вiдбувалось, наче вiдбувалось на iншiй планетi. Нiхто там iз нас не повинен був зникнути, ми були там немрущi i неминущi, здавалось, завжди ми будемо, i нiколи не знатимем втрат, i, щасливi своєю дитячою дружбою, завжди будем такi, якi є. Ще не млоїли нас думи, що розвiянi будем по свiту i що комусь вiдведено буде довгi лiта, а комусь короткi, тому судитиметься подвиг на полi бою й золота весна Перемоги, а iншому концтабiрна мученицька смерть чи випаде, бути пропащим безвiсти, i що тiльки якась неймовiрнiсть зможе котрихось iз нас, вихопивши з життєвих безвiстей, знову зблизити, звести десь отак у дорозi, на бистринi залiзної цiєї рiки. Ми ще там не знали, що чого варте, для нас ще не були цiннiстю тi вишневi вранiшнi зорi, i тi прекраснi дощi, якi щолiта висiли по наших обрiях, i те напоєне сонцем найчистiше повiтря, що, розлите океаном вiд небес до небес, кришталево свiтиться i мерехтить над нашими тернiвщанськими стернями. Не думали ми там про вiчнiсть, але вiдчуття її носили в собi. Все довколишнє здавалося неминущим, не пiд-датдим нiякiй руїнi, i серед людей для нас не було смертних, все нас оточували невмирущi! Роман-степовий, скажiмо, був для нас вiчним, неперебутним, вiн не мiг зникнути так само, як його садок, i музикою наповненi вулики, i все на свiтi з'явилося лише для того, щоб бути й бути, нiщо не зруйнується i нiхто не зникне, - з таким ми жили вiдчуттям. Може, оце й було закодовано в тих лiтах? А гени совiстi? А вiдчуття справедливостi, що раз у раз пробивалося? Певне, мало ж i воно якийсь свiй генетичний код? А чи не звiдти .й сама ця невтоленнiсть, жага хлоп'яча, що й досi ганяє Кдрщса по свiту, хоча тепер у нього лиш усмiшку викличуть тернiвщанськi юнi зайдиголови, отi ми, простодушнi й задичавленi, котрi, зупинившись десь на Козячiй срiблястiй могилi й позадиравши лоби, мiря-, ють очима височiнь, занурюють погляди в блакить та питаються самi себе: "Чи далеко ж до неба?" А хмари, що потiм попливуть над нами, заволiкаюче блакить, будуть сповненi життя своєрiдного й таємничого, якщо бiлi-бiлi, то на них вiдпливають душi померлих людей, вiдпливають по небесних дорогах прямiсiнько в рай, котрий уявляється нам в образi тихих, розквiтлих вишневих садкiв, коли навеснi вiд їхнього цвiту аж повиднiшає в нашiй Тернiвщинi; а хмари чорнi, волохатi, грiзнi - тi несуть на собi тяжких грiшникiв, часом дуже схожих на декотрих хутiрських мугирiв у чумарках, що, понабиравши собi з нашої слободи на лiто батрачат, не вiдпускають їх потiм додому навiть у храмовi свята, так i не бачать своїх дiтей тернiвщанськi матерi до самих холодiв, до покрови!.. Якщо ж хмари принесуть нам дощ, що лине, мов з вiдра, та ще й градини почнуть пiдскакувати на шляху бiлими кульками, то матерi тернiвщанськi з примовкою "свят! свят!" злякано викидатимуть на подвiр'я дерев'янi лопати, якими саджають до печi хлiб, це для того, щоб град припинився, i небо, побачивши лопати на подвiр'ях, одразу ж припиняє градове бомбування, а нам, хлопчакам, пiсля такої з градом зливи стане иа душi ще веселiше, радiснi, в телячому захватi, ми бiгатимем по спiненiй, з бульбашками водi, що цiлими озеречками позаливає зеленi, м'якi споришi i в якiй бродити нам так лоскiтно, так приємно!.. А згори, вiд толоки, всiма тернiвщанськими рiвчаками, пiнячись, весело гуркоче нова й нова, така незвична для нас небесна вода. О, яке ми тодi переживали душевне пiднесення!.. Грiм уже вiдкотивсь за Улинiвку, небо над нами очистилось, i в нас нiби свято. Якщо ж дощ захопив нас у степу, то, промоклi до рубця, ми в такий день маєм право гнати худобу додому ранiше, бредемо в облиплих сорочках, повертаючись, наче з битви, матерi зустрiчають нас перестрашено, а ми тiльки смiємось, збуджено дiлимось щойно пережитим, хвалячись, як градини мiцнi, завбiльшки з перепелине яйце, вiдскакували вiд наших ще мiцнiших лобiв, ми ж при цьому не ховались, бо де там сховаєшся вiд таких градин у вiдкритiм степу! Ну, якщо близько баштан, - то в курiнь, де пахне сiном i динями, а якщо це поблизу Романового хутiрця, - то гайда пiд повiтку до дядька Романа, он вiн, весело махаючи нам, бiжить через подвiр'я, накинувши на голову рiжечком догори вивернутий мiшок, - з тим рiжечком-хохолком дядько Роман для нас схожий на одуда чи на iншого смiшного якогось птаха... Щолiта бачимо, як вiн перебiгає пiд добiщем подвiр'я, накинувши на голову мiшок, i щолiта Роман веселить нас своєю схожiстю з якимось чубатим птахом! Навiть осiнь не наганяла смуткiв на нас своїми безконечними мряками, негодою та вiтрами, не лякаяа й зима, дарма що багатьом нашим героям доводилось зимувати на печi, бо взутись нема в що, сиди цiлi днi в хатi, де допiзна тiльки прядка гуде та пiсня жiноча неголосно ллється, а школяревi до читанки пiдморгує каганець-слiпачок: "Буде тобi провiдниця - ясная зорниця!" Юна, переповнена мрiями душа знаходила вiдраду i в тому елементарному свiтi, де найскладнiшою машиною була прядка, де пломiнчик на гнотику був єдиним неоном ваших осiннiх ночей, де взямку смiливий маляр-мороз малював по вiкнах буйнi свої вiтражi - бiлi розгонистi папоротi, лiлеї, химерне квiття тропiкiв... Та все ж наближений пам'яттю степ наш чомусь найчастiше постає менi в сонцедення, в слiпучу спеку, коли марево прозорою рiкою бiжить i бiжить по телятникiв-ських горбах, перетiкає через бреусiвську дорогу, i небо аж побiлiє вiд власної свiтлостi, на ньому нiде нi хмарини, лише по обрiях iскристим бджоляним золотом ряхтять макiвки церков в Улинiвцi та Озерах. У храмовi свята там будуть ярмарки з каруселями, з бiйками, з циганами, з кiньми, - невiдомо тiльки, чи вiзьмуть нас на тi дива iз собою дорослi... Тож шануйся, коли корову пасеш, щоб не пiшла вона в шкоду, дивись, не дрiмай... А на сон хилить, бо рано збудили, а сонце не рухається, бо л; лiто, воно таке довге, та що там лiто - тодi i звичайний день триває для нас цiлу вiчнiсть! Звечора тебе не вкладуть, гасаєш з хлопцями по балках та левадах, де пiд кожною вербою шепочуться, пирскають смiхом закоханi, а нам так цiкаво ж знати про їхнi тайнощi, хто кого любить, хто за ким сохне, хто до кого залицяється... Як їх наслухатись, то здається, що весь свiт тiльки й переповнений любов'ю та ревнощами! Тож звечора тобi не до сну, а вранцi тебе не добудяться, лоскочуть, зi смiхом тягають сонпого по долiвцi за руки й за ноги, а ти вкручуєшся в ряднину, тобi ще б хоч хвильку поспати! "Вставай, вставай, парубче! До працi пора". - "Ой, ще хоч трiнь-трiнечки..." - "Треба було не бiгати До пiвночi... Вставай, вставай!.." I чиясь лагiдна рука лоскоче, щоб розбуркати тебе, бо ж справдi пора виганяти, скоро сонце зiйде, вже он небо грає зорею... Грає зорею! Вискочиш на подвiр'я, а по той бiк балки, iз-за гори, небо над глинищами все палає, цвiте! В Тернiвщинi нашiй вулички глибокi, бо стiльки ж по них поколiнь перейшло, до самої глини повибивали землю своєю ходьбою тi, що до пас тут жили колись. Iдеш наче ровом, i колюча дереза, в'ючись по горбах, нависав з обох бокiв над тобою. У вуличцi повно пухкої пилюки, нона пiсля ночi прохолодна, а на толоцi там i споришець тобi босi ноги росою полоскоче - це остаточно розганяє сон. Хай малий, та все ж трудiвник, жепеш свою корiвчину пасти, десь за тобою сонце, сходячи, крiзь дерезу спiлим кавуном червонiє, i, коли опинишся iз своею Рябою за школою, на рiвному, де польова дорiжка лягла ген-ген у бiлий свiт, бачиш, яка вiд тебе тiнь мiж хлiбами посувається величезна. Довго ж доведеться чекати, доки вона, ота тiнь, зменшиться аж до такої, що зможеш її переступити, бо тiльки тодi (не ранiш) можна буде повертатися додому на обiд. Степ вiдкривається одразу за школою, а в далечi попiд небом садки синiють хутiрськi - вся наша Тернiвщина оточена хуторами, з якими вона вiчно не в миру. А десь на пiвдорозi мiж далекими Кишкiвськими хуторами, мiж Вигурiвщиною i нашою слободою маленьким острiвцем серед хлiбiв виднiється ще один хутiрець, вранiшнє сонце вже лягло на його три тополi: живе там Роман-степовий садiвник i бджоляр, а при ньому Надька, смаглочола донька його, що вчилась у Полтавi на фельдшерку, а от щастя не склалося - до батька повернулась з дитям, що вродилось у неї невiдомо й вiд кого... Тернiвщина багата вродливими дiвчатами, в недiлю як висиплють на толоку, - тiльки дивись! Одначе Надька Винникова, всi визнають, найперша з наших красунь, не даремно ж вона росою та зорею вмивається, - так про неї кажуть тернiв-щавськi жiнки. Не раз начебто бачили, як вона раненько бреде по колiна в росах на край садка, де на лопухах роса - як вода, озирнеться, наххлиться i... Не iнакше росою та зорею вмита, мабуть, i зараз десь там стоїть, край батькового садка, свiтячись яйцем до схiд сонця, вранiшня, свiжа пiсля свого чарiвницького вмивання... Зблизька ми побачимо її, ту красуню Випнинiхну, тiльки згодом, коли хлiба поскошують i нам буде вiльно насти всюди по стернях та коли ми цiлою ватагою ходитимем до Романа Винника, щоб набрати з його колодязя води. Поки що ж нам, пастушатам, доводиться пасти поокре-мо, водячи своїх корiвок за налигачi по межах, де для них багато наросло пирiю, чи ось по такiй польовiй дорiжцi, де Ряба твоя, поволi посуваючись, чепурно вищипує м'який споришець попiд самим житом, що стiною, вище за тебе, гояубiє край дороги. Паси та пильнуй, щоб не хапнула твоя ласуха чийогось колоска, бо тiльки лизне, одразу де й вiзьметься господар, налетить, нагримає, а то й вуха намне... Кирик о цiй порi вiд тебе далеко, десь вiн аж за третiм горбом пасе, загубився з корiвчиною серед хлiбiв, а ти тут блукаєш по межах або вподовж польової дорiжки, що, безлюдна, задумана якась, побiгла й побiгла помiж хлiбами, невiдомо й куди. Струмує повiтря, тиша млiє, i нiде нiкого. Сам-один. Спiймаєш коника-стрибунця i чуєш, як вiн, маленький, рветься в тебе крiзь пальцi своїм пругким, повним енергiї тiльцем, а ти, маючи безмежну владу над ним, над його життям i смертю, тримаєш це трiпотливе створiння й роздумуєш: пустити чи нi? Жити йому чи не жити? I якщо не залишилось удома прожерливе галченя, що його маєш годувати, тодi доля стрибунцевi усмiхнеться, пiдкинеш його з долонi: живи! I зникне в житах твiй зелений крилатий кiнь щастя, що його тепер уже не зловити, хiба сам колись iзрине, нагадає тобi про себе аж ось на такому хайвеї. Зупинився, не рухається наш степовий час. Дрiмає дорога, небом укрита. Повiтря незрушне, склисте. Сонце нiби припнуте налигачем на мiсцi, нiяк не хоче рухатись до тiєї позначки, коли тiнь твоя так зменшиться, що вже зможеш її переступити чи бодай перестрибнути, добре знапружившись. Так сумно тобi самому, повитому в цю бринливу тишу степову, де лиш твоя дитяча самотнiсть перекликається через пагорби й жита з Кириковою самотнiстю. Звiдкись нiби пiсня сумовита до тебе долiтає, чиясь мати-птиця людським голосом скаржиться: "В мене дiти-малолiти, не здужають в степ летiти..." I враз ти ось вирiс, стаєш завбiльшки як вранiшня тiнь, i тебе вже кудись проводжають, тужать за тобою, а ти втiшаєш, щоб не плакали, бо ж дощi змиють тобi головоньку, а розчешуть дрiбнi терни... I знову сам, сам. Зустрiнеться тобi товаришем тут хiба що стовпчик межовий, що ниви чиїсь розполовинює, вилiзеш на нього, зовсiм як у тiй колядцi, складенiй для найменших: Я маленький хлопчик, Злiз на стовпчик, У дудочку граю, Всiх вас забавляю... Стоїш на стовпчику мiж хлiбами, гукаєш десь туди, аж за третє жито: - Кирику-у-у! А у вiдповiдь: - У-у-у! Лиш луна голос подає. Ще бiльший смуток облягає тебе. Жодної душi на весь степ. Дорога, як i ранiше, безлюдна. Давно вже промчав своїм рисаком набундючений Кишка-молодший, що розводить у себе на хуторi породистих коней, промчав бiгунками аж до нашої школи й назад - то вiн щодня пробiгає свого рисака, готує до ярмарку чи до якоїсь виставки. Пiвпудовi пiдкови в того коня, щоб вище грудей викидав копита, якомога бiльше загрiбав повiтря. Так i летить на тебе, розкидаючи пiну: рот у копя роздертий вудилами, в молодого хазяїна - мiцно стулений. Промчав - i нема, тiльки осад на душi вiд того, як iiеприязпо глипнув Кишка у твiй бiк, нiби ти в чомусь перед ним завинив, нiби на його землi пасеш, хоч дорога - вона ж нiчия... Зникли бiгунки мiж хлiбами, i знов нiкого, знов безгомiння, тиша. Коник десь просюркоче. Перепiлка в хлiбах пiдпадьомкнула i вмовкла. I в небi нi хмарини, i наче янголи спiвають - все щось бринить i бринить. Чи то степ бринить нагрiваючись? У такi години з Кириком, вiрним товаришем, тiльки i єднає тебе тонюсiнька невидима струна золота - її напнуло мiж вами Романове бджолоня, щойно прогувши в повiтрi! Бо ж о цiй порi, коли красуються жита, всi нашi ниви медом пахнуть! Бджолам тiльки лiтай i лiтай, кожнiй є робота. Тим, хто пасе на налигачi, звичайно, тiсно в степу серед безлiчi меж, а їм, Романовим трудiвницям, - роздолля. Ось знов котрась гуде над колоссям басовою струною, просто бiля тебе йде на посадку: знайшла, що шукала! Зачудовано стежиш, як бджола вкублюється там, унизу, в затiнену, може, ще й з росичкою на днi польову квiтку. Почуваєш, як їй приємно, коли вона купається в квiтцi, занурюючись глибше й глибше... Хай то буде навiть будяк, бджола й тут занурюється з головою, вона аж стогне вiд насолоди та щастя! I так цiле лiто, не знаючи втоми, трудиться самозабутньо - з нiчого мед бере! З Кириком ми зустрiнемось в обiдню пору, коли приженемо корiв доїти. Вiн, власне, пасе не свою, а тiтчину Ганнину, що в неї дiтей нема. Це йому по малолiтству пiльга випадав така: не вiддано Кирика, як старших братiв, на хутори, прилаштовано пастушком у своєї далекої родички. Доки тiтка Ганна сидить з дiйницею пiд коровою, Кирик зеленим вiттям вiдганяє мух вiд корови, щоб не хвицьнула ногою або хвостом та не перекинула молоко.. Потiм теля пiдпустить, хай посмокче на завершення... А i цей обов'язок виконано, тодi ми, скучивши один за одним, збiжимось нарештi десь у балцi бiля ковбанi, що вода в нiй перегрiта, аж гаряча, i вся кишить пуголовками, з яких потiм жаби виростають здоровеннi, мов крокодили... Там, у лiтеплах, i ми побовтаємося досхочу. В скаламученiй водi повно планктону, як ми сказали б тепер, чи iншої, схожої на нього, живностi, в цих парких водах добре почувається все живе - i пуголовки, в рачки, й довгоногi комахи, що, мов ковзанярi, бiгають поводi, - з таких перегрiтих ковбань-калабань (як вам уява малювала в школi) зароджувалось у даввiх даввах життя на планетi. Iнодi, буває, провiдаємо в обiдню пору латиша бiля його рудої напiвземлянки у глинищах. Живе бiдно, а чисто, квiти любить, мальва пiд вiконцем пелюстками горить... Присядемо й дивимось, як цей наш Ян Янович запускає свою дивовижну прядку, тiльки не ту, що сирову прядив'яну нитку веде, його пристрiй виводить "нитку iз глини". З клубка зволоженого рудого мiсива латиш тут тобi на очах "випряде" щось таке, що тiльки ойкнеш у захватi. Цього червоного латиша батько Кирикiв привiз з-пiд Перекопу, ще тодi вони, бувши у вiйську, товаришували, i, коли виявилось, що пiсля громадянської Яну Яновичу нема куди повертатись. Заболотний-старший забрав його до себе в Тернiвщину. Ось так доля їх порiднила. I зараз вони нерозлучнi, разом доношують свої перекопськi шинелi, на сходку вирушають щораз удвох. Невсипущий Ян Янович, за порадою свого друга, спорудив собi напiвземлянку у глинищах якраз поруч iз давньою, ще, мабуть, прадiдiвською хатиною Заболотних, i мiсце виявилось просто-таки щасливим... Око в•цього Яна Яновича несхибне, тiльки глянув на нашу глину, одразу визначив: "Ваша глина повинна бути спiвуча, бо тут солов'їв повно!" I не минуло багато часу, як хлопцi Заболотного (спершу вони, а за ними i вся малеча слобiдська) вже свистiли в латишевi, випаленi з глини свищики, хай не дуже зграбнi, але голоснi й пiвником розмальованi, завдяки чому вироби цi користувались бурхливим попитом на наших ярмарках. Глини у нас стiльки, що на весь свiт вистачило б, тож, маючи поруч себе її невичерпнi родовища, Ян Янович принатурився, крiм свищикiв, робити й багато iнших речей, потрiбних для вжитку людям. Невдовзi завiв собi вiн оцю чудернацьку крутилку, що мовби все йому робить сама, крутиться, аж виспiвує ницьма налаштованим кружалом-колесом, а латиш, схилившись, пильно щось там виворожує над своєю мудрою глиною. Лиш пальцем її легенько торкне, оживить безформну зволожену масу, i мигком, без жодних зусиль, з неї само щось вилазить, росте, виростає, i - дивись! - перед тобою вже викруглилась мисочка, глечик, або макортетик, або ще яка посудина, схожа на тi тикви-ропавки, що все лiто ростуть по тернiвщанських городах. Найдивнiших форм бувають тi тикви, родичi гарбузовi, що їх природа лiпить повiльно, протягом лiта, нiби щоб дати латишевi взiрцi для глиняних його творiнь. Ось так - то па калабанi, то бiля латиша - перебудеш найбiльшу спеку, i знов у степ, де тобi годинами стирчати бiля корови з налигачем у руцi, зате увечерi, коли женемо худобу додому, так гарно на душi, бо ж день нарештi кiнчився, i всi хлопчаки, хоч по яких ви межах блукали, знову зiйдетесь у Тернiвщинi, в глибоких її вуличках, де куряви повно! Ви й самi навмисне її здiймаєте, збиваєте хмарою, де пройдете - коров'ячi роги потонуть у розпилюженому теплому золотi заходу. Вже ви й прийшли, прокушпелили, мов кiннота, а здiйняте вами червоне хмаровище, не танучи, довго стоятиме уподовж вулички, де в самiм кiнцi, мiж навислими пасмами дерези, якраз вкублюється на спочинок вже тепер не жарке, зовсiм близьке до вас сонце. А потiм, надто ж як буде це пiд недiлю, скiльки гукiв та спiвiв до пiзньої почi не даватимуть спати вашiй Тернiвщинi! Обiв'ють її зi всiх куткiв, перекликаючись мiж собою, когось вигукуючи в левади, комусь признаючись пiснею в коханнi, у своїх палких почуттях... Над балкою край Тихонової левади темнiє величезна вербова колода-корчомака, кимось давно її приладновано так, що вона нагадує величезне крiсло, тут вечорами обнiмки-цiлунка, - тайнолюбнi парочки, влаштувавшись на вербовому тронi, замлiвають в обiймах, сидять, раюють допiзна, i скiльки буде сказано слiв там голубливих, найпестливiших, а ви, малеча, защухнувши в темрявi за корчомакою, маєте змогу теж долучитися до тих освiдчень, шепотiв та секретiв, дiзнатись, котрий же з наших парубкiв знов за тiєю Винникiвною мре. - А пiсень скiльки в нас там спiвали, - каже вiд керма Заболотний. - Скiльки їх знала сама наша Тернiвщина!.. Ми з ним починаєм пригадувати той далекий тернiвщанський репертуар i, коли вдається пригадати щось напiвзабуте, щиро цьому радiємо, i навiть Лiда тiшиться нашою напiвгрою, весь час дослухаючись до нас обох зацiкавлено, справдi, видно, сприймаючи це все як дитячу гру-вiдгадайку. Коли нам щось не дається, не ловиться, коли якийсь рядок з пiснi виявиться так забутим, що ми довго не можем його видобути з пам'ятi, Лiда кепкує над нашою забудькуватiстю, i Заболотний, вдаючи ущемленого, каже до неї: - А ми ось тебе проекзаменуємо, всезнайку... I одну за одною загадує Лiдi загадки: - А що росте без кореня? - А що бiжить без повода? - А що плаче без голосу? Мовчить дiвча. Не може вiдгадати. - Отож-бо, - каже задумливо Заболотний. Мою увагу тим часом знов привертає дорога, образ її. Залiзний Дунай могутньо струменить у далеч! Рух, енергiя, швидкiсть - вони тут всевладнi. Тiльки в iм'я чого шматує повiтря ця летюча сила й жага, що дедалi мовби наростає?.. Чи просто iснує, i все? Лишивши позаду смоги-тумани, труєво болiт та вiдстiйникiв, траса вилiтає в тихе свiтло осiннiх полiв, щоб, ковтаючи милi, хапаючи простiр, знову впасти десь там, за обрiєм, в обiйми далечi, в таїну нескiнченностi... V Крiзь лобове, ще на заводi пiдсинене скло налiтає навстрiч ультрамаринове небо, барви хоча й приємної, але неприродної, - принаймнi важко нам у цих ультрамаринах впiзнати небо дитинства, його вiльну, сяючу глибiнь... З кожною милею, з кожною годиною ми ближче до Мадонни, до тiєї небаченої, що так рано нас сьогоднi пiдняла i весь час свiтить нашiй дорозi. Та, до якої мчимо, стає для нас чимось бiльшим, нiж ще одне мистецьке полотно. Невiдомо, якою постане насправдi, але зараз Мадонна вiдчутно збуджує уяву, якимось чаром викликає вiддаленi образи напiвзабутих людей, ще не побачена, для нас вона нiби спалах того прекрасного, що вiдкривалось тодi на раннiх тернiвщанських зорях. Не знаю, як Заболотному, а менi вона, та оповита j тайнощами Мадонна, чомусь уявляється в образi Романової доньки-красунi, що, виринувши десь iз блакитi наших дитячих степових лiт, смаглочола, з дитям на руках, стоїть бiля свого колодязя з журавлем, до якого ми, пастушата, ходимо пити... Ми довго ждали цiєї зустрiчi, мрiяли про неї, блукаючи з худiбкою по цупких пирiєвих межах, та ось хлiба iюскошувано, степ вiдкрився, пускай по стернях корiв куди хоч, наше пастушаче плем'я поєдналось нарештi. Оце життя, оце роздолля, одразу все змiнилось, можем здiйснити тепер будь-яку мрiю: тож уперед, до Романового колодязя, де та стоїть, що росою та зорею вмита! Зiбравшись цiлою ватагою, помiтно пiднесенi духом, вирушаєм до дядька Романа, щоб набрати води з його колодязя i торкнутись поглядом Надьчиної краси. Обвiшанi баклагами, ропавками, наближаємось зi степу соромливо зпiчепим, але ж, нiвроку, щасливим гуртиком, а вона, Романова Надька, молода мати, забачивши пас, уже вийшла, зупинилась у вiльнiй, природнiй поставi пiд колодязним журавлем i, тримаючи на руках своє мале, привiтно вичiкує нас. Звичайно ж, Надька Романова була створена для безсмертних полотен, для пензля великого живописця. Є люди гарнi, а є нiби найгарнiшi з-помiж усiх людей. Така вона. Аж дух тобi перехоплює, коли загледиш її, злегка усмiхнену до тебе, та ще коли вона з щирим спiвчуттям запитає: - А що то в тебе на позi? - Корова наступила... - Ну як же ти... - Загавився, а вона - раз! Нiготь так i зчесала. Нiяк не заживає. - Бо ти його стернею раз у раз обраинмзш, не даєш загоїтись... Ось я тобi перев'яжу. I мов ота дiва з казок, що йшла шляхом iз Киева, несла. срiбну голочку, шовкову ниточку - рапу зашивати, кров замовляти: кров з буйної голови, з рум'яного лиця, з чорних кiс, з карих очей!.. Цвiто цвiтається, рана за-живляється... Справжнього бiлого бинта винесе з хати, йодом змаже тобi того нещасного розтовченого пальця, пече так, що закричав би, але терпиш, хлопцi тобi аж заздрять, понахилявшись, ловлять носами той йодовий дух: як гарно пахне! Що iснує на свiтi йод, ми тодi вперше й дiзнались вiд неї, вiд Надьки Винникiвни. - Терпи, козаче, терпи, - ласкаво примовить, помiтивши, як ти аж зуби стинаєш вiд болю. Iнша б знехтувала тобою, нечупарою, неохайником, а Надька... Сама завжди чиста i коси пахнуть, вимитi в зiллi, а проте наших виразок не боїться, недарма ж на фершалку вчилась у Полтавi, хай i не довчилась через своє загадкове нещасливе кохання... Зацiкавлено оглядає всiх пiдряд, бо в кожного замазюри знайдеться для такої лiкарки вавка, тому капне йоду, тому прикладе подорожника iз сметаною, а тому просто порадить добре свої ноги пошкребти, вiдтерти турицю вiхтем "собачого мила" (є така трава). I хоч ми розумiєм, що вона на нас практикується, однак це в Надьки виходить якось по-доброму, видно ж, коли людина пiклується щиро, схилившись над тобою, наче старша сестра над меншим братом, хоча, сказати б, хто ми їй? Приблукались зi степу бешкетники тернiвщанськi, бруднi, занехаянi, ноги побитi стернями, потрiсканi, виразки кровоточать, в одного щось схоже на лишай, а в другого роззяви вкотре вже нiготь злазить, бо знову, загавившись, ногу коровi пiд ратицю пiдмостив. Очi в Надьки ясно-карi, повнi сонця, вони так i сяють до нас своєю ласкавою глибиною, а нам на неї, пречисту, й глянути нiяково, бо ж ми всi тут грiшники, ми й буркун та кiнськi кiзяки куримо, i негарно лавмось, коли корова, задерши голову, пiшла кудись свiт за очi, а вечорами ще й по садках гасаємо та пiдслуховуємо потай мову закоханих на левадах, чого Надька нiяк би не схвалила. Дядько Роман, видно, десь у вiдлуцi, iнакше б i вiн був тут, з минулих разiв знаємо, що його радує такий пастушачий прихiд, i господар охоче стежить, як донька йото на наших болячках практикується. Доки ми воду беремо, Надька зацiкавлено оглядає нашi баклаги, при цьому Кирик, танучи з гордощiв, пояснює, що цю, справжню, алюмiнiєву, батько йому з Перекопу принiс, iншi ж хочуть привернути Надьчину увагу своїми ропавками, що, на вiдмiну вiд Кирикової посудини, з'явились не з поля битви, а просто на грядках виросли, поряд з гарбузами викохались по наших а городах, набувши за лiто дивовижної форми, природа так химерно їх вилiпила, надала їм такої пластики, що не соромно було б ту ропавку виставити й сьогоднi у му-у аеi модерного мистецтва! Тикву такого сорту й саджають Д саме для того, щоб iз неї виросла, виформувалась посудина, щось на зразок глека або невеликої амфори, - коли посаджене доспiє, виберуть з такої ропавки жабуриння та насiння, i вже вона, висушена на сонцi, набула мiцностi та легкостi, дуже зручно в нiй зберiгати воду, надто ж у косовицю: як наберуть колодязної та постав-а дять пiд полукiпком, вода в ропавцi, наче в термосi, в будь-яку спеку залишається свiжою та прохолодною. Насiння було однакове, а повиростало рiзне, ось хоч би i в нас: в того ропавка формою як глечик, а в iншого J схожа на гусака, i Надьцi, видно, справдi цiкаво їх, жовто-бiлих, золотавих, розглядати, порiвнювати та показувати своєму дитинчатi для забавки. А дитя в неї таке ж смагляве, як i юна мати його, ще й з родимкою на щоцi. Зiркооке, по-дорослому серйозне, чомусь майже нiколи воно не всмiхається, хiба лиш зрiдка, скупенько, самими кутиками уст, - це коли Кирик корчить гримаси чи, ставши на руках, постоїть ногами в небо або якимось iншим вихилясом таки спробує його розсмiшити. Тепер з вiдстанi лiт розумiємо, що приваблювала Надька нас, малечу, не тiльки своєю привiтнiстю та що не жахалася наших виразок, а ще й тим, що зацiкавлення її нашим пастушачим життям було невдаваним, спiвчуття її до нас було природним, до краю щирим, це ж одразу можна вiдчутiї. Помiчали ми також i те, що крiзь її усмiшки раз у раз проривається тiнь не зрозумiлої нам зажури, i навiть дитячим своїм сприйманням ми iнтуїтивно вгадували, що ця молода мати носить якесь горе в душi, мабуть, зв'язане з тим її полтавським нещасливим коханням. Видно, на той час вона вже настраждалась чимало, не один, мабуть, зоряний вечiр провела тут самотою, заглиблена в своє горе, i хоч ми нiчим не могли їй допомогти, однак чутливiстю дитячих душ за смутком молодої матерi туманно вгадували кривду, заподiяну їй, i хотiли б в якийсь спосiб полегшити її долю, - але ж як, як? Малолiтки, чим могли ми зарадити Надьцi, яке зiлля пригасило б, погамувало її дорослий бiль? Та й чи була в цьому потреба? Проймаючись спiвчуттям, ми не розумiли тодi, що життя без болю не буває i що пережитий бiль чи навiть страждання це якраз те, що здатне очищати й поглиблювати життя людської душi. Отже, ми бiля колодязя. По-сестринському дивиться Надька на нас своїми золотаво-карими, вся оповита теплом усмiшки, їй, видно, приємно спостерiгати, як ми, з веселою спрагою припавши, п'ємо iз її дубового, обручем обтягнутого цебра, набираємо колодязної ще й у свої ропавки та баклаги, - це про запас та для тих, хто лишився бiля худоби. Хоч уже й понапивались, а все ще юрмимось бiля колодязя, просто щоб довше тут затриматись, - не хочеться звiдси йти. На прощання ми знову схиляємось над цебром, що, повне колихкої води, так було схоже на оте золоте пiсенне вiдерце, у якому "сосновi клепки й дубове денце"... Ах, яка там солодка була вода, яка смачна! I нiколи не боронили нам її набирати, завжди дозволяють приязно, з душею, - берiть, тягнiть, пийте вволю, тiльки не побийте об цямрини цебра!.. Не те що в iнших хуторян, де, як пiдеш по воду, буркнуть тобi щось нехiтьма, а то и зовсiм не вийдуть навстрiч, тiльки злющi вовкодави аж розриваються, гасаючи на сталевому дротi через двiр, iскрять ланцюгами... Можна було лише здогадуватись, що скучала тут Надька в степу за людьми, та, мабуть, i її донечка ждала наших вiдвiдин, чимось таки розраював її наш вдатний на всякi витiвки Кирик, бо, коли рушаємо, було, вiд колодязя, дiвча благальне гляне на матiр, а Надька, враз присмутнiвши, мовить нам услiд: - Приходьте ж iще... I зажура чується в її голосi. Може, боїться, що ми бiльше не прийдемо, забудемо її? Але хiба те можливо? Всi ж бо ми, хай i "дiти-малолiтки", потаємно закоханi в неї, i не одному з нас мрiялось, як вiн швидко виросте, порiвняється своєю дорослiстю з Надькою, i тодi ось такий уже, як рiвня, як суджений, їй руку подасть, наздогнавши свою мрiю не-вiдкрасованою. Бо не пiддатна ж плиновi часу Надьчина молодiсть, лiта над нею влади не мають, i завжди залишатиметься вона у своїй вродi такою, як є! Вона буде, як є, а ти виростеш на конях летючих лiт, доженеш її i тодi, зачубатiлий по-парубоцьки, признаєшся їй у своїх почуваннях, вирятуєш Надьку iз самоти, кимось знеславлену й кинуту з дитям серед цього степу широкого... Вiдданiсть нашу не похитнути нiяким терпiвщанським плетухам, хай там що лiплять, а воно до Надьки не лiпиться, як до того лебедя з байки, що його зусiбiч обкидають гуси багном на ставку, щоб сiрим зробити, а вiн "шубовсть! - i випiрнув, як снiг!.." Кожен iз нас потайки носить образ Надьчин з собою в серцi, коли блукаємо по наших стернях, а якось одного вечора, коли ми сидiтимем удвох iз Кириком на гiлляцi старої верби край нашої левади й мовчки лiчитимем незлiченнi зорi, що густо всiяли небо, вiн раптом скаже до мене з незвичним хвилюванням: "Вiриш, iз її рук я не побоявся б i зоряної води напитись..." I ясно менi було, про кого йдеться... А зоряна вода - то ж рiч страшна, для таких, як ми, може, навiть згубна! Готують її особливим чином ставлять воду якоїсь там ночi пiд найчистiшими зорями' коли небо все аж горить, i неодмiнно, щоб нiхто тiєї води не сколихнув, нiхто щоб її нi оком не пiдстерiг, нi голосом не сполохав, доки вона набирається сили вiд зiрок, i ось така вода, на самих чистих зiрках настояна, набуває нiбито сили чаклунської, нiчим не вiдворотної, тим-то i вважається тяжким грiхом давати таку воду людинi - хай краще вже приворот-зiлля, нiж це... Надьку ж Винникiвну тернiвщанськi злоязичницi якраз i звинувачують у тому, що для заваблювань вдається вона до цього недозволеного засобу, нiбито замiсть звичайної води напуває зоряною прохожалих вигурiвських парубкiв i навiть парубчат, а вiдомо ж, хто хоч раз зоряної напився, то вїке й навiк, такого нiчим вiд неї пе вiдчаруєш!.. I от Кирик, подумати тiльки, ладен i того небезпечного зоряного напою з її рук спожити. Кирик зважився б, а я хiба нi? Так само не зупинився б ради пеї нi перед чим, ладен би й клятву їй будь-яку дати, й настiй зоряний иив би, самого неба хотiв би Надьцi нашiй прихилити неба отого близького, що пiд ним вона зараз десь у степу зорює... Там небо степове, без краю широке, а тут воно, мов яблуня рясна та гiлляста, зоряним вiттям розкинулось над нами обома, над нашими балками та байраками... I такий стан дитячої завороженостi, виявляється, здатен довго тривати: чи юнаки, чи люди посивiлi, чи близько перебуваємо, чи далеко, а все вона для нас десь там у степу є, не зникає, невiддiльна вiд свого райського саду i свого дитяти, вiд пасiки й колодязя з журавлем. I коли вона - в густих смаглявих рум'янцях - хай навiть тiльки в уявi схиляється над твоїми виразками, то й тодi чуєш запашний любистковий дух її кiс, i вся вона пахне м'ятою й сонцем. Ось i зараз, майже уявки, чується з далечi грудний той голос, що ледь шелестить ласкаво: - Приходьте ж iще... Зайдуть дощi, покотять степом тумаии, i кола оiяньої осенi ми, хлопчаки, пiд стугонiння холодних вiтрiв збираємося в котрогось - найчастiше в Заболотних - розучувати передрiздвянi колядки та щедрiвки, то й тодi нам ще пливе iз слiпучого лiта колодязь дядькiв Роман i Надька з дитям бiля нього. Iнодi воно бавиться на травi, а мати щось пере йому внизу, бiля ставочка, i, може, тому найбiльше ми любили розучувати, щоб потiм, шугаючи в снiгах попiд тернiвщанськими вiкнамв, колядувати ось таку: Ой на рiцi На Ярданi Там пречиста Ризи пврала... Свого сина Сповивала... Бо ж здавалось, що це саме про неї складено, мається на увазi саме її, пречисту Романову Надьку, коли вона взимку бiля обмерзлої ополонки, розчервонiвшись, свої полотнянi домотканi "ризи" пере... I ми так дружно викрикували для неї свiй величальний спiв, неодмiнно з розгонистим ударянням на останньому складi... А наступного лiта ми знов бiля Романового садка, вишнi шпанки уже поспiли, Надька саме ягоди на варення рве. Видобулась на одну з найряснiших вишень неподалiк колодязя, серед гiлля постатi її майже не видно, лише краєчок ситцевого плаття рябiє та загорiлi ноги з-помiж листя проблискують у плямах сонця, в мереживi свiтлотiней. Дiвча її теж тут, пiд вишнею, за зиму пiдросло, задерши голову на вишню, до своєї молодої матерi, торопiє... Це ж таки цiкаво стежити, як вона, звиваючись усiм станом серед гiлля, тягнеться смаглою рукою "гору, до кетяга найчервонiших ягiд, що на самiм вершечку горять. Загледiвши нас, Надьчине мале звiркувате, спiдлоба позиркує на нашу хлоп'ячу ватагу, хоч i могло б згадати нас, торiшнiх, i знати вже, що лиха ми йому не бажаємо. Оце ж те дитинча, що нам у рiздвяних колядках та щедрiвках являлось, що для нього на Ярданi Надька свої "ризи прала". Тiльки та сина "сповивала", а ця - доньку, смагляве оце вовченя, що його звати Настя. Наетеня. Настуся. А iнколи дядько Роман навiть зовсiм по-дорос-лому називав малу: Анастасiя. - А йди-но сюди, Анастасiє, - пiдкликув вiв дiвчинку, - ноздоровкайсь до хлопцiв. Воно ж таке вiдлюдкувате, хоч i миркне там щось, але щоб всмiхнутись... - Оте Надьчине дитинча, - озивається до мене Заболотний, - чи воно хоч раз усмiхнулося коли? - По-моєму, нi... Один раз, пригадую, коли ти бiля колодязя на головi ходив, а так бiльше супилось. Не всмiхалось... Наче не вмiло... - До речi, i в галереях, ти звернув увагу? Скiльки тжх мадонн, кожна з дитям, але - жодного серед них усмiхненого... Чому це? I Лiда, стрепенувшись, зацiкавлюється! - Справдi, чому? Заболотний помiтно суворiшає бiля керма, iютiм дедав задумливо: - А що може бути прекраснiшим за усмiх дитини?.. Нiчоге рiвного в свiтi. VI Шiсть рядiв металу в польотi, в свистiинi-етугвнiинi, але й вони не можуть заглушити рiвний гул Романовеї бджоли, що десь там, у сяйвах наших степiв, потягла й потягла над житами свою золоту невидиму струну... Все, власне, й почалося з того, що рiй звiдкись прилетiв на нашу Тернiвщину. Бджолиний десант, як сказали б ми тепер. Несподiваний прилiт загадкового того рою був одним iз пайрозкiшнiших мiфiв нашого дитинства. Хтось бачив, що десь iзвисока вiн летiв, нiби з самих небес, i хоч мiг би й на Улинiвку полетiти чи на Озера, але ж вибрав чомусь Тернiвщину при байрацi... Золотим, аж темним, клубком опустився рiй спершу на одну з наших верб, завис кетягом на верховiттi, а звiдти - що й зовсiм уже було дивним - перекочував до володiнь найкрикливiшого та найлатанiшого з наших тернiвщан Мини Омельковича, який навiть не знав, що то за штука рiйниця, а саме вона тут би знадобилась... Приблуканий рiй спробував був осiдлати Минину дерезу, що нею зарiс увесь пагорб над вуличкою, але сiсти роєвi Мина не дав пi на деревi, нi на кущевi бузини за хатою, вiдiгнав бджiл, щоб не покусали приблуди, якi, за його уявленням, були не кращi за осиний виводок, озброєний безлiччю жал, - отже: "Киш! Киш! Приблуднi! - гримiло над дерезою, - летiть собi геть!.." I то, може, був най-фатальпiший промах усього Мининого життя. Не хочеш-не треба: рiй, розсердившись, пiднявся й полетiв у степ, а з ним, здається, вiдлетiла й сама Минина фортуна... Що ж то був за рiй? Звiдки вiн узявся i чому прилетiв саме на пашi не такi вже й квiтучi степи? Десь iз пебес - а па цi будяки, пасльони, дерезу, на терни по байраках?! Можливо, у пас для рою таки щось було, може, степ наш привабив його... свiтлом? Чого вдосталь у нас, так це - свiтла! Океан! Все лiто степи залитi слiпучiстю сонця, надто в жпива, коли сонце роєм небесним зависне над тобою й, не рухаючись, горить, нездвижпе, хоча й по зпати, чому вопо горить, - ядерна то реакцiя бушує в його розвергнутих надрах, чи що там воно вiдбувається... - Все чин чином: i свiтить, i грiє, i життя всьому дає... - лагiдно мружиться в небо дядько Роман, йому до слiпучостi наших липнiв та серпнiв не звикати, бо живе вiн серед вiдкритого степу, на роздоллi, тож нiби з усiх терпiвщап перебуває найближче до сонця. I вiд того раппi зморшки. I завжди вiн ними паче всмiхається. Усмiхається не всмiхаючись, - такий чоловiк! I все завдяки мереживу зморщок та особливiй складцi житнiх вусiв, що коли й сердитi, а й тодi паче в усмiшцi... Сердитим Ромапа-степового ми рiдко бачили. Все бiльше в усмiшцi, справжнiй чи гаданiй, що нею, можливо, вiн i привабив до себе той нiчийний, блукаючий у небесах рiй. Вважається, що саме вiд того рою i пiшла Романовi фортуна. Клубок, повний гулу та жал, що спустився десь iз небес на Тернiвщину i що Мина своїм тулумбасом прогнав його, вiдполохавши сам своє щастя, той, може, долею дарований виводок мудрих створiнь обрав собi зрештою Романа Винника. Завбачливий цей чоловiк, нiби в передчуттi чогось такого, ще ранiше виселився з Тернiвщини в степ, поставивши на роздоллi свою бiлу, чепурно вшиту житньою соломою хату, а вона звiдти, з висоти, може якраз i схожа на вулик? Ставив її господар серед гречок вимрiяних, але й такi, лише в думцi розквiтлi, гречки, видно, мали силу, бо ось, будьте ласкавi, вже й на них, лише уявних, бджолина сiм'я вiдгукнулась, принiсши невiдомо звiдкiль до Романового осiдку своє загадкове й мудре життя. А той Роман-степовий, вiн для нас теж - сама загадковiсть. Якби сказав хтось нам, що вiн над степом по хмарах босий ходить i не провалюється, ми повiрили б i в таке, бо ж усiй Тернiвщинi вiдомо, що Роман, iще парубком бувши, мiг за одну нiч, та ще й найкоротшу, сягнути аж у Козельськ, де на монастирських буряках гнула спину його кохана дiвчина. За лiченi години мiж двома зорями, за оту коротюсiньку темну нiчку-петрiвочку встигнути туди й назад, - нiкому ще таке не вдавалось, а Роман кiлька разiв на лiто долав той свiй марафон кохання. Жодному з його ровесникiв не подолати б за нiч такої вiдстанi, а Романовi це виявилось пiд силу. Пiшки? О, нi! Як ото бджола, що летить по прямiй, прокладаючи шлях до своєї квiтки, так Роман, окрилений коханням, аж шумiв уночi навпростець понад молодими житами, - то вiн у повiтрi летить до своєї любовi-коха-ної! Хоч i не високо вiд землi, може, на висотi кажана але ж летить, летить, п'ятами землi не торкається... Так одне лiто, друге, доки й привiв її за руку в Терпiвщину, привiв таку ж безмаєтну, як i сам, але веселеньку, осяяну любов'ю молодичку, i такої вроди з лиця, що i в наших краях була рiдкiстю, - здається, вiд матерi ця налiтана краса i Надьцi в спадок перейшла... Звичайно, щоб лiтати в повiтрi ночами через степи та хутори, - хай навiть i дуже бувши закоханим, - таке дається натурам неабияким, тут треба вродитись аж надто вдатним, двожильним або навiть статись на чарiвництвi, i щодо цього наша дитяча уява нiколи ие пiддавала сумнiвам Романову вдатнiсть та його легендарнi перельоти. До того ж був авторитетний свiдок Клим Подовий, тер-нiвщанський дзвонар, який хоча й до смiшвого безпорадний був у справах земних, але користався цiлковитою вашою дитячою довiрою, коли йшлося про дiла небеснi. Саме вiн запевняв, що Роман Винник - це всемогутець, йому лiтати, як iншому ходити, i володiв вiн такою приворот-силою, що може й бджiл викликати до себе iз блакитних високостей, вiн умiє, скажiмо, й таке поробити, що на великдень у когось пасочки в печi, на гарячiй черенi, як дiвчата, затанцюють. Вся Тернiвщина знав, яке диво сталося саме в Климової Хими, коли вона поставила пасочки в пiч - i хоч всього з двiйко їх печеi - а вв-иж, замiсть пектись, давай раптом у полум'ї таипюватя. Пiдскоком, пiдскоком - весело так... "Це Романi Його штуки! - одразу догадалась Хима. - Поробивi Вiн, вiв, крiм Романа, нiхто... Для смiху поробив... Бiжи, Климоньку, падай та проси, хай вiдробить назад!" Побiг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повiв вусом весело й заперечувати не став, тiльки допевнився, чи високо ж пiдскакувала в полум'ї i чи ве бралися в боки... "Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу - все буде гаразд". Доки Химии посланець додому прибiг, а й правда: пасочки, гарячi ще пiсля танцю, пiдрум'яненi, горошком повсипанi, вже на вiкнах стоять. Добре пiдсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'ї танцювали, так у ньому вигопували, що аж яiч гуда. Iсторiя з Химиними пасочками, звiсно, розважала Тер-нiвщину, однак пiсля неї жiноцтво поглядало на Романа шанобливо, з веселим острахом, - такого не гнiви, бо за-хоче, то, чого доброго, i в тебе в печi не тiльки паски, а й книшi та паляницi затанцюють. Якщо вже Хима та Клим вiрили в Романовi чудеса, то що казати про тернiвщанську дiтвору. Ми тiльки й ждали, доки вiн ще якусь чудасiю утне. Це ж диво з див - щоб людина отак умiла! Безпритульний рiй, що блукав у небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далi й пiшло: вулик до вулика, i тепер стоїть у Романовiм садку чепурненька пасiка, на одному з вуликiв ще й веселий козак Мамай намальований, хитро пiдморгує, наче каже: "Ось я той, хто знає, як i звiдки бджоляток приманювати?.." Колись нiбито, вигнанi iз-за Днiпрових порогiв та з-за Орелi, селились по наших степах та байраках люди загадкових ворожбитських можливостей, так званi характерники. Пiд силу було їм усе - наворожити й вiдворо-жити, наслати що-небудь або вiдкликати, знайти стосйлв корiння або вгадати, де закопано скарб у землi. Мiг характерник пропасницю або жовтяницю з людини вигнати, иров у ранi зупинити, умiв бурю та град замовою вiд ниви вiдвести. "Бий, дзвоне, бий, хмару розбий!" - i вже хмари нема. Знали характерники науку i на перший квiт жита, i на дерево, щоб родило, i на бджiл, щоб були роботящi: пускаю вас, бджоли, на всi чотири сторони свiту, пускаю на роси травнiї, на бiлi квiти, по жовтi воеии, по густi меди... Роман-степовий, безперечно ж, походив iз породи характерникiв, може, навiть останнiй iа них, - тан принаймнi вважала Тернiвщина. Висловлювались догадки, ще й той рiй, невiдь-звiдки налетiлий, еиершу був дикий, нiчого не вмiв, вулика не знав, i, можливе, якраз Роман з-помiж наших людей був першим, хте диких тих бджоляток приручив i ласкою привчив їх трудитись. Так чи не так, одначе бджоли надiйно вселилися в Романовiм садку i звiдти ото лiтають десь аж на край свiту. На бiлiї квiти, на роси травнiї... Жодного будяка не проминуть, побачиш їх i на баштанах у стену та в селi по городах, де тiльки соняшник розцвiв чи гарвуз роаирвв свою грамофонну трубу, оту волохатим золотем наповнену квiтку, - заглянь їй усередину, вже Романова там! Уткнулась у саму серединку гарбузового жовтегарячего зацвiту i вже не гуде, а тiльки вдоволено мурмоче... Набрала пилку та солодкої росички, знялась, розправила крильця, весело дзвизкнула i додому, у свою бджолину комуну. Полетiла й не пiдозрює, що услiд їй невiдступне й заздрiсть чиясь потяглася: "Живе ж той Роман! У медах купається, iксплуатує святу худiбку..." Найчастiше тi бджоли не давали спокою Минi Омель-ковичу, дарма що вiн колись товаришував iз Романом, по заробiтках разом ходили, з одних таганiв кулiш сьорбали по економiях, а ось тепер... - Розжився той Винник на комунiвських гречках, - розбалакує Мина в недiлю на толоцi, коли тернiвщани зiйдуться погомонiти про все на свiтi пiд крамнипею чи пiд гамазеєм. - Це ж iз комуни вони йому пудами мед носять... Комуна вiд нас на чималiй вiдстанi - за Вигурiвщиною, за хуторами, вона там справдi сiє багато гречок, маючи на увазi потреби свого бджолиного племенi (в комунарiв пасiка велика), тож чи дивно, що й Романовi бджолята там частенько пасуться... Якось ми їхали з дорослими до млина, день був ясний, безвiтряний, i коли опинились на комунiвських землях, навстрiч нам раптом так i вдарило бiлим, ми з Кириком не одразу навiть збагнули, що це, - вперше нашим очам вiдкрився величезний, просто безкраїй лан гречки. Наче зараз бачу: ось ми, позiскакувавши з воза, присiли навпочiпки бiля самих гречок i слухаєм, як це бiле квiтуче царство все аж двигтить вiд гулу якогось золотого, - то бджоли мед беруть! I сам вiдчуваєш, як гарно їм тут на просторах, пiд вiльним сонцем, гарно i бджолам, i гречкам, що, переповненi тихою, гарячою музикою, млiють у розкошах, напоївши все повiтря своїми пахощами... Рiвний, глибинний стоїть гул. Вслухайся i вiдчуєш, що перед тобою звершується тайнодiйство, що всi тi гречанi нетрi зараз повнi життя, там вiдбувається щось могутнє, загадкове, нуртує там сила вiчної, неосяжної пристрастi, якiй пiд цим небом, у цей сяючий, безвiтряний день так солодко вiддається сама природа... Нi, видно, бджолярем справдi треба вродитись! Були ми певнi, що Роман-степовий знає таємну бджолину мову, адже вiн той, хто одразу чує, коли якась "не так гуде", змiнила тон, летить ось вона звiдкись i явно сердиться: не iнакше, що бiля крамницi пролiтала, де Мина Омелькович смалить скажений свiй самосад, що ним би гадюк труїти, або й не кращу за нього фабричну кременчуцьку махорку. Тож як тут бджолi, нiжному створiнню, що звикло до пахощiв квiтки, не загудiти ображено, гнiвно? Зате на пасiцi в Романа з самого ранку стоїть гул трудовий, нiби аж радiсний, то як музика добробуту й злагоди, певна ознака того, що плем'я бджолипс почуває себе нормально, нiяких у нього скарг. Треба було бачити, як ходить Роман серед мальованих своїх рамкових, неквапом вислуховує своїх пiдопiчних або й сам щось намовляє бджолятам, певне, iцоб не хворiли та дружнiше носили нектар з близьких i далеких квiток. Iнодi господар навiть вухом прикладеться до вулика, мов лiкар до чийогось серця, уважно слухає, що вiдбувається там, як бджолина сiм'я поводить себе зараз. Коли б щось негаразд, занепокоїлись би одразу, загули б тривожно, нервово, роздратовано. Смогами, одначе, тодi ще не смердiло, до отрутохiмiкатiв далеко - Романовi бджоли ще там рiвно гудуть. - Мудрий у вуликах народ, - пояснює нам, пастушатам, господар, коли ми, напившись звичайної з колодязя, не зоряної води, ще якийсь час тупцяємося пiд журавлем, розглядаючи володiння "бджолиного отамана". - Все в них розумно облаштовано, хлопцi, в усьому порядок та лад. Трутнiв просто терпiти не можуть, зате матка в якiй шанобi... А мiж собою без сварок, дружно живуть, - хто їх i вчить... Колись покажу вам, як дбайливо годують вони одна одну з весни, коли ще кволi, слабенькi... Ну i, ясне дiло, не тiльки тютюн, а й кривду чує бджола, таке це створiння. Коли щось їй не так, одразу загуде сердито, сповiстить, щоб i ви, люди, знали. Зате коли в квiтцi купається, коли нектар бере - ось тодi ви до неї нахилiться, зовсiм iнша то буде музика... I погоду це створiння чуг, краще за нас. Якщо зранку бджоли весело, стрiмко лiтають, так i знайте: день буде погожий, сонячний. А роботящiсть їхня вiдома: трудитись - ото i є в них справжнє життя. I навряд чи хто бачив, як вмирає бджола: лiтає до останнього, вона i вмпрас в польотi!.. Цей Роман з Яворової балки був для нас людиною-дивом не тiльки тому, що замолоду здатеп був у повiтрi лiтати до своєї коханої i що дикий рiй приручити зумiв, а що й тому, що бджоли, хо'i би що вiн там з ними робив, анiяк його по кусали! Безперечно, знав вiн якось слово до них, таємниче якось замовляння. Маг, чародiйник! На iншого накинуться з лютим дзижчанням, не знатиме, як i затулитись вiд їхнiх жал, тiкатиме з пасiки так, що й кдшкет загубить (як пв сталось одного разу з Миною Омельковичем), а до господаря вони - будь ласка: зовсiм не сердяться, хай би як вiн там їх трусив пiд час оглядин чи переселень. Ходить дядько Роман помiж вуликiв завжди неквапно, нiякого не виказує неспокою, вийме рамцю, що вся ворушиться золотокрилками, й довго розглядає її до сонця, - може, ось тодi якраз i чаклує вiн їх, чимось у той момент саме й замовляє роботящих своїх помiчниць, свою, як вiн каже, "святу худiбку"? - Ви справдi до них знаєте слово, дядьку Романе? - запитуєм, набравшись смiливостi. - Аякже. Без слова з ними по обiйтись. - I нам ви могли б то слово сказати? - Колись скажу, прийде час... Отже, е речi, доступнi лише для посвячених, такi, ще з вiком лише вiдкриваються... Що ж, наберемось терпiння, ждатимем, бо зараз, мабуть, нам рано ще довiряти чудодiйне те слово з його тайнознавства. А що ми, хлоп'ята, вважаємо дядька Романа чародiєм, чаклуном, характерником, це, видно, тiшить його самого, це йому до душi. Одного разу, коли збирав рiй у садку, то навмисне, щоб здивувати нас, зробив так, що бджоли облiпили його всього, вкрили всуцiль, аж навiть бiлої сорочки не стало на ньому видно. Ось такий, облiплений бджолами, постав вiн i зараз нам, десь iз блакитної далечi, з'явившись над цим свистючим залiзним Дунаєм. Виплив, зринув, ще й усмiхається вам а-пiд вусiв у своїй живiй бджолянiй кольчузi! VII Роман-степовий запевняє, що й садок у нього т так би родив, якби не бджола. Вважає, що тiльки завдяки їй, тiльки разом з бджолою викохав вiн тут цей садом иа роздоллi. Деколи навiть з Улинiвки вчителi приводять до Романа школярчат на екскурсiю, щоб господар показав дiтям, як дерево щепиться, як дике стає недиким. Замолоду, працюючи по економiях, знався Роман переважно з садiвниками та пасiчниками, все бiльше коло них крутився та пiдглядав, як каже ревниво Мина Омелькович, вивiдував їхнi секрети, що так згодом прислужились Романовi в него райськiм садку. Яка то сила - розум тямущий та людська невсипущiсть! Якщо в кого, згiдно з приказкою, i на вербi грушi ростуть, - то це ж у Романа! На однiм деревi в иього можна побачити сiм'ю рiзних сортiв, поряд ухитряються там рости не лише близькi, а й далекi родичi, на пiй гiлцi висить яблуко снiжно-бiле, а на сусiднiй золотаве або й зовсiм червонощоке, немов циганка: он воно, грає з-помiж листя, смiється до сонця та випробовує наш терпець. Все в тiм садку повите для нас таємницею, починаючи з самого дядька Романа, з його нiколи до кiнця не розгаданою усмiшкою. Загадкове усе, що там дає зав'язь i родить, бо ногою стороннiй в Романовi володiння не ступи, не потривож нi садок, нi отi вулики, що, повнi мирного гудiння, трудяться, не знаючи втоми, тримаючись будь-якої днини свого ладу та своїх законiв. Коли в Романовiм садку починає щось дозрiвати, коли щось там, беручись рум'янцем, заманливо проблискує крiзь листя, тодi ми, ясна рiч, почуваємо спрагу найбiльшу, до колодязя заникувм частiше звичайного, просто якоюсь силою тягне туди нашу пастушачу ватагу. Вiдомо ж бо, що заборонений плiд найсолодший. Господар з-пiд своїх житнiх брiв бачить нас наскрiзь! Виринувши з глибини садка, дядько Винник прямує назустрiч нашiй ватазi, сухорлявий, високий, у солом'яному брилi, ноги босi i, як у бiгуна, легкi. По самiй ходi видно що в неблизькi свiти життя чоловiка по заробiтках водило i цiлком вiриться, що, парубком бувши, Роман цей звервдував отi нiчнi свої перельоти, - як кажан, лiтав над ня-вамв аж у Козельськ, долаючи за нiч вiдстанi, що, певно тiльки дуже закоханому пiд силу. Бо лише за такої умови панський ярикажчик давав йому дозвiл: можеш бiгти але не ранiш, як зiрка вечiрня проблисне, а на аорi вранiшнiй щоб уже був тут, на воловнi!.. Прикажчик аж очам не повiрив, коли Роман, всупереч всiм припущенням, вдосвiта явивсь на воловнi весь мокрий, але веселий пiсля свого неймовiрного бiгу... "Туди й назад мов на крилах, ще й вiд вербою постояли..." Та з iншого й дух би геть, а Роман смiється... А тепер вiн давно удiвець i вже не лiтає, ступає по землi, як звичайний собi чоловiк, з засуканими до колiн холошами, що їх, видно, засукав ще зрання, щоб не зароситись, пораючись у садку, бо й роса в нього роситься теж особлива, така, що додає людинi сили i вроди! Хiба по Надьцi не видно? Можна тiльки здогадуватись, де вона росою вмивається, бо хоч як кортить, проте нiхто з нас ще жодного разу в садок не проник, ходить там тiльки вiн Роман-чародiй, та часом промайне з оберемком зiлля i вона теж, його красуня донька, що для сiльських свекрух - грiшниця, а для нас - пречиста, кимось одурена Надька. Колодязь Романiв для спраглих завжди вiдкритий. Перш нiж опустити цебро, ми, тiсно збившись, дивимося в глибину, да переблиски води яа дяi... I ось уже цебро булькнуло, тягнемо його всi, вода через край хлюпоче прозоро. - Тамуйте спрагу, хлопцi, води не шкода, - каже приязно дядько Роман, доки ми п'ємо, - воду що бiльше збираєш, то вона тiльки чистiша... Усмiхаючись вусами, стоїть вiн осторонь або - щоб руки не гуляли - майструє яку-небудь дрiбничку, скажiмо, вистругує дерев'янi зубки для граблiв або для саней кiлочки i, привiтно поглядаючи на нас, розпитує про тернiв-щанськi новини. Про садок у такi моменти мови мiж нами нема, хоч добре ж знає господар, що найбiльше нас приваблює сюди, бо хай там котрийсь iз нас i зовсiм товкмачить голову в цебро, а очi його таки пасуться в садку. Наповнено баклаги та ропавки, можна б i назад рушати, а ми ще й пiсля того смокчемо крiзь зуби ту студену Романову воду, якомога розтягуючи наше пиття, аби тiльки довше побути тут та очима погуляти в садку, де все наливається, спiє, щодень бiльше достига... Найближче до колодязя вигналась вгору груша-скороспiлка, вся вона облiплена плодами, помiж зеленими вже чимало й жовтих - це тi, що з пiвденної сторони, що сонця їм найбiльше дiстається... "Та вони спiлi, дядьку Романе! Невже ви цього не помiчаєте?" Тайновидець, вiн одразу ж розгадує нашi думки. Пiдходить до дерева i, подiбно до музиканта, що вибирає потрiбну йому струну, довго розшукує мiж гiллям одну якусь, саме ту, до сонця обернену гiлку, кладе руку на неї i так обережно, легесенько струшує. Гупнуло на землю. Перше гупнуло глухо й лежить, i несила очей вiд нього одвести. Оце ж i є вона, глива, найулюбленiша в наших краях груша-скороспiлка! Жовта, мов диня, вiд удару аж трiснула - соком-медом iскристим так i бризнуло з неї, на те iскрiння одразу й бджола де взялась, закружляла, примiряючись... А тим часом гупнуло ще й ще. Нiхто з нас не смiє пiдiйти i взяти. Лежать грушi - тут, там, ждуть, а в кожного з нас серце як не вискочить. Господар, нахилившись, сам бере, дає тобi, дає йому, нiкого не забуде, не промине. - Покуштуйте, хлопцi, щоб не так надалi кортiло. Ще вистачає нам витримки повагом вiдiйти вiд колодязя, а потiм, не змовляючись, разом пускаємося щодуху, беззвучно смiючись на льоту. Оце розговiлись, i годi. Пiсля скороспiлок, хлопцi, тепер запасайтесь терпiнням. Бо треба ж i совiсть мати. Вдруге прийдете до колодязя, то нiби й не помiчаєте садка, зумисне очi вiдводите вiд того забороненого раю, де гущавiнь ховає в собi, в листатому гiллi, рiзнi Романовi тайнощi, котрi так близько, а водночас i так далеко вiд нас. Навiть якби й самi були, не полiзли б ми в шкоду, i не тiльки тому, що там бджоли гудуть, весь час несуть свою золоту варту... Просто сама совiсть тебе туди не пуска. В слободi в себе ми, звичайно, не такi святенькi, шастаємо темними лiтнiми вечорами по всiх садках, тiльки гiлля шелестить. Забравшись на дерево, навiть у темрявi влучаєш знайти мiж листям те, що шукаєш: яблука в пазуху, вишнi в рот, а котрий недосвiдчений, то разом з кислими яблуками та абрикосами накидає в пазуху ще й переспiлих ягiд iз вишнi шпанки, а потiм, втiкаючи, почавить їх обiллється соком, i домашнi, будячи його вранцi, вжахнуться: весь у кровi! Наче з кривавого побоїща повернувся цей їхнiй малий розбишака, учасник нiчних походiв... А от щоб залiзти в Романiв садок,чомусь i в думцi в нас не вкладалося, - бо як тодi й приходити до його колодязя та в ласкавi Надьчинi очi дивитися? До того ж садок дядькiв Романiв у нашiм сприйманнi справдi особливий, повитий у чари, до нього не можна ставитись, мов до якогось занедбаного терпiвщапського вишняка. Є садки мовби дозволенi, - вiдкритi для ваших пiчних набiгiв, а цей ось... вiн нiби створений, щоб хвилювати уяву, щоб виробляти в тобi стiйкiсть перед спокусами. Скороспiлок дали вам покуштувати, i добре, а щодо решти... Звичайно, знали ми, що настане довгожданий той час, коли дядько Роман сам винагородить пашо товариство за терпiпня та витримку. А буде це так. На спаса в Тернiвщинi, як вiдомо, храмовий празник, того дня все небо в нас грає дзвонами зрання вже весело кленькають, климкають, теленькають бiльшi й меншi дзвони слобiдськi, а ми, розсипанi по стернях у степу коло худоби, можемо лише здалеку їм вiдгукуватись, перекладаючи па людську мову, па жартiвливу пiсеньку те, що дзвопи срiблом своїм вимовляють: Клим дома - Хими нема. Хима дома - Клима нема... Переведем дух, вслухаючись у небо, i знов у тон дзвонам, нависпiв: Клим дома - Хими нема... То все на уславлення нашого вiчно натхненного Клима-дзвонаря та його химерної, до всiх довiрливої Хими. Так гарно, аж нiби великодньо, кленькають, витанцьовують цiлий ранок невтомнi нашi тернiвщанськi дзвони, дзвоники та дзвонята, нiби вiтають сьогоднi весь свiт, вiтають погожий цей день i наше степове роздолля, де вже не зосталося жодного снопа, жодного полукiпка, все впорано людськими руками, звезено до села й перемолочено, - довго там гупали цiни на токах у кожному дворi... Зате голi стернища тепер вiдкрилися кудись аж на край свiту, i вже нiхто з нас не пасе поодинцi, збиваємось гуртами, табунцями, маємо змогу нарештi поєднатися i з нашими слобожанськими хлопцями, що їх вiддано з весни на хутори, з тими вiрними друзями, що хоч i вибувають у багачiв свiй тяжкий строк до покрови, згiдно з домовленостями, проте роду свого тернiвщанського не цураються, - в наших пастушачих вiйнах iз хутiрськими, коли ми дражнимося через балку та кидаємось грудками, всi старшi Кириковi брати, дужi, веселi, хоч i батрацької долi хлопчаки, щоразу опиняються по цей бiк балки, займають позицiю поруч нас: - Ми ж червонi, а не бiлi? Отож, як задзвонило, як закленькало срiблястими тонами на весь степ, уже ми знаєм, куди нам дивитись, кого вистежувати... Дядько Роман цього ранку, вирушаючи до села, виходить iз двору з великим тугим вузлом: з чистої бiлої хустки так i випинається боками щось кругле. Оте кругле, що у вузлi завузловане, воно найбiльше й розпалює нашу уяву... Лежимо край степової дорiжки, зачаєнi, прищухлi, i серця нашi калатають, в кожному вишумовує збурена хвилюванням кров. Польова дорiжка з межовими стовпчиками сiрiє серед стернищ, дядько Роман повагом iде по нiй, напередоднi свята вiн i вуса пiдстриг i через те здається нам вiдмолодiлим; ступаючи краєм дороги, де менше пилюки, вiн удає, що зовсiм не помiчає хлоп'ячих голiв, занурених у полин, причаєних то за кураїною, то за клубком заячого холодку, нiкого з нас для Романа зараз нема, проходить наш степовий чародiєць нiби як зовсiм один пiд цим розсяяним небом, пiд супровiд весело розтеленьканих дзвонiв. Та ось вiн на хвильку зупинився бiля межового стовпчика. З найменшого поруху вусiв, з таємниче замкнутого, але враз лукависто просвiтлiлого обличчя нам уже ясно: зараз щось буде! Радiсний дрiж пробiгає по тiлу, дух тобi перехоплює... Так i є: дядько Роман, навiть не глянувши в наш бiк, тiльки вусом усмiхаючись, шугає рукою в загадковий свiй вузол. Минає довга мить, i нарештi з'являється з вузла... яблуко, та яке! Лежить на долонi, червонощоке, свiже, велике, просто мов сонце ранiшнє! Творець його, наче й сам милуючись, потримає ввиуко перед собою, освiтить ним степ i потiм кладе свiй садiвницький дар обережно на межовому стовпчику, на одному з тих, що розбрелись, як пастушата, степом i застигли край шляху. Увiнчавши яблуком найближчий до нас стовпчик, дядько Роман далi пiшов, не озираючись. Вiддаляється вiн статечно, неквапно, а те червонощоке так i смiється до нас iз стовпчика, i ми теж усi тихо, як вiд лоскоту, смiємось. I хоч яка розбирає нас нетерплячка, але нiхто не зривається з мiсця, нiхто не бiжить хапати, яблуко так i червонiтиме, нiким не торкнуте до певного часу. Лежимо прищухлi кожен за своєю кураїною, яка ще не стала осiннiм перекотиполем, i в радiснiй напрузi стежимо далi за дядьком Романом. От вiн, наблизившись до другого стовпчика, що стоїть низенький, сiрий край шляху, знов зупиняється, i знов вiд невидимого нам доторку його руки на стовпчику враз спалахне жарким рум'янцем те, що виросло в його садку, набралося там сонця й краси! I хоч як нам важко дається та витримка, одначе жоден iз нас i цього разу не схопиться, не побiжить, ми, нiби завороженi, проводжаємо поглядами цього високого, сухорлявого чоловiка, що пiшов i пiшов шляхом до села, бiля кожного межового стовпця зупиняючись, i там, де вiн пройшов, усi стовпчики придорожнi нiби оживають, випускають пуп'янок цвiту, уквiтчуються красою Романового чарiвницького саду! Навiть якби ми десь за яром, за балкою пасли i не було б нас тут цього ранку, то здається, й тодi Романовi яблука на стовпчиках неодмiнно зачервонiли б: для когось поклав би... Чи для нас, чи для першого-лiшпого, хто з'явиться тут у цей свiтлий храмовий день. Минаючи нас неподалiк iз своїм вузлом дядько Роман, ясна рiч, тiльки вдавав, що нiкого в полинах чи за кураєм не помiтив, насправдi ж вiн не має сумнiву, що ми поблизу, що, поховавшись, мов зайчата, схвильовано, з стуком серця ждемо - цiлого пiвлiта ждемо! - цього незвичайного дня... Безперечно, в такий спосiб вiдзначено й нашу терплячiсть та витримку, бо ж хоч як кортцло, хоч як садок його всiма своїми тайнами нас спокушав, а ми ж не пiддались, не полiзли в шкоду... Був у садку Романовiм куток, повитий особливою таємничiстю, доступний, мабуть, лише бджолам та сонцю. Там, поблизу стапочка, що його дядько Роман викопав власними руками, росло кiлька дерев, чимось йому найдорожчих, i з-помiж них одна яблунька, видно, й зовсiм рiдкiсна, про яку вiн сам говорив з помiтним хвилюванням: "Ось ота нам повинна вродити..." Тож i ми щоразу поглядали вiд колодязя в той бiк зацiкавлено, все ждали, доки вона вродить, i аж якимось внутрiшнiм трепетом були ми пройнятi, коли одного лiта помiтили, як звiдти, з-помiж яблуневого листя, починав проглядати щось наче живе, смiється червоною щiчкою, нi на якi iншi плоди не схоже, справдi нiби росою та зорею вмите! А що воно там вродило, то таємниця з таємниць!.. I ось настав наш час! Несе нам степом нiби сама доля свої дари! Вiд Романових яблук на стовпцях польова дорiжка змiнюється невпiзнанне: сiра, буденна, в пилюцi, вона стає зовсiм iнакшою - лежить мiж стернями вже весела, праз-никова, до самої Тернiвщини вся просто засвiтилася вiд тих яблук! Кожна межа вимагала познаки, межових стовпчикiв уподовж дороги стояло багато, i такi ж вони були однаково низенькi, як i цi, теперiшнi, що, несучи вже iншу службу, миготять зараз понад хайвеєм, увiнчанi червоними телефонними апаратами. Перед тим, як зовсiм зникнути за пагорбом з наших очей, дядько Роман iз ледь помiтним, зовсiм поменшалим вузликом у руцi затримується ще бiля одного стовпця, затримується трохи бiльше звичайного i, обернувшись, якийсь час дивиться на дорогу, вквiтчану яблуками. Наче сам себе перевiряє: ну як воно вийшло? I всi ми, прищухлi в чеканнi, немов бачимо його усмiшку, добру й пiдбадьорливу, хоч насправдi усмiшки й не видно, тiльки височiє серед степу в розблисках свiтла так само розблислий у промiннi, трохи зсутулений силует людини. Весь степ сьогоднi наче повен радостi, повен серпневого свiтла й простору. Лише коли дядько Роман зникає за пагорбом, ми пругко зриваємось разом на ноги, мов вiтром здмухнутi, щасливо зшаленiлi, мчимося чимдуж вiд стовпа до стовпа, на льоту, як вершники, схапуючи те, що для нас так розкiшно вродило на голих цих стовпчиках придорожнiх! Стрiмголов летимо до череди навпростець, цупка стерня стрiляє з-пiд босих нiг, не встигає й колоти та розранювати наших невигойних пастушачих виразок. Аж бiля корiв, задиханi, розбептеженi, з блиском в очах, з видимим щастям у кожного в руцi, ми по-справжньому надивляємось на цi Романовi яблука. Вони нiби не на деревi виросли, вони пiби з неба! Де там рiвнятися з ними тернiвщанським нашим кислицям... Складаєм по два дитячi кулачки докупи, примiряємо, i виявляється, що Романове яблуко бiльше. А пахне як! Духмянощами сонця й землi дихає на нас. Червонобоке, запашисте, хiба з ним що зрiвняється пахощами в цьому стернистому сухому степу, де цiле лiто день крiзь день ми чуємо лиш пахiть пилюки, коров'ячих кiзякiв та гарячий, густий дух полину на межах. Але це все дотепер, а нинi... Хоч як нам кортить, одначе ми довго тих яблук не їмо тiльки милуємось або, стряснувшiї яблуком бiля вуха, слухаєм, як торохтять усерединi зернятка. Десь там, в самiй душi яблука, торохтять. Спiле-спiлiсiньке! Та ще ж i на вроду яке! Барву дала йому природа - пiд цвiт зорi... Полягаємо кружком на межi i, мов завороженi, дивимось надивляємось кожен на своє: бо ж таке воно гарне, наче и виросло тiльки для краси. До самого вечора яблук тих не їмо. Радуємось та раз у раз втягуєм носами яблуневi духмянощi, а коли яблука не стане, то ще й тодi чути, як пахне вiд нього долоня, райським чимось пахне... I дивна рiч: нiколи за тi Романовi яблука ми не бились не пригадую випадку, щоб ми коли навiть посварились мiж собою за них. Чи, може, й тут певна роль вiдводилась чарам, може, i в дарах саду жили прихованi сили якихось Романових характерницьких тайнощiв? VIII Давно вже розвиднилось. Хайвей, вигинаючись вiдповiдно до рельєфу мiсцевостi, струменить, мерехтить у далеч; скiльки зглянеш, лиснiє пiд сонцем спинами машин. Пролiтають обiч нас на вiдстанi силуети мiст, незрозумiлих веж, фрески звернених до хайвею грандiозних реклам, пролiтає свiт iнший, вiдсторонений вiд цього потоку, де без краю свистить розiтнуте, збурене рухом дороги повiтря. Тут уже й ритму нема, ритм пропав, самий бiг, лет, слiпий, оголений лет. Мчать щасливi й нещаснi, скромнi й пихатi, люди низiв i верхiв, сповненi любовi й пiдступностi, розчарувань i найчестолюбпiших прагнень, i всi закутi в метал, i всi мовби наперегони з власною долею, женуть, женуть женуть!.. Заболотний увiмкнув приймач - полилася тиха музика. - Будь ласка, Шопен. - Це вони дають класику, - пояснює Лiда, - для заспокоєння нервiв водiям... Тиха музика приймача, можливо, й справдi тонiзує душу, збадьорює тих, що чманiють вiд швидкостей траси, принаймнi до нас на хвилях музики мовби напливав щось давнє, сонячне, схоже на блиск того лiта, що колись пахтiло нам яблуками, снопами та серпневими стернями. Iнодi аж неймовiрним здається: невже то були ми? Там навiть крiзь пилюку нашi груди вбирали iдеально чисте повiтря, i ми не помiчали його чистоти. Може, в цьому найприкмет-нiша риса людського життя: доки ти дитина - не помiчаєш краси дитинства. Доки юний - не вмiєш цiнувати дар юностi, рiдкiсний, скороминущий. Оцiниш i станеш це помiчати, коли посивiєш i коли все пережите лиш самою згадкою стане для тебе, згадкою щемливою, мов чиясь далеко в полях тануча пiсня... Хай комусь аж надто елементарним чи навiть смiшним може видатись свiт, iз якого ми вийшли, а для нас вiн був i буде джерелом роздумiв, бо ми жили там, де все, як нам здається, було ближче до самого себе, до природи, до трав, до неба i сонця, може, навiть ближче до речей складних, до тих витокiв гармонiї, що їх так нервово й болiсно шукав людина сучасна... - I все там трудилось: людина, й бджола, i вiтер, i вода... - чую крiзь музику тихий голос Заболотного. - Пригадуєш, як уночi ми вперше побачили на Ворсклi того кому-нiвського водяного млина... Лiтньої ночi, серед верб, кидаючи тiнь на освiтлену мiсяцем воду, рипить якась велетенська споруда, вся аж здригається... Просто млин, а як вiн вразив нас тодi своєю таємничiстю, коли горнув ту мiсячну воду, натужно розвертав перед нами надра темряви й свiтла... Працював аж згрiзна, хоча десь iзсередини мирно пахло вiд нього теплим борошном, а на возах пiд зорями так по-гоголiвськи розкiшне спали чи, як тодi мовилось, зорювали озерянськi, вигурiвськi та нашi тернiвщан-ськi дядьки... Невже ми з тобою, - каже вiн згодом, - справдi живемо вже серед нового людства, де iнше сприймання, iнша шкала поетичних, а то й моральних цiнностей? Часом тут можна почути, що людина в основi своїй сила деструктивна, з пiдсвiдомим нахилом до руйнування... I коли я шукаю аргументи проти цiєї популярної серед їхнiх фiлософiв думки, то поруч iз безлiччю iнших фактiв, поруч з постатями великих будiвничих, воiстину творчих натур, щоразу виникає з марев дитинства i образ нашого Романа-степового. В чiм тут рiч? Чому саме його образ так впибоко вкарбувався в пам'ять? Було ж у Тернiвщинi ще кiлька Романiв, один навiть родичем доводився нам. Заболотним, а запам'ятався найбiльше чомусь саме цей - Роман-степовий... Рiч, звичайно ж, не тiльки в його яблуках а скорiше в тих щедротах людяностi, якi чи не вперше нам вiд нього вiдкрились. Так чи iнак, а чомусь запав у душу мiцно, назавжди. Ось уже й сам посивiв, i Роман той начебто мiг давно забутись, а вiн що далi, то навiть частi ше виринає звiдти, з нашої степової античностi. Мiг би ти науково пояснити - чому це? - Юна душа завжди шукає в життi щось iстинне справжнє, тобто неминуще, для формування своєї структур ри їй, певне, саме такий вiтамiн потрiбен... До того ж, дiтяче сприймання - це сприймання поетiв, iнодi дитина одним зблиском iнтуїцiї схоплює саму суть, щоб потiм своє вiдкриття зберегти надовго, надiйно... - Щось подiбне, певне, сталося i в цьому випадку... Iнодi й зараз хочеться уявити, як вiн жив у степу самотою. Всi вiтри - його. Стугонять, розгулявшись, зимовими ночами. А вате влiтку! Над степом зоряно, так там просторо в небi. Зiрки, мов бджолята, всюди поприлипали на небесних квiтках. Вийде Роман i дивиться. Загадка всiх загадок - там, угорi... - Звичайно, - кажу, - Роман-степовий був людина непересiчна, натура iз тих, хто у твореннi, постiйному, щоденному, знаходив сенс свого iснування на землi. Для нас вiн людина, яка жила у злагодi з власним сумлiнням ми це вгадували iнтуїтивно, а людина, що з сумлiнням своїм не конфлiктує, це ж таки... - я пiдшукую потрiбне слово. - Це людина, а не бутафорiя, - засмiялась несподiвано Лiда, без зусиль переганяючи мене, тугодума. Дiвча й далi уважно дослухається до наших розмiрковувань, в центрi яких знову опиняється Роман-степовий, чиє вмiння трудитись було, може, одним з найразючiших вiдкриттiв, що явилося нам на самiй зорi осягання свiту. - Не знаю, як тобi, - кажу до Заболотного, - а для мене вiн завжди був людиною майже гармонiйною чи близкою до цього... - Хоча, - знову жвавiшав Лiда, - навряд чи багато було гармонiї у тiй, як ви кажете, степовiй античностi... - А вона ж мае рацiю! - каже Заболотний. - Згодься, той усмiхнений чародiй, що перед нами виблискував у бджолянiй кольчузi, то ще не весь був Роман. Зачарованi йогодобротою та його дивними дiяннями, ми сприймали Романа, ясна ж рiч, з чималою дозою фантастики. Скажiмо, нам здавалось, що вiн нiколи не спав. I що був всемогутець, бо розумiв не доступну нам мову бджiл, i дерево своєю волею змушував родити так, як вiн хоче. I, звичайно ж, цiлком iмовiрними були для нас тi нiчнi його, закоханi перельоти протягом ночi до Козельська й назад, бо ж вiдомо, що не iснує жодних перепон для людини закоханої... Зачудованi тiєю Романовою надсилою, безсумнiвним чаклунством мага й характерника, хiба могли ми дитячим своїй розумом заглибитись у чорноту його буднiв, у тяжкiсть його невсипущої працi, у всi його клопоти й навiть драми, а вони ж були... - Та ще якi! - Можна тепер тiльки догадуватись, як вiн мав страждати, скажiмо, що так нещасливо склалася доля його доньки, тiєї слiпучої Винникiвни, оповитої степовим сонцем... Для нас вона тодi теж вiдкривалась не так у своєму горi, старанно приховуванiм нещастi, частiше поставала в iншому, в чарах вражаючої, надто ж для дiтей, краси, у сяйвi тiєї незрiвнянної усмiшки, що на неї, мабуть, звернув би увагу й сам Леонардо... IX - Пояснiть менi: що таке паслiн? - запитує згодом Лiда. Нам аж восоло стас. Чого це раптом її зацiкавило, з якого дива? - Таж ви самi казали: пасльоновi дiти. - Solanum nigrum, - вiдповiдає Заболотний, - так по-латинi його величають, наш паслiн. У своїх заслугах перед людством рослина ця досить скромна, а от дiтлахiв тернiвщанських пасльонець по раз виручав. Лiда, однак, просить пояснити детальнiше... Хто б мiг подумати, що через таку вiдстань часу та аж на яких шляхах про цей паслiн зайде мова... Нiхто його в нас не сiяв, не садив, а тiльки завеснiє, так вiн уже й пробивається iз землi. Комусь вiп може здатися й зовсiм нiкчемною рослиною - бур'янець, та й годi, а для нас, тодiшнiх, то був не-абкиякий дар, найпершi ласощi нашого тернiвщанського лiта. I нiде вiн, здається, краще не родив, як у глинищах на сторонi Заболотних та по занесених мулом наших балках, де хоч i зайнято все було пiд коноплi, одначе й пасльо-нець всюди бiля них тулився. Цвiт його на картопляний схожий, а як доспiє, то висiтимуть на ньому синенькi, аж чорнi, ягiдки, неначе дикi виноградини, - крiм нас, ще й пташки їх люблять клювати. На смак ягiдки пасльону солодкi, аж нуднi, звичайно, це не кокосовий горiх, не фiнiк чи банан, та все ж краще, нiж нiчого...Але чому ось так: коли i звiдки в Європi з'явилась картопля, якими шляхами примандрувала вона до нас, це достеменно вiдомо, а от звiдки взявся паслiн на Тернiвщинi та й взагалi як давно вiн росте на планетi, - в жодному довiднику цього не знайти... Заболотний жартома зауважує, що, певне, i в садах Едему паслiн уже був, мав своє мiсце помiж перших, ще райських бур'янiв... I чи не звiдти пташки вiдомим способом перенесли його в нашу Тернiвщину, в солов'їнi нашi балки? Балки - то наша колиска. Для стороннього - що вони? Лопухи, пасльони, коноплi, та ще ковбанi-макортети, теплi нашi, з пуголовками моря, що тримаються пiсля повенi до пiвлiта, щоб було де дiтворi барложитись... Убогий свiт! Тiльки як на чий погляд. Що ж до нас iз Заболотним, то куди б не кидало життя чи його, чи мене, якi б дива не поставали очам, а, здається, нiде не знайти гарнiших мiсць за нашу балку Левадну з її розкошистими вербами, з сонячним, аж чадним духом конопель та ясними зорями вночi в тих калабанях... Навiк, видно, ми до всього того прикипiли душею. А крiм Левадної, ще ж i балка Чернеча та Яворова, що, невiдь-звiдки тягнучись, сходяться саме в нашiй Тернiвщинi, в її вербовiм раю. Недарма балки нашi й солов'ям так полюбились: тiльки весна, тiльки верби розпустились, так уже й тьохнуло... Десь iз Африки чи, може, навiть iз Цейлону, здолавши безмiрнi вiдстанi, летять сiрслькi спiваки небесними шляхами до нашої Тернiзщiїшi, щоб у цих балках, у вербах попiд глинищами на цiле лiто зробити собi осiдок i вивести потомство. Прилiтають солов'ї не всi одразу, напровеснi, десь надвечiр, чуємо, пробують в гущавинi голоси лиш поодинокi солiсти. Це вiй прилетiв, господар, а її ще нема, вона з'явиться пiзнiше. Як справжнiй лицар i глава сiм'ї, вiн огляне свої володiння - балку, верби - i, переконавшись, що все на мiсцi, приготує гнiздечко, заховавши його помiж вiттям так, щоб нiякий шулiка не помiтив, а пiсля того вже зводить прибути й вона, панi солов'їха чи молоденька соловейкова наречена. Верба з вiттям - то їхня планета! Там панують їхнi спiви й любов... Спершу долинає звiдти голосок мовби несмiливий, зробить новачок кiлька витьохкiв i прислухається: ану ж, як воно вийшло? Потiм чичиркне - нiби горлечко прочищає... Тодi враз заллється вiльно, голосисто, а вечори все теплiшi - чого ж не спiвати? I ось уже нема зморенiй Тернiвщинi сну - вся балка повниться, шалiє солов'ями! Звiдусiль озвалися, на всi лади змагаються - хто кого перевершить... Ось коли буде щебету, ляскання, тьохкання! Справдi, "смiються-плачуть солов'ї"... Нiчнi поети наших тернiв-щанських левад та балок, як самозабутньо вiддаватимуться вони своїй творчостi! П'янiтиме нiч од того солов'їного шалу, п'янiтиме все, не знаючи сну, завмиратиме солодко не одна дiвоча та хлоп'яча душа!.. Вже й бувши студентами, ми не раз згадуватимем у далекому мiстi нашi тернiвщанськi левади, повнi солов'їного щебету й дiвочого смутку... На кiнець весни другим заходом, так би мовити, другим туром пiдуть вечiрнi концерти: то солов'їне подружжя навчатиме спiву вже своїх малят, навчатиме, як вiртуозно брати колiнця, брати найвищi "соль"! Адже солов'ятам теж треба вчитися цього мистецтва, само нiщо не дається... Заболотнi живуть у самiй гущавинi солов'їного царства, якраз навпроти нас через балку, пiд глинищами, - догукнути можна. З-помiж старезних верб проблискує їхня бiленька старосвiтська хатина з маленькими вiкнами, соломою вкрита. Срiблястi коси вербового вiття звисають над оселею низько, окутують її, i навiть у найбiльший жнив'яний день у хатi Заболотних панує прохолода, тiнi волоха-т6 стоять по кутках, а глиняна долiвка встелена рогозою та iншим зiллям. В сiм'ї, крiм найменшої Ялосоветки, все хлопцi та хлопцi, один в один при своєму мовчазному батьковi-удiвцевi. Та хоч виглядом вiн як хмара, з торчку-ватим вусом, з поглядом суворим, що незнайомого аж вiдлякне, а проте нiкого з дiтей Заболотний i пальцем не торкнув, здається, й не насварився нi на кого, вiдколи вони зостались без матерi, - тиф забрав їхню матiр незадовго перед тим, як Заболотний повернувся з-пiд Перекопу, епiдемiя тодi викосила багатьох. Пiсля блiдої зими, картопляної, житньої, коли завеснiє повсюди i заблискочуть тернiвщанськi вишняки кожною своєю карою гiлочкою, якраз i настає найкрутiший випроб для хлопцiв Заболотного, бо саме тодi чиясь довга цупка рука вже тягнеться в солов'їну балку по їхнi дитячi душi. З першим теплом якогось там весняного дня з'являються в нашiй слободi пришельцi з хуторiв, похмурi дядюги у шапках кудлатих, у чумарках - ото якраз i є вони, для малечi слобiдської найстрашнiшi, ловцi дитячих душ. З'явившись на толоцi, якийсь iз таких допитується в нас, школярчат: - А де тут у вас той Заболотний живе, що в нього хлопцiв багато? - Отам вiн живе, недалечке! - охоче пояснить саме котрийсь iз Заболотних, найчастiше це буде Кирик, вiн так чемненько розтлумачить ловцевi, куди треба йти: - Прямо та прямо, не доходя минаючи, де новий собака та рябi ворота, де погрiб у яму впав! I все це випалюється такою скоромовкою, що зайда хутiрський не одразу i второпає, що воно й до чого. Одначе згодом наймачi все-таки втраплять до Заболотного, хлопцiв, що порозбiгалися й ховаються попiд кручею в глинищах, буде i там знайдено, покликано, i вже хутiрськi жмикрути оглядають їх, мов лошакiв на ярмарку, вдивляючись в їхнi грiшнi душi, прикидають, чи добрий буде iз Грицька погонич, а з Степана плугатар, а а Iвана волопас, а з Кирика, найменшого... - Нi, цього не вiддаю, - скаже хмуро батько. - А то чого ж? - Цьому ще рано. - Менi б вiн пiдiйшов... - Хай пiдросте. Переговори вiдбуватимуться туго, тягучо, Заболотний-батько зрiдка густиме щось уперте, бо ж натура, як у тура, а Ян Янович, котрий з власної волi прийде на помiч Заболотному-удiвцевi в такий вiдповiдальний момент, поступово вiзьме переговори на себе i, на подив нам, виявиться неабияким дипломатом. Згадуючи тi крутi дипломатичнi перетрактацiї, що вiдбувалися тодi в наших глинищах, вiдтворюючи той стан напруги, ту "вiйну нервiв", що там зав'язувалась, ми з Кириком i зараз вiддаємо належне дипломатському хисту Яна Яновича. Без поспiху, умiло та вдатно вiв латиш свою лiнiю, пункт за пунктом видобуваючи з хутiрських твердолобiв рiзнi полегкостi для хлопцiв, вкарбовуючи наймачам, що будь-яка оплата за таких козарлюг не буде завелика, ви ж тiльки гляньте на них, ось вони перед вами стоять, один в один, як соколи!.. Хутiрський прийда диктуватиме свої умови: - Щоб слухняним був... - Щоб нiчого не крав... - I вставав удосвiта... - Увечерi пiсля роботи ще проса на кашу в ступi стовчеш, ну i, звiсно, коноплю м'яти... Латиш це вiдмiтав рiшуче. Нiяких конопель уночi, нiякої ступи! Нiч дається, щоб спочити хлопцевi, бо ж йому рости, сили набиратись... Чи не там, пiд час переговорiв у глинищах, i цей Кирик, чи то пак Кирило Петрович Заболотний, брав першi уроки дипломатичних тонкощiв? Чи не тодi вiн уже дещо мотав на вус, дослухаючись, як непоступливий з сталевими нервами Ян Янович, все зваживши, все передбачивши, зрештою домагався для хлопцiв належних гарантiй i нав'язував тому, що в чумарцi, свої умови, тямущо, з несхитною-таки терплячiстю обумовлював кожен пункт крутих глипищанських угод. Бо все там треба було врахувати: де хлопець спатиме, чим харчуватимуть малого тернiвщанина, скiльки аршинiв та якої саме матерiї буде набрано восени цьому соколовi на штани, а скiльки ще й зерном буде додано, та щоб не суржиком, не одвiйка-ми... Бути ж у строку хлопцевi до покрови i нi днем пiзнiше... - Приймається? - Та вже ж... - I щоб нiяких кривд, нiякого рукоприкладства, бо за це суд... Спiлка "Робземлiс" насторожi батрацьких iнтересiв. - Та знаємо. - Ну, тодi й баста! Кiнчається дипломатiя тим, що хлопцi, Грицько, Степан та Iван, понурившiї голови, з батiжками, що гадюками волочаться їм услiд, покидають свої рiднi глинища, полишають батька, який стоїть зажурений, iз глибоко впа-лими щоками й настовбурченим вусом, настовбурченим сердитiше, нiж будь-коли, i мудрого свого латиша покидають, i нас iз Кириком, i сестричку свою Ялосоветку а очима, повними слiз. Жартуни та витiвники, найвiрнiшi нашi друзi, надовго вони тепер помандрують по чужих стежках, зникнуть для нас па все лiто, загубляться у безвiстi хуторiв, нiби десь на iнших континентах. Навiть у великi свята нам їх не бачити, глитайня не вiдпустить хлопцiв додому до сивих заморозкiв, до покрови, тож чи дивно, що Ялосоветка, провiвши братiв, по день i не два ще литиме сльози за ними, i згодом, хоч уже сльози й висохнуть, вона все линутиме думкою братам услiд, цiле лiто буде в зажурi: чи хоч живi? Чи конi, схарапудившись, котрогось не розбили? Чи бугай на роги Степанка не пiдняв? Ялосопетка - створiння хороните, кволеньке, пiсля зимiї таке блiдо, аж свiтиться, тим-то iто лише батько, а й хлопцi мають до Ялосоветки жалощi, пам'ятають щодо цього материп заповiт. Тiльки дiвча вiзьметься своїми тоненькими, мов соломинка, руками за рогач, щоб витягти з печi казан iз картоплею, уже котрийсь iз хлопцiв вiдсторонить сестричку, оберiгаючи, щоб не надiрвалась, сам тужитиметься бiля того казана, а якщо це буде Кирик, то вiн що й пожартує: - Важко в пiч, а з печi це нам за iграшку... Мабуть, не буває недiлi чи якого празника, щоб па подвiр'ї в Заболотних не з'явилось хлоп'я або дiвчинка iз слободи, прийде, тримаючи глечика, зав'язаного в хустку: мати молока прислали. Або ще: ось вам молозива передали... Хай i не родичi, а не забувають люди Заболотних, їхню осиротiлу безматiрну хату. А чим Заболотнi багатi, то це солов'ями: щовесни в їхнiх вербах солов'їв повiю! О тiй порi, коли птахи розша-ленiються, коли заливаються, аж стогнуть кругом хати у верховiттi, та ще коли це буде весняний недiльний день чи й самий великдепь, тобто коли нашi слобiдськi хатки по пiдгiр'ю стануть ще бiлiшi, аж сяятимуть стiнами проти сонця, а десь там на сьомому небi невтомний Клим клемкатиме у дзвони своє натхненно "Клим дома - Хими нема", коли все над селом i над нашими балками буде сповнепе якоїсь чистоти, злагоди й святковостi, - Забо-лотн'ий-удiвець такого дня, зоставшись вдома з своєю донечкою, дiстане їй iз скринi найбiльше родинне багатство - квiтчасту кашемiрову хустку, розгорне й поважно в руки подасть: - Запнись маминою, Ялосовстко. Запнеться дiвчинка слухняно, обiв'ється материною красою й сядо бiля верби перед батьком, що довго-довго буде на неї дивитися, вдивлятиметься пильно, i ми зпаєм - чому: в цiй хустцi Ялосоветка викапана мати. - Мама твоя так цю хустку любила... Сидить на призьбi, дивиться па той живий портрет, па єдиний образ коханої дружини, залишений його життю, i слухає, як на дзвiницi в щодалi наростаючому темпi калатають, видзеленькують Климовi дзвони. Ось вони пiби в жаркий танець пiшли, пашi дзвонята, квапляться, розганяються дужче й дужче, весело й святково вимовляючи веснянiй Тернiвщинi: Клим дома - Хими нема! Кленькають, климкають, видзвонюють весело, танцюють на дзвiничцi дедалi хутчiй, викликаючи своїм танцем-змаганням добрi усмiшки в усiх кутках села. А десь згодом Ялосоветка потайки дозволить i Кирико-вi запнутися маминою хусткою: "I ти в нiй теж на маму схожий... Брови - як у неї..." Хоч маму вона навряд чи й пам'ятає... Вiдклемкають, вiдбомкають великоднi дзвони i почнуться знов буднi. Батько Заболотних прилаштує у повiтцi верстак, тiльки не ткацький, що цiлу зиму гупав у хатi, а столярський, i неквапом, день у день вiн майструватиме вiкна та дверi людям, а ми з Кириком, як i торiк, знов опинимось в ролi пастушкiв у степу. Всi при дiлi, i навiть для Ялосоветки знайдеться робота, її домовлятимуть слобожанськi жiнки стерегти на левадах полотна, розстеленi для вибiлювання, наглядати, щоб по них гуси не ходили, не полишили лапчастi свої слiди. Щодень самiтнiтиме Ялосоветка бiля тих полотен, а в спеку дiвча сховається в затiнку верби, сяде i, схиливши голiвку, в позi маленької мадонни з подарованою латишем глиняною лялькою на руках, колихатиме її та стиха квилитиме писклявеньким голоском: Запрягайте конi в шори, конi воронiї! Та й поїдем доганяти лiта молодiї... Заболотний не зводить очей з полотна автостради, мабуть, витає i вiн думками десь там, у наших балках солов'їних. Може, i йому нагадало це гудронове полотно тi далекi тернiвщанськi полотна, що кожного лiта бiлiли, вистеленi по наших левадах, - аж звiдти бiлiють вони i зараз крiзь завiю часу... Натканi за зиму, зiйшли з верстака сировi, грубi та негарнi, ще їх треба золити, а побувавши в жлуктi з попелом, визолiвши, день за днем вибiлюються на сонцi, доки iз сiрих стануть бiлi як снiг, а Ялосоветка їх стереже та квилить над ними вже про того, хто iз нею "на рушничок стане"... Блищать смуги полотен, вдень аж слiпучi, i якби тодi хто з лiтака глянув на них, навряд чи й догадався б, що то за таємничi знаки бiлiють пасмугами на зеленiй землi. А то все бiлiли ночi недоспанi наших матерiв, то набирались чистоти вiд сонця чиїсь посаги, майбутнi рушники, квiттям вишитi знаки чиєїсь долi... Чути поблизу тиху, нiби з далечi лiт долетiлу мелодiю - це Заболотний щось там мугиче над кермом... - Як це сказано, - обертається вiн раптом до мене, - доганяти лiта молодiї... Чиясь душа зумiла ж отак виспiвати себе... Купальське вогнище палахкотить серед синьої сутiнi наших левад, дiвчата у вiнках круг голови - то на ниточцi нанизано в кожної пелюсткате квiття рожi, що росте в багатьох бiля хат. Навiть i меншi дiвчатка-пiддiвки шмигляють тут, збудженi, задиханi, вони теж у вiнках, очi блищать, цi кози бояться, що ми будем ганятись за ними та обриватимем з них вiнки, бояться i водночас ждуть цих хлоп'ячих жартiвливих нападiв, але поки що ми їх не чiпаєм, хай стрибають i Катрусi, й Одарочки через вогнище, де й ми один з-поперед одного виказуєм свою вiдвагу та спритнiсть, а потiм, розпаленi, з пообсмалюваними бровами, будем ганятись в блискучiй темрявi за нашими юними подругами, жарко жалитимем їх жаливою по жижках, а вони, пiрнаючи в гущавiнь левад, верещатимуть злякано й весело, аж заклично. Чи спромога котромусь iз сучасних вiдчутiї всi чари нашої лiтньої тернiвщанської ночi, всi отi грай-пустощi по балках серед вiття верб та зоряних калабань, серед заростей, де було так гаряче, аж задушливо вiд пахiття любисткiв-м'ят та схвильованих вiд-дихiв ще не вимовленої любовi? Як тропiчно було в тiй розпашiлiй пiтьмi, в пахощах зiлля хмiльного, де юнi пругкi й жагливi вуста лепетали навстрiч щось сум'ятне, безтямно-щасливе, як перша пристрасть... Чому все те - i дитячi пустощi, й чиїсь недитячi пристрастi - так мiцно зберiгає душа? Пломiнь купальських вогнищ, гострий вереск дiвчаток, що випорскують з-пiд жаливи, ночi перших, жарких до нестями освiдчень - все це для чогось потрiбне тобi? Отi колодки, де однi хмелiють у спiвах кохання, у танцях з пилюкою, а меншi тим часом, вкрай розпашiлi, шугають по хащах, лiтають по темрявах, мов блискавки... Пуди конспектiв, горп проштудiйованих посiбникiв пе багато залишили пiсля себе. Але чому досi чуєш, який пахучий був той новенький буквар, що тобi видали в школi? I читанка, що зветься "Вiнок", вона теж незрiвнянно пахла. А перший "Кобзар", що потрапить тобi до рук, i першi рядки, що западуть у дитячу душу на все життя: "Серце моє, зоре моя, де це ти зорiла?.." Був то свiт, де все ставало вiдкриттям. Струми якiсь живлющi струмують на тебе звiдти, i все тамтешнє нiби промениться, свiтиться чимось неземним, як ота райдуга, що пiсля дощу заграє барвами, беручи воду в мокрих наших балках, - нам дуже кортiло пiдгледiти, як саме у вербах вона воду бере. - Бiжiм! Пiдгледимо райдугу зблизька!.. Так нам хочеться пiдступитись до неї на коротку вiдстань, руками обiйняти її семибарвний стовп... Хтось iз дорослих остерiгає: - Не бiжiть туди, бо райдуга й людину у хмару потягне!.. Але ж пiсля такої застороги нам ще дужче кортить! Як би там було нам у хмарi, куди б нас райдугою потягло?.. А семибарвна все боре й боре воду десь зовсiм поруч, у скупаних дощем розкошистих вербах Заболотного, ми чуєм, як аж шумить та вода потужним струменем угору, жене себе в небо, щоб через скiлькись там часу знову пролитись на нас ласкавими рясними дощами, вiд яких одразу i рослини, й дiти пiдростають. Завдяки райдузi, небо й земля поєднались, висока брама її вже й при сонцi за мокрою зеленню левад па синiй тучi цвiте, вигляд райдуги чомусь нас хвилює, з'явилась - i нiби повеселiшав свiт! Все так до ладу в природi, так усе згармонiзовапо - жоден би винахiдник краще не вигадав! Лiта без райдуг, зими без колядок, весни без солов'їв та без вишневого цвiту - то настане пiзнiше. Зазнаємо стану, коли зупиниться самий рух життя. Крiм горя, нiщо не ростиме, нта-хи спiвучi не прилетять, крапля дощу благодатного з неба не впаде - тiльки чорнi бомби падатимуть звiдти з сатанинським виттям... Кiнець усьому, непам'ять, небуття? Тупе, звандалiзоване iснування? Та, виявляється, не так просто спустошити душу людську, виявляється, й пiсля всiх жахiть у пiй незруйнованим може зостатися те, що було: i юнь, i спiви, i цвiт вранiшньої зорi, i семибарвна райдуга в росистому небi над Тернiвщиною... Х Допипi лишається для нас таємницею, вiд кого воно вродилося, безвiсне оте Настеня. Не були ми й тодi такi темнi, щоб вiрити, нiби дiтей знаходять у капустi або що їх лелека приносить па крилi. Сiльськi дiти рано долучаються до того хвилюючого свiту, де панує кохання. З вечора допiзна гасаємо по всiх кутках села, де пiд будь-яке свято танцi, гулi, де земля двигтить та куриться вiд гопакiв та польок. Бачимо красунь наших слобiдських, розпалених, розшарiлих, що тiльки й ждуть чийогось доторку, знаку, ждуть тiєї хвилi, коли можна нарештi вiдбитись вiд гурту i йти в найдальшi садки ночi, в левади, в балки, щоб там слухати солодкi слова юнацьких освiдчень, пити хмiль кохання, жахку його таїну. I ми, дiтвора, шастаючи збуджено по кущах, краєм вуха теж ловимо нiчну мову любовi, чуємо слова такої нiжностi, що їх нiколи не ночуєш удень... А ця красуня Винникiвна и на танцях лиш вряди-годи з'являлась, i на рипучих колисках не вигойдувалась, де дiвчата слобiдськi, вхопившись за вервечки, щовеликодня йойкають та вiють спiдницями в небесах. Нi з ким Надька мовби й не вiдлучалася в тi нiчнi росянi верби та левади, де парочки замлiвають в обiймах, а от вродилося ж у неї, з'явилось вiд когось на свiт. Ще як училась на фельдшерських курсах у Полтавi, закохалася нiбито в якогось там майстра-верхолаза, кра-сеня з городян, котрий верхи золотив на дзвiницях, брав для таких робiт разом iз своїм батьком та братами пiдряди по цiлiй окрузi. Смiливостi майстровi тому, видно, не бракувало, лазив у небо хоч на яку височiнь, аби тiльки добре платили. Кочували вони своєю родинною артiллю вiд дзвiницi до дзвiницi i за домовленiстю з громадою там баню фарбували, там золотили чи замiсть iржавого наново прогартований у кузнi хрест насаджували на найвищий шпиль. А коли в Козельську, де монастирське, кругле, як пантеон, примiщення вiдходило пiд райклуб, вирiшено було якраз навпаки - хрест з найвищого купола скинути, i шукали для цього дiла смiливця, то полтавський жиган-верхолаз i тут запропонував свої послуги, щоправда, цiну, кажуть, за це загилив фантастичну. I таки видерся на ту страшну пiдхмарну височiнь, i хреста звiдти таки пошпурив униз, а па оголенiм шпилi, на самiм його вершечку, як запевняють очевидцi, став па весь зрiст, та ще й па п'ятi обкрутивсь! То вже для форсу, щоб розважити публiку й показати, який вiн удалець. Так чи не так, а з Надькою нiбито в нього йшлося до шлюбу, та чомусь не склалося щастя: чи вiн, виявившись гультяем, її ошукав, чи вона сама вiд нього вiдкинулась. Одне слово, не довчившись, повернулась до батька з малям у пеленi. Без сумнiву, знайшла б i тут її чиясь любов, але ж Надька не з тих, що кидаються будь-кому в обiйми... Всiй Тернiвщинi вiдомо, що за Надькою мре Олекса-баламут, найзабiякуватiший з усiх наших парубкiв, хоча Надька i його вiдбрила, сказавши якось увечерi на колодках, що не махновка вона й душа її до розбишак ре лежить, - при цьому вона спокiйно вiдстороняла його обiйми, бо, крiм усього, мовляв, ще й п'яних терпiти не може. - Все ждеш? - гудiв тодi басом Олекса. - Досi, мабуть, того виглядаєш? - Кого виглядаю, то вже моя воля... Ми так i не дiзналися, про кого йшлося, хоч Олекса весь вечiр дошкуляв Надьцi своїми ревнощами до котрогось того невiдомого та набивався проводжати додому. А, власне, чого в'язнути? Сказала ж: "Моя воля..." - хiба не ясно? В кожному разi нiхто з нас не осуджує Надьку за невiдому її любов, а що вона в неї виявилась нещаслива, то це тiльки посилює наше спiвчуття до покривдженої, - нашi симпатiї цiлком на Надьчинiй сторонi. I аж нiяк ми не вiримо в лементи та гвалти баби Бубирончихи, що колись, кажуть, сама вiдьмувала, клубком котилася посеред вулицi, коли котрийсь iз парубкiв найпiзнiше повертався одинцем додому, а тепер ця особа кляпе Винникiвну на всiх перехрестях, ревнує до неї свого сина, геть несамовитiе, загледiвши Надьку, здалеку лементує, що причаровує вона, мовляв, її дитину приворот-зiллям, хоче переманити молодого Бубиренка до себе в приймаки, щоб його шапкою та чужий грiх прикрити. Довготелесий, носатий цей Бубиренко писарює в сiльрадi i заодно вiдає в нас хатою-читальнею, вiн носить широке сине галiфе, хоч нiде й не воював, нашi дотепники тернiвщанськi, дядьки Вiблi та Грицаї, зiбравшись на толоцi, чомусь називають його Антидюрiнгом - слово для нас незрозумiле й смiшне. Пильно Бубиренчиха оберiгає свого Антидюрiнга вiд усiх можливих невiсток та спокусниць, вважаючи Романову Надьку найнебезпечнiшою, будучи певна, що цiй вiд батька вiдоме всяке чаклунське зiлля i що здатна Випникiвна хоч кого привернути па любощi. Якщо вiрити Бубиренчисi, то е такi, що бачили, як ночами, розпустивши коси, бродить Винникiвна серед степу в самiй сорочцi, никає довкруг хутора, мов бiла мана, то ж виглядав когось, щоб привернути, спокусити, оженити на собi, а кого? Не iнакше, як бабиного молодця в галiфе. Бубиренчиха щодо цього не має найменшого сумнiву. Чарує Винникiвна її сина нiбито всякими чудасiями, але перевагу вiддає отому найзаклятiшому безвiдмовному способу: висмикне потай нитку в парубка з галiфе, залiпить у грудочку воску, кине в найжаркiший вогонь i давай примовляти: "Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь отой вiск! Щоб твоє серце за мною так топилося, як отой топиться вiск! I щоб ти мене аж тодi покинув, коли знайдеш у попелi свою ниточку з галiфе!" Iнодi, коли Надька, вбрана по-святковому, в туго заплетених косах вiнком, вимитих перед тим в кануперi та любистку, приходить до крамницi купити сiрникiв чи солi, Бубиренчиха, мов з-пiд землi виринувши, чорнороте накинеться на ненависну їй степовичку, стане поганити її лайкою та образами привселюдно. Сяка-така безсоромнице, хочеш опоїти сина мого чарiвницьким дурманом, бач, i зараз напахтилася чимось, хiба це любисток, хiба це канупер? Чистiсiньке приворот-зiлля, вiд нього хоч хто зiйде з ума! I щоб до краю зганьбити Надьку перед людьми, зчинить гвалт на всю Тернiвщину, нiби сама заставала розгульницю в себе на левадi, коли вона аж iз степу прибiгала до молодого Бубиренка на побачення, цiлу нiч з ним, гологруда, траву толочила i на сiнi качалася, безсоромно свiтячи бiлим тiлом до мiсяця, умлiваючи бiля парубка у своїх розпусницьких любощах. - Таж то не вона, - пробували внести яснiсть чоловiки, тернiвщанськi нашi справедливцi, - то, бабо, озерянська бублейниця сiно ваше розтовкла, коли до батюшки Приїздила... Тiй усi грiхи вiдпущенi... Але Бубиренчиха глуха була до всiх свiдчень: - Нi, нi, то якраз ця була! Смiялася ж! Я її признала, хоч вона i втекла, тiльки косами вiйнула! - Та не тiльки ж у Надьки коси, - брали пiд захист Винникiвну дядьки. - Захищайте, заступайтесь, сiль вам у око! - гримала баба й на них. - Вам усiм хвойди подобаються... А ця ще й смiшки строїть. Куди ж пак цяця, нiхто її пе торкни, наче й пе вона ночами моєму синовi па шито вiшається!.. - Навiщо менi ваш син? - казала Надька з спокiйною, гордовитою усмiшкою. - А любов якщо й була, то не з ним... - Аз ким? - аж шию витягувала баба. - Не вам про те знати. Начебто бабинi гвалти пе дуже й доймають Надьку, та все ж, видно, на душi їй ставало нелегко, бо можна було помiтити, як у її карих навiть сльозинки бринять, коли вона, розшарiвшись, якось невидюще iшла толокою у бiк степу, неприступна нi для кого, i вiд образи й нас пе впiзнаючи, її малих вiрних друзiв. - Коси обнесу! - погрожувала навздогiн Бубиренчи-ха. - Здумай тiльки ще раз уночi на леваду прибiгти!.. - Кому треба, той сам до мене прибiжить, - чулось у вiдповiдь. Не озираючись, Винникiвна вiддалялась у степ, ще бiльше випростана, сердито окутана у свої, вже нiби й на всiх пас розкинутi гордощi. Однак не тiй, що поганила Надьку, було похитнути дитячi нашi почуття: ми й далi вiрили в те, що ранiш, вiрили кожному Надьчиному слову. Бо якщо кому й вiддала Випникiвпа своє серце, то нiяк то не мiг бути бабин Антидюрiнг, неоженьба й пустомолот у невiдомо звiдки добутому галiфе, що капелюшилось до колiн i так нещадно висмiювалось тернiвщанськими сатириками пiд час їхнiх щонедiльних сидiнь пiд гамазеєм на толоцi. Не мiг це бути й Олекса-баламут з розiрваною губою, що волоцюжить по свiту, на цiлi тижнi зникає кудись iз Тернiвщини, а повернувшись, береться знов за своє, на храмових праз-никах розквашує носи хутiрським буцмарям, надто ж коли хто з них посмiє зачепити Надьку якимось натяком чи бодай позаочi неповажливо вiдгукнеться про неї. I хоч сам Олекса пiсля поєдинкiв повертаєтся в свої глинища тож заюшений кров'ю, а вмиється - i вже веселий, бо ж бився за Надьку, дарма що вона не приймає його кохання. I чи й прийме коли, сказано ж - душа не лежить. Чи не за цi вiчнi бiйки на храмах та ярмарках i налiплено терпiвщанському забiяцi кличку: Олекса-баламут, або iце Олекса-бандит. Дарма що в бандi вiн бути не мiг, бiгав ще в недолiтках, коли степовим нашим шляхом на Вигурiвщину курява курiла - безлiччю тачанок, суцiльною хмарою "iшли махпи"! I сам той отаман патлатий iз Гуляйполя, якщо вiрити самовидцям, сидiв у тачанцi, диктуюяи на ходу черговий свiй до України анархiстський манiфест, а краля-секретарка, в портупеях, з вiдтятими косами, з цигаркою в зубах, тут же вiдклацувала його сатанинськi слова на машинцi... Не потягло тiєю хвилею Олекси, не втрапив i до загону компезамiвських партизанiв, де побував його рiдний дядько Мина Омелькович, який вiдзначився найбiльше обшуками буржуїв у Козельську, де одного разу нiбито цiлiсiньку нiч кидав гирями в череватого крамаря, вимагаючи зiзнатися, де в того захованi золото, перснi та сережки, - всього цього Олексi вже не дiсталося, i вiн марнує тепер свою силу па ярмарковi бiйки та байдикування. Живе вдома й не вдома, то зпик-не, збезвiститься враз, i довго його не чути, то в храмовий день з'явиться несподiвано, i тодi вже ми, хлопчаки, гайда мерщiй па толоку, там Олекса з хутiрськими б'ється! Бiла сорочка наче в рожах-квiтах палахкотить на всi груди - то вона забризкана кров'ю, i обличчя заюшене, й зуб виплюнув, а проте веселий. З ким бився? За що? Не завжди й самому ясно: бивсь, та й усе. Коли, захмелiлого, треба його втихомирити i коли навiть Мипi Омельковичу не вдається погамувати буйняка-пебо-жа, тодi кличуть вiд музики Надьку Винникiвну, котра цього дня ради свята аж цвiстиме серед наших слобiдських красунь у рясному, в кiлька разкiв намистi, з ягiдками коралiв-сережок у маленьких вухах, що ледь виглядають з-пiд темних запашних кiс. Нехiтьма вийшовши iз святкового натовпу, тiльки гляне Винникiвна на цього страшного для всiх розбишаку, щось там, прихилившись, коротко йому шепне, i Олекса одразу стає шовковий, берiть тодi його попiд руки, хлопцi, й ведiть, упокореного одним Надьчиним словом, додому вмиватись. - Тож хiба пе чаклунка, не зоряною водою хiба опої-ла, якщо вiн миттю никне отак вiд її пiвсловечка? - не промине Бубирепчиха й це поставити Винникiвнi на карб. Удень на храмовiм святi Олекса з'являється в бiлiй, з топкого полотна сорочцi, яку мати вибiлила йому, i та сорочка аж сяє на ньому, вабить чудовою мережкою, тiльки ж рiдко буває, щоб не взялась материна мережка отим квiттям свiжої кровi та не викачана була в пилюцi (якщо супротивникам вдасться Олексу повалити). Зате проти иочi, збираючись на гуляння, Олекса неодмiнно одягне шкiрянку - єдине своє багатство, i хай нiч буде зовсiм по-лiтньому тепла, Олекса й тодi з'явиться на танцях у своїй чортовiй шкурi, ходить, поблискує хромом, наче якийсь командир. Знов чогось шукає - бiйки чи, може, любовi... Пробував iнодi Мина Омелькович наставити задираку на путь праведний. - Що хутiрським по храпах даєш - це добре, - розмiрковував перед небожем, - ще бiльшi чiпляй їм лiхтарi пiд очима, щоб далi бачили, - а от куди ти з дому, бо-силе, щезаєш? Голота з голот, червоного партизана родич, а яку лiнiю взяв? Невже й справдi з циганами братаєшся? Вони ж усi конокради! - Коней i я люблю, - осмiхається Олекса своєю розiрваною у бiйках губою. - Махно теж любив, а де вiн тепер? У Парижi буржуям чоботи чистить! - "Вiддай менi Марину, я тобi Полтаву вiддам!" - замрiяно вимовляє Олекса крилату, багатьма ще в цих краях не забуту фразу, що її пiд час громадянської нiбито було вiдстукано iз штабу Махна до генерала Шкуро, коли вони чварились за якусь там красуню-полюбовницю. - Скажiть, дядьку, ви хоч раз бачили гуляйпiльську його любов? - Вiдчепися, слухати про того бандита не хочу!- сердився дядько Мина, за звичкою якось накриво вивертаючи в'язи. - Продавсь капiталу! Гуляйполе на Париж промiняв! То, по-твоєму, щастя? - Я нашi глинища та левади й на Париж не промiняю... I щастя моє десь тут ходить з косами не обскубаними, як у махновок, - казав Олекса, затуляючись вiд родича загадковiстю своєї рваної, розбишацької усмiшки, з якою вiн так i вивiється з села, щоб лише згодом зринути десь на соколянському або на козельському ярмарку. Та хоч вiдвагою Олекса й захоплював нас, хлопчакiв, хоч ми послужливо й зливали йому воду на руки, коли вiн пiд голосiння матерi змивав iз себе свою власну за-бiяцьку кров, все-таки щось нам пiдказувало, що не пара вiн Надьцi, i не тiльки тому, що вона красуня й освiчена, а мала б покохати ось такого розбишаку, конокрада, волоцюгу, що до ладу, мабуть, i розписатись не вмiє... Нi, просто iншим уявлявся нам той, кому б випало щастя постукати в Надьчине вiкно й кому вона вiддала б своє серце. Такий невiдомець мав бути винятковим лицарем iз лицарiв, красенем iз красенiв, ось до такого хай би вона й серед ночi вимайнула iз свого степового вiкна, хай i з розпущеними косами блукала б з таким по росах свого райського саду чи навiть у тернiвщанських левадах по травах качалась, п'ючи його поцiлунки пiд зорями коротких лiтнiх ночей... - Ми тодi, хай навiть бiльше iнтуїтивно, але почували, що вона не для нього, - кидає Заболотний вiд керма, i ця давня iсторiя чомусь починав нас хвилювати. - Хоча яку силу пристрастi носив у собi той наш Олекса! - Все, що вiн викоював, всi отi бiйки, пригоди, воло-цюжництво, здається, диктувалось одним тiльки бажанням - привернути Надьчине серце, викликати в нiй взаємнiсть i захват. - Свою недосконалiсть перед Надькою хлопець, видно, в душi визнавав, почував її недосяжнiсть для себе, i все ж таки не вiдступався, надiй не втрачав, треба вiддати йому належне... Сильна, колоритна натура. Самородок, як i Роман Винник, тiльки Олексина енергiя спрямувала себе в iнше рiчище: ярмарковий майдан найчастiше ставав ареною його подвигiв, а тi ярмарки в нас чомусь майже завжди кiнчалися кров'ю... Пригадуєш, як тодi в Со-колянах? - О, то пам'ятний ярмарок... Соколяни - сусiднє з нами велике торговите село над Ворсклою, де пiд ярмарчище було вiдведено пiвстепу рiв-пої рiвнини, що кiнчалась глибокими обривами-кручами, утворюючи щось схоже на величезний каньйон. Страх i глянути з урвища вниз, де на самому днi каньйону срiблиться Ворскла, клубочаться верби, бiлiють хатки соко-лянськi, - аж дивно, як звiдти люди видираються сюди, на цей горiшнiй степ, на безлiччю нiг утрамбовану ярмаркову толоку. Не кожен i пiдступиться до кручi, щоб заглянути вниз, голова може запаморочитись, а зате на горi кипить i вирус ярмаркове життя. Який тут рух, який грай-гомiн лине далеко у степ, де курява стоїть до неба! Щоб когось з малих взяли на ярмарок, це треба було заслужити, заздалегiдь велися переговори, хто за тебе пастиме того дня, - i якщо таки завтра беруть тебе, то знай: ти заробив, це неабияка тобi винагорода й честь за пастушачi твої труди. На ярмарок виїжджаємо рано-вранцi. Ще й сонце не зiйшло, небо ще тiльки грає зорею, а звiдусiль, всiма степовими шляхами суне й суне люд, пiший i кiнний, торохтять вози, риплять гарби, на весь степ клекочуть, аж спiвають колеса гойдливих ресорних тачанок. Музикою колiс повнився стен! Музикою м'якою, переливчастою... Та чайки - то був особливий витвiр степового життя, для нас то було втiлення прудкостi й грацiозностi, то вiтер, поезiя, краса, бо ж i батько Заболотних разом iз своїм другом-латишем лiтав десь у таврiйських просторах на невловнiй ворогами кулеметнiй тачанцi, хоча в Тернiвщину обидва добувалися пiшки. А тачанки теперiшнi несли на собi познаку iнших чиїхось пристрастей, тут змагалися честолюбство, пиха та чваньковитiсть розбагатiлих хуторян: у кого дзвiнкiша? В кого квiтчастiша? IIа чиїй плавкiшi ресори? Чиї конi несуть скаженiше? Цi новiтнi та-чапки виходили з-пiд рук майстрiв десь у Чаричанцi, у Нехворощi, Кобеляках або i в самiй Полтавi, десь там у кузнях кували для них ресори, гнули обiддя колiс, малювали червоне трояндове квiття по смоляно-чорному лакованому тлi! Недалека вiд нас комуна "Муравей" теж почала робити свої тачанки, i до цього важливого рукомесла, що вважалося гордiстю комунарiв, останнiм часом залучено було й Заболотного-батька та Яна Яновича, котрий виявився неабияким майстром по ресорах, хоча й свищикiв своїх не забував, фiрма його в наших глинищах процвiтала, як i ранiше. Отже, поспiшаємо на ярмарок, в круговерть його розбурханих пристрастей. Сила нашого устремлiння вперед, до ярмаркових видовищ, анiяк не менша була тодi, нiж зараз, коли в потоцi блискучих машин мчимося чимдуж до шедеврiв багатющої картинної галереї, щоб постояти перед образом Мадонни, котра може виявитись тiльки вiддаленим варiантом образу тiєї, що її нам вiдкривало колись життя i так розкiшно творила, домальовувала дитяча уява. Живопис ярмарку поставав перед нами, такий розмаїтий, бурхливий та розгонистий, ну просто як монументальнi творiння мексiканцiв! Ще зi шляху нам видно ярмаркове трiрлище, величезну толоку, що вся захрясла возами й котить далеко над степом свiй гомiн... Посеред ярмарку височить сферичне шатро каруселi, воно барвисте, з китицями та дзвiночками, цiлий день його розкручуватимуть, ганятимуть мiсцевi хлопчаки, а якщо випаде щастя, то допустять i тебе до вирла: тричi покрутиш - раз покатаєшся! Той катається, а той уже пiд кущем векає, занудило вiд крутьби, знемагає вiд перенасолоди. На перевернутiй бочцi стоїть чоловiк, крикун довгошиїй з коробом на грудях, папугою на плечi, i рiвним, нiби заведеним, проте далеко чутним голосом закликає люд: - Гей, коноводи, воловоди, гречкосiї, люлешники, селяни, городяни! Крамарi, шинкарi, дьогтярi, шевцi й кравцi, шаповали, коновали! Проїжджi, прохожi, миряни цiiгапи, всi добрi люди, а сходьтеся, сходьтеся на забаву! Iлюзiї показує, судьбу продсказус iноземець iз Францiї Маловiчко! А поруч: - Налiтай, налiтай! Горщики, миски, мальованi, полив'янi, цяцькованi! Вiзьмеш макiтру - не впаде од вiтру! Горщик без здачi, ще й свистунець на додачу!.. Цiлими ватагами вештаються цигани, зляскують батiжками, запально сперечаються, торгуючи коней, причiпли-во оглядають їх, гнiдих, вороних та чалих: роздирають їм роти до останнього кутня, хапають за хвiст i закручують його аж па спину коняцi, промацують сухожилля, б'ють шкапину кулаками пiд ребра, аж поки з господарем долоня по долонi: лясь! Лясь! Зiйшлися! О'кей! Алє бракує на цьому ярмарку ще когось, неповний якийсь вiн сьогоднi... Олскси-баламута нема. Де ж вiн? Що сталося? Якби знав, що Винникiвна тож тут, неодмiнно з'явився б, ради неї утнув би щось таке, що весь ярмарок струсонуло б, адже ради Надьки шибайголова наш пiде на все, ради своєї любовi будь-яка фантастика буде йому пiд силу! Тож як це, щоб ярмаркувалося сьогоднi без нього? Одначе, гей коноводи, воловоди, люлешники, гречкосiї, слабодухi й безстрашники, гей усi добрi люди, анумо дивiться он у той бiк!.. Наче вiтрець перед бурею - таке щось цробiгло, прошелестiло по натовпах: - Олексу терпiвщапського ловлять! Не було, не було, i ось вiн є: як з-пiд землi вродився, щоб збаламутити увесь ярмарок, там десь серед моря голiв, серед грай-гомону людського чути все дужче: "А держiть його! А ловiть!" I вже люд, кинувши торг, витягує шиї в тому напрямку, обличчя в багатьох напружено веселiшають, бо що ж то й за ярмарок, де нiкого не ловлять, не б'ють? - Гуляй, душа, без кунтуша! - чути розгонистий вигук над людьми та кiньми, а ця душа знов забризкана кров'ю, сорочка роздерта, чуб розкуйовджений, ця ось душа з гиком бандитським, з веселим вiдчаєм у вiчу летить стойма в тачанцi, запряженiй пе знати чиїми кiньми, пiна клуб'ям летить вiд сталевих вудил... Вiжки до краю напнутi, Олекса тримає їх у руках, а так паче в зубах, зуби раз у раз бiло поблискують - вiн смiється! Ткана матiр'ю бiла сорочка вся кров'ю заквiтчана - уже встиг... Летить наослiп, конi - як звiрi, жене їх, а куди? Невiдомо, як вiн опинився на тачанцi, на однiй iз тих розмальованих, що з квiтом та дзвоном поспiшали ранком на ярмарок, спiваючи колесами па весь степ? Не iнакше, як силою видер її разом з кiньми в котрогось iз тих, з ким бився на храмах та ярмарках i яких ненавидить не менше, нiж вони його. Вони для нього - то все кровопивцi, кугути, жмикрути хутiрськi, гнойоїди, а вiн для них - бандит, злидарчук, голота з голот, босяцюга слобiдський, найненависнiший з усiх, хто є на землi. I ось видер тачанку чиюсь, реквiзував назовсiм чи покататись "позичив", вiжки туго на руку накрутив i жене, розжохкуе безупинним бадьорим гiйканням вже й без того осатанiлих коней, жене та гукає до ярмарку: " Розступись! Розлетись!" - а загледiвши тернiвщан, хвацько стрiпує чубом, веселiє до нас перерваною губою: - Перекажiть Надьцi, що бачили мене! Скажiть, що я смiявсь! Найбiльше, видно, йому хотiлось, щоб i вона побачила, як вiн ось зараз стойма летить у тачанцi, його тiшив, забавляв самий ефект вибуху, вся оця колотнеча, захват гречкосiїв i лють хуторян, на очах яких витворював свiй шалений спектакль, де головним героєм була його власна персона, розбишацька його зухвалiсть. Без сумнiву, володiло ним пiд цю хвилю не власницьке, а скорше артистичне почуття, бажання покрасуватись перед тiєю, яка, можливо, теж десь тут iз своїм батьком-бджолярем загубилась серед ярмаркової веремiї. Щоб людей не топтати, Олекса правив коней побiля ярмаркового натовпу, гнав окрай, де було просторiше, вiддавався своїй розвазi самозабутньо, а що за ним юрмою бiжать переслiдувачi, це тiльки пiддавало йому жару! З кiллям та пiднятими люшнями звiдусiль бiжать, тюкають, перегiйкуються смертельнi його вороги, всi тi озвiрiлi, задиханi, на чию власнiсть зухвалець слобiдський зазiхнув i якому вже наперед вiд них визначена судьба - самосудом порiшити бандита на мiсцi. Вони бiгли йому навперейми, вiдтискували безтямну його тачанку до круч, намагаючись оточити, бо ж звiдти вiн нiкуди не втече, прiрва соколянських глинищ муситиме його спинити, ось там вiн уже потрапить пiд їхнi кiлки та люшнi. Олекса ж гнав свою квiтчасту тачанку далi, здається, без усякого ляку, кидав смiливi погляди понад ярмарком, видно, таки сподiваючись загледiти кохану свою помiж людьми. Та замiсть красунi Надьки вiн бачив роздертi в криках куркульськi роти, спiтнiлi пики та пiдняте кiлля, - це їм датися в руки? "А дзуськи!" - гукнув вiн глумливо до своїх убивць i погнав буйногривих ще дужче, хоч добре ж знав, що перед ним ось-ось постануть глибочезнi урвища. Вiн мовби вирiшив, кинувшись з височезної кручi, єдиним духом перемайнути через прiрву, через сяючу Ворсклу внизу, птахом перелетiти той, нiким ще не подоланий соколянський каньйон. Переслiдувачi вже наперед тiшили себе картиною близької розправи, уже їхня мстива уява, певне, бачила на днi глибокої прiрви строщену купу того, що тiльки-но було нашим одчайдухом Олексою, летом та гвалом було його дикої квiтчастої колiсницi... Одначе не дав їм Олекса такої потiхи: в останню мить перед самiсiньким урвищем вiн, вiжки круто рвонувши, коней вiд прiрви зумiв вiдвернути i, промчавшись понад безоднею так, аж наче правi колеса, не маючи вже пiд собою землi, порожньо промигтiли в повiтрi, пiсля такого ось неймовiрного розвороту, Олекса спрямував свою колiсницю в степ, де одразу ж до нього приєднались його друзi-цигани, i не минуло хвилини, як за їхнiми шарабанами тiльки пилюка хмарою встала десь на Козельськ. Скiльки пiзнiш пережитого, може, навiть страшнiшого, встигло розвiятись, розгубитись на життєвих наших дорогах, а цей епiзод чомусь душа зберегла, з-помiж iнших вiдiбрала, i вже ось тут, у крайсвiтi, на бетонах цих надшвидкiсних трас, зараз у всiй жаркостi яскравiє нам той соколянський ярмарок, його буйний, кривавий живопис. Збаламутивши ярмарок, зник Олекса нiби назавжди, але для нас, хлопчакiв, зник не безслiдно, бо вiдтодi щораз, коли в нашiм степу заходитиме гроза i ми, пастушата, будемо позиркувати з-пiд полукiпка на хмари, що сунуть iз-за Вигурiвщини на нас, чорнi та бiлi, може, навiть градовi, щораз, як блисне, як грякне в тих хмарах, так, що й степ задрижить, неодмiнно при цьому нам чомусь уявляється Олекса, здається, що то якраз вiн стойма в тачанцi гасав оце по тих насурмлених хмарах, перелiтає своєю колiсницею з грiзної чорної хмари та па сиву, аж градово-бiлу, гукаючи через усе небо до нас: "Перекажiть Надьцi, що бачили мене! Скажiть, що я смiявсь!" Пропав, не бачити нам бiльше Олексiї, так думалось, одначе через якийсь там час вiп знову вимайнув на нашому обрiї. В Озерах з'явився, де того лiта мандрiвна артiль майстрiв взялася пiдновити дзвiницю, обдерла проiржавiлу баню на пiй, полатала та й знов обшивала, не перестаючи дивувати людей своїм безстрашпицьким умiнням. Отам пiсля тривалої вiдсутностi й виринув знову Олекса, дiставши притулок у своєї озеряпської тiтки по матерi. Стоячи внизу, подовгу спостерiгав роботу майстрiв нагорi, нi з ким у тi днi не бився, стримував свою забiякуватiсть, майстрам деколи виявляв свою шану в той спосiб, що пропонував котромусь закурити, хоча всi вони - батько й п'ятеро його синiв - тютюну зовсiм не вживали. Мав ще звичку Олекса з мiсцевою дiтлашнею, блукаючи коло церкви, шукати собi розваги бiля тих небезпечних ям, в яких гасилося вапно для ремонтних робiт; за вiдсутнiстю таких речей, як порох i динамiт, що до них цей тернiвщанин змалку мав посилену цiкавiсть, став вiн на потiху дiтям заряджати вапном пляшки горiлчанi, i їх потiм розривало вибухами, як бомби, - одного разу ледве очi по повипалювало нашому Олексi. Потяглась пiсля того душа його знов до Тернiвщини. Одного вечора пiд недiлю з'явився вiн у нас на толоцi в товариствi тих самих молодих майстрiв, що їхнiм вапном трохи не обпiкся до слiпоти, - привiв їх Олекса в слободу до нас на гуляння, бо ж музика тернiвщанська i в Озерах визнавалась пеперевершеною. З приводу такого нашестя женихiв тернiвщанськi матерi застерiгали дочок: - Ви з тими захожалими кавалерами не дуже... За-йдисвiти, вони всюди женихаються, на словах вони всi нежонатi! Довiриться йому дiвчина, а вiн зiрвав вiнок i шукай вiтра в полi... Один iз тих зайшлих майстрiв, красень чорнобровий, стрункий, джигунистий, став першого ж вечора перепитувати дiвчат про Надьку Винникiвну, цiкавився, чого вона на танцi не виходить, бо ж у Полтавi гарно танцювала, - i саме його розпитки й навели дiвчат на думку: чи не с оце якраз вiп, Надьчин спокусник? Кимось той джигун нiбито переказував Надьцi, щоб виiiнiла наступної суботи па колодки, але Винникiвна на гулянцi так i не з'явилась, хоч озеряпська ватага разом з Олексою була тут як тут, та ще й напiдпитку всi... И Озерах тим часом майстри забирались iз сноїмн роботами дедалi ииiцо вгору, ближче до неба, вмiли вони те, чого Олекса не вмiв, i це, видно, завдавало йому рiзних думок. Бо щодень частiше задирав баламутну свою голову вгору, де в риштуваннi, навiть по пiдв'язуючи себе, працювали молодi майстри, посилаючи звiдти бiлозубi усмiшки вниз озерянським дiвчатам. А той їхнiй джигунистий, найвродливiший серед братiв, Iван-чорнобров, котрий завше брав па себе роботу найсмiливiшу, найри-зикованiшу, iнодi навмисне ставав на зовсiм тонюсiньку дощечку, щоб налякати не байдужих до нього дiвчат, що зi страху аж ойкають унизу, або для жарту обiймав руками округлу, ще драну, що й хмари крiзь неї свiтились, баню дзвiницi, дивiться, мовляв, який я, чи кому-небудь iз ваших вдавалося ось так зловити в обiйми хмару небесну?! Нарештi цибулина банi готова, стирчить над нею шпиль десь у небесах, i вже настає той день, коли буде звершуватись дiйство найнебезпсчнппе - пiднiматимуть важкий, кутий у кузнi хрест па самий вершечок шпиля. Хтось має пiдняти його, вознести в ту височiнь, що вiд неї в гречкосiїв-озерян аж голова наморочиться, вознести й насадити залiзо, важче нiж плуг, па ту зовсiм тонюсiньку шпичку, якою шпиль видається людям iзнизу. Кому випаде? Хто вiзьметься? Бо прийшлi тi верхолази, втямивши свою винятковiсть, вирiшили скористатись моментом i заправили цiну просто шкуродерську, на яку озеряни по могли пристати не тiльки з мiркувань матерiальних, а ще й амбiтних, вважаючи, що таким здирством громаду хочуть принизити. А пiдрядчики в свою чергу затялись, не хотiли поступитись анi копiйкою i якраз у день пiдняття, зiбравши свої iнструменти, похилили на Козельськ, сказавши озерянам на прощання: "Ви за нами ще й туди прибiжите, бо, крiм нас, нiхто вам на ту цибулину картуза не надiне". Оскiльки ж день визначено було заздалегiдь i по всiй окрузi пiшла яса, то людей з такої пагоди зiбралося тьма-тьмуща, бiльше, нiж па ярмарку, з усiх усюд посходились в Озера подивитись на це печуване диво вознесiїїпя. А тут, виявляється, нема кому: з тими здирпями в останню мить глека розбито, а мiсцевi - той боїться, тому не пiд силу, того жiнка не пускає, а тому духу забракло: кому охота ризикувати життям? Ось тут i настала уроча Олексипа година. Згадали про всi його вiдважнi ярмарковi бiйки та баламутство, то ж чи не виручив би н.еii отряха i озерян своєю безстрашнiстю? Жiноцтво оточило Олексу, стало умовляти та вблагувати, пособи людям, бо ж ти той, хто нiчого не боїться, i молодої жiнки тобi не кидати, а мати он сама тобi дозволяє, хоч i сльози ллє! I вблагали. Повело озерян-ське жiноцтво Олексу-баламута в найближчу хату, i незабаром вийшов вiн звiдти оновлений, мов наречений чий-небудь, у чистiй-пречистiй сорочiї,!, i чуб на ньому розчесаний, i тут всi нiби роздивились на цього Олексу, що вiн же й собою нiчого, дарма що губа перервана, високий та ясночолий, рваною своєю усмiшкою обдаровує людей, i в очах горять iскри сонця, iскри мужностi та вiдваги перед небезпекою, - а що бiльше красить юнака, як мужнiсть? У такiй пречисто-бiлiй сорочцi Олексу мовби нiколи й не бачили, ранiше все йому манишка була забризкана кров'ю, а ця яскравiє чистими квiтами, таку сорочку вишивають не для роботи, хоч цього дня на Олексу лягла, може, найважча з робiт. Ось уже його, наче молодого на весiллi, перев'язують жiнки рушником, аж до землi довгим, вишиваним, з найтоншого, на липневих сонцях вибiленого полотна. Однак перев'язують хлопця не для шани та красування, мiцним рушником тим ув'язано Олексi за спину й величезний хрест, ковалями куте залiзо, що ваги йому буде, либонь, пудiв сто. Наостанку мати Олексина пiдносить синовi до уст маленьку iконку з богоматiр'ю на нiй - благословляє всiма попами виклятого юнака перед його дорогою в небеса. Олекса, наче опоений якимось трунком, стояв урочистий та задуманий перед тiєю височiнню, що її належало здолати. Не озираючись, ждав, доки за спиною чиїсь дiвочi руки лагiдно поправляють па ньому вишиваний рушник, яким уподовж хребта туго прикручено, вузлом завузловапо стопудове, позолотою вкрите залiзо, той кутий озерянами хрест, що за плечима сторчма стоїть, вищий за Олексу. I ми, малi, бувши там, намагаючись крiзь натовп дiвчат протиснутись до Олекси найближче, в якусь хвилю помiтили, що герой наш шукає когось поглядом серед людей, помiтили, як раптом щось радiсне йому промайнуло по зблiдлому i якомусь святковому обличчю, не iнакше, побачив, кого шукав, - без сумнiву, Надьчине смагляве лице змигнуло йому навстрiч, змигнуло й зникло серед дiвчат у стрiчках та вiнках! Та, видно, це враз додало йому сили i певностi, змiцнило дух вiдваги, бо аж випроставсь паш Олекса i, ледь усмiхнувшись до людей, рушив: була не була!.. - Каскадер, а все тому, що Надьку любив, - втрутилось у нашi роздуми дiвча, а ми лиш здивовано перезирнулись i промовчали. Мабуть, так ваговите й значливе рушають тепер космонавти до своїх ракет, закутi в скафандри, як рушав тодi вiн пiд вагою своєї залiзної ношi, такої нелюдськи тяжкої, що аж земля вгиналась пiд Олексою при кожному його повiльному, обережному кроцi. Довжелезна драбина вже чекала його, приставлена до цегляної стiни, а де перша драбина кiнчалась, там ждала смiливця ув'язана канатами друга, а за нею - уступами - третя, четверта, i так до самого купола, до найвищого вершечка. Завмерли люди, нiхто не дихав на майданi, всi стежили за тiєю людиною, перев'язаною рушником, яка зi схрещеним залiзом за плечима щабель по щаблю пiдiймалась вище та вище, туди, де тiльки небо сяяло блакиттю, сяяла височiнь. Хто знає, може, й трепетна мрiя майбутнього льотчика якраз тiєї митi саме тут з чиєїсь дитячої душi вперше проглянула в небо, запрагнувши крил? Дедалi меншим ставав той наш безстрашний Олекса, що з баламута став майстром сьогоднi, i всi ми вiдчували, як йому щораз важче дається кожен щабель, i кому знати, чи не пошкодував вiн, що згодився взяти на себе таку ношу, залiзну, страшну, хоча ж i не кожному випадає звершувати в життi, ось так на виднолюддi, свiй майстровий соколиний труд!.. Вже Олекси нам нiби й не видно, вже тiльки птахом у небi бiлiє його сорочка, та в'ється чистий рушник, та розтопленим снопом золота iскриться в сонячному промiннi те, що юнак возносить до самого вiстря нацiленого в небо шпиля. А хвиля по хвилi вже нiби й сам вiн тане-розтає у слiпучiм промiннi, якимось мерехтiнням стає наш Олекса-майстер, i вже здається нам, що нiби саме лише промiння золотим снопом вихриться вiд тiєї людини, що вiд нас, перестрашених на землi, даленiє, у небi зника... "Була не була!.." А потiм - не знаем, що сталось... Тiльки Олекса вже долi, в пилюцi лежить, все тим же рушником перев'язаний. Горiлиць розпроставсь па своїм згубнiм залiзi, що аж у землю вгрузло. Люди обступили його, а ми, дрiбнота, крiзь частокiл нiг теж прозираємо на його обличчя, а воно, таке блiде, таке бiле, бiлiше за те горюче вапно, що, вибухаючи десь тут, пляшки розривало... I такий вродливий лежить вiн, паш Олекса, нiколи таким не бачили його. Крапельки поту росою блищать на високiм чолi, брови, як намальованi, чорнiють на смертельнiй блiдизнi такого спокiйного-спокiйного обличчя. Розпластаний у пилюцi, повержений, але тепер чимось нiби значнiший, вiн з-пiд приплющених вiй так умиротворено дивився кудись у високiсть, де озерянське небо зосталось тепер без нього порожнє, лише iз сонця золотим снопом. А нам, дiтворi, страшно, нам аж морозно стає, хоч спека палила над Озерами i в тиснявi можна було зомлiти. I все ж, затис-нутi серед лiсу чобiт та босих нiг, ми, малi, очей не могли вiд Олекси вiдвести. Дивно, але те, що сталось, чомусь не сприймалось як Олексина поразка, падiння десь звiдти нiяк не принизило для нас Олексу, бiльше того, це трагiчне падiння якось аж пiднесло його в наших очах... Нi, не баламут, а Майстер на землi перед нами лежить! Уже нi розбишацтва, нi буйнощiв, тiльки спокiй великий та трудова втома завмерли в отiй долонi, що спочиває в пилюцi, де й козельська iкона валяється припорошена, зi страху випавши в когось iз рук... Не вберегла, не захистила й вона! Тяглася безконечно хвиля загальної очманiлостi, всi були такi враженi, такi ошелешенi падiнням Олекси, що не одразу зважились i пiдступитись до нього, аж поки звiдкись мати випiрнула i, тихо зойкнувши, впала синовi на груди, занурилась змученим обличчям в той чистий-пречистий рушник. Сподiвалась, може, останнiм зусиллям вдихнути сиповi життя? Чи, може, побачила тут його ще таким, як був у колисцi? Ось тодi й зомлiла Надька в натовпi серед дiвчат. Видно було, як голова її знеможено лежить серед стрiчок на чиємусь дiвочому плечi, блiдизна її смаглих щiк була для пас такою незвичною, ось-ось, здавалось, впаде, i тiльки руки подруг не дали їй, зомлiлiй, упасти. Давня iсторiя, але чомусь для пас важливо й це зараз з'ясувати: чому Надька тодi зомлiла? Може, вiдчула перед Олексою свою непоправну тепер провину за те, що вiдмовила йому в коханнi? Що не зумiла ранiше розгледiти в Олексi те, що вiдкрилось їй ось тут, у день його возно-сiнпя? Коли замiсть розбишаки й волоцюги побачила в ньому, хай i ненадовго, хай i поверженого, але ж таки Майстра, того, хто здатен виявився на щось незвичайне, соколине, - хiба ж не таким лежав вiн тодi перед нею, перев'язаний рушником, у пилюцi... Те, що, здавалось, повинно б уже й забудь-травою порости, раптом наздоганяє пас на чужiй цiй дорозi, i ось ми нiби вдруге переживаємо пережите, вiдчуваючи на собi той вiчно юний, нерозвитий свiт, звiдки все на тебе дихає повнотою життя, силою пристрастей... "Перекажiть Надьцi, що я смiявсь!" Перемовляємось iз Заболотним про ту давню подiю, з'ясовуєм подробицi, якi чомусь досi не вивiтрились iз пам'ятi, хоча, здавалось би, навiщо, навiщо нам зараз серед цього шаленства хайвею уява знову виносить десь iз глибини душi ту мовби ранiш i забуту сагу дитячих лiт, сагу ярмаркової, назавжди вiдшумiлої України? XI Пропливають мимо нас фрески чийогось життя, рябiють у вiчу все iншi та iншi скопища реклам, що лiзуть на дахи i навiть вище дахiв, зависають у небi й чимось зваблюють вас, умовляють, перекопують, обiцяють вам просто раювання земне, потiм знов набiгає польовий ландшафт, вдалинi на пологих пагорбах срiбляться величезнi якiсь резервуари, бiлiють вежi невiдомого призначення, зведенi в мовби мавританському стилi, на декотрих сферичнi покриття голубiють яскраво, небесно. - Загадковiстю вiє? - завваживши мою цiкавiсть, каже Заболотний. - З вiдстанi ота найвища з веж нагадує своєю голубою банею мавзолей Тамерлана в Самаркандi. - А то всього лиш силосна башта, - друг мiй усмiхається. - По курсу ж лiворуч блищать винесенi за мiсто шопiпг-центри, сказати б, сучаснi ярмарки: ей, миряни, городяни, коновали, шаповали, налiтай, налiтай!.. Ну, а далi, па обрiї, знов, як бачиш, пiшла урбанiстика, труби, дими... Володiння ентеерiвськi, i серед них влетимо ми, бентежнi, мов бджоли, що шукають цвiтоноспих лугiв", кiнець цитати... Лiду траса, здається, заколисує, русява голiвка опущена, та ось, звiвши очi на водiя, дiвчинка запитує, як завжди несподiвано: - Кириле Петровичу, ми сентиментальний народ? Заболотний вдає з себе iронiчно здивованого. - Ти звiдки взяла? - Нi, ви вiдповiдайте по сутi: сентиментальнiш? - Мабуть, що так, надто ж коли ти маєш на увазi оцих ось двох своїх супутникiв... Нас як наслухаєшся... А, по-твоєму, бути сентиментальним - це великий мiнус? - Я цього не сказала. Просто цiкаво знати вашу думку. - Хоча таки, мабуть, це вада, - розмiрковує Заболотний. - Дорослi люди, мужчини, а раз у раз поринають у свої сентименти, розчулено десь витають усю дорогу... Тобi, певне, надокучило слухати нас? - З чого ви взяли? Побувати там, де стiльки сонця, де ночi зорянi... де ночами люди лiтають... - А про сентиментальний народ - це в тебе звiдки? Батечко просвiщав? - Не має значення хто, - каже Лiда твердо. - До того ж у мене на це своя точка зору. По-моєму, краще бути сентиментальним, анiж черствим та бездушним. - Я теж такої думки, - згоджується Заболотний. - I татко, якщо й казав щось подiбне, то зовсiм не в осуд вам. А мама взагалi вважає, що сентиментальнiсть не вада - це скорше нiжнiсть душi, пам'ять, любов... Як i менi, їй теж подобається, коли ви з тьотею Сонею щось згадуєте або в два голоси заспiваєте оту вашу "Iз-за гори свiт бiленький"... - О, тобi вона теж подобається? - чути цей вiдгук про пiсеньку Заболотному, видно, приємно. - Акварельна, пелюсткова рiч, а от чомусь з естради її нiколи не виконують... - Будь ласка, розкажiть, - просить пiсля мовчанки Лiда, - що далi з Надькою буде. - Всьому свiй час, Лiдо, - вiдповiдає Заболотний, - а зараз послухаймо, що Верховний Коментатор нам заспiва... В нашiм становищi, друзi, нам не слiд вiдриватися вiд реальностi. - I вiн знову вмикає приймач. Вирушаючи в дорогу, сподiвались ми одним ривком вихопитись з кола буденних клопотiв, здавалось, усi зв'язки бiжучого сьогодення обiрвуться враз i поза ними, в дорозi, набудеться щось схоже на абсолютну вiльнiсть. Та й хiба не досягли ми, бодай частково, такого стану - стану позачасовостi, чогось майже схожого на iснування понадбуденпе, перенесене в зовсiм iншi умовини, iншi вимiри? I все це чи по завдяки жвавим отим пастушатам, що, невiдлучно супроводячи нас, понад хайвеєм на крильцях летять i летять! Зовсiм мов янголята, тiльки що за-мурзанi дужо та з виразками па зранених, побитих стернею ногах... Ось кого не перегнати, ось хто нiде нас не покине, не зрадить... Напiвмiражнi образи дитячих лiт, вони чимось iстотним доповнюють трасу, викликаючи з найдальших володiнь душi щось юне й свiже, наче вранiшня зоря! То свiтить нам iнша планета. Одначе й планета теперiшня, цiлком реальна, не полишає нас, знаходить i в цiй летючiй капсулi б'юїка, де ми сподiвались зажити абсолютної вiльностi. Вiднайшла i опiкується нами, супроводить тихим плином класичної, сповненої краси мелодiї чи меланхолiйними негритянськими блюзами, або ж раптом озветься голосом Верховного Коментатора, як ми величаємо мiж собою невiдомого супровiдця, що раз у раз м'яко i вкрадливо озивається до нас iз глибин ефiру. Намагаємось навiть уявити, який вiн там є, цей ефiрний суб'єкт, менi вiн, скажiмо, вимальовується в образi життєрадiсного рекламного молодика, що вдосвiта попихкував сигаретою на одному з хмарочосiв, де ми проїздили, - звисока мружився до нас приязно i пускав кiльцями справжнiй дим... Лiдi ж невидимець-диктор чомусь нагадує бiльше Тарзана. А загалом вiн для нас уже нiби добрий знайомий, голосом, бездоганно поставленим, топом напiвiнтимним Верховний Коментатор виповiдає нам чергову порцiю новин, дарує майже довiрливо потiк вiстей про тi головнi найсвiжiшi подiї, якими свiт живе зараз там, поза обшивкою нашого авто, поза невщухаючим шумом та свистом траси. Тринадцятирiчна дiвчинка пограбувала банк. Ровесниця ось цiєї, що сидить за спиною в Заболотного, сидить, знову впавши в задуму пiсля нетривалого пожвавлення, й ловить поглядом той пролiтаючий, попiдобрiйний свiт. Коментатор передає подробицi. Було ось так: серед бiлого дня зайшла дiвчинка до примiщення банку на люднiй вулицi, наставила на касирку пiстолет i звелiла їй накидати повен кульок банкнотiв. Нiби цукерок. I гуд бай, навiть усмiхнулась на прощання. Не подумала тiльки, що за рогом кварталу її вже зустрiнуть озброєнi детективи... Голосом рiвним, вкрадливо-милим розповiдається також про те, який випадок стався сьогоднi вдосвiта на хайвеї номер такий-то, де таранили простiр невiдомi нашi колеги по гонитвi: в них там стояв туман набагато густiший, анiж на нашiй трасi, тож коли один з автомобiлiв раптово зупинився з невiдомих причин, на нього слiпма стали налiтати й налiтати з розгону iншi автомобiлi, бились, чавились, як це буває з вагонами пiд час залiзничної катастрофи, коли вони, гороїжачись, лiзуть один на одного, в самiм своїм русi несучи крах... - По телепрограмi минулого тижня щось подiбно показували, - зауважує Лiда. А ще на iншiй дорозi, чуємо далi, швидкохiдний трайлер ударив на шаленiй швидкостi по автобусу з дiтьми, удар був такої сили, що крiсла разом з пасажирами розлiтались увсебiч, їх порозкидало на площi розмiром з футбольне ноле, - цю останню обставину ефiрний тий видiлив голосом, сповiстив про неї навiть чи не з усмiшкою: так, так - з футбольне поле... Вбитих стiльки-то, а поранених стiльки, лаконiчно, зовсiм несентиментально сповiщає Верховний Коментатор i переходить до iнших новин. Дослухаємось, чи скаже вiн щось про те вбивство iз милосердя. У вранiшнiх новинах вiн розповiдав нам цю iсторiю, власне, репортерський звiт про те, як зовсiм недавно брат зайшов провiдати брата до лiкарнi, де той лежав спаралiзований пiсля дорожньої аварiї: розбився з мотоциклом. При падiннi бiдолаха зламав собi спинний хребет, i надiї па одужання нема, оскiльки ж тягарем вiн нi для кого бути по хоче, то сам нiбито й попросив брата зробити йому останню послугу... I брат погодився, наступного дня з'явившись в палату вiдповiдно пiдготовлений, сказав скалiченому: "Заплющ очi, це зараз станеться". Й вистрелив. А тепер правосудцi ведуть тривалу дискусiю: мав вiн право так зробити чи нi, буде це злочином проти гуманностi чи не буде? I якщо це вбивство iз милосердя, то чи слiд за нього карати? - Справдi, як тут i вирiшити, - сумовито зауважує Лiда. Джаз ударив! Вискливим гострим вибухом звукiв переповнився ефiр... А звiдти десь - чуємо: колядують! Святвечiр. Село в спiгах голубих, зовсiм мов на полотнах iмпресiонiстiв... Святвечiр - то подiя для всiх. Навiть хто й но говiє, i святих не визнає, i з сусiдами чварнться, вiчно поюється, - такому цього вечора теж настає передишка... Вогники жовтiють у вiкнах, дими йдуть у небо запашнi, i ми, чиє життя мiшає здебiльшого надголодь, тепер з радiсним гомоном, ватагами, збудженими, нетерплячими, в лахмiттi, у якихось шкарбанах, весело попiдвiконню гур-гур! - Дядьку, благословiть щедрувати! - Та сьогоднi ж колядують? - А ми вам разом усе! - Дозвольте! Благословiте! - Та починайте! Спасибi, що не минули! Щедрик-ведрик, Дайте вареник, Ще й грудочку кашки, I кiльце ковбаски!.. I навiть дiвчатка, зовсiм дрiбнота, десь там, у сусiдiв пiд вiкном, попискують: Коляд-коляд-колядниця, Добра з медом паляниця. А без меду не така, Дайте, дядьку, п'ятака! А тi грандiознi нашi виходи на хутори, в майже невiдомi землi? Коли ще задовго до походу робимо в хатi зiрку-звiзду на довгiм держалнi, клеїмо її з кольорового рожевого паперу, та ще так, щоб i згарок свiчки можна було поставити всерединi - свiти, гори, моя зоря!.. Виходимо раннiм досвiтком, побрели крiзь темряву в глибоких снiгах колядники iз звiздою, з свiтлом вогника в нiй, то вже не щедрик-ведрик, то вищий клас... А там, дивись ще iнша рухається в досвiткових полях ватага, i теж колишеться над нею звiзда, свiтить далеко... Для посипання е в хлопцiв у кишенях усяка пашниця, все, що вродили тернiвщапськi ниви, засiватимем - залежно вiд наших симпатiй - кому житом, кому вiвсом, кому гречкою, або й навiть пшеницею-українкою, а котромусь жмикрутовi хутiрському, що влiтку над тернiвщапськими батрачатами збиткувавсь, тому дiстанеться, буває, ще й жменя гороху, до вiвса пiдмiшана: шибки та лампадки аж дзеленчатимуть, коли пороснуть вiд порога хлопцi такою шрапнеллю... "Ой, ненароком! Недогледiли!.. Вибачайте, дядьку!" А от у Романа-степового таких жорстоких жартiв ми нiколи собi не дозволяли. В хату його щоразу ступаємо схвильовано, з особливим трепетом ступаємо, як у маленький заповiдник краси; з усiх хат хутiрських ця для нас найгарнiша, ь нiй завдяки Надьцi все аж цвiте! Кажуть, Надьчипа мати була доброю ткалею та вишивальницею, мистецтво це й Надька ще змалку вiд матерi перейняла, i всi отi квiти, солов'ї та калина на рушниках - то якраз її, Надьчина, робота. Влiтку пiд час ходiнь до колодязя не раз, бувало, застаємо її за вишиванням. Сидить пiд вишнею в затiнку, схилившись над шматиною полотна, i голкою тiльки блись! блись! А коли помiтить нашу цiкавiсть, то й нам покаже, що там у неї виходить, якого кольору нитками, якими узорами вона саме уквiтчує свое бiле, невiдомо для кого вишиване полотно. - Це вже для Настусиних женихiв, - пожартує iнодi. - Щоб було нашiй дiвцi чим нареченого перев'язати... Рушником, кажуть, щастя мiцнiш утримаєш бiля себе. I пояснить нам, що вишиваний рушник - це ж не для будня, не для того, щоб ним утиратися пiсля вмивання, а щоб у день свiтлий, весiльний з милим на рушничок стати, як спiвається в пiснi... Чи й старостiв перев'язати або пiд весiльний коровай постелити... Всьому своє мiсце. Скажiмо, ось такий рушник, де вишито синi квiти й червонi пташки, дiвчина чи дружина може дати лише милому своєму - на знак вiрностi й пам'ятi... "А якщо нi дiвчина, нi вдова?" - кортiло запитати, проте сором якийсь перепиняв. Цiкаво нам i зараз би знати: кому ж таки вона вишивала, Надька Винникiвна? Когось конкретного мала на увазi чи просто уявному Невiдомому? Нiколи вже ми цього не вiдгадаєм, а ось хата її, що i взимку квiтує мальовками, ружами та пiвнями-жар-птицями на коминi, вона й зараз перед нами - незабутнє Надьчине творiння... Забавками дехто вважав, а нинi нам ясно, що був у нашої Винникiвни вроджений смак художнiй, а до того був ще й хист, завдяки чому в хатi в неї все єдналося на рiдкiсть гармонiйно, справдi за законами краси. Нiчого крикливого чи дражливого, все тiльки заспокоювало, навiть яскравiстю тiшило зiр, вiяло злагодою на вас. Речi звичайнi, повсякденного вжитку, а як вони виказували Надьчину натуру, прагнення власною творчiстю оздобити своє просте трудове життя: скриня красується мальована, вся в яблуках з листям, i навiть вiко скринi, тобто накриття, коли його Надька пiднiме, шукаючи нам гостинцi, яскраво знизу спалахне снопом пишних синiх та червоних квiтiв та ще гроном винограду, котрий, на жаль, наших зим не витримує; цi квiти-мальовки з Надьчиної скринi так i перегукуються з пiвнями на коминi, i з вишитим квiтчастим рушником над Шевченком у шапцi, i з розмальованими глечиками, що, взявшись у боки, мов парубки, вишикувались на миснику; не полинено без уваги навiть старий ослiн, - його застелено тканим обрусом вiд порога попiд стiною аж на покутя, де, за звичаєм, на рiздво сiно лежить зелене, духмяне, на нього якраз i ставлять кутю... А з покутя, iз-за лампади, позирає на нас образ знайомої жiнки, що її можна було бачити майже в кожнiй тернiвщанськiй хатi, як, до речi, й по всiх наших селах, - то образ козельської богоматерi, про неї навiть дiтям було вiдомо, що колись вона оновилась бiля криницi за чумацькою корчмою в Козельську, i невдовзi поблизу того мiсця на узвишшi вирiс жiночий монастир, до якого й нашi слобiдськi ходили на прощу, а декотрi цiле лiто працювали за копiйки на монастирських буряках, дивуючись, як це той зачуханий, запилюжений, з скотарськими ярмарками й запухлими вiд пиятик прасолами Козельськ та має таку гарну богоматiр, молоду, сумовиту й по-степовому смагляву, схожу чимось на наших молодих матерiв. Там пречиста Ризи прала... Пiд час нашого посипання Надьчине мале, дикувато визираючи iз-за комина, затуляється рученятами з удаваним страхом, хоча насправдi Настусi приємно, коли ми вiйнемо-пороснемо по хатi житом-пшеницею та всякою пашницею, в поглядi Настусинiм, цього разу зовсiм не сердитому, ми вловлюємо приязнь чи навiть захват, дiвча належно оцiнює наш прихiд - такi ж-бо герої, не злякалися ночi, морозу, прийшли, щоб спiвом-здоровленпям виповнити хату... Ой радуйся, земле, свiт новий народився!.. Молода мати, стоячи бiля лежанки, як пiд дощем, весело щулиться пiд хвилями-повiвами нашого жита-пшеницi й позирає на свою донечку щасливо усмiхнена: бач, Настунько, таки дiждалися посипальникiв!.. А вiд вiкна господар приязним оком мiряє нас, вгадуючи, видно, де чий i хто вважається старшим у цiй ватазi, що збилася бiля звiзди. Iч, якi щедрi: i в коморi i в оборi - щоб було!.. Серед ведучих, найголоснiших та найбiльш ошарпаних, звичайно ж, господаревi не важко впiзнати одразу кiлькох Заболотних. Доки ми посипаємо, сiємо-вiємо та викрикуєм свою ко-лядницьку хвалу цiй хатi й сiмейству її, iз покутя, з-пiд рушника, весь час дивиться на нас i та добре знайома, па дошцi мальована Пречиста матiр з немовлям, дивиться уважно й доброзичливо, наче оцiнює пашi завзятi старання та пашу чемнiсть, бо ж посипали тут тiльки житом-пшеницею, а головне - вiд душi, повними жменями; той зичливий iконний погляд з-пiд рушника почуваємо й тодi, коли, вiдкричавшись та ждучи дарункiв, ще якийсь час топчемося бiля порога своїм морозним, весело розбурханим пiсля спiву юрмиськом, а жiнка з нiмбом довкруг голови по-материнськи озирає кожного з нас. Оскiльки ж ми зичепь господарям навикрикували найкращих, i щоб здоровi були всi, i щоб родило їм у полi та в садку, i пасiка бджолами щоб плодилась та медами повнилась, то й вiддяка нам буде тут - з усього походу - найщедрiша: Надька яблук запашних та волоських горiхiв винесе на тарелi iз хижки, а господар, вiдлучившись на хвильку, теж повернеться до хати з дарами, внесе цiлу миску iз щiльником, порiзаним на скибочки, з яких мед так i тече... - Ану, козаче, смiливiше пiдходь, - звертається господар до найменшого, - частуйся, щоб швидше рiс!.. За мить уже всi ми лизькаємо свої щiльпички, пересмiхаємось. З тим медом па губах ми й виберемось у степ, у голубi снiги!.. Однак спершу перегрiємось, як радить нам Надька. Теплом вiд комина вiє. Годинник з гирею цокає на стiнi. - Прийшов, хлопцi, Новий рiк - побiльшає день на заячий скiк, - каже господар пiдбадьорливо. - Спасибi ж вам, що не минули нашої хати... - Ми й на той рiк прийдемо! - Приходьте, не забувайте... З усього видно, що сiм'я ждала колядникiв, i якби ми не пробились сьогоднi до них через снiги, не заколядували цим трьом душам ось тут на свiтаннi, то, напевне, наша вiдсутнiсть, наша нез'ява в їхньому степовому безлюддi була б сприйнята як недобрий знак. А тепер i вони радi, що їх не забуто, i ми теж висипаємо з Романової хати ватагою, щасливо збудженою, нам приємно тиснутись плечем до плеча коло своєї злiпленої з кольорового паперу звiзди, що вся, мов квiтка, наповнена свiтлом вiд прилаштованої всерединi свiчечки, котра й на вiтрi не гасне. Душi пашi повняться теж чимось гарним, повняться, як ота паперова зiрка, свiтлом, i ось так знову ми плечем до плеча, мов брати, далi шугаємо по снiгах у синiй досвiток нашого синього степу. - Мабуть, то були останнi на свiтi колядники, - каже Заболотний, - та й пастушата, певне, останнi... Якраз нам випало завершувати цiлу епоху на тих тернiвщанських степах, в лiтах уповiльнених швидкостей. Нiколи бiльше цього не знатиме людство... Гуртик хлоп'ят шугає в снiгах, вогник звiзди несуть над собою, радiсть людям розносять... Пiшли i не вернуться. - Шкодуєш? - Рiч не в тiм... Крiм того, якщо брати всебiчно... Кому-кому, а пасльоновим дiтям добре знати, як там у буднi було. Постiйне приниження злиднями, чоботята однi на трьох, а зими довгi-предовгi, котрийсь i школу змушений кинути, вiдбуває тривале ув'язнення па печi. В хатi сирiсть, цвiль, сперте повiтря. А влiтку своє: стернi перед тобою стирчать, наче залiзнi, ноги весь час кровоточать... Але ж не журилися, правда? Прийде весна, лагiдним, легiтним повiтрям тебе обвiє: живи! рости! Поезiя дитинства, вона ж таки була, був свiт, сповнений росяностi, радiсних барв, залитий вранiшнiм свiтлом... Яка буря почуттiв вирувала в дитячому серцi, коли вперше, пiд чиїмось вiкном чи на чиємусь порозi ставши, маєш тоненьким своїм голоском провiстити: свiт новий народився. А тi нашi виходи iз звiздою по хуторах, вони ж вiдвагою рiвнялися виходовi мореплавцiв, що пускаються на своїх вiтрилах у безвiсть... Лячно, звичайно, опинитися в степу серед темряви, де можна заблудитись, де тiльки й чути здаля гавкотню злющих собак хутiрських, але гайда, гайда!.. Зате ж, буває, й вiддяка дiстанеться: стоїть ось Романова сiм'я, справдi ощасливлена вашим житом-пшеницею, бурхливою щедрiстю дитячих душ... Поздоровили, нащедрували людям найкращої долi - чому б i не збутися їй? Хто ж думав тодi, що все так круто повернеться... Я знаю - це вiн про дальшу долю тих людей. Про одну з тих нещадностей, що й дiтей не минали, залишаючи познаки в душi на все життя. - Сильпе ж то зiлля, - зiтхає Заболотний пiсля мовчання. - Не зiллям би я те назвав, - вiдгукуюся до нього. - Про що ви? - поглядає Лiда на нас тороплено, нiби спросоння. - Та все про те ж... Про одну таку штуковину, що її тепер не всi й визнають, - роздумливо каже Заболотний. - Голосом сумлiння, Лiдо, це звалось колись. - Феномен, властивий лише людинi, та й то далеко не кожнiй, - кажу я. - Йдеться, Лiдо, про совiсть... I далi чус дiвча, як двоє дорослих мимрять щось на цю тему. Що є речi, вiд яких не втечеш. Що сумлiння людське, виявляється, схоже на вулик, його теж можна розтривожити. Сидить собi тихо десь там у щiльниках душi - i раптом... Лiда заiнтриговано поглядав на нас - то на мене, то на Заболотного, - наче вирiшила будь-що добу-тисн ясностi, вона здивована нашими недомовками. - Совiсть... зiлля... А при чому тут ви? - При тому, Лiдо, - посуворiвши, каже Заболотний, - що найменша похибка в життi, вона не минає безслiдно, рано чи пiзно, а людинi вiдгукнеться... Через астрономiчнi вiдстанi лiт, десь у крайсвiтi, на якому-небудь, скажiмо, хайвеї, а раптом дожене, нагадає: ось i я... - I пiсля мовчання якось незвичайно глухо звертається до мене: - Досi мене пече той Надьчин погляд... Пригадуєш, там, бiля сiльради, коли вона вже сидiла на санях, споряджених у далеку дорогу... Бачу i я той погляд. Пiд час великої перерви вибiгли ми з школи на толоку. Так i є. Людно й тривожно. Валка саней налаштованих, знаєм куди, i на останнiх iз них Надька з своєю Настусею... Сльоза на розпашiлiй щоцi, i такий зболений погляд, звернений до нас, школярiв: "Оце ви менi таку долю нащедрували, хлопцi?" Якi бурi пронеслись над життям лиш одного поколiння! Бурi, що навiть дiтей не щадили. Чи, може, справдi була неминучiсть, що нам її визначила наша сувора, зовсiм не сентиментальна доба? Коли про щось у цьому дусi ми починаєм розмiрковувати вголос iз Заболотним, нiби зне-хiтьма перекидаючись словом про той ураганний вiтер, - буває ж такий, що й телеграфнi стовпи валить, i живi дерева з корiнням вириває з землi, - Лiда, що досi, здається, слухала нас спiвчутливо, зараз, вiдвiвши погляд, знов припала до бокового скла, їй наче стало нiяково за нас... Чого, здавалось би, цiй безневиннiй нашiй супутницi нiяковiти? Чи i її вседосяжнiй уявi та вигостренiй на хайвеях аж надто зрячiй iнтуїцiї виявилось доступним побачити те, що одного хуртовинного дня, коли свiту не видно, так зримо поставало в образах наших тодiшнiх дитячих фантасмагорiй... Як Надьчинi рушники, зiрвавшись зi стiн, самi собою, зовсiм мов птахи, вилiтають крiзь навстiж вiдчиненi дверi i, вiйнувши червоними крилами всiх своїх солов'їв та жар-птиць, зникають одразу вгорi, па наших очах зникають у хмарах! Може, й десь там лiтають табунами розполоханих червоних та чорних Надьчиних птиць? Того дня все дотеперiшнє ставало не-вiшiгашiим. Сама собою, без нiкого розчинилася скриня й миттю стала порожня. Щось у печi заквилило дитячим голоском... А зiжмаканий квiтчастий обрус, оголивши лаву, вже на долiвцi пручається, мов живий, пiд обмерзлими чиїмись чобiтьми в личаках, - то па ньому, нiчого не помiтивши, тупцяється Мина Омелькович, що, розкарячений серед хати, саме нахильцi вишнiвку iз бутля п'є. Одна мить - i повилiтало все, оголилися стiни, а знадвору в парозпаш вiдчиненi дверi вiтром та снiгом бурхає аж на нас, тороплено знiчених бiля печi школярчат, зима вивiтрює останнє тепло з Романової оселi, i хата одразу робиться пусткою, а той вiтер надвiрний, що в хату поривами б'є, тебе й зараз морозить, - була в ньому нiби якась непристойнiсть, може, то був вiтер кривди й сваволi, вiтер грiха? XII Але все це станеться згодом, поки що ж наближення бурi нi в чому не почувається: поки що в Тернiвщинi все як i досi було. Хоча нi. А Фондовi землi? Мабуть-таки, хтось почув погуки хлоп'ячої долi, нiмi волання самотностi, коли ми десь там, кожен собi поокре-мо, пасли корiвок по межах, де цiлий день ти - один, як палець. Товаришiв за житами не видно, безлюддя й тиша довкола, дрiмають пагорби, звузивши свiт, нiкого не догукнеш. Не iнакше, як хтось почув нашi дитячi жалi, поспiвчував, бо раптом: - Завтра їдемо на Фондовi землi! Ось там, хлопцi, вам буде роздолля... Що за Фондовi землi? Тiльки розмови дорослих досi можна було чути про них, нiхто з нас, хлопчакiв, ще тих земель не сягав. Але образ їхнiй ми вже маємо в собi: то - як рай! Отже, завтра ми рушаємо в рай, в країну райську проляже наша дорога. I все це сталось тому, що з певного часу в Тернiвщинi виникло так зване машинно-тракторне товариство. Не соз, пi, дядьки нашi чомусь неохочi до цього слова, а тiтки й зовсiм його не люблять, бо ж у созi буде "одна ковдра на всiх", iнша рiч - тракторне товариство, це звучить якось аж гордовито. Об'єдналося поки що кiльканадцять тернiвщанських родин, але то сила, то здебiльшого колишнi фронтовики, люди, що з машинами мали справу, не тiльки з ралом дерев'яним... Дядько Семен Шарий, родич Заболотного, скажiмо, на фронтi опинився серед механiкiв, є й карточка, де вiн сфотографований у шкiрянцi бiля свого броньовика. Зважаючи на це, в нашому новоутвореному товариствi йому доручено разом iз латишем вiдати кiнною молотаркою. Бо хоч товариство й зветься лiашинно-тракторне, однак трактора в нас поки що нема, єдиний па всю округу "фордзон" є тiльки в комунi, в тiй самiй, що робить тачанки та сiє гречки. Тернiвщипi ж свого часу дiсталася з папської економiї кiнна молотарка, що нею дядько Семен та Ян Янович спершу обмолотять тернiвщанськi токи, а потiм уже вирушать, згiдно з угодами, на довколишнi хутори, до бiльших стогiв, добуваючи, крiм усього, ще й престиж та славу своєму тернiвщап-ському товариству. Оце ж вам i голодранцi! Взявшись дружно, без лементу та гвалту вiдремонтували занехаяну молотарку i тепер втирають носа зарозумiлим хутiрським очкурам, якi вважали, що тiльки вони вмiють господарювати! Декотрi з тих очкурiв не соромляться навiть з мо-горичами пiдступати до слобiдських, наших механiкiв, по-лакузницькому запобiгаючи ласки перед дядьком Семеном та його товаришами, бо кожен з хуторян зацiкавлений, щоб до нього першого потягли па кiннiй тязi свою махиню цi тернiвщанськi "майже комунари". Дiставши вiд банку кредит, товариство невдовзi придбало ще й вiялку, трiєр i новiсiньку, щойно з заводу "Червона зiрка", сiчкарню, завiдувати якою випало Минi Омельковичу, хоча домiгся вiн цiєї посади не без труднощiв, його й до товариства прийнято було вельми неохоче, не з одного боку заходив, допитуючись: "Як би до вас устряти?" Люди ставлення свого не ховали, вiдверто мовилось про його ледачiсть, тож довелось Минi таки добре упрохувати, щоб його зводили прийняти до гурту. Пообiцяв, що не ухилятиметься i що згоден вiн i сiчку рiзати, i вiялку хоч порожню крутити, аби тiльки бути зi всiма... Окрiм ряду дотеперiшнiх пiльг, нашому машинно-тракторному вiд держави дiсталася ще одна: Фондовi землi вiддаються йому цього лiта пiд сiнокiс! Косiть на здоров'я, а хлопцi вашi хай пускають своїх рябих та мурих па волю, хай налигачами не викручує дiтям руки худоба, тягаючи їх по межах!.. Отже, на Фондовi землi! Ще звечора ця новина сколихнула нашi дитячi душi. Ми довго не спимо, тiшимось наперед тим, що має статися завтра: дорога, далеч i те роздолля, де наша царська, де трави в людський рiст. Вирушаємо рано, ще тiльки смужка крайнеба зазорiла нам iз-за терпiвщапської гори. Споряджаємось в дорогу цiлими сiм'ями, нiби назавжди. Взято з собою все необхiдне для далекої мандрiвки: пiд возами подзенькують дiйницi, на возах вмощено барильця та тикви з водою, харчi, казани. Ззаду до возiв корови прив'язанi, наче на ярмарок їх ведуть. Попереду всiєї валки, прокладаючи нам дорогу в той фондовий рай, побiг цуцик Заболотних, наш загальний улюбленчик на ймення Букет. Рудий, чи навiть бурий, паче трохи пiдсмалений, з хвостиком, бадьоро закрученим догори, вiн, той Букет, не зраджував нас i в труднi часи, коли ми з Кириком не могли бути разом, коли цiлими днями, блукаючи самотою по межах, знудишся, бувало, заскнiєш так, що аж плакати хочеться, бо нiде ж поблизу живої душi. Саме тодi раптом - гледь! - бiжить, котиться вiд села до тебе дорiжкою маленький клубочок з хвостиком, закрученим догори... Це вiн. Букет, вiдчувши твiй смуток, прибiг провiдати, пiдбадьорити, щоб не скучав, щоб не занепав твiй дух серед безлюдного степу, серед безкраїх розiмлiлих нив. Покрутиться бiля нiг, полащиться, повсмiхається тобi своєю собачою усмiшкою (вони ж умiють всмiхатись!), але триватиме гостювання недовго, лише доки маєш при собi окрайчик хлiба, а як окрайчика не стало, облизався Букетик, вибачивсь перед тобою поглядом, i знов хвостик бубликом - подавсь до села. Важко на Букета за це навiть i ображатись, адже в нього свої обов'язки, йому, крiм Кирика й тебе, ще когось треба провiдати. Букет знає, де хто пасе i хто є хто. А тепер ось вiн весело прокладає нам путь на Фондовi землi, так упевнено побiг собачою ристю вперед, наче вже й ранiше бував там i зараз бiгти йому цим шляхом не первина. Випужне на бiгу ранню перепiлку з-пiд росяного жита, поженеться за нею, дзявкнувши кiлька разiв, а тодi й до нас озирнеться на вози: "Бачите, який я хоробрий, як мене бояться? Все птаство вiд мене хто куди!" Шлях старий, вторований, що про нього в пас кажуть: битий шлях, вiн то западає в яри, де колись пiдстерiгали людей розбiйники (а зараз можна спокiйпо води з криницi напитись), то знову вилазить з байракiв, видирається на горби, де свiт нам усе бiльшає й бiльшає, i разом з ним нiби бiльшими стаємо й ми, дiтлахи. Подорож триває довго, з Терпiвщини виїхали, ще в небi й вранiшня зоря блищала i ноги в усiх були мокрi вiд рос, а до мiсця доплугаїшлись - сонце пiдбилось ген-ген, зате все, чого ждали, справдилось повнiстю: тут таки воля-роздолля, тут рай! Бiля Тернiвщини теж степи, але там вони в латочках пив, покраянi, помежованi, а цi Фондовi землi - рiвна рiвнина, без ярочка, без горбочка, вiдкрились перед тобою простором наче на тисячу верст i весь той простiр у травах високих, квiтучих, у дикiм привiллi, може, й не ораний цей степ нiколи, плуга не знав, i нiчия коса, мабуть, тих трав не торкалась! Одразу ж пустили корiв - хай бредуть, порозпрягали й коней - хай пасуться! Корови без налигачiв, конi без пут, вiльнi, нестриноженi, а ми, малеча, вiльнiшi аа них усiх! Ще вчора скнiли, нудились по межах, а зараз нетямимось вiд щастя, ми iюрозбiгались у травах, падаємо й качаємось, лящимо, залоскочеш, перекрикуємось. Букет стрибає коло нас, охоплений теж нашим настроєм, i лящить так само щасливо, як i ми. Потрапили ми на iншу планету. Тут зовсiм iнакше свiтовiдчуття, iншi вимiри часу, нам хотiлось би зоставатись тут вiчно! Нема й близько недобрих людей, нема злих пристрастей, всi, як i личить тим, що в раю, усмiхненi, лагiднi, жодна з матерiв нi на кого не свариться, нiхто нi на кого не сердиться, жоден з батькiв не гримне на нас за всi оцi пустощi. Тут гнiву нема, тут всi добрi, всi мiж собою мов брати та сестри i, може, так буде завжди? Чути сталi передзвiн, то, випроставшись, нашi тернiвща-ни коси мантачать, голосно пережартовуються, ану ж бо, як старатиметься Мина Омелькович, бо коли це комуна, то тут не вiдставай, гав не лови, iнакше ззаду чиясь коса ненароком i п'яти пообтина. Отже, i з перекуром, чоловiче, не спiши, тримай ручку, клади покiс на совiсть, в гуртi такий закон... Виступає пас немало - Аж дванадцять косарiв!.. Косим клевер, косим трави на комулiвськiй землi!.. Могли б навiть такої заспiвати тернiвщани, натхнепi цим роздоллям, та хоч i не до спiву поки що, люди бiльше хекають мовчки при такiй роботi, зате їхнi коси спiвають здружено, в злагодi, спiвають трави, лягають рiвним покосом, що йому, здається, й краю не буде, - десь аж пiд небосхилом можуть собi вiльно вганятися в буйну рослиннiсть нашi зрошенi потом косарi... А ми лежимо серед трав запашних, високих, нам аж млосно серед їхнього сонячного духу. Квiття па вершечках трав погойдується над тобою десь аж у небi, бо тут навiть i не питай, чи далеко до неба, тут воно хоч яке високо, але мовби для тебе досяжне, блакитнiє все небо привiтно, смiється до нас своєю сяючою просторiнню: я ваше, я прикриваю вас вiд усього лихого! I лише де-не-де по обрiях з глибини блакитi ледь помiтно срiбляться хмари-оболоки, що у нас їх названо: дiди... Мудрi, добрi дiди, спокiйно Свiтяться вони з висот своїми чистими бородами, чатують дитяче оце наше раювання i нiби всмiхаються лагiдно з-пiд обрiїв до нас: ви тут, пуп'янки, нiчого пе бiйтесь, вiльно купайтесь в цих травах щастя, розкошуйте, доки малi... Надивившись у небо, знову табунцем зриваємось па ноги, бiгаємо, пустуємо, на радощах борюкаємось, котресь знайшло козельцi - їх можна їсти, iнше загледiло ящiрку, гукає: "Сюди!" А Петро, дядькiв Семенiв лобань, напередоднi острижений налисо (за що й був одразу прозваний Котовським), уявивши себе кимось, пiшов i пiшов "рубати", збиває лозиною голови будякiв, їх тут безлiч серед моря теплих некошених трав, стоять, в колючки одягнутi, i всi в малинових волохатих шапках. А де Петро з хмизиною пройшов, там уже вони без шапок. Стане, розмахнеться, кресь! кресь! своєю "шаблею" - i нема, покотилась будякова голова в траву. - Ич, червоний козак! - озирнеться котрийсь iз косарiв. - Рубає без промаху. Тiльки ж i будяку жити хочеться... Все далi й далi вiд возiв нашi корови та конi, а слiдом за ними вiддаляємось i ми, пастушата. От де розкiш! Здається, скiльки не йди, все будуть трави й трави, гадюк нема, i нiчого тобi пе страшно, бо ж тiльки жайворонок над тобою дзвенить у високостi та ще якiсь невидимi iстоти, можливо, що якраз янголята з крильцями, наскрiзь прозорi, просто ефiрнi створiння, виповнюючи все пебо, стиха лад тобою спiвом бринять... Озирнувшись, бачимо як косарi нашi ген-ген далеко серед трав гострять коси, зблискуючи пими на сонцi, а потiм, один за одним ключем журавлиним, знов рушають, заглиблюючись в нiколи ранiше не кошений простiр. Так гарно довкола, що навiть смуток на мить торкне дитячу душу: жити б тобi жайворонком над цим квiтучим степом чи копиком-стрибунцем у травi, - вопи ж тiльки радiсть i знають... Паша тут - куди вже кращої. Здається б, пастися нашим коровам i з мiсця не сходити, одначе, як i серед людей, з-помiж них також є рiзнi натури: та сумирно пасеться, а iнша, вреднюща, задерла голову, й понесло її хтозна-куди, бачите, їй тут не так, вважає, що десь там, на краю свiту, буде їй краще. - А куди ж то тебе трясця понесла? - гукає на свою рябу Катря Копайгора, але корова й вухом не веде. - А щоб ти здохла! - I Катря, ця довгонога, забiякувата наша товаришка, що в неї . голова завжди розкуйдана, блискаючи жижками, пускається коровi навперейми. Ох, ця Катря! Дарма, що худюща, як жердина, проте руки має жилавi i вдачею безстрашниця, з усiма хлопцями в школi на перервi б'ється, найменшої образи не прощав нiкому. - А мене ви впiзнаєте? Iз моря трав виникає маленька постать Кирикової сестри Ялосоветки, на нiй вiнок iз волошок синiє довкруг чола. Зовсiм iнша стала у вiнку, оновилася, просто юна царiвна з-помiж високих трав! Личко блiде, синцi пiд очима, бо ще з зими дiвча захарчоване, але в поглядi зараз веселiсть, а той вiнок волошковий - вiн їй найбiльше додає краси. I хлопцi, й дiвчата - ми разом кидаємось до Ялосоветки, розглядаємо не так її, як вiнок: - Тебе хоч малюй у цьому вiнку! - Мiж волошками вплела, бач, ще й бiленьких ромашок... - Сама сплела? - А хто ж? - Навчи й мене! - просить Гришуня, синок Мини Омельковича, чорнявий тонковидий хлопчик, що, пiдростаючи, стає, на думку тернiвщан, разюче схожим на якогось там учителя музики з колишнього панського маєтку. - Дай менi одягнути хоч на хвильку, - тягнеться рукою Гришуня до вiнка, однак Ялосоветка не дає. - Вiнки для дiвчат, а тобi, Грицику, личив би бриль, розсудливо каже мала Заболотна. - Ти ж хлопець... А я i бриль умiю плести... От вам i Ялосоветка! Справжнiй солом'яний бриль - це ж те, що кожному з нас тiльки сниться, а це ось дiвча могло б тобi його виплести хоч i зараз... Десь навчилось, вiдганяючи цiле лiто гусей вiд розстелених на левадах полотен. Чи брати-строковики взимку навчили? Бо з хуторiв вони повертаються восени, хоч босi, зате щоразу в нових брилях. - Найперше я для Кирика виплету, - каже Ялосоветка, глянувши лагiдно на брата, i ми теж переводимо погляди на Кирика, на його багатостраждальний картузець, бiля якого тiльки маленький огризок козирка телiпається. Щасливець цей Кирик! Завдяки сестрi, сьогоднi вiн буде в брилi золотому, крислатому, як у Ромапа-степового, що коли вийде з пасiки, то спеки може не боятися: вiд його солом'яного сомбреро тiнь лягає на все обличчя, до самих вусiв. - Ялосоветко, пiсля Кирика й менi... - I менi! I менi! - галасуєм, лабузнимося навперо-хват. - Будуть усiм, - великодушно обiцяє майстриня, i всi ми вже бачимо себе в брилях золотих, що незабаром вродяться тут i все лiто прикриватимуть нашi висмаленi сонцем лоби. Ялосоветка iз своїм умiнням та ще в сипiм вiночку сьогоднi для нас нiби долею послана: хто мiг сподiватись, що повернемось додому в такiй обновi? Що золотiтиме на тобi для будня й для свята, захищатиме вiд сонця i вiд дощу! - Не гайся ж, Ялосоветко, берись!.. - Менi для цього колiнець треба, - роздумує дiвча. - Iз жита колiнець. Де ж тут жито? Кругом трави й трави, суцiльна розкiш квiтучого рiзнотрав'я, i тiльки де-не-де над цiєю зеленою повiнню трав пробивається випадковий житнiй колосок. Дикий, один. Цього нiяк не достатньо. Аж там он, ген-ген, де кiнчаються Фондовi землi, щось голубiє... Єй-же-єй, то голубiють смугою жита. До них! Жита саме половiють, кожен колосок у сивiм пилку, туманцем повитий. Кирик першим кидається ламати колiнця, спiшить i Гришуня, хапаюсь i я - кому ж охота без бриля лишитись? Для плетiння годиться тiльки середнє колiнце стебла, найбiльше, з довгою блискучою стрiлкою. Хруп! Хруп! - вiдламуєш стебло знизу, вiдламуєш зверху, i вже воно, очищене, блищить у тебе в руцi, саме таке, як треба: стрiлчасте, довге, зелено-голубе. Жмуток таких колiнець бiгцем принесено, покладено перед Ялосоветкою. - Такi? - Авжеж. Ви тенор тiльки гедзiв вiд мене ганяйте, щоб по лiдiюлiкали... I в її тоненьких руках уже так моторне, так жваво плететься бриль! Стрiчка в нас на очах просто випливає в дiвчинки з-помiж пальцiв, а вопа старається, аж губи закусила, в роботу вся поринула ця наша юна майстриня у волошковiм вiнку, що про нього вона зараз, за працею, уже, видно, й забула. - Ось так учетверо, - вона показує нам зразок, - а так ось буде ушестеро... Це якщо без зубцiв, а ще ж можна i з зубчиками, як у Романа-степового... В нього то якраз зубчиками. Правда, гарно виходить? Захоплено дивимось на свою чудодiйпицю, на її дивовижно вмiлi, рухливi, такi ловкенькi пальцi. Зубчата красива стрiчка майбутнього Кирикового бриля довшає й довшає, а ми один з-поперед одного бiгаєм до жита, щасливо-запобiгливо кладемо перед Ялосоветкою колiнця, - хай тiльки плете! I гедзiв ганятимем, i вiд сонця заступатимем, щоб у голову їй не пекло, зате ж додому повернемось в новiсiньких крислатих брилях, - дива буде на всю Тернiвщину! Ми фантазуємо та вiдганяємо гедзiв, а Ялосо-ветка тим часом трудиться, вся в самозабуттi своєї житньої творчостi, стебельця в руках тiльки змигують, стрiчка в'ється аж до землi, - чи не такою довгою вопа станс, як отi стрiчки, що їх колись козак дарував своїй нарече-пiй? Iз зимових розповiдей тернiвщанських бабусь знаємо, що добрий козак мав звичай подарувати своїй дiвчинi стрiчку, яка сягала б вiд шпиля дзвiницi аж до землi, - чи не таку оце й Кирикова сестричка замислила виплести для кожного з нас? За нами затримки не буде, понахилявшись, вибираємо, подаємо їй стебла найкращi. Заклопотанi своїм заняттям, ми якось не встигли й подумати, що жито це чиєсь, комусь воно належить, по той бiк нив видпiються хутори з осокорами. Та що нам зараз вони!.. А мали б ми пильнуватись... Бо й не зчулись, як зовсiм зненацька випiрнув iз жита, нiби з землi вирiс, рудий парубiйко, видно, хазяйчук, вихопивсь задиханий i - до нас! З вуздечкою в руцi, в чоботях, бiльших за себе, став над Ялосоветкою, впрiлий, приголомшений до краю. Жовтi очi шулiки - такi були в нього очi. Якусь мить вiн з жахом дивився на складенi на землi житнi стебла та на жмутик обчищених готових колiнець, що лежали в Ялосоветки в пеленi. - Ах ти ж! Уб'ю! - I з розмаху оперiщив Ялосонотi;у вуздечкою по головi, по вiнку. Не встигла вона й крикнути, зацiпенiвши вiд жаху, як Сатанчук той з пiною на губах кинувся товкти, знесамовитiло топтати її ногами. - Розчавлю! Скатую! - Вiн аж захлинався вiд лютi, вже не було перед нами людини, навiть подоби її, тiльки Гримаса сказу змiїлась па розбряклiм обличчi та мелько-тiли рудi, в засохлiй гнояцi чоботи, що слiнма топчуть б'ють дiвчинку попiдбiччю, цiлячись у живiї, у мiсця найболючiшi, аж майнуло в думцi: "Хоче вiдбити печiнки!.." Нам нiби попоночiло одразу в вiчу: уб'є ж, таки вб'є! - Ряту-у-йте! Ялосоветку вбивають! - галаснули ми на весь степ. Хутiрський бандюга тепер кинувся вiд неї до нас, його вуздечка дiставала то одного, то другого, та, на щастя, де взявся Кирикiв цуцик, пiдлетiв, увесь настовбурчений та давай безстрашно хапати бандюгу за халяви, за штани, не бiйтесь, мовляв, його, я ж ось не боюсь! Це й нам одразу пiддало духу, Кирик, нагнувшись, кинувся лобом уперед на нападника, а Катря iз-за спини кiшкою вчепилась у нього, намагаючись навiть гризнути за руку, що затисла вуздечку, ми теж, як гедзi, стали налiтати на глитайчука зусiбiч, а вiн крутився серед нас, захеканий, впрiлий, в патьоках поту, слiпо перiщив вуздечкою першого-лiпшого, кого тiльки вдавалось дiстати. - Г-гах, ви ж, торбешники слобiдськi! - вiн аж давився власною люттю. - Я вам покажу созу! Всiх перетрощу! Всiх перекалiчу! А ми, ледь вив'юнюючись з-пiд вуздечки, з-пiд товстих залiзних її вудил, i далi лементували на всi голоси, волаючи до наших, до всього степу: - Ряту-у-йте! Сюди! Сюди!.. Косарi, що почули нас iз першого погуку, були тепер уже близько, до нас, очманiлих, долинав iз-за спин рятiвний їхнiй гомiн, ось тут i глитайчук нiби трохи отямивсь, зачувши небезпеку, загледiвши, як пiднятi коси, наближаючись, на сонцi горять. На очах вiн одразу поменшав, рука з вуздечкою опустилась, крок за кроком задкував вiн у бiк межi, а потiм, не кажучи слова, круто обернувшись, з мiсця шугонув у гущавiнь, безслiдно зник у тих самих житах, з яких i з'явився. XIII Все, як i досi... Лiто. Шарiють вишеньки по садках. I Надька Винникiвна сидит над своїм вишиванням, влаштувавшись неподалiк од колодязя пiд вишнею шпанкою, де все гiлля облите червоним. Мати своєму улюбленому заняттю вiддалась, голкою блискає, ще один рушник готує комусь, а Дитинча, притулившись бiля материних нiг, позирає звiдти на нас одним оком, карим, сторожким, як це буває в пiдраненого перепеляти, коли воно, вискочивши з-пiд коси, вiдбiгає десь по стернi, втiкаючи вiд гострої сталi, ще сподiваючись знайти якийсь кущик для захисту, хоч степи вже довкруг на всi гони лежать у снопах. Дурне перепеля, нiхто ж тобi не загрожує... - Не бiйся їх, - каже Надька доньцi, згодом пiдходячи до нас з мискою червоних, блискучих вишень. - Куштуйте, хлопцi. А ти їх не лякайся, Настусю. Як пiдеш до школи, вони тебе ще й боронитимуть. Будете ж, хлопцi, боронити її? - Будемо, будемо, - вiдповiдаємо хором, твердо переконанi в правдивостi своєї обiцянки. - Тепер у вас, кажуть, буде новий учитель? - зацiкавлюється Надька. Так, буде, з Кам'янського приїхав, охоче розповiдаємо їй, зараз школу щiткою вибiлює, а з осенi вiзьметься за нас. Худий такий, чорнявий та меткий... При школi, в сусiдствi з Андрiєм Галактiоновичем, оселивсь. Книжок iз собою привiз цiлi вузли, та ще на чому - на велосипедi! Вперше таке нiкельоване рогате диво бачить Тернiвщина. Хто добре вчитиметься, того новий учитель обiцяє на велосипедi покатати... - Яспо тобi, Настусю? - весело звертається Надька до своєї донечки. - Цiєї осенi й тебе запишу до школи, щоправда, годочкiв тобi ще не набiгло. - А ви набавте, - радить котрийсь знавець iз нашої пастушачої ватаги, може, навiть окозамилювач майбутнiй. - Нi, обманювати не будемо, - вiдказує Винпикiвпа, може, й так приймуть. Та ще як гарненько попросимо, правда ж, Настуню? Ти згодна? Пiдемо записуватись? Дiвча помiтно свiтлiшає на виду, стримано киває матерi: згодне воно. Але ж таке мале що, пуп'янок, а не людина. Одначе дiдусь її, Роман, мабуть, бачить дiвчатко це вже великим, бо коли вiн виходить iз садка на наш гомiн, ще здаля на ходу знiмаючи з голови пасiчницький каптур iз сiткою, то найперше кидає лагiдний погляд на свою улюбленичку. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - каже господар, i нам, хлопчакам, подобається цей його жарт. Та раптом дiвча нахмурюється, як звiреня: щось нагледiло... Ага, Мина Омелькович iде, кудись па Вигурiвщину Чимчикує чи, може, й далi, на Козельськ. I, мабуть, теж спрагу вiдчув, бо завертає просто сюди, до Ромапового колодязя. Латаний-перелатаний, наближається з торбою, наче старцюга з ярмарку, можливо, що, йдучи до району, Мина навмисне вирядився в таке дрантя, бо ж бiднiсть свою вiн охоче виставляє напоказ, вважає її нiби паспортом, вищiстю, перевагою, ледве чи не заслугою! "Дурень, хто злиднiв соромиться, - час вiд часу просвiщає Мина громаду. - То колись було, а пiд сучасний мент злиднi твої - це сила!.." Сiро-бурий картуз ще, певне, царських часiв, сидить на головi в Мини кандибобиром, шия, нiби в циркового борця, круто втягнута в плечi, - всi знають: Мина хоч ростом i не вдався, а силу в руках мас таку, що й бугая звалить. - Ну, як тут бджолиний отаман? Все багатiє? - каже Мина замiсть здоровкання i, пiдступивши до колодязя, кинувши торбу, довго п'є з цебра. Потiм, розмашисте втершись рукавом, обведе садок пильним прицiнливим поглядом i - до господаря: - Яблук даєш нарвати? - Ще зеленi. - А меду? - Ще молодий. - Бачите, який скупиндя! Серед зими льоду не випросиш! - апелює Мина до нас, босоногих, а тодi знову давай доскiпуватись до Винника: - Признайся, вони й з моєї дерези тобi взяток носять? - З дерези найбiльше, - без усмiшки вiдказує господар. - А то нi? - хмуриться Мина. - 3 кожного соняха, з усiх бур'янiв тягнуть до тебе. Недавно були три вулики, а це вже он бiльше дюжини... Ще й Мамая того посадив. - Намальований па одному з вуликiв козак-бандурист чомусь особливо лютив Мину Омельковича. - Хитра мармиза, вгадай, що вiп думає, той колдун... Це все вiй бджiл твоїх намовляє, щоб бiльше носили? Бо дуже вони в тебе роботящi. - Ледачих серед бджiл нема. - А ще, кажеш, без найманої працi обходишся? I це ти не iкс-плуататор? Не визискувач? Хто батракiв заводить, а па тебе, святенького, бджоли батрачать - хiба тут велика рiзниця? - Як на мене - велика. - Та ще ж i податку з пасiки нiякого? Хитро задумано, одначе й ми не слiпi. Я ось розповiм у районi, як у нас умiють тут маскуватись, як деякi людцi, бджолинi отамани, натягують на себе Мамаеву машкару. Перед усiм зльотом войовничих безвiрникiв викрию - хай знають про наших святих та тихих... Мина Омелькович вiдомий у нас як "сiлькор Око", найохочiше вiн дописує до газети, що так i зветься "Войовничий безвiрник", хоча в Тернiвщину ця газета потрапляє лиш вряди-годи, коли Мина Омелькович сам її принесе, щоб потiм пiд крамницею крутити з неї товстеннi свої цигарки, заодно пригощаючи кожного, в кого нема для курива фабричного тоненького паперу "Прогрес", який продається лише з кременчуцькою махоркою разом. Погрози та нахвалки Мини Омельковича про те, як вiн викриватиме в районi бджолиного отамана, "iкс-плуата-тора", спершу викликають у Надьки насмiшкувату мiну, однак по якiйсь хвилi лице їй захмарюється тривожною задумою. - Чого ви такий злий на всiх, Мино Омельковичу? - раптом звертається вона до нього, пригортаючи дитя до пелени. - Разом з нашим татом колись по заробiтках ходили, а тепер... Ну що ви з ним не подiлили? Небо оте? - З такими, як батько твiй, менi й на небi буде тiсно! - вiдповiдає Мина погрозливо. - Даватиму й на тiм свiтi їм духопелу! Сторчака летiтимуть iз небес на грiшну землю! Пойняла? Ти, Надько, вчена, скажеш: середняк твiй батько. Це сьогоднi, в даний мент, середняк, а завтра вiп хто? Сьогоднi на нього бджоли роблять, а завтра вiп i джмелiв приручить та пожене, щоб носили йому з усього свiту багатства. I все задарма! Знає, кого приручити!.. - Приручай i ти, - стримано зауважує господар. - Хiба нема де вулика поставити? Землi ж нам революцiя порiвну дала, а що ти з нею зробив? Кукiль розвiв!? - Хай i кукiль, твоє яке дiло? Може, я навмисне збагачуватись не хочу? Ось моє все! - Мина пiдхоплює торбу. - В багачi не пнусь! А ти домудруєшся тут. Доберемось i до таких! Потрусимо! - Не лякай, Мино. Перед законом ми рiвнi. - Нiчого собi рiвня... В мене в карманi блоха на арканi, а ти? В медах купаєшся! Розживсь на чужих гречках! Скоро хату, мабуть, залiзом укриєш? - Вкривай i ти. - Свою чи вкрию, а твою розкрию! I нiякi грамоти тебе не врятують!.. Це Мина має на увазi ту грамоту, що її за пiдписом самого Петровського Винник Роман одержав позаторiк на окружнiй виставцi за свої досягнення в садiвництвi та бджолярствi. Мовчить господар. Iншим разом назвав би Мину "свистуном": тобi, мовляв, що не дай, усе просвистиш, - а зараз мовчить, поринув у задуму. I ми стоїмо знiченi, почуваємось нi в сих нi в тих. - Буде тут, буде дiловi - покрикує Мина, поглядаючи пiдбадьорливо на нас, хлопчакiв. - Якi не є, а дiждемось свого менту! Новий учитель ось до вас, хлопцi, прибув, па мiсце того тюхтiя. Але... Може, хоч цей навчить, як нам з опортунiстами боротись!.. I сiлькор Око ще своє слово скаже. Це тут з нього посмiховисько роблять, а там, у районi, голос його силу має. Ще вiзьмемо за душу всiх, хто на дурняк наживається. Горлянку не одному передавимо! Не радi будуть нi садкам, нi ставкам, нi своїй "святiй худiбцi"... - Заздрiсть тебе, Мино, заслiплює, - каже господар сумовито. - Хто з нас та чим заслiплений - завтрашнiй день покаже, - вiдповiдає Мина впевнено. - Завтра може виявитись, що сiлькор Око якраз бачить далi за всiх вас уперед!.. Таке бачить, що Мамаєвi твоєму й не снилося!.. Доки Мина розбалакує, дiвча Надьчине злякано до матерi тулиться, ховається за спiдницю, бо, видно, цей дядько з таким крикливим голосом неабияк її пастрагпує, степову й без того дикувату дитину. Коли Мина розiйдеться ось так, що аж бiлками сердито поблискує, тодi й нам, хлопчакам, його трохи боязко, тодi вiриться навiть, що Мина свого часу був здатен когось там у повiтi гирею вбити. Подейкували в Тернiвщинi, що в розпал громадянської, коли буржуїв-крамарiв у Козельську трусили, заскочив нiбито Мина ще з кiлькома до котрогось тамтешнього крамаря вночi, пiдняв переляканого з постелi: "Золото на стiл! Махновцям на лопатi з вiкна подавав, а вiд нас ховаєш?" Оскiльки ж той дiлитися статками не захотiв чи, можливо, ранiше з нього все золото витрусили, - Мина, вигнавши сiм'ю в другу хату, посадив упер-тюха навпроти себе в кутку й цiлу нiч кидав гирями в нього, хоч золото на столi так i не з'явилось... Сам Мина щораз уникає мови про тi чортзна-колишнi гирi, навiть сердиться, якщо хто пробує розпитувати, а дружина його, яскравої вроди молодиця, запевняє, що вибрехано це на Мину, не було такого, не мiг вiн людину, хоч i крамаря, самосудом карати. Може, й так воно, а ось як розлютиться, знесамовитiє Мина Омелькович, накiбчиться на когось, аж посiрiвши вiд лютi, то можна i в тi його скаженi гирi повiрити... Вже зiбравшись iти, Мина подобрiлим голосом знову звертається до господаря: - Ну ти не той... Покричали i досить. А щодо меду... Кажуть, вiд меду здоров'я людини стає ведмежим? Так не поскупись - винеси Минi па дорогу окомелок щiльника, знаю ж, качав... Бджоли тобi завтра ще принесуть! I чує у вiдповiдь: - Хай принесуть i тобi. - Не даси? - Бджолу проси, хай вона тобi дасть. А бджола одразу й почула! Та не одна, а хмара їх з'являється бiля колодязя, мовби за якимось таємним бджоляревим знаком. Можливо, принесений Миною ма-хорчаний дух мав тут значення чи роздратували бджiл Минин крик та оздоба, бо злiсть людська бджолам теж нiбито передається, - так воно чи нi, а тiльки Романове вiйсько, мовби по тривозi пiдняте, з жалами напоготовi, вже густо закружляло поблизу, загуло сердито, та якраз над Миною Омельковичем! - Ти ба! Де їх в чортячого батька стiльки набралось? Сiлькор Око давай вiдмахуватись обома руками, та це бджiл не вiдлякувало, навпаки, пiддало їм завзяття, вони й пiдмогу пiдкликали, ще сердитiше цiлим роєм над Миною загули, i котрась, таки влучивши мент, шпигонула Мину в зашийок, а ще якась загнала жало пiд самим оком, аж бiдолаха скрикнув i, затуляючись рукавом, кинувся навтьоки. Вiдбiг вiд колодязя й зупинивсь, лаючись: - А виздихали б вони тобi всi! Не бджоли, а чорти якiсь! Та втихомир ти їх! Ми, дiтлашня, просто падали вiд реготу, i Надька смiялась своїм клекотливим красивим смiхом, а дядько Роман теж звеселiвши, провiв, як чаклун, у бiк пасiки рукою: - Ану, бджоли, додому! Киш! Киш! I вони одразу й... вiдлетiли! Втихомирились зовсiм. Потягли до вуликiв свiй приспокоєний гул. - Як тепер я на зльотi з'явлюсь? - обмацував Мина Омелькович вжалене мiсце пiд оком. - Сiлькор. Око та з таким оком... Тьху ти, нечиста сила! Надька порадила побризкати в обличчя водою, - тодi око не так запухне. Скориставшись порадою, Мина Омелькович довго бриз-кався бiля цебра, зизом поглядаючи то на нас, то в садок на пасiку. - Наплодив ти їх тут цiлi табуни, - бубонiв вiн. - Ще й вусатого на сторожi посадив... Побачимо, як вiн тобi насторожує... Весь час, доки Мина Омелькович сварився тут з бджолами та їхнiм "отаманом", Настуся, притулившись до матерi й надувши смаглявi тугi, мов яблучка, щiчки, поглипувала на цього крикливого дядька спiдлоба, i якась аж доросла ненависть проблискувала в дитячих виразистих, наче намальованих очах. Коли дiвча насурмлюється, то очата, так само як i в матерi золотаво-карi, одразу темнiють, подiбно до того, як темнiє степ, колп на нього вiд хмари тiнь набiжить. Та ось Мина, налементувавшись i ще раз ковтнувши з цебра, знову накрендив свого картуза й рушив нарештi з подвiр'я - при цьому не мiг вiн, звичайно, помiтити, яким гострим незмиренним поглядом Надьчине дитя проводжає його осадкувату постать з орлами свiжих, вчора, мабуть, нашитих на штанях, латок. Пiшов, i всiм пiби аж вiдлягло вiд душi. Довго що нам буде видно, як Мина Омелькович, вiддаляючись, змигує тими своїми привареними на сiдницях орлами, що їх вiн нiколи не соромиться, приносить двоглавих своїх до Терпiвщини, навiть хизуючись, а тепер ще i в Козсльськ понесе. - Чого той дядько лаявся? - аж тепер одверто стривожу сться дитина. - Чого вiн кричав? - То вiн жартував, - приспокоює молода мати Настусю, - ти не лякайся. - Нi, вiн лаявся, жартують не так, - твердить своєї дiвча. Дядько Винник сумовито поглядає у бiк дороги, а коли Мина вже зник за пагорбом, зауважує з гiркотою: - Драний то чоловiк, дитино. Непуть. Як бовкне що - то нi пришив, нi прилатає... Хiба неправду я кажу, хлопцi? Що тут заперечиш... Не вперше нам чути такi вiдгуки про Мину Омельковича. Невисокої думки Тернiвщина про його, по-теперiшньому б сказати, дiловi якостi. Найбiльший гандж, що до роботи має велику нехiть, а в нас ледарi нiколи не були в пошанi. Хата його прилiпилась на згiрку, на самому розi двох вуличок, дерезою обросла вiд дороги, i жодної вишеньки бiля неї, все нiяк не збереться Мина посадити, хоча щороку намiряється: - Ось восени i я грушу дулю посаджу для свого синочка... Не одна осiнь минула, а грушi так i нема. Вiрний лишається своїй звичцi Мина: сяде зрання на призьбi й до обiду сидить снопом. Курить, та покашлює, та споглядає свiт, мов король який-небудь, надiйно почуваючись за своїм колючим муром iз дерези. Нам, хлопчакам, Мина пiд настрiй пояснює, що має право тепер i передихнути, бо замолоду дуже тяжко робив, всi жили ви-тягло з нього прокляте панство. Роман цей лише скiлькись там часу побув на воловнi, а тодi до садiвникiв прилiпився, Мину ж як загнали на конюшню, то вже й не вилазив звiдти - бiля коней, у гнояцi день i нiч... - Конячим духом так просмордишся, що увечерi дiвчата вiд тебе сахаються, - довiрливо жалiвся, бувало, нам Мина Омелькович. - А годували як? Нiякої тобi перемiни, галушки та галушки, а роботу питають, за найменший недогляд уже по зубах Мину, канчуком по плечах... Досi без обурення Мина не може згадати, як панчуки-офiцери до кровi побили його нагаями, коли жеребну кобилу недогледiв i вона лоша скинула... Одне слово, поневiрявся чоловiк, i це в нас викликає до Мини щире спiвчуття. Знаємо про нього й те, у що вiн нас не посвячує, але про що вiдомо всiй Тернiвщинi: нiбито в тiй же папськiй економiї женили Мину не зовсiм з його власної волi, бариня-вiдьма нiбито нав'язала йому в жони одну iз покоївок, щоб приховати чиїсь там грiхи, отже, є великий сумнiв, чи синок Гришуня, який зараз у Мини росте, i справдi доводиться йому синком... "Чий бик не скакав, а телята нашi", - так на цi речi дивиться Мина. Рiдний там чи не рiдний, а вiн так упадає бiля свого одинака, що не кожен рiдний батько мiг би увагою з ним зрiвнятися. А що Гришуня хоровитий удався, то це тiльки побiльшує Минину турботливiсть про нього, сам за руку водить хлопця по знахарках та шептухах... Знаємо про Мину також i те, що вiн свого часу мало не розстрiляний був за того крамаря в Ковельську, на останню розправу його вже вели гайдамаки в шелюги, тiльки темна нiч та отi шелюги нашого Мину i врятували. Це, звичайно, ми ставимо Минi Омельковичу в неабиякi заслуги. - Глум, стусани, мордобiй - всього було, - при нагодi довiряється дiтворi наш комнезамiвець. - Вродився людиною, а жити випало бидлом... Не раз своєю кров'ю вмивався. Не раз ночами звiриною вив вiд образи. А тодi ще дивуються, чого воно так: був Мина як Мина - i раптом зцапiв чоловiк!.. Зцапiти, зсатанiти йому недовго, ранiше поневiрявсь, натерпiвся образ, а тепер ось iншим вгризається в печiнки. Покричав тут, подався на Козельськ. Вже десь у степовiм вибалку заховався Минин картуз, а Настуся ще й досi не подолала в собi перестраху. - А як до школи пiду, вiн на мене й там кричатиме? - Таж ось вони тобi оборона, такi хлопцi хiба не заступляться, - сумовито всмiхається Надька, вказуючи на нас. - Заступитесь, правда ж? Правда. Будем захищати її, не смикатимем у школi за оцi її коси, що вони в неї вже, як у дорослої дiвчини, заплетенi двома блискучими темними перевесельцями i теж пахнуть, як i в матерi, зiллям. Заступатимемось перед будь-яким, бо воно ж мале та ще й напiвсирота, або, як Бубиренчиха каже, "байстрюча", хоча ми цього слова уникаєм, вловлюючи в ньому образу. Так, так, кривдити Настуню нiкому не дозволимо, недарма отут слово даєм... Отже, в школi матимем вiднинi ще один обов'язок, усвiдомлення його робить нас нiби старшими. Крiм Андрiя Галактiоновича, вчителя ще земського, давнього, що вчителює в Тернiвщинi нiби справiку, буде тепер у пас повий молодий учитель, що прибув змiнити свого попередника на прiзвисько Але, котрого сiлькор Око пiддавав критицi за незвичнi для Тернiвщини слововживання. Дивна рiч, у нашiй слободi нiколи не вживалось таке собi слiвце "але", нашi люди якимось чином обходились без нього, i ось з'являється у школi вайлуватий i завжди нiби трохи сонний учитель у вишитiй сорочцi, тiльки вишитiй не нашими узорами, i раз у раз чує вiд нього Тернiвщипа оте чуднувате "але" та "але". Тож i прилипло воно до нього прiзвиськом хоча й незлобивим, однак чiпким, i коли матерi взимку посилають котрогось iз малих до вчителя з кутею, то без усякого насмiхання кажуть: понеси кутi своєму Але, чи як там його величати. Побув зиму та й подiвся невiдомо де, нiби розтанув разом iз смiшним своїм прiзвиськом, а замiсть нього буде Микола Васильович Дух, присланий на пiдмогу нашому славному Андрiєвi Галактiоновичу, що його шанує вся Тернiвщина, здавна вважаючи своїм. Колись, ще юнаком, приїхав Андрiй Галактiоно-вич працювати до нашої земської маленької школи i вiдтодi вiн осiв тут назавжди. Звiдси й на германську вiйну було йото забрано, де йому випало пережити газову атаку, i газ такий виявився, що вчитель наш i досi постiйно покахикує стиха i має жовтавий, хоча й дуже чистий, колiр обличчя. I сам вiн якийсь чистоокий, гарний собою, носить довгу толстовку, грива чорного, перетканого сивими ниточками чуба спадає аж на плечi, - так ходить i в дощ, i в снiг, голова вiдкрита, в шапцi Тернiвщина його нiколи не бачила. Мешкає Андрiй Галактiонович при школi, в кiмнатi у нього зi стiн дивляться поважнi якiсь мудрецi, здебiльшого бородатi, i сам вiн для нас як мудрець, здається, про все вiн на свiтi знає - що було i що буде. Може, тому й з нами поводиться без крику, з терпiнням ставиться до наших дитячих витiвок, мовби прощає нам їх за все те, що жде нас попереду, що на нашу долю випаде колись пережити. Навiть коли хто зовсiм бешкетний стане перед Андрiєм Галактiоновичем, вiн i на того голосу не пiдвищить, тiльки довго-довго подивиться глибоким, наче в саму душу спрямованим поглядом i за звичкою пiдкрутить лагiдно свого темного, чепурного вуса: - Бiльше не будеш? - Не буду. - По партах ногами не ходитимеш? - Нi. - Ну, то бiжи. I тихо всмiхнеться вслiд. Як i Роман-степовий, Андрiй Галактiонович теж має стосунок до бджiл, троє вуликiв його стоять у садку, край шкiльного подвiр'я. Деколи до нього навiдується i Ромап-степовий, головний "бджолиний отаман", разом вони тодi радяться, схилившись над вуликом, обмiрковують щось своє, бджолярське, i тодi їх нiкому сторонньому не зрозумiти: справдi, мов двоє мудрецiв-ворожбитiв, що бесiдують своєю, тiльки їм доступною мовою. Iнодi приєднається до їхнього товариства мандрiвний художник, заверне, йдучи десь iз Козельська в довгiй хламидi-плащi й пом'ятому, з опущеними крисами капелюсi, що завжди на ньому нiби з-пiд дощу, навiть якщо буде це i в найбiльшу спеку. - 'Все шукаєте вiчнi барви?- привiтно скаже до нього Андрiй Галактiонович. - Нiяк не даються до рук? А вони, може, таяться в якомусь звичайному бур'янцi, що ми по ньому щодня ходимо... Художника Андрiй Галактiонович називає "поетом мiсячних ночей", вважає, що гiсть його колись умiв, як мало хто, передавати мiсячне свiтло, а зараз, на жаль, йому нiяк не вдається повторити своє ж власне досягнення... На вiдмiну вiд Андрiя Галактiоновича щойно прибулий до нас учитель Микола Васильович людина, видно, зовсiм iнших нахилiв. Власне, про нового вчителя ми ще мало що знаємо, за винятком того, що вiн любить спiвати, чим i встиг одразу сподобатись тернiвщанам. Є ж такi люди: тiльки вечiр, так уже й тягне його до спiву, вже полинув над Тернiвщиною голос його вiд школи, де вiн, ставши бiля вiдчиненого вiкна й не запалюючи лампи, сам собi виводить чистим тенором якусь не тернiвщанську, ранiш у нас зовсiм не чуту пiсню, що всю душу тобi доймае, надто ж коли це буде мiсячно i нiч свiтитиме така ясна, що всi нашi верби, левади срiблитимуться внизу по балках - навiть можна впiзнати, де чия. Для Миколи Васильовича то вже не верби, то вже "зелена дiброво, порадь, порадь мене, молодого!" А як музиканти Бондаренки вдарять на всi бубни увечерi на толоцi чи на далекiм кутку бiля Мини, вчитель i там з'явиться, слухає їхню музику приязно й зацiкавлено, хоча до танцю й не йде, коли бойковитi дiвчата жартома, буває, закличуть його до козачка... Вдень новий наш учитель постає перед Тернiвщиною в зовсiм незвичнiй ролi: пов'язавшись фартухом, розводить у школi бiлої глини, бере велику рогожану щiтку й, нiби змагаючись з торпiвщапськими молодицями, весело шма-рує, вибiлює нам шкiльнi класи, щоб веселiшi були на осiнь (хоча де ще та осiнь!). Вибiлюючи класи, вчитель iнодi наспiвує, вдасться ж отака невгамовна, охоча до спiву душа... Вiдбуде змiну свою робочу, а пiд вечiр, як сонце схилиться на захiд, сiдає Микола Васильович на свiй безмiрно заворожливий для нас велосипед, i тодi тiльки спицi мигтять - поїхав наш учитель у степ на прогулянку, верхи на двох сонцях покотив! I хоч рiзнi дороги ведуть iз Тернiвщини, однак опиняється вчитель якраз на тiй польовiй, що в'ється побiля Романового хутiрця... Одного -разу, коли ми пасли на стернях поблизу, видно було нам вiддалеки, як пiд колодязним журавлем велосипед зупинився i Микола Васильович про щось став розмовляти з Надькою, - може, якраз вона упрохувала його записати дiвча своє до школи? Може, навiть i без жарту не обiйшлося, бо по тому, як наша степовичка, взявшись за навислу над колодязем вервечку, весело похитувалась та вигиналася постаттю, навiть здалеку можна було вгадати, що Надька смiється! А тодi ми бачили щось i зовсiм неймовiрне: Надьчина майбутня школярочка, та дикувата Настуся, раптом опинилася верхи на велосипедi - то вчитель сам прилаштував її бiля керма, взяв, щоб покатати! Ще й не вчилося, а вже йому така честь. I нема чого тепер Надьцi непокоїтись, що не приймуть її малої до школи за неповнiстю лiт... Так з дiвченям на велосипедi й виїхав на вечiрню дорiжку серед полiв Микола Васильович, виїхав та й покотив i покотив полями. Аж до Вигурiвської могили й назад прокатав малу Винникiвну на тих своїх двох нiкельованих сонцях, а Надька, чекаючи, доки вони наблизяться, весь час стояла краiї шляху, i нам чомусь думалося, просто вгадувалося якось, що вона, молода мати, в цi хвилини нарештi почувається щасливою - така гарна й безтривожна стоїть, у вiльнiй поставi, в золотi вечiрнього сонця вся... Пiсля того до третiх пiвнiв чула Тернiвщина, як учитель ще завзятiше виспiвує в школi, чогось йому там не спиться, то примовкне, то знову лункий свiй голос подасть - щось йому наша зелена дiброва нiяк не дорадить, зачарованi мiсячнi верби нiяк на сон його не вкладуть. Наступного ж дня надвечiр спицi знову миготять у степ, та все тiєю дорiжкою, що нобiля Надьчиного колодязного журавля. XIV На вiдмiну вiд своїх батькiв, людей веселих i компанiйських, ця Лiда Дударевич - серйозне, може, аж надто серйозне дiвча. Сiрi очi старшi за неї, часто сповненi за-йуму, допитливостi чи якогось докору. "Типове дитя вiку акселерацiї", - жартiвливо каже про донечку сам Дударевич, котрого не вперше доля зводить iз Заболотним на довгiй дипломатичнiй дорозi. Тож i Лiда для Заболотних уже як своя. В товариствi Софiї Iванiвни вона перебуває, здається, навiть частiше, нiж бiля рiдної матерi, викликаючи цим з боку матусi iнодi легкi ревнощi. А втiм, Лiда не є Щодо цього винятком, бо й дiти з iнших дипломатичних родин також горнуться до Заболотної, яка не вважає це для себе тягарем, вона вже звикла до ролi пiдмiнної матерi й добровiльної терплячої виховательки, надто ж призвичаїлася до цього, коли їй довелося пiсля дорожньої травми тривалий час вiдсиджуватися вдома. Якщо котромусь подружжю випадає, скажiмо, йти на дипломатичний прийом, а дитину нема з ким залишити, то мале скорiш усього опиниться у квартирi Заболотних, яка нагадує в такi вечори iмпровiзований дитсадок, де старшою виступає сама Соня-сан, а її найпершою помiчницею буде Лiда Дударевич, котру малеча слухається беззаперечно. Дударевичi, звiь чайно, розумiють, що їхня одиначка, як i кожна сучасна дитина, потребує уваги, родинної ласки i що час вiд часу треба було б знiмати з неї оцю її надмiрну серйознiсть повертати свою школярку в безжурний свiт дитинства, i з цiєю метою батько щедро постачає своїй улюбленицi рiзнi чудернацькi iграшки, до яких дiвча, на батькову прикрiсть, не виявляє особливої цiкавостi, ставиться до них як людина, що вже переросла цей примiтивний цяцьковий свiт. Тож, щоб якось Лiду зацiкавити, Дударевич придбав їй iграшку пiдвищеної складностi - портативний японський комп'ютер, що здатен, однак, виконувати й зовсiм не iграшковi програми. Рiч виявилась такою зручною й дотепною, що частiше, нiж Лiда, цiєю iграшкою бавиться на дозвiллi сам Дударевич. Дударевич па добрий десяток рокiв молодший за свого колегу Заболотного i на цiй пiдставi вважає себе дипломатом бiльш сучасним i, отже, й службове перспективнiшим одначе коли йдеться про пiдвищення по службi, виходить чомусь так, що Заболотний бодай трохи, але опиняється попереду, дарма що не докладає до цього нiяких зусиль, чим особливо дивує Дударевича. До свого просування по службовiй драбинi Дударевич ставиться дуже зацiкавлено i трохи навiть цинiчно, вiн не приховує пi перед Заболотним, нi перед iншими колегами, що головним для нього в життi є зробити "здорову кар'єру", по можливостi швидше видобутись на вищий, нiж дотепер, щабель в розумiннi рангу, i що таке прагнення, зрештою, стимулює його дiловi якостi, отже, й церемонитись тут нема чого. Вiн i вiд старших колег не приховує, що надто йому довго доводиться чекати присвоєння вищого рангу, якого вiн давно заслуговує, i просто не вiрить, що Заболотний може до таких речей ставитись спокiйно, "по-фiлософському"... - Хороший допiнг, оформлений вiдповiдним наказом, нашому братовi нiколи не зашкодить, - так вважає Дударевич. Взаємини мiж ним i Заболотним досить складнi. То вони майже близько товаришують, то раптом вiддаляються один вiд одного, нi-нi, та й повiє мiж ними вiдчутний холодок, який, однак, не позначається на ставленнi Лiди до родини Заболотних, па її досить стабiльних до них симпатiях, що дає пiдставу Заболотному iнодi пожартувати: - Найкращим дипломатом помiж нас в напружених ситуацiях виявляє себе Лiда. Ось би кого пора подати на присвоєння вищого дипломатичного рангу!.. Коли на якийсь час мiж родинами виникає незлагода такої напруги, що її можна вважати мало чи не конфлiктом, Лiда, хоч як це дивно, щоразу тягне руку Заболотних, а на батьковi апелювання до пеї, на його волання до справедливостей вона вiдповiдає майже з дорослою категоричнiстю: - Подбай, тату, найперше про те, щоб самому бути справедливим у стосунках iз своїми друзями. - А чим я, по-твоєму, несправедливий? - ледь стримує себе Дударевич. - Хоча б тим, що у вiдсутнiсть Кирила Петровича дозволяєш собi обговорювати його слова i вчинки. Намагаєшся позаочi його принизити. А це нечесно. Отака! Тож i зрозумiло, чому Заболотна-сан так лине до цiєї дiвчинки, пiдтримує з нею дружбу, навiть хай це буде й тодi, коли мiж сiм'ями щось там чорненьке пробiжить. Кочове життя по країнах, по амбасадах, взаємини з багатьма рiзними, часом полярно рiзними людьми - все це привчило Заболотну, так само як i її чоловiка, прагнути з людьми взаємин доброзичливих, злагiдливих, виробило певний досвiд переборювання конфлiктних чи близьких до цього ситуацiй, якщо такi виникають. Те, що пiсля Заболотних в кожнiй iз країн, де вони були, залишаються друзi, якi ще тривалий час хоч вiд випадку до випадку озиваються до них, дають знати, що Заболотних не забуто, на думку Дударевича, скорiше повинно розцiнюватись зi знаком мiнус, як певний гандж, свiдчення дипломатської неперебiрливостi Заболотного, однак Лiда щодо цього мас свiй i досить твердий погляд, вважаючи, що в Кирила Петровича це просто талант - вмiння здружувати людей i що взагалi таке вмiння - найiстотнiше в професiї дипломата. До Заболотних у Лiди ставлення особливо уважливе i вопи їй, звичайно, вiдповiдають взаємнiстю. Якщо про iнших дiтей, пiдкинутих на якийсь вечiр дипломатськими зозулями, Заболотна може сказати iнколи майже сердито: "Як ви менi надокучили, оце сьогоднi востаннє понянь-каюся з вами" (хоч вiдомо, що це тiльки розмови), -то про Лiду вона не дозволить щось подiбне сказати, знаючи внутрiшню ранимiсть дiвчинки i уявляючи, як глибоко вона сприйняла б найменше нарiкання чи випадкове необережно слово. Рiзниця у вiцi тут наче й не iснує. Обоє Заболотнi ставляться до своєї юної сусiдки з повагою, на яку могла б розраховувати й людина доросла, скажiмо, коли треба дiзнатись, якiй телевiзiйнiй передачi, якому каналовi вiддати перевагу, чи щось додаткове з'ясувати про нову зiрку екрану, то найчастiше вони радяться про такi речi з Лiдою, i слово її для них буде цiлком авторитетним. I навiть тут, у дорозi, Заболотний у ставленнi до нашої юної пасажирки дотримується того ж тону поваги й бережливостi, розмовляє з нею як рiвня, i хоч мiж нами йдеться часом про такi речi, що для Лiди навряд чи й цiкавi, можливо, що для неї вони безмiрно далекi, однак вiдчувається, що на Лiду, на її присутнiсть Заболотний весь час зважає, i що її сприймання i навiть її мовчанка для нього мають значення. Зараз Лiда нiби придрiмнула, приплющивши очi й вiдкинувши назад, на спинку сидiння, свою вiзантiйську голiвку, вона, здається, вiд усього вiдсторонилась, а ми з Заболотним ще й ще повертаємось до тих наших свiтанкових лiт, полишених десь там далi, нiж Гавайї чи Полiнезiя. - Чому так багато важить для нас дитинство? - вголос роздумує Заболотний, не вiдводячи очей вiд траси. Чи справдi, як дехто вважає, туга за дитинством - це туга за тим раннiм гармонiйним свiтом, де все бере початки i все постає чистим, доцiльним, може, навiть близьким до iдеалу? В кожному разi, не випадково з'являється час вiд часу потреба воскресити те, що було, бодай трохи наблизити свiтанкове ото сприймання життя. I навiть самий уже процес спогадання того раннього, росяного дає тобi насолоду, як i кожна зустрiч з прекрасним... - Але ж це для нас, а для iнших?.. Справдi, що для iнших, скажiмо, той вiдлетiлий у безвiсть Роман-степовий у своїй бджолянiй кольчузi i його красуня донька, що хоч i зосталась для нас вiчно молода, але кому вона тут усмiхнеться, крiм нас, на цьому хайвеї? Чи наш тодiшнiй учитель Микола Васильович, що своїм спiвом при мiсяцi враз переiнакшив нашi буденнi тернiвщанськi левади, перетворивши їх в якусь переповнену чарами зелену дiброву... Для нас вiн був зовсiм не такий, як всi iншi люди, i, згiдно з нашими уявленнями, вiн би не повинен був закохатися, вiн мусив би стояти вище всiх земних пристрастей, а проте... Як воно сколихнуло тодi нашу Тернiвщипу, оте їхнє раптове кохання, що так сильно й прекрасно розпломенiлося враз мiж людьми, для нас не байдужими, - мiж новим нашим учителем, якому б наче й не личило виступати в ролi закоханого, та нашою пречистою Надькою, що стала ще мовби гарнiшою в цьому своєму почуттi! - Смiшно, мабуть, але й досi менi блищить до мiсяця той ставок-калабаня на наших левадах. Вночi вiн ставав зовсiм не той, що вдень. Бачу, як зорi тихо стоять у ньому. Деколи скинеться рибеня - на жарку погоду. Зорi затрiпочуть, розпливуться, а по якiйсь часинi знов стають на мiсце, порушена гармонiя вiдновлюється... I ось таке, здавалось би, незначне, неiстотне, а посивiлий твiй однокашник всюди чомусь носить цi перлинки пам'ятi з собою, з ними i в iншу перейде субстанцiю. - А що в цьому, скажiмо, для неї? - торкаюсь поглядом Лiди, що таки придрiмнула, згорнувшись у куточку своєю незграбною худенькою постаттю. - Навряд чи що-небудь скажуть їй всi цi тернiвщан-ськi нашi iсторiї... Це тiльки для нас вони щось... - А ось i помиляєтесь, - каже Лiда зненацька, i по її свiтло-сiрих, гостро засвiчених з-пiд вiй, я бачу, що вона зовсiм i не дрiмала. - Так, так, помиляєтесь. I знов опустила вiї. Заболотний кидає на мене через плече короткий, одразу звеселiлий погляд: видно, йому було приємно, що ми помиляємось. XV Восени, коли стернi буде поорано i ми пустимо корiв уже по балках, по капустищах, де самi качани пiсля зрiзаної капусти стирчать i де нам тирлувати корiв до самих заморозкiв, грiючи вранцi босi ноженята в гарячому попелi вогнища або в теплих коров'ячих кiзяках, осенi тiєї, коли невтомнi нашi матерi, не боячись застуди з холодного ставка тягатимуть важкi вимоклi прядива, щоб наткати iз них взимку полотен, - побачимо одного дня на узгiр'ї Надьку Винникiвну, що за руку вестиме свою маленьку Настю-Анастасiю до школи. Таке воно мале дибає по пiдгiр'ю понад балкою, де ми пасемо, так радiсно дрiбушить з новеньким торбеням школярським через плече, - видно, заздалегiдь Надька спорядила своїй донi оцю чепурну, з чистого полотна черезплiчку. З чималим запiзненням веде Надька донечку свою записувати до школи, певне, таки вагалася, чи не вiдмовлять прийняти її дитину за неповнiстю лiт, а зараз от вона зважилась i Настеня поруч матерi дрiботить, аж нiби поспiшаючи до школи, пiд сиве оте колюччя шкiльних маслин, за яким ще земською цеглою червонiє наша чотирикласна. - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя, - пожартує котрийсь iз нашої хлоп'ячої ватаги. Йдучи попiд горою, Надька, видно, про щось перемовляється з дiвчам, а в наш бiк вони раз тiльки й озирнулись обидвi, нiби не впiзнаючи нас i цi осiннi збляклi балки, де все лiто було духмяно та гаряче вiд конопель сизо було вiд головатої тугої капусти i аж нудно вiд солодкого, переспiлого пасльону, де нашi "зеленi дiброви" тобто звичайнiсiнькi верби, так розкiшпо купались вечорами у мiсячному сяйвi. А тепер iз них уже облiтає листя на нашi вогнища, а буває, що й солов'їне гнiздечко впаде збите вiтром, а незабаром все тут буде ще й морозом закуто, цiлу зиму дзвенiтиме лiд по цих балках пiд нашими саморобними, iз залiзних обручiв нарубаними ковзанами i ми з галасом висипатимем сюди, щоб у новий спосiб продовжити нашi степовi пастушачi вiйни: до ночi гасаючи з кийками, джунитимем i джунитимем "свинку", була така гра - наш тодiшнiй слобожанський хокей! Але цiєї зими, що рано дмухнула на нас льодяними вiтрами десь iз Вигурiвщини, нам буде не до iгор, не до забав... Тернiвщина клекотить! В усiх на устах соз, хлiбозаготiвлi, майже щоночi в примiщеннi школи вiдбуваються збори, сходки нечуваної бурхливостi, нiяк нашi тернiвщани не вирiшать, суспiлитися їм чи нi... Уповноваженого з району слухають чемно, учителя - ще чемнiше, а потiм, зануренi в думи, курять, мовчать, доки хтось iз кутка, з темряви розважливо подасть голос: - Воно то добре, як добре... А як, не дай бог?.. Зi сходок повертаються далеко за пiвнiч чи навiть уранцi, плентаються додому аж сiрi, - не встигне господар передрiмнути, як його вже знову на сходку... Ох, як бурунила тодi наша слобода! Де бралася сила витримати в тих напругах, в тiй колотнечi? Нi, та зима тишi не знала - самi хуртовини... Мина Омелькович аж охрип вiд агiтацiї, викрикуючи на сходках до односельцiв, що тi, хто слухатиме куркульських пiдголоскiв, скоро запищать, як мишi в норi, або й зовсiм пiдуть чортам на снiданки! Душа, однак, не знаходила мiсця... Скiльки разiв то розбiгались тернiвщани iз созу, то знову збiгались, сьогоднi записуються, завтра виписуються, сьогоднi коней зводять до стайнi, а завтра розбурхане, безстрашне жiноцтво уже вирує на толоцi: - Повiддавайте нам наших коней! Наталка, дружина Мини Омельковича, натура була войовнича, це вона тодi очолила в Тернiвщинi баб'ячий бунт, це їй належала iдея покарати свого Мину в такий зловтiшний спосiб: у хомут його! В одяг конячий! Досi Тернiвщина пам'ятає, як Мину жiнки водили по селу в хомутi! I вiн не благав пощади, з гiднiстю, можна сказати, нiс нелегкий свiй хрест, хай i у виглядi хомута!.. Бунтарки повелися з Миною Омельковичем, як iнквiзицiя з Галiлеєм, витягли його в такiм виглядi - з хомутом на шиї - па толоку, в одну душу домагалися публiчного зречення: - Кажи: розпускаю вас! Розбирайте коней - даю такий дозвiл!.. А вiн їм: - Не дiждетесь, вiдьми! Нiчого не скажу па власть... А хто мене хоч пальцем торкне... Одначе торкнули. Повалили в кучугуру, i товкли Мину гуртом, i верхи на ньому сидiла його завзята Наталка, товкла свого крикуна носом у снiг, примовляючи: - Ось тобi соз! Ось тобi! Нi конюхи, нi правлiння нiчого не могли вдiяти з розшаленiлим жiноцтвом, ще вчора покiрнi слобожанки нашi наче поскаженiли того дня: кинувши Мину Омельковича в хомутi на снiгу, вдерлись до стайнi, розхапують вiд ясел щойно усуспiльнених гнiдих своїх та буланих, декотрi з молодиць навiть верхи посiдали на коней i, блискаючи стегнами, пустилися навскач хто куди! Досi бачимо, ян вони, тернiвщанськi нашi амазопки, женуть вiд стайнi толокою увсебiч з насмiшками, з реготом... Мипа Омелькович, стоячи осторонь у хомутi, дивився на них - як саме око iсторiї - з осудом i гнiвом, вiн навмисне а себе хомута пе скидав, затято ждучи, доки при-iдуть iз району уповноваженi та мiлiцiя, - хай побачать його в такому глумовиську, хай усi газети напишуть, як тут сiлькор Око потерпав вiд несвiдомого елемента! А в години поразки найвойовничiшi iз жiнок у кутузцi сидять, в кам'яному льоху бiля сiльради, виконавцi з цiпками їх вартують, а Мина Омелькович час вiд часу крiзь щiлину в дверях благальним тоном ставить дружинi умови: - Хочеш на волю - пиши заяву, що бiльше не будеш... - Не дiждешся, анциболот! - Ну, прохаю тебе... Ось папiр, пиши... - Качалкою тебе спишу, як виберусь звiдси! А коли вже Наталка опинилася вдома пiсля кутузки, найперше викинула iз сiней квiтчастого килима, що якимось чином заблукав iз хуторiв до її чесної хати, i заходилась при повному зiбраннi сусiдiв рубати той килим щербатою сокирою - гех та гех iз-за плеча по тканому квiттю! "Не треба менi глитайського добра! Гола ходитиму, а чужого нитки не вiзьму!" Потiм якийсь час у Тернiвщинi панувало затишшя, i вчитель Микола Васильович, повернувшись iз округа, куди вiн їздив на конференцiю, навiть жартував, дiзнавшись про нашi подiї, все цiкавився, чи не натерло холку Минi Омельковичу хомутом. - Смiйтесь, смiйтесь, - казав Мина, - а менi не до смiху... Я ще декого з них вiдправлю чортам па снiданок. I. .ключi вiд церкви заберу, закрию їхню молiльню! Хай усi вони, вiдьми, моляться тим, що в болотi! I ось одного дня сидимо ми в класi, урок веде Андрiй Галактiонович, сонце зимове спокiйно свiтить у вiкна, й нiщо нiби не вiщує бурi... Та раптом - дверi нарозпащ, i перед нами з'являється задиханий, вкрай перепуджений Мина Омелькович, заяча шапка на головi задом наперед, в руцi в'язка великих ключiв. - Сховайте мене! - хрипить вiн до вчителя майже безголосо. - Бо кришка менi! Церкву закрив, а тi вiдьми женуться! Розшматують, роздеруть!.. При їхнiх стосунках, здавалось, Андрiй Галактiонович з обуренням виставить Мину за порiг, а вiн, на превеликий наш подив, мовчки кивнув Минi в кiнець класу - на "Камчатку", а сам тим часом став, розiп'явся в дверях перед хмарою жiноцтва, що, лементуючи, вже налiтало з коридора: - Де той анциболот iз ключами? Де ви його заховали, кат би його на каменi побив! - Вiддавайте нам його! Мало йому хомута! Шкуру з нього спустимо! I вперше в життi ми почули з уст Андрiя Галактiоновича неправду: - Нема його тут. Не було... - Та сюди ж вiн бiг?! - То вам здалося. Заспокойтесь i не зривайте менi, будь ласка, урок! Зачинивши дверi перед натиском розбурханих наших матерiв, Андрiй Галактiонович i далi рiвним голосом, нiби нiчого й не сталося, розповiдав нам про iхтiозаврiв та бронтозаврiв, що їхнi хвостатi зображення, засидженi мухами, ще з земських часiв висять на картонах у нас у класi. Водились тi чудиська, власне ж, не так i давно, якийсь мiльйон чи скiльки там лiт тому купались вони у водах теперiшнiх тернiвщанських балок з пасльонами, де тодi переплiскувались теплi, синi, як льон, моря та буяла на островах вiчнозелена тропiчна рослиннiсть. Розповiдаючи, Андрiй Галактiонович жодного разу не глянув у той бiк класу, де аж пiд задньою партою нашої "Камчатки", як найбешкетнiший учень, сидiв Мина Омелькович, защухнувши над в'язкою своїх важких церковппх ключiв. Пронесло! Живий зостався Мина Омелькович, хоч i душа побувала в п'ятах... Не тiльки Тернiвщина, бурунить у цi днi вся округа. Там трусять, там описують, а там уже десь, чуємо, продають з молотка. На Чумакiвщину, до Кишок, до Масичiн, до Порубаїв - в близькi й далекi хутори - слобода посилає бригади комнезамiвцiв, активiстiв, готових за душу зчепитися з тими, що хлiб гноять у ямах, що постачали копей махнам, посилали сипiв своїх у банди, а тепер з вилами кидаються, коли хто прийде описувати або доводити їм план до двору. Настрiй дорослих передається й нам, школярам, в класах у нас неспокiйно, бо вранцi, як прийдемо до школи, всюди мiж партами накурено та напльовано, цiлу нiч тут їшли баталiї, все це батькiв та матерiв наших торкалося, тож чи й нам бути осторонь? Багато хто з нас тепер у червоних краватках, цим ми зобов'язанi Миколi Васильовичу, завдяки йому створено в школi пiонерський загiн, i настрiй у хлопцiв такий, що хай тiльки скажуть - куди, не страшнi нам зараз i куркульськi обрiзи. Бо якщо вже ви юнi пiонери, то нi в чому не личить вам вiдставати вiд дорослих, мiсце ваше, хлопцi, на вiстрi подiй! Вирушаючи на хутори, бригади дорослих часом i нас, дiтвакiв, прихоплюють iз собою, бо така воля Миколи Васильовича, запального нашого вчителя й вожака, чиїми натхненними очима дивимось вiднинi на все, чим кипить наша Тернiвщина. А вiн сам - як вiн горiв у тi днi! Здається, i не їв, i пе спав, самим духом жив, а скiльки енергiї та завзяття у всьому, що вiдбувалося поза стiнами школи, бо ж про саму школу вiн ладен був серед тiєї круговертi й зовсiм забути - принаймнi таке складалося враження. Коли, озирнувшись в тодiшнi подiї, думаємо зараз про нашого Миколу Васильовича, то ясно стає нам, якого складу характер променiв тодi перед нами, безперечно, вiн i створений був саме для такого буревiю, яким жила, яким вирувала в тi днi наша Тернiвщина. Ще недавно, влiтку, вона аж танула, слухаючи в мiсячнi ночi красивий i розкотистий тенор молодого приїжджого вчителя, чий спiв допiзна лився з вiдчиненого шкiльного вiкна, то був спiв чистого кохання, пiсня юнацької душi, що знайшла свою любов i вiдчула себе вперше вiд любовi такою щасливою, а нинi Тернiвщина слухала Миколу Васильовича здебiльшого на своїх бурхливих сходках, яким не видно було кiпця, i в голосi вчителя тепер дзвенiла тiльки сталь, увесь вiн був сама вiра та заклик, i ми, школярi, безмiрно пишалися своїм учителем, ми були в захватi, що вiн у пас запальний такий та гарячий, ми готовi були за ним у вогонь i в воду! Його правда була натхненною, а що може бути сильнiше за це?.. Ось вiн вибiгає на сiльрадiвський ганок у благенькiй своїй шинельчинi, сухолиций, блiдий, i, рвучким рухом голови вiдкинувши свого чорного чуба назад, звертається до наших слобожан, щоб знов i знов виповiдати Тернiвщинi про комуну загiрну, про тi сонячнi часи, що настануть, коли "вже нiчого не буде чийогось", а все стане гуртове, народне. В такi хвилини вiн, наш вогнистий промовець, ставав вiд хвилювання ще блiдiший, нiж звичайно, ставав бiлий як крейда, очi його повнились блиском, а голос дзвенiв так пристрасно й молодо, що жiноцтво, слухаючи запальну його промову, аж умлiвало вiд захвату: - Ну й артист! Ну й душохват! А коли десь серед натовпу в цей час була Надька Винникiвна, то на неї, розпашiлу вiд затаєних гордощiв, озирались дiвчата, радiючи заздрiсне: ось такого зумiла причарувати, завабити, без пам'ятi зумiла в себе залюбити! А я знаю, а я знаю, Чого зоря ясна... Що ж до нас, школярiв, то ми тепер ще бiльше були заполоненi натхненням свого вчителя, вiрили кожному його слову, i нам аж дивно, чому не всiх йому вдається навернути до созу, адже ж так його слухають, коли вiн з невтомним своїм запалом промовляє до Тернiвщини з ганку сiльради. Тож, коли нам велить Микола Васильович: "юнi пiонери, сьогоднi на хутори!" - ми сприймаємо цей заклик з бурхливою дитячою радiстю i водночас iз жаданням геройства, зринає в душi й жага розплати за тi кривди, образи й жорстокостi, що їх завдавали Тернiвщинi давнi її вороги. Неодмiнно згадається хутiрська собачня, що десь тебе там нажахала, не пiдпустивши до колодязя, промайне глумлива пика чиясь, постане в уявi i той скривлений несамовитою люттю глитайчук, що ладен був до смертi затоптати нашу Ялосоветку за житнє стебельце тодi, на Фондових землях... Десь же вiн там є, той рудий бандюга, десь гноїть прихований хлiб у ямах та гострить на нас свої вила куркульськi... Отже - до бою! Що школу пропустимо - не бiда, адже сам учитель це дозволяє, бiльше того, сам кличе нас у похiд, зате як цiкаво буде там, - нехтуючи небезпекою, нишпорити по куркульських горищах, вишукувати в напiвтемрявi, серед павутиння, вкритi пилюкою рiзнi книжки та журнали, шлики та башлики, а може, де попадеться й наган чи жменя iржавих патронiв. Бо ж нас посилали в такi шпарини, куди дорослому не пролiзти: ось ти перевiр пiдпiччя (воно зветься дук), а ти спустись у засiк, подивись, що там, потiм лiзьте, хлопцi, пiд рублену комору, а насамкiнець пiд стрiхою проповзiть по всьому горищу, чи не заткнуто де куркульський обрiз. Це ж найцiкавiша розвага для нас! I якщо котромусь iз малих справдi вдавалося намацати в темрявi i висмикнути зi стрiхи обрiз чи важезну шаблюку, то це сповнювало нао почуттям правоти, i пiсля цього тужба та плачi хутiрських жiнок уже не так розтерзували нашi дитячi душi. А коли опинялись над щойно розкритою ямою, де гноївся хлiб i звiдки тхнуло цвiллю та прiлiстю погубленого зерна, то це ще бiльше упевнювало нас у собi, погноєний хлiб давав виправдання для всього, що тут робилося, i не страшно було тепер вистукувати й колупати побiленi, а пiвниками стiни, довбати долiвку, тельбушити комори, - нiчий уже плач пiсля цього пройняти бригаду не мiг. Вчитель Микола Васильович сiдав до столу i, зцiпивши вуби, з блiдим, крижаним обличчям брався складати акт молодi хурщики вимiтали засiки, вантажили збiжжя на сани, а Мина Омелькович тим часом, забравшись десь у комiрчину, похапцем трощив хазяйськi облитi смальцем ковбаси. Ось вiн, втираючи рукавом маснi губи, виходить iз комiрчини, вдоволений, пiдморгує до нас: - Розговiвся! Пiсля довгого посту розговiвсь! I ви, хлопцi, не соромтесь, не цяцькайтесь, бо ви ж класовi дiти, не якiсь бiлоручки, а тут усе дуки, п'явки! - розтлумачує нам Мина що до чого. - Казав я їм: доберемось - от i добрались! Тепер не стрiпнетесь! А то, бач, ще й глузують: "Позаяк хлiба нема, то жертвую для комуни... кiло маку! " Ми вам покажемо - кiломаку! Перш нiж покинути куркульську хату, Мина Омелькович мусить, щоб руки не гуляли, прихопити дещицю, скажiмо, мимохiдь стане тягти з жердки хазяйський латаний, з кучерявого барана кожух, але тут не обiйдеться без вовтузнi, бо розлючена хазяйка, де й взявшись, обома руками вчепiриться в кожуха з другого кiпця. I вже достотне, як тi двоє скiфiв, що розтягують овечу шкуру на золотiй пекторалi, цупитимуть той кожух кожне до себе: - Пусти, iроде! - Нi, це ти пусти... - Вiддай, чуєш? - Глухий, не чую! - А щоб ти зозулi не почув! Клятьба зозулею помiтно стривожув Мину, але тiльки на мить: - Це ти мене, безбожника-незаможника, зозулею хочеш злякати? Так ось же тобi за це! - I вiн з такою силою шарпає свою здобич, що той гнилий кожух на очах розлазиться надвоє: пiвкожуха у Мини в руцi, а пiвкожу-ха в його супротивницi. - Хай же нi тобi, нi менi! I вiп кидає свiй ошматок додолу, а очима стриже кудись уже на пiч, i тiльки вчитель, з'явившись знадвору на лемент, пригамовус Минин апетит. За цi днi Мина Омелькович навiть погладшав - що то значить опинитись людинi в своїй стихiї! Ранiше, було, ходить, наче охлялий, сiрий, щоки йому повтягувало, пiд очима пiдпухлини, як вiд вiчного спання, а тепер обличчя йому викруглилось, воно аж пашить рум'янцем, особливо, коли ми, залишивши розтельбушений хутiр, знов вилiтаєм саньми у вiдкрите поле, де так i струже вiтром i мороз аж пече. Iнодi ми повертаємось до села вже вночi, при мiсяцi, полозки наших саней далеко спiвають серед заснiжених полiв. Вкублившись у куркульськi лiжники, рядна та сiряки, що тхнуть скотарнею i що їх тепер буде заприбутковано як созiвське майно, ми, пiонерчата, ще в нервовiй напрузi, з якимось пташиним iнстинктом тиснемось до свого Миколи Васильовича, почуваючи себе затишнiше поруч нього пiсля всього пережитого на хуторах.. Мина Омелькович, пiсля бурхливих клопотiв дня, будучи в доброму гуморi, сповнений кипучої, руйнацької сили, пiдбадьорює нас, що ось так, мовляв, i треба гартуватись у боротьбi з класовим ворогом, з тим, хто навмисне не хоче "конати хлiб i хто до Тернiвщини нiколи не мав i краплини спiвчуття. Згадувалось йому, як у голоднi роки тернiвщанськi жiнки ходили за позичками по хуторах i як їх там цькували собаками, розповiдає нам про слобiдських дiвчат, що в розквiтi краси мусили йти до тих кугутiв найматися i з якою глумливою погордою їх там зустрiчали: "Гаразд, дiвко, вiзьму вже тебе... Руки твої, а вила нашi!" Коли зустрiчний вiтер аж надто обпiкав нас, Мина Омелькович дбайливо закутував свого синка в куркульський сiряк, ще й башликом обкидав, щоб вуха хлопець пе поморозив, а помiтивши, що Грицик чимось схвильований, пахилявсь до нього та стурбовано допитувавсь: - Гришуню, чи тобi нiчого пе болить? Тендiтне хлоп'я, цей Гришуня, зроду вдавсь хворобливий та ще з кобили маленьким упав, прибився так, що хорував цiлу осiнь, Митiа Омелькович з горя мiсця собi не винаходив i навiть сам водив хлопчика кудись аж у Порегонiвку до знаменитої косоокої ворожки, яка людям переполох виливала, вона й Грициковi крутила на головi миску з розтопленим у водi воском, виганяючи з хлопця страх. I ось тодi, хоруючи, Гришуня чомусь особливо потягся до музики й попросив батька, щоб вiн замовив у братiв Бондаренкiв для нього кларнет. Бондаренки - то для Тернiвщини гроно талантiв, четверо їх, братiв, i всi музиканти. Та не лише по всiх весiллях вони грають, славляться вони ще й тим, що самi для себе роблять iнструменти - балалайки, кларнети, i навiть справжнi скрипки виходять з-пiд їхнiх удатних рук, не кажучи вже те, що i в Козельську нiхто краще за них не зумiв би натягти бубон або барабан з волячої чи навiть заячої шкiри. В недiлю, коли Бондаренки виходять на толоку розважити музикою рiдну Тернiвщину, то Гришуня щоразу в'ється бiля них найближче, вiн ладен виконувати будь-яку волю музикантiв, аби тiльки дозволили йому бренькнути на балалайцi чи дмухнути в кларнет. Тож i виникло в нього пiд час хвороби таке бажання - мати в себе справжнiй iнструмент, i Мина без вагань пообiцяв своєму одинаковi вволити його волю, сказав, що останнiх штанiв збудеться, а кларнет йому буде! I таки дотримав слова. По якомусь часi принiс Гришунi вiд Бондаренкiв той маленький саморобний кларнет з кнопками перламутровими, i коли Гришуня притулив його до уст i видобув з дудочки звук, схожий на звук горлицi, то одразу й одужав. Послужливий, такий неперекiрливий цей Гришуня, наш незмiнний товариш. Сам не пасе, бо нема чого, але на степ до нас прибiгає влiтку корiв за казки завертати. Стартi хлопцi, то ж аристократи нашi, ледацюги великi, вони лежать цiлими днями на межi та кiзяки курять, всякi, навiть соромiцькi, роздебендi плетуть, а менших ганяють, щоб корiв їхнiх завертали. Гришуня ладен їм цiлi днi слугувати, слухняно робитиме для них i те, й те, аби вони тiльки казки йому розказували, що їх вони здебiльшого самi ж тут i вигадують. З усiх нас Гришуня, здається, найбiльше подобався Настусi - i за кларнет, який вiн часом бере до школи, щоб потiшити товариство пiд час перерви, i за тихiсть та лагiднiсть вдачi, та ще ж, крiм усього, вiн умiв дуже гарно блакитних котiв малювати - десь йому Мина Омелькович (мабуть, вiд уповноважених) такий олiвець добув iз зовсiм блакитним осердям... Iнодi Настуся яблуко крадькома тицьне йому на перервi, тодi в Грицика аж вуха почервонiють вiд соромливого її дарунка, i хто знає, чи не з таких перших виявiв дитячої приязнi й зажеврюється мiж дiтьми найранiше оте почуття, що до певного часу воно тiльки в бруньцi сидить, а настане пора, може, суджено буде йому розбуятись яскраво, на повну силу розквiтнути. Можливо, в передчуттi цього ми, хлопчаки, коли хочем подражнити Гришуню, то вказуєм йому на Настуню-хугоряночку: - Он твоя наречена йде! I хором: - Буде тому щастя, в кого жiнка Настя! Мина Омелькович мав певнiсть, що в хатi в нього росте неабиякий музикант, той, для кого музика виявилась кращими лiками, нiж ворожчин вiск, i треба було бачити, як тане Мина Омелькович, спостерiгаючи сцену, коли Гришуня його - рiдний чи не рiдний, кому яке дiло? - стоїть уже на толоцi помiж дорослих музик i в тон їм самозабутньо дмухає у свою дудочку-кларнет... - Треба було й сюди тобi каварнет захопити, - нахиляється Мина до хлопця, - може, оце, загравши в дудочку, не так би замерзав... Хлопець зiгнувся в санях, пiдшмаркує, - справдi, чи не застудивсь? Бо таки ж зимно, нiч додає морозу... Микола Васильович теж коцюрбиться мiж нами вiд холоду, сидить, пiднявши комiр шинелi, i невiдомi думки хмурять його чоло. Чи бурхливий цей день обмiрковує наш учитель, чи згадалось йому Кам'янське, i рiдний завод, i гудки, що, може, зараз оце скликають людей у змiну нiчну, адже хай там холод чи спека, за будь-якої пори року, в належну годину, вони гудуть i гудуть, нiчим свiй лад не порушать... Якось Микола Васильович нам обiцяв: "Навеснi повезу вас, хлоп'ята, в наше Кам'янське на екскурсiю. Почуєте, що то за музика, коли напровеснi рано-вранцi, тiльки зазорiє, над мiстом полине переклик гудкiв.... Десь аж понад Днiпром стеляться потужнi розлогi їхнi голоси, будять тебе, вставай, вставай, до життя, до працi!" Сани нашi летять степом, нiч голубiє, та ось Микола Васильович, враз стрепенувшись i мовби струснувши з себе тягар думок, нам не вiдомих, раптом заводить на все поле "Ой у полi криниченька, там холодна водиченька", i далеко серед снiгiв лунає його красивий, кришталевий, якийсь нiби iскристий голос. Лунає, сягаючи десь аж туди, де коло своєї криниченьки-колодязя iз журавлем стоїть, намальована нашою уявою, Надька Виннпкiвпа у своєму аакоханому чеканнi. "Гей, там холодна водиченька!" I коцi, пiдцвьохнутi тим спiвом, несуть нашi сани ще дужче, i внiчений Гришуня враз збадьориться, i вiзничий наш - Бубирепчишин Антидюрiнг жвавiше хльосне високо в по-тiiтрi замашним своїм батогом з китицею, а Мина, вчаровани спiвом Миколи Васильовича, хмелiючи вiд захвату й гордощiв за нашого вожака, весело погукує кудись у степову голубiнь, у морозом пропеченi безвiстi: - Ось так спiвають бiльшовики! Дрижи, свiтовий капiтале! В мiсячному степу, серед тишi й снiгового безмежжя, був простiр для спiву, тож Микола Васильович, по-юнацi.кому розiйшовшись, давав собi волю, з його пiсень ми дiзнались i про небачений той паровоз, що вперед, у комуну, летить, i про те озеречко, де плавало вiдеречко, бо вiд того цебра-вiдеречка нам знов усмiхалася вона - Надька i Надька... Навiть змокрiлi, вкритi iнеєм конi, здавалось, радiють та грають силою вiд власного бiгу, ха-дають снаги вiд гарячого, розгонистого спiву Миколи Васильовича, зараз їм i батiг не потрiбен - коней наче хто пiдмiнив, вони несуть нашi сани, мов пiр'їну, злипки снiгу з-пiд їхнiх копит кудись аж до мiсяця летять. XVI Якщо зовсiм пiзно повертались, то вчитель брав школярську нашу бригаду до себе ночувати, напував нас рiдкiсним для тих часiв напоєм - запашним чаєм, що його сам i розiгрiвав на примусi; кожному до чаю належала iце скибочка черствого хлiба ("сухим пайком", як казав вiн), бо нiчого в Миколи Васильовича не було, а з харчiв на хуторах вiн нiколи не дозволяв собi взяти нi крихти. Нiде пiд час описiв не брав i одежi собi нiякої, хоча з одягу тiльки й мав те, що на ньому: гiмнастерка й штани з темного сукна, сiра шинельчина одна на всi вiтри, а па ногах хромовенькi, що бiльше для мiста личили б, чобiтки, яким, видно, нiяк не вдається захистити Миколу Васильовича вiд морозу, бо тiльки додому, так i роззувається мерщiй, давайте, хлоп'ята, снiгу, треба вiдтирати ноги, доки ще Живi!.. Для себе на нiч ми вносимо знадвору соломи, морозяної та ламкої, розстеляємо на пiдлозi i вкладаємось па пiй покотом, Микола Васильович зверху вкриває нас ватяною ковдрою, позиченою в Андрiя Галактiоновича, а деколи на додачу кине впоперек ковдри i свою шинелю, - вона пахне нам мiсячною дорогою, морозом та вiтром. Повкладавши нас, господар ще не лягає, сiвши до столу, вiн береться щось швидко нисати при гасовiй лампi або, приклавши до вуха темний навушник радiо, шукає зв'язку, з iншим якимось далеким свiтом - радiо було в нас тодi великим дивом i з приїздом учителя зробило сенсацiю на всю округу. Якщо Микола Васильович був у гарному па-строї, то давав по черзi кожному з нас послухати, що там озивається iз навушника, i ми тодi чули перед сном далеку музику, таку ж прекрасну, як i оця, що тихим плином мелодiй нинi супроводить нас на шалених перегонах хайвею. Одного разу, коли ми ще не поснули, скрипнули двер, i до кiмнати зайшов Андрiй Галактiонович у глибоких калошах, в пальтi наопашки, бо хоч i мешкає вiн з молодич колегою в одному примiщеннi, через стiну, але хiд має окремий, з протилежного ганку. Поява Андрiя Галактiоновича - це пришестя поважне, вiн гордовито несе на широких присутулених плечах свою левино-кудлату голову, чорна блискуча грива його злегка срiблиться, але то не мороз її посрiблив, то вiк людський бере своє. Коли, розгорнувши поли пальта, Андрiй Галактiонович сiдає до столу, вiдкривається нам знайома, а льняного полотна й нiби вiчна його сорочка-толстовка, що лiто й зиму вiрно служить Андрiєвi Галактiоновичу, котрий, як ми знаємо, ще бувши студентом, ходив у Ясну Поляну до графа Толстого i мав з ним розмову. Про суть тiєї яснополянської розмови нам нiчого не вiдомо (про неї Андрiй Галактiонович обiцяв розповiсти, як пiдростемо), а ось теперiшню бесiду його з Миколою Васильовичем ми, защухпувши, мов зайцi, таки вловлюємо своїми настренченими вухами, хоч обом учителям, мабуть, здається, що ми вже спимо, вгрiвшись пiд ковдрою - чи не попередницею котроїсь iз тих легендарних ковдр, що її, величезної, колись нiбито однiєї вистачатиме, щоб нею спiльно вкривався весь наш тернiвщанський соз. Сидять бiля столу нашi найбiльшi авторитети, свiточi знань, гомонять стишено, щоб нас не тривожити. - Я ж тут грубку натопив на обох, - каже Андрiй Галактiонович. - Хай, думаю, й сусiдовi грiє, якщо вже нар єднає спiльна стiна... - Справдi, нiчого не вдiєш, -пiдтримує жарт Микола Васильович. - Ми з вами як двi сторони медалi: нагрiваєш одну - теплiшає й друга... - Завтра, до речi, грубку топити ваша черга, колего, i не спробуйте ухилятись, - вдавано насуплюється Андрiй Гадактiонович. I далi ще бiльше стишує мову, певне, щоб порушити наш сон. - Сподiваюсь, що бодай це ви не анедбаєте, як декотрi iншi з своїх обов'язкiв... - Що ви маєте на увазi, Андрiю Галактiоновичу? - А те й маю... Найпершi святi вчительськi свої обов'язки ви ж таки занедбали? Цiлими днями гасаєте по хуторах, навiть дiтей ось втягуєте у свої зовсiм не дитячi вправи. А це ж юнь, первоцвiт, - розважливо тлумачить Андрiй Галактiонович молодшому колезi. - Дитина це, як Я розумiю, людина найприроднiша, вона iнтуїтивно прагне добра, ласки, злагоди й гармонiї в життi, в дитини i Сприймання свiту ще нiчим не викривлене, вона шукає в йьому красу, лад, а ви цi крихкi, несформованi душi без вагань кидаєте у вировище найлютiших пристрастей, в повсякчаснi вибухи ненавистi, де людина звiрiє, втрачав Себе... Худолиций, блiдий вiд лампи Микола Васильович слухае старшого колегу шанобливо i водночас трохи iронiчно. - Ну, далi, далi... - Опрiч того, що це непедагогiчно, - втлумачує Андрiй Галактiонович, - це ще й безжально. Розумiєте: без-жаль-но. - Любий Галактiоновичу, ми живемо в безжальнi часи! Невже ви досi цього не помiтили? - Микола Васильович нараз схоплюється з мiсця i, нервово ступаючи по кiмнатi, кидає рiзко, незмирно: - Де барикади, там середини нема! Старих нема, малих нема, тут кожен займи свое мiсце i дiй, як велить тобi революцiйне сумлiння! - Але ж це дiти, зрозумiйте ви. Тягти малолiткiв на цi вашi операцiї, щоб життя їхнє починалося з картин обшукiв, руйнувань, з людських драм... Це ви вважаєте нормальним? Звалити на дитячi плечi тi вашi залiзнi щупи, а на крихку тендiтну душу звалити ще непосильнiший тягар прокльонiв та зойкiв - це вас не тривожить? Вам це не болить? - Болить, - каже рiзко Микола Васильович. - Але хай вчаться. Хай дихають вогнем битви! Хай цi нашi юнi Гаврошi наяву бачать роз'ярiлу хижiсть власництва, перекошенi злобою обличчя, хай чують всi тi погрози та глум, якими нас зустрiчають хутори! Для хуторян ми анцихрис-ти, передвiсники страшного суду, а вони? Були в них в серцi жалощi, хоча б тiнь спiвчуття до цих слобожанських дiтей, коли хутори робили їх маленькими рабами, прирiкали на найжорстокiший визиск? Iдiотизм сiльського життя, де вiн ще в таких диких формах виявив себе, як не на хуторах? А зараз хлiб у ямах гноять, для них вiн уже не святий, та й взагалi, що може бути святе для тiєї дрiмучої й захланної сили власництва? Поступись перед нею, залиш, як є, то вона завтра й нас iз вами передушить! Милосердя не буде нiкому, слiпнучи в ненавистi, пiдiйме сокиру й на цих безневинних, що сплять ось покотом пiд вашою всеспасенною ковдрою... Та про що мова! Ви, людина з таким досвiдом, не згiрш вiд мене повиннi знати, на що вона здатна, ця до краю нинi розбурхана, пiдступна, злобою та ненавистю налита хутiрська Вандея!.. Чого-чого, а пощади звiдти не жди! - То що ж виходить? їхнiми методами проти них? Проти ненавистi такою ж ненавистю, на злобу - злобою? - А чим iще? - Доброта виховується добротою, справедливiсть - справедливiстю - це ж для педагога елементарно... Ненависть розпалити неважко, людство розпалювало її вже не раз, i в колосальних масштабах, а як потiм загасити її? Що їй протиставити? I руїнницький iнстинкт пробудити, в ураган розбурхати - це теж куди легше, нiж потiм знов загнати його в береги здорового глузду. Перш нiж викликати могутню якусь енергiю, слiд добре подумати, з яким вона знаком, якої природи i до яких наслiдкiв усе це призведе. Що в душах залишиться? З чим зустрiне людина суворi прийдешнi часи? Вас, юнака iнтелiгентного, мислячого, невже цi речi не турбують? - То що ж - поступитись? О, нi! - змахнув бiлим кулаком у повiтрi Микола Васильович. - Через вiки йшли, пробивались до своєї золотої мрiї, i тепер перед хуторами спинитись? Позадкувати? Вклонитись бастiонам куркульським? Нi i нi! Не до пощади тут, дорогий колего! Битва непримиренна... Йдемо самi на бiй, i змiну свою беремо, бо долi нашi - i дiтей, i дорослих - неподiльнi, надто ж на цьому вирiшальному перевалi, де дiє один закон: або - або! - Золота мрiя людства, смiю запевнити вас, вона й для мене щось важить, - схилившись бiля столу, Андрiй Галактiонович задумливо крутив у пальцях свою чопурну, равжди пiдстрижену борiдку. - Однак бачити свого колоiгу, народного вчителя, в парi з Миною Омельковичем, в однiй з ним упряжцi, - нi, цього я, вбийте, не збагну... Хай ви идите, вами, скажiмо, рухає iдеал, молодечий новив, а що рухає Миною? - В нього є класовiй iнстинкт - це зараз теж неаби-що. - Сила слiпа, стихiйна, брутальна, приправлена чорними заздрощами до всiх i вся, - ось що в ньому є. Апостол руїпництва, лицар трощення - хiба не таким вiн об'єктивно сьогоднi постає в цих ваших походах... i - Апостол руїнництва? - легка усмiшка торкає тонкi :руса Миколи Васильовича. - При вашому всепрощенствi i раптом такi нещаднi характеристики? А хiба не ви ховали його в класi пiд партою... Виявили ж гуманнiсть! - Для мене цей Мина теж не пропащий. Натура крута, напориста, не заперечую... Можна чимось пояснити навiть почуття помсти, якої стiльки накипiло в ньому, та, однак, хiба цього досить людинi? Месницький азарт, жага руйнування, хай сто раз вони вмотивованi, але чи такi сили створювали коли-небудь щось вартiсне, цiнне для всiх? Вiзьмiть ви для прикладу Романа-степового: ось до людина-творець! Особистiсть, я сказав би, з прикметами людини майбутнього, такої, що матиме органiчну потребу полiпшувати свiт, вдосконалювати природу й жити у вiчдаiй злагодi з нею... - В конкретному цьому випадку я згоден з вами... Та й з Миною Омельковичем нiбито вони товаришували колись. - А сьогоднi Мина - якраз цiлковитий його антипод. Бо степовий наш селекцiонер у працi себе знайшов, а Мина у власнiм злидарствi вбачає для себе найвищу заслугу, скрiзь i всюди виставляє злиднi свої вапоказ: осi, вони, мої латки, я їх ношу, як герб, а де вашi латки? Роман для нього недруг уже хоча б тому, що в Романа росте всо та родить, бджоли плодяться, навiть схрестити їх пробує, щоб вивести нову степову породу бджiл, а в Мини тiльки мухи дзижчать та дереза пiд самi вiкна в'ється... - Та що ви напались на нашого Омельковича? - весело вигукує Микола Васильович. - Майте ж милосердя! - А я маю! Не закликаю ж я, щоб на дибу йото тягти (за його незрiвнянне ледарство, за те, що Мина ваш деревья в життi не посадив, цвяха нiде не забив... Безнадiйних нема - я так дивлюсь. I це вже, колего, вам годилось би думати, як iз вашого приятеля, iз такого переконаного лапюги та виховати трударя, сумлiнного й роботящого, що здатен був би зажити шани i в громадi, i в майбутнiй вашiй хлiборобськiй асоцiацiї. - Виховаємо, - впевнено всмiхається молодий учитель, - Мина Омелькович справдi має деякi вади, зокрема охочий iнодi рубонути з плеча. Натура вiдкрита, може й помилитися, але хто в такiй веремiї гарантований вiд помилок? Ситуацiя ж виняткова: дiяти доводиться часто-густо навздогад, бо - першi, прецеденту не було, прокладаєм дорогу без топографiчних карт, i тому така вона многотрудна, тяжка та вибоїста... - Це правда, - згоджується Андрiй Галактiонович, - але для мене безсумнiвним є також i те, що справiку ц людинi двое начал живуть, двi натури вiчно в душi против борствують: будiвник i руйнач. Один зводить храм Артемiди, а другий уже позиркує на нього поглядом Герострата. Вiдколи й рiд людський iснує, борються в ньому цi двi сили, двi пристрастi, одна з яких увiнчує нас вiнцем безсмертя, а друга, друга - ламай, трощи! - стає мовби нашим прокляттям. Тут вiчний бiй, вiн i нинi триває, i яке з цих двох начал переможе, яке вiзьме гору, вiд цього, друже, залежатиме все, все... I насамперед майбутня доля ось їхня, - показав вiн поглядом на нас, защухлих пiд ковдрою. - А живемо для них, щодень думати, дбати про них - ми тут з вами тiльки для цього... - Сама революцiя вже найбiльше про них подбала, - рiшуче вiдповiдає Микола Васильович, снуючи по кiмнатi сюди-туди, нiби в невидимiй клiтцi, й на ходу похрускуючи худими пальцями. - Подбала, подумала, та ще як!.. Нинi ж ми покликанi, щоб далi розчистити шлях, i не маємо сумнiву, що вiн виведе нас у заобрiйну омрiяну далеч! Йдемо в часи, дорогий Андрiю Галактiоновичу, де не буде руйначiв - будуть самi будiвники! I оцi гороб'ята, що по-вкублювались тут, може, якраз i виявлять там повнiстю себе, свою творчу духовну снагу, та ще й спасибi скажуть, iцо ми з дитинства гартували їхню волю, сталили дух, вчили не боятися труднощiв. Невже ви не згоднi зi мною? - Попробуй з вами не згодитись, завтра опинишся в кутузцi, - пiдводячись, з присмутком жартував Андрiй Галактiонович i, знов накинувши на плечi пальто, почовгав своїми човниками-калошами до порога, обережно обходячи нас, лежачих. - На добранiч вам. - Нi, по-моєму, я вас переконав, - весело казав йому вслiд Микола Васильович. - Нi ви мене, нi я вас... А як же завтра? - Завтра ви тут обходьтесь без мене, бо я знову буду в походi... Так вони розходились, без сумнiву, залишаючись коайви при своїй думцi. Андрiй Галактiопович нiс на вiтер та снiговицю свою простоволосу лев'ячу голову, зачиняв дверi за собою поквапом, щiльно, щоб нiчним холодом на вас не вiйнуло, не застудило котрогось, а Микола Васильович, обпершись обома руками об стiл, ще якийсь час стояв веред лампою в глибокiм замисленнi. Вiн цього вечора вже не брався нi читати, нi писати i про навушники нiби забув, - застигши в цiй позi бiля столу, вiн мовби дослухався до чогось, здається, найважливiшим зараз для нього була ота зимова нiч за вiкном, стугонливе її завивання. А може, щось iнше причулося цiєї митi, може, Надьчина "зелена дiброва" йому зараз листям зашелестiла в степу, i зими ще нема, ще тепла зоряна нiч пливе над садком, де удвох вони з Винникiвною стоять, однi на всiм свiтi, i тiльки ясний мiсяць зазирає у їхнi сяючi, аж блiдi вiд кохання обличчя... Потiм, сам собi всмiхнувшись, учитель ступає кiлька крокiв до притуленого пiд стiною велосипеда, що стоїть там вкритий, мов кiнь, якоюсь попоною, Микола Васильович бере ту попону й неквапом розстеляє її в себе на лiжку, - то вiн готує свою сувору спартанську постелю. Ще пiсля того пiдiйде до дверей, поверне ключ, що завжди стирчить у замку. I, вкрутивши, применшивши гнотик у гасовiй лампi, тепер нарештi вiн ляже, в останню мить недбало кинувши пiд подушку свiй важкий чорний наган. XVII Несподiвано занедужав наш Микола Васильович. Застудився, гасаючи по хуторах у благенькiй своїй шипельчинi, i на вечiр уже його палив жар, Андрiй Галактiонович самотужки лiкував колегу, заварював йому липовий цвiт, а ми, школярчата, як могли, допомагали по житлу: дерев'яну пiдлогу в кiмнатi змили, до сухого витерли, аж фарба заблищала, потiм запалили примус, позатикали у великiм вiкнi щiлини, щоб на хворого не студило звiдти. Цього вечора знялась хуртовина, така завiрюха, що й свiта не видно, i, крiм пас, слобiдських, залишились ночувати в школi ще й дехто з хутiрських дiтей, яких i ранiше в час негоди обидва вчителi залишали на ночiвлю, не вiдпускаючи додому самих, щоб їх не позамiтало в степу. Серед тих, кого прихистила школа, цього разу була й мала степовичка Настя-Анастасiя, чи то пак Настуся. Вже вона тепер не сторонилася нас дикувато, ця повнощока, густо-смаглява школярка з великими, як i в матерi, очима. Чисто вимитi темно-русi кiски завжди на нiй тугенько заплетенi, вони пахнуть квiтами, ми всi не можемо вiдгадати, якими саме. Для нас таїть у собi привабу саме Настусине лице, не так навiть лице, як те, що воно всiяне густо мачинками-родимками - одна чимала, а довкруг неї ще безлiч дрiбненьких, справдi, як мак, - то, кажуть, на щастя. Випаде ж на одну людину аж стiльки щастя! Як i бiльшiсть хутiрських, Настуся не дуже говiрка, скорше навiть мовчкувата, хоча в поглядi з-пiд чорних, ранiше майже завжди нахмурених брiвок тепер усе частiше проблискувала привiтнiсть до нас, слобiдських. Андрiй Галактiонович, пораючись бiля занедужалого, залучив Настусю собi в помiчницi, i в цiй ролi наша степовичка - дарма що з усiх тут вона найменша - виявляла себе на диво кмiтливою, розумiла вчителя з пiвслова, а де в чому навiть зважувалась давати йому поради, скажiмо, що треба було б зараз хворому покласти на лоб компрес i, крiм липового цвiту, перед сном дати йому ще й калини з медом... Андрiй Галактiонович пожурився: - Мед є, а калини не догадались бiля школи посадити... - А в нас дома багато її. В пучки пов'язана, в омша-пику висить, бiля бджiл... - Так то аж де... - Якби хоч не така завiрюха... Хуртеча за вiкном розгулювалась, усе там гуло-стугонiло, дах гуркотiв бляхою так, що здавалося, й школу нам цiєї ночi рознесе. Мовби в темрявi горища борюкались якiсь нiчнi чудиська, напiвптахи чи напiвзвiрi, адже в нинiшнi часи всього можна було ждати. Влiтку, скажiмо, якийсь нiчний звiр по Романовiм садку походив i на пасiцi - ранiше нiколи такого не траплялося, i ця подiя не-абияк збурила тодi нашу Тернiвщину: справдi, що ж то було? Темної ночi невiдомий звiр чи двоногий який зло-вiсник забрався на пасiку i всi до одного вулики поперекидав! Та ще льотками донизу, щоб бджоли без повiтря задихнулись... Ось таких вiдвiдин Роман, видно, не чекав, сподiвався, мабуть, що Мамай йому все встереже, та ба не встерiг... Вчинене нас i досi мучило загадковiстю: звiр таємничий об'явився чи хто? Не вiрилось, що то могла бути людина... Щоправда, дядько Роман, який завжди рано встає, вчасно нагодився на повалену пасiку, попiдводив вулики - не дав бджолам задихнутись. Одначе заподiяне зло дуже його пригнiтило, i все сiмейство посумнiшало пiсля тiєї нiчної пригоди. I того ж лiта сич на їхнiй хатi сiв, - недобра прикмета. Це трж додало тривоги, навiть i нам, дiтворi... Нiхто з нас сича зблизька не бачив, а от чомусь ми завше боялись його крику нiчного, що й зараз зовсiм уявки нам вчувався у виттi хуртовини десь там по горищах... А до всього ще й учитель наш нагло так занедужав... Микола Васильович лежав на твердiй своїй постелi, вкритий по самi плечi шинелею, неголений, худiший, нiж завжди, i тiльки подеколи, зачувши, як упевнено дораджує Винникове дiвча Андрiєвi Галактiоновичу, коротко всмiхався спаленими, пошерхлими губами. Його то кидало в жар, то морозило, аж трясло, i невiдомо було, що готує йому ця тривожна, заметiльна нiч. Заскочив на хвилинку Мина Омелькович, внiс iз собою знадвору хмару холоду та купи снiгу на юхтових, десь добутих недавно чоботях, замотузованих зверху ще й намордниками крутих самов'язних личакiв. - Ось де мiй музикант! - гукнув Мина, загледiвши з-помiж нас свого, що одразу знiтився, Гришуню. - А мати там мiсця собi не знайде: бiжи, шукай, а то, може, десь уже й снiгом примело!.. Справдi таке пiднялось - на ногах не встоїш, буран, ураган! Чiпкого ока Мини Омельковича не уникнуло, що помiж слобiдськими туляться по кутках i дiти з хуторiв, вiн глянув на Андрiя Галактiоновича з докором, з неприязним згином брови: - Куркулят пригрiваєте? Вчитель промовчав, вiн саме порався з чайником, процiджуючи липовий цвiт у кухлик, а Настя-Анастасiя, тримаючи цiдилочок, так i стрiпнулася, вкрай приголомшена образою: рученята її якось самi собою опали, видно було, як щiчки густо, до темного почервонiли, мачинки, данi їй мамою на щастя, майже зовсiм зникли, потонули в смаглявому полум'ї рум'янцю. Це було вже не те дiвча, що тiльки-ио так умiло та вiльно поралось тут: настовбурчилось враз, де i взялася колючiсть, i повнi тi щiчки та ягодини губенят надулись i стали спересердя ще повнiшi, а в очах з'явилось ще зi степу нам знайоме, оте, щось дике й звiркувате. Та Мина Омелькович до таких тонкощiв не приглядався, таких змiн, здається, не помiчав чи не вважав за потрiбне помiчати, уже вiн владно посунув до Миколи Васильовича i, виповнюючи кiмнату надвiрним холодом, не вивiяним iз його сiряка, весело примовляв над змореним i нiби задрiмалим нашим учителем: - Що за козак, коли вiн лежить! Не той зараз час, Васильовичу, щоб нездужати! Без вас ну нiяк! Як собi хочте, а завтра щоб були як штик! - Посоромились би, - докiрливо глянув на нього Андрiй Галактiонович. - Людина горить у жару, а ви... - Що йому жар, такому орловi! Це ж бiльшовик, секретар осередку, а не якийсь там тюхтя!.. По ньому он куркульня позаминулої ночi стрiляла в Яворовiй балцi, неподалiк вiд Романа Винника, вам це вiдомо? Iз зустрiчних саней з обрiза смалили по ньому, куля бiля самiсiнького вуха просвистiла! Вiд їздового ми опiсля дiзнались, а Микола Васильович про свою пригоду нi словечка, хоча iнший на весь би район роздзвонив... Такий вiн у нас! Робiтництво знало, кого посилати в Тернiвщину! - Тож-то ви його бережете. - А як його ще берегти? - Лiкаря йому треба! - Яким возом? На крилах з Козельська? Та ще в таку завiрюху. Там вiдьмаки з вiдьмами весiлля справляють! - вiдкрикувавсь Мина. - Хоча стривайте... Є ж у нас одна фершалка недовчена, - i вiн глипнув скоса на притихлу пiд стiною Настусю, все ще насурмлену, скуту образою й гнiвом. - Ей ти, мати вдома? - А то ж де... - ледь вимовила Настуся. Минi Омельковичу зблиснула думка: - Мо й справдi погнати за нею виконавця? Одначе хто ж проб'ється вночi крiзь таку снiговерть? - Вiн ще вагався. - Ранiш у такi ночi хоч дзвони бамкали, щоб забяуканий не пропав у степу, а зараз i дзвонити чортма-чим... Пiду в сiльраду, хай ще там помiзкують, - вирiшив Мина Омелькович i, забравши Гришуню з собою, рушив до порога, залишаючи своїми загнузданими чобiтьми величезнi мокрi печатки слiдiв на вимитiй нами пiдлозi. Пiшов, хоробро пiрнув Мина у той темний, хурдельний свiт, що всiх нас вiдлякував своїм завиванням, наганяв сум i острах на нашi дитячi душi. Бо ж таке надворi коїться, дороги всi позамiтало, i крiзь бурю явно вчувається нам, як десь повсюдно дзвони гудуть у степу, тi самi, що їх уже в усiх довколишнiх слободах поскидано з дзвiниць i ще восени вiдправлено на брухт до Козельська. Треба було внести знадвору соломи для спання, але нам страшно й носа виткнути за порiг, в оту виючу темряву, в хуртовину. Розгулялася завiйна ця нiч, мовби й справдi на погибель людинi, каламутилась сивою тьмою, гуркотiла дахом, бурхала колючим снiгом навстрiч. Зовсiм не схожа була на тi яснi, мiсячнi ночi Нового року, коли нiхто не лягає спати допiзна, бо й "пiзно" нема такого поняття, є радiсть, веселощi, лункiсть та смiхи - є казка святкових снiгiв! Дiти й дорослi летять з гори на санчатах аж у балку, на вербах мерехтить iнiй, навкруги кришталево свiтло, як удень, i, здається, всi люди по всьому свiту святкують таку нiч, її красу, її морозну, ядерну яснiсть... А ця хурделить, виє довкола школи, зашуговує снiгом вiкно, та все ж хоч-не-хоч треба було вискочити, i ми удвох з Кириком таки вискакуєм, тягнемо оберемки мерзлої соломи, добре повибивавши перед тим iз неї снiг у коридорi. Цiєї ночi обидвi вчительськi кiмнати - як iнтернат: є малi квартиранти i за стiною, в мешканнi Андрiя Галактiоновича; повно нас, дiтвори, i ось тут, у Миколи Васильовича. Стишено перемовляючись, настеляєм солому на пiдлозi, готуєм колективну постелю, дiвчаткам вiдводимо мiсце ближче до грубки, так звелiв Андрiй Галактiонович, а ми, хлопчашня, ближче до дверей, звiдки студить, бо ж кому, як не нам, козакам, треба гартуватись!.. Повдягавшись, ще довго не спимо, перешiптуємось, дiлимось таємницями, Настуся бiля грубки пiд ковдрою упевнює дiвчаток, яка в неї мама красуня i що до неї не один сватався, вона могла б собi навiть комсомольця знайти, якби тiльки для Настусi мiг вiн стати рiдним батьком. А хлопцi тим часом жарко перешiптуються про той куркульський пострiл, що Мина про нього розповiв, - може, тiєї ночi в степу вчителя нашого навiть поранено, та вiн не признається? Бо ж якийсь бинт ми загледiли, коли гiмнастерка на ньому розстебнулась... Невiдомий той бандюга, що на льоту стрiляє з саней, для нас вiн постає в уявi гидкою потворою, найчастiше має подобу того слинявого сатанчука, що, аж пiнячись, топтав Ялосоветку чобiтьми влiтку па Фондових землях... Вже коли декотрi з нашого "iнтернату" i в сон поринули i Андрiй Галактiонович, здається, закуняв, схилившись головою на стiл бiля лампи, почулися раптом кiнський тупiт за вiкном i голоси в коридорi, аж боязко стало... Та ось до кiмнати входить, скидаючи рукавицi, голова сiльради Роман Сергiєнко, високий вусань у кудлатiй папасi, i заступник його крутоплечий та постiйно мовби знiяковiлий вiд чогось Ян Янович, а за ним... яблунева з морозу, обкинута бiлою шаллю Романова Надька! Настуся зрадiло кинулася до матерi, але та, передавши Андрiєвi Галактiоновичу калину та мед, що їх сама здогадалася прихопити, тiльки мимохiдь приголубила доньку, торкнула рукою по кiсках i одразу ж до хворого. А вiн пашiв жаром так, що в безпам'ятствi вже чи й розпiзнав її. Нi, мабуть, таки розпiзнав, бо ледь-ледь ворухнулися усмiхом перепаленi губи, коли вона, блиснувши градусником, поклала його Миколi Васильовичу пiд пахву, а потiм з заклопотаним виглядом, присiвши бiля нього на табуретцi, заходилася лiчити пульс. Голова сiльради та Ян Янович, про щось стишено перемовившись з Андрiєм Галактiоновичем, незабаром обидва залишили кiмнату, а ми, збудженi, розхвильованi усiм, що вiдбувалось, ще довго тiєї ночi не спали, - де там заснути! Поприщухавши пiд ковдрою, ми й звiдти спозира-ли, як порається Надька коло столу, чавить калину, а потiм, пiдвiвши голову хворому, поїть його з кухля та вкриває лагiдно, бо вiн раз у раз розкривається в жару. Дивувало нас, яку вона терплячiсть виявляє до хворого, коли вiн вiдвертається, вiдмагається вiд лiкiв, а вона й не сердиться i таки ласкою досягає свого. Бачимо руку Надьчину то на лобi у хворого, то часом ця рука, смагла й туга, лежить на його худiй, аж кiстлявiй, руцi. Ось коли нам хотiлось би, щоб могутню силу мало Надьчине калинове чар-зiлля та щоб вона й справдi виявилась чаклункою, отiєю, що блукала ночами по степу та все шукала когось, щоб знадити й навiк приворожити, як її звинувачувала Бубиренчиха. Хай би то було правдою, аби вони тiльки вмiла зараз так поробити, щоб одразу одужав наш Микола Васильович, щоб ми знову побачили його в жартах, в бадьоростi, в юнацькiй його соколиностi. Звичайно, ми догадуємось, що вони кохаються мiж собою, що якраз кохання if допомогло Надьцi пробитись до свого милого крiзь люту цю завiрюху. Вiдколи Надька переступила порiг, у нас чомусь з'явилася певнiсть, що вчителевi нашому неодмiнно полегшає i вiн ось-ось скине з себе цю хмару гарячки-маячнi й завдяки доторкам Надьчиних рук одужає враз, просто в нас на очах! Час вiд часу Надька про щось тихо радиться з Андрiєм Галактiоновичем, потiм i зовсiм вiдпустила його, щоб iшов вiдпочивати, не морив себе, коли вона вже тут є. Тiльки дверi за вчителем зачинились, вона стала спиною до вiкна i так стояла на мiсцi, з виразом страдницьким спрямувавши погляд кудись угору, наче молилась, i нам згадалось, як ще восени Микола Васильович, пiд'їхавши велосипедом у недiлю до церкви, попросив котрусь iз дiвчат викликати Надьку i як вона тодi, кинувши хори, пiвчу, кинувши всiх святих, одразу ж вискочила до нього радiсно розпаленiла, сяюча! Бубиренчиха потiм i цей вискок ставила Винникiвнi на карб, що святих, мовляв, помiняла на свого вчителя-ухажора... Тодi ще їй не тужилось, бурхала радiстю наша Винникiвна, щастям свiтилась, а зараз стоїть, схиливши голову, зажурена-зажурена проти вiкна, на тлi його фантастичного, морозом та вiтром розмальованого квiття, i нам здається, нiби вона всiєю жагою душi чи заклинанням волає до якихось сил, щоб вони дали її коханому здоров'я. Чому так вкарбувалось? Чому й нинi, вже в сивих наших лiтах, з'являється нам та картина смутку й скорботи - тужно схилена жiноча голова в рамi заснiженого вiкна? - Правда ж, моя мама вродлива? - тулячись до котроїсь iз дiвчаток, шепотiла пiд ковдрою Настуся. I пiсля мовчання зiтхала, жалiлася зовсiм по-дорослому: - Невже так у самотi й лiта їй спливуть, i життя промайне безквiтно? Надька тим часом знов кидалась до хворого, коли вiн у маячнi пробував зненацька схопитись, викрикуючи щось про вила, мабуть, то ввижався йому хутiрський глитай Кишка, який напередоднi з вилами-трiйчаками кинувся був на комсомольцiв, коли вони приїхали до нього описувати майно. Нахилившись, Надька так обережно-обережно, нiби немовля, вкладала хворого, чути було, як натужно вiн дихає, як хрипить йому в грудях, i вiп знову щось говорить у мареннi, слiпо й нервово стискаючи Надьчину руку. Вдосвiта Миколу Васильовича вiдправили до мiста в тяжкому станi, Надька теж поїхала супроводити хворого до лiкарнi, щоб самiй передати його на руки тамтешнiм лiкарям. XVIII За час вiдсутностi Миколи Васильовича хуртовина тер-нiвщанських подiй завихрилася ще шаленiше, бо сiлькор Око написав, що темпи хлiбозаготiвель спадають, в райга-зетi Тернiвщина з лiтака пересiла на черепаху, що її там для куточка зведень з лiнолеуму вирiзав як герб ганьби той самий знайомий нам художник, що час вiд часу гостював коли не в Андрiя Галактiоновича, то в Романа-степового i що Мамая-характерника в синiх шароварах намалював на одному з Романових вуликiв. Незабаром Тернiвщину, як зовсiм вiдсталу, занесли ще й на чорну дошку, i чутка пройшла, що тим, хто на чорнiй дошцi, бiльше не завозитимуть нi солi, нi гасу. Очима свiтiть. Причина ж цього - гнилий лiбералiзм та потурання елементам, так запевняв сiлькор Око, тобто Мина Омелькович. Щоб виправити становище, прибули новi уповноваженi, ще рiшучiшi за попереднiх, i хоч Мина Омелькович ходив збадьорений, домiгся свого, але в повiтрi висiла тривога, жiноцтво перешiптувалось про якiсь списки, що їх нiбито тайкома складають на саботажникiв, на ухильникiв, на їхнiх полигачiв, уже беруть на олiвець, мовляв, кого iз злiсних будуть виселяти за межi села, кого за межi району, а кого i ще далi, без усяких меж. Неспокiйно було i в школi, учнiв порiдшало, i всi ми розумiли без пояснень, чому це вчора не прийшли школярi з Чумакiвщини, а сьогоднi когось нема з Вигурiвщиви чи вiд Порубаїв... - Поїдемо добивати хутори! - каже якогось там дня Мииа Омелькович, вигукуючи зi школи й нас, щоб забрати з собою в бригаду, а коли Андрiй Галактiонович, посилаючись на хурделицю, спробував нас не пустити, Мипа ще й прикрикнув на нього: - Це щоб i тут саботаж? На таке дiло це вiдпускати? А хто ж тельбушитиме тих, що в їхнього безстрашного вчителя стрiляли? Наказує Мина Омелькович Антидюрiнгу-Бубиренку запрягати двох найкращих куркульських кобил, нещодавно реквiзованих, i вже сани легкi, мов скрицка, що за ними б i тачанцi не вгнатись, виносять нас у вiдкритий стен, де анi слiду не знати, така страшна вiхола мете. Розджоханi конi летять невiдомо й куди, бо Мина Омелькович, коли ми запитали, чи далеко їдемо, тiльки туманним жартом вiдбувсь: - "Канесе, канесе, куди тебе понесе?" - знаєте? Це ж про мене, вождя комнезаму, хуторяни таку примовку склали... Тепер ось побачимо, куди їх самих занесе!.. Коней поганяє, щодуху чеше батурою носатий наш Антидюрiнг, спиною до нього притулився новий уповноважений з району, мерзлякувато наїжачений мовчун, закутий у власну похмурiсть, а поруч iз ним широко розсiвся Мина Омелькович, прикриваючи нас вiд завiрюхи крилом свого кобеняка. - Ну як, юна пiдмого? Дамо саботажникам жару? - це вiн звертається до нас трьох, бо ж якраз нам - Кириковi, Гришунi й менi - випало опинитися цього разу в його бригадi. Хурделиця мете, крутить снiгом, все довкруги заволокло сивою каламуттю - не впiзнати нашого степу. I вгорi теж скрiзь каламутиться, вирує, - розгулялось, мабуть, надовго. - А дивiться, хлопцi, он-он полетiло! - киваючи в небо, каже Мина Омелькович. - Де? Що? - стрiпується нервово Гришуня. - Та он придивись - мiж вiхолою темненьке лiтає клубочком... Так i є: рiй вiдлетiв! - Який рiй узимку?- образивсь Гришуня, зрозумiвши, що над ним просто потiшаються. - Може, ворона яка заблудилась.. - А я кажу рiй! - весело наполягає Мина Омелькович. - Рiдному батьковi не вiриш? Ото, скiльки їх там роїться, - ви ж бачите, хлопцi? Мiж снiжинками й бджiлки всюди мерехтять... Тут позбирали з гречок своє, та й гайда вiд нас в iншi краї, дарма що там, кажуть, дюдя... Помiтивши, що Гришуня не сприйняв його жартiв i навiть образився, Мина злагiдливо торкає синочка за плече: - Ну чого ти вже й губи надув? Я пошуткував! А за хвилину вiн уже до Антидюрiнга: - Чи ти там не заснув? - Минi Омельковичу здається, що конi несуть нас не досить прудко, - Ану, дай вiжки, я вам покажу темп! Не догадувавсь Мина Омелькович, що його жде. Конюхи нашi, знаючи Минину вдачу, вирiшили пожартувати з нього, давши сьогоднi в запряжку коней якихось зовсiм скажених. Надто ж лихою та норовистою виявилась кобила сiро-бурої мастi, котра, коли її запрягали, квола була, наче стара, а тепер враз стала як лошиця: тiльки Мина, пересiвши на мiсце вiзничого, пiдняв батiг, щоб усмажити, як ця хутiрська вивернула шию i так глипнула на сiлькора Око своїм конячим розлюченим оком, наче хотiла сказати: "Ну-ну, зi мною не жартуй!.." А коли Мина оперiщив її, вона у вiдповiдь давай кидати задки та чвиркати з-пiд хвоста Минi в обличчя якоюсь жовчю, а вiн i втертись не може, бо в однiй руцi вiжки, а в другiй батiг. Забризканий весь, шмагає та лається: - Звiрюга, сто бiсiв тобi в ребра!.. Шкуру обiб'ю! I що дужче вiн шмагав цю скажену кобилицю, то лютiше вона кидала задки, била, садила копитами в передок та чвиркала так, що очi Минi зовсiм залило, вiн тепер крiзь ту кiнську жовч не мав змоги й правити до пуття - сани летять уже без дороги, наослiп, наче в безвiсть несуть нас у цiй дикiй завiї. Батiг Минин свистить, а кобила садить i садить - передок саней на трiски розлiтається пiд ударами її величезних залiзних копит. - Сказилась кобила, - регоче Антидюрiнг, вiдхиляючись далеко вбiк. - Єй-же-єй, це сказ! А Мина, задиханий, уже й лаятись перестав, намертво стиснувши щелепи, тiльки сопе люто, не втирається й не вiдхиляється, хоч на нього й далi чвиркало та стрiляло у вiдповiдь на кожен удар-поцьвох його батога, i ми аж тепер збагнули, що це ж нас конi "носять", вони, ставши як дикi, уже вийшли з-пiд Мининої влади, здавалось, ще мить - i сани пiд нами буде розтрощено i нас самих ущент рознесе ця нестримна летюча сила. А Мина тим часом усе б'є, б'є, б'є... - Та годi вам! - нарештi не витримав уповноважений. - Втихомирте i їх, i себе. Тiльки пiсля цього Мина вiдклав батога, i ми помiтили з жахом, з похолодiнням душi, що сани нашi мчать прямiсiнько... до садиби Романа-степового! - Куди ми? - сполохано шарпнувся до батька Гри-шуня. Той, не озираючись, не вiдповiв, наче мовилось не до нього. Крiзь завiї снiгу, що їх вiтер жене й жене, ближчає хата, обставлена з пiвночi околотом, з голубими вiконницями на причiлку, i садок з'являється, нiби поменшалий, аж незнайомий, - ми до нього пiд'їжджаємо десь iз тилу, з боку, протилежного вiд Терпiвщини, звiдси ми жодного разу до Романа й не заходили, коли шугали тут з колядками чи веселою пастушачою ватагою прямували влiтку до колодязя пити. А сьогоднi з'являємось наче з засiдки, вилiтаєм з боку Порубаїв, - бо ж слiпма водило-крутило нас по степу, чи, може, й зовсiм ненароком завернула нас сюди ця скажена куркульська кобила?.. Дерева стоять по пояс у снiгу, голi, порiдiлi, усiм вiтрам вiдкритi. I тiльки найменшi молоденькi деревця старанно закутанi околотом, - це вiд морозiв та щоб зайцi не пообгризали кору на них. Заснiжений, незатишний садок, невже це той самий, що влiтку так заваблював нас своїми тайнощами, спокушав, наливався, рясно червонiючи плодами пiд сонцем? Де ж серед цих дерев, зоднаковiлих у своїй голизнi, оте деревце найрiдкiснiше, чарами повите, з якого саме й родили сортовi, налитi червоним свiтлом яблука, що їх нам дядько Роман дарував, залишаючи край дороги на стовпчиках? Тi, що й тут, на цьому хайвеї, нам свiтяться i, мабуть, свiтитимуться до кiнця днiв... Понад садком, попiд калиною, де снiгу коням по груди, вихоплюємось несподiвано до колодязя, а тут якраз i вiн, сам господар: спокiйно обрубує лопатою наледенi-лiсть довкола зрубу, щоб не спiткнувся на слизькому хтось, кому доведеться воду тягти... - Оце ж той i є, що я вам казав, - буркнув до уповноваженого Мина Омелькович i, кинувши вiжки Бубиренко-вi, першим зiскочив iз саней. - Веди, показуй, де хлiб закопав! - рiзко звернувся вiн до Романа-степового. - Шукай... Вiн тут всюди закопаний. Мина Омелькович, аж нiби зрадiвши цiй вiдповiдi, глянув на уповноваженого i, хоч той ухилився вiд його погляду, сказав, певний, що дiстане пiдтримку: - Та оце не елемент? Бджiлки, садочок, святий та тихий... А вiн i садок навмисне розвiв, щоб менше хлiба сiяти для держави! Злiсний як є саботажник! Веди, вiдчиняй комору! - Вона вiдчинена... - I справдi - нiяких замкiв нi на коморi, пi на погрiбнику, наче вже все тут ждало нашого прибуття. - Йди, може, нашкребеш на оладок у куфi на днi... - Припини куркульськi свої роздебендi! - викрикнуїi Мина Омелькович i нi з сього нi з того накинувся на нас, малих: - А ви чого вуха нашорошили? Слухаєте цього полигача!.. Полигач - вiн полигач i є, за ним уже Соловки плачуть... Ану, почати обшук! Бубирепко, що тим часом устиг прив'язати коней до колодязного стовпа i кинув їм оберемок сiна з саней, виструнчивсь перед Миною, як перед старшим. - А ви чого там мулитесь? - скинув оком Мина Омелькович на нас, що, тулячись одне до одного, стояли, похнюпленi, бiля саней знiченим гуртиком. - Оце така пiдмога? Юнi пiонери називається? - витрiщився вiн на нас, розсердившись, що ми й далi не зворухнулись на його окрик. -Юнi ви полигачi, пiдголоски, а не пiдмога!.. Ану, покажи їм, Гришуня! - I, вихопивши з саней залiзну штрикачку, що була йому незамiнним знаряддям пiд час попереднiх обшукiв, Мина рiшуче простягнув її своєму синковi: - Бери, повчи їх, як треба! Дитячi тоненькi рученята, що дудочку-кларнет ранiше тримали, зараз змушенi були нехiтьма взяти гнучкий сталевий прут, пiдступне нахолоджене залiзо, що до нього язиком на морозi не торкнись, бо так шкiра з язика i прикипить, - здуру якось ми й такий для себе випроб з цим щупом робили: прихопить язика чи нi? Гришуня зараз, нiби навмисне, без рукавиць, голими руками взявся за це пекуче залiзо, взявся й тримав незграбно штрикачку перед собою, мовби не знаючи, що з нею робити, бо, мабуть, i йому, як i нам, тiєї митi здавалось, що Настуся, юна товаришка наша, разом з матiр'ю саме спостерiгають iз котрогось вiкна: ану, що ж це за герої наїхали, що вони тут зараз робитимуть пiсля своїх колядувань? - Не буду я! Не хочу! - раптом плаксиво й гнiвно викрикнув Гришуня i кинув штрикачку в снiг. - Що з тобою? - аж сам собi не повiрив Мина. - Чого не будеш? - Не буду, не буду, хоч убийте! - нервово викрикував Гришуня, i очi його наливалися сердитими слiзьми. - Вони ж середняки!.. Мина був ошелешений. Вiн втратив дар мови. Такий несподiваний опiр зустрiти, й вiд кого - вiд свого пестунчика! Пiдхопивши iз снiгу залiзний прут. Мина замiривсь, як для удару, але Гришуня не вiдсахнувся, тiльки зблiд: - Ну бийте! Бийте! Чого ж ви? Уповноважений заступив собою хлопця: - Облиште дiтей. Хай iдуть в хату погрiються... Обiйдемося без них. Доки Гришуня ковтав сльози бiля саней, а ми, щулячись бiля нього, безслiвне втiшали нашого друга самою своєю близькiстю, Мина вiдвернувся вiд нас, сповнений презирства, i вже давав вказiвки Бубиренковi: - Бери щуп i за мною. З омшаника почнемо. Може, якраз там у нього пiд вуликами й таїться яма... I вони всi трое на чолi з Миною пошугали через подвiр'я в глибину садка, де, напiвприметений снiгом, горбився знайомий нам ще з лiта зимiвник Романових бджiл. Господар, що все ще обцюкував лiд з таким виглядом, наче був тут кимось стороннiм, тепер випростався й аа-сльозеними очима глянув на нас. - Справдi, хлопцi, зайшли б ви в хату, погрiлись, - сказав вiн. В хату? Погрiтись? Та ми вмерли б вiд сорому, переступивши порiг! Зiгнутi, посинiлi, стоїмо бiля саней i так стоятимем, доки й не зледенiєм!.. - Я вас, дiтки, й не винуватю, -спершись на держално лопати, каже дядько Роман до нас тихим, вибачливим голосом, i в його поглядi нема зараз нi гнiву, нi докору, а тiльки зажура й жаль. - Часи, видать, такi пiдiйшли, всюди це, мабуть, повинно пройти... Роман Винник перевiв погляд на садок, на землянку омшаника, де вже сховались тi нашi троє, i ми помiтили, як господар враз посуворiшав i один його вус, донизу опущений, стрiпнувся раптовим посмиком, наче вiд рiзкого болю. Щоб не показати нам своїх переживань, вiн одразу ж нахилився i знову взявсь до роботи. В цi хвилини нам хотiлось би сказати йому щось вiдрадне, втiшливе, але в дитячiй невмiлостi знаходити слова спiвчуття ми й далi ховали бiля саней свою знiченiсть похнюплено, мовчки. А де ж Настуся, наша маленька товаришка степова? Не було сумнiву, що в якусь шпарину позирає на нас, на тих, котрi колись дружно обiцяли боронити її... Одного дня ще восени прийшла вона до школи сумна, аж темна. Ми - до неї: "Чого ти?" Помовчала, а тодi: "Сич уночi на хату сiв..." Тепер зрозумiло, чого йому треба було на Романовiй хатi сiдати... Господар перегодом знову запропонував нам пiти перегрiтись, i ми разом глянули на ту безлiч разiв бачену ха-'гУi Де ранiше так радо вiтали нас, зустрiчали гостинцями й,.;жартами пiсля нашого новорiчного посипання... Хто б сказав, що зустрiч наступна буде ось такою... Зараз ця хата нас аж вiдлякувала, вiдчувалося, що зараз вона вся наповнена не теплом, а докором, пам нiби й крiзь намерзлi шибки видно, як звiдти, з усiх її вiкон в голубих вiконницях, навстрiч нашим скоцюрбленим постатям тривожнi Надьчинi очi кричать: "Оце ви тут? Щедрувати прийшли? Спасибi ж вам..." Бiльше Мина Омелькович не брав нас у такi поїздки. Тепер ми, як i ранiше, могли бути в школi щодня, хоча усталений ритм шкiльного життя цiєї зими було нещадно порушено. Миколу Васильовича ще не виписали з лiкарнi, на всi класи - вiд першого й до четвертого - зостався Андрiй Галактiонович, вiн об'єднував нас, i старших i менших, докупи й вiв заняття одразу зi всiма, якимось чином умудряючись кожного бачити своїм приязним оком i нiкого не полишити без уваги. А якогось там дня пiд час великої перерви ми вибiгаємо на толоку, де бiля сiльради валка саней розтяглась, уже налаштована в дорогу: на станцiю людей вiдправлятимуть! На майданi людно i якось суворо, на ганку сiльради приїжджi мiлiцiонери про щось перемовляються з нашими активiстами, час вiд часу кидаючи погляди на того чи iншого з хуторян, що по двоє, по троє похмуро топчуться уподовж валки бiля саней у своїх довгих до п'ят кожухах. Все це були тi, що донедавна володiли найкращими землями довкола Тернiвщини i, вiчно ворогуючи з нею, з слобожанами не родичались, тому й нi з ким їм було тут сьогоднi прощатись. Мовчуни, мугирi, ще хутiрської погорди не втративши, нi до кого словом не хотiли обмовитись, i лише коли їм звелено було сiдати по санях i Мина Омелькович насмiшкувато вигукнув з ганку: "Прощайтеся з Україною!" - вони дали волю своїй пиховитiй ненавистi: - Западись ти, голодранське кодло! - Була Україна як дiвчина у вiнку - стане як старчиха! Тiльки Роман-степовий нiчого не вигукував. Новi санчата його, змайстрованi серед лiтньої спеки, поблискували кленовими полозками в самiм кiнцi валки, замикаючи її, i коли переднi сани рушили, Романовi ще якийсь час стояли, прикипiвши полозками до снiгу. Не хотiли покидати Тернiвщину! Нашої товаришки, нашої Настусi, майже не видно було: загорнута в квiтчасте, писане рядно, вона десь там потонула серед вузлiв i, здається, й не хотiла дивитись на нас, а коли зрiдка спозирне в наш бiк, нам одразу аж жарко стає на морозi, бо вiдчувається, як звiдти пропалює нас карим оченям Насїусин незмиренний осуд. А мати її, розпашiла на морозi Надька, що з неї й горе не випило її смаглявої вроди, ще стояла бiля саней, нiби очiкуючи когось, висока, ставна, обкинута бiлою кашемiровою шаллю, i все дивилась у бiк школи, наче сподiваючись, що звiдти раптом хтось з'явиться i всю долю її одразу переiнакшить. Ждала, можна догадатись кого, - а проте звiдти якщо хто й не зводив iз неї погляду, то це був Антидюрiнг. Нелегко, певне, давалася йому ця розлука. Може, вимайнуло йому в цi хвилини десь iз закамаркiв душi, що все ж таки трудiвниця перед ним, та, що вiд зорi до зорi, вiд роси до роси з батьком у своїм степу працювала, без батракiв, сама за трьох батрачок справлялась, а може, ще й те зараз додалось, сколихнуло душу нашому Антидюрiнгу, що нiколи йому не забудеться, - як блукав вiн лiтнiми ночами в степу довкола Надьчиного садка, як годинами вичiкував, охоплений пристрастю неподiленого кохання, i все сподiвався, що ось-ось Надька вишелесне, вирине до нього з-пiд яблуневого вiття, бiла вiд мiсяця, падаючи йому просто в обiйми, а вона так нi разу й не виринула, не впала... Жiнки слобiдськi також найбiльше на Винникiвну зараз видивлялись, на її тугим вузлом випнуту з-пiд шалi на потилицi косу, i жалiбний чийсь голос, здається, якраз баби Бубиренчихи, приказував та приплакував, невже ж оту косу й вошi десь об'їдять, невже ж її, молоду, отак i самотнiсть десь посiче? I хоч Надька стояла, тримаючи голову без поникливостi, навiть гордовито, нам, школярам, малювалось цiєї митi, як на головi в Надьки вже з'являється щось сiре, на ряднину схоже, копичиться якесь покривало, що носять лише покритки або вдовицi. Проте i з-пiд того сiрого незникливо проглядала до нас Надьчина нашмагана вiтром краса, яка, ми були певнi цього, нiде їй не злиняє i таки ж справдi не злиняла, горить для нас ось i тут, аж на цьому крайсвiтнiм хайвеї... Коли Надьцi нагадали сiдати, вона мовби схаменулась, погляд її гостро сягнув од школи кудись понад нашу солов'їну балку, потiм i нас, тернiвщанських хлопчакiв, торкнувшись мигцем сумовито i мовби вже вiдсторонено. Рушили сани й цi, останнi, замикаючи валку, повiльно вiддаляючись вiд нас iз Винниковою сiм'єю. Надька, минувши натовп, одразу одвернулась у степ, а Настуся, як онiмiле пташа, аж тепер визирнула вже не зiщулено, i своєї схованки й довгим поглядом проводжала вчителя Андрiя Галактiоновича, що стояв на шкiльнiм ганку, як завжди, без шапки, тiльки своєю лев'ячою гривою прикритий, креснуло дiвча й по нашому школярському гуртику карим своїм оком, i одразу ж пiсля цього Настусин погляд, як i материн, пiрнув кудись у степ, вiдхиливсь, нiби присоромлено, нiби не ми, а вона сама чимось перед нами завинила. Побiгли сани далi й далi в неспокiйний, за-в'южений степ, в невiдомiсть помчались тим самим шляхом, де стiльки разiв на межових стовпчиках нам радiсно червонiли, свiтлом лiта налитi, Романовi яблука. Тепер нi яблук, нi тiєї забави над шляхом, навiть стовпчикiв не видно було, їх з головою позамiтало снiгом. Услiд за саньми снiг вихрився, завiрюха дужче й дужче зривалась, заiмливши обрiй, i хоч нiчого вже там було не розгледiти, проте нам i тодi крiзь сльозами застеленi очi ще зовсiм виразно бачились, як проводжають Романа рiднi його тополi, самотньо зостаючись осторонь шляху в збурених завiрюхою полях, i як - уздогiн Романовим саням - бджоли роями в збуренiм небi летять, i летять, i пад усiм пашим степом, над гречками снiгiв бринять по-лiтньому, по-золотому!.. - А далi? - запитує Лiда. А далi пiсля того, як Микола Васильович вийшов з лiкарнi, вiн гостро посварився з Миною Омельковичем за Романа Винника та його сiм'ю, бо в цьому випадку, як наш учитель вважав, допущено було перекручення, навiть свавiлля, i хоч дехто дотримувавсь погляду, що "лiс рубають - трiски летять", але ж людина - це вам не трiска! Взявши коней, учитель гайнув був на станцiю, але нiкого вже там не застав iз тих, кого сподiвався застати. Тiльки й побачив виталини вiд вогнищ на снiгу, замерзлi яблука кiнських кiзякiв побiч залiзничної колiї та сталевi рейки, що моро-зно дзвенiли кудись у далеч. Нема, не встиг, шукай тепер, а де - нiяка циганка не скаже... А втiм, якби дано було комусь прозирнути крiзь запону часу, в яких би несподiваних поворотах постали подальшi долi декотрих згадуваних тут людей!.. Станеться згодом так, що за одним спiльним дротом фашистського концтабору опиняться двоє незмиренних мiж собою тер-нiвщан - Мина Омелькович i вчитель наш Андрiй Га-лактiонович, заберуть їх нiби як заложникiв пiсля тiєї ночi, коли в степу за нашою слободою тпуцмани знайдуть парашут невiдомої дiвчини-радистки, що її саму згодом буде зловлено в кучугурах бiля Днiпра. Вночi, коли дiвчина спускалася з парашутом, спiткало її нещастя, - вiтром парашут вiднесло далеко вiд призначеного мiсця приземлення, тож юна радистка, ще нiчого не встигнувши, потрапила в руки фашистським посiпакам. Обшарпану iз скрученими за спиною руками, водили її по селах, ваi-анавайте: хто така? Була в них пiдозра, що родом тутешня... Хоч як мордували її, вона не назвала нi свого iменi нi товаришiв своїх не виказала... Андрiя Галактiоновича п'янi шупмани теж потягли на очну ставку, впiзнавай: твоя учениця? Побили старого так, що став слiпнути, певно, пошкодили зоровий нерв. I нiхто з наших тернiвщан впiзнати парашутистку не захотiв, хоч багато кому в тiй вродливiй, рославiй дiвчинi явно вгадувалась та, що маленькою колись тут до школи бiгала, - впiзнавали її по мачинках-родимках на щоках, що нiде не зникли, не злиняли, бо то ж їх мама своїй донечцi на щастя дала!.. Стратять її в Козельську, не домiгшись нi слова вiд неї про те, хто вона, звiдки, з ким та з якою метою викинулась уночi над нашими степами. Страчено дiвчину було жахливим середньовiчним способом, i ще довго потiм ходила по наших краях легенда що один iз гестапiвських катiв, садист з нахилами дослiд' ницькими (вiн нiбито дослiджував максимальнi можливостi людського органiзму), звелiв розiтнути радистцi їрудну клiтку, видерти серце й за хронометром вивiряв, скiльки здатне битися вийняте з грудей людське серце' I коли вже й секундомiр у нього в руцi зупинивсь, i сам вiн здох, а серце дiвоче, нiби самiй природi наперекiр, усе билося й билося... Мина Омелькович та Андрiй Галактiонович в зв'язку з цiєю iсторiєю водночас опинились тодi за дротом в глинищах соколянського каньйону, ось там пiсля жорстоких допитiв Андрiй Галактiонович i став швидко втрачати зiр, але, й слiпнучи, вiн для зiгнаних в таборi людей все залишався вчителем, ночами у тiй гнилiй ямi напам'ять читав їм цiлi поеми з Шевченкового "Кобзаря". Мина Омелькович був при ньому, мов ад'ютант, невiдлучно, хоч ранiше нiяк не мiг з ним порозумiтись, i вiдкрилися йому ояi на Андрiя Галактiоновича, тiльки коли баланду горя й приниження довелося разом сьорбати з однiєї табiрної бляшанки. Там i поховав Мина свого табiрного товариша, а самому йому таки вдалося вибратися iз-за дроту живим, тепер вiн сторожує в нашiй Тернiвщинi на польовому станi механiзаторiв, пильнує народне добро та пiддає нещаднiй критицi всiх ближнiх i дальнiх, надто ж тих, хто займає вищi за нього посади, а коли хто з приїжджих запитує, хто вiн е, то Мина каже про себе: "Я довгожитель планети". - А Микола Васильович? Для подiй бурхливих, видно, був народжений той наш учитель, юний та натхненний. Згодом, коли хуртовини вляглись, бурi ущухли й життя Тернiвщини знов увiйшло в колiю, Микола Васильович якось нiби заскучав, а наступного року й зовсiм до школи не повернувся. Чому? - так це й зосталось для нас загадкою. Зустрiчали потiм його нашi хлопцi-приписники в лiтнiх вiйськових таборах у лiсах за Ворсклою, куди тернiвщан вiдповiдного вiку щолiта брано було в терчастини на вiйськовий вишкiл, - колишнiй учитель наш ходив там уже в комскладi, носив комiсарськi вiдзнаки в петлицях. Ще промайне iм'я Миколи Васильовича в сорок третьому пiд час форсування Днiпра в районi Бородаївських хуторiв, де чимало наших тернiвщан накладуть головою, а хто зостанеться живий, то засвiдчить, цiною яких страшних втрат добувалися правобережнi плацдарми. Ось тодi в списку вiдзначених Зiрками Героїв Днiпра й з'явиться Микола Васильович Дух, то ж, безсумнiвно, був наш колишнiй спiвучий учитель. Та все це згодом, згодом, а в ту найхуртовиннiшу зиму нiхто не мiг би сказати, як воно буде. Перед тим, як розiйтись по свiтах, ми, слобiдськi хлопчаки, ще не одне лiто ганятимем пасти худобу до тих мiсць, де був Романiв садок i де нам найсильнiше чулося сухе пахтiння осiннiх трав. Вiд Романового степового осiдку не зосталось майже нiчого, крiм обваленого колодязя, недокорчованих пенькiв та кiлькох диких колючих кущiв, - то все терники, на яких коров'яча шерсть висить клаптями упродовж цiлого лiта. Власне, переiнакшилось тут не одразу, бачили ми спершу хату драну, що свiтила ребрами кроков далеко, i колодязь перед хатою - один на весь степ, уже без цебра, з самим журавлем, неприродно високим у своїй самотностi. А потiм i цього не стало: погнали терни. Паче ж терну в себе Роман i не саджав, а проте пiсля бурi, над усiма прошумiлої, чомусь саме терен тут розрiсся, найколючiше деревце нашого краю. Терен, мати, коло хати... Навеснi вiн таким бiленьким цвiте, а в днi вересневi, коли осiнь обснує Романiвщину срiбним павутинням, i повiтря в усi сторони свiту стане безмежно прозорим, i така лагiдна тиша стоятиме над степом, цей нiчийний терен тодi туманно ягiдками синiє в ряснiй росi, i кожна росинка в цi тихi осiннi ранки висiтиме довго, задумливо, -вже й сонце пiдбилось, а вона все не падає, тримається посеред павутиння та колючок, поблискує звiдти до вас, мов чиясь прощальна забута сльоза. XIX Все тут вiчно женеться i вiчно втiкає! Вiтер траси, той вiдлiтаючий вiтер, вiн для нас, за-герметизованих, нiби й не iснує, iнодi здається, нiби ми втрачаєм контакт iз власною швидкiстю... I все ж рух є, метал вiбрує, поруч нас i навперегони з нами всюди летять потоки свистючих слiпих енергiй. Вiд довколишнього простору автострада вiдгороджена високою сталевою стiною, що тягнеться на десятки миль та раз у раз мигтить до вас табличками: "Private property" - приватна власнiсть. Тож їдьте собi i їдьте, з дороги не звертаючи, а якщо виникне бажання випити гарячої кави чи треба дозаряди-ти машину пальним, тодi будь ласка: на узбiччi траси, осторонь вiд її вiдпрацьованих газiв, вас уже чекають станцiя обслуговування машин i придорожня кав'ярня. Сидимо утрьох за столиком, знiчев'я оглядаємо незнайомих людей, бiлих, чорних, старих, молодих, традицiйних, модерних, усiх, котрi, як i ми, на хвильку вихопились з бистрини автостради, щоб хоч недовго побути в iншому часовому плинi, за межею швидкостей. Багато сумних облич. На це мимоволi звернеш увагу. Чому сумнi? Мовчки п'ють каву, неквапом з'їдають стейки, дехто ж вiддає перевагу млинцям, що їх можна полити кленовим чи якимось iншим сиропом, - цi солодкi приправи рiзних гатункiв стоять у пляшечках на кожному столику. Люди типово сучасних трас: притомленi дорогою, неговiркi або, як тепер кажуть, малокомунiкабельнi. Навпроти нас бiля вiкна сидять юнак i дiвчина, примiтнi, вродливi обок, але якась хмара туги обох їх огортає. Обличчя зовсiм юнi й чистi, вiзантiйських овалiв, очi дивовижно синi в обох i нiби придимленi. Чому? Ця синiсть очей єднає їх, мов брата й сестру. Кава їхня холоне в чашечках, а вони жадiбно палять - навперемiнки - одну й ту ж сигарету, раз по раз пiсля затяжки мовчки передаючи її одне одному, палять так, нiби рятуються вiд якогось болю чи принаймнi з бажання забутись. Беззахиснiсть, простодушнiсть - це в них обох на поверхнi. Та ще безмiрна вiддаленiсть вiд нас. Вiддаленiсть збайдужiнням, цiлковитим непомiчаиням усiх, хто тут поруч з ними в. Справдi, що для них оцi випадковi супутники з номерної бетонної дороги, а тим паче ми, люди здалека? Для них просто не iснують i нiколи не iснуватимуть всi отi пасльони, глинища, ярмарки та колядування, нiколи не торкнуть їхньої уяви веселi нашi дощi над степом, i зими в блакитних снiгах, i солов'їнi концерти в тернiвщанських левадах. Не долинуть звiдти до них нi розливи пiсень у мiсячнi вечори, нi жагучi шепоти чиїхось кохань у липневi духмянi ночi... Для них ближчi вiдстанню свiти невiдомих галактик, нiж оте наше все!.. В обох золотаве волосся хвилями аж до плiч, куртка на ньому оранжева, на нiй зовсiм червона, у знаках, у вензелях якихось... Джинси потертi на одному й другому, взуття побите, наче пiшки пройшли тисячу верст. Вiдколи сiли до столика, ще, здається, жодним словом не перемовились, вiддаленi одне вiд одного, може, теж на якiсь страшнi вiдстанi. Та щось таки ж єднав їх, чомусь вони подорожують саме ось так, удвох, щось таки їх спонукало, щоб вибрали вiн її, а вона його з-помiж усього людства? Подорожують разом, мчать кудись нерозлучно, i навiть тут час вiд часу - теж без жодного слова, помiж затяжкою сигарети - нахиляється вiн до неї або вона до нього i єднаються в якомусь млявому, сомнамбулiчному поцiлунку. - Мабуть, студенти, - каже Лiда. - Вона он, бачите, скинула кеди й боса сидить. Справдi, є в них щось студентське, тримаються зовсiм вiльно. Куди вони їдуть? Теж мчать до Мадонни? Чи просто пустились у бiлий свiт, щоб забутись, захмелiти у швидкостях, втекти вiд буднiв, вiд якихось незлагод житейських? Не скажеш, що за чимось вони женуться чи вiд когось втiкають. Чи, може, це втеча вiд самих себе? - Така славна пара, - спозиркує на них Заболотний. - Жаль, якщо знищать себе наркотиками. Справдi, крiм їхньої сигарети та кави, для них зараз тут не iснує нiхто i нiщо, цiлком байдуже їм, були тут чи не були ми, найближчi їхнi сусiди по цiн випадковiй кав'ярнi. Та й решта всi, що в цiй "корчмi" придорожнiй тонiзують себе гарячою кавою та холодними соками, - вони теж заглибленi кожен у свої думи та клопоти, до юних молодят нiкому дiла нема. Не виявляють присутнi нiякої цiкавостi до нашої мандрiвної трiйцi також. Це, ясна рiч, цiлковито нас влаштовує, зайнятих якраз млинцями з кленовим медом, та й чому, власне, мали б ми сподiватись тут на чиюсь увагу, крiм службової уваги кельнерок. Кожен тут сам по собi, всi ми тiльки подорожнi, тiльки волею випадку зведеш в цiй стандартнiй придорожнiй "корчмi". Так одне мимо одного й пролетимо на своїх скажених швидкостях, весь час вiддаленi мiж собою, пролетимо, не пробуючи навiть зменшити цю обопiльну вiддаленiсть, не задумуючись над тим, що як-не-як, а всi ж ви таки випурхнули з однiєї, з Адамової колиски... Щось повинно ж би рiднити вас бодай перед лицем безмежжя, перед холоднечею тих далеких галактик, в чиї таємницi вам, здається, скоро буде проникнути легше, нiж у галактику чиєїсь душi, повитої в смутки за сусiднiм столиком... В кав'ярнi охайно, зручно, обслуговують вас без метуш-кi, але швидко, без запобiгливостi, але уважно. Пiсля гонитви й напруги траси тут можна вiдпустити нерви, ти опинився, хай хоч ненадовго, в атмосферi спокою, де нiяких стресiв, де панує iнший, уповiльнений ритм життя. Сюди ледь долинає гуркiт трайлерiв, що пролiтають десь там, по трасi. Юнi кельнерки вбранi в унiформу, що, видно, їм приємна, - червонi шапочки, бiлi блузки та чорненькi мiнi-спiднички, - дiвчатка так легко снують помiж столиками, кидають привiтнi погляди на Заболотного, вони його, певне, помилково вважають за когось iншого, може, за популярного кiноактора, що грає у вестернах. Ставний, у шляхетнiй сивинi, з тонкими рисами iнтелiгентного обличчя, вiн, безперечно, когось дiвчаткам нагадує, бо тiльки випаде вiльна хвилька, вони, збiгшись гуртиком, уже пострiлюють оченятами в бiк нашого столика, розглядають Заболотного зацiкавлено, i не встигне виникнути в маленькiм нашiм товариствi якесь бажання, як юнi мiс уже тут, весело щебечуть бiля Заболотного: о'кей, сер, сенк'ю, сер, чого сер та його друзi ще волiли б? Милi, елегантнi створiння в червоних шапочках та бездоганно напрасованих мiнi-спiдничках, вони охоче затримуються бiля нашого столика, Заболотний, всмiхаючись, привiтно жартує з приводу їхнiх червоних шапочок та сiрого вовка з хайвею, i кельнеркам це явно подобається, одна з них, осмiлiвши, запитує, чи справдi вiн фiльмовий, той, що з вестернiв, чи вона програла подружцi парi. Хмарiгна смутку набiгав на обличчя мого друга. - .Не з вестернiв я, дiвчатка, - каже вiн у сумовитiм роздумi. - Друг мщ та я, ми з ним, вважайте, з тих фiльмiв, яких вам нiколи й нiде не побачити... - О, це ж цiкаво! - На їхнiх обличчях подив. - Ви англосакс? - нахилившись через плече подружки, простодушно допитується одна з кельнерок, високоросла дiва. - Нi, не вгадали. - То ж хто ви? - дiвчатка ще бiльш заiнтригованi. - Звiдки ви? З якої країни? - З Країни Веселих Дощiв... - каже Заболотний серйозно, старанно вимовляючи по-англiйськи кожне слово. - З Солов'їної Республiки... З регiону Пасльонiв та Глинищ... Менi це навiть важко перекласти. Тон його мови зовсiм серйозний. Дiвчатка зачудовано й непорозумiло переглядаються. - Це десь далеко? - Далi, нiж Гавайськi острови. - О? - Далi, нiж Полiнезiя... - О? - Це в зовсiм iншому часовому поясi. Стрiлки ваших годинничкiв туди нiяк не перевести... Час там, дiвчата, не летить, а лине, пливе... Червонобокi яблука там родять просто на стовпчиках... - Нiхто б не сказав, що Заболотний дiвчаток розiгрує, бо все це мовиться з почуттям, з ледь усмiхненим смутком. - Люди там ходять у бджоляних кольчугах i вмiють ночами лiтати, а трави сповненi райських пахощiв... Звiдти, принаймнi для нас ось iз ним, усi шляхи, усi драй ви свiй початок беруть, а куди проляжуть - жодна циганка не скаже... Одначе - пора! Заболотний першим рiшуче пiдводиться, сенк'ю вам, дiвчатка, ми справдi вам вдячнi, а тепер iдемо, щоб знову продовжити шалений свiй гiн. Б'юїк наш стоїть уже наладнований для подальшої їзди: пального залито в бак належну кiлькiсть галонiв, гума перевiрена, - хлопцi з бензоколонки знають своє дiло. Тямковитi, зичливi, зроблять усе до пуття i без нагадувань, ще й усмiхнуться вам па дорогу: - О'кей! Приїжджайте ще! Заболотний за звичкою й тут не проминув нагоди перекинутися кiлькома фразами з одним iз юнакiв, котрий витираючи скло в нашiй машинi, похвалився, що дiд його' походженням теж iз Юкрейн, колись давно у пошуках кращої долi помандрував за океан, працював з братами на тутешнiх шахтах, а батько будував якраз оцю швидкiсну трасу, де синовi дiсталося мiсце бiля бензоколонки. "Отже, й вам ця дорога, вважайте, не зовсiм чужа" - жартує наш спiврозмовник, котрий надалi запам'ятається нам як "хлопець iз Юкрейн". Коли ж Заболотний поцiкавився, що саме цьому придорожньому хлопцевi вiдомо про його далеку Юкрейн, юнак схмурив лоба туго-думно, а потiм, враз прояснiвши, вiдповiв чутим ще, либонь, у дитинствi, нiбито люди там дуже спiвучi i що, крiм хлiборобства, вони здавна кохаються в бджолах. - Це вже знання неабиякi, - посмiхнувшись. Заболотний по-дружньому поплескує нового знайомого по плечу. - До речi, можеш своїм друзям - вони, здається, iталiйцi? - сказати, що й перший у свiтi рамковий вулик був винайдений на Українi. Модель виявилась така вдала, що бджоли й iнших порiд одразу прийняли її, завдяки чому рамковi вулики поширились по всiй планетi... А це ж чогось варто? - О, йєс... Оскiльки б'юїк наш повнiстю впорано, то, щоб звiльнити мiсце для iншої машини, нашого трудягу вiдiгнано вбiк, отже, стоїть вiн тепер, нiкому не заважаючи, осторонь на морiжку, що весь у плямах мазуту, стоптаний та перечавлений шинами, - прим'ята травиця аж рудизною взялась, наче припалилась вiд того лиснючого мазуту. Можна б уже рушати, але Лiда просить зачекати хвилинку, вона нiяк не надивиться на вовтузню двох веселих собачок, що їх якась родина саме випустила з машини провiтритись. - А глянь-но сюди! - кличе мене Заболотний, нахилившись над чимось схвильовано. - Впiзнаєш? Аж не вiриться... - Споришець! - Хто мiг сподiватися, що зустрiнемось, та аж де... - Лiдо! - кличе Заболотний i нашу супутницю. - Дивись: оце ж i є вiн, спориш, трава iз трав... Вiн тобi щось каже? - Поки що нiчого, - вiдгукується вона, неохоче рушаючи до нас. Нахилившись, ми удвох, нiби якусь рiдкiсть природи, розглядаємо цю скромну, в мазутi закучерявлену травичку, не боячись видатись Лiдi смiшними. Бо таки ж зустрiч: справжнiй споришець-кучерявчик стелиться в нас бiля нiг - пробивсь, прорiс крiзь усю планету! Гай-гай, де ми з тобою здибались, друже... Поiронiзувати б над власною сентиментальнiстю, але ми зараз не здатнi на це. То-птана-перетоптана, незавидна якась травичка, а враз воскрешає для нас цiлий свiт, безлiч картин та облич проглядають iз нашого стернистого степу: Надька з дитям, i Роман, i замурзанi веселi нашi ровесники, що стiлькох їх уже нема i навiть слiди погубились - кого куди розметало життя! Може, комусь iз них, залеглому перед атакою, теж на очi потрапив такий споришець в останню хвилину, iншому ця споришина, може, за колючим дротом являлась, проростаючи крiзь щiлини в камiннi на сiрому плацу смертi, а ще котрийсь зворушено розглядав її, чудом уцiлiлу, на стрижених газонах далеких столиць... I тепер ось знайоме зiллячко стелиться нам, нiби з дитинства прозирає крiзь мдзут на цьому iржавому крайсвiтньо-му морiжку... - Нi, Лiдо, - кажу, - ми таки сентиментальний народ. - Написати б докторську про значення споришу у взаєминах народiв, - якось соромливо всмiхається Заболотний. - Або хоча б про його роль у життi дипломата... Крiзь саму серцевину планети прорiс, от тобi, Лiдо, й споришець! Запам'ятай його... Вже збираємось сiсти до машини, як раптом чуємо веселе: - Хелло! Не вiд кав ярнi долинає погук дiвчачий, червонi шапочки гуртиком визирають iз дверей, котрась iз дiвчаток прощально трiпоче рукою, - цей вияв симпатiї найперше призначений Заболотному. Видно, вiн таки їх заiнтригував, тих юних кельнерок. Так i залишаються в невiданнi - хто вiн: англiєць чи скандiнав? Людина мистецтва чи, може, мандрiвний маг, психоаналiтик або астролог-звiздар? Так чи iнакше, але чимось вiн пробудив у них цiкавiсть до себе, якось аж надто загадково висловлювався цей подорожнiй, чемно уникаючи прямоти, обволiкаючи свою особу у велику якусь таїну. Заболотний вирулює на полотно, розвиває швидкiсть. Рух, бистрина, i знову десь там вслухаються трави узбiчнi, як рiка дороги шумить i шумить. Над трасою щодалi помiтнiш мерехтить мла вихлорних газiв. Бджола, певне, впала б мертвою на льоту, хапнувши такого повiтря, не витримала б, мабуть, i та агресивна, гiбридна... Хвилястий рельєф мiсцевостi злегка вигинає автостраду перед нами донизу, i очам вiдкривається безкрая лавина автомобiлiв, рухомий потiк, рiка. Залiзна рiка! Блискоче-переблискує пiд сонцем сталевими спинами кузовiв. Серед незлiченностi губимось ми, летимо. Рiзнi бажання й спонуки вивели нас на трасу, i єднає людей мандрiвних хiба що цей лет та напруга дороги, де впину швидкостям нема, - справдi мовби якась надсила ясене, котить за обрiй цю несамовиту рiку, цей Дунай залiза, блиску, гуркоту й чаду. XX Хайвей, здається, приймає лише тих, хто спiшить, кого жене жага швидкостей. Безлiч колiс летять у своїй круговертi, хапаючись гумою за бетон автостради. Обiгнали трак, обганяєм автофургон, в якого ззаду стирчать чиїсь ноги у кедах, в обстрiпаних джинсах, - вiдсипляється звалений утомою подорожнiй. Ще обганяєм довгу, найновiшої моделi машину, обшиту по боках синтетиком пiд колiр дуба, з вiкна салону виставив голову iрландський сетер, йому душно, хапав повiтря, мабуть, вiдмовив кон-дишен... Очi в собаки сумнi, повнi розуму - це ми з Лiдою встигаєм помiтити. Заболотний, обганяючи, наддає швидкостi, i вже сетера нема, вже десь позаду виглядав в машини його розумна голова з вухами охляп, натомiсть iншi авто зблискують поруч нас мигтючим склом та нiкелем, щодуху пролiтають iз своїми загерметизованими пасажирами... А втома тим часом дається взнаки, вона зменшує свiт до розмiрiв блискучої кульки, що мигтить i мигтить перед нами на вершечку антени найближчої з переднiх машин, якiй услiд ми мчимо весь час на однаковiй вiдстанi. - Аж очi рiже, - Лiда вiдвертається вiд антени вбiк, мабуть, кулька металева та блиск її дiвчинку нервують. Зiр утомився вiд хайвею, довколишнiсть, власне, вже не сприймаєш, вона зараз для тебе стає майже безбарвною, пролiтає вiдчужено, тобi тiльки й лишається цей одноманiтно-сiрий свист швидкостей та ще царство реклами, якому, видно, не буде кiнця. Довгоногi дiви з напомадженими губами, цi сучаснi варiанти еллiнських звабниць-сирен, до апельсинової золотавостi засмаглi на гавайських пляжах, намагаються будь-що своїми слiпучими усмiшками спокусити подорожнiх, грайливими позами завабити байдужно дiролiтаючих мимо них новiтнiх, захищених куленепробивним склом одiссеїв. - А що ж там Верховний Коментатор каже? Заболотний вмикає радiо, i невидимий супровiдець наш тут як тут, i каже вiн, що, на думку колегiї присяжних, вбивство iз милосердя не визнається злочином. Отже, й не пiдлягає покаранню... I ще вiн сповiщає спокiйним, якимось еластичним голосом, що з пiвденних широт поволi, але невблаганно рухаються над континентом хмари агресивних бджiл, - гiбридний покруч бразiльських з африканськими, - якi розплоджуються iз страшенною iнтенсивнiстю i виявились такi войовничi, що нападають на цiлi мiста... - Навiть на отакi можуть напасти? - запитує Лiда, кивнувши на мiсто-гiгант, яке саме пропливає попiд небосхилом. - Певне, тi бджоли за щось розсердились на людей? - Хiба нема за що? - каже Заболотний i, щоб при-спокоїти Лiду, вдається до пояснень, що, мовляв, тi агресивнi рої посуваються насправдi досить повiльно, з швидкiстю черепашачою, їм нема куди поспiшати. Тож доки бджолинi орди наблизяться до цих широт, може статися, що вони й взагалi втратять свою агресивнiсть, призвичаяться до людини й до всього, що їх тут зараз дратує... Виявляється, їх найбiльше дратує рух, i нападають вони не на все поспiль, а головним чином на об'єкти, що рухаються... - Он як, - посмiхається Лiда. - Виходить, щось вони метикують... Коментатор тим часом повiдомляє, що в мiстах цього континенту дедалi бiльшої популярностi набуває "Служба надiї". Розрахована вона на людей, котрим нема до кого звернутись за душевною пiдтримкою, порадою, заспокоєнням, окрiм хiба до телефонної трубки (погляди нашi мимовiль фiксують червоний телефонний апарат, що цiєї митi майнув на стовпчику край автостради). Духов-ниii цей сервiс, на думку Коментатора, має тi переваги, що втiшник не питає вашого iменi, анi становища, пi адреси, вiдгукується вiн на голос кожного, хто телефонує до пункту "Служби надiї" у хвилину критичну, у хвилину розпуки... - "Служба надiї", о, якби к то була вона всесильна, - сумовито зауважує Заболотний. - Порад багато, прогнозiв ще бiльше, а тим часом у свiтi таки щось вiдбувається. Менше смiху чує планета - хiба це не серйозний симптом! Змiни в клiматi людських душ, взаємна їхня вiдчуженiсть, хiба ми цього не вiдчуваєм повсюдно? Там вбивство iз милосердя, а там - iз жорстокостi тупої, непоясненної... Або отi очманiлi вiд власної жорстокостi "шкiрянi куртки", що гасають вночi на мотоциклах вулицями Токiо, уявивши себе новiтнiми камiкадзе чи кимось там iще... Нечуваний розгул повiтряного пiратства... Викрадення людей, огидний тероризм, напади серед бiлого дня... А в ролi втiшальникiв раз у раз виступають торговцi наркотиками, чи, як їх iще звуть, торговцi "маревами". Рiзних вiщунiв та астрологiв розвелось, i що?.. Нi, не такої людям треба "Служби надiї"... Мiсто, що пропливало по обрiю, досi ще не вiдпливло. Все воно тоне у величезному, навiть з вiдстанi помiтному маревi - то гарячим грибом висить над ним зужите, загазоване повiтря. Заболотний з досвiдом затятого урбанiста пояснює, що забрудненiсть повiтря особливо посилюється надвечiр, коли камiння стрiтiв пашiє зiбраним за день жаром, а скупчення висотних споруд руйнує атмосфернi потоки, вiтер, якщо вiн не набрав ураганної сили, не продимає лабiринти кварталiв, тож городянам тiльки й лишається втягати в легенi брудне, застояне повiтря, загазованiсть якого часто сягає понад усякi норми... Проїхали багато, втома нам дається взнаки, а Заболотного вона нiби й не бере. Все тi ж короткi, блискавичнi рефлекси, по-музикантському тонка й для стороннього ока ледь помiтна чутливiсть рук. Скiльки ось годин з такою швидкiстю йдемо у потоцi "мерседесiв", "понтiакiв" та "ягуарiв", а водiй наш, як i вранцi, пiдтягнутий, випростаний, i по тому, як вiн легко, без напруги веде машину, вгадується висока натренованiсть i майстернiсть. Та все ж Лiда вважає, що пора б зупинитись, щоб керманич наш мiг перевести дух, розiгнати втому. - Зупинитись, а де? - вiдгукується Заболотний. - Не так просто знайти вiльне мiсце тут людям подорожнiм... - Пошукаємо, - каже Лiда, скидаючи поглядом узбiччя траси. Пiсля ряботiння пролiтаючих реклам, пiсля пiстрявостi вказiвних знакiв та одноманiтної геометрiї придорожнiх стандартних споруд раптом у вiдсторонi на узгiрку - клен! Живий клен! Облите совцем кострище краси а першiй осiннiй багряностi... Єдине, на чому немає реклами. Виник як живий застережний знак серед урагану швидкостей. А над кленом, над недалеким перелiском i прилеглим до нього зеленим низькодолом лукiв величезною хмарою - птахи, птахи... За всю дорогу ми не бачили жодного птаха, а тут ось їх в'ється одразу стiльки... Заболотний, ожвавiвши, пiдвертає свого б'юїка на край полотна траси: - Стоп, машина! Зробимо кiлька слайдiв з отим он кленом... - Iз птахами, - додає Лiда. Виходимо з машини, вся наша увага зараз у небо. Пливе й пливе хмара летючих створiнь. Що за птахи? Вороння? Коли птахи наближаються, вони з чорних стають сизими, сонце переливається на їхньому пiр'ї. Ось тепер нам виразно видно, що то не вороння, то шпаки, птахи нашого дитинства! Шпаки цього континенту цiлком схожi на наших, вони заповнили перед нами пiвнеба, вирують у повiтрi, то вiддаляючись, то знов наближаючись, сизо перелискують у сонячному промiннi. Лiда, яка невiдривне стежить за ними, признається, аж тепер усмiхнувшись, що спершу тi летючi цятки її вжахнули, вони здалися їй не птахами, а хмарою величезних чорних бджiл, тих самих, що десь там рухаються над континентом на пiвнiч, нападаючи по шляху просування на людей, атакуючи мiста. - Якби пiдiйти ближче до клена, - каже Лiда i вже була розiгналась бiгти на узгiрок, до того самотнього, з багряною кроною красеня, та раптом зупинилася розчаровано: - Канава! Глибокою канавою обкопано, ще й дротом обтягнуто весь узгiрок, де, надiйно вiдгороджений, стоїть самотою край траси той багрянолистий абориген цих мiсць. - Зона якась... А я хотiла листя назбирати, - присму-чується Лiда. Заболотний тим часом зосереджено клацає й клацає, робить цiкаву серiю знiмкiв з тiєї пташиної хмари, а наостанку навiв об'єктив на трасу, хай буде ще й такий слайд. Сам собою утворився тут цей своєрiдний, чимось для нас небайдужий триптих: багрянолистий клен на узгiрку, тихе вирування птахiв у небi i траса з невщухаючим свистом машинних потокiв... Незлiченнi табуни кiнських сил, зiмкнутих у найдосконалiших двигунах, прожухкують трасою мимо нас, не даючи себе розглянути, лиш обдаючи вiтром. Колись на шляхах тернiвщанських найвища енергiя була в тупотi копит, у летi буйногривих, що запiнено несли степами свої чорнi квiтчастi тачанки, а нинi... - По конях! - гукає нам Заболотний, i ось б'юїк знов набирає швидкiсть, стаючи невiд'ємною частиною нестримного залiзного руху. - Матимем кiлька рiдкiсних слайдiв. Соня Iванiвна належно оцiнить наш вибiр... Слайди та мiкрофiльми - це в Заболотних хобi, спiльне їхнє захоплення. Мають безлiч знiмкiв та слайдiв з рiзних куточкiв планети, з рiзних її широт i довгот, i якщо хтось увечерi, опинившись у Заболотних, виявить бодай найменшу цiкавiсть до їхньої творчостi, то цим неабияк потiшить подружжя. - Нiколи не бачила стiльки птахiв, - каже Лiда в замрiї, ще перебуваючи пiд враженням щойно побаченого. - Ми таки вгадали, де зупинитись. - Справдi, зiбрався їх тут цiлий пташиний ярмарок, - згоджується Заболотний. - Гуртуються перед вiдльотом, чи що? Однак дехто з цими пернатими має клопоту. Нещодавно вiйну птахам оголосили, i не хто-небудь, а вiйськове вiдомство, чим накликало на себе неабияке обурення мiсцевої громадськостi... Лiда, повеселiвши, навiть удається до жарту: - Крiм бджiл, птахи теж виявились агресивними? - Жартуй не жартуй, Лiдо, а факт: причиною катастроф, котрих час вiд часу зазнають надпотужнi повiтрянi гiганти, iнодi справдi виявляються птахи... Ось чому для безпеки польотiв уже видаються спецiальнi штурманськi карти, на яких шляхи мiграцiї птахiв будуть вiдповiдно позначенi. - Птах проти лайнера, - роздумує дiвча. - Таке крихiтне проти гiганта... - О рiд людський, народжений для лету! - з жартiвливим пафосом, як це вiн любить iнодi, вигукує Заболотний. - Швидкостей жадаємо, швидкостей нам, надзвукових, ракетних, а спитати б: чи швидкостi самi по собi наближають людину до щастя? Ти як гадаєш, Лiдо? Дiвча знизує плечима: - Вам, дорослим, виднiше. I вже нахмурилось. Тепер нам довго ждати, доки Лiда з якогось приводу звеселiє i хоч стримано всмiхнеться. А коли згодом мiж мною i Заболотним заходить мова про доцiльнiсть людської усмiшки, про те, чи завжди цей порух уст буде потрiбен людинi, чи, може, в далекiм майбутнiм усмiшка взагалi зникне, мов якийсь пережиток, Лiда, вислухавши нас, зауважує тоном досить критичним: - Як це усмiшка може зникнути? "Кiп смайлiнг" - завжди усмiхайся - то, звичайно, дурницi, вигадка для реклами, принаймнi це не для мене, - дiвча при цьому ще бiльше схмурило бровенята, - але коли щира усмiшка, не награна... Коли в нiй настрiй чи ваше ставлення до когось... Та я певна, що люди майбутнього нiколи не зможуть без усмiшки обiйтись! - Тон її не припускає заперечень. - Дивись, яка вона категорична в питаннi усмiшки, - весело каже мiй друг. - Але, очевидно, це справдi те, що завжди було й завжди буде. Хiба можна уявити, скажiмо, Монну Лiзу неусмiхненою? Навiть не усмiшка, а тiльки натяк, зачаток усмiшки, тихе зорiння її, але в тому зорiннi-мерехтiннi вся суть людини, безмiр її внутрiшнього свiту... Усмiшка - це ж, власне, частка душi, її вияв, її свiтло, i тому вона, треба думати, вiчно буде, Лiда тут має рацiю... Я вже помiтив, що Заболотний цiлком серйозно цiкавиться думкою Лiди про тi чи iншi речi, хай навiть це й буде висловлено з надмiрною дитячою категоричнiстю. Дiвчинка справдi багато на що має свiй погляд. Скажiмо, нiяк вона не може погодитися з котримось iз недавно бачених фiльмiв, де планета наша постає як суцiльне володiння роботiв, а життя там нiбито неминуче самозруйнується, природа озлиднiє так, що на жодному з континентiв не зостанеться мiсця нi для птаха, нi для квiтки, нi для струмка... - Пiсля того фiльму я заснути не могла, - признається дiвчинка. - Якби, Лiдо, продюсером фiльмiв був я, - дозволяв собi пофантазувати Заболотний, - створив би одну-єдину стрiчку... - Яку? - Звалась би "Астероїд". В дусi Уеллса. Нам з Лiдою цiкаво почути, про що був би той фiльм, поки що уявний. - За основу взято буде далеке майбутнє, - нiби й справдi чимось давно задуманим дiлиться мiй друг. - Йтиметься про тi часи, коли усмiшка ще є, а от зуб мудростi, цей рудиментарний придаток, вiн таки зникне за непотрiбнiстю... їжа буде iнша, все iнше чи майже все... На океанах на той час утворяться цiлi поселення, величезнi плавучi мiста, мешканцi яких, освоївши океанськi надра, розвиватимуть пiдводну металургiю в рiзних широтах свiтових вод, бо ж пересуватись таким океаноградам тодi не буде проблемою - це ж так? Для плавучих своїх Венецiй люди вибиратимуть мiсця в найкращих клiматичних зонах, щоб дихати iдеально чистим океанським повiтрям... Лiду це, видно, заiнтриговує. - Аз питною водою як? - цiкавиться вона. - Не морську ж пити? - Потужнi опрiснювачi працюватимуть, - дiловито пояснює Заболотний i далi розмотує стрiчку уявного фiльму. - А ще ж величезнi айсберги Антарктиди - уявляєш, якi то запаси прiсної води! Звичайно, за право користуватися айсбергами час вiд часу можуть виникати конфлiкти, - отже, й дипломатам, Лiдо, там ще буде роботи вдосталь. Всесвiтнi асамблеї збиратимуться спецiально заради найсправедливiшого розподiлу айсбергiв мiж континентами земної кулi. Одного разу дiйде навiть до рiзних незгод, запахне ядерним чи яким там порохом, i саме в цей момент астрономи помiтять: з глибин космосу наближається невiдоме небесне тiло, гiгантської маси астероїд, i курс його пролягає так, що не минути його зiткнення з нашою красунею планетою. Ось де виникає ситуацiя нечувано кризова! Що дiяти? Як вiдвернути загрозу, страшну небезпеку, що нависає однаковою мiрою над усiма? Можеш уявити, Лiдо, з якою напругою працюватиме в тi днi всеземна "Служба надiї", як ждатиме планета, що ж їй запропонують свiтила науки, мудрецi сивочолi, фiлософи... Обмiн думками вiдбудеться блискавично, висуваються тисячi проектiв, десь в Океанiї цiлодобово засiдає Верховна Асамблея майбутнiх - їхня ООН та Рада Безпеки, а в небi тим часом астероїд катастрофiчне росте, планетянам тепер його видно не лише вночi, а й при денному свiтлi, i з кожною годиною небесний гiсть помiтно бiльшає, розбухає в небi, i хоч уже запропоновано безлiч способiв вiдвернення небезпеки, але гарантованого, надiйного поки що нема... - Ти, звiсно, запропонуєш такий спосiб вiд себе? - кажу до Заболотного. Вловивши в моїм запитаннi iронiю, вiн, однак, i далi розмiрковує тоном серйозним: - Саме над цим постановник майбутнього фiльму зараз i роздумує... Бо якiсь речi йому поки що неяснi. Скажiмо, як поведуться самi вони, люди майбутнього, їхнi наймудрiшi мужi, перед лицем того Наростаючого, Невiдхильного?.. Чи зумiють в час найкритичнiший, перед лицем крайньої небезпеки, об'єднати самих себе, згармонi-зувати свої зусилля, тобто подолати айсберги власного честолюбства, взаємних чвар, очужiлостi, розтопити льоди пiдозрiнь, що цiлими горами понаростали мiж ними за роки всепланетних похолодань? - О, хоч у твоєму фiльмi зреалiзувались би нарештi золотi сни людства! - Iнакше кажучи, шановнi ледi й джентльмени, чи здатнi ви будете пiднестись над власними пристрастями, виявити належну терпимiсть i велич душi, - ось про це вас буде екзаменувати астероїд iз фiльму не вiдомого вам продюсера iз Тернiвщини, який, можливо, для екрана вiзьме собi iм'я: "Iноземець iз Францiї Маловiчко"... - Фiнал, само собою, буде оптимiстичний? - Обiйдемося без happy end, але свiтло в кiнцi тунелю, звичайно, буде. I роль рятiвника знаєте кому дiстанеться? Не кiбернетиковi з головою, вiдполiрованою, мов бiльярдна куля, i не суперменовi-астрологовi, якому скорились тайни небесної механiки... Роль рятiвницi у фiльмi дiстанеться дiвчинцi, тогочаснiй маленькiй Мадоннi, що буде вiку такого, як, примiром, ось Лiда, чи навiть менша, можливо, нагадає собою нашу Настусю-Анастасiю, чия зоря так рано закотилась... Тiльки то буде не похмуре, а, навпаки, усмiхнене, веселе й життєрадiсне дiвча. Граючись бiля своєї мами, що чергує на Головному пультi Планети, дiвчатко натисне на якусь там дуже важливу кнопку в електронних пристроях - i вiдповiдний пучок променiв буде послано небезпецi навстрiч, i астероїд трiшечки вiдхилиться, трiшечки змiнить свiй курс i... пролетить мимо! Потужно прошумить небесне тiло мимо нашої планети, колихне води океанiв, вiтром перестороги обвiє землян i знову зникне в просторах всесвiту... Ну то як? Приймається такий варiант фiльму? - Заболотний смiється... - Казочка для дорослих, - вiдповiдає Лiда йому скупою, та все ж усмiшкою. XXI З кожною милею наближаємось до мети, до тiєї невiдомої Мадонни. Час вiд часу намагаємось уявити собi: яка вона? Як у Рубльова? Чи як на полотнах старих iталiйських майстрiв? А може, схожа на одну з тих, якi ми бачили в козельського нашого друга-художника, що вдень вирiзував для райгазети з лiнолеуму карикатури на прогульникiв, а вечорами сидiв, як обпоєний, над образками своєї колекцiї, - вiн її терпляче збирав упродовж багатьох лiт. Двi з його Мадонн особливо нам запам'яталися: одна - мальована на полотнi, розмiром невеличка, зображала молоду матiр пiд яблунею ( в тiй смаглочолiй з дитям ми впiзнали - знаєм кого!), художник запевняв, що вона не поступається перед створеним на цю ж тему шедевром Кранаха, а друга була в iншiм матерiалi: на бiлiй порцеляновiй тарелi чудова жiноча голiвка, обкинута вiночком iз синiх волошок... Що то була за краса! Чи не одна з них - чого не буває? - i опинилась оце тут, на крайсвiття занесена ураганом часу?.. Який гомiн пiшов нещодавно в тутешнiх мистецьких колах з приводу неї: сенсацiя, знахiдка вiку! Слов'янська Мадонна! Народний примiтив, з якого прозирає генiй!.. Ясна рiч, прикро було б не побачити цей шедевр. Оскiльки ж часу в мене обмаль, невдовзi маю повертатись додому, Заболотний ще й тому так запалився цiєю подорожжю: "їдьмо негайно!" Сказано - зроблено. Сам сiв за кермо, жертвує уїкендом, i я, звичайно, зворушений цим дружнiм жестом. Твори мистецтва мають свої долi i свої, нерiдко загадковi, шляхи мiграцiї. Та чи не найбiльш вражаючим у життi мистецьких шедеврiв є їхня здатнiсть знаходити шлях до людських сердець - здатнiсть єднати... - Пригадуєш "Дорогу в Провансi" Ван-Гога? - озивається до мене пiсля мовчання Заболотний. - Нiколи в Провансi не доводилось бути, а творiння це чимось таке близьке. Навiть не знаю чим. Звихренiстю почуттiв? Отими неспокiйними хлiбами, тривожною тополею, звирова-ним небом? Чи самою дорогою серед хлiбiв, на якiй маячать двi постатi, - здається, йдуть кудись двоє хлопчакiв... Все там затаїло в собi тривогу, сама звихренiсть кольорiв нiби вiщує якiсь бурi прийдешнi... Щоразу, коли дивлюсь на "Дорогу в Провансi" з тими двома невиразними постатями подорожнiх, виникає одна и та ж асоцiацiя - здогадуєшся, яка? - Та певно ж... Дорога на робiтфак стелилася нам тодi. Точнiше, спершу'на Козельськ, а звiдти вже згодом на робiтфак. Наша дорога тодiшня теж пролягала помiж хлiбами, проводжали нас i тополi знайомi, а все iнше, звичайно, було не таким... Зорiло-свiтало над степом, коли ми вийшли з Тер-нiвщини. Сонце зiйшло нам уже за селом. З щемом серця полишаємо рiдну Тернiвщину, йдемо у свiти, зовсiм юнi й сповненi надiй. На дорозi нiкого, попереду нас рухаються лише двi нашi власнi тiнi, жердинястi, довготелесi, мов донкiхоти. Вперше покидаєм домiвку, пускаємось у далеч незвiдану, тож почуваємо значнiсть моменту: тепер у нас нiчого нема, тiльки - дорога! "Лежить Гася, простяглася, як устане - неба дiстане..." Чи давно бабуся загадувала нам цю загадку, що незмiнно подобається малечi, бо ж у такi казковi шати чиясь химерна уява прибрала звичайну дорогу... I ось вона, "Гася". В'ється i в'ється помiж хлiбами, то пiрне десь у вибалку, то знову потяглася на пагорб i далi мрiє помiж хлiбiв... За Яворовою балкою, зiйшовши на кряж, де кiнчаються нашi землi, зупиняємось, щоб озирнутись востаннє: прощай, Тернiвщино! Прощавайте, рiднi глинища та яруги, i ви, старезнi верби в балках та гарячi коноплi, де можна було, заховавшись, неначе в лiсi, нагомонiтись з однолiтками про всякi дитячi тайнощi, а iншим разом i наревiтися на одлуцi, якщо повелися з тобою несправедливо, якщо завдано тобi якоїсь аж надто пекучої кривди... Тернiвщанський вiтряк бовванiє вежею край села, на розхрестi дорiг. Розгонистi крила, на якi ми зважувались чiплятись, щоб спробувати висоти,зараз стирчать хрестом непорушне: давно вже вони не крутились, не обвiювали тугим своїм вiтром тернiвщанську малечу. Бiля вiтряка нi душi. Та ось iз затiнку, з-пiд крил, вiддiляються двi постатi й, щоб нам їх виднiше було, виходять на саму дорогу... - Глянь, то ж вони! - гукає до мене Кирик. - Ялосо-ветка й вашi бабуся... От народ! Досi ще не пiшли, хоч буряковi гектари давненько їх ждуть... Кому, здавалось би, ми потрiбнi, а вони - не надивляться, ї наче аж сюди чути нам бабусинi слова: "Молодшi, може, ще вас побачать, а я, мабуть, нi". Доки й сховаємося за горою, вони з мiсця пе зiйдуть. Бо й справдi ж - розлука не на день... У скринi в бабусi вже все наготоване для дороги, не схожої з нашою, для мандрiвки останньої чи, як ото мовиться, вiчної: одежа чистенька, хустка, бiлi панчохи, нi разу не вдiванi, а в прискринку, зав'язаний у вузлику, ще й срiбний карбованець на свiчки... Самi бабуся про все подбали. По землi, як i ми, ходять бiльше босi, до сивих приморозкiв без взувачки - по стернях та по грудках, а там, де будуть, хочуть походити в бiлих м'якеньких панчохах. Перед тим, що їх жде, бабуся не почувають страху. Зовсiм спокiйнi вони перед отими просторами вiчностi. Може, ще й тому, що не мають сумнiву: будуть на небесах. Звiдки така певнiсть? А самi подумайте: "Весь вiк трудилась, iз сусiдами не лаялась, нiкому й "брешеш" не сказала..." Хiба не аргумент? От нам iз Кириком щодо цього буде складнiше: в Козельську, куди ми йдемо, нiхто небес нам не обiцяв, як ще воно там буде, невiдомо, а втiм, чого ж боятися невiдомостi, хiба неодмiнно в нiй мас таїтися щось недобре? А, була не була... Розвивайся ж, ой та сухий дубе, Завтра мороз буде! Ой збирайся, молодий козаче, Завтра, завтра похiд буде! Це бабусина пiсня. Не раз вони спiвали нам її упiвголоса, сидячи взимку за прядкою або бiля кужеля. I дивна рiч: пiсня ця, саме вiдлуння її й зараз знiмає iз нас страх та непевнiсть, додає вiдваги. Похiд так похiд! - Прощавайте! - махаємо з Кириком картузами в бiк Тернiвщини до тих двох вiддалених постатей, що вже стоять, як у прозорiй водi, тонуть у сонцi. - Ну, тепер - гайда! Поки не так жарко. - I ми рушаємо далi. Хоч як щемить на душi, та все ж намагаємось пе показувати цього один перед одним. Тернiвщини вже не видно, тiльки нiби пiсня уявна ледь бринить звiдтiля про те, як дрiбнi дощi змиють тобi голiвоньку, а розчешуть густi терни... А висушать буйнi вiтри!.. Хто знає, чим нас зустрiне Козельськ. Були ми з Кириком там лише двiчi: перший раз, коли викликали кiлькох тернiвщанських хлопчакiв та Катрю Копайгору на пiонерський злiт, а ще iншим разом з нагоди Жовтневих свят вдалось побувати, коли в райклубi виступали й нашi тернiвщанськi артисти, що, озброєнi пугачами, завзято вiдстрiлювались вiд махновцiв... Взято нас було тодi, як виявилось, бiльше для того, щоб коней пiд час вистави стерегти, до залу нас навiть iiе пустили, не для дiтей, мовляв, це видовище, - довелось у вiкна заглядати, видираючись на плечi один одному, зате ж їхали ми тодi до Ковельська з пiснями та за дзвiнких колесах, а зараз тьопаємо пiшки, бо, знаем самi, зайвого тягла в артiлi нема, переживаємо смугу труднощiв. А до районної нашої столицi пiшiй людинi добутись не просто: щоб за день обернутись туди й назад - це треба вовчих нiг! Або щоб умiв лiтати, як отi нашi Винники. То, певне, в роду в них була така бистроногiсть: не лише Роман, а й батько його, що в тернiвщанських переказах виступав пiд не зрозумiлим для нас прiзвиськом дiд Чапча, - вiн, кажуть, теж був здатен пiд час парубкування за найкоротшу нiч подолати вiдстань неймовiрну! Як це можна було цiлу нiч пiдбiгцем, пiдлетом через яри, понад жита - i так десь аж пiд Полтаву? Iнший би вмер вiд розриву серця, а вiн... I всього лиш, щоб якусь там хвильку з дiвчиною перебути, пiд зорями гад Ворсклою з нею постояти! Коли були меншi, ми справдi вiрили, що в того Чапчi крила були, достоту, як у кажана. I сам той скоробiжець уявлявся нам людиною-кажаном, що, мов демоняка, розiпнувши крила, весь аж чорний вiд своєї нiчної пристрастi, вiд вседолаючої любовi, летить до дiвчини крiзь темряву ночi, летить, аж гуде, низько понад житами, i лише, де клунi та садки хуторян, там вiн крила знапружить i одразу злiтає вище, понад дерева, щоб не заплутатись у нiчному гiллi, як, буває, заплутуються кажани в кiнських скуйовджених гривах... Такий то був Чапча, i син, видно, у нього вдався - тож лiтали колись люди? Щоправда, неабияк бувши закоханi, а ми ось, змокрiлi, мов курчата, плентаємося кожен на своїх двох. Поклали собi: як дiйдемо до Громової могили, отодi зробимо перепочинок, не ранiш. Йдемо довго, вiд зголод-нiлостi голова крутиться, бо цей рiк такий, що й ноги пухнуть, при ходьбi тебе аж похитує, свiт жовкне, якiсь темнi бджоли перед очима лiтають, одначе йдемо, йдемо... Та ось нарештi вона виринає з-пiд обрiю, округла, срiбляста, наче баня якогось храму, що ледь виглядає з землi, це i є Громова могила! Вона нiби матка серед багатьох менших могил, що їх всюди розкидано в наших степах, - давно кимось насипанi, виднiються, ближче й далi, декотрi ледь мрiють, порозпливавшись, у сонячнiм маревi... Для тернiвщан, як i для всiх довколишнiх сiл, Громова - то своєрiдний маяк серед безбережжя наших степiв, орiєнтир, вiд якого вiдмiрюють вiдстань. Щоразу, коли хочуть пояснити якесь мiсце, визначити себе у просторi, то кажуть: ото, не доїжджаючи верстов зо три до Громової, або: це з нами сталось одразу за Громовою... Розмiрами Громова величезна, схили її всуцiль поросли срiблястою травкою-мiтлицею, така ковзка ця травичка, що й санчата по нiй летiли б. Ми хоч обидва i втомленi, та все ж видираємось по цьому ковзкому срiблястому схилу, а коли опиняємось на самiм вершечку Громової, то аж гукнути хочеться вiд захвату: степи та простори на всi чотири сторони свiту! I Козельськ звiдси вже вiдкривається цегляними будiвлями та куполом райклубу, що архiтектурою схожий на собор святого Петра в Римi, а ген-ген, низько - долом, насип залiзницi побiг кудись аж за обрiй. Маємо з собою пляшку сирiвцю, зробленого бабусею, маємо й по чотиристаграмовому кусневi глевкого хлiба-малая з колгоспної комори, тож, пiдживившись, потамувавши голод i спрагу, лежимо тепер горiлиць, небо над нами - нема йому дна! Синього, сяючого - безкрайнiй край. - Хочу лiтати, - каже Кирик. - Як то'й Чапча... Як птах отой, що вгорi он пливе... Справдi пливе, в повiтрi високiм купається... Що воно там, угорi? Якось питали про це Андрiя Галактiоновича, вiн у вiдповiдь пожартував: не все, мовляв, i вчителевi вiдомо, якраз, може, ви колись йому скажете - що там? Птах пливе, крильми навiть не зворухне, так легко й вiльно там, у недосяжностi, вiн почувається. - Шулiка, чи, може, орел? - Звiдки тут взятись орлу? Це той, що курчат бере... - Нi, орел! - Нi, шулiка! - Шулiка-орел, орел-шулiка, ха-ха-ха! Вгорi небо, а пiд нами що? Скарбiв, мабуть, повнiсiнько в цiй Громовiй? Шабель та сiдел в оздобах, баклаг iз чистого срiбла та рiзних вояцьких поладупкiв? Дiрочка темнiє в сухiй землi - що там у нiй? То один, то другий прикладаємось вухом: о, здається, джмiль там гуде! Головний скарбiвничий... А довкруг нас срiблиться нехворощ-трава, дика, така гладенька й ласкава, як спинка лошати, аж погладити її хочеться. Ще у нас її звуть нехвороща бiла (бо в i чорна), а в давнiх лiтописах це якраз її, срiблясту травичку оцю степову, названо євшан-зiллям, так принаймнi розповiдалося нам у школi. I хоч гiрка вона на смак, через що найголоднiша худоба її не їсть, але якi мiцнi пахощi йдуть вiд неї: коли довго дихаєш, аж голова хмелiє. Ростуть у наших степах i козельцi (чи не звiдси й Козельськ), зiлля теж дике, але їстiвне, в цьому його перевага, нехвороща ж гiркотою не поступається перед полином. Та хоч яка гiрка, зате нiколи вона не вiдцвiтає, в будь-яку негоду не втрачав своєї срiблястостi, i щось у нiй є таке, що схиляв тебе до задуми. I сама ця наша Громова, найвища з могил, неодмiнно чимось торкне тобi душу, цiле лiто вона мовби виглядає когось, - чи не за те й люблять її вiтри? Вiд самої колиски ми чуєм: "У полi могила з вiтром говорила, повiй, вiтре буйнесенький, щоб я не чорнiла". Це, нам здається, саме й спiвалось про Громову!.. Млiє в дрiмотнiй непорушностi степ. Нiщо нiде не зрухнеться, тiльки птах, нам не вiдомий, все ще в небi пливе, в промiннi купається... Та ось несподiвано десь iз далечi - гук! дужий, розлогий... Ми схоплюємось разом на ноги: де? що? А то он у далеких оболонях поїзд гукнув, вилiтаючи низько, з-пiд неба. Вперше побачений, повившись димом, просто наче до нас вiн гукнув, покликав обох уже в iншу дорогу - з дитинства в дорослiсть. Зараз ще нам невздогад, з якої далечi вiдстаней, з яких моторошних ночей проблисне нам це сонце рiдних степiв, серед яких лютих стуж зiгрiє нас материнським своїм теплом ця наша ласкава, в срiблястiй травичцi Громова, що з вiтром тут цiлi вiки говорила i що вiд неї й ми вiдмiрятимем свої шляхи, як вiд осереддя, вiд заповiтного кореневого знаку наших степiв. - Розкажи нам з Лiдою, як ви рятували Мадонну, - раптом звертається до мене Заболотний. - Тобi ж довелося бути в тiм батальйонi, що здiйснював операцiю... Як там це вiдбувалось насправдi? Розказати? Виповiсти? То була наче iнша дiйснiсть. Весна печуваного сонця, i сади зацвiли нам, як уперше в життi, i величезне мiсто, розбомблене з повiтря, лежало в суцiльних руїнах. Бiло-бiло квiтують сади, i потворнiсть руїн, що лежать цiлими горами, - так це там поєдналось. Потiм була та виняткова нiчна операцiя. Тунель у каменоломнях, вузькоколiйка з iржавими вагонетками, стара, закинута штольня, в якiй щось маєм знайти. Ми не знали, що там заховано, нiхто не знав таємниць тiєї замурованої штольнi, до якої ми вступили темної ночi, озброївшись заздалегiдь лiхтариками. Похмура тьма, сирiсть, грязюка, плiснява. Мов печернi люди, сторожкi, нашорошенi вiд довкружної загадковостi, недовiрливо занурюємось у темряву з своїми лiхтариками, бо ж хто скаже, що маєм вiдкрити в цьому сучасному пеклi пiдземелля, в нутровищi цiєї лисої гори. Може, чекає нас тут склад якоїсь нам не вiдомої, загадкової зброї, можливо, все тут замiновано i ось-ось гримне вибух вiд найменшого необережного доторку? I так, в крайнiй напрузi нервiв, аж доки у скупому свiтлi чийогось лiхтарика тьмаво зблиснуло золото музейної лiпленої рами... Рукавом гiмнастерки сержант Кутя протирає вкрите пилюкою давнє полотно, i перед нами, нiби ми снимо, нiби з iлюзiї, виникла... Нi, люди, таке випадає раз у життi! Нiколи не забути до невпiзнання змiненi враз серйознi солдатськi обличчя, що їх мовби торкнулось неземне свiтло... Тiєї ночi - вже в розташуваннi батальйону - стояли мовчазно ми на вартi довкруг полотна, довкруг сяйва, що тихо линуло до нас звiдти, де босонога висока жiнка легкою ходою йде з немовлям по хмарах... Навiки могла зникнути, в пiтьмi штольнi зiтлiти, згнити, завалена камiнням гори, а сталось iнакше, її врятовано, i свiтло краси вже струмує на кожного з нас, входить у твоє духовне єство, i невiддiльнi стають вiд неї i тi веснянi сади у тихому сонцi, в якихось аж перебiльшених квiтуваннях, i тi циклопiчних масштабiв руїни серед яких ми пробираємось, обережно несучи на чиємусь плащ-наметi чудом вiднайдену, чудом врятовану Мадонну. I коли хто з нас у тi днi дивився на небо, на легкi хмарини, що пливуть у високостях, то й там йому малювалось, як вона йде, босонога, по хмарах з iталiйським своїм дитям на руках, видобувшись iз темряви сирої й похмурої штольнi, йде у вiчних сяйвах просто кожному з нас навстрiч... - Можна уявити, скiльки було тодi у вас хвилювань, - зауважує Заболотний. Та чи можна й хвилюванням назвати той стан? - Пiсля всього пережитого, - кажу йому, - то були днi великого просвiтлiння. I пашi хлопцi, i хлопцi з iнших полкiв приходили, щоб глянути, годинами могли вистоювати серед розпечених сонцем руїн i не зводили з неї очей... Бо ж тепер менi ясно: ми рятували Мадонну, а вона рятувала нас... XXII Автострада, вигинаючись мiж полiв, вилискує змигка-ми сонця на металi, на лаках та склi, нескiнченним своїм блискотiнням, летом нестримним вона ще бiльше уподiбнюється до витворiв самої природи, нагадує величезну рiку, що в слiпiм устремлiннi несеться кудись у безвiсть. Летить i летить iз шумом та свистом енергiй! I враз знерухомiло все. Попереду в нас вискнув гальмами "опель", аж чорнi пасмуги потяглися за ним уздовж полотна траси - то гума так при гальмуваннi горить, прикипаючи до асфальту. Хайвей, скiльки око сягне, знерухомiв одразу, - мабуть, так раптово спинилась би величезна, забита ламаною кригою рiка, зустрiвши невiдому запруду. Одна якась мить, - i цього було досить, щоб рух перестав бути рухом, а рiка дороги перетворилась у згромаджений залiзний льодостiй. Хайвей занiмiв, все застигло, завмерло - самий рух умер. Враз стало чути музику в сусiднiй машинi - мелодiйна, така гарна серед несподiваної, аж неприродної тишi хайвею. Здивовано поглядає на нас звiдти дiвчина-пiдлiток, що сидить за кермом, з iншої машини визирнула лiтня японка в окулярах, питає: що сталось? Десь за нами зривається виття сирен. До нестерпностi рiзке, воно наближається, мов шквал, залiзним криком розтинає повiтря. От уже пролетiв мимо нас пронизливий зойк сирен, промчались вперед червонi полiцейськi машини i їм навздогiн санiтарний фургон... Видно, як неподалiк попереду щось їх зупинило, одразу ж з'явились кремезнi постатi полiсменiв, з службовою квапливiстю протискуються кудись мiж кузовiв санiтари в бiлих халатах... В обидва кiнцi дорога захаращена, залiзна рiка спинилася до крайнеба, те, що тiльки-но летiло, двигтiло, мчалось i стугонiло, зараз стоїть нерухомо, розпiкається на сонцi, виповнивши повiтря духом гарячої гуми, лаку, бензину. Траса завмерла, здається, надовго, отже, вам, подорожнiм, тепер сиди та диш у цiлковитiй бездiяльностi, ковтай смог серед нерухомостi залiза та чаду, i невiдомо, скiльки це триватиме. Хоч куди б ти спiшив, хоч якi б тебе справи гнали, а вже ось затисли тебе - так, нiби в пастку потрапив, - i кому поскаржишся? До кого ввернешся з вiдповiдною нотою? - По-нашому, братцi, це зветься пробка, - каже Заболотний, виходячи з машини. - А по-тутешньому - "десятимильна автостоянка"... Що ж там все-таки сталось? Нiде найменшого поруху, хайвей не подає ознак життя. Суцiльна знерухомленiсть, незвична, видно, навiть для старого сетера, що, часто дихаючи, виглядає з розкiшної, пурпурового кольору машини. Сетеровi жарко й сумно. Рух увесь зосередився зараз тiльки в рубiнових засвiтлених мигавках-маячках, що до моторошностi рiвно, байдужо крутяться на полiцейських машинах. Рубiновi вогники, верткi деннi свiтлячки над непорушнiстю залiзного розпеченого Дунаю, якiсь вони недоречнi зараз - при сонцi, при могутнiй слiпучостi дня. I все ж якусь сувору значливiсть вони несуть у собi, щось промовляють - нiмий крик свiтла серед занiмiлого урагану! Мигавки-маячки вперто, по-дiловому крутяться й крутяться, з невпинною послiдовнiстю звершують оберти навколо крихiтної своєї осi, описуючи круг по обрiях цього великого й прекрасного свiту. Знiчев'я дивимось i дивимось на працюючi мигавки, на тi дивнi лiчильники спиненого часу. Щось фатальне є в них, нiкому не пiдвладне, тривожне, позачасове. Серед тишi полуденної, серед безмовностi знерухомленого металу вiдраховують саму незрушнiсть, неясну тривогу, одноманiтно вiдраховують, може, останнi краплини чийогось життя. Одначе - що ж там? Уподовж полотна дороги на безлiч миль тягнеться висока металева сiтка, напнута на мiцних, теж металевих стовпах. Сiткою вiдгороджено вiд хайвею все iнше життя з силуетами далеких мiст, з соковитою зеленню розлогих пасовиськ, слiпучiстю озеречок, з польовим повiтрям, птахами та зовсiм мiнiатюрною худiбкою, що, зменшена вiдстанню, iдилiчно пасеться в маревах-iмлах... Подекуди на стовпi чи посеред сiтки вас знову зустрiне табличка: "Private property" або просто "Private"... Безлiч цих "прайвiт" уже промайнуло нам за дорогу, викликаючи в пас коли досаду, коли iронiчне зауваження щодо цих засторог, знакiв того, що твої мандрiвницькi права тут мають суворi межi: так ось рухайся, а вбiк не смiй анi кроку. За сiткою то вже належить комусь i мав визначену цiну, скажiмо, дерн з отаких чудових лукiв тут вважається практичним нарiзати шматками й продавати по мiстах, де пласти дерну, цi живi килими, виставленi у вiтринах, ви не одразу й вiдрiзните вiд килимiв, тканих чиїмись руками... А мiсце подiї - ось воно. Бiля одного з металевих стовпiв з написом "Private" стирчить боком невеличка, здається, японської моделi машина. Нiби паперова iграшка, вся зiжмакана, строщена, - залiзний стовп, в який вона врiзалась, розсiк її, радiатор ударом загнано в салон... Чому її кинуло туди, на стовп? Хто в нiй? Стороннiх полiцiя близько не пiдпускав, запасайтесь терпiнням, ждiть, поки знову буде вiдкрито рух, а тим часом на цiм вiдтинку порядкують викликанi телефоном служби. Перегородивши дорогу, збились бiля потерпiлих i санiтарна, й кiлька полiцейських машин, якi щойно промчали з нестерпним виттям, а зараз лишили собi тiльки мовчазне мигтiння свiтляних маячкiв. Автострада уже запрудилась на кiлометри, розпiкаючись, блищить металом десь аж пiд обрiй, хайвейний люд, що, певне, звик до рiзних пригод у дорозi, поводиться досить стримано, без нервувань, нiхто поблизу не виявляє нi особливої нетерплячки, нi зацiкавлення: той гумку жує над кермом, той вийшов, розминає костi... Заболотному при виїздi Софiя Iванiвна, нiби й таку пригоду передчувши, давала настанову: "Ти ж там, на трасi, не встрявай не в своє, не роби з ними iнциденту" (так вона волiє висловлюватись, маючи на увазi тих, хто пильнує лад на дорогах). Одначе для Заболотного цi настанови мають силу лише до певних меж, досить створитись у дорозi гострiй ситуацiї, як одразу всi вони летять до дiдька. Такий тип людини: де тiльки пахне небезпекою, ризиком, - Заболотний мусить бути там, позицiя споглядання не для нього. I зараз ось вiн уже рве вудила, нервується, його дiяльну натуру дратує всiма визнаний припис триматись осторонь, Заболотний аж зблiд, оприкрений тим, що його не пiдпускають до мiсця подiї, не дають на когось там глянути, когось рятувати. Весь вiн енергiя - скута, перозкрита. Жадоба дiї кипить у ньому, прагне вчинку. I хоч друг мiй розумiє, що ранг дипломатичний, самий статус особи сторонньої велять йому бути стриманим, "не робити iнциденту", але що вдiєш, коли метушня рятувальних служб здається йому безглуздою товкотнечею, хтось там стiкає кров'ю, а вони все ще вовтузяться бiля сплющеної тої малолiтражки, що скособочено стирчить бiля стовпа. Рятiвники, видно, щиро силкуються й нiби квапляться, намагаючись зiрвати заклиненi дверцята, але, як завше збоку, для стороннього ока все в них там виходить нiби повiльно й намарно... - Нi, я пiду, - зрештою не втримується Заболотний, i його довготелеса постать, зграбно прослизаючи мiж кузовами, вже ринулася вперед, до мiсця сумної пригоди. Незабаром бачу його в енергiйнiй розмовi з огрядним полiсменом (чи не виник, чи "не зробився" мiж ними отой самий "iнцидент"? Але, будемо сподiватись, обiйдеться без цього), ось вiн, Заболотний, жестикулюючи, щось доводить полiсменовi, втлумачує, дораджує вперто ("натура, як у тура!"), i нарештi полiсмен, махнувши палицею, дозволяє йому пройти, приєднатись до тих, що вовтузяться бiля нещасної машини. Мить - i Заболотний, нахилившись, зник у тиснявi тiл, його дорожнiй досвiд одразу, певне, знайшов для себе застосування. Всi зусилля спрямованi там на те, щоб вiдтягти, видерти машину назад, бо весь той клубок знiвеченого металу, виявляється, разом iз прогнутим стовпом залiз аж у сiтку загорожi, застряв у нiй, як застряють риби в капронових сiтях. Силкуються там гуртома, щось погукують, чую вже уривчастi погуки й Заболотного по-англiйському, мабуть, означають щось близьке до нашого: "Раз! Два! Взялись!" - дивно, але факт, що таке слiвце в потрiбну мить додає людям злагодженостi в дiях. Дверцята, видно, заклинило намертво, силою удару кузов загнало далеко в пастку, людям з трудом вдається вицупити малолiтражку назад, розчахнувши почавлене залiзо. Нарештi когось добули, санiтари кладуть тiло на ношi, несуть... Є пожива тепер для цiкавостi знудьгованого натовпу, дорожнi дамочки аж навшпиньки стають, щоб не пропустити видовища, яке зможеш увечерi побачити на телеекранах, а тут воно перед тобою вочевидь: юнака несуть. Джинсовi штани пропливають, втиканi блискучими кнопками, молоде, не знiвечене обличчя вражає спокоєм, воно вродливе, воно вже далеке вiд усiх земних пристрастей, золоте волосся льняним пасмом повисло в розсипах неживих... Та це ж вiн! Той золотоволосий, що тiльки-но цiлувався в кав'ярнi з своєю такою ж золотоволосою супутницею! А вона? Що з нею? В момент удару, вйявлясться, це якраз вона була за кермом, i її придавило, затисло в метал так, що нiяк не можуть видобути. Заболотний, поряд з iншими, натужно працює в гуртi, нараз випростався, сива голова його з'явилась над натовпом, блищить зрошене потом чоло, змахнув росу i знов нахилився, щось розглядає там унизу... Що вiн там розглядає? Людину розранену? Чи те, що людиною було? - Жива? Нежива? - перемовляються тi, що ближче до мiсця аварiї. - Їй, здається, голову вiдiрвало, - каже здоровенний негр, пробираючись звiдти, iз тисняви. - Розчавило, як цитрину. - Може, вона п'яна була? - кидає блакитне волоса дама, стоячи бiля песика-спанiєля, що виткнувся головою з машини. - Нi, вона не була п'яна, - каже Заболотний, повертаючись звiдти, i блiде обличчя його скривлюється сердито. Вiн весь посiрiлий, струджений, аж нiби став зiстарений враз. - Це тi, з кав'ярнi, - каже вiн, всiдаючись за кермо. - Що як брат i сестра... Можливо, це була їхня весiльна подорож... I потiм довго не чуємо вiд нього жодного слова. Лiда сидить, затиснувшись у куток, - в неї повнi очi слiз. Налились i не скапують. Санiтарна з своїм саркофагом помчалась в один бiк, ми мчимо в протилежний, ще якийсь час вловлюючи слухом даленiюче завивання сирен. Пролiтають стовпи, не кiнчаються залiзнi неводи загорож, що їх накинуто нiби на всi довколишнi простори, - для шаленства руху вiдведено лише цей ажурний сiтчаний тунель. Деколи ви-майне знов заборонна табличка, що на неї пiсля всього, що сталось, просто нестерпно дивитись. В небi по той бiк сталевої сiтки котиться бiлий м'яч сонця, сирен не чути давно, а тi джинси й пасма золотi, неживi ще довго перед нами пливуть у повiтрi. Простугонить мiст, при в'їздi на який маєте заплатити встановлене мито спритному в рухах митаревi, якому, видно, байдужiсiнько до всього, що може з вами статися десь на трасi, як i до подiї, свiдками якої ви щойно були. Хайвей має свої нещаднi закони. Швидко й буденно розчавлює недостатньо уважних, вiдкидає, як брухт, на узбiччя й нiяких епiтафiй на каменi своєму не пише. Скiлькох уже звiв на цих перегонах у небуття i скiлькох ще зведе!.. Струменем iз шланга змиють калюжу розтеклої по гудрону кровi, нещасний автомобiльчик незабаром опиниться на кладовищi старих, потрощених машин, i рух вiдновиться повнiстю, гарячим вiтром швидкостей зметено буде слiди трагедiї. Двоє таких юних, таких вродливих людей... У новiм свiтлi постають для нас обоє з своєю дивною поведiнкою в кав'ярнi, де так пожадливо курили, де, як у пустелi, не помiчаючи довкола нiкого, час вiд часу цiлувались прощально й задумливо. Назавжди зiйшли iз стовпотворiння хайвею, з напiвдороги виключили себе з гонитви, вiд усього її шалу вiдсторонились зi своїми тайнами, яких уже нiколи й нiкому не розгадати. I нiкому не дано прозирнути в справжню причину нещастя, - була то миттєва похибка руки, стресова неточнiсть реакцiї чи задовго перед цим свiдомо обраний акт самознищення? Всього за кiльканадцять миль будемо вiд мiсця, де сталось нещастя, як Верховний Коментатор коротко передасть у простори ефiру ще одну новину, сповiстить байдужою скоромовкою, що якiсь двоє невiдомих, юнак i юнка невизначеного фаху й невизначеного пiдданства, стали на цьому хайвеї жертвою випадку, щойно загинули внаслiдок автомобiльної катастрофи... - Що ж це було? - каже Заболотний пiсля тривалої мовчанки похмурим, якимось важким голосом. - Чому вони врiзались? Що їх кинуло з потоку в оту металеву сiть? Нас невiдступне мучить ця загадка. Шукаєм пояснень, прикидаємо рiзнi варiанти, i їх, виявляється, може бути безлiч. Похибка руки, перевтома, стрес, миттєвий розлад нервiв? А могла ж вона, водiйка, й вiд чаду зомлiти за кермом, вiд дорожнього перегару, мiг бути причиною загибелi й просто напад юних пустощiв, один лиш заслiплюючий поцiлунок, що їх коханi часом дозволяють собi й на таких, на шалених швидкостях? А хiба не мiг це бути вибух людської розпуки, наперед продуманий вiдхiд у небуття двох звiдчаєних ексцентричних натур, заздалегiдь узгоджений акт самоспалення на вогнi наркотичних райських видiнь? Навмисне чи ненароком - нiхто нам тепер цього не скаже, нiякий коментатор не пояснить... - А може, - раптом озивається Лiда, - їм просто на-стогидли нестерпнi оцi загорожi-вольєри, що все нiяк не кiнчаються? Може, й так... I вiдважились, врiзались на льоту, щоб прорватися до тих недосяжних трав, до озер, до ще необкинутих сталевими неводами таких забавливих просторiв далечi й неба. XXIII Людина протягом життя зазнає докорiнних змiн: iнодi той, кого ви знали в дитинствi, постане перед вами таким iнакшим у зрiлому чи в похилому вiцi, що то вже, власне, будуть рiзнi люди, зовсiм рiзнi варiанти особистостi. Принаймнi про Ялосоветку, сестру Заболотного, можна було з певнiстю сказати, що за кiлька передвоєнних рокiв вона змiнилася до невпiзнаний. Вилюднiла, змiцнiла, з чахлого, недокрiвного створiння стала просто красунька! Налилась здоров'ям, в характерi з'явилась веселiсть, жартливiсть, i голос пробився спiвучий, не раз зi сцени виступала в нашому тiсному тернiвщанському клубi, i дивувалась тодi слобода, звiдки це пасльонове дiвча, що в нестатках та надголодь виростало, здобулось на такої чарiвностi голос, що ллється з грудей дiвчини без зусиль, без натуги? Iншi сирi яйця для голосу п'ють, а вона, може, росу солов'їну вдосвiта пила iз своїх забалкiвських верб. Батьковi Заболотних вже не довелось чути Ялосоветку зi сцени, згас за кiлька рокiв перед вiйною - доконала чоловiка давня, ще з фронтiв громадянської принесена хвороба. Хлопцi, повироставши, порозскакувались хто куди - той у прийми пристав, двоє на кордонi десь служать, а той подався вчитись до мiста, тож зосталась Ялосоветка в батькiвськiй хатi сама. Коли ми, вже студенти, приїздили з Кириком додому на вакацiї, Ялосоветка не могла приховати перед подругами гордощiв за брата, вказувала дiвчатам на нього, мов на чудо: хiба ж не талант! Схiднi, найтруднiшi мови вивчає та ще одночасно i в аероклубi вчиться! Скоро аеропланом в саму Тернiвщину прилетить, в степу на стернях сяде, де колись бiгав пастушком... Подруги Ялосоветчинi, тернiвщанськi нашi пiддiвки, що повиростали швидко, мов iз води (аж ми з Кириком iнодi не могли i вгадати, де чия), покрадьки задивлялися на мого друга, не однiй вiн, видно, душу розбентежив. Бо з приїздом Заболотного-студента, здається, i спiви в селi ставали гучнiшi, i вечори довшали, - допiзна вiд кутка до кутка, як i в давнiшi лiта, заблукувала пiсня дiвоча, балками линула кудись аж на Чернече, мовби шукаючи когось, але навiть i серед далеких вечiрнiх спiвiв Ялосоветчин голос вирiзнявся, так що й старшi жiнки заслухались: бач, як за лiто голос їй висталився на буряках, на вечiрнiх шляхах iз поля... Потiм з'явився в Тернiвщинi тракторист iз сусiднього села Микола Винник, що доводився далеким родичем нашим тернiвщанським Винникам, i зовсiм незадовго до вiйни Ялосоветка з Миколою одружились, стали жити в старiй хатi Заболотних, доки собi збудують нову. Але нову так i не встигли збудувати - почалась вiйна. Микола пiшов на фронт у першi ж днi, i слiд його вiдтодi пропав, - потяглися для Ялосоветки лiта майже вдовинськi. Хтось нiбито бачив її чоловiка в шмаття рознесеним вибухом снаряда на днiпровськiм мосту, вважалось, нема Миколи, одначе пiсля визволення Тернiвщини вiн раптом пришкандибав до Ялосоветки з госпiталю i, тижня не посидiвши вдома, став працювати в майстернях Озерянської МТС... Ми з Заболотним зустрiлися в нашiй Тернiвщинi уже по вiйнi, коли прибули глянути, хто ж тут пiсля всього лишивсь... Скiльки людей не повернулось, про скiлькох iз наших ровесникiв ми тепер тiльки чули вiд їхнiх рiдних: нема, нема, нема. Двоє з Кирилових братiв теж полягли на фронтах, i їхнi iмена, як i багатьох iнших загиблих тернiвщан, з'являться згодом на обелiску посеред села, а ще багатьох було згноєно за дротом першої ж воєнної осенi, коли десятки їх, необстрiляних, щойно мобiлiзованих, потрапили у величезне оточення, а з оточенських болiт - за колючi табiрнi загорожi, в залитi дощами соколянськi каньйони. З дiвчат тернiвщанських, що їх кiлькома наборами брали в Нiмеччину, повернулись iз каторги теж далеко не всi, однiєю з перших прибула звiдти наша шкiльна товаришка Катя Копайгора, в неї, рiшучої та язикатої, вдома з перших днiв виник конфлiкт з Миною Омельковичем, котрий усе доскiпувавсь, чи є в Катрi випечений номер на руцi, ота печатка пережитого горя, а якщо нема, то чим вона доведе, що справдi була в рейху серед каторжанок?.. Сам Мина Омелькович, перебувши кiлька мiсяцiв у Соколянах за дротом, повернувся в Тернiвщину беззубий та напiвслiпий, у його натурi стались помiтнi змiни, iнодi з'являлась навiть задума, i, коли ми з Кирилом зустрiли його випадково на толоцi, вiн наче не дуже й здивувавсь нашому приїзду, тiльки кинув якось загадково: - Не так воно все просто, хлопцi, в життi... Заболотний застав Ялосоветку в рiднiй хатi, на сторожi батькiвського вогнища. Для Заболотного на той час дипломатська його дорога вже була визначена, але додому вiн прибув ще в льотчицькiй формi, i це для сестри стало найбiльшим подарунком i гордiстю, бо ж саме таким ждала вона, та що вона - ждала вся Тернiвщина свого уславленого сокола! Єдине, за чим шкодувала Ялосоветка, що Микола не мiг цього бачити, - МТС якраз послала його у вiдрядження, добувати запчастини... - Бо доводиться ж по гаєчцi збирати трактора для Тернiвщини, - з веселими слiзьми на очах розповiдала братовi Ялосоветка. - Та й ми з тобою могли розминутись, бо я тепер на фермi, на роботi постiйнiй, не щодня вдається й додому вирватись, деколи i ночую в тамбурi або в червонiм кутку - у нас там тепло... А тут у мене квартирантка ж тепер е, ти повинен би, Кирику, її знати, - i вона повела на брата лукавим, багатозначним поглядом. Виявляється, квартирує в Ялосоветки молода вчителька, що її недавно направлено до Тернiвщини вiдновлювати розполохану вiйною школу. А перед тим, як прибути сюди на вчителювання, дiвчина ця певний час працювала в Козельську вiльнонайманою в госпiталi - рядовою санiтаркою, та ще й донором була, кров здавала для поранених бiйцiв. А коли госпiталь виїхав, то куди ж їй? Вибрала Тернiвщину. Таке ми почули з Ялосоветчиних вуст про її квартирантку. А родом новоприбула десь iз-за Днiпра, iз Вузлової, i коли Ялосоветка це сказала, я помiтив, як Заболотний зблiд. - I звати її Соня? - запитав вiн, ще бiльше блiднучи. - Софiя Iванiвна, ти вгадав, - сестра посмiхнулась. - Де вона? - Пiшла по солому в степ, ти ж знаєш, паливо в нас яке... Аж iз Романiвщини носимо... А я ще з посилками не впоруюсь, бо недавно мене глиною привалило, досi не видихала, - Ялосоветка й це сказала майже весело. Вирiшено було йти на розшуки i - негайно! Ялосоветка не стримала усмiху, спостерiгаючи, як брат хапкома себе причепурює, ремiнь па шинелi поправляє, щоб анi складочки зайвої... Ось так ми тодi опинились з Кириком у пашiм степу за селом... Осiпь була, сiялась мряка, галич вигравала в полях надвечiрнiх, в тих самих, де ми колись знали еру пастушачу, де лежав тепер сiрий, непривiтний простiр. Нiчого не було похмурiшого за тi пiслявоєннi задичавле-нi осiннi степи, коли залiзо вiйни, скручене, обгорiле, стирчало в бур'янах, i окопи ще не всюди в полях було позагортано, i прибитi дощами, темнi дредноути скирт ледь бовванiли осадисто, нiби напiвзатопленi кораблi, в осiннiх туманах. Колюче терниння темнiло в тiм вибалку, де перед вiйною можна було ще знайти серед пенькiв напiвобвалений колодязь, купу саману, порослого бур'яном, де й тодi вас зустрiчав обгризений худобою терпкий-претерпкий терен, що, невiдь-звiдки з'явившись, розрiсся й до пiзньої осенi висiв на колючках синiм дощем... Звичайно ж, це була Романiвщина, той пагорб i той самий видолинок, що нiби аж поменшав, задичавлений, куди, здавалось, нiщо вже й не дiстає, крiм тернищ та туманiв. Щоправда, й ранiше туман тут деколи стелився низом - навiть улiтку, бувало, ночами срiблиться при мiсяцi довкола Рома-нового садка. Отже, йдемо ми з Кирилом тим степом, де чиїсь пристрастi блукали задовго до нас, де iншi пiд зорями ходили, смiялись, ревнували, любились, де Романова бджола колись гула i жита красувались, перевитi волошками та березкою, де щозими, шугаючи в снiгах з запаленою звiздою вгорi, несли ми крiзь нiч голубу до знайомих тополь свою колядницьку радiсть... Зараз тут вечорiє, мжичить, i за плечима у нас фронти, шинелi, важкi вiд дощу, i скiльки ж iз нас сюди вернулось, - порожньо в полi, нiде нiкого, навiть жодного зайця не випужали, не вискочив куций iз кураїв. Тоскнота! Та ось, вiддiлившись вiд далекої скирти, суне нам назустрiч темна якась купа, суне солом'яний танк!.. В'язанка трухлої, зчорнiлої вiд дощiв соломи, мовби сама собою, без нiкого, гороїжачись, поволi рухається крiзь раннiй присмерк в напрямку до села. Того, хто несе, зовсiм не видно, його з головою накрила солом'яна темна копиця, вона рухається стежкою справдi нiби без стороннiх зусиль, лише догадуватись можна, що там унизу, пiд розкуйовдженим шатром соломи, є ж таки хтось! Хтось маленький, до неймовiрностi зменшений, мало не до землi придавлений осiннiм цим тягарем, уперто дибає стежиною в солдатських, облiплених грязюкою кирзових... Сходячи зi стежки, ми дозволяємо собi невдалий, як тепер ясно, жарт: - Стiй, хто йде? I тодi з-пiд в'язанки звелося до нас, вiдкрилось зiжмакане болем, мовби столiтнє, обличчя, з величезними страдницькими очима, що, одначе, були - молодi! Так змучено й жалiбно дивились вони на нас, струменями свiтла струмували з трухлої соломи, вiдкрито i якось аж винувато сяяли до Заболотного своїми двома небесно-синiми змученими сяйвами... - Софiйко, це ти? Я й досi не певен, чи вiн її тодi впiзнав... Бо ж як було впiзнати в цiй нещаснiй ту, зовсiм юну, яка рятувала його, збитого льотчика, впiзнати зараз її в цiй до краю змученiй жiнцi, що, придавлена тягарем, купою чорної позаторiшньої соломи, нiби з-пiд землi дивилась на цього бравого майора посеред стежки, дивилась, а очi все їй наливались i наливались слiзьми. Така змученiсть обличчя, а очi синi, молодi, i дивляться вони зараз на Заболотного аж злякано, благальне. - Софiйко!! - Таки впiзнав... I гiркий усмiх поповз їй по устах, скривив болiсно все обличчя, на мить зовсiм зiстаривши його. Такою тодi постала перед нами Софiйка... Не до того було, щоб з'ясовувати на цiй стежцi взаємини. - Ану-бо, дозволь! Заболотний найперше вивiльнив Софiйку з-пiд в'язанки, вiдсторонив її рiзко, майже сердито, а сам, нагнувшись, звелiв менi пiддати, i вже мокра трухлява копиця опинилась у нього на плечах. Так з тiєю копицею на своїх золотих майорських погонах i промарширував через усю слободу, через балку до батькiвської хати у глинищах. Всю нiч просидiли ми тодi втрьох за розмовою. Осiння негода за вiкном глухо шумiла вербами, дощ стiкав по шибках, i голос Софiйчин теж наче стiкав тихо, сумовито... Мати померла. Батько так i не повернувся, i нiякої вiстки про нього, хоч подавала запит навiть у Мiнiстерство залiзниць, у вiддiл кадрiв... Брат влаштувався працювати на Вузловiй, а Софiйцi, пiсля того, як госпiталь виїхав, запропонували школу, i ось вона опинилась тут... - Кажуть, ти й донором була? - питав її Заболотний. - А що такого? Багато ж було... В госпiталi до мене так добре ставились. Один офiцер, коли виписувавсь, навiть сватався... - її усмiшка при цьому вийшла зовсiм гiркою, негарною. Софiйка трималася перед Заболотним, як перед людиною майже сторонньою, вiдчувалося, що вона не боїться виставити себе перед ним у невигiдному свiтлi, певне, вважаючи, що її вже нема для нього i те, що мiж ними було, також не iснує, i нiколи його не повернути. Вiдчувалось, що вона ще й зараз тяжко переживає втрату матерi, не вдається ще подолати їй свою теперiшню самоту, признавалась, що тiльки й вiдради, коли Ялосоветка вдома, але ж це не щодня буває, ось i зараз зосталась ночувати на фермi, бо ходити звiдти далеко, та ще така грязюка, а в Ялосоветки досi нога болить пiсля тiєї пригоди в глинищах... Розповiла спiвчутливо квартирантка, як Привалило Ялосоветку, коли глину брала, i що зовсiм випадково люди врятували її, - першими дiти помiтили, що коняка з возом бiля глинища стоїть, а з людей нiкого нема. Якби не дiти, то, мабуть, не скоро догадались би кинутись, а так встигли, вiдкопали, хоч i ледь живу... Цiла гора глини на неї зсунулась, аж не вiрилось, коли добули з-пiд завалу: стiльки в землi людина пробула - i все-таки дихає... Заболотний, слухаючи про сестру, невiдривне дивився Софiйцi в обличчя, в отi її небесно-синi, вдивлявся, мовби вiдшукуючи в них якiсь знаки, вловлюючи якiсь змигки, що додались би до її слiв i щось для нього важливе пiдтвердили б. Коли Софiйка поправляла гнотик у мигавцi, Заболотний уважно стежив за її маленькою струдженою рукою, потiм знову поглядом нiби щось шукав в Софiйчиному обличчi. - Погана я стала? - зненацька запитала Софiйка, вловивши на собi цей настiйливий погляд, i усмiхнулась тим своїм гiркуватим, як вiд терпкого терну, усмiхом. I сама ж вiдповiла: - Горе нiкого не красить... А ось ти не дуже й змiнився, - додала вона, хоч i не посмiла дивитись в цей час на нього. Перегодя стала розглядати Заболотного спокiйно, мовби вiдсторонено так, наче перед нею був один з тих багатьох, кого вона доглядала в госпiталi, а тепер вiн ось уже виписаний i йому дорога своя, а їй - своя. - Так от, - раптом нахмурився Заболотний, спiдлоба глянувши на Софiйку. - Поїдеш зi мною. Перша її реакцiя була - сполоханiсть, переляк. Щирим страхом i розгубленiстю розширились їй очi. Що вiн каже! Хiба таке може статись? Заїхав на хвильку, десь там вiн вчиться в дипломатичнiй, має свою, в усьому визначену дорогу, i раптом таке почути вiд нього... - Згарячу це ти... Не подумавши. - Вашi вагання, товаришко донор, тут нi до чого. Вiн ждав ще вiд неї слова, а вона нiмувала вся в роз-бентеженостi, а за вiкном так тужно шумiло осiнню, вiтром, дощем, завiвало звiдти такою негодою на цю маленьку хатину в глинищах з її теплим каганчиком... Софiйка сидiла понурившись. Потiм пiдняла голову, очi, налитi болем, стривожено синiли, i, здавалось, чути було сполоханий стукiт серця, що вискакує їй iз грудей... - Нi, Кирику. - Яке може бути "нi"? - Кажу ж: це ти згарячу. Вiн аж спалахнув: - За кого ти мене маєш? По-твоему, тiльки ти ждала?.. - Я вже й не ждала... Ждала душа. - А моя нi? Софiйка невiдривне дивилась на Заболотного. I враз: - Нащо я тобi? Глянь, якою я стала... Звелася нiна-що... Нiяк iз хвороб не вилiзу... - А медицина нащо? Крiм нашої, е ще й iндiйська, тiбетська... На свiтi є лiкарi, незгiршi за наших шептух та знахарох, що переполох колись так впевнено нам, малим, виливали, - тим-то й страху не знає Тернiвщина. - Тобi жарти. А я вже й тим рада, що доля пощадила тебе. Сама нiжнiсть була тепер в її поглядi, бездонна глибiнь нiжностi, дiвочої, вдячної. - От i поїдеш зi мною, - рiшуче сказав Заболотний. - Бути тяготою, баластом... Нi. Ти ось який, груди в орденах, а я... Чи пара я тобi? - I навiть пожартувала: - Бо ще й на тебе заяву напишуть: сокiл повiтряних сил, дипломат-аташе, чи як це там у вас, а дружину собi окупацiйну взяв... - Ну то й хай. Буде ще й такий дипломат... - Нi, прошу, не треба бiльше про це. Так нi до чого вони й не домовились того разу. Вдруге приїхав Заболотний у Тернiвщину навеснi, на свято Перемоги, коли саме вишнi всюди цвiли i терни забiлiли пiд сонцем по всiх наших байраках. Весна багато що скрашує, сила життя найглибшi затягує рани... вишневому цвiтi тонуть бiленькi вдовинськi хатки, а самi вдови в чорних хустках, суворi, мов пiфiї, сидять край шляху при в'їздi в Тернiвщину на купках камiння (давно домагалась Тернiвщина кам'яної дороги, i ось вона j прокладається нарештi, - саме тягнуть її через слободу J кудись далi, на Озера). В такий день i з'явився в Тер-•' нiвщинi Заболотний. Пройшовся в парi з Софiйкою по толоцi, навiдав iз нею нашi глинища та балку Солов'їну, де все о цiй порi тьохкало та витьохкувало, а ранок наступного дня вони вже зустрiчали удвох на станцiї залiзничнiй. Колгосинi коненята клишоногi, освiтленi високою вранiшньою зорею, ще до схiд сонця привезли їх на ту саму станцiйку, де колись Микола Васильович сподiвався наздогнати свою любов, де й нам чиясь невiдома рука вiдкривала семафор пiд зорю, в далекi несходимi свiти. XXIV Бензин спалено, треба знов заряджатись. Бензозаправну станцiю знаходимо в передмiстi, забудованому котеджами, що стоять негусто, без загорож, на чималiй вiдстанi один вiд одного, а вуличка мiж ними вся в розкоши-стих, охоплених багрянцем кленах, - ми нiби потрапили в якийсь тунель з багряного листя й тихого сонця... Бензоколонка притулилась край великого парку, що, можливо, далi переходить у лiс, вся земля попiд деревами всуцiль встелена яскравим килимом опалого листя. Доки машина заряджається, ми, зупинившись осторонь, розглядаємо могутнi дерева, їхнi крислатi, наскрiзь просвiтленi сонцем шатра в цих раннiх, тiлесно-теплих багрян-цях. Незвично: в повiтрi ще лiто, а в парках усе палає... Опалому листю тут не дають залежуватись. Мiж деревами галявиною посунула спецiальна машина, звихрила цiлу бурю листя, здiйняла вище себе червоно-багряну заметiль, а де пройшла - за нею вже нi листочка, знов тiльки зеленiє стрижена щiтка газону. Дiтвора цього передмiстя теж має сьогоднi чим клопотатись: уподовж усiєї вулички чути дзвiнкоголосий переклик, чепурненькi хлопчики та дiвчатка згрiбають навпроти своїх котеджiв листя, пакують його в мiшки-беки з мiцної мутно-бiлої синтетики. Не звертаючи уваги на дiтвору, вийшла на вулицю когось виглянути огрядна, густо нафарбована молодиця-негритянка - вся голова в бiгудi, однак вийти в такому виглядi на люди для неї, мабуть, звичайна рiч - несе свої цяцьки на головi, мов корону. А дiти як дiти: нагорнувши кучугуру листя з-пiд кленiв, самi ж її давай i розтовкувати, "пiрнають", мов з берега, занурюючись у шелестюче листя з головою. Потiм, певне, когось загледiвши, чимдуж кидаються до роботи, ще стараннiш натоптуючи листям свої полiетиленовi беки... Заболотний уважно стежить, як зникає кленове листя в каламутно-бiлих мiшках, декiлька напхом напханих бекiв уже лежать пiд деревами, готовi до вiдправлення. - Ось так воно, Лiдо, - зауважує мiй друг, - навiть красу осенi та мерщiй у торбу синтетичну... Сьогоднi й вивезуть i разом з мiшками попалять. Лiда мовчить, хоча по очах можна вгадати, що й шкода їй того кленового листя i що, може, хотiлось би їй теж зараз "попiрнати" в ньому, пустуючи з дiтьми. Це вже починається околиця того мiста, куди ми поспiшали з досвiтку, де в однiй iз кiмнат багатющого тутешнього музею перед нами постане Мадонна... Уявляється нам вона близькою до полотен вiдомих майстрiв, мабуть, вiдчутна буде в нiй школа ота або ота чи, може, постане якраз у свiжостi новизни й неповторностi: намальована соковитими, яскравими фарбами на небесно-блакитному тлi, пiд яблуневою гiлкою, обтяженою плодами, хай би, однак, хоч вiддалено нагадала собою ту нашу козельську пречисту, що першою вiдкрилась нам у дитинствi i що й досi стоїть перед очима кожною своєю барвинкою, виразом, настроєм. Злилася з малям усiм своїм єством, до чогось дослухається й дивиться просто на тебе, наче каже: "Я ж знаю про тебе все". В її материнському поглядi знаходиш ласку, глибiнь любовi, стриману материнську гордiсть за своє дитя i ледь вловимий смуток якоїсь, тодi нам ще не зрозумiлої тривоги... З виду смаглява, наче пригорiла десь вiд близького полум'я, а тло все таке ж чисте, небесне, як i на тiй порцеляновiй, що ми колись бачили в художника i що була обкинута зверху ще й наївним вiночком iз синiх волошок, наче сплетених котроюсь iз наших тернiвщанських дiвчат... Слов'янська Мадонна, шедевр невiдомого майстра - так сповiщала преса. Десь у Європi її придбано, з належними запобiжними заходами переправлено через океан, i ось вона поповнила тут багатюще зiбрання - колекцiю свiтової слави, - будь ласка, можете дивитись... Де саме й вiд кого придбано твiр, який шлях вiн пройшов, перш нiж потрапити сюди, це залишилось туманним. Заболотний навiть висловив здогад, чи, бува, не одна це з тих провiнцiйних Мадонн, подеколи зовсiм рiдкiсної роботи, що їх у роки вiйни викрадали фашисти з обласних наших музеїв та повивозили на Захiд... Козельську нашу теж було викрадено, i досi нiде її не знайдено, зникла безслiдно, - чи не вона це часом аж за океан заблукала? В усякому разi, бажання упевнитись у цьому теж можна вважати одним iз мотивiв нашої подорожi. Одна з найславетнiших галерей, заради вiдвiдин якої ми такий довгий здолали шлях, - нарештi ось вона, перед нами. Притулимо десь, запаркуємо свого б'юїка, струсимо з себе дорожнiй пил i пiдемо, впиваючись, блукати серед шедеврiв... Мадонна - поруч, за отим он бетонним фасадом музею, за частоколом могутнiх, помпезних колон, над якими вгорi в'ється по горизонталi химерiя лiплень... Стережуть Мадонну воїни в шоломах, в тунiках, що, розсипавшись по фризу, силою меча розв'язують якiсь свої давнi античнi конфлiкти. Однак, що це? - Здається, нас тут чекає "сепрайс", - каже Заболотний, виходячи з машини. Саме пiд тим фризом з античними богами та воїнами в шоломах, серед могуття колон, бiля важких, окутих мiддю центральних дверей юрмляться люди з чималими, нiби грифельними, таблицями на грудях, виставленими так, щоб їх було видно кожному, хто прямує до музею... - Пiкет! - першою догадується Лiда. - Вони страйкують! Бачите: "Strike! Strike!" - Веселенька iсторiя! - каже Заболотний, коли ми, зiйшовши з дороги, зупиняємось перед музеєм. - Це ж угадати момент! От вам i "сепрайс"... Приховуючи досаду, вiн мимоволi всмiхається в той бiк, до страйкарiв з отими їхнiми таблицями, що справдi схожi на грифельнi дошки, якими колись i ми в школi користувались. "Страйк!" "Страйк!" Страйк!" - бiлiє на кожнiй iз таблиць. Страйкарi, як нам здається, зумисне повертають їх саме до нас: читайте, мовляв... I хай вам буде вiдомо, що сьогоднi тут до музею ходу нiкому нема. Пiкет страйкуючих утворив мiж колонами досить мальовничу групу, в центрi якої видiляється життєрадiсна, з розкiшними формами просто ж красуня-мулатка, - густо-смаглява, нiби щойно з тропiкiв, мадонна з немовлям! Єй-же-єй, чимось на Винникiвну схожа... Чи що смаглява така та високочола, чи що, пригортаючи немовля своє до грудей, всмiхається з-помiж колон до нас так привiтно, як i та, що стояла пiд яблунею, коли ми приходили до колодязя пити? З цiєю зичливою, вiдкритою усмiшкою мулатка, видно, стежила за нами вiд того моменту, як ми вийшли з машини i як усi троє неквапом пiдiймались широкими центральними сходами, доки опинились бiля самих колон, де чатують свою пишну браму страйкарi. Невiдомо, хто тут був старшим, але ця повногруда рослава мати-мулатка стояла поперед страйкарiв на самiй виднотi, з виглядом веселим, безбоязним тримала своє арапченя на руках, а друге, трохи бiльшеньке, кучеряве й волооке, прилипнувши в матерi бiля нiг, розглядало нас дуже зацiкавлено, але без ворожостi. - Як тебе звати? - запитав Заболотний хлопчика по-англiйськи. - Ай ем Джоннi, - гордовито ткнуло себе в груди хлопченя. - А я Кирик, - ткнув себе в груди й Заболотний. - Кирик, запам'ятаєш? Як навчишся писати - напиши: з якого боку не вiзьмеш - все буде Кирик та й Кирик... Страйкарi, видно, були люди з гумором, їм подобався цей тон розмови i процедура знайомства. Кирик - навiть i їх зацiкавило це iм'я, справдi дивне: хоч як його поверни, а воно все буде однаковим... Заболотний, запаливши сигарету, приязно оглядав людей. Бiльшiсть страйкарiв становили жiнки, чорнi й бiлi, помiж ними вирiзнялась ясним личком навiть елегантна японочка, - жiноцтво, певне, переважало серед працiвникiв музею, i хоч удатись до страйку спонукали їх, видно, причини серйознi, проте страйкували вони якось весело, нiби знайшли в цьому спiльний вiдпочинок: матерi поприходили сюди з дiтьми, серед маленьких страй-карчат тулився i симпатичний песик, вiн теж мав па шиї табличку: "Strike!" Джоннi, осмiлiвши, вiдiйшов вiд матерi й поважно пiд-тупцював до нас, не зводячи погляду iз Заболотного, - видно, цей привiтний, коректний мiстер Кирик чимось привабив малюка. - Музей зачинено, ми страйкуємо, - по-англiйськи пояснило хлоп'я Заболотному. - Рiч серйозна, - всмiхнувся Заболотний i, звернувши погляд на матiр хлоп'яти та iнших дорослих, додав, що для нас це несподiванка, бо ми люди подорожнi, їхати вдалеку, спецiально, щоб побачити слов'янську Мадонну, їхнiй новий шедевр... - О мiстер! О Мадонна! Ми встигли полюбити її! - темпераментно вигукнула мулатка i, погойдуючи немовля на руках, сипнула такою скоромовкою, що тiльки и можна було зрозумiти: пошкоджено Мадонну! Йожем порiзано! Ще одне варварство! Вiн був iз ножем! Помiтивши, як ми пригиiченi почутим, iншi пiкетницi стали навперебiй втiшати нас, е надiя, мовляв, що полотно невдовзi буде реставроване, за справу беруться першокласнi фахiвцi, хоча прикро, звичайно... Але що могла вдiяти доглядачка, їхня старенька Фаннi? Нiж бiля обличчя, з переляку вона знепритомнiла, а тепер всю провину адмiнiстрацiя перекладає на неї! Звiльняють людину з роботи... I це вже ке перший випадок! Торiк полотно голландського майстра теж пошкодив маньяк, - розвелось їх тепер, психопатiв... Дедалi труднiше стає музейним доглядачам: платня мiзерна, цiни ростуть, та ще й вiд маньякiв та гангстерiв життя нема! Адмiнiстрацiя ж навiть про елементарну безпеку для персоналу не хоче подбати... - Ось ми з нею i пiкетуємо! - сказала молода мати-мулатка, пригортаючи маля до грудей, i все лице вiдкрито осяялось усмiхом, аж нiби й не вiдповiдним до цього моменту. Наче облилась сонцем - така була у своїй щирiй привiтностi та темношкiрiй пiвденнiй вродi. Ну чим не Вишiикiвна наша, коли вона, було, засмаглявiє пiсля жнив, стане аж чорна вiд серпневої смаги... Джоннi в цей час подав гук остороги: внизу, саме пiдкотивши, зупинився перед музеєм блискучий "кадилак", i з нього вийшло поважне сiмейство, теж, видно, з намiром оглянути мистецькi скарби. Сходами впевнено пiдiймалися в парi - солiдний, огрядний мiстер пiд руку зi своєю довгов'язою дамою, а з бокiв їх супроводив цiлий виводок рудоголових угодованих бебi в коротких штаппях. Мiстер, ведучи даму, ступав просто на гурт пiкетниць, ступав з невидющим поглядом, насуплено й владно, мов той боксер, що з'являється на рингу з цiлковитою певнiстю в перемозi. Його, здається, тiльки й цiкавили отi великi рiзьбленi дверi з червоного дуба, окутi в залiзо та мiдь, вони й самi були витвором мистецтва, стояли по замкненi, навiть трохи вiдхиленi, - нiби чекали, щоб i зовсiм вiдчинились, зробивши виняток для такого поважного мiстера, чиї меценатськi пожертви, можливо, якраз становлять для музею левову пайку його бюджету... - Нi! - раптом заступила мiстеровi дорогу блiдолиця сива дама, що перед цим досить чемно взялась було польською мовою розтлумачувати Заболотному причини страйку, а тут, враз спохмурнiвши, виставила табличку i аж ногою притупнула перед самовпевненим мiстером: - Нi i нi! Вiн холодно глянув на цю, певне, старшу з пiкетниць, пройшовся по iнших неквапним, оцiнливим поглядом, постояв насупившись, потiм, круто повернувшись до людей гладкою спиною, вже з гримасою неприхованого презирства повiв своє сiмейство назад, до "кадилака". - Ганьба! Серед кого я живу? - стала по-польськи вигукувати йому вслiд сива дама, хоч нiчим вiн її нiби й не образив. - Всi оцi вашi мафiозо! Тероризм! Гангстеризм! Однi здирцi викрадають дiтей, щоб вимагати викуп за них, iншi ножами нiвечать полотна генiїв! На "Пiєту" в соборi святого Петра - i на неї руку пiдняв якийсь маньяк! Жiнкам доводиться стояти на чатах, а вашi отi мужi науки, чим вони в цей час зайнятi? Все новi вигадують бомби! О, яка ганьба! Дике столiття! Матка боска, нащо менi дала народитися в цi ганебнi часи!.. Жiнка розхвилювалась, iншi пiкетницi стали приспо-коювати її, доки вона, опанувавши себе, нiяково сказала до нас опалим голосом: - Пшепрашем. Екск'юз мi... Далеко ж ми їхали, щоб почути цю її гнiвну iнвективу, вибурхнуту так пристрасно тому невiдомому навздогiн! Але як нам самим повестись у цiй ситуацiї? Пояснювати, звiдки ми забились, упрохувати, щоб зважено було на особливi обставини? Можливо, й було б зважено i нас таки пропустили б до музею подивитись бодай на iншi полотна... Одначе, з свого боку, нам теж годиться виявити належну повагу до цих людей, до їхнього дружного пiкету. Розвеселiлий Джоннi, вже нi на крок не вiдходячи вiд Заболотного, все намагався зацiкавити його своїм другом-песиком, що теж носить на шиї табличку: "Strike", а коли Заболотний, нахилившись, запитав, якi ж, мовляв, ставить вимоги цей пiнчер-страйкар, то жарт було одразу оцiнено, i хлоп'я, й дорослi - всi засмiялись, - тут, видно, за будь-яких обставин почуття гумору не втрачають. Однак що ж нам далi робити? Теплий погляд Заболотного спрямований на маленького страйкаря. - Бувай, Джоннi!.. Звiсно, жаль. Таку вiдстань подолано, стiльки намотано миль, щоб тiльки глянути зблизька на рiдкiсне полотно, котре стало для нас чимось навiть бiльшим, нiж просто твiр мистецтва... I ось тепер, коли образ Мадонни був, здавалось, так близько, зовсiм поруч... - Чому все-таки ми не зробили спроби зайти до музею? - звернулась Лiда до Заболотного, коли ми стали спускатися сходами до машини. - Я певна, що нас би вони пропустили... - Лiдо, а солiдарнiсть? - зупинившись, глянув на неї з веселим подивом наш командор. - Кому ж, як не нам, тут виявити iнтернацiональну свiдомiсть? А то б сказали: ну й ну!.. - Вiрно, я не подумала, - чесно визнало дiвча. Вiдчувається, що наша юна супутниця не особливо засмучена таким ходом подiй, не вважає, видно, що ми даремно зробили сьогоднiшню подорож, для Лiди ця подорож, здається, має цiннiсть сама по собi... Спускаючись далi сходами, раптом чуємо позад себе: - Хелло, Кирик! Симпатичне чорне хлопченя з страйкарського гурту, ув'язавшись, теж дибає за нами вслiд, старанно ступаючи iз сходинки на сходинку i не звертаючи нiякої уваги на оклики матерi, тiєї веселої персистої мадонни, що про неї Лiда на зворотному шляху скаже з повагою: "Вона як Мати-героїня..." Було й справдi в нiй щось вiд добродушностi наших смаглявих степових матерiв - темною красою, здоров'ям пахтить, як вишня серпнева, саме пло-дороддя могла б зображати, коли, тримаючи з циганською недбалiстю одне дитя бiля грудi, водночас пiдкликає друге, щоправда, голосом несердитим i без особливої тривоги, просто "Джоннi" та "Джоннi", нависпiв, а Джоннi той, схильний до самостiйностi, й вухом не веде, уперто дибає далi за нами по бетонних, ще трудних для нього сходах, аж доки Заболотний - пiд смiх пiкетниць - нахилився i взяв чорного карапуза на руки. - Джоннi, а мама? I так па руках вiн, сягнисте ступаючи широкими сходами, вiднiс свого нового друга назад, де хлопчина, радiсно зустрiнутий цуциком-страйкарем, був з належною церемонiєю поставлений мiж колонами поруч iз своєю квiтучою мамою: - Ось так, Джоннi, буде о'кей! Внизу, коли ми пiдiйшли до нашого б'юїка, на лобовому склi, як i слiд було сподiватись, уже бiлiв налiплений тiкет - привiт вiд тутешньої полiцiї, добре знайомий усiм водiям квиточок, згiдно з яким ви маєте заплатити штраф за неправильне паркування, тобто за те, що поставили машину там, де стояти їй не дозволено. Лiда нахмурилась: - Уже встигли... Мигцем проглянувши зiрваний тiкет. Заболотний недбало долучає його до цiлої колекцiї iнших тiкетiв, жужмом запхнутих за щиток вiд сонця, - їх вони з "мiсiс Заболотною" чимало нахапали десь у минулих поїздках, бо, як насмiшкувато пояснює мiй друг, все чомусь їм рiдко вдається запаркуватись, не порушуючи правил. Сiли й поїхали. - А люди славнi, - серйозним тоном каже Заболотний, i ми ще раз озираємось, востаннє скидаючи поглядом пiкетниць, мальовничу групу тих живих страйкуючих мадонн, чиї помахи рук, доки вiд'їжджаємо, привiтно трiпочуть нам вiд центрального входу музею. Постатi пiкетниць все далi й далi, вони швидко зливаються, тануть мiж колонами Art Museum, цього сiрого величезного храму мистецтва, одягнутого в шати камiнної пишностi. З вiдстанi бачимо знову лише помпезний фасад його з написом: "Art Museum", з барокковим лiпленням, до, розсипавшись по фризах, античнi воїни в шоломах, в тунiках стiльки вже лiт у войовничiй напрузi ведуть свiй нескiнченний двобiй. ЧАСТИНА ДРУГА. ПЕРЕД СВIТЛОФОРОМ Мне бы дорога теперь да дорога, в дождь, слякоть, через леса, через степи, на край света. Гоголь ХУДОЖНИК РАНКОВОЇ ЗОРI Безiменне вiн жив. Його в нас так просто й звали: Художник. Нiхто не знав, звiдки вiн приходив у нашу Тернiвщину й куди потiм зникав. Вiчно був у дорозi. Чули ми тiльки вiд Андрiя Галактiоновича, в якого Художник деколи зупинявсь, що за молодих лiт цей дивний для нас чоловiк навчався в академiї, був у дружбi з Рєпiним i Куїнджi, а котрась iз його раннiх картин нiбито навiть була вiдзначена золотою медаллю на виставцi в Парижi. Мiсячне свiтло вловив, як нiхто, потiм i сам не мiг своє досягнення повторити... Золота ера промайнула для Художника рано, пiсля чого •тяжко пережите нещасливе кохання чи й ще якiсь житейськi незлагоди повернули його в нашi краї. I ось уже ми бачимо, як вiн мандрує звiдкись польовою дорiжкою в зiм'ятому, старому капелюсi, в забрудненому плащi, плеската скринька з художницьким причандаллям телiпається через плече, а непроникливе, з суворими вусами обличчя його осяває ранкова зоря. Все якось так випадало, що вона йому свiтить навстрiч - iз-за Чаполочевої гори, iз-за наших тернiвщанських глинищ-яруг. Доводилось бачити, як, блукаючи по наших балках та байраках, придивляється вiн до всього, що там росте, а надто ж до того, що барвить. Не минав своєю увагою рослини найнезавиднiшої, хай то була бузина чи цибуля, чистотiл або ж навiть всюдисущий отой паслiн... Вдивлявся. Уважно розтирав пальцями на долонi сiк iз бадилини чи з ягiдок. Шукав таких фарб, щоб не линяли, не боялись часу. Зовсiм нелинючих. Вiчних! А щоб не линяли - для цього нiбито треба ще й доброго, якогось особливого, найчистiшого воску... Так Художник опинився на Романовiй пасiцi, де потiм йому й зародилася думка змалювати Надьку... Згодом у Ковельську, коли Художник показував у своїй панедбанiй комiрчинi Надьчин портрет, ми одразу впiзнали її - така була схожiсть усмiшки й вахилу голови, вроджена грацiознiсть, неповторне сяйво карих очей... - Ось моя Мадонна, - сказав вiн тодi, добуваючи картину з якогось мотлоху, i враз, як од сонця, стало свiтлiше в його комiрчинi-хижцi, де по кутках висiли тiльки порожнi клiтки без птахiв. Але це буде значно пiзнiше, а спершу, коли Художник став з'являтися в наших степах, нiхто i уявлення не мав про його можливостi, хоча для нас, дiтлахiв, у його особi справдi було щось незвичайне, починаючи з того йото забродженого, що аж шумiв вiд сягнисюi ходи, плаща... Бо ж пiхто в Тернiвщинi одягу такого не носив, .бачили ми лиш сiряки, кобепяки, свитки .та лвередидта в .царських пiитгел'ей бекешi, а тут раштом людасви и такий хламида... Вiдомо було нам вiд Андрiя Галактионовича, що Ху-дожник котрим уже рiк носить у добi нездалаяну пристрасть - зтайти, що задумав! А птужаїє вид якихось диво-фарб, таких, щоб не вицвiтали, не полили и не блякиви вiд часу, зберiгали б вiчну свiжiсть, сокавивастъ, чистоту тостiв пiслядощової райдуги... Одве слева, булш б як живi! Хуторяни часом робили з нього посмiхавичось: "Гей, ладе маляр, коли вже ви па шапку собi рокиветесь, закинете отой скапелюшений катхелки, ще на ньому й погана курка не захоче гнiздо мостити?" Художник на їхнi поглумки не зважав, вiн знай шукав своє, бувши певен, що ось-ось, ще трiнь-трiптечки - i йому неодмiнно вiдкриються оцi диво-фарби, знайде їх хоч би й тут десь у наших краях, серед цих будякiв та лопухiв, видобуде силу барв iз нашої хай i небагатої рослiп шостi, може, навiть з лободи, а пелюсток маку, чи пасльону, або ще з чогось найзвичайгiнького, i засвiтяться вони у нього в-пiд пензля подiбно до славетних органiчних фарб стародавньої Iндiї, - блакитнiмутi, небесни або заграють, запалахкотять цвiтом першої зорi! Адже все це в нас є - i пасльони густо-синi, i жовтогарячi соняшники та цвiт гарбузiв по вгородах, i зоря свiтанкова, i макiв рожевий цвiт, i неба небеспiстi, над цiлим степом - все є, зумiй тiльки видобути з наших полiв та з небес, зi всiєї природи оту красу, яка i;ii;оли б tip злиняла, яка б вiно жила, бувши вмiло перенесена - та ще й з бджолиним воском - на густе, з тернищанських конопель тка-деполотно! I дорослих, i нас, дiтлахiв, не раз обсiдали сумнiви: невике вiн iз наших бур'янiв зробить барвники, що все перебудуть? Аж, засперечаємось, бувало, чи можливе такн. А власне, чому ж би й нi? В кожному разi пiсля вiдвiдин Художника i його приглядань, коли вiн, нахилившись край межi над бур'яниною, довго над нею ворожить та дроби бере, дочувавмо, нiби й бур'яни стають бiля нас зяачинi, вже води не нiщо... Набирають цiни! Нi для ваго не було таємницею, що вже багато лiт Художник натiрпав вiд нападiв зеленого змiя, - чи но тому й ондижвiся пiсля свого паризького золота в нашiй глуптнi? Життям i в нас тут вiн жив якимось недоладним, бурлацьким, хоч, здавтъся, кращого й не шукав, вважаючи. цiлком аормальним дла себе такий спосiб iснування. Вiчний манерiдшек. Вiд села до села, з стежини на шажс, iз одних дорiг та на iншi, бо, зрештою, хiба нi це схожi вони всi мiж собою? Спостерiгати нам цього мандрiвного нетягу доводилось не те щоб i часто, зникне, збезвiститься надовго, хiба що випадково вiд людей перечуємо, нiбито бачили його на станцiї, на перонi лежав, повалений зеленим змiєм, занехаяний до невнiзпашiя. А нотiм проспиться десь i знову з'являється на пашiй польовiй дорiжцi, бачимо котячi вуса його, очi булькатi, при боцi плесяса та художницька скринька телiпається, нiде не загубившись, а найбiльше вражає нас у цiй вже немолодiй людддаi стрiмка, сягниста хода - коли Худджник iде, вiчний овсе плiащ, роздiваючись, аж шумить мимо нас шумом, криша. Просто не вiрилось, що був цей чодовiк зеленим змiєм десь там у баднюку поваленим, адже, як це дивно, Тернiвщина нiколи не бачила його в аетверс-iю-му стаяi, а щоб аiн сп'яну взявся когось малювати, про ця де могло бути й, мови. Тримався, би, видно, справдi любив вiн наш степ, цю курявичку шляхiв, що має, за його висловом, присмак давнини й волi. А взагалi був неговiркий, бiльше мовчав, станс, було, й дивиться, як пiсля дощу ми, хлопчаки, нетямлячись вiд захвату, гасаємо по калюжах, по залитiй дощовою водою травi. Або пiд час жнив iнодi зупиниться край ниви й спiдлоба спостерiгає, як нашi найкращi тернiвщанськi косарi - Ярошi, батько й сини, - жито косять: так легко та влад ходять у них коси в руках, а мати їхня вшiростається з перевеслом у руцi й задивиться на них поглядом, у якому зiллялись i втома i щастя. Десь потiм увечерi Художник скаже в розмовi з Андрiєм Галактiоновичем, певне, згадавши цю сценку: "Добрi у вас женцi, а попад усе - їхня мати... Вважайте, багатий у мене сьогоднi видався день: бачив щасливу людину..." На шкiльному ганку сидять, читають удвох - Андрiй Галактiонович та його мандрiвний гiсть, iнодi ж до їхнього товариства долучається й Клим Подовий, що так артистично дзвонами дзеленькав, скликаючи тернiвщан та цiлу округу на Великдень чи на храмовi свята, а цiлу зиму гуркоче, як сатана, ткацьким верстатом, аж хата його вся двигтить, - то наш незрiвнянний дзвонар iншому заняттю вiддається, полотна тче iз тернiвщанських льонiв та конопель. I чи то вже була така потреба, чи примха в Художника, але нiяких iнших полотен вiн для малювання не визнавав, брав для своїх робiт полотна лише з-пiд Климової руки. Почаювати з Художником за столом в учителя - це була одна з Климових мрiй, нагодою цiєю вiн вельми дорожив, бо, здається, тiльки тут з нього не смiялись. Якщо iншi нашi дядьки, зiбравшись бiля крамницi, строїли над Климом всякi смiшки, буцiмто дзвонарське його умiння вiдзначав навiть приїжджий архiєрей i обiцяв висвятити Клима на найвищу у свiтi дзвiницю (в усе це Клим вiрив щиросерде), то Художник жартiв щодо Клима нiколи собi не дозволяв, знаючи, що Клим повернувся з австрiйського полону трохи ушкодженим на голову i коли розповiдає про своє перебування десь далеко, в Австрiйських Альпах, то реальнiсть у нього часто переходить у фантасмагорiї, i ви довiдуєтесь, що все в них там не так, як у тернiвщан, усе в них уперемiш: - I мiсячно, i зоряно, i дощ iде!.. Ця Климова фраза стала крилатою серед тернiвщан, навiть i нас, дiтей, звеселяла, бо ж хто повiрить, що такi дива десь там бувають, - щоб усе в природi вiдбувалося водночас! А от Художник вiрив чи принаймнi вдавав, що вiрить у таке, як у чистiсiньку правду. I мiсячно, i зоряно, ще й теплий дощик сiється, - а чому б i нi? Для Художника, як i для нашого химерника Клима, в цьому не було нiякої суперечностi, взагалi свiт для них обох iз всiма нашими бур'янами, вербами й зорями був збудований навдивовижу досконало, згармонiзовано, обидва вони, здається, не знаходили нiякого ганджу в природi, все доладним було в тваринах, комахах та рослинах, що оточували нас. Тiльки парубки вечорами iнодi до сказу доводили нашого Клима, бо мали звичку дражнити його, жорстокi у веселощах, вони ставили Климовi та Химi пiд вiкном дикi пристрої, так званi гуркала, розкручували їх здалеку за мотузок, мов пропелер, пристрiй гудiв несамовито, i все це для того, щоб господар, осатанiвши з лютi, вискакував з хати в самих пiдштаниках i в такому виглядi за паруботою по всьому кутку ганявсь... Не впiзнати було Клима в такi вечори: доведений до нестями, вiн здатен був убити людину. Вiд природи ж Клим Подовий був надiлений винятковою добротою, пiд час колядувань вiн ладен був iз Химою вiддати нам за щедрiвку останнє, що тiльки було у їхнiй злиденнiй хатi. - Святе подружжя, - кине, було, Андрiй Галактiонович, дивлячись, як Хима та Клим, побравшись, мов дiти, за руки, йдуть у недiлю побiля школи на степ послухати першого жайворонка. Художник ставився до Клима з видимою повагою, цiлком серйозно дослухався до Климових мовби здитинiлих розбалакувань i до того, як вiн сприймає наш довколишнiй тернiвщанський свiт. Адже тодi була дивиною людина, яка не женеться за тим, щоб швидше розбагатiти, презирством таврує хутiрську захланнiсть, оту, що аж слiпне вiд бажання ще бiльше поповнити свої комори добром, хоч вони й так щороку трiщать вiд зерна та збiжжя. Подружжя це жило вкрай невибагливе, справдi апостольська скромнiсть була Климовi притаманна: в небi дзвонiв табунець, а на землi курочка ряба. Оце його володiння. Клапоть городчика на три цибулини та кущ бузку на причiлку - не вiдомо, сам посадив для своєї Хими чи птиця яка посадила, пролiтаючи... Охоче береться Клим ткати людям полотна, всю зиму грюкає верстатом, аж мисник з посудом трясеться, i тiльки у свято, вiдклавши роботу й надiвши бiлу сорочку, йде дзвонами подзеленькати для душi. А тi веснянi Климовi ходiння з Химою в степ, "у гостi до жайворонка", - вони чомусь особливо зворушували Художника. - Поема нiжностi - ось що таке цi вашi Хима та Клим, - дiлився вiн своїм роздумом з Андрiєм Галактiоновичем. - Химернi - це так, але ж яка сила почуття їх єднає, якi свiтлi у них обличчя, коли вiн за руку веде її у весняний степ. Входять у поля, мов у храм iз повiтря й сонця, де їм належить усе те сяйво й довершенiсть симинутови. Вся просторiнь: i птаство з його щебетанням, i еииь небес - то ж їхнє, їхаєi.. Кожна травинка, кзi-тодка. дарує їм радiсть буття... Жайвiр у небi бринить справдi, мов частка їхньої власної душi. Наслухавiшсь Художника та Андрiя Галактiоновича, уже й ми, школярi, нiби iншими очима дивимось на це химврае пiдружжя, що ранiше здавалось нам тiльки смiшком, бачито, як дружно Клим та Хима живуть, як, сiвши бiля хати на призьбi, снавають у два голоси "Iз-за гори свiт бiленький" або як Клим не пускав дружину на холод, щоб не застудилась, а коли треба води, сам, брязкаючи кодадязним ланцюгом, мов кайданами, весело поспiшав в балку, до обмерзлого колодязя, i потiм з повним вiдром з'являється па порозi у здоровенних, в'язаних з валу, з ткацьких вiдходiв дячаках, про якi тепер уж-е й не знають, що ноно й таке. А потiм ота тяжка застуда, i в одну весну Хими не стало - асамотнiв Клим. Вiдпустив вуса, став схожий на Дон-Кiхота. Зостадивсь йому лиш дзвони в небi та пам'ять про Химу в душi. Згодом i його самого переживе тернiвщанський переказ про те, як вiн свою занедужалу Химу в типлi веснянi днi брав на руки й виносив з хати, а вона нiжно питала його, коли вiн переступав порiг: - Тобi, Климцю, не важко? - Ти мов пiр'їнка, - вiдказував їй i нiс до бузку, до цвiту, клав на тапчянець, спецiально для неї збитий i прилаштований пiд бузковим кущем, пiд його розкiшними, повними пахощiв китицями. Клам знад, що Хима любить цi пахощi, i тому так ото робив для її полегшi. Повидате дружину i сам сяде биля еї: - Ось тобi бузов, Химочко... А он тобi сонце! - I кивне обнадiйяко в небо весняне. - Тiльки ж видужуй. Не кидай мене самого. А як її не стало, довго нi до кого словом не обзивавсь, тiльки згодом, коли провiдав його Художник, подiлився з ним наш осиротiлий дзвонар своею, видно, твердо виношеною думкою про те, що мертвих людей нема... - Надпоганiший хтось, i той живе... Живе десь там, - i показував у землю. -Пiд нами живуть. Нiби в шахтах. Глибоко, глибоко. Де рогатi. Де судилище... А праведнi люди, тi - он, угорi! В небесах! Зiрки - то їхнi очi!.. I Хлминi - як тiльки нiч - звiдти па мене дивляться... Ївший у душi посмiхнувся б, а Художник i тато химернi признання сприймав оерйоэно, принаймнi нiчим не виказував, що пiддає сумнiвам Климовi шахти, судилища i райськi його небеса. Зате ж Клим Подовий був чи не єдиний пiсля Андрiя Галактiоновича, хто до кiнця i без вагаяь вiрив, ще рано чи лiзно, а друг його, цей невтомний шукач вiчних бар, таки досягне мети, з якоїсь бубки чи бадилини добуде отой свiй енкаустик, чи як вiн там зветься. Був певен наш Клим, що в особi Художника перед нами з'являється той, хто володiє якимись силами тайнознавсгва, хто справдi здатен пензликом черпнути барви просто вiд палаючої над нашими глинищами ранкової зорi! Приловчиться, черпне кiнчиком пензля - i вже поклав на Климове сiре та цупке полотно... Певнiсть у тайнознавчих можливостях митця пооiль-шувалась для Клима ще й тим, що Художник заходився малювати Надьку Винникiвну якраз у час ворожбитський - вранцi-рано, коли все ще спить, лiгше небо пiсля ночi в змиг ока оживе, розквiтає :й першi вiдб-швстги зорi червоно ляжуть на садок i на щови тiй, що її вiй м.даяв'ва-в з мовчазного втерт'їстю. Тiдгажи зазорiв, уже Художник велить Надьцi вийти з сутiнi садка, поставить її лiцем до палаючого крайнеба, налаштує мольберт i пензликам торк, торк у той бiк, де зоря, i одразу ж нвiт iз неї на полотно, на ту напнуту сирову шматину, - так це принаймнi випливало з Климових клятвено достовiрних розповiдей... Зовсiм недовго працює Художник, бо ще сонце й росу не спило - вже в нього кiнчився сеанс, iди собi, Надько, гуляй до завтрашньої зорi, а вiн пiде колодязь iз журавлем малювати або дивитись, як Роман порається бiля вуликiв. Бджолине поселення трохи аж схоже на нашу слободу: вулики стоять, мов хатки, чепурненькi, в усяку пору повнi життя, оповитi духом таємничостi. Рай! Медом i сонцем на пасiцi пахне все лiто. Тiльки день починається, бджолята вирушають звiдси у степовi мандрiвки. До найдальших квiток летять за солодкими росами, за нектарами. Навiть iз будяка добудуть медвяну росичку i з тихим золотим гудiнням понесуть її понад жтттамн до своєї бджолиної слободи. Крiм усього, що барвить своїм корiнням, листям га бубками, Художниковi для його особлпвггх, iде не найдив-цих фарб треба було воску доброго, ярого, бо нiбито запдяки восковi та ще якимось бджолиним речовинам фарби якраз i стають тривкими, здатними навiть час перемогти. А якщо по вiск, то до кого ж - до Романа!.. На Романове замовлення Художник пофарбував йому вулики в ясно-синє, брав щiточкою блакить просто вiд неба i фарбував: "Вiчно будуть, не злиняють - небо ж не линяє!" Так i стоять синенькi, а на одному з'явився ще й гостровусий Мамай-козак, що нiколи не спить, - вiн на пасiцi як у дозорi: здатен-бо ж оберегти бджолу вiд злого ока. Художник намалював його понад замовлення, так нiби для жарту: - Хай вiн вам пасiку стереже та на кобзi бринькає... Про те, щоб намалювати Надьку, спершу не йшлося, бо Художник взагалi натуру вiдбирав суворо, був досить перебiрливий щодо тих, кого вiй волiв би увiчнити на шматинi полотна. Замовлень не бракувало, але вiн брався за них насурмлепо, якось неохоче. Одного разу на храмовому святi озерянська попадя, пишної вроди молодиця, пропонувала йому цiлого червiнця, тiльки щоб змалював її, як є, в дукатах та корсетцi, одначе Художник i червiнцем не спокусився, сказавши, що сьогоднi вiн краще безвiдплатно гойдалку малюватиме. Не завжди вдавалось схилити його й до розмалювання скринь дiвчатам у посаг, хоч це в нашого майстра добре виходило i вiд замовниць вiдбою не було. Зате Надьку Винникiвну, хоча й на маленькiй по-лотнинцi, вiн вимальовував трохи чи не все лiто, не пропустивши, здається, жодної свiтанкової зорi, необхiдної для цiєї роботи. Мину Омельковича з нього приводу навiть заздрiсть проймала, i вiн, знаючи Художникову слабкiсть, якось на толоцi бiля крамнички взявся знаджувати його чверткою, яку напоготовi, нерозпечатану, тримав у руцi: - А мене ось тут, не сходячи з мiсця, ви могли б змалювати? - Вас? - I Художник, оглянувши Мину та його сургучем запечатану принаду, важко вiдвернувся. - Мiг би, але не хочу. I допитайся його, чого не хоче, що йому в Минi не так! Адже перед тим з власної волi малював занепалого вiд недуги дiда Бобрика, який весь вiк лимарював у Тернiвщинi, а тепер, нiби виправдуючись, тiльки охкав та бiдкався над своїми хомутами: - Жаль, цього ще ось хомута не доробив. Попросив бригадир з бiльшого менший зладнати, щоб шию кобильчинi не розбивав, а я, здається, й не встигну... - Чого ж не встигнете, дiду? - На переселення пора... Небiжчиця все частiше себе гукає... Так от цей дiд Бобрик честi з боку Художника зажив для його бороди, бач, фарби знайшлися, а для Мини... Нi вiдмовляється вiн розумiти примхи таких ось людей хай вони й володiють талантом. Свого часу Художник згодився оформити декорацiї для тернiвщанських аматорiв сцени - от цю заслугу чи не ейну Мина за ним визнає. Навипрохували дiвчата й хлоппi у матерiв сирових полотен, позшивали разом з мiшковиною й, розстеливши на всю клуню, запросили умiльця: намалюйте!.. Три днi топтався вiн по розстелених полотнах iз своїм квачем, весь обляпаний фарбою, невдоволений аж на носа насунувши свого зiм'ятого iталiйського капелюха, зате ж потiм Тернiвщина вмирала вiд захвату коли одного вечора клубна сцена вiдкрилась очам красою лаштункiв: i верби, й ставок, i перелаз, i зiрки в небi все, як живе! Мiсячне марево Художник також ще й досi ловив i Климiв бузок не минув, та все ж найбiльше душi вiн докладав щоб змалювати Надьку з дитям, вважаючи, що нiчого вищого й достойнiшого в життi для митця нема як вiдтворити красу материнства... Про це ми не раз почуєм вiд нього згодом, уже в Козельську... Отже, полюбилась Художниковi Романова пасiка: де б не блукав, а сюди заверне. Чимось зiйшлися обидва: мандрiвник i господар. Сiвши на призьбi, неквапом гомонять про дивовижно мудрий бджолиний уклад життя, про закони та звичаї цих створiнь, пробують розгадати, чому iнодi бджоли пускаються в танець бiля вулика пiсля польоту i що означає той їхнiй танок: чи то тiльки знак товаришкам, куди їм летiти, на якiй вiдстанi вiд вулика шукати поклади нектарiв та квiтковий пилок, чи й ще якась мова є в ньому? Загадкою для обох, бджоляра та Художника лишається також i те, як бджоли в цiлковитiй темрявi ev-лика будують таку досконалу споруду - восковi засiки для меду та квiткового пилку. Звiдки бджолi знати розрахунки будiвничого? А цi ж їхнi архiтектурнi споруди навiть математикiв вражають точнiстю робiт, iдеальною вiдповiднiстю будови своєму призначенню. - Генiї. Незрiвняннi зодчi... - тихо скаже Художник, - Звiдки це в них? - Треба буде спитати, - усмiхнеться бджоляр. Загомоняться, а там, дивись, уже й згасли вечiрнi заграви, тоне степ у синявi лiтньої ночi, садок стоїть заворожений, безшелесний, всесвiт нiби вслухається в самого себе, зникаючи своїми таємницями в безвiстях, десь за межами меж. Дивлячись на мигтiння зiрок, що течуть у високостях неба, розважно бесiдуючи допiзна, цi двоє людей завдаватимуть собi дум про загадковостi життя й про тi iснуючi поза нами зорянi недосяжностi, що мовби позбавленi руху, одначе при спогляданнi яких сьогоднi кожен iз нас майже реально вiдчуває нестримний полiт планети серед нiчних свiтил, невпинний той рух, що розгiн йому дала сама вiчнiсть. - Бджола загадка, зiрка загадка, а людина хiба нi? Таємниця з таємниць, - роздумує Художник. - Декотрi кажуть: людина - це жмуток м'язiв... Але чи то все? Чи не краще б сказати: жмуток м'язiв, пiввiдра кровi та безмiр душi... Жодного схiд-сонця Художник наш не проспав, така натура. Тiльки зазорiє, по-вранiшньому запломенiє грай-небо, вже вiн за роботою. Стоїть по колiна в росах за ровом край садка, пiдхоплює з того грайнеба пензликом вiдблиски зорi та на полотно їх, на полотно! На щiчки дитини й матерi та на розкiшнi плоди, що разом з листям вiнком нависають над ними, скупанi в росi, - навiть на листi вiдблиски грають, - то вiн їх пензликом обережно кладе... Саме так, за свiдченням Клима-фантазера, вiдбувався творчий процес в того чудодiя: зирк на ту, що пiд яблунею, зирк на схiд, злегка пензликом черпне зорi - i на полотно, на щiчки дитятковi та його молодiй матерi. Ой я знаю, ой я знаю, Чого мила красна, Перед нею й поза нею Впала зоря ясна! Ой упала зоря з неба Та й розсипалася, А Надiйна позбирала - Закосичилася... Для кого, для чого вiн малював? Що в нього там виходило? Нiкому з тернiвщан Художник не показував цiєї роботи, тiльки Клим Подовий i вдостоївся, всюди потiм роздзвонював, яке диiше творiння уздрiв вiн на тiй по-дотнинцi: нiби Надька, але й не Надька, просто сяйво якесь, яскравiпь кольорiв, їхпя гра й переблиски, де ранкова зоря, i роса, i усмiшка людини - все поєдналось, як то лише зрiдка буває в природi, - нiде, анi в Ковельську, нi навiть у Полтавi серед тамтешнiх святих не бачив наш Клим такої краси неземної! Юна мати з-пiд яблуневого вiнка дивиться на дитя з ласкою та любов'ю безмiрною й, дивлячись, ледь всмiхається кутиками вуст, але - от єй-же-ей! - не завжди вона всмiхається, а лиш кояи-не-коли, залежно... невiдомо вiд чого! Про гi її то зникаючi, то знов напливаючi усмiшки Клим-дзвонар розбемкав по всiй окрузi, а всяка химерiя та начаклованiсть, як вiдомо, завжди заваблює, тому багато знайшлося таких, надто ж серед жiноцтва, котрих розпалило бажання будь-що подивитись, але тут виявилось - зась вам! Худождик нiкому не хотiв показати, що там у нього вималювалось на його ворожбитському полотнi. Тож i сумнiви в декого виникли: чи є там Надька? Та ще й така, що змiнює настрiй за певних обставин, - залежно вiд того, хмарно чи сонячно, чи хто яким оком гляне на неї, намальована то всмiхнеться ледь помiтно, то знов схмурить брови, коли щось їй не так. А може, то взагалi самi тiльки вимрiйки, плiд буйної уяви нашого Клима, що йому i мiсячно, i теряно, i дощ iде водночас?.. Декотрi з тернiвщанських балакух, маючи кривду на Художника за те, що вiдмовився їм скринi малювати, подейкували, що на його полотнi, може, й зовсiм нiчого не було, може, отак пожив у Романа, поласував медом та яблуками, а тодi зiбрав своє не-мальоване малюваннячко та й був такий - збезвiстився знов, як бувало й ранiш. А якщо й намалював оте диво, що про нього Клим по всiх усюдах дзвонить, то i його не довго втримає, кому-небудь за чарку збуде, а ви потiм тiльки торопiйте, коли десь у жiночому чи в мужеському монастирi раптом серед святих побачите i тернiвщанську Надьку, свою далеко не безгрiшну кралю степову. Збезвiстився, не з'являвся бiльше в Тернiвщинi, однак на цьому не кiнчається iсторiя нашого Художника. Вже згодом-згодом доля звела нас iз ним, коли ми опинились з Кириком Заболотним у Ковельську, в нашiй районнiй столицi, де один iз нас, працюючи в друкарнi, крутив схожу на величезну вiялку друкарську машину-"американку", а другий, крiм коректури, вiддавав свок завзяття чудовiй районнiй органiзацiї, що звалася МОДР. Тут, у райцентрi, ми зблизились i навiть заприязнилися з химерним нашим Художником. Пiдробляв вiн у редакцiї тим, що з лiнолеуму вирiзував карикатури на прогульникiв та розкрадачiв, а також на iмперiалiстiв Заходу й Сходу, на отих пузатих буржуїв iз викривленими ненавистю пиками, в личинi яких перед нами вже тодi поставала сама фашистська вояччина, що й не ховала своїх намiрiв вигубити всiх нас. Приносячи до редакцiї скромнi свої творiння з лiнолеуму, жодного разу, до речi, редактором не вiдхиленi, Художник подеколи затримувався в нас, заходив i в друкарню подивитись, як ми працюємо, зазирав до складальних кас, що їх вiн, усмiхаючись, порiвнював з бджолиними щiльниками, тiльки цi нашi "щiльники" не медом налитi, а свинцем, гартом, рiзними видами шрифтiв - курсивом, цицеро та петитами, якими нам праглося вiдтворити всю бурхливiсть наших районних буднiв... I, звичайно ж, не нектарами, не квiтковим пилком тут пахло, а бензином та друкарською фарбою, iнодi ж бо ще й тюлькою та цибулею, - це коли хлопцi бралися за пiдвечiрок, припрошуючи до гурту й Художника, котрий i в цибулячому лушпиннi не промине вiдзначити якостi барвника. Адже саме таким лушпинням фарбують по селах крашанки на великдень, вiд чого вони набувають шляхетного кольору теракоти... - Розкажiть, як ви вчилися в київськiй школi Мурашка? - А чому, бувши в Академiї, найперше вирiшили малювати "Мiсячну нiч на Ворсклi"? Нашiй цiкавостi немає меж. Перед нами ж людина такого багатющого життя!.. Художник, ясна рiч, почував нашу до нього хлоп'ячу симпатiю, юними друзями називав вiн i секретаря редакцiї поета Кучерявого, що завжди аж бурхав натхненням, i вдатного на рiзнi вигадки парубка-друкаря Iвана, i цих тернiвщанських, за його висловом, "отрокiв", що, худющi, як волячi жили, весь день були на побiгеньках, бо, крiм найперших своїх обов'язкiв - той у МОДРi, а той у друкарнi, - "отроки" не уникали й iнших доручень, а їх не бракувало, бо навiть через дорогу, з вiкна райкому тебе, довгоногого, завжди нагледить хтось, кому неохота бiгти кудись у справi i вiн шукає для себе надiйного кур'єра, отого старшого куди пошлють. А хлопцi саме й були такi, бистроногi та безвiдмовнi, чого ж не випробувати новачка у ролi гiнця? Зато й друзiв не минають деякi блага, скажiмо, через вiдсутнiсть апартаментiв хлопцям дозволяють ночувати в редакцiї, в цiй колишнiй монастирськiй свiчкарнi, де пiдлога, викладена мозаїчною плиткою, навiть i влiтку не нагрiвається, така цементно холодна, що спати краще вважалось на редакцiйних столах, постеливши пiд себе пiдшивку "Вiстей" чи яку-небудь iншу. Одного разу, коли Художник чомусь не принiс лiнолеумiв у домовлений день, нас iз Кириком було послано розшукати його й з'ясувати, в чiм рiч. Ми довго блукали по розкиданому на пагорбах Козельську, аж поки на околицi у котроїсь вдови натрапили на слiд нашого маестро. Винаймав вiн для себе у тiєї жiнки похмуру хижку-комiрчину, де з кожного кутка прозирали занедбанiсть, нестатки. Все тут свiдчило, що для господаря матерiальний бiк життя мало що важить. Металеве лiжко продавлене, запиленi пiдрамники купою зваленi в кутку, замiсть рушникiв, на стiнах сiрiють дерев'янi порожнi клiтки, призначонi для птахiв. А стiл... Все на ньому вперемiш: картони, щiтки, овальна дошка з засохлими фарбами i поруч - блюдце щербате з огризком солоного огiрка... Художник нашiй з'явi неабияк зрадiв, його прозорi очi аж сльозами вдячностi наповнились, хоча наш вiзит навряд чи й вартий був такої розчуленостi. Дещо нам прояснилось, коли за тим огiрком ми помiтили ще й чарчину порожню... Вiтаючи нас з пiдкресленою гостиннiстю, господар запропонував без церемонiй сiдати на його залiзне, з прогнутою сiткою лiжко, воно ж, мовляв, як студентське... Про лiнолеуми вiн не хотiв i говорити, похвалявся, що дiстав нарештi замовлення, вiд якого б не вiдмовився й Мiкеланджело: буде розмальовувати стелю й надвiвтарну площину колишнього монастиря, що його незадовго перед цим було перетворено у райклуб. Ось там оця рука (вiн зробив гордовитий жест рукою) зобразить нарештi монументально, з розмахом наших сучасних мадонн - жiнок-бурякiвниць, натуру якраз вiзьме з отих радгоспних плантацiй, що їм кiпця-краю не видно навколо Козельська... Забiгаючи наперед, слiд сказати, що Художник, взявшись за розпис райклубу, справдi захопився роботою i йому йшли назустрiч, за його вимогою було збудоване вiдповiдне риштовання, i там вiн на великiй висотi трудився день крiзь день, переобiдуючи iнодi лиш куснем карткового хлiба та кухлем води. Оскiльки це було вiд нас неподалiк, то у вiльнi хвилини, зазираючи з Кириком до райклубу, бачили ми, як над колишнiм вiвтарем потяглися у весняну далечiнь зеленi рядочки бурякових плантацiй, а на передньому планi дедалi виразнiше стали проступати могутнi жiночi литки поки що невидимих полiльниць. На жаль, розпочатий живопис так i лишивсь недовершений, тi жiнки з товстими фламандськими литками проiснували бiльше у видiннях майстра, в реальностi ж вони якось туманно розпливлися серед плантацiй недомальованими напiвжiнками, в обрисах їхнiх тiльки вгадувались похиленi в працi прекраснi, налитi здоров'ям постатi, - довершити ж величезну свою роботу Художниковi так i не судилось: чи вiдповiдну натуру нелегко було знайти того тяжкого року, чи стали йому на завадi iншi причини, нам не вiдомi, можливо, навiть отi щедрi аванси, якi йому видавались i готiвкою, й картками на продукти, щоб, звичайно ж, потiм перейти на поживу зеленому змiю. Художника ми застали вдома якраз пiсля авансу, в станi його матерiального розквiту, вiн висипав перед нами просто на лiжко чималу купу пряникiв: "Хлопцi, вгощайтесь!" - а сам до них i не доторкнувся, рука його з ледче помiтним тремтiнням потяглась до карафки на потемнiлiй дерев'янiй поличцi, i вiн щось там без чарки сьорбнув, одвернувшись од нас соромливо. Завваживши нашу цiкавiсть до найбiльшої з пташиних клiток, Художник пояснив нам, що донедавна в нiй мешкав його вiрний товариш - перепел степовий, якого й ви не раз чули в житах, а тут вiн пiдпадьомкав на всю оцю комiрчину, звеселяв Художниковi душу... Навiть сусiди до перепела звикли були, людям подобалось, що вiн їх будить уранцi, хай надворi хоч що - хуртовина чи дощ, а вiн таки пiдпадьомкне на свiтаннi бадьоро, i ось тепер нема: доки малював бурякiвниць, хтось, мабуть, голодний клiтки потрусив... - Тож можете уявити моє горе, хлопцi. - Думки його, i гiдно, зараз були тiльки про перепела. - Самота вона i є самота... Не до лiiюлеумних карикатур, звiсно, людинi в такому станi. Мабуть, крiм того, дiймав Художника ще i якийсь фiзичний бiль, бо дихав вiн хрипко, утруднено. Хотiлося чимось йому допомогти, але чим? Щоб дати людинi спокiй, it зiбралися йти, але Художник сам нас затримав: - Побудьте ще. Ось тодi ми й зважились запитати, до ж та картинка, па якiй нашу тсриiвщанську Надьку було намальовано, чи яе можна бодай одним оком глянути на неї. Дуже кортiло упевнитись: невже справдi володiє вона отими фарами, чудодiйною здатнiстю хай навiть уявно, хай навiть на однiсiньку мить ожити в усмiшцi, ледь помiтно ворухнути кутиком уст до тебе з полотна або, навпаки, рвсподiваним смутком повитись?.. - Розумiємо, що це секрет, - нiяковiли ми, - але ж нiчого їй не станеться... Вiн усмiхнувсь хитрувато, пiдморгнув хмiльним своїм оком. - Стривайте... Спершу добудьте менi з-пiд лiжка отой фолiант... Поклавши перед собою на стiльцi запилюжений важез-дий альбом, став нам показувати в ньому чиїсь картини, пояснював тайнощi форм, свiтлотiней, гомонiв щось нiби в напiвзабуттi про дивну життєвiсть мiфологiчних сюжетiв з нiмфами та сатирами, - вiн сипав iменами, що ми їх, невiгласи, ранiше й не чули. - До кого через тисячу лiт усе це перейде? - запитував вiн мовби сам себе, - До кого помандрують цi шедевра вiкiв? Адже Мадонни створювались для того, щоб випромiнювати радiсть на всiх живущих, i самi б вони мали бачити довкола себе свiт радостi, - це ж так, хлопцi? Нiби когось згадавши, поскаржився нам, що чимало дюдей живуть спрощеним, бездуховним, майже примiтившiм життям. Розпалюють у собi ворожнечу та ненависть навiть тодi, коли цього можна уникнути. А природа ж так подбала про нас: дала все необхiдне для того, щоб людинi не знати страждань... Наблизитися до щастя... - А ви? - запитав його тодi Кирик. - Чи наблизились? рам багато хто спiвчуває: такий, мовляв, чоловiк, а ходить, як старець. З талантом, а страждає весь вiк. - А може, я хочу страждати? - посуворiв Художник. - Може, в цьому потреба моєї душi? Але не подумайте, що перед вами той, хто не вмiє радуватись життю... Бурлака, ну й що? Хто шукає, тому завжди бути в дорозi. Людина й далеч дорiг, їй вiдкритих, - оце гармонiя... Птах у небi, весняний вiтерець навстрiч, простiр полiв, Заквiтчаних колоссям та квiтами, - оце суттєве, друзi мої, а решта все марнота марнот!.. Малювати, творити прекрасне - це, вiн вважав, написане йому на роду, заповiдане вiд матерi, покликано його у свiт барв силою нездоланною, якимись загадковими збудниками, що для них вiн i ймення-назви не прибере... - Бачили ви бджолу, як вона, забравшись у гарбузову квiтку, втонувши в золотому пилку, аж стогне там вiд щастя та насолоди - знайшла, що шукала... Божественна для неї мить! Може, апофеоз життя... Звiсно, могла й не долетiти, могла й загинути на льоту... Ну й що? Де пошук, де полiт до прекрасного, там природа страху не вiдає, ось у чiм рiч... А художник, хлопцi, так само шукає свої нектари, свiй апофеоз... Коли ж маєш мету заповiтну, то що тобi всi отi незлагоди житейськi?.. А згодом звертався до Кирика: - Хотiв би я тебе змалювати в оцiй твоїй юнгштур-мiвцi. - Кириковi тсоавiахiмiвська юнгштурмiвка справдi личила, наче й шилась на нього. - Тiльки вийду з кризи, - обiцяв Художник, - спробую десь тебе втулити в райклубi, може, навiть у тому кутi, де колись Георгiй Побiдоносець розчавлював потвору... Дивлюсь на вас! якi ви ще юнi!.. А звiдти грiзнi заходять хмари... Я до тих часiв навряд чи доживу, а вам ще доведеться за правду постояти. Он палять рейхстаг... Димитрова судять... О, вам ще буде та буде випробiв, хлопцi... - А ми не боїмось, - казали ми йому. - Ми хоч зараз... На значки ГПО вже здавм... - Знаю, не полохливого роду. Тож хай вас оця береже... I тодi ми вперше побачили в нього добуту з-пiд картонiв Мадонну, ту, що на бiлоснiжнiй тарелi, у вiнку iз синiх волошок... Однак це ще не була Надька. Ми запитали про неї: - Де ж та? Художник пiдiйшов до лежанки, покопирсався в запiчку серед свого мотлоху, i враз щось сяйнуло перед нами стягою ранкової зорi... - Ось вам моя Мадонна... Впiзнали ми її одразу, нашу вишневощоку Надьку, стоїть, тримає мале дитя бiля грудей. Вся вопа мовби оповита тихим сяйвом материнської вiдданостi, любовi й злагоди, а блискучi яблука над нею з-помiж листя нависають таким рясним вiнком, наче все небо вродило ними i роса ось-ось iз них скапле разом iз соковитим цвiтом вранiшньої зорi... Не могли ми й слова вимовити вiд захвату, занiмiли, враженi, i явно помiтили, як вуста її ворухнулись в усмiшцi, зверненiй до дитятка чи, може, й до нас. Так оце вона, оце його заповiтне творiння... Свiжа й барвиста стоїть наша степова Мадонна пiд яблунею, злегка схилившись до своєї славненької, в бiлiй льолi дитини, їй вiддана вся нiжнiсть, вся дума-задума, що нею промениться материнський, сповнений тихої ласки погляд. I найбiльша сила картини була якраз зосереджена в цьому поглядi молодої матерi: дивишся i бачиш, що нiчого, крiм немовляти, зараз для неї на свiтi не iснує, є лише це крихiтне життя, i вона його мовби чатує, оберiгає поглядом вiд якихось напастей, вiд невiдомих, нiкому не чутних ще небезпек, що, може, тiльки вона їх i передчуває своїм материнським iнстинктом... Надька Винникiвпа, своя ж тернiвщанська людина, стала живописом, може, навiть самим безсмертям стала - щось подiбне ми вiдчули тодi, хоча, певне, думалось не такими, як нинi, словами... Отже, помилились сiльськi нашi балакухи, тi, хто пiддавав сумнiву саме iснування картини, а якщо i є вона, мовляв, то ненадовго, той мандрiвний невловидуша i цю свою замальовку збуде комусь, як припече похмелитись. Одначе ж не збув, не пустив за вiтром, береже як найдорожчий скарб у цiй своїй комiрчинi... Художник наче й ждав, що ми будемо так враженi його творiнням, заполоненi стоятимем, занiмiвши в чарах. Тим-то зовсiм спокiйним, буденним голосом вiн став пояснювати: - З усiх Мадонн тiльки в Луки Кранаха є вкомпоно-вана так - пiд яблунею. Одначе в мене, я вважаю, вона вдалiша вийшла, - казав вiн без усякої скромностi. - Моя живiша... Хто розумiє живопис, той належно оцiнить i оце освiтлення, i оцю соковитiсть, насиченiсть барв... - Вродила ж вам наша Тернiвщина, - пожартував тодi Кирик Заболотний. - Не станете ж ви заперечувати, що барви цi з наших полiв та байракiв? I саме це освiтлення та роса... - Звичайно, все це ваше, - посмiхнувся Художник на Кирикiв жарт. - Вам i належатиме. А поки що його творiння, в ганчiрку сяк-так загорнуте, знов зникло в запiчку серед купи мотлоху. Справдi, - як мить видiння, подарована вам хмiльнень-ким цим чаклуном... Лише згодом пiшла чутка, що приїздили до Художника представники з столичних музеїв, з одного якогось i другого з намiром придбати твiр, але чим кiнчились їхнi переговори, так i не знав у Козельську нiхто. Пiзнiше, кота вже були ми студентами, а радiстю перечули вiд друаiв з Козельська рваного майстра: знов яiбито взявся вiн за своїх "Бурякiвниць" для райклубу i нiбито добре кладеться робота, ходить старий по селах, шукав типаж... Порадувались мя його вiдродженню. А потiм зненацька трагiчна звiстка з Тернiвщиниi в люту хуртовину кудись пробиравсь уяечi наш Художняя, i поблизу колишнього Романового хутiрця знайшли його в снiгу закоцюблого - в тiм же вiчнiти плащi й капелюсi, a за пазухою, чепурао вакутана в таогаiрочку, приберiгалась для когось ота безсмертна картинка, що й серед снiгiв не втратила яскравої свiжостi барв, - тiльки на вустах зображеної замiсть усмiшки з'явилась скорбота, а на щоцi - велика, наче жива, сльоза. Куди вiн прямував, та ще зимової ночi, звiдки йшов i що його погнало крiзь нашi степи в таку завiрюху - нiхто цього пояснити не мiг, i понинi це залишилось загадкою. Привезли замерзлого до сiльради, склади докумеят iтро нещасну пригоду, належним чином заактували i мольберт, i фарби, що їх мав при собi Худенсиик, i энаидеду в нього бiля самого серця нашу тернiвщанську Мадонну, - було її потiм передано до мiста, i там десь серед тисяч експонатiв у сховищах, у запасниках загубились її слiди... Чи, може, не так уже й затуб-ились? Учасники визволення Харкова добре пам'ятають, як фашисти палили при вiдступi картинну галерею. Готували пiдпал ретельно, бензином iв канiстр поливали всi поверхи, а бiля виходу з галереї було виставлено ще й спецiальну команду автоматникiв, котрi мали стрiляти по кожному, хто спробував би вихоплювати картини з вогню... Для чого був потрiбен цей пiдпал, ней з усiх поглядiв безглуздий акт вандалiзму? I чи тiльки чиєсь потьмарення звершувало його, слiпа озлоба приречених? Чи, може, якраз у полум'ї мали зникнути слiди злочинiв ще ранiших, сваволя грабiжникiв вищих, якi, ще заздалегiдь пограбувавши галерею, найцiннiшi експонати встигли-таки вiдправити на Захiд? Вiдомо, що, незважаючи на виставлену ворогом озброєну варту, двоє метких харкiвських пiдлiткiв якимось чином зумiли пробратися всередину й звiдти, вже з палаючого будинку, крiзь клубовиння диму вдалося їм викинути на чорний двiр кiльканадцять полотен... Нашi вiйськовi журналiсти настiйливо шукали потiм тих двох безiменних смiливцiв, ваига по радiо було передано звернення до них вiдгукнутись, але нi у веремiї перших днiв визволеная, нi пiзнiше та-к нiхто й не вiдгукнувсь... Що серед тих врятованих кiльканадцяти полотен нашої тернiвщанськи Мадонни не було - це нам iз Заболотним згодом вдалося встановити достеменно. То де ж вона? До-iгето картини обидва ми не переставали час вiд часу цiкавитись, хоча спробуй ми шукати її - нiхто не сказав би, звiдки й потати це. За кiлька рокiв по вiйнi на одному з аукцiонiв у Нiдерландах промайнуло було полотно невiдомого майстра "Мадонна пiд яблунею", але чи вона то' була, чи зовсiм- iнша? Так нiчого певного i досi не знаєм про її долго. Чи попелом стала, як i багато скарбiв галереї, чи й зараз десь, ледь усмiхнена, мандрує по свiту? XXV Океан суне на нас сутiнню хмар. Густим присмерком заволокло дорогу й лiси, потемнiло навколо, - здається, ось-ось i зовсiм споночiє, зробиться нiч. Траса перед нами вже не та, що вела сюди: для зворотного шляху Заболотний вирiшив оновити маршрут, вибрав по картi автостраду пiд iншим номером, i хоч вiдстань лишається приблизно та сама, рух на цiм напрямi, за припущенаям Заболотного, буде менший, отже спаде й загазованiсть траси i взагалi можна буде почуватись вiльнiше. Заболотний не помилився: дорога тут i справдi пiшла вiдкритiша, поменшало надiть отих н.еводiв-задi'ороiк, котрi, я-к вiн признався тепер, i йому впливали на нерви... Краєвиди змiнились, бiжать милi необжитих просторiв, лiсистих пагорбiв-дюн з якимись вишками вiддалiк, серед сосен. Нi реклам, пi торгових центрiв на узбiччях траси, природа стала тут наче ближча до людини, невiдомо тiльки, що несе нам оця хмара, яка заходить з боку океану, дедалi бiльше виростаючи з-за лiсiв та пагорбiв... - Чи не ураган насувається? - позирає в бiк хмари наша юна супутниця. - Найчастiше вони з океану заходять... - Забоюсь? - усмiхається до неї Заболотний. - Зовсiм нi, - вiдповiдає Лiда, i по грайливих блищиках у вiчу видно, що справдi ескадри тих хмар iї не лякають. Дивна рiч, але пiсля Арт-музеуму дiвча якось збадьорилося, нiби все там склалось гаразд, нiби нам таки вдалося побачити ту довгу очiкувану, в чомусь, може, навiть ви-iдеалiзовану Мадонну. - "И цветы, и шмели..." - починає Лiда раптом пригадувати чиїсь рядки i звертається до Заболотного: - Кири-ле Петровичу, а далi як? Ви колись бiля океану читали. - О, ти пам'ятлива... "И цветы, и шмели, и трава, и колосья, и лазурь, и полуденный зной... Срок придет..." Бач, а далi забув, - усмiхнувся вiн i пiсля паузи тоном посуворiлим враз видихнув зглибока кудись уперед, у лобове скло, за яким темнiли тучi: "Срок придет, и забуду я все! Вспомню лишь это: полевые цветы меж колосьев и трав..." - I, помовчавши, кинув погляд у бiк океану:А дощ таки буде!.. Хмара звiдти темнiс велика, неначе в дитинствi. Чорна, з бiлуватими пасмами, можливо, навiть градова, вона, розбухаючи, вже волокнисто сивiє поруч нас у всiй своїй грiзностi. - Невже не проскочимо? - каже Заболотний, не зводячи з дороги очей. - Якi ви щасливi, - говорить Лiда несподiвано. - Скiльки хороших людей зустрiчалося вам у життi... Ви жили па теплiй планетi. - А ти хiба нi? Ти вважаєш, що зараз похолоднiшало? - допитується Заболотний, але дiвча мовчить. - Ось ти наслухалась, Лiдо, нашого далекого, - кажу до неї. - Яким воно постає тобi? Ти справдi знаходиш там щось варте уваги? - Звичайно. Я стiльки взнала i людей, i всього такого... Один Роман-степовий чого вартий... А Надька, яка вона добра була до вас... я наче бачу її, молоду, усмiхнену матiр... - То люди, що жили у злагодi зi своїм сумлiнням, - роздумливо каже Заболотний. - А людина, що з совiстю у злагодi, то ж таки людина, а не бутафорiя! Ти як вважаєш, Лiдо? - Саме так i вважаю. - А ми ось iз ним, iз моїм другом, в якому виглядi там постаємо? - аж мовби улесливо запитує Заболотний. - Позитивнi чи пе зовсiм? - Вам виднiше. - А все ж? Уяви, якби ми оце бiльшiстю голосiв обрали тебе маленькою богинею совiстi... Щоб ти сказала про нас тодiшнiх? Мабуть, зазнали б дуже суворої критики з твого боку? - Не дуже, але... - А ти без "але"... Справдi: що б ти сказала? - Що? Що соромно менi за вас! - раптом випалює дiвча. - Так, так, соромно! Повелися ж ви... самi знаєте як! Такий справедливець, сивий лицар, як мама каже, а не захистили ж Надьки?! А Настусю! Це в злагодi з сумлiнням? Це чесно? Заболотний нiби аж зрадiв. Озирнувся до мене повеселiлий: ось так рiзонула маленька наша богиня... Навiдлiг, без дипломатiї! А вголос сказав: - Мерсi за вiдвертiсть. Що ж, самi напросились... Те, що назавжди могло б тернами забуття порости, раптом дiстає вас, хлопцi, десь аж на iншiм краю планети... I скидок нiяких богиня совiстi вам па дає, нiяких пом'якшувальних обставин для неї не iснує... - Ну, хай малi були, хай несила, це зрозумiло, - змилостивилось дiвча. - Але ж ви й спроби не зробили як-небудь за них заступитись? На очах сваволя чинилась, а ви... Хiба неправду кажу? Ми мовчимо. I дiвча мовчить, але якимось iншим, нiж у нас, мовчанням. Перша крапля розбилась об скло, за нею вдарила, розплескалася друга... Таки не вдалося проскочити! Дощ припускає, заслiплює водою. Заболотний вмикає щiтки, бо все скло вже залите, дорогу ледь видно. Порвало небо. Не злива - просто обвал води: ллє, як у тропiках, ллє як з вiдра! Вiдчувається, що стало важче рухатися машинi, зараз куди бiльше їй треба докладати сил, пробиваючи товщу навстрiчних водяних потокiв. Зблиснуло в хмарах, зблиснуло грiзно, i небо просто над нами розрядилось потужним гуркотом. - Ховаймо антену, братцi, - каже Заболотний, натискуючи на вiдповiдну кнопку, й розповiдає випадок, свiдком якого був торiк: бiля бензоколонки пiд час грози блискавка вдарила у вiстря антени однiєї з переднiх машин, вiд сильного розряду стартер сам увiмкнувся й завiв двигун... Машина пiшла! - Уявляєте, який зчинився переполох: мчить легковик, мчить на шаленiй швидкостi, а за кермом - нiкого!.. Таранимо воду, злива хвишями б'є, порощить у л.обове скло, свiт розпливається в сивiй завiї, з-пiд колiс машии, що орють воду попереду, нам навстрiч бурхає водяна курява, кушпелить. За нами так само комусь виетрглюють в радiа-варя цiлi вихровiї води, розбитої з-пiд наших колiс... Веа дорога зараз- суцiльна водяна завiрто.ха, крутiж, сичадня, натужний рух металу в дощовiй сивизнi... Але хто сказав що тут пiшоходiв нема? Збоку траси, зiгнувшись, стоїть людина, точнiш, подобиана її, скоцюрбленив знак запитання. I той знак нам теж надаїв авiсь знаки, мовби хотiв трасу спинити... - Вiн голосує! - Хiпi! Хiпi здебiльшого патлатi, а цей бритоголовий... Жалюгiдва постать в уявленой балами, голова, нiчим не задищена, блищить годизиою, - вода з мамородця таж i тече ручаями" хивщить та плющить... З двох поширениэ способiв "голосувати" - два пальцi вгору або ж цi два рiжком униз - наш зустрiчний обирає спосiб останнiй, що означає: пiдвезiть за спасибi, бо платити в маючим... - Не люблю пiдбирати цих немитих хiпiусiв, - кажа Заболотний, пригальмовуючи машину, - але де його подiнеш? Все-таки побратимець по планетi... I вже дверцята вiдчинено: - Плiз! Цiла купа мокрого, назграбндго ятелешується на переднє сидiндя, вунадо ж южо, дебараку: абагої, як дие! Леда з острахна-хизiявться да меде а травонадим гри, пунишияв: чи ви тоже це, що порiзав Мадонну? Навряд. Чиздув ввiряться. Щось в тщьому хiпi таке, що а верного нагляду викликав спiвчуття а довiру. Овже йана заноковiяв, боязкiсть накалтожити в нгарита та без кiнця тоадторювале "сенк'ю" якось не дають надстави вбачати в ньому зловмисника. Мiг вiн бути одним iз прихильникiв Крiшни чи Заратустри, привадежним де якоїсь схiдної секти чи, скажiмо, да тех, кого мiг не раз бачили вечорами на райгi ввдгичезного бiлдiнга, де вони, бритоголовi, в ось таких пурпурових хламидах, ставши пiвколом, iгритупуючi босiми ногами, протяжно й сумовито виспiвують не зрозумiлi для перехожих старовиннi, може, ще санскритськi гiмни... Цiлком можлива, що учасники цих абриськ перед дам зумисне виснажують себе, бо вигляд мають таки, нiби щойно вибралися з лiкардяних палат, очi повалювались, i обличчя при лампах дневного освiтдення бiлiють мiсячне, мов стеардадовi... Одначе цей, хоч i в хламидi, i бритеголовий, виялавлявся, ще мае нiчого спiльного на большом бiйтожi, з в тими дедетами. Вiн дам но собi. Студент-фiлософ, аiн вiрить у вiчний абсолют, у творчу надсилу i шукав її ознак та втiлень у довколишнiй дiйсностi. Новий пасажир наш застуджено шморгав носом, мокрi вуха його якось беззахисне вiдстовбурченi, i блiде, з правильними рисами обличчя має вираз тихої ножири, довiрливостi й притаїти. В першi хвилини вiн роззирається майже сполохано, нiби потрапив не де машини, а де якоїсь клiтки, його непокоїть паперовий "бек", що стоигь унизу, хлопець боїться його потовкти чи забруднити, а там справдi чимало залишилось iз запасiв провiанту, що ним щедре достачила нас у дорагу Свиямя. Кажи Заболотний запропонував незнайомцевi деидега, вiн не дiвiвався, - взяв, жув, хоча и без особливедо апетиту. Шукач виваге абсолюту, обисляй де рубчика, вiя все ж штам вiд себе ве вiдштовхує, игав а ньому разв'язного, вульгарного, ак це часом ддожда поможти в поведiннi i в самовпевдених фiвiеявмiях йогiз рiчвесдикiв. Нiяка пiдступнiсть чи криводушшя в цьому обличчi не зандiфiреванi, навпаки, щось є в ньому людяне, майже дитинне - оця довiрливiсть, дон'яча безхитрiсна чистота... Вчився в коледжi i хюч не довчився, дроте вiльно володiє кiлькома європейськими мовами, в тому числi i слов'янськими, здатен також прочитати в оригiналi староiндiйськi тексти, щоправда, й при такому знаннi мов не одразу з цим мандрiвним полiглотом паїнiл сторонi вдається порозумiтись. Звiдки й куди?.. Заболотному це конче кортить з'ясувати, як також i те, що саме в таку негоду вивело хлопця "на простори епохi". I чому пiшел? Машину вкрали, чи що? В голосi Заболотного, коли вiд роанитує, чути, крiм внутрiшнього усмiху, також i певне спiвчуття, i, вловившiй щирiсть його задiкавлення, юнак одразу проймається довiрою, дозволяє собi вiдвертiсть майже iнтимну. Виявляться, не перший день вiн курсує на цьому похмурому вiдтинку траси, мiж пустельних домiв та лiсiв, адже саме десь тут стався той трагiчний iнцидент, ота жахлива катастрофа, що про цеї стiльки писали газети, коли в непрогляднiм туманi, та ще нiчної пори, якесь авто з невiдомих причин зупинилось раптово, i на нього, нiчого не вiдаючи про небезпеку, на всiх швидкостях стали налiтати з пiтьми й туману десятки iнших мащин, тонновикiв, цистерн... Можна тiльки уявити те залiзне трощиво й хаос, ту гернiку траси, де разом з iншими багатьма загинула i його дiвчина, його кохана Кет. - Але ж могло бути, що хтось i врятувався? Як ви гадаєте, сер? - Погляд юнака з надiєю припадає до Заболотного. - Цiлком iмовiрно, - зауважує серйозно Заболотний i згадує про той випадок, коли в Андах розбився об скелi багатомiсний лайнер з пасажирами, i хоча всiх тодi вважали загиблими, припинили й розшуки, одначе згодом виявилось, що загинули не всi - декотрi уцiлiли, розповзлись по лiсах... - Мати бодай iскру надiї... О, як то важливо! Дякую вам. - Юнак полегшено зiтхнув. В усякому разi, вiн не збирається припиняти розшук, хай це декому й здається безглуздим... А залишитись без Кет, втратити її в розпалi почуття, в зенiтi любовi - це не безглуздо? Адже без Кет його iснування взагалi втрачає будь-який сенс! Хай народженi були вони па рiзних континентах, виростали в рiзних звичаях та традицiях, але ж як безпомильно вiдчули вони - серед усього людства! - своє призначення одне для одного, спiвгармонiйнiсть своїх внутрiшнiх свiтiв! Пiсля коледжу вони мали твердий памiр разом податися в Iндiю, знайти притулок своєму щастю десь на берегах Гангу, адже предки його Кет походили саме з тих мiсць, i сама вона смуглою вродою нагадувала йому золотий глек на березi священної нiчної рiки... Належала вона справдi до тих витканих з мiсячного сяйва, залюбливих дiвчат з берегiв Гангу, що йдуть ночами за мiсто купатись i довго стоять, справдi, мов золотi глеки, на пологому рiчковому березi, склавши руки на високих грудях, i ждуть, ждуть... Сповненi жаги й пристрастi, вбирають мудрий спокiй природи, торкає їхнi перса теплiнь напоєної життєвою силою ночi, серед якої лиш вони, тi iндiйськi мадонни, здатнi оцiнити цiлющiсть любовi, вiдчути в поцiлунку смак божества! I хай пiсля довгих чекань палають вони в. любовному захватi лише мить, але та вайкоротша мить для них рiвноцiнна вiчностi! Шал його мови урвавсь несподiвано, як тiльки йому здалося, що Заболотний наздоганяє котрусь iз переднiх машин, зближуючись на небезпечну вiдстань. - Ви теж? - мовив наш супутник з тривогою. - Збавте швидкiсть... Je vous pris, - додав вiн чомусь по-французьки. - Вам лячно? - Я турбуюсь також i за вас... - Ви нас зовсiм не знаєте. - А ви себе знаєте? Ви самозбагнулись? Що, коли ви зовсiм не тi, ким себе уявляєте? Так, так, раптом ви - iншi? На якийсь час у машинi запанувала мовчанка. Дивнiсть почутого, здається, й на Заболотного справила враження. I хоча вiн, зваживши на прохання чуднуватого свого пасажира, таки трохи збавив швидкiсть, але зробив це плав-по, тут же й пояснивши: - При поганiй видимостi рiзко зменшувати швидкiсть небезпечно, це знає кожен на трасi. Якщо пригальмуєш зненацька - одразу налетять, зiб'ють тi, що йдуть услiд... Дорога має свої закони, i ми їм пiдвладнi. Юнак смикнувся нервово, йому нiби змигнуло в свiдомостi якесь вiдкриття. - То чи не в цьому й розгадка повсюдних глобальних прискорень? Що небезпеки постiйно поруч нас - летять, наздоганяють... Десь там безлiч їх пасiда!.. I хоч-не-хоч жепи, мчи, щоб не налетiли слiпма, не розчавили, як мою нещасну Кет. - Останнi слова схлипом болю вдарили йому з грудей. Вiн вiдкинувся усiм тiлом на спинку сидiння, здається, раптова втома й цей бiль ураз виснажили його. Потiм розранене горе, видно, знов додало йому пристрастi, в голосi з'явилася гнiвна сила. - Але десь таки мусить бути межа цим наростаючим швидкостям, цiй гонитвi гонитв? Iдеться, звiсно, не про те, щоб штучно стримати самих себе, повернутися в епоху дилiжансiв, - я не вiрю, що хтось буде здатен створити "нерухоме суспiльство", - одначе перевести дух, озирнутись довкола, перевiрити свої контакти з середовищем, дати, нарештi, гуманний напрям можливостям людського генiя хiба ж не пора? Вiдчувається, що нерви нашого супутника вкрай розшарпанi, що йому справдi нестерпно дивитись, як люди, наче збезумiвши, мчать i мчать кудись крiзь зливи й тумани, охопленi шалом гонитви, женуть на скажених швидкостях, маючи, здається, одну лиш жагу - мчати, летiти, переганяти iнших, хай навiть у непрогляднiм туманi, в згубнiй пiтьмi! I це тi, хто вважає себе вiнцем творiння! Гонитва щодалi наростає, хайвеї задихаються, - i куди вiд усього цього податись, куди? Як i його Кет, вiн так само перекопаний, що хiба лиш на берегах Гангу чи в Гiмалаях, серед людей первiсне добрих, простих, ще мо;к-на збагнути сенс i привабу життя. Якась внутрiшня невтоленна жага раз у раз заносить його фантазiю кудись далеко, в край довiчного привiлля, де все iнакше, де райськi леготи-весновiї пестять кожну квiтку, де зникає туга i страх перед долею, перед незбагненнiстю свiтобудови... Десь там можна рятуватись вiд безглуздя й жорстокостей цiєї слiпої гонитви, бо ще но все втрачено, ще можна вiднайти якiсь iстини, близькi до вiчної гармонiї, i вiн їх шукатиме на перших стежинах людства, пiд зорями мудрих брахманiв! Заболотний тим часом далi таранить зливу. Стиснувши уста, не зводячи погляду з траси, вiн якось аж весело таранить цю нескiнченну дощову завiрюху. З-пiд колiс переднiх машин ще важчi б'ють буруни, на лобовому склi в нас суцiльно ллється розбита щiтками вода, вагу її вiдчуваємо на кузовi, на колесах. Заболотний увесь пiдтягнувсь, йому, видно, подобається тримати в руках цю силу таранячого металу, цю бурю важких, всепробивних енергiй. Траса хлюпоче, сичить, стугонить. Паралельним полотном теж ринуть потоки машин, вилiтаючи навстрiч нам, швидко розбухаючи в летi клуб'ям жовто-бiлнх вогнiв у туманних патлах. З силою прошумлюють повз нас, розвихрюють воду. Час вiд часу злива спадає, дорога тодi набирає далечi, вся вона червоно тече в гронах мокро розблислих рубiнiв, їх безлiч попереду, сигнальних свiтил. Невпинно вiд нас вiддаляючись, вони десь гам зливаються в ледь жеврiючi галактики пiдвладних лиш руховi цяток-туманностей. - Менi шкода таких, як цей, - каже Лiда трохи соромливо, вважаючи, мабуть, що випадковий пасажир i е зрозумiє нашої мови. I справдi, вiн сидить якийсь нiби вiдсутнiй, нiби перебуває в трансi. Лише по якiйсь хвилi мя здогадуємось, що його просто заколисало, похилило до сну. - Нещаснi дiти всепланетiюго похолодання, - каже Заболотний, мигцем скинувши погляд на хлопця, дрiмотно понуреного. - Порад багато, прогнозiв ще бiльше, а тим часом молодi люди в розквiтi сил гублять себе, валяються по всiх парках, дивлячись на свiт, як у порожнечу, з туманом байдужостi в очах... Рiзнi є серед них. Минулого тижня ми з Сонею в музеї одного зустрiли: перед полотном Джорджоне стоїть, жуйку жує. Неохайний, патлатий, мов той махновець, на грудях моднi дешевi прикраси виробу iндiйських ремiсникiв, а от у поглядi щось чисте, самозаглиблене... Я навiть дозволив собi запитати, чого вiн тут. Що привело його до цих давнiх полотен? I знаєте, що вiн вiдповiв? З тих, каже, я - можливо, для вас i смiшних, - хто вiрить у рятiвну мiсiю мистецтва. Бо коли що здатне в наш час сколихнути, змiцнити чи навiть осяяти душу, то це, вiн вважає, свiтло мистецтва. А людям зараз це найпотрiбнiше - струс просвiтлення... - Вже нiч? - проклiпуючись нервово озвався наш пасажир, вiн таки встиг подрiмати. - Так рано нiч? Заболотний приспокоїв його, що це сутiнь вiд хмар, до ночi далеко... - Я щойно бачив Кет, - сказав хлопець полегшено. - Ми з нею опинилися серед атлантiв... - Хiпi вивчально глянув на Заболотного: - Що планету колись населяли атланти - ви вiрите в це? По-моєму, ви з тих, хто має вiрити в атлантiв... - Принаймнi в атлантiв духу, - посмiхнувсь Заболотний. - Атланти були, навiть якщо Атлантиди й не було, - упевнено сказав наш супутник. - Останнє з їхнiх племен, атлантiв-гуанчi, конкiстадори винищили на Канарських островах вже ось на свiтанку нової iсторiї... Могутнiх, красивих, довiрливих людей, що, подiбно до птахiв, перемовлялися тiльки мовою свисту, безжально вигубила ватага пiгмеїв-завойовникiв, котрi мали єдину перевагу- вогнепальну зброю в руках... I то був початок глобального падiння. Вiдтодi наша планета стала меншати. I дiлi зменшується! Вона - як шагренева шкiра людства: з кожним новим, грубо вдоволеним бажанням ми самi вкорочуємо її, самi нищимо спадщину атлантiв, цей я часiв Адамових нам усiм дарований рай. Свiтлi рiки отруюєм, небо зробили звалищем нечистот... XVI сторiччя, вершина Ренесансу, коли весь тодiшнiй свiт осяявся вiд генiальних полотен, хiба ж це давно було? I ось минуло кiлька вiкiв, i мадоiпi уже не малюють, їх бiльше розкрадають, нiвечать, продають... Психопати кидаються па них з iiожамн... Тож чи дивно, що ми з Кет почуваєм до всього цього непереборну вiдразу, що нас тiльки й живить мрiя вiднайти слiди золотого вiку людства, вiднайти отi заповiтнi краї, де ще рiки чистi, де все тане в любощах, де мить прирiвнюють до вiчностi i в жазi поцiлунку вiдкривають суть божества! Кет, я важаю, духом навiть сильнiша за мене, вона зовсiм не знає депресiй i переконана в циклiчностi буття, в неминучостi "ночей брахманових", пiсля яких свiт знову наповниться вранiшньою снагою буяння, i забудеться жахiття потопiв, безглуздя саморуйнувань... Пiсля бруду й смороду нищення, пiсля усiх цих сатанинських вибухiв знов забринять над свiтом бджоли, сп'янiлi вiд нектару райської квiтки, i добрi генiї житимуть у кожнiм деревцi, линутимуть у вiтрi, у пахощах налитої здоров'ям, заквiтчаної землi!.. Дивна рiч, про Кет вiн говорив зараз як про зовсiм реально iснуючу, нiби для неї й не було катастрофи, бо ж, вiрячи у безтiлесне iснування людської субстанцiї, вiн, певне, вважав цiлком природним припустити, що Кет його десь i зараз отам блукає пiд зливою серед сутiнi, серед сосен та пагорбiв i жде не дiждеться зустрiчi з ним. Злива з часом помiтно вщухла, на дорозi повиднiшало, вона вiдкрилась кудись аж до пiднiжжя темних, що низько пропливають над лiсами та дюнами, хмар. I своїм нестримним рухом, блискотiнням летючих незлiченних вогпiв вона тепер ще бiльше уподiбнювалась до якоїсь фантастичної рiки. Юнак, здається, тiльки зараз став до-тямлювати, де вiн i куди несе його цей важкий i суворий у своїй нездоланностi рух траси. Мовив тихо, нiби до себе: - Все життя людське - це, власне, рух... Рух до самотностi. I хiба є куди з цiєї траси звернути? Але ж Кет, вона таки, видно, для нього iснувала, хай навiть i в якомусь безтiлесному образi. Бо, припавши поглядом до лобового скла, вiн час вiд часу повторював кудись туди, в присмерки траси: - О Кет! Золота моя Кет... Лiда, що уважно ловила кожне слово подорожнього, раптом запитала, чи вiдомо йому, що сталося в Артмузеу-мi. Якийсь маньяк порiзав "Мадонну пiд яблунею"... Юнака це зовсiм не здивувало, адже такi випадки, на його думку, цiлком у дусi часу: у Римi вiд руки вандала зазнала пошкоджень навiть "Пiєта" Мiкеланджело... - Бо це вiк злочинiв, - додав вiн твердо. Тим-то вони з Кет вирiшили залишити цей часовий дояс, вийти з-пiд цього знака зодiаку й рятуватися втечею в краї iншi, омрiянi, де мудру тихоплинну рiку осяває мiсяць молодий, схожий рогами серпа на iкла дикого слона-елефанта! Осяває води нiчнi i теплу родючу тишу полiв, де й вони з Кет нарештi почують срiблястий смiх-щастя, створять свою власну оазу нiжностi й любовi... Над трасою все ще нависають цiлi турми хмар, звиро-ваних, неспокiйних, раз у раз осяюваних грозовими розрядами. Юна супутниця наша, котрiй хоч i доводилось бачити в iншiй пiвкулi справжнi тайфуни, зараз за кожним гряканням грому, при спалахах блискавки злякано щулиться, її, мабуть, тривожать i цi турми хмар, низько навислих над трасою, i потужнi сполохи грозового свiтла iз-за вугiльно-темного лiсу, пiд час яких вся споруда неба, здригнувшись, мовби коливається, набуває погрозливої хисткостi, принаймнi в нас таке враження, що вiд кожного сполоху небо тремтить. Лiда час вiд часу кидає крiзь заднє скло короткi погляди на трасу, i нам зрозумiлi цi її озирки: дiвча хоче упевнитись, чи нiхто за нами не ув'язався. Для дипломатських дiтей стало майже звичкою бути весь час у напрузi, i Лiда в цьому не є винятком, вона теж, подiбно до iнших, уже принатурилась до того, щоб жити в станi напнутих нервiв, постiйної настороги, частiше, нiж звичайно, озираючись, до чогось прислухаючись. Ось i зараз, нахилившись до Заболотного, питає стишено: - Вам не здається, що за нами хтось таки ув'язався? Заболотний поглядає в дзеркальце, де вiдбивається дорога. - Нiкого, Лiдо, - каже спокiйно. - Цього разу лише звичайний потiк машин. Супутник наш раптом, мовби когось загледiвши, просить Заболотного зупинитись. Машина, виведена з потоку, вклякнула край полотна. Хлопець подякував i, пiдiбгавши свою хламиду, з винуватою усмiшкою вислизнув на узбiччя траси, хоч поблизу не було жодної живої душi, не виднiлось нiчого, крiм лапатої теменi сосен. Калюжi, мокрi кущi, звихренi вiтром, а трохи далi, мiж дюнами, купою брухту лежать для застороги водiям знi-Ьечепi машини... Не раз уже вони зустрiчались нам уздовж траси, ось такi купи строщеного залiза, їх навмисне не прибирають, бо то все застороги, все пам'ятники зруйнованим швидкостям! Лапата темiнь сосен, дюни i бiля iржавої купи брухту скулена - знов знаком запитання - постать з непокритою головою, в пурпуровiй хламидi... - Який вiн нещасний, - тихо сказала Лiда, знов щулячись вiд спалаху блискавки. Так i полишаємо його в тривожнiй темрявi край дороги, полишаємо з щемливим, гiрким почуттям. Як несподiвано виник був перед нами з сивизни дощової, так знову в розтанув у нiй, швидко розчинившись у вечiрнiм туманi, сам ставши туманом серед мокрих, темних лiсiв... XXVI Нарештi ми вихопились з-пiд зливи, i Заболотний натиснув, як вiд каже, на всю "железку": - Спробуєм наздогнати втрачений час! - Спробуй, хоча цього ще нiкому не вдавалось... Злива таки вiдчутно вибила нас iз графiка, проте за кiлька десяткiв миль дорога пiд шинами раптом зашумiла зовсiм суха, тут, виявляється, й не крапнуло, дощ потягло стороною. Ось тепер друг мiй дає собi волю: це вже не їзда, це полiт! За склом усе злилося вiд швидкостi й ночi. Таранимо темряву, безмежну, безформну. Летимо, вiддаленi вiд неї лиш оболонкою цiєї надiйної нашої "капсули", де панує затишок, жеврiє життя, й думка щось далi малює. Де вiн ночуватиме, той хлопець, що зостався в мокрих лiсах шукати свою любов? I чи iснує в природi ота творча надсила, яка могла б йому зараз допомогти в його становищi? Лiда пiдшморгує носом у кутку - плаче вона там, чи що? - Лiдо, ти чого? - Нiчого, це я так... Соню-сан згадала, у неї стiльки там зараз хвилювань... - Така натура, - каже мовби аж невдоволено Заболотний. - Доки ти в дорозi, все їй здається, що з тобою неодмiнно стався якийсь ексидент... I як ти їй звiдси поясниш, що затримала нас звичайнiсiнька злива, щоправда, зовсiм непередбачена... - Може, Софiя Iванiвна до наших пiде? Або в кiно? - Де там! Вдома сидiтиме, ждатиме хоч i цiлу нiч... Теж натура, як у тура... - I хоч каже Заболотний це майже суворо, однак у голосi його чути затаєну нiжнiсть. Взаєминами своїми подружжя Заболотних iнодi мене просто зворушує. За жартами, за iронiєю, за якимись навiть псевдосварками вчувається глибiнь справжнього почуття. Щораз помiчаєш, як вони дорожать одне одним, можливо, що це саме той випадок, коли доречно говорити про цiлковиту родинну злагоду, про гармонiю душ. Iнодi глянеш на них - такi, нiби вчора побралися, хоча мають двох синiв, як вони кажуть, легiнiв, обидва зараз на Батькiвщинi: старший - курсант морехiдки, а менший навчається в школi-iнтернатi для дипломатських дiтей, ще рiк - i теж матиме атестат зрiлостi... Заболотнi тут уже завершують належний їм термiн перебування i в цi двi живуть надiєю, що незабаром бути їм удома, де, як Заболотний час вiд часу похваляється, вiн здiйснить нарештi свою давню мрiю - стане бджолярем з науковим ухилом, а Соня буде при ньому асистенткою. Одне слово, жде їх нектарна iдилiя, про яку добре вiдомо й цiй Лiдi Дударевич, чия пiдтримка фантазiям Заболотного забезпечена вже хоча б тому, що йдеться про домiвку. А дiвчинка гостро, навiть чи не з бiльшою гостротою, нiж дорослi, переживає розлуку з рiдним краєм, а бабусею, чиїх ласк навiть при бажаннi не можуть Лiдi замiнити всi її покровительки тутешнi. Якийсь час Дударевичi мешкали в готелi, населеному переважно людьми похилого вiку, привiтними, чепурненькими бабусями, котрих сюди спроваджують їхнi дорослi дiти; тож у цьому готелi лагiднi бабусi самотньо й доживають вiк в умовах пансiонних, здавалось би, цiлком терпимих. Люди середнього достатку, вони не почувають особливої матерiальної скрути, але ж постiйна самотнiсть, ця туга, ця вiдсутнiсть рiднi! На схилi вiку, в пору критичну - i ось так! Життя без онучат, без дитячого товариства, життя без нiкого... На дипломатських дiтей цi пансiоннi люди просто полюють, пiдстерiгають iз своїми ласками, коли малi повертаються зi школи, щоб наблизитись до них, погладити по голiвцi, щось запитати... "З якої країни ти? Хто твiй тато, хто твоя мама?" Не раз Лiда чула на своїй голiвцi доторк сухенької, теплої чиєїсь руки, бачила перед собою незнайому згорьовану людську старiсть з неудаваною добротою в очах, i щоразу їй було - невiдомо й чого - соромно, нiяково й боляче вiд ласки цих зовсiм стороннiї для неї людей. I ось тепер, признавшись раптом вам, як вона старалась iнодi уникати зустрiчi з тими готельними чистенькими бабусями, Лiда, певне, за-пiзнiло шкодуючи, аж зiтхнула: - Софiя Iванiвна мала рацiю, коли казала, що то я недобре робила! Тепер я розумiю, треба було iнакше... Бо то ж вони вiд самотностi пiдстерiгають нас, дипломатських, щоб ткнути цукерку чи погладити тебе по голiвцi, як рiдну онуку. Образ Заболотної, видно, зараз не полишає Лiду. Згадавши якийсь випадок, дiвчинка взялась виображувати досить дотепно, як одного разу, доручена матiр'ю Заболотнiй, вона летiла iз Сонею-сан iз Токiо i якого тодi страху набрались вони обидвi, коли лiтак їхнiй потрапив у грозу: ото був ексидент! У салонi стало зовсiм темно, тiльки блискавка б'є раз у раз... То споночiє зовсiм, то знов за iлюмiнатором блись! блись! по всьому крилу. Пасажири були охопленi жахом, а найбiльше перелякався тодi їхнiй сусiд, кругленький такий бiзнесмен iз Гонконгу, неборацi здалося, що вiд удару блискавки вже загорiлось крило... - А Софiя Iванiвна, хоча й сама тремтiла з переляку, одначе так смiшно його приспокоювала: "Пожежi не може бути, сер, я знаю, адже в мене чоловiк льотчик!.." - Сильний аргумент проти блискавки, - усмiхнувся Заболотний. - Летiти крiзь грозу - це справдi моторошно, - розповiдала Лiда. - Вiдтодi лiтати боюсь, а проте якби оце рейс додому - згодилась би хоч зараз... Швидше б уже до своїх! А там Крим, Артек... Кизиле Петровичу, вам у дитинствi доводилось бути в Артеку? - Далеко вiн був тодi вiд Тернiвщини. - Ах, мiстер Кирик... Скрiзь були, все бачили, а з Артеком розминулись. - Що вдiєш... Швидко ми тодi з артекi'вського вiку виростали. - Пригадую, ще до школи завдавало менi клопоту одне питання: що буде, коли всi люди повиростають? Коли всi, хто є на землi, стануть дорослими? - О, то було б жахливо. - По дорозi в Артек, Кириле Петровичу, ми неодмiнно заїдемо глянути на вашу Тернiвщину, - iлi ж iз Сонею-сан обiцяли менi... Запрошували навiть на свою майбутню пасiку... - Слова не ламаєм. - Я просто мрiю глянути па вашу солов'їну балку, па бiленьку вiллу Заболотних у вербах пiд кручею. - Вiлла, правда, не з паркетами - з глиняною долiвкою. Зате долiвка в нас там татарським зiллям та осокою притрушена... I хоч моря нема, i калабанi повисихали, ало повiтря! Пий не нап'єшся!.. Ах, Лiдо, Лiдо... - Нi-нi, я мушу там побувати! - Неодмiнно побуваєш. Хай би й справдi побачило дiвча Тернiвщину, та ще такою, як вона постала нам iз Заболотним в один iз останнiх наших приїздiв, у цвiтiннi садкiв, з повiтрям, мабуть, найчистiшим у свiтi... Вийшли ми тодi з ним у поле, вдихнути того повiтря на повнi груди й перезирнулись: - Ах, дихати б i дихати! Нiде такого нема... - Принаймнi для нас... Вливається в груди само життя... Того дня постала очам i степова дорiжка, що свiтилася нам колись червоними яблуками, розкладеними на стовпчиках. А серед степу, в тому ж самому вибалку, хутiрець тополями вигнався, стрункими, високими, як тодi. Ще в селi нам сказали: - Яворову балку навряд чи впiзнаєте... Таке то, мабуть, мiсце живуче: пеньки кiлька лiт стирчали пiсля Ро-манового садка, при нiмцях там хворих коней дострiлювали, а тепер знову на тiй Романiвщинi цiлий хутiр вирiс... Правда, зветься iнакше: польовий стан або табiр. Осiдок наших механiзаторiв. Не могли ж ми те мiсце не провiдати... Табiр як табiр: помiж тополями просторе подвiр'я, самохiднi комбайни, чекаючи жнив, вишикувались, мов для параду; пiд довжелезним навiсом теж повно всякої технiки, що їй ми вже й назвиськ не знаємо. А далi, спускаючись аж у вибалок, бiлiє цвiтом весь обкипiлий садок! Тихий, повен сонця, i бджола десь у суцвiттi гуде... - Кириле, де це ми опинились? - Справдi - де? Чи не сниться нам бджолиний вiолончельний цей гул i сонцем залите святкове тихе цвiтiння, таке тихе, що й пелюстка не впаде? I нiде нiкого. Лише ластiвки змигують, прошивають подвiр'я сюди й туди, десь у них гнiзда пiд навiсом i пiд хатою теж, хоча хата - це, власне, цiлий будинок, удвiчi, мабуть, бiльший за ту оселю, що колись стояла на цьому мiсцi й привiтно впускала нас, заснiжених, коли ми з звiздою приходили вдосвiта сюди щедрувати... Тiльки вiкнами й ця повернута до слободи, до сонця, а вподовж побiленої стiни аж на край хати тягнеться квiтник, цiле лiто тут палахкотiтимуть троянди - червоний, як жар, "майор Гагарiн" i незрiвнянна жовто-золотава, цвiту сонця, з цiлою гамою вiдтiнкiв-барвинок "Глорiя Дей"... Та ось iз глибини садка, з того сяючого цвiтiння, пригинаючись пiд вiттям, з'являється постать карячконога, у теплiй, незважаючи на спеку, фуфайцi, з берданкою на плечi, якоюсь недоречною серед цього цвiту, серед безлюддя й тишi, де лиш бджоли бринять... Недовiрливо, згинцi, iнодi струшуючи на себе пелюстковий цвiт, прямує назустрiч нам ця постать, похмура й чiпка, з обличчям еллiнського сатира, в якому, одначе, для нас є щось знайоме. Та це ж Мина Омелькович! Iзсохся, поменшав, але навiть не посивiв, став сiро-бурий якийсь... - Я вас iз садка давно примiтив, та навмисне себе притаїв: ану, думаю, що вони будуть робити? - каже вiн, коли ми вже сидимо всi втрьох у затiнку на верандi. - На весiллi гуляли? Знаю, знаю, Ялосоветка сина женить, тiльки мене покликати забули... Коли старший братан твiй, - спозирнув Мина Омелькович на Заболотного, - дочку вiддавав за агронома, то догадались-таки й Мину гукнути, а цi молодята... Та я й не пiшов би. По-перше, що пост цей нi на кого кинути, хоч воно, звiсно, комбайна пiхто не вкраде, а головне... Насмiшкуватий у тебе племiнник, Ки-риле, в "Перець" би йому писати. Та, правда, ти ж i сам такий, всi ви. Заболотнi, зроду насмiшники... - I раптом з-пiд острiшкуватих сiро-бурих брiв не по-старечому гострий погляд на Заболотного: - Невже ти й справдi бiльше десятка мов знаєш чужих? - Не лiчив. Може, й знаю. - Ану забалакай до мене по-якомусь, - пожвавiшав Мина. - Забалакай, щоб я нiчого не зрозумiв! Якоюсь найнезрозумiлiшою мовою до мене заговори! Заболотний, усмiхнувшись, заговорив. Двi-три фрази було сказано бенгальською чи, може, мовою хiндi. Мина вислухав уважно, оцiнливо: - Ала-бала, а все-таки мова... До чогось дотумкатись можна. "Русi, хiндi - бхай, бхай..." А менi, бач, не випало вчитись. Уже дорослим звернувся був до Андрiя Галактiо-новича: "Навчiть мене вищої математики!" А вiн: "Нащо тобi вища, коли ти й нижчої не вскубеш..." Навiдрiз вiдмовився Галактiонович тодi зi мною возькатись, не злюбив вiн мене, не знаю й чого... "Апостол руїнництва" та всяке таке... А який з мене апостол? - Одначе в скрутну хвилину саме ж Андрiй Галактiонович дав сiлькоровi Оку притулок у нас на "Камчатцi", пам'ятаєте? Коли жiнки збунтованi за вами гнались? - нагадав йому Заболотний. - Якби не вчитель, ох начу-били б вони вас тодi! - Начубили б - мало сказати... Розтерзали б на смерть, - уточнив Мина Омелькович. - Летiли ж цiлим табуном тi вiдьми розлюченi... Добре затямилась нам та сцена, коли вчитель, перегородивши дорогу збуреним жiнкам, став тодi па дверях: "У класi нiкого нема, самi дiти!" А Мина в цей час пiд задньою партою з в'язкою ключiв у руцi трясеться... Ми пiсля того навiть з докорами до вчителя пiдступали: ви нас правди вчите, а самi ж неправду сказали? "Сказав, дiти, ваяв грiх, зате людина жива". - Того дня Андрiй Галактiонович, може, й життя менi вберiг... - розмiрковує Мина. - Зате пiзнiше, коли ми з ним за колючим дротом опинились, не раз i я його виручав. Якщо макухи чи буряка сирого десь роздобуду, то все на двох, навпiл... Горе, воно хоч кого навчить: чи темного, чи вченого... Жаль тiльки, що, коли вже з ярмарку йдеш, наздоганяє тебе ця твоя вища без нижчої математика... Неквапом зануривши (Мина вживає тепер сигарети з фiльтром), вiн кидає вивчальний позирк то на одного з нас, то на другого. - А ти? - звертається до мене. - Все за чистоту рiк i морiв борешся? Борись, борись - добре дiло. Бо гесiвське море он жабуринням уже заростає, риба дохне, вода гниє. Сморiд аж у Тернiвщину чути... Стiльки сiл та угiдь позатоплювали, а толку? - Куди ж сiлькор Око дивиться? - запитує Заболотний. Мина всмiхається вперше. - Жартуни. А що не забули провiдати Мину Омельковича, за це хвалю, - каже вiн i знову звергає на те, що його, видно, муляє: чому небiж Заболотного не покликав його на весiлля. - Всiх дружкiв-механiзаторiв звiдси забрав, нiкого не забув, а Мину, бач, не догадавсь. Сиди собi тут, дiду, марево сторожуй, - киває вiн у степ на марево, що бiжить i бiжить попiд обрiєм. - Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди вiн їх жене, а звiдки?.. Багато незрозумiлого в свiтi. Клiмат увесь мiняється, а чого? Про людей i не кажу. Гуляють ото весiлля без мене - хай. Та тiльки обидно. Увесь рiк при них, при механiзаторах, а дiйде до весiлля... та хай. Отак i сидиш забутий у степу цiлiсiнький день один, як палець, нiхто теб.е тут не бачить... Зате я звiдси бачу всiх! I голову й заступникiв! Хто бухенький проїхав дорогою, хто вночi в лiсосмугу котрусь iз токових повiв... Усе бачу! - Впiзнаєм сiлькора Око: не дрiма... Ще ж, мабуть, пишеться? - Сiлькор Око, хлопцi, одписав своє. Тепер вiн частiше у вiчi правду рiже навiть начальству - i великому, й малому. Через те й не всюди бажаний вiн... Нiчого не кажу - механiзатори, хлопцi вони путящi, i небiж твiй, Кириле, цiлу весну з трактора не злазив, назасiдався на своєму тронi так, що, мабуть, i штани болять. А от шаноби до старших - цього б йому не завадило пiдучитись... Як тiльки зберуться пiсля роботи ось у цьому таборищi ляси поточити, так i чую: а де ж це наш довгожитель? Мабуть, знову перед телевiзором заснув? Хоч би розказав якусь казочку про свої заслуги!.. Казочку, чуєте? Вони, молодi, вважають, що життя Мини Омельковича то казочка, що людина вiн без заслуг. Казна-що мелють язиками! Нiби Мина цей гирями кидав, та ще в кого, в Романа Винника, свого ж односельця. I рушники нiбито у нього iз стiн постягав, i тканий обрус поцупив... Все мiшма в них, як у Клима Подового. А не було ж цього? Кому, як не вам, знати, хлопцi... Та ви менi хоч би довiдку написали вiд себе й печаткою в сiльрадi засвiдчили: не було, нiчого не було! А то ж народ пiшов... цигарку в зуби, перекивну-ться й знову: розкажiть, Омельковичу, веселу оту iсторiйку, як баби в хомутi вас по селу водили... Це воно їм треба? - Молодь любить жарти. - Добрi жарти. Рiдний син - i то якось пiсля чарки давай шпиняти: а ви, тату, тодi таки дров наламали, кого слiд i кого не слiд - пiд одну графу пiдвели... Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих лiт. Тут Минi є чим похвалитись: не пiдвiв його син. Усi цi роки для Гришунi минали на Далекiй Пiвночi, працював вiн там як радист високого класу, на островах зимував, де нiч по пiвроку, де тiльки пурга свистить та бiлi ведмедi провiдують тебе. Але навiть бувши i в тих краях, Гришупя нiбито цiкавився, чи не натрапить десь там на слiди Романа Винника, аж з незрозумiлою впертiстю дошукувавсь звiстки про нього... "Дався ж йому той Роман", - сердито каже Мина Омелькович. Запитуємо, що вiд Гришунi чувати, бо додому вiн багато лiт не навiдувавсь, щоправда, збирався, як пiде у вiдставку, повернутися, може, й назавжди в рiднi краї... тож чи не передумав? - Та вже вiн тут, пiд боком у Тернiвщини, - веселiшає Мина. - В озерянськiм радгоспi прилаштувався з усiєю своєю капелою. I знаєте, яке собi дiло знайшов? - На радiовузлi? - От i нi. Бджолами захопився! Хто подумав би... I зараз оце на бджолярськi курси поїхав у Гадяч, а бджiлки його тим часом у нашiм садку пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть. Ми вслухаємось, i нам справдi здається, що ми чуєм золоте гудiння з-помiж вiття розквiтлих яблунь, наскрiзь прогрiтих, розморених сонцем... А десь iз села долинає гупотнява барабана, чуємо музику, спiви розлогi - видно, весiлля вже вибурхнуло на толоку. - Таки спiвають, - звертаю увагу Мини Омельковича. - А ви ж казали колись... - Що казав? - I вiн раптом осiкся. Змайнуло, може, i йому в пам'ятi, якi сварки виникали в нього на толоцi з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи на чатах духовностi, завжди першим нападав на Мину безстрашно: - Дзвони поскидаєш, хори потрощиш, а спiвати де? - Не спiватимем! - лютивсь тодi Мина. - Нiхто не спiватиме! Плакатимуть усi, хто елемент!.. I ось спливли лiта... - Спiвають, та ще як, - каже Мина, дослухаючись в Тернiвщину до весiлля. - Може, в чому i я помилявся, - хто без грiха? Кобила на чотирьох i та спотикається. Кому пiд силу передбачити все, як воно буде? Ось i вiн, - Мина скидає оком на Заболотного, - коли падав iз-за хмар на Вузловiй, думав, певне, амба вже йому, кришка "серед столу широкого", а бач, вiн там ще й долю свою знайшов. - Це Мина Омелькович, ясно ж, має на увазi Софiйку. - Чи й зi мною: Романовi тi бджоли менi в печiнках сидiли, терпiти їх не мiг, а рiдний сип тепер, будь ласка вам: бджолярує! Хiба ж не насмiшка долi? Запевняє, що на диво розумно та справедливо вони живуть, навеснi, як ослабнуть, то одна одну годують - ви вiрите, що може бути таке? - Мiж бджолами може, - усмiхається Заболотний. - Нi, я вас серйозно питаю... Як це вдається вгадати їй, з якої квiтки брати, а з якої - нi? Або чому, хоч най-далi летить, а не заблудиться? Ми вже помiтили, що Мина нинiшнiй бiльше тепер запитує, раз у раз вдається до питальної форми, хоч ранiше сам без вагань давав Тернiвщинi категоричнi й остаточнi вiдповiдi на всi питання буття. - Таке ж мале, нiхто його не вчив... А щоб отак триматися мiж собою, в бiдi одне одного виручати - ну звiдки в ньому таке поняття? - Вченi кажуть: iнстинкт, - весело пояснює Заболотний. - Ти все жартуєш, - недовiрливо позиркує на нього Мина Омелькович. - Правда, в тебе робота така... Вашому братовi так i треба, щоб не розгадали, де всурйоз, а де в жарт... А моя робота проста, хоча теж не без культури. Маемо ось у цiй хатi червоний куток... львiвський телевiзор, газети, радiо... I шашки - тiльки грати з ким? Хоч сам iз собою грай, якщо на весiлля тебе забудуть покликати. Ноль уваги на тебе. Бо для них ти вчорашнiй, живе скопаемоє... Ти їм смiшний. А якби Мина хутори не позносив, межi не розорав, - де б вони теперiшньою технiкою розмахнулись? Не з нiчого ж це все виникло: гонам краю нема - вiд неба й до неба... Найкраще "аврора" тут родить, - в жнива бурти як наллють - подивитися любо. Коли стою перед таким буртом уночi з оцiєю берданкою, не раз, буває, пригадається, як лободу їли та зеленi колоски стригли... Згадаєш - i аж душу тобi стисне. О, скiльки, хлопцi, за ночi сторожування всього тут передумаєш... - Мина Омелькович раптом нахиляє до Заболотного голову:- Ось ти, Кириле, знiми з мене картуза. Знiмай, знiмай, не бiйся! Зняв Заболотний той картуз, вигорiлий, пропотiлий, що служить Минi, здається, ще з тридцятих рокiв. - Ну що там? -запитує Мина. - Лисина. - А вiд чого? Вiд задумливостi, хлопцi. Бо й хмарина десь у небi пливе, а ти думаєш: де вона була? Що бачила? Як там люди за морями живуть? Потiм вiн показує нам своє таборище. Постануть перед нами й телевiзор величезний у червонiм кутку, i вишикуванi в шафi томи енциклопедiї, що їх Мина нiбито пiдряд усi читає, i чепурно застеленi лiжка, де в негоду ночують зморенi працею люди, тi, що зараз на весiллi витанцьовують, забувши про одного довгожителя, котрий стереже тут польове їхнє стiйбище. Оглядаєм усе: i садок, що розбуявся на тому мiсцi, де щось iнше колись родило, де смаглява краса чиясь зустрiчала в росi свiтанкову зорю; побудем унизу бiля вiдродженого ставка, схожого на той, де щозими Надька, розчервонiвшись, полотнянi "ризи прала"; мовчки постоїмо бiля колодязя, що хоч i без журавля, з коловоротом та ланцюгом, але вода в ньому з дубового цебра така ж солодка, свiжа, як i тодi. Бджолу послухаєм. Пахощi цвiту вдихнем. Вечiр спадає над степом, ластiвки змигують у призахiднiм сонцi, а вiд Тернiвщини ще чутнiше долинав гомiн весiлля... Ой у полi криниченька, там холодна водиченька!.. Серед саду зупиняємось, серед бiло-рожевих, наповнених сонцем та бджолами суцвiть. Не хочеться звiдси йти, з усiм цим розлучатись. В iм'я чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди бринить? Що за сила тут пробивається крiзь саму вiчнiсть життя, крiзь розмаїття його видозмiн? Бджолята гудуть, гудуть... Все тут заспокоює душу, пробуджує в нiй жагу жити i жити, бути на цьому прекрасному свiтi завжди. Аж до шляху проводжає нас Мина Омелькович. Ще пристоїмо й тут перед тим, як iти догулювати весiлля. Звечорiло вже. Повiтря тепле, запашне. Визорилось небо. Зiрка покотилась десь на Тернiвщину, в балку... I ще впала одна... - А ця десь за Латишевою горою... Котилася ясна зоря з пеба Та й упала додолу... Минi Омельковичу, видно, нiяк не хочеться вiдпускати нас. Признається, що часом сумно йому буває тут без людей, надто ж восени, як вiтри зашумлять, а ночi такi довгi... I ще вiдкриється нам, як у роки окупацiї все з острахом ждав, що повернеться з безвiстi Винник Роман i стане зводити з ним порахунки, спитає за того сича руїни, зловiсного птаха ночi, що колись тут на його хату сiв... Iнодi верзлося в уявi, як темної ночi поведе Роман нещасного Мину до невикорчуваних пенькiв на мiсце колишнього садка, тикатиме носом у тi пеньки, а потiм у занехаяний колодязь штурхне... Нiчого подiбного не трапилось, а натомiсть прилучилась Минi пригода, що й досi мучить його: просто загадка, вiн нiяк не може її розгадати! Було це, як уже визволення в Тернiвщину прийшло i котроїсь там осiнньої ночi польовий госпiталь, рухаючись за фронтом, прибув з Вигурiвщини й зупинився в нашiй слободi ночувати. Дощ, бездорiжжя, з житлами тiснота, пiшли пiд госпiталь i хати, й повiтки, що їх не встиг при вiдступi ворог пiдпалити, - довелось навiть на толоцi розкинути армiйськi брезентовi шатра. Мина Омелькович, який ще не викашляв табору й хорував на очi, вирiшив звернутись до фронтових лiкарiв, може, чимось зарадять. Пiшов до них на толоку в найбiльше їхнє шатро, освiтлене гiльзами з гнотом, i сталося так, що лiкарка, якiй випало очi Минi закапувати, пiд час процедури запитала раптом: - А де тут у вас Винники жили? Запевняє Мина, що, єй-же-єй, так i запитала, вiн трохи iз стiльця не впав з несподiванки, чи перестраху, чи не знає й вiд чого, коли вона ось так запитала. - А чого це вас iнтересує? - здолавши страх i розгубленiсть, запитав i вiн у лiкарки. - Просто так, - вiдповiла вона. - Хотiлось би глянути на те мiсце... У вас його тепер нiбито звуть Романiвщи-ною? Закляк, аж мову йому тодi вiдiбрало, ждав чогось страшного, так принаймнi запевняє Мина тепер. Що то була за особа? У погонах i в гудзиках уся, струнка така молодиця, чи пак вiйськова жiнка, в чобiтках i в пiлотцi, i коса на потилицi тугим вузлом закручена, ну чистiсiнько, як у тiєї... Косу чомусь вiн найперше помiтив, хоча й очi сльозились. Не посiкло, видать, горе, не об'їли отi самi... Минають роки, а вiн досi терзав себе думкою, хто ж вона була, та лiкарка фронтова? Бо дарма що нiч стояла, хоч око виколи, i грязюка - ноги по витягнеш, однак лiкарцi забаглося раптом, щоб Мина повiв та показав їй теперiшню Романiвщипу... До смертi чомусь вжахнувся Мина тодi, уявивши, як веде вiн у темряву ночi осiнньої жiнку з револьвером, щоб показати їй те пустище, де лиш кiлька пенькiв стирчать пiсля всiх бур, що тут пронеслись, пiсля того, як сич руїни сiв уночi на Романову хату! Уявив, як ходить ця жiнка у своїх чобiтках серед неiснуючого садка, як дослухається до чогось у глухiм опiвнiччi, в слiпiй темрявi, а потiм раптом до свого проводжатого: "Так це вам треба дякувати, Мино Омельковичу?" На щастя, виручила тiєї ночi Мину тривога, не випало йому зробити лiкарцi тяжку ту послугу: дано було команду по госпiталю негайно збиратись, надiйшов наказ до ранку бути вже бiля Днiпра, бо звiдти гуло, гуло... А краплi, що їх лiкарка тодi для нього не пошкодувала, виявились просто цiлющими, прояснився Мипi зiр, i навiть зараз вiн за версту годен розпiзнати, хто там їде або йде по шляху. - Так хто ж, по-вашому, вона могла бути, нiчна ота лiкарка? - допитується в нас Мина Омелькович неспокiйно. - Що коси клубком з-пiд пiлотки, як ви, хлопцi, гадаєте, хто? Мовчать хлопцi. Слухають лiтак, що десь високо мiж сузiр'їв iде, рiвно проорює небо. - Чи ви ще ж зайдете перед вiд'їздом? - запитує Ми-па, коли ми встаємо, щоб iти, i в голосi його вловлюєм нотки улесливi, зовсiм для нього не звичнi. - Постараємось, - каже Заболотний. - У вас тут гарно, - додаю я. - Здається б, i пе покидав цього райського куточка... - Вдень жарко, а ось уночi! - жвавiшає Мина. - Одна, живучи там, де бiлi ночi, i навiть добре живучи, якось сказала: скучаю за чорними ночами України... Може бути таке? - А чому ж нi... Напередоднi вiд'їзду ми таки ще раз побуваємо з Кирилом у нашiм степу, не перестаючи тут усьому дивуватись. Ця Романiвщина, невмируща земля, чи хтось її заворожив, чарами наповнив, щоб вiчно вона так приваблювала до себе? Чи справдi на цьому мiсцi, як Мина каже, кимось "каша закопана"? Бо ж пустирищем була скiлькись лiт, з купою саману та з тернинням, де лиш худоба клаптi шерстi лишала, а зараз знову життя тут воскресло, вiдродилося, знов чиясь сила та любов пiднялися в небо гiнкими тополями!.. Просто, мабуть, мiсце таке вдатне, чимось i серед iнших чорноземiв примiтне, недарма ж на ньому й Роман свого часу око зупинив, i пiслявоєннi нашi трактористи теж, уподобавши цю мiсципу, саме її вибрали пiд польовий табiр. Спершу вагопчик стояв тут, давав пiд час осiнньої негоди нiчлiг трактористам, 6 зараз така добряча садиба устаткувалась. З теперiшнiх механiзаторiв нiкому, здається, не довелось бачити пiд цими зорями Романа-степового, для нових поколiнь вiн iснує скорше як особа напiвмiфiчна, як той, хто ходив колись тут у бджолинiй кольчузi, хто, оселившись серед степу, жив тут нiби за iнших формацiй та за iнакшого клiмату, розводив сад, пасiчникував, мав нiбито охоронну грамоту вiд усеукраїнського старости Петровського, а потiм пiд ту всеохопну бурю, коли iнших зносило, його теж пiдхопило й понесло, мов iз дерева осiннiй листок... Могла бути й "промашка", як дехто з старших визнає, та хiба, мовляв, великi подiї вiдбуваються без промашок? Переболiло цiй землi, перегуляла вона пустирищем, одначе життя бере своє, польовий табiр, виникши тут нiби з чиєїсь випадкової волi, пустив уже мiцне корiння; майстернi i житло механiзаторiв мають вигляд не тимчасових, а збудованих надовго, ластiвки гнiздяться охоче, виводять ластiв'ят навiть у майстернях серед грюкотняви, серед залiза. I садок розростається, дарує людям плоди, захищений, як i колись, тополиною стiною вiд шмагких польових вiтрiв. Склався новий осередок людського життя, де все стало iнакшим, де, може, незмiнними тiльки й лишились оця злива сонця, змиги ластiвок удень та нiчне лопотiння тополь вiд найменшого повiву... Серед механiзаторiв багато таких, що повиростали вже пiсля вiйни, i найстарiшою для них людиною в польовому таборi якраз i в Мина Омелькович, сторож iз стажем, доглядач тутешнього правопорядку. Нiби непiддатпий часовi, задавнений, анахронiчний, iснує вiн якось мовби напiвзабуте, i тi смаглiї крутоплечi, що сiдають пiсля роботи за столи, вдаються до нього здебiльшого, щоб пожартувати: - Ну як, дядьку Мино, вночi нiхто не душив? Крадiї не приходили? - А тiєї, з косами довгими часом не було? I випливе з тернiвщанського епосу давня переповiдка про ту красуню ворожбитку, що колись тут хлопцiв чарувана, - вдень ховається вiд людських очей, а ночами готує зоряну воду, з косами до п'ят блукав по садку, i мiсяць лоскоче пругкаве тiло молоде та перса, налитi сонцем, як двi соковитi грушi бергамоти... Саме й мають на увазi хлопцi її, коли питають: - Так не було тiєї, не навiдувалась при мiсяцi? Мовчить Мина Омелькович. А цi пожартували, i вже його нiби й нема, нiби вiн зовсiм вiдсутнiй, про наладку комбайнiв хлопцi мову поведуть, i лише згодом котрийсь знову скине оком на табiрного вартувальника i скаже, проймаючись мовби спiвчуттям: - Темної ночi лячно, мабуть, стерегти наше таборище, дядьку Мино? Коли нi зiрки в небi, нi живої душi в степу, еге ж, страх бере? Оскiльки людина з берданкою мовчить, то котрийсь iз механiзаторiв, нiби прийшовши на виручку, вiдповiдає за сторожа: - Страшно, доки не заснеш, а як заснеш, то нiчого... У жартах механiзаторiв вiдчувається певний прицiл, в такий спосiб вони мовби вiдплачують Мннi Омельковичу за ту постiйну хмуру зверхнiсть, з якою вiн ставиться до всiх, хто його оточує, бо для колишнього комнезамiвця навiть серед тих, хто красується на Дошцi пошани, авторитетiв нема, як небагато їх i з-помiж решти людства. Чомусь бiльше конфлiктами запам'ятались Минi всi тi, з ким вiн зустрiчався на своєму вiку. Винятком е хiба що бригадир механiзаторiв Iван Заболотний, брат Кирилiв, кремезний, хоч: уже й зовсiм облисiлий кадровий хлiбороб, котрий одним з перших тернiв-щап сiв на трактора ще до вiйни i зараз тут вожакує. Знатний чоловiк i в районi, i вдома, трудяга, хоч i з осколками в обох ногах. Мина Омелькович, здається, тiльки бригадира механiзаторiв тут i визнає, бо ж саме Iван час вiд часу з властивим йому спокоєм стримує хлопцiв, коли вони аж надто далеко заходять у своїх пересмiхах щодо Мини. Та варто бригадировi десь вiдлучитись, як одразу вступає в роль котрийсь iз жартунiв, найчастiше це буде син Ялосоветчин, Олекса, той самий, що без Мини весiлля грав, женячись на вигурiвськiй красунi. Чубань отряхуватий, охочий до всяких витiвок, почуваючи веселу пiдтримку товариства, вiн таки зачепить Мину Омельковича, вiчного свого опонента: - Товаришу Куцолап, а це правда, що колись люди тут i вашого духу боялись? Бо - рознесу! Бо - розтрощу! Амбарний замок на рота повiшу! Невже таким бойовим ви й справдi були колись? Отут уже Мина вибухає: - Шмаркач! Вершколиз! Що ти знаєш про те "колись"? А ви, пiдсмiхачi: чи кому з вас по спинi iстик ходяв? Вже й не знаєте, що воно таке iстик... А кого з вас куркудьська лють з обрiзом пiдстерiгала край дороги? Орете сидьма, сiєте сидьма, культурно - куди ж... Тiльки хто вам дороги вiдкрив? Десять рокiв штани протирали в школi, а так i не втямкали, що то означає: або - або!.. Притихнуть хлопцi, наче й присоромленi трохи, а втiм, навряд щоб надовго. Досi не в миру Мина з оточенням! За висловом однiєї з кухарок, до душi йому тут тiльки їжаки, що вночi вилазять на подвiр'я таборища погратися, - бiгають, похрюку-ють, шелестять пiд майстернею у бур'янах. Iнодi Миiiа Омелькович, як ось i зараз, впiймавши їжаченя, приносить його до столу пiд яблунею, де бригада обiдає, тикає писком у блюдечко з молоком: пий! - Бо ми як були малi, то молока й не пробували. Не те що теперiшнi... - Камiнець в город механiзаторiв. - Цi, знатнi, тiльки вершки й п'ють... Смаленого вовка не бачили... Зуби скалити навчились, а спробували б, як то воно голодних корiв учити ходити в ярмi... Як то з пухлими ногами цiлий день за плугом... А цi, вельможнi, бач, i обсiються, i обжнивуються, мотора не випрягаючи, з крiсла не встаючи... - На те й ен-те-ер, товаришу Куцолап. - Авжеж. Залiзний вiк. А про золотий поки що самi балачки лекторськi... - А коли ж, по-вашому, золотий настане, дядьку Мино? Що там коран з цього приводу каже? - Вiк золотий вибороти треба. - Вибороти - в кого? - В самих себе найперше. - О, це вже iнтересно!.. Мина Омелькович все тикає їжачка в блюдечко: - Ну пий же, пий... Однак їжаченя лише тремтить, не п'є, писочок пiд голки сховало. I тiльки сторож поклав його на землю, на хвильку Погляд одвiв, як уже й нема їжаченяти - зникло, наче його й не було. - Не вдалось вам його приручити, Мино Омельковичу? - Диким вирiшило зостатись... Не хоче мати такого тренера. Оприкрений Мина втечею звiрка. Походить, шукаючи, у розiмлiлих бур'янах пiд кузнею й вернеться засмучений: нома. Назавтра знову залишиться йому тiльки спека самотностi серед просторого цього подвiр'я, де всi будуть поратись бiля технiки, дзенькатимуть залiзом у майстернях, а тобi, сторожевi, мовчазним бесiдником лише й зостанеться отой високвстовбурннй дикий дельфiнник, по-тутешньому коров'як, що стирчить пiд кузнею серед лопухiв, - вiн дрiбними жовтими квiточками цвiте, весь стовбур облiплений цвiтом... Вдень цвiте, а як сонце зайде, то й тi жовтi очата його посплющуються: така природа. Дивиться коров'як на Мину, Мина на нього. Мiж пелюстками коров'яку бджоли невтомно ворушаться, порядкують: чиї вони? Невже справдi вiд сина з радгоспної пасiки залетiли сюди в гостi? Ось цей простий, без хитрощiв свiт i сторожує Мина, удень i вночi чатує це врiвноважене степове життя, що проросло на тому мiсцi, де воно колись корчувалось, ламалось, а тепер знов i зорями свiтить, i садом родить, i листям тополиним лопотить на свiтаннi... Коли мiсячно, тодi степ стає заворожений, а садок повниться чарами, ластiвки сплять усе повите сном, тiльки ти на ногах та зоряна вода з колодязя дивиться, не спить... Видно, знайшов себе Мина Омелькович в ролi сторожа нiчного, мабуть, важко й уявити йому себе поза духотою лiтнiх цих вечорiв та безмовнiстю ночей, без вiчних чвар iз кухарками, без жартiв механiзаторських, часом дошкульних, що крутяться довкола того, як вiп, Мппа, добре виспавшись удень у червонiм кутку перед екраном телевiзора, вечорами стереже любовнi шерхоти їжакiв та ще допильновує, хто з ким пiшов у лiсосмугу на побачення. Сцени ревнощiв, що час вiд часу вдираються в таборище з буйною силою, дехто пов'язує з недремнiстю колишнього сiлькора Ока, проте Мина це рiшуче вiдкидає, анонiмок вiн, мовляв, не пише, хоча й любощiв позашлюбних, тобто стрибання в гречку, покривати не збирається. А тим часом в очах бригадної молодi Мина Омелькович i сам не безгрiшний, бо ж помiчено, що вiн iнодi читає в садку книжку, що зветься "Коран". Для хлопцiв-механiзаторiв це, видно, приємне заняття: вести з Миною Омельковичем роздебендi на вiльнi теми пiсля роботи, з'ясовуючи зокрема, чому ранiше в дядька Мини бiльше кукiль на нивi родив та дереза з горба коси розпускала, а зараз ось вiн розкошує серед моря виведених селекцiонерами високосортних сильних пшениць, - цiкаво, чи з'ява їхня була кораном передбачена? Мина Омелькович, повечерявши, сидить край столу, на-пiводвернувшись вiд хлопцiв i нiби зовсiм байдужий до їхнiх iронiзувань. Та ось на подвiр'я в'їжджає дiвчина велосипедом, юпа поштарка, що привезла механiзаторам цiлу торбу газет i журналiв. Дiвчину звати Груня, вона в косах, туго заплетених, перевеслом покладених на груди, - кухарки милуються: тепер рiдко так носять, скорiш самi себе обтинають, стають як покритки... Для дiвчини у механiзаторiв завжди знаходиться жарт: - Кажуть, Грушо, коли ти народилася, Мина Омелько-вич пропонував назвати тебе їракториною... - Не наговорюйте на людину, не мiг Мина Омельвович так новонароджену зобидити, - заступається листоноша за старого, усмiхаючись водночас до всiх. Кожнiй людинi личить усмiшка, та, мабуть, найбiльше дiвчатам. Як цiй ось Грунi... Сама юнь вона, сама привiтнiсть та сонячнiсть - смагла, кароока, ще й з мушкою на щоцi... Як та, що в такi ж юнi лiта, в пору, коли б кохатись, викидалася з лiтака з парашутом вночi на цi снiгами вкритi степи i що її потiм пiд вартою водили по селах обледенiлих - упiзнавайте, чи ваша. Тисячi марок обiцялось тому, хто впiзнає, та нiхто не впiзнав... - Отже, Груню, дуже просто, могла ти й Тракториною стати... - Облиште, хлопцi. Майте ж пошану до ветерана, - соромить Груня механiзаторiв. - Самi колись теж старi будете... А табiрнi джигуни їй на це: яка вона гарна сьогоднi та якi правильнi книжки сюди постачає, та ще й цитатою на додачу: "Вона вся - жадання, нiжне, бурхливе, полохливе, смiливе, палке!.." - Невже для вас немає нiчого серйозного в життi, - докiрливо скаже дiвчина й далi захищає Мину Омельковича вiд дошкульностей жартунiв, бо хiба ж, мовляв, не Мина Омелькович оцi яблуньки та вишнi разом з вами садив i цiлими днями вичищав запустiлий колодязь, з якого ви всi тепер воду п'єте? Хiба не Мина Омеяькович, наш фундатор, був тут колись у дружбi з народним селекцiонером Романом-степовим, що потiм став вiдомим мiчурiнцем Заполяр'я? Аж за Полярним колом помiдори та огiрки в теплицях вирощує, без сонця, при свiтлi пiвнiчного сяйва! Вiдеречком, кажуть, землю з тундри носив, а таки свого досяг!.. Натхненне дiвча! Аж ми iз Заболотним, слухаючи таку версiю, тетерiємо з подиву... Що ми чуємо? Мина i дружба з Романом? Мина й колодязь? Мина i яблуньки? Проте, виявляється, в словах дiвчини якась доля iстини є, принаймнi щодо колодязя. Коли невдовзi пiсля вiйни виник тут польовий табiр, Мина перший збаламутився, все не мiг заспокоїтись, бо вода йому в бочцi привезена гiрка, Он у тому обваленому колодязi була куди солодша!.. Не-вдоволений на весь свiт, з сердитим бубонiнням день за днем витягував iз Романового колодязя всяку нечисть, йдавалось, нiчого, крiм грязюки, й не буде, а воно таки й чиста пiшла, джерельцем заблискотiло на днi колодязя саме життя, й вiдбилось у ньому блакиттю небо степове. Одначе про те, як видавав вiн грязюку на-гора, Мина чомусь умовчує, не почули про це вiд нього навiть тодi, коли пiд табiрними зорями залишились ми з ним самi, коли тiльки їжаки шарудiли в бур'янах та коники у вечiрнiй травi сюркотiли... Синi смерки розлились по степах, було тихо на землi, будо зоряно в небi. Знов стоїмо серед степу, де чиїсь пристрастi блукали задовго до нас, де мандрiвний Художник крокував сягнисто кудись, де невiдомi юнаки i юнки, палевi почуттям, ждали своїх коханих, ревнували, смiялись, любились, де й iншi, прийдущi, не раз ще звiдають хмелю кохання, жарких його чарiв... - Спасибi, що не забули ветерана, - сказав Мина Омелькович на прощання майже розчулено. - Живiть здоровi, хлопцi. Для нього ми були ще "хлопцi". А вiн для нас був як отой ворон, що живе триста лiт i всього надивився, все оком своїм увiбрав, про багато що передумав... Був для слободи i страшним i смiшним, був для неї втiленням чогось неминучого, шс стихiя, невдатностi, сатанинського духу руїнництва, пiдряд усе ладен був корчувати, ламати, а потiм якимось дивом сподвигнув себе аж на такi ось вчинки - плодовi дерева власноруч саджає комусь на цьому польовому станi або, ланцюгом оперезавшись, береться за цебро, опускайте, буду той нещасний Романiв колодязь чистити... - Затримаю на хвильку вас, хлопцi, ще хочу запитати про одне. - Мина зважується сказати, видно, для нього щось вельми важливе. - Буваючи по свiтах, чи не зустрiчали ви десь там нашого Миколу Васильовича? То ж який друг... Може, траплявся де? - Нi, на жаль. Нiде нашi дороги з ним бiльше не сходились... Розпливаючись у сутiнi теплого вечора, стоїть перед нами Мина Омелькович в тяжкому роздумi, мовби не бажаючи сприйняти нашу вiдповiдь. Бо ж, за його даними, декотpi з слобожан нiбито зустрiчали вчителя за Днiпром, уже в полковницькому званнi, якийсь час вiн, Микола Васильович Дух, навiть разом з нашими тернiвщапськими та озе-рянськими лежав у польовому госпiталi, в брезентовому тому шатрi, де серед польових хiрургiв пiбито була й та особа-женщина, що перед тим Минi очi закапувала! Кажуть, вилита була Винникiвна, така струнка, вигиниста молодиця, тiльки от коса вже переткалася трохи сивиною. Тож виходить, що запальний наш Микола Васильович i без ворожки-циганки суджену свою розшукав, хоч не пiд солов'їною вербою, а серед кровi та стогонiв, пiд шатром фронтового шпиталю, а доля їх таки звела. Таке враження, що Мина Омелькович стиха радiє, що доля виявилась до тих двох милосердною, хоч свого часу вiн би й проти долi постав, бо ж нiчого тим закоханим тодi не бажав, окрiм розлуки навiк. - Микола Васильович, ох, борець, ох, смiливець, ото тiльки й людини було, - каже Мина у захватi. - Геройська душа! А безсрiбник... Сам, як Iллiч, на восьмушцi жив, а з комор хутiрських для себе не взяв i крихти, хоч я iнодi й пробував намовляти, каюсь... В лютi морози, крiзь усi завiрюхи - в легеньких чобiтках, у шинельчинi... Отаких би, хлопцi, людей нам побiльше: менше бюрократiв було б, та крутiїв, та хапуг... - А спiвав як, - нагадує з почуттям Заболотний. - Соловей на всю область! - тихо засмiявся Мина Омелькович. - Недарма ж сороки нашi аж нетямились: артист, душохват!.. Пригадуєте, хлопцi, оту, що вiн найбiльше любив, що тiльки в мiсячнi ночi її спiвав... "Зелена дiброво, порадь, порадь мене, молодого", - здається ж, так? Ще якусь хвилю стоїмо край шляху, разом вслухаючись у безповоротний той спiв, звернений iз шкiльного вiкна до мiсячної ночi, до балок, наповнених маревом, а потiм уже настає мить розвiтання, й степовi синi смерки роздiляють нас. Нiчна автострада гуде. Над кермом обличчя людське. Втомлено опущенi плечi. Несвiжий з безсоння зiр чiпко стереже далечiнь. Менше й менше стає неподоланих миль. Час вiд часу мiсячно-блiдо обличчя водiя освiтлюється сигаретою, притомлена рука машинально увiмкне музику приймача, а то й сама людина вслiд музицi враз розполохає себе й iнших бешкетним погуком-спiвом - не з веселощiв, нi, - тiльки щоб розiгнати втому-дрiмоту. "Котилася зоря з неба та й упала додолу!.." XXVII Минає чимало часу, доки навстрiч нам попiд обрiєм випливає зорянiсть мiста й на пiвнеба встають фантоми хмарочосiв. Наближаються, грiзнiшають, свiтять загадками своїх незлiченних вiкон. Передмiстя зустрiчає нас задушним повiтрям, тут зливи не було, знову чад, смог, i хоч час пiзнiй, в ущелинах бiлдiнгiв рух i серед хаосу танцюючих реклам, як i вдосвiта, без кiнця-краю летять потоки машин, гуркочуть угорi по мостах та естакадах, вiражують на поворотах дорiг, вискакують десь iз-пiд землi i знов шугають у пiдземелля... Перед нами виникає тунель: всуцiль обличкований бiлим, повен свiтла, вiн увесь аж сяє, наскрiзне гуде лунким органним гудiнням, нiби спiвав хвалу своїм будiвничим. - Люблю цю чортову аеродинамiчну трубу! - вигукує Заболотний, коли ми опиняємось у тунелi, де нас мовби самим вiтром несе вперед. А там ще трохи, i ось уже затишна вуличка з пожежною каланчею, i постовий полiсмен, упiзнавши Заболотного, звично вiтається з ним, i, якби не жалюзi на вiкнах, десь iз верхнього поверху, мабуть, виглянула б до мого друга i його Софiя Iванiвна, або, як вiн каже, "нових часiв Ярославна з Н-ської стрiт..." ...Так i є: нi до знайомих "мiсiс Заболотна" не пiшла, нi спати не лягла, сидить за спущеними жалюзi, в товариствi невтомного на дванадцять програм телевiзора. Мабуть, з усiх дванадцяти каналiв проби зняла, доки дiждалась... Тендiтна, мов дiвчина, жваво схопилась Заболотному навстрiч i, заяснiвши очима, по-дiвочому нiяково тулиться йому до грудей. А за мить уже вiдсторонилась, лагiдно дивиться йому в очi: ану який повернувсь? I знову, як завше, коли ось так дивиться вона знизу вгору на свого Кирика, очi її враз наливаються сяючою, просто-таки небесною синявою... З усього видно, що сучасна ця Ярославна з Н-ської стрiт готувалась у належному виглядi зустрiти свого мандрiвника: чоласта голiвка гладенько причесана, бiлоснiжним шарфиком обкинуто плечi, па вiдкритiй шиї якась ще й цяцька... - Переживала? - I не думала. - От i молодчина... Даремно Лiда турбувалася. - А як Лiда витримала дорогу? - Мали в її особi надiйний контроль. - Дударевичi тут нахвилювалися за своє чадо! - (Дударевичi мешкають на два поверхи нижче). - Це ми помiтили, - каже Заболотний, - i вiн i вона - аж до лiфта вискочили приймати вiдважну свою мандрiвницю. - Уявляю, як намучилося дiвча... - А втiм, у дорозi не надокучала: має i розумець, i такт... - Ну, а Мадонна, яка ж вона? Побачити вдалось? - Що за питання, - упевнено каже господар. - То розповiдайте ж: яка? Заболотний, змружившись, мовби чогось дошукується в очах дружини, ще повних того синього сяйва... - В поглядi є щось вiд вашого... I така ж ясночола, - схилившись з нiби жартливою церемонiйнiстю, вiн вустами припадає Сонi до руки. Одначе й крiзь жарт почувається щирiсть цього поруху. - На всiх вас, женщин, чимось вона схожа... Бо ви таки створiння прекраснi. Якщо рiвняти з чоловiчою половиною людства, то ви, жiнки, без сумнiву, кращi за нас. - Аж коли збагнув, - всмiхається Соня поблажливо й звертається до мене:- А ви дорогою задоволенi? Для вас, певне, такi швидкостi незвичнi? Справдi, у яких швидкостях ми перебули цей день... Перебули там, де нiби самий час прискорює свiй бiг. Збожеволiле залiзо, згвалтований гудрон, чад, загазованiсть, непереборне, як наркотик, жадання гонитви... Як тут не очманiти? Супутниця наша, дивне оте дiвча, вийшло з машини зовсiм кволе, ледве дочалапало до лiфта - та й нас, дорослих, вiд втоми аж похитувало, - цi гони-перегони нелегко людинi даються. Ще й зараз голова менi гуде вiд дороги, вiд її напруг. Пора б уже йти, але Заболотнi не хочуть мене вiдпускати в готель, залишають ночувати в себе. - Ще ж вечеряти будемо, чимось вам знiмемо втому, - пiдбадьорює мене господиня. Доки подружжя зайняте на кухнi, я маю змогу на екранi телевiзора ще раз побачити мигцем показаний фасад Арт-музеуму, а за ним на зелених газонах кам'янi й чавуннi скульптури невiдомих митцiв, чую кiлька слiв також i про "слов'янську Мадонну", про те, що технiка, в якiй виконано портрет, виявилась загадкова, тутешнiм фахiнцям не знайома, тим-то ушкоджений шедевр буде вiдправлено на реставрацiю в Європу або навiть в Африку, на батькiвщину Фаюмських портретiв... Вимкнувши телевiзор, де екран уже заповнився пiзньою рекламою зубної пасти, знiчев'я розглядаю вiтальню Заболотних, цю iiо-своєму знамениту кiмнату, що знiмки з неї, мабуть, лежать не в одному сталевому сейфi... Он якраз над телевiзором висить фотографiя молодих льотчикiв, вона тут неодмiнно приверне вашу увагу: на фотокартцi, а також на шпалерах поруч неї проступають кiлька характерних продзьобин, як це буває на мiшенi, - то слiди куль... Мав тут мiсце випадок, що дикiстю, брутальнiстю викликав свого часу хвилю обурення не лише серед родин дипломатiв... Мiсiя давала того вечора офiцiйний святковий прийом, а це саме та подiя, коли матерям з малолiтками доводиться особливо клопiтно: треба подбати, куди на час прийому приткнути дiтей, i найчастiше виходить так, що опиняються вони такого вечора на квартирi Заболотних! Бо в Заболотної душа безвiдмовна, i Соня дiтей любить, i дiти горнуться до неї, - сусiди вважають, що в Софiї Iванiвни просто вроджений талант виховательки. "Крiм того, вона в мене ще й фiлософ, - жартує з цього приводу Заболотний, - для неї вовтузня з дiтьми - це не бiльше не менше, як зустрiч iз молодшим людством". А втiм, i Заболотному теж подобається, що їхня квартира час вiд часу перетворюється нiби в дитсадок, гомiнкий, щебетливий. Дитячою безпосереднiстю - ось чим найбiльше приваблює мого друга "плем'я молоде", цей щирий, славний народець... Якось вiн казав менi, що тiльки серед цього нелукавого народця по-справжньому й вiдпочиває душею, вибравшись iз дипломатичних джунглiв, де аа кожному кроцi чигають на тебе дволикi януси, потенцiйнi вiдступники, несподiванки вражаючих хамелеонних перетворень... Оскiльки ж Софiї Iванiвнi того вечора також належало бути внизу на прийомi, щоб разом iз спiввiтчизницями вiтати гостей, усмiхаючись, як ведеться, кому на повний усмiх, а кому на пiвусмiх, то дiти, зведенi матерями до квартири Заболотних, на якийсь час були залишенi самi: ось вам цяцьки, ось телевiзор, хай цього вечора ще вiн побуде з вами в ролi няньки... Все складалось гаразд, дорослi розважалися внизу, дiти забавлялися нагорi, одначе пiсля того, як цяцьки набридли, дiтям закортiло ще й, вимкнувши свiтло, пiдняти металеву штору жалюзi, щоб подивитись бодай трiшечки з вiкна цього високого поверху на вечiрнє мiсто: яке воно звiдси? Знайома каланча надокучливо темнiла по той бiк вулицi, за нею тяглися ландшафти дахiв, бескеття забудов, стирчали, громадячись у тиснявi, скелi бiлдiнгiв, ближчих i дальнiх, нижчих i вищих - безкраї камiннi джунглi губилися в темрявi з безлiччю однакових вiкон, за якими повно загадок, бо всюди ж там хтось живе... Ущелини стрiтiв унизу десь тiльки вгадувались, всюди напував камiнь, його застигле владне одноманiття... Пота-мувавши цiкавiсть, забувши про жалюзi, дiти незабаром повернулись знову до телевiзора i ще пе встигли розташуватись перед екраном, зчинивши веселу вовтузню за мiсця, як у цей момент незрозумiле дзизнуло щось над русявою голiвкою найвищої з-помiж дiтей Лiди Дударевич... Перша куля розтрощила вазу з квiтами, що стояла на телевiзорi, - бризнув увсiбiч осколками кришталь! - i цiєї ж митi дзизнуло ще раз - розсипалось в друзки скло фотографiї на стiнi. Що це? Звiдки? Меншi не встигли й второпати, як Лiда крикнула їм: - Додолу! Падай усi! I, звалюючи малечу, сама впала на пiдлогу теж. Вважається, що цим Лiда врятувала себе й iнших, саме що першою схаменулась, не розгубилась вiд переляку i не те щоб пе злякалась, а, як вона потiм пояснила, "не встигла злякатись"... Чотири пострiли було зроблено по дiтях, i тiльки чиєсь щастя було тут вiд них прикриттям, бо, як пiзнiш встановила експертиза, невiдомий терорист цiлився якраз у макiвки дитячих голiвок - їх вiн безперечно виразно бачив на тлi голубого екрана. Коли на скрик тривоги батьки, матерi вбiгли юрмиськом до квартири Заболотних, жалюзi вже знов були опущенi, свiтло ввiмкнуте, дiти, живi й неушкодженi, тиснулися на кухнi неприродно збудженим, майже веселим гуртиком, хоча в найменших, в їхнiх тороплених очах ще склянився жах. Не затримавшись бiля дiтей, Заболотний, як був, кинувся до вiкна й, вiдшарпнувши жалюзi, припав поглядом до провалля темряви, в якiй всюди тонули дахи, ледь помiтнi мiж скелями бiлдiнгiв... Зблiдлий, стояв тодi Заболотний i дивився, не ховаючись, в ту зловiсну прiрву, наче був певен, що по ньому стрiляти звiдти не посмiють. Безлiч дахiв, безлiч можливих бiйниць - iз котрої ж вели вогонь? "Кирику!" - з тривожним скриком дружина миттю опинилась бiля нього, один її рух - i важкi жалюзi з металевим гуркотом потекли вниз. "Навiжений!" - аж тодi злякано усмiхнулась вона, припавши до чоловiка. Так вiдтодi й живуть ось тут, зашторенi металом, мов заблокованi, живуть при вiчно опущених жалюзi. Вважається, що дiтвора вiдбулась легким переляком, тiльки Лiда пiсля того стала помiтно мовчазнiша, в очах в'явився смуток нерозвiйний... Батьки показали її навiть психоаналiтиковi, i хоча пiд час обстеження в станi її здоров'я не було виявлено нiчого загрозливого, однак мовчазнiсть, як i сум в очах дiвчинки, не зникли, вони стали для Лiди мовби її прикметою, тож коли вас тепер знайомлять з нею, то неодмiнно додають: "Оце ж та, що не розгубилась, що першою пiд час обстрiлу зорiєнтувалася, чим i врятувала себе й малят". Дiвча як дiвча, однак знайомi й незнайомi при зустрiчi чомусь розглядають її пильнiше, нiж iнших дiтей. Невiдомо навiть чому. Бо ж змiн нiяких з дiвчам нiби й не сталося, вчиться нормально, батьковi, якщо вiн квапиться, а мама вiдсутня, Лiда швидко приготує його улюблений стейк i допоможе пiдiбрати краватку в тон, чим Дударевич щоразу пишається перед колегами. Iнодi вiн навiть утаємничує доньку у свої службовi клопоти, тим-то й вона вважає, скажiмо, що татковi її слiд би вже надати вищий дипломатичний ранг i що взагалi краще б йому працювати "по квотi", бо там, де вiн зараз нарощує стаж, йому доводиться дуже й дуже нелегко. Має вона певне уявлення й про ЮНIСЕФ (Мiжнародний фонд допомоги дiтям), якому вiддає невсипущу енергiю Заболотний, i Лiдi часом спадає на думку, чому б i татусевi її не прилаштуватися в той ЮНIСЕФ, адже там, за Лiдиним спостереженням, люди працюють дружнiшi й веселiшi, нiж будь-де. Найвiдчутнiшої травми пiд час обстрiлу квартири Заболотних зазнало фото, колись подароване Сонi її майбутнiм чоловiком i яке вона вiдтодi возить з собою по всiх усюдах. Збiльшене, воно й тут звеселяло їй вiтальню, та й зараз, хоч i висить прострiлепе на стiнi, цiлком зберегло свiй первiсний весняний настрiй: четверо молодих у комбiнезонах льотчикiв, обiйнявшись, стоять веселою групою на польовому аеродромi, стоять по колiна у розквiтлих ромашках, заслiпленi сонцем, - клацнуто їх, видно, перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я цi усмiхненi соколи, i серед них у центрi Заболотний, ще зовсiм юнак. Вигляд хлопцi мають безжурний, руки вiльно лежать на плечах один в одного, - така славна вийшла група... Небагато хто знає, що з усiх їх доля пощадила лише Заболотного... Низом через увесь кут фотографiї розмашистий напис: "Запам'ятайте нас веселими!" I якраз над тим написом слiди куль. Соня, накриваючи на стiл i помiтивши, до чого прикута моя увага, сказала спокiйно: - Хотiла тi пробоїни пластиком залiпити, а мiй не доз-воля... Хай, каже, залишається, як є. Щоб нагадувало. Щоб не забували опускати жалюзi... Таке страхiття пережити. Мiй же бачив того кретина, - стишеним голосом додав вона згодом. - Спецiально їздив у полiцiю, щоб глянути... - Ти мав зустрiч iз тям негiдником? - запитую Заболотного, коли вiн, несучи вазу з фруктами, з'являється в кiмнатi. - Що воно хоч за тип? - Слиняве товстопике створiння, на хiмiї розгодоване... Цiлком сучасний подонок. Зi школи вигнали за тупiсть, читати ледь тямить, але на горищi, де виплодок цей розважався вiнчестером, крiм запасу набоїв, було знайдено ще й цiлi купи расистської лiтератури... - Наплодилося ж їх, - зiтхнула Заболотна. - Увечерi на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навiть серед бiлого дня до тебе може вчепитися якийсь патологiчний тип або звiдчаєний наркоман: осмiхом чемностi шкiриться назустрiч, а з-пiд плаща вже фiнку показує - монету йому дай, бо вiн гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти? - Принаймнi тримався вiн досить нахабно, - сказав Заболотний. - Навiть хизувавсь: зовiть мене терористом... Що це вiн стрiляв, не став i заперечувати. "Нащо ж ти стрiляв?" - "А хотiв зробити вашим малим комунiстам сепрайс!" - (Тобто несподiванку...) - "Для чого сеп-райс?" - "А так... Сепрайс, i все". - I при цьому гидка усмiшка дегенерата. - Звичайно, займатися б цiєю справою Дударевичу, а не Заболотному, - сказала Соня, - чи й хто iнший мiг би пiти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось вiдрядити в їхнi офiси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємнiше - туди неодмiнно вашого друга пошлють... - Нiхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав - вiн сам зголосився, - уточнює господар. - Отож... Бо йому найбiльше треба! Вiдмовитись вiн не вмiє! Хоч у пекло, а пiде правди дошукуватись... Скажiть, - вона усмiхнулась до мене раптом, - чи всi такi скаженi виростали у тих ваших тернiвщанських глинищах? Нiби докiр, а в словах її чую приховану гордiсть. - Довелось нам, Соню, пiдвозити сьогоднi одного хiпi, - певне, щоб змiнити тему розмови, став розповiдати Заболотний дружинi. - Злива, нiч заходить, а вiн, до рубця промоклий, стоїть на узбiччi, "голосує". - I ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пiчного в машину? - вжахнулась дружина. - Серед них же i вбивцi є! - Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближнiх не посягав. Просто людина-квiтка. Справдi, серед них є такi, що вважають себе квiтками. Нам випала квiтка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати... - Певне, ще один бродячий фiлософ? - Та схоже... В усякому разi хлопець не пустопорожнiй, - жвавiшає Заболотний. - Деякi його мiркування, безперечно, вартi уваги. Скажiмо, вiн вважає, що нам, землянам, потрiбен який-небудь сигнал iз всесвiту чи навiть з'ява позаземних пришельцiв - щоб нарештi нас об'єднати! В одне зiбрати весь генiй людства й поставити його на захист плаиети - ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине цiле i зарятує нас як рiд!.. Я в подивi дивлюсь на Заболотного: що вiн приписує тому хiпi? Не говорив же той чогось подiбного! А Заболотний, зрозумiвши мiй подив, весело приспокоюс мене: - Мiг, мiг той хлопець i таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому бiологiчному видовi пiсля ночей Брахманових... - Надто високi матерiї, - сказала Заболотна майже недбало, i думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрiлом квартири. - Що серед дiтей без жертв обiйшлося - це таки щастя, хоча за Лiду, правду кажучи, я й зараз не зовсiм спокiйна. Днями Лiда призналась, яким вiн їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замiсть пальцiв, сидить мiж скелями хмарочосiв i щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицiлу гвинтiвки... Погляд Заболотної мимовiль ковзнув по зашторених вiкнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час вiд часу тривожить тут не тiльки дитячу уяву... - Судили його? - питаю. - Неповнолiтнiй виявився, - каже Заболотний, - тим-то й покаранню не пiдлягає... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста замаї ерiлого. - Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночi, - вiдмахнулась i Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стiл з вечерею, щоб усе там було в неї iдеально. Господар тим часом заходився клопотатися бiля бару, вмонтованого в стiну, - видно, для нього це заняття приємне - чаклує над пляшками, як справжнiй бармен, кривдить лiд в келишки, з веселими нотками в голосi допитується в дружини: - Тобi сьогоднi що? Чистий джин чи джин енд то-нiк? - Це вiн вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому словi. - Менi тiльки "енд тонiк", - вiдповiдає дружина тiєю ж жартiвливою iнтонацiєю, i вони обмiнюються усмiшками, бо якесь, видно, тiльки їм зрозумiле значення вкладають обоє в це своє "енд тонiк". Є люди, бiля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутнiстю справдi зовсiм не обтяжуєш... Такi цi Заболотнi. Не пригадую випадку, щоб менi було прикро в їхньому товариствi, завжди вiдчуваєш, що ти тут бажаний, тобi радi, та я певен, що це мiг би сказати й будь-хто з їхнiх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто "енд тонiк", i менi приємно слухати навiть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарештi подав їм звiстку, - вiн у них мореходець i час вiд часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матерi згадалось, як вiн проводжав їх востаннє, - звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсiм один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає лiтаковi вслiд, i вже тiльки матерi дано впiзнати його - сонце суцiльною плямою лягло на юнацьке обличчя. - Менi здавалось в той момент, наче на всiй землi вiн там стоїть один-один... Як вартовий планети... Заболотний, вловивши присмуток у голосi дружини, хоче якось розважити її: - У сипа вус моряцький висiявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? - закликає вiн мепо в свiдки. - Втiшай, втiшай, - сумовито хитає головою дружина. - Пливуть лiта, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли... I вона з нiжнiстю глянула на чоловiка. - Посивiв ото як... Чи не рано ти в мене посивiв, соколе мiй? - Саме вчасно, - схмурюється Заболотний. - А ось ти як була, так i є чорноброва. - Не кажи, налiталась i я, -сказала притомлено. - Iнодi вже й спокою хочеться... - Ну-ну!-вдавано настрожив Заболотний. -Що за розмови: "налiтались"? Все в природi створене для лету! Он i хлопцi, - вiн очима вказав у бiк фотографiї, на своїх нестарiючих друзiв. - До цього часу в польотi... Людина летить, летить земля, летить всесвiт зi всiма своїми тай-нощами, i ми з вами, власне, лише частка цього вiчного лету, по-сутi загадкового, до краю нiким не осягненого. Навiть не вiдаєм: чи безглуздий вiн, чи, навпаки, сповнений найвищої мудростi, такої високої, що аж не доступної для нас?.. Летимо - i це є життя! - Додому хочу, - зненацька призналася Заболотна. - I чого б то? - вдавано дивується чоловiк. - Там всюди нашi, як каже Лiда... I не треба оцих жалюзi... Заболотний, видно, вiдчувши потребу вивести дружину в її "мiнорiв", раптом пiдвiвсь iз-за столу: - Хочете музики? Доки вiн клопочеться бiля секретера, щось розшукуючи в своєму магнiтофонному господарствi, дружина iронiчно кивнула в його бiк: - Зараз буде його коронний номер... - Де ж та касета? - нервово порпається Заболотний уже в iншiй шухлядi. - Замiсть нервуватись краще спокiйно повтори оту чаклунську формулу, - весело радить дружина i пiдказує, нiби в грi, скоромовкою:- "Вiддай, куций, бо вдавишся! Вiддай, куций, бо вдавишся!" - Стоп! Вiддав, заклинання помогло, - смiється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась. Звичними, точними рухами вiн налаштував магнiтофонну стрiчку, ввiмкнув звук, i ось у цiй тишi, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькi, дивнi якiсь позивнi, що, здасться, долинають до пас iз далеких свiтiв, десь iз пайвiддалепiших галактик... В кiмнатi сталося щось, i це щось подiбне чуду: Коник степовий сюрчав! Я помiчаю, як Заболотнi змiнились, обличчя в нього i в неї враз прояснiли, наче опинились обоє десь-десь i наче iнше повiтря наповнило кiмнату, i вже й тi молодi льотчики зi стiни, що стояли, обiйнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цiєї музики дослухатись... - Хобi його, - влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловiка. -Якось привiз записаного перепела, iншим разом - тьохкання солов'я iз тернiвщанської балки... а це ось, будь ласка, коник виступає... Ми слухали. Недосяжна галактика тернiвщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повiтря зiткану музику. - Це тепер модно, - вiдгукнувсь Заболотний вiд магнiтофона. - Мелодiї коникiв, рiзних цикад сьогоднi успiшно тут конкурують навiть з платiвками бiтлзiв... У нехитрiй цiй музицi нервовий наш вiк шукає для себе заспокоєнь. Та й ранiш люди щось у нiй для себе знаходили. Анакреон чи хтось iнший з античних поетiв навiть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в свiтi музики. Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу, потiм знову голосок, i ми спрагло вслухаємось в дивне, нi на що не схоже сюрчання-цвiрчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове сухе, сповнене жаркого трiску сюрчання, так чимось торкає душу, затиснуту серед цих опущених жалюзi, серед навислих десь iз темряви нiчних хмарочосiв. Крихiтний житель степiв, створiння найменше з малих, а який у ньому дух невтомностi, дух життя. - От вам i коник, - сказав Заболотний, коли стрiчка скiнчилась. - Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!.. XXVIII Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко звiдси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вражає вам душу своєю незбагненною блакитною неосяжнiстю, де ночi темнi, як у тропiках, i лиш по обрiях, нiколи не гаснучи, багрово червонiють бунчуки заводських димiв... Там вони мчали у чудовi днi середлiття. На однiй iз зупинок Заболотний запитав мiсцевого пастуха-iнвалiда, що, однорукий, пас свою корiвчину на налигачi попiд лiсосмугою: - Чи це тут були колись Фондовi землi? - Можливо. Не чув про такi. - А траса ця вiдколи з'явилась? - Пiсля вiйни одразу нiмцi полоненi її клали. - Так змiнився весь край: де були дикi трави, зараз хлiба, хлiба... - Життя йде, аякже. I вони мчали далi. Троє їх, подорожнiх, вiльних, як птицi, людей. Пiсля тривалого перебування в далеких краях, пiсля виснажливої напруги того життя, де все було iнше (i люди, i небо, й дерева!), де багаторукi череватi будди упродовж довгих, тягучих лiт посмiхалися їм з незмiнною загадковiстю, нарештi мають вiдпустку, їдуть до моря. До моря, в якому не буде акул! А поки що бистрiнь автостради, мигтiння придорожнiх дерев i в усi краї степове роздолля, що простором своїм аж п'янить. Розляглося хлiбами до самих небес i десь далi, за виднокруг. Троє, що в машинi, настроєнi весело, безжурно, їх радує свiт. Приємний для вих навiть цей пучечок срiблястої трави, що стирчить над лобовим склом, прилаштований вамiсть амулета. Заболотний десь нащипав цiєї травки у лiсосмузi i ото приткнув над собою, на рiвнi очей. Запевняє, буцiмто лiтописне євшан-зiлля, навколо якого дослiдники досi ламають списи, найпевнiш i було не чим iншим, як оцiєю степовою мiтличкою, котра має такий мiцний, терпкуватий дух. - Сентиментально й сумнiвно, та хай буде по-твоему, - виявляє терпимiсть Дударевич, господар машини. По службi вони, буває, конфлiктують, доходить подеколи до гострих сутичок, а зараз мiж ними сама злагода. Тамара каже, що це їх поєднала дорога, швидкiсть, насолода вiдпустки. Обидва приятелi сидять попереду поруч - один за кермом, другий у ролi радника бiля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднiм сидiннi, обтягнутiм квiтчастою - золотаво-оранжевою iз синiм - тканиною, що Заболотному буйнiстю кольорiв нагадує розпущений хвiст павича. їдуть швидко, однак жадають ще бiльшої швидкостi. Тiшаться, мов дiти, коли вдається когось перегнати. - Ану обженем оцю блоху! - А цей сарай на колесах - чи довго вiн чадитиме перед нами? - З дружньої держави, а так чадить, ха-ха-ха! - Обганяй його, смолокура! - пiдбадьорює Тамара свого Дударевича. - Жени смiливiше, серденько! - Жену, моє золотко. Не має собi рiвних наш "мустанг"... Недаремно два роки ми збирали на нього сертифiкати. Незграбний дизель, стрiляючи кiптявою, зостався позаду, обiгнали й напхану пасажирами малолiтражку з йалiзами, прив'язаними зверху, розiтнуте повiтря, обтiкаючи "мустанга," пругко свистить за вiтровим склом. - Мчати отак з вiтерцем, - каже, вiльно вiдкинувшись на сидiннi, Тамара, - це в природi сучасної людини. Мабуть, i в генах їй уже оселився дух динамiзму, жадання швидкостей. Дорога наелектризовує, тут просто молодiєш! Ви як гадаєте, Заболотний? Та не встигає вiн вiдповiсти, як гонитва їхня, сягнувши межi, кiнчається - кiнчається тим, чого, власне, й можна було чекати... - В авiаторiв це зветься вимушена посадка, - каже Заболотний, оглядаючи з Дударевичем спущене колесо. - Дiставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в багажнику у вас нiяких знарядь, крiм ластiв для пiдводного браконьєрства? - Ми завбачливi, маємо й домкрат. Доки приятелi пораються з колесом, Тамара, залишивши їх, блукає серед придорожнiх шовковиць. Шовковицi натрусилось, нападало, ногою нiде ступити, i на деревi ножна гiллячка облiплена плодами. Бiлi й чорнi, м'якi, соковитi, вони самi просяться до губiв, кинеш - тануть у ротi. Ах, смакота!.. Чиє воно? Кому належить? Вiддалiк хтось сидить пiд лiсосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в нього треба дозволу питати? Така значуща композицiя: сидить край шляху людина, а перед нею - хлiба, хлiба, хлiба. Колись Тамара навчалась у художнiй студiї, хотiла б вона зобразити це. Нiчого бiльше: тiльки людина притомлена в темному, й перед нею в сонячнiм мерехтiннi безмiр хлiбiв. Хiба не могло б це бути символом самої планети? Хiба не в цьому її сила i сенс? Той невiдомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсiм не цiкавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куняє? Плечi й картуз незворушно темнiють серед сивизни бур'янiв. Тамара, наблизившись, запитала: - Пробачте... Чиї це шовковицi? Плечi ворухнулися, як зi сну, голова на мiцних в'язах, в кашкетi з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобi, повернулась невдово-лено в Тамарин бiк: - Що? - Я дозволила собi посмакувати... А вони ж, цi шовковицi, мабуть, чиїсь? Обличчя в комбайнера аж темно-сизе вiд пилюки й щетини. А серед цiєї пилюки й щетини два клаптики чистої, ну просто небесної блакитi, в якiй пiсля промайнулого невдоволення з'являється щось доброзичливе. - Всiхнє це добро: збирайте на здоров'я - шовковиця для того й родить... Нашi не встигають за клопотами й збирати... Дiтям, коли їх везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Позаїдаються, не знають потiм, як i вiдмитись. Тамара уважно розглядала цю людину - людину, що вiд хлiбiв. Сила i зморенiсть. Тиха, мужня статечнiсть. Бруд поту на посрiбленiй скронi, сiра пилюка на сiрих бровах, а пiд ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, - видно, його вже не дратує, як першої митi, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа iз траси... Яку душу таїть у собi ця кострубата закiптюжена постать, що так природно вписалась в розлите свiтло степiв, в цю прозорiсть повiтря? - Чого ви так дивитесь? - спитав незнайомець, вiдчувши на собi вивчальний Тамарин погляд. - Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце вiн перед вами, натуральний, як є. Напарник пiшов у загiнку, а я вирiшив: дай трохи посиджу, дух переведу. - Творець хлiба... А я ваш спокiй порушила... Пробачте. - Нiчого. Ми звичнi. Оджнивуємось, тодi вiдiспимось, а зараз... Бачите, скiльки ото бiлих паляниць розкидано по степу - треба ж встигнути позбирати їх вчасно... Тамара кинула звеселiлий погляд у простiр, мовби й справдi сподiвалась там побачити отi його паляницi... Величезний лан, аж наче припалений, гущавiнню чистої пшеницi тиснеться до самої лiсосмуги. Лита мiдь колоскiв стоїть сухо, безшерхiтно. Де-не-де в глибинi лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землi, як її там i взяти комбайном... - Скажiть, вас нiкуди звiдси не тягне? - А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути лiтуном-перекотиполем - дiло його. А котромусь бiльше до душi триматися кореня. I син мiй такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищi льотчикiв цивiльної авiацiї, але й вiн збирається повернутись - пiдживлюватиме хлiба. Звiсно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це лiто. У нас ще нiчого, ото тiльки подекуди покрутило в куделi пшеницю, наче вiдьми там танцювали, а на третiй бригадi цiлий лан "аврори" за нiч буря поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град нiчний - ви чули коли-небудь про таке? - А що - це рiдкiсне явище? - Щоб град уночi? Та нiколи такого не бувало! Навiть старi люди не пригадують. Голова наш i в академiю запит подав: звiдки цей град уночi? Якi причини? Невже що в космосi дiрок наробили? За безмiром хлiбiв, за мерехтючим вiд сонця океаном повiтря ледь помiтно проступають з глибини обрiю хмари, купчастi, срiблясто-перламутровi, до краю наповненi свiтлом. - А там он знову хмари, - застережливо кивнула в той бiк Тамара. Вона щойно їх помiтила. - То не страшнi. Тi лиха не несуть. То добрi хмари... Отак стоять собi i стоять та тихо свiтяться до степу... - Мов гiрськi вершини... Вашi степовi Арарати... - Ми їх у дитинствi називали "дiди", - зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крiзь лiсосмугу, саме наближався до них. Механiзатор здивовано озирнувся на прибульця i чомусь навiть зрадiв його реплiцi. - А в нас їх i зараз називають "дiдами", - приязно сказав до Заболотного. - Земних дiдiв мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, - кивнув вiн угору. - Славнi "дiди", - не приховував захоплення Заболотний i, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на тi бiлiючi за розливом хлiбiв хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвiтлене, наче й на нього падали сяйвини вiд тих далеких степових Араратiв. - "Дiди" i "дiди", - посмiхнулась Тамара своїм спiвбесiдникам. - От уже ви й знайшли спiльну мову. Якась пташина, сiвши на вершку шовковицi, крикнула звiдти неприємно, сердито. - Чого ти нервуєшся? - обернулась до неї Тамара. - I як тебе звати? Чи не зозуля? - Ракша, - пояснив Заболотний. - Тепер i зозуль поменшало, - знов перевiвши погляд у степ, мовив механiзатор. - Торiк одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цiлi екскурсiї: скiльки навiщує, скiльки кому лiт накує? Збирались навiть кемпiнг бiля тiєї зозулi вiдкрити... - I, звичайно ж, поряд з кемпiнгом ресторан "Ку-ку!"? - додав Заболотний, i обидва вони засмiялись. Пiдiйшов Дударевич, дiловито доповiв Тамарi, що "мустанга" її вже пiдковано, все о'кей, можна рушати далi. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-пiд обрiю, поволi, з вiддаленим гуркотом рухається в цей бiк... Комбайновий агрегат дедалi виростав, наближаючись, з сухим дзвоном iшов загiнкою. - Оце ж мiй, - сказав до Тамари механiзатор i, спустившись з горба, досить легко, як на свою огряднiсть, рушив агрегатовi навстрiч. - Хай щастить, - побажала Тамара йому навздогiн. - I вам, - кинуто було у вiдповiдь на ходу. Вiдчувалось, що вже увесь вiн зараз там, бiля агрегату, а цi подорожнi люди, хоч хто там вони е, вiд цiєї митi одразу мовби перестали для нього iснувати. - Я на нього не справила враження, - сказала Тамара. - Або, точнiше сказати, справила невигiдне враження. - Ви можете й помилятись, - заспокiйливо мовив Заболотний. - А взагалi, хто ми йому? Сiли в машину i тiльки рушили, Заболотний - раптом до Дударевича: - Зупини. - Що сталося? - Стороння пасажирка заблукала. Вiн опустив скло, щоб дати можливiсть вилетiти заблу-калiй звiдкись до салону бджолi. Коли випустив її, Дударевич, давши хiд, докiрливо похитав головою: - Ну, знаєш! Це ти справдi такий сердобольний? Чгi биявся, що вжалить? - I те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племенi. Ось чиї звичаї та етикети студiювати б нам, дипломатам. - Нi, це без мене, - скрививсь Дударевич. - Та й тобi... Ти ось випустив бджолу, пожалiв її, а вона ж загине. Бо звiдси вона на пасiку не втрапить... - Втрапить. Своїх вона знайде, будь певен. - Яким чином? - зацiкавилася Тамара. - А вусики-антени? Уявiть собi, на кожнiй антенi п'ятсот тисяч чутливих пор, i кожна пора має нервовi закiнчення... - Фантастика! - Саме так. - О, скiльки ще тiєї фантастики у життi, - сказала Тамара. - На сеансах гiпнозу, скажiмо, спостережено: спроби навiяти гiпнотизованому аморальнi вчинки викликають раптовий вихiд його з гiпнотичного стану! Хiба ж не дивно? - Дивно. - I хiба це не свiдчить про чистоту, закладену в самiй природi людини. Тiльки диявольськими зусиллями вдається спотворити iстинно людське в людськiй душi... чи навiть зламати її. Знiвечити. Жалюгiдний покруч, ляльку чи кар'єромана з неї зробити... Але ж при найменшiй можливостi вона знов воскреса! На те вона й душа!.. - Люба моя, ти знову витаєш в емпiреях, - зiронiзував Дударевич. - Якщо ти в рожевих окулярах, скинь їх... i озирнись: чи не посiрiють твої ландшафти? - Не посiрiють, будь певен. - На дуже високу, видно, хвилю настроїла тебе зустрiч з тим польовим атлантом, - додав Тамарин ревнивець, маючи на увазi комбайнера. - А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надiйна! На таких тримається життя. Правда ж, Заболотний? Пояснiть хоч ви цьому моєму цинiковi, що вiн цинiк. Дружину свою тiльки за те, що вона здатна захоплюватись, Талейран мiй ладен вважати ледве чи не хвойдою... Ви не знаєте, як вiн мене ревнiстю дошкуляє, звичайно, потайки вiд колег... - Невже ревнує? - запитав Заболотний. - О, ще як! Просто дивно. Бо взагалi ж вiн у мене страждає на емоцiйну недостатнiсть. Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зiтхнув глибоко. - Ось ви мене вважаєте недостатньо емоцiйним, - заговорив вiн неголосно, тоном навмисно сухуватим, - i це по-вашому неабиякий гандж, а власне - що в емоцiях? Всi лиха здебiльшого вiд них! Злi пристрастi, пиха, заздрiсть, пiдступнiсть - це все вони, вашi емоцiї, ваша так звана лiрика! I глобальнi конфлiкти, зрештою, вiд них... Бо вiйни - це та ж пиха, егоїзм, владолюбство, прагнення когось розчавити, пiдтоптати... Iнакше кажучи, логiка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому уявляється. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навiть жорстоко, але далекоглядно - в цьому порятунок! Мислити стратегiчно - ось чому треба навчитись. Принаймнi я - за диктатуру мислi. А якщо вже ви хочете рятувати планету, - а я ж знаю, ви хочете саме цього i нiяк не менш, - тодi мислiть розважно, не будьте смiшними й наївними. - Смiшна й наївна - це в нього я, - пояснила Тамара Заболотному. - Факт вiдомий, до речi, всьому дипломатичному корпусовi, - зауважив Дударевич. - Зате ти в мене сама розважнiсть, сама доцiльнiсть i нiяких вiдхилень. В чому я була справдi наївною, так це в тому, що пiддалась на твої умовляння, згодилась прийняти вiд тебе весiльну каблучку... I ось маю: такий ти в йене правильний, далi нiкуди! А я б хотiла, щоб мiй благовiрний викоїв коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навiть коханку завiв би... Може б, нам тодi обом було веселiше? Ну ж бо, поринь у мрiї... Дударевич раптом нахмурився: - Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навiть слухати нiяково, а менi чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою вiдвiдали Хiросiму. Не зайве й тобi перенестись би думкою туди... Ось ми стоїмо, недавно одруженi, ще закоханi, i мовчки дивимось на сходи банку "Сумiмо-то", де вiдбився силует людини, тiєї, ще недавно живої, можливо, навiть прекрасної, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у мiраж, у нiщо. Зоставила нам лише свiй негатив - homo sapiens на гранiтнiм папiрусi вiку... I ти хочеш пiсля цього, щоб я вiрив у твiй виiдеалiзований свiт, поринув у мрiї. - А ви знаєте, що в Хiросiмi того дня, - присмутнiлим голосом сказав Заболотний, - крiм японцiв, гинули i американськi вiйськовополоненi з тамтешнього табору - бiлi, негри... I навiть там, на краю життя, де, здавалось, кiнчається самий рiд людський, самозннщуючись так безглуздо й кошмарно, - навiть там природа людська, про яку оце говорила Тамара, виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючiї, иiдтримуаали одне одного, це ж таки факт. Нанiвжилi, обгорiлi, рятували iнших таких самих, подавала; допомогу старим, вихоплювали з киплячої рiки дiтей, побожеволiдих вiд болю й жаху, - хiба це все, зрештою, не вромовляє на користь людини? - От-от, саме ще й мала я на увазi, - гаряче вiдгукнулась Тамара. - Людська солiдарнiсть - це взагалi найбiльша цiннiсть, яку ми винесли з вiйни, - в задумi сказав Заболотний i, одвернувшись, до ринув поглядом у степи. Траса - через дитинство! Через тихi, майже нездвиж-нi свiтанковi лiта - цей лет, свист, скажений кiлометраж... Не раз i йому зi своїми однополчанами доводилось у цiм степовiм небi лiтати, i досi бачить вiн, як проводжають їх у полiт, зовнi мювби й безтурботних, друзi-механiки, зброярi, мотористи та ще дiвчата з їдальнi льотного складу... "Не запiзнюйтеся ж, хлопцi, на вечерю!" З удаваною веселiстю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дiвчата,- дроводжаючи вас, здається, й сумнiву не мали, що замовлять вiд лиха вас своїм словом, вiдводять найстрашнiше, - безперечно, вени вiрили в мадгiчму силу своїх побажань... Одначе часто виходило таж, що й магiя напутиiх слiв ио спрацює i до вечерi - серед похмурих, лютих та зморених - когось таки не буде, чиясь ложка так i лежатиме ие торкана, i тiльки важкi думки про того, котрий не одвернувся, ще довго єднатимуть вас, живих, уцiлiлих. Отi иочi-максимум (ночi з максимальним числом бойових вильотiв)... Заболотного й досi часом подив бере, що вiл є, просто є, iснує i знову мчить ось тут степами, випадково вцiлiвши пiсля всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у пробоїнах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену пiдозру було кинуто на того славного хлопця, i коли вiн з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злiстю: "До ворога перелетiв, де iнакше...." А що тiльки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тiльки вiн єдиний мiг посвiдчити, де сталось i як, то i йому було кинуто: "А чим доведеш?" Обурений недовiрою, вiн тодi сам собi клятву дав: "Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!" .Пiсля вiйни вiн побував у цих степах i при допомозi ладей таки розшукав те, що мав вiднайти, i з'явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощанiй пiрамiдi. Чiесае iм'я друга очистилось вiд надагену та обмови, i хоч друговi твоему вже однаково, мертвi з могиди не тиодячися, а втiм... Скiльки разiв доводилосъ отбиватись кризь воїни, засийни, щоб вийти цiди, переязвати напругу втих вирiшальних секунд, що лишаються до початку атаки. Нiч крiзь нiч на висотах, де та w6a, иi аiрок, лиш жиждавали прожектор i та зенiтам... - Чому, Забомими, ви вiхоло не рассказуваєте про своє льогтащьве життя? Ви ж iз гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид час .евакуацiї дивитись бузи страдно на ворожi диталя, а ди ж їх збивав? - Вiй їх лущив, як горiхи, - зауважив тоном iронiчним Дударевич. -Хiба по ньому не видно: натурою вiн камикадзе, дiвдизiа-торпеда. Тамарi його жарт не сподобався, видався безтактним. - Ще тобi на цю тему iронiзувати. Скажи спасибi, що иедолiтиом був, коли iншi й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було забезпечене тепле амба-сздне iснування, краще помовчав би в таких випадках... Вундеркiндом рiс, пiд крилом у папи-мами, а чиясь юнiсть тим часом на фронтах згорала. - Кожному своє, - кинув вiд керма Дударевич. - Не всiм жо ставати героями. - А я й не герой, - нахмурився Заболотний. - Я вже помiтила, - звернулась Тамара знов до Заболотного, - що фронтонi люди чомусь неохоче розповiдають про свої подвиги. Ухиляєтесь ви також i вiд ризиивi;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу iнi на неї витримали. А я ж знаю! Менi з достовiрнше джерел вiдомо, з якою гiднiстю вiдстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чii, як мiй Дударевiч! сказав би, окремих чорнильних душ, якi ще подекуди мають мiсце. Знаєм, який натиск був на вас: "бери дужину з мовою", "я доброю анкетою", "навiщо тобi окунацiйна, вона буде тiльки гальмом для просування по службi"... Мiй Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору. Хiба нi? - зиркнула вона на чоловiка. - Но вже в минулому, - вiдповiл Дударевич. - Соня-сан переконала нас, що вона гiдна свого Заболотного. почуття зрозумiле, а ось чому ви, постороннi жiнки, всi вiд нього в такому захватi, цього я нiяк не збагну. - А це ж яснiше ясного, - вигукнула Тамара. - Мужчина, який у найскладнiшiй ситуацiї мiг так постояти за свою любов, хiба не вартий захвату? Заболотний справдi повiвся, як лицар неба, пробачте за комплiмент... А як би мiй Дударевич учинив, коли б довелось вибирати мiж мною i його постiйною коханкою на iм'я Кар'єра, це ще питання. - Не мели дурниць, - розсердився Дударевич. - Ба, лютиться, бо правду кажу, - усмiхнулась Тамара. - А вам, Заболотний, може, цiкаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зiграв колись на моїй дiвочiй довiрливостi. Ось я бачу себе зовсiм юною в училищi. Захоплюється мистецтвом дiвчисько це, хай екстравагантне, але ж таки здiбне, сам професор казав: подає надiї... Пригадуєш, Дударевичу, якi я статуетки рубала з гранiту? - Ще б пак, надiне танкiстський шолом, щоб не глухнути, i, як дятел, з самого ранку довбе й довбе... Тiльки все чомусь трiйки хапала... - Не в п'ятiрках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота влюбливiсть, якою ти и досi мене докоряєш. Але ж не те основне. Прагнулося безпомильно знайти себе, своє покликання, тим-то й опинилася згодом в iншому навчальному закладi, запалилася новою мрiєю - будувати мости... Так, так, мости! I хiба ж не могло це бути реальнiстю? Тамара-брiдж який-небудь, може, навiть i вашу гоголiвську рiку прикрасив би, вiд берега до берега перекинувся б, ажурний, срiблястий... Було б, якби не цей Дударевич. Не дав довчитися. Вирiшив, що молодому, перспективному дипломатовi потрiбна жона-оздоба! - Жона-оздоба? Це щось нове, - здивувавсь Дударевич. - Ошукав, спокусив, забив памороки. Поїдемо на край свiту, зусiбiч планету побачиш... Подруги заздрили: полiглот! Дипломат, син дипломата. Майже як Асурбанiпал, син Асурбанiпала... - Не було такого, - кинув незлобиво Валерiй. - Нiчого не скажеш, зумiв захопити, - вискаржувалась вона далi. - Та як було й не пiддатись спокусi? Поїдем, де вiчне лiто, орхiдеї цвiтуть круглий рiк, знайдеться й тобi мiсце в амбасадi, станеш серед наших першою дамою... - А хiба й не стала? - А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Нової Зеландiї? Смердючi канали Джакарти? Рiзанину фанатикiв, коли вони в одну нiч винищили стiлькох наших знайомих, всю рiчку загатили трупом. Дударевич каже: контрасти. Збожеволiти можна вiд ваших контрастiв! - вигукнула Тамара, креснувши у бiк чоловiка гнiвним поглядом. - Минулося, - сказав заспокiйливо Заболотний. - Маєте передишку. Нiяких стресiв, дихайте степом, радiйте буттю... - Доки вiддiл кадрiв не покличе в нове загранвiдря-дження, - осмiхнувся Дударевич. - Тут справдi гарно, - стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове роздолля. - Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви пiд цим небом виростали... Якi простори, скiльки тут свiтла! Степ, як i океан, дає вiдчуття безмежностi. Тут краще почуваєш планету. - Це точно вловлено, - згодився Заболотний. - Уявляю, Заболотний, - вела далi Тамара, - як це j; вам, людинi степiв, пiсля всiх ланчiв, прийомiв, хитромудрих ваших дипломатських поєдинкiв повернутися знову сюди, в рiдну стихiю! Адже ви нарештi вiльнi вiд усiх умовностей, вiд нещирих усмiшок та застольних двознач-ностей, що їх потiм до ломоти в лобi розгадуй... Мабуть, тiльки тут можна оцiнити, яка це перевага, коли слово i погляд синхроннi, мають значення цiлковито правдиве, ясне, iстинне, як оте небо, як повiтря, що так слiпучо мерехтить до самих небокраїв... Чи, може, я помиляюся? - Нi, сонечко, ти не можеш помилятися, - зробив спробу пожартувати Дударевич. - Спасибi, - нехiтьма кинула дружина й далi зверталась до Заболотного: - I ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в своєму степу, в його обiймах! Вашi незрадливi небеснi "дiди" знов поглядають звiдти на вас, щось мудре, нам невiдоме, виповiдають... Я певна, що в душi у вас вирує зараз цiла буря емоцiй, нiжностей, спогадiв юностi... Те, що для нас iз Дударевичем просто бур'янинка, придорожня, гiркий полин, що не викликає нiяких асоцiацiй, для вас, немає сумнiву, то цiннiсть, творiння природи чи, як ви кажете, євшан-зiлля, в якому для вас таїться щось особливе... - Вiн зараз як магометанин, - пiдкинув жарт Дударович, - мов iндус у тюрбанi, що боїться иа якусь тут свою травинку ыасяунити, -бо вона для нього свящешна. - Мави рацию, - згодився Заболотний, як їм здалося, без усякого жарту. Надвечiр ми зробили привал. Дозволили собi розкiш, оскiльки мають намiр їхати цiлу нiч, коли и сыека спаде, i рух, сподiваються, буде менший. Звернувши а траси, вiддiленi вiд неї лиш смугою накiптюжених придорожнiх дерев, влаштувались ли'нем до степу бiля купи запашної, щойно скомбайнованої соломи, - щодалi на пiвдень скошених полив стає бiльше, свiжi стернi з розкиданими по них ось такими солом'яними купами пiдступають до -самої дороги. Тiлiьки ввернули з траси, i вiдкрився їм зовсiм iнший свiт - сиовыедий тишi, злагоди, свiт бджоли i квiтки, свiт гармонiї! Так принаймнi сформулювала Тамара свое вiдчуття, першою опустившись на срiблясту травичку пiд лiсосмугою, де, не зачепленi комбайнам, дружно спйвiсиують духмянi ваоид'ьки, й буднiк, i навiть падалiшнiй соняшник, до якого прилипло кiлька бджолят... Поруч солома, пухка, ще надiовнена духом сонця, на тиi незабаром i розпласталися горiлиць Дударевич та Заболотний. Зараз у них нiяких дискусiй, їм навiть перемовлятися нехiть, тут чуєш лише, як тобi заспокоюються нерви, як посту.iюво з тiла виходить втома й напруга дороги. Палас захiд. Ссшце сiдас у вишю-чорвош моря iмли, стоп кутається в куряву, i в тiй червонiй курявi комбайни ходять десь аж ка краю землi. Звiдти, з безкраїх стерои, на Тамару вiс теплом полиi, у повiтрi чаду зовсiм не чути, хоч траса шкварчить десь зовсiм поруч за лiсосмугою. Там, за деревами, летить i летитт. потiк машин, лишаючiї по всiй трасi бокниовниi гар, а тут це здорово польонi попiтря саме пливе у грудiї, i чуєш, як суха земля пiсля денної спеки дихає до тебе гарячим, майже тiлесним теплом. Тамара, перебуваючи просто в блаженствi, щиро iї схвильвав каже: - Друзi, нiкуди я звiдси не хочу... Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раiиiку вiдчувати цi простори, бачити це свiтло небес... Яке щастя... А ми його десь-iнде шукаємо... Нi, тут вiдроджується душа! Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордiстю: вiн любить, коли Тамара ось так розхвильована... Це про жiнок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому вiн нiколи не певен... - Тiльки не думай, люба, ще тут еала свята, - застерiг дружину Валерiй. - Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викроїть для сну годину чи двi, то й добре. - Зате людина має мiцний, здоровий сон. А ми на нембуталах... Нi, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись! Супутники до неї ве вiдгукуються, вони нiби поринули в нiрваду, в стан повдаго спокою; здається, примирившись зi всiм на свiтi, мовчки споглядають над собою небо високе, нiби вперше ними поботiене, вперше для себе вiдкрите... - Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горiлиць? - по якомусь там часi стиха запитує Заболотний мовби сам себе. - Це людина наодинцi з вiчнiстю. - А нам з Дударевичем серед вашої вiчностi знайдеться мiсце? - доцiкавлюється Тамара жартливо. - Прилаштуємо. - I який ми в нiй матимем вигляд? - Цiлком респектабельний. Двоє благополучних людей, котрi мають, усе, щоб бути щасливими... - Ви так вважаєте? - А чому ж жi? - Легко сказати - щасливi. А якщо людина не зреалiзувала себе, своїх природних можливостей:? Тодi що? - Iнодi ми женемося за примарним, перебiльшуєм значення речей неiстотних, без яких людина може обiйтися... А натомiсть полишаємо поза увагою те, чому, власне, немає цiни... Щоденно папери, сейфи, портфелi, коктейлi, а ви чуєте, он коник цвiрчить? Коли ми чули його? - Крiм трав, наш Заболотний в однаковiй мiрi не байдужий ще й до комашнi всякої, - розморено каже Дударевич у своєму iронiчному тонi. - Можете смiятись, а я справдi маю сентимент до рiзних малих створiнь... - Це iнтересно! - вигукнула Тамара. - Десi не помiчала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремiнь - i раптом... - Нi, серйозно... з дитинства люблю, скажiмо, ось таку трiскотняву коникiв - сам не знаю чому. Для мене в їхнiм цвiрчаннi ну, як би сказати, є щось нiби неземне. Звуки їхнi мовби вiд сонця... Згодьтесь, це таки рiдкiсть. Божественна рiдкiсть.1 Лагiднiстю надвечiрньою вiяло вiд степу, небо тiшило зiр. Тамара задивилась угору, в блакить. - В якихось племен Океанiї блакитний колiр вважається символом безсмертя... Он i ластiвка з'явилась... дивiться, як вона вiражує в повiтрi... Скiльки пластики в тому польотi. - Здобич ловить на льоту, - пояснив Заболотний. - А мистецтво маневру справдi незрiвнянне... Ас! Сонце зайшло, тихо пiрнуло в червонi iмли за небокрам, але степ все ще залишався повен свiтла, i бiлi незрушнi хмари по обрiю, "степовi Арарати", проступили зараз ще мовби виразнiше. - Як то вiн гарно сказав: добрi хмари, - мовила стиха Тамара. - I гак вдало названо: "дiди". Мов сивi патрiархи сiли попiд юртою неба й поринули в задуму... Сивочолi, спокiйнi, велично споглядають звiдти свою планету. Ану, якi ви там є? Чим зайнятi, чим заклопотанi? Чи не надто здрiбнiли, потонувши в житейських марнотах? - Це правда, все вони бачать, - в тон їй додав Заболотний. - I нашi правди, i нашi кривди, i цю нашу трасу, по якiй стiльки нас летить, розшарпаних стресами, очманiлих вiд справ, часом до смiшного, до сумного суєтних... Все, все їм видно звiдтiля... Одначе дорога, як кажутi. поети, кличе! Заболотний ривкозвiвся на ноги, за ним встав i Дуда-ревич, старанно обтрушуючи з себе солому. - Побули дикими, й годi. А ти? - звернувсь Дударо-вич до дружини. Вiн стояв перед Тамарою, мовби красуючись, пiдтягнутий, причепурений, хiба що краватки-метелика на шиї бракувало йому. Професiйно гострий, трохи iронiчнiї ii погляд з-пiд брiв. Вольове, боксерське пiдборiддя й - контрастом до нього - ямочки па щоках. Коли вони з'являються, разом з ними з'являється у виразi обличчя щось миле, майже дитяче. Хто-хто, а Тамара знає про оманлм-вiсть цього виразу, який так розчулював декотрих посольських дам. "Наш дендi з ямочками", - грайливо вiдгукувались вони про Тамариного обранця. - Люба, яку зволиш нам дати вказiвку? - Дударевич запитально глянув на Тамару. - Їдьте без мене!.. I йому аж здалось, що дружина не жартує. Дударевич узяв її за руку, погладив плече: так робив завжди, коли хотiв приспокоїти дружину. Заболотний тим часом вже з кимось розмовляв неподалiк. Тамару це зацiкавило: з ким то вiн? Веде мову з якоюсь, видно, мiсцевою бабусею, що збирає попiд лiсосмугою траву, для корови, мабуть... Дударевичi теж пiдiйшли до них. Бабця, сухенька, безтiлесна, як тiнь, з назбираним зiллям у кошику привiтним оком спозирнула на Тамару i пертою заговорила до неї, пояснюючи: - Лiкарськi трави збираю... Колись тут ромашок було повно, а зараз, бачите, лише де-не-де... А деревiй ще є, не весь повитоптували. Вона якось делiкатно ковзнула цiкавим поглядом, однак не осудливим, по Тамариних джинсах з мiдними кнопками. А перевiвши погляд на Заболотного, лагiдним тоном висловила засторогу, щоб не дуже гнали їдучи, бо дорога, бачите ж, яка... Особливо взимку, в ожеледицю, - машини тодi купами лежать у кюветах догори колесами. Для бiльшої застороги нагадала бабуня навiть випадок позаторiшнiй, коли на цiй дорозi нiбито цiлу сiм'ю прохромило в "Москвичi" сталевим пруттям, що звисало з вiдкритого заднього борту якогось ваговоза, а водiй "Москвича", закунявши, в темрявi їх не помiтив. - Тихiше їдьте, то встигнете, - порадила бабуня, коли подорожнi вже сiдали в машину, i Тамарi її напутнє слово припало до душi, вона помахала бабусi рукою: - Спасибi, матимем на увазi. Тепер вони помiнялись мiсцями: за кермо сiв Заболотний. Доскiпливим озирком окинувши своїх супутникiїi, мовби перевiривши їхню готовнiсть, плавно вивiв машину на трасу. Дударевич, влаштувавшись на заднiм сидiннi поруч з дружиною, вiдчував явну полегкiсть. Коли машину випадало вести Заболотному, Дударевич був за нього певен бiльше, нiж за себе. Власне, вiн запропонував Заболотному їхати на пiвдень найперше з тих мiркувань, щоб була в дорозi пiдмiна. Перед тим Заболотний збирався скористатися послугами Аерофлоту, бо, до останнього дня затриманий справами, й так уже запiзнився, дружина, телефонуючи звiдти, вiд моря, квапила, швидше вибирайся, бо тим справам кiпця не буде... Соня поїхала на пiвдень ранiше, щоб провести старшого сина в далеке плавання, а провiвши, там уже й залишилася з меншим. Оскiльки ж сам Заболотний на проводи сина не встиг, то можна було дозволити собi хоч цю розкiш - промчатись дорогами рiдної землi, вiдчуваючи кермо в руках, вiдпустивши нерви, купаючись у хвилях польового повiтря. - Їхатимемо цiлу нiч, - каже Тамара. - А що? Нiч має свої переваги: не жарко, зате аоряно буде, поетично... А там, о, краса: зустрiнем у степах i вранiшню зорю!.. Тамарi приємно було дивитись, як Заболотний веде. Колишнiй льотчик, вiн i на землi зберiг свiй вояцький азарт, льотчицьку вiртуознiсть. Всiм їхнiм колегам вiдомо, що Заболотний справдi водiй екстра класу, на всiх марках ганяв, полiсмени по обидва боки екватора йому козиряли... Козиряють та ще й усмiхаються, бо чимось вiн їм симпатичний, цей сов'ет ас, цей мiстер Заболотний!.. Для Дударевича досi лишається загадкою рiдкiсна здатнiсть Заболотного знаходити спiльну мову з будь-ким, без видимих зусиль прихиляти до себе людей зовсiм рiзних, гамувати пристрастi, здавалось би, непримиреннi. Де виникає тонка ситуацiя, куди iншого не пошлеш, бо тiльки дров наламає, там, ясна рiч, справу доручають Заболотному, адже вiн з тих, кому такi мiсiї вдаються найкраще. Заболотний самою своєю присутнiстю впливає на iнших заспокiйливо, вiн мовби наснажує довкола себе атмосферу флюїдами щиростi й злагоди. Та бiльше всього дивує Дударевича, що все це в його колеги виходить само собою, легко, без напруги, нiби напiвжартома, - чи, може, в цьому й полягає справжнiй дипломатичний хист? Може, саме на таких людей i робитиме ставку епоха в цей вiк наростаючих дисгармонiй? - Найкращий дипломат той, котрий завжди говорить правду... Здається, Заболотний, вам належить цей афоризм? - запитала згодом Тамара. - О, нi, вiдкриття це зроблено задовго до нас, - з.ши-речив вiн. - Однак я охоче користаюсь цим принципом. Був час надвечiрньої прозоростi, коли степ бузковiс, наливається синявою i зрiдка до-не-де "же запалює зiрочкiї погнiв. Ще видно далеко, все повито в м'якi, пастельнi тони. Добре розгледиш i силует комбайна дось аж на пиднокрузi, i шлейф пилюки, що довго тапо вподовж польового шляху, яким промчали машини-зерновози, розгледиш i хмарочос елеватора в далеких, пiдобрiйних iмлах, i ще якiсь будiвлi, ферми, токи, що знов i знов виринають у плавких вигинах ландшафту. Ця тепла бузковiсть розлеглих обiч траси степових просторiв навiювала зараз Тамарi щось таке нiжна чому вона й супутникам не посмiла б признатись. Було для неї щось майже iнтимве, звабливе в отих польових дорiжках, в тих невiдомо ким протоптаних стеяпшах, що, вiдгалужуючись вiд траси, в'ються кудись у простори, в млисту бузкову далеч... Ще вчера не знане, бентежливе почуття обiймало її зараз, аж хотiлося б їй вивiльнитись а цiєї заданої автострадної швидкостi, чудом якимось перенестись в той iнший плин часу, зануритись в тишу полiв, де на узбiчних дорiжках шлейфи пилюки тануть цiлу вiчнiсть, а за розлогою долиною, густо налитою бузковими сутiнками, проблискує розсипами вогнiв селище чи, може, механiзований тiк, - що там за люди? Як вони живуть? - Це ж тi степи, - озвалась Тамара iз заднього сидiння, - де колись проїздив Тарас Бульба з синами? Конi їхнi по гриви пливли у диких квiтучих травах... Ах, скiльки було на свiтi такого, за чим можна пошкодувати! - Якось я пробував розтлумачити одному маорi, моєму доброму приятелевi, що таке степ, i не ямiг, - заговорив Заболотний. - Просто нiбито, але так менi й не вдалося це йому до пуття пояснити... Ну ян, скажiмо, поетом не бувши, вiдтворити грозову нiч у степу, коли все небо вирує в голубих спалахах i гоготить своїми глибинами надпотужний небесний орган?! Одного лiта така гроза застала мене вночi у польовому вагончику механiзаторiв - у брата я там гостював... Ох, як гримiло! Ото була музика, ото Бах! Чи що давно не чув грому в степах, чи тiєї ночi справдi гримiло якось надпотужне, тiльки я... нi, не передати того словами. Кажуть, пiсля грози навiть хлiб краще росте - стiльки в атмосферi збирається життєвої сили, якоїсь лише йогам вiдомої прани... Принаймнi тiєї ночi я це на собi вiдчув. Стоїмо а братом на дверях його вагончика, а перед нами все небо вирує сяйвами, i музика сфер довкола така, що вiдчуваєш, як вона й тебе виповнює, наснажує своєю могутньою силою... - Слухай уважно, серденько, - торкнув за плече дружину Дударевич. - Незгiрш якого-небудь лiрика заговорив наш товариш дипломат. Вiдкриває нам нарештi свою запломбовану душу... - Бiльше не буду, каюсь, - посмiхнувсь Заболотний i примовк, весь поглинутий трасою. - Я б теж хотiла пережити нiчну грозу, - мрiйливо сказала Тамара i потiм додала: - Заболотний, а доводилось вам бачити нiчний град? - Вночi граду не бував. - А от i буває. Комбайнер казав... - Виходить, я вiдстав... Взагалi складається враження, що в природi теперiшнiй багато що переплуталось... - Як там не є, одначе я тут справдi вiдроджуюсь, - мовила Тамара. - Цей ваш степ, Заболотний, вiн має дивовижну властивiсть повертати людинi щось втрачене, напiвзабуте. Без зусиль виникає в тобi вiдчуття єдностi з природою, з пахощами полiв, з вiчнiстю неба... Тягнешся до людей, але чи кожен тут тебе зрозумiє? Для стороннього ока, для когось мiсцевого, хто я? Проїжджа курортниця, екстравагантна особа в джинсах, а що ця особа теж може бути змордована, що нерви її до краю виснаженi, це хiба кого-небудь торкне? Машин помiтно поменшало (десь потроху влаштовується на нiчлiг подорожнiй люд), дорога стала вiльнiша, тож можна було наддати швидкостi. Заболотний наддав, увiмкнувши перед тим фари. По тому, як вiн рiвно, розкуто веде, вiдчувалось, що вiн у доброму настрої. Вдома .нарештi. Пiсля стiлькох лiт розлуки знов пiд тобою степова улюблена траса, твоя безконечна злiтна смуга, яка вiдчутно створює для тебе iлюзiю лету. Взявши розгiн крiзь цi теплi бузковi простори, дорога лягла кудись аж пiд обрiй до самих зiрок. Комашня, налiтаючи, б'ється, залiплює скло, знов буде Дударевичу робота. Як i личить iдеальному автовласниковi, вiн уже не раз виходив з машини iз своєю заморською замшею. Подружжя стиха перемовляється на заднiм сидiннi, дорога, видно, заколисує Тамару. Чути, як чоловiк пропонує, пiдставивши дружинi плече: - Схились, подрiмай. Дударевич умiє бути дбайливим, ось i зараз прокидається в ньому теплiнь турботливостi до дружини, перехвильованої, змореної за дорогу. Супутниця життя, скiльки з нею пережито разом, скiльки труднощiв дiлила вона з Дударевичем за час його нелегкої, вiдповiдальної служби! Таки ж справдi вихопив її з iнституту, не давши довчитись, завiз на край свiту, i хоч Тамара молодша за нього i спецiального вишколу пе проходила, проте не раз дивувала його, кадрового дипломата, топким тактом, розторопнiстю, вмiнням блискавично реагувати, не раз вона виручала його, вражаючи силою своєї суто жiночої iнтуїцiї, якiстю просто незамiнною в їхньому становищi людей ам-басадних. Нiколи не нарiкала, не заскнiла його бойова подруга серед тих тягучих заекваторних буднiв, де стiльки незвичних умовностей, обмежень та засторог супроводять кожен твiй крок. Якщо коли й здавали в неї нерви, то перед Дударевичем дружина старалась не виявляти цього, навпаки, вмiла ще i йому подарувати свою пiдбадьорливу ласку, розвiяти якусь службову прикрiсть. Для жiноцтва амбасади Тамара виявилась просто знахiдкою, її товариськiсть, весела, хоч iнодi й надто розбурхана, екзальтована вдача там ставали особливо в пригодi. Найбiльше здружилась Тамара з "мiсiс Заболотною", щоправда, пiзнiше довелось розлучитись - опинились у рiзних мiсцях, в рiзних країнах, служба чоловiкiв вимагала цього, бо, як у людей кочової професiї, дороги їхнi то схрещувались, то знову розходились. Не сподiвались, скажiмо, цього лiта бути разом, а ось домiвка поєднала. В Дударевича з Заболотним завжди були стосунки складнi. На багато речей вони дивились по-рiзному i репутацiю серед колег мали далеко не однакову, про що, до речi, їм обом було добре вiдомо. Клiмат їхнiх взаємин знав перiоди i похолодань, i потеплiнь - чи не вiд активностi процесiв на Сонцi залежали подiбнi перепади? - як жартували з приводу цього колеги. Нинiшня поїздка проходить рiвно, Дударевича цiлком влаштовує, що Заболотний бiльшу частину дороги сидить за кермом, i взагалi в дорозi вiн терплячий i покладистий, а ось Тамару свою Дударевич просто не може впiзнати, хоч нiби давно б уже мав призвичаїтись до її часом нестерпних дивацтв. Ну хай в iнших, напружених ситуацiях вона, буває, нервується, але чим пояснити її сьогоднiшнi примхи, скажiмо, оту раптову незрозумiлу рiзкiсть: "Не хочу! їдьте без мене!"? Невже, що опинилася вдома, на рiднiй землi, де можна собi нарештi все дозволити, вiдпустити всi гальма? Наче й справдi сп'янили її цi простори, що своїм повiтрям, безперечно, збудливо впливають на психiку декотрих натур. Недарма ж у цих степах колись гуляла ота розхристана вольниця... Чи, може, це в Тамари реакцiя на все пережите, на її заекваторне, таке скуте iснування, де весь час доводилось тримати себе в станi крайньої нервової напруги й настороги. Там вона вмiла володiти собою, лише зрiдка вiн, та й то випадково, помiчав, що вона буває пригнiчена. Повернеться з вiдрядження i одразу до неї: що в очах? Смуток? Як ти тут, люба? Виявляється, бачила сьогоднi в порту рикшу старого, впряжений у вiзок, мало не падав вiд виснаги, одначе так благ&в, пропонуючи свої послуги. Тепер уже там прогрес, на змiну традицiйним рикшам-пiшохiдцям майже всюди прийшли так званi бечаки, рикшi-велосипедисти, а тодi ще, бувало, бiдак який-небудь навiть похилого вiку впряжеться й подавсь iз своїм пасажиром, - Тамара вбачала в такому транспортi щось принизливе, вона нiяк не могла змиритись, як це людина людину везе!.. Iншим разом - теж у першi днi їхнього перебування там - глибоко була вражена нашестям iз сiльських мiсцевостей дiвчаток-повiй, що мали авичай табунитися на одному з нiчних бульварiв, скуцо освiтленiм, що, певне, саме поганим освiтленням їх i приваблював, та ще, може, своєрiдним захистком - смугою кущуватих заростей, якi тягайся обабiч магiстралi кудись у темряву тропiчної ночi. Там, в гущавинi узбiчних заростей, дiвчаткам зручно було ховатися вiд полiсменiв, там їх для маскування чекають найнятi рикшi зi своїми вiзками, i авiдти ж, iз сутiнi, цi юнi магдалини iз щебетом зовсiм пташиним вискакують цiлим з'юрмиськом на лови, тiльки з'явиться на трасi бульвару якась вечiрня машина. Пригальмуй бодай на мить, одразу налетять цiлим табунцем, дiвочi личка облипають скло, як оця комашiїя. "Ах, совет!"-i з смiхом безжурним так i сипонуть урiзнобiч, розскочаться знов у кущi своєї задушної тропiчної зеленi... Тамара зiткнулась з таким уперше в життi, сцени з бульвару болiсио її вразили, вона довго тiєї ночi не могла заснути: "Такi юнi, такi молоденькi, такi беззахиснi у своему падiннi... Гублячи себе, вони ще й смiються... Навiть не розумiють свого нещастя". Траса шумить. Темрява розлилась, i небо визорилось, навiть крiзь жнив'яну куряву далекi галактики свiтять над степом. Бiлих "дiдiв" по видноколу не стало, вже їх поглинула нiч. Тамара, здається, задрiмала у свого законного на плечi. Дударевич намагався не ворухнутись, щоб не розбудити її. Хоча й шкодував, що не бачить вона, як зблиснула внизу, в долинi, якась зоряна тиха вода, i вже гуде пiд ними ще один мiсточок, чийсь невiдомий степовий "Тамара-брiдж". Мiж очеретами на самому плесi озера виднiє-ться човен, в ньому на мить змигнула, черкнута свiтлом фар, закохана парочка. - Чим не iдилiя, - каже вiд керма Заболотний. - Як це мiсiс Тамарi подобається? - Вони придрiмнули, - шепоче через сидiння Дударевич. Стрiчка траси знов випрямилась, вибiгши на кряж, i далi покотилась рiвно, десь праворуч, у вiдсторонi, пропливає мiсто в бунчуках заграв, у кудлатих багряних димах, що по всьому обрiю розтяглись, розжеврiлись над заводами. Ще вдень Заболотний признався: - Чого не терня" на трасi, так це причепiв, що бов-таються перед тобою, як телячий хвiст... Та ще об'їздiв, особливо нiчних... I нiби передчував... Перед ними якраз ось i виникає з темряви диктова дошка з недбало накльопаним написом "ОБ'ЇЗД". Нестерпна для ведiйського ока стрiлка владно спрямовує весь рух убiк, кудись у прiрву скубленої нiчної куряви. Тiльки з'їхали з полотна дороги в ту куряву, їх одразу затрясло, як на центрифузi, вiд зустрiчних машин вдарило хмарою густої пилюки. - Де ми? - сполохано проклiпнулась Тамара. Дударевич кинувся мерщiй пiднiмати скло, з тривогою поглядаючи на Заболотного, який пiшов крiзь хмаровиння слiпим польотом. Вони дедалi глибше занурювались у скушпелену хмару, в сiрий вируючий хаос, навстрiч їм сунули якiсь незграбнi автоколимаги, на одному з кузовiв заздрiли величезну клiтку з худобою, услiд за рогатими пасажирами прогув величезний рефрижератор, вiн пройшов майже впритул. Тамарi аж душа затерпла вiд близької небезпеки, здавалось, цей незграба так i продере по пiiх бортом. Об'їзд все не кiнчався. Аж дивно було, як Заболотному в цiм розвированiм хаосi кушпели вдається пройти незачепленнм, неушкодженiш. Мов рибинл, вив'ю-пюючись, уникаючи зустрiчних, вiн пробивається все далi, далi... "Тут справдi допомогти може тiльки iнтуїцiя, невловне ведiйське чуття", - подумкп захоплено вiдзначила Тамара. Та ось загерметизований вiд пилюки їхнiй лiмузинчик зрештою подерся узвозом, знов видобуваючись до полотна траси. Вже вони мали вискочити на асфальт, як Заболотний iшенацька круто вихнув кермо вбiк, i лiашина рiзко стала, вискнувши гальмами. У свiтлi фар тьмаво блищав нiкелем повалений серед пилюки велосипед, неподалiк нього розплаталося непорушною сiрою купою тiло людини. Приголомшенi, всi троє вихопилися з машини, пiдбiгли до мiсця нещастя. Купа лахмiття, купа масивного темного тiла лицем у пилюку, - як упав, так i лежить долiлиць, руки безжиттєво розкинутi... Хто вiн? - Труп, - глухо сказав Дударевич. Заболотний, присiвши навпочiпки над незнайомцем, торкнувся рукою його плеча. Нiякого вiдруху. Жодних ознак життя. - Вiн мертвий? - злякано нахилилась Тамара поруч Заболотного. - Певно, той рефрижератор збив, - висловив припущення Дударевич. - Тут потрiбна мiлiцiя, не руште його. Все ж Заболотний обережно перевернув важке тiло незнайомця лицем догори. Огрядний, могутньої комплекцiї степовик. Обличчя темнiє щетиною, воно в якихось саднах, у плямах мазуту чи кровi. Куртка-спецiвка i майка пiд нею - все прокипiло потом. Не iнакше - механiзатор. Чимось схожий на того, що зустрiвся їм удень на iншiм вiдтинку цiєї траси. Кепка з розтрощеними комбайнерськими окулярами валяється в пилюцi, - по них уже чиєсь колесо пройшлось... Чуб на головi злипся, очi приплющились, як у тих, що - назавжди. Заболотний приклався вухом до грудей, послухав. Нiчого не почувши, взяв важку, зiв'ялу руку потерпiлого, став шукати пульс. - Ну що? - ще ближче нахилилась Тамара. - Не знаходжу. - Треба люстерко! Й вона прожогом кинулася до машини. В дитинствi чула, що в таких випадках прикладають люстерко до вуст, по ньому нiбито можна визначити, чи є ще в людинi дихання. Коли прибiгла з сумочкою, хапливо дiстаючи в неї люстерко, Заболотний, не обертаючись, вiдсторонив її: - Не треба. Вiн живий. I, мовби на пiдтвердження його слiв, з грудей механiзатора видихнувся ледь чутний, неначе пiдземний стогiн. - Так, так, вiн живий! - скрикнула Тамара. - Що ж iз ним робити? Заболотний, пiдклавши руки долонями пiд плечi потерпiлого, видно, ждав пiдмоги з боку Дударевича. - Бери ж, пiдсоби... Його треба в лiкарню. - Та ти що? Ти в своєму умi? - остовпiв Дударевич. - Тут кримiнал! Вiн у нас умре по дорозi! - Та будь же людиною... Бери! - Все, все впаде на нас! - метушливо нервуючись, викрикнув Дударевич. - Ми будемо виннi, тiльки миi нiяких-бо ж свiдкiв!.. Ми i вiн. Безумцем треба бути, щоб встрявати в таке! - Ти правий, сто разiв правий, - мовив Заболотний. - Але що йому з твоєї правоти? - А що менi вiд цiєї кримiнальної iсторiї? - Ну годi, бери ж... - Я сказав! Не буде цього! - Буде! - викрикнула, шарпнувшись уперед, Тамара. Кидьма кинувши сумочку чоловiковi, вона нахилилась над збитим i стала невмiло вовтузитись бiля його нiг, пробуючи якось так взяти, щоб допомогти Заболотному. Ноги були величезнi й важкi, мов колоди... Одна ступня боса, на другiй ледь тримається на пряжцi розбита, неймовiрних розмiрiв сандаля. Ну, як їх взяти? Вони були непiд-датнi, все їх не вдавалося охопити, пiдважити як слiд. Падають розслаблено, роз'їжджаються, здавалось навiть, що вони поламанi, може, зовсiм потрощенi, може, по них проїхався ваговоз, - тож, пiдважуючи їх, Тамара робила це з крайньою обережнiстю. Нарештi удвох їм вдалося оволодiти цим незграбним, безжиттєвим тiлом, що його так недоречно пiдкинула їм дорога, i вони мовчки, нiби аж сердито, - Заболотний обхватом попiд пахви, а Тамара, пiдтримуючи ноги потерпiлого, - натужки потягли-поволокли його до машини. Чи не найбiльше обурювало Дударевича, що й дружина його силкується, тягне, забувши про все, не боячись покривавити новiсiньку машину, про яку стiльки мрiяла... Сам вiн, Дударевич, що досi з кам'яним обличчям стояв збоку (i все, видно, ждав, чи не випурхне iз-за пагорба рятiвний мотоцикл автоiнспектора), тепер, метнувшись попереду, ще раз спробував отямити своїх безтямних супутникiв: - Ви ж зрозумiйте: все впаде на нас! Ми будем виннi, тiльки ми! Треба ж їм буде на когось звалити!.. Вони тим часом мовчки робили своє, далi волокли потерпiлого поузбiч дороги до машини. - Та отямтесь ви! Не терзайте нещасного, залиште його в спокої!.. Переконавшись, що нiякими аргументами їх не проб'єш, Дударевич перший пiдскочив до свого сертифiкатного й, пiрнувши тулубом у дверцята, щось там став лаштувати в салонi, - то вiн завбачливо розстеляв для механiзатора плащ-болонью, щоб не заплямити сидiння, якщо в того в дорозi почнеться кровотеча. Мовчки, з почуттям навiть вiд самого себе прихованої обриди стежив, як вони, силкуючись, намагаються пiдняти i втиснути в машину цю багатонудову безвольну масу огрядного тiла, брудного мотлоху, забитого пилюкою i кров'ю. Незнайомець не подавав ознак життя. Тiло дiяк не слухалось, не влазило в машину, ноги звисали, холошi закотились, оголивши волохатi, темпi вiд пилюки литки. Тамара намагалася якось прилаштувати їх, одначе не могла дати їм лад. Дударевич очам своїм не вiрив,, як вона, тада чепуруха, котра за екватором все остерiгалася азiатської холери, уникала користуватись водою з каналiв Джакарти, хоч мiсцевi тiєї води не бояться" надiйно перекипiлої в тропiчному сонцi, ця ось його Тамара:,, в якої завжди були напоготовi махровi прокшi'яченi серветки, такi гарячi, що не вхопиш їх рукою, тут зовсiм без вiдрази порнавться бiля чиїхось брудних нiг, з невмiлою старандiстю запихаючи їх до машини. Що з ними коїться? Звiдки цей напад фальшивої, показної спiвчутливостi, нiкому не потрiбної фiлантропiї? Та ще невiдомо, чим вона для вас обернеться, мої дорогi! Побачимо,, як будете викручуватись намагаючись довести своє алiбi... Та тiльки навряд чи повiрять вам, якщо опинитесь у капканi, нiчиїм не вiрить сльозам траса нiчна!.. Ось поруч розумнiшi, заслiплюючи фарами, джухають мимо вас сюди й туди, тi, що не бажають встрявати в iсторiю, а ви? Та, власне, ким вiн вам доводиться, цей невiдомий? Та й взагалi - хто вiн? Може, п'яний був? Може, сам пiдлiз пiд чиїсь колеса, по дуростi вискочивши з поля на трасу? Та хоч як там було, а потерпiлий уже в машинi. Тамара, боком вмостившись, бiля пiдiбраного, руками пiдтримувала його розбиту мокру вiд кровi голеву в себе па колiнах i зляканим голосом повторювала: "їдьмо, їдьмо!" Заболотний без слова опинивсь за кермом. Дударевич, повагавшись якусь мить, сiв поруч нього, сердито грюкнувши дверцятами. - Ви божевiльнi, - сказав вiй тихо, членороздiльно, коли машина рушила. - Побачите, чим все скiнчиться. Це ж судi Кримiнальна справа... Веземо труп! Не забудь запитати першого зустрiчного, де тут найближчий моргi Заболотний, не вiдповiдаючи, розвиваа швидкiсть. Звернувши з траси, воня чимдуж помчали на вогнi далекого мiста, на тi його велетенськi, аж грiзнi бунчуки заграв. Тут для Забодотяого нiяких правил уже не iснувало. Обганяв машину за машиною, обходив злiва й справа, заслiплював фарами, лотiв, здавалось, да неминучий удар. Багровi сполохи иоиереду над степом рослж, розростались на очах, нiч вiд нас овiдлiжала, жа все ж мiсто мовби не наближалось, аово виявилось далi, нiж спершу Тамарi здалося. На яговмуоь ба-каї машину дiдкинуло, i знепритомнiлий анову застагвав. Тамара ввдчула аж полегкiсть вiд поїутого стогаиу. Та чи ше передчасно? Коли потерпiлець переставав стогнати, тедi не чути було навiть, щоб вiя дихав, i враження було такеї, що вiн уже вмер. Вмер на колiнах у неї, у їхнiй власнiй ковенькiй машинi, - це жахливо, i що їм скажуть десь там, куди вони його привезуть? Згарячу-, в .збудженнi, в потрясiннi Тамара вiддалась пертиому гуманному поруховi душi, кинулась допомагати Заболотному, не замислюючись про наслiдки, а тепер ось з'явилась непеiвиiсть, в душу прокрадається сумнiв, чи так уже й безаомилыно вони вчинили, чи так уже й не мав слушастi Валерiй у своїх засторогах, у закликах до здорового глуаду? Когось би розшукати, покликати зi сторони, десь же тут, мабуть, чергус мiлiцiя або й швидка допомога? Звичайно, зовсiм iнша була б ситуацiя, якби службовi особи огледiли все на мiсцi, обмiряли, чи як це там у них робиться в таких випадках... Бо що, коли бiдолаха справдi не витримає? Можливо, вiн цiєї митi вже чує, як ото мов-иться, спiн ангелiв, i вже й допомога йому нiяка не потрiбна? Стараються, ризикують, а привезуть лиш бездиханне тiло?! Хто повiрить у їхнi найкращi намiри, в те, що вони зовсiм випадково па нього натрапили, а не самi збили його? Хiба ж не логiчно приiгустити, що привезли власний грiх, що в руки правосуддя сам себе вiддає тут алочин, щоб тiльки уникнути кари? Дивно, але Заболотний не захотiв порахуватися з таким цiлком iмовiрнiш витлумачонням цього трагiчного випадку, хоч для Тамари не буй вiн людиною, яка керується в своїх вчинках лише велiнням власних емоцiй, - таким у джунглях дiпломатiї нема чого робити.... Почуття совiстi в ньому розвинуте, це так, на допомогу людинi вiн iде безоглядiго, але ж не можна не зважати й на залiзну логiку обставинi А тут, на пiчнiй трасi, вони, здасться, дужчi й суворiшi, нiж будь-де, i врештi обертаються проти тебе, проти твоїх найблагороднiших порухiв серця... Враховувати доводиться все, i водночас дико було б навiть припустити а думцi, що вони могли не пiдiбрати нещасного, проскочити мимо, не зупинившись. Зрештою, всi цi траси, швидкостi, гонитви, дорожнi пригоди, може, тiльки й мають якийсь конечний глузд у тому, що ось у таких миттєвостях, у самотнiх вирiшеннях перевiряють дорожнiй люд, пiддають його найвищим апробацiям - хто є хто? I все ж... Добре, коли не вмре, а якщо?.. Здається, вiн не дише! Свист вiтру чути за склом, а дихання не вловлюється... Та нi, таки дише, ще там є скiлькись життя в його могутнiх грудях. Валерiй сидить спиною до Тамари, застиг поруч iз Заболотним випростаний, очужiлий, як нiмий докiр їм обом. Iнодi, бувши в доброму гуморi, вiн мав звичку пiдсмiюватись над собою, запевняв, що володiє "мистецтвом осклянiлих очей", i Тамара справдi мала нагоду спостерiгати, як її Дударевич пiд час розмови з особою вельми впливовою, де важливо було не виявити ранiше за iнших своєї позицiї, не розкрити завчасу свого ставлення, сидiв просто-таки з нiби скляно замерзлою в очах бурштиновою речовиною: дивиться людина, дивиться вiдкрито, а що думає, нiякий маг, нiякий ясновидець не розгадає! Такий, мабуть, i зараз у нього погляд, i навiть у широких, круто пiднятих плечах вiдклалась нiби зневага, принаймнi усвiдомлення своєї внутрiшньої зверхностi й правоти. Ну, а раптом виявиться, що вiн має рацiю? Спершу його поведiнка щиро обурила Тамару, здавалось, його незламний егоїзм i черствiсть, виявленi щойно так одвер-то, нiколи не знайдуть прощення в нiй, а зараз, коли почуття гострого потрясiння трохи вляглося й можна було зважувати тверезо те, що сталось, Тамара могла зрозумiти й Валерiя з його невiдпорною логiкою, розсудливiстю, вмiнням оцiнювати будь-яку подiю всебiчно, в усiх її можливих наслiдках. Знала, це був один з його важливих життєвих принципiв: не пiддавайся спалахам пристрастей, бурям емоцiй, хоч якi там вони будуть красивi в дану хвилину, бери кожне явище не тiльки таким, яким воно зараз є, а й таким, яким буде, яким постане в перспективi, - адже вона повинна бути для тебе понад усе!.. Можна по-рiзному ставитись до життєвих правил, що їх Валерiй сам для себе виформулював, проте в послiдовностi суджень йому не вiдмовиш, навiть i цього разу. Тамара вiдчула в собi щось схоже на спiвчуття. Ось вiн сидить перенервований, розбухлий вiд досади, до краю обурений тим, що вони йому нав'язали. Стiльки ждати вiдпустки, щоб тепер з дурного розуму встряти ii цю халепу! Комусь доведеться пояснювати, будете перед кимось шукати виправдань, може, i вся вiдпустка лясне, страчена на ходiння по слiдчих та прокурорах! Тепер, коли їх обвiває, охолоджує вiтерець тверезостi, певне, й Заболотний сприймає поведiнку свого колеги Ц iнакше, не так, мабуть, непохитно почував перед ним (свою правоту, безкомпромiсну владнiсть своєї рiшучостi. У вчинку Заболотного Тамарi далеко не все було ясно, їй i зараз ще важко збагнути, чому вiн не вагався, чому вiд першої митi Заболотний уже знав, як йому повестись перед лицем нещастя, i робив усе так упевнено, наче його спрямовувала якась непохибна магiчна сила. Якi в таких випадках дiють мотиви? Ну, хай би рятував родича чи приятеля, а то ж перед ним був нiхто, один з чотирьох мiльярдiв живущих, просто невiдомий спiвбрат по планетi!.. Можливо, значення для Заболотного мав той факт, що розпластаний у пилюцi виявився саме степовик-механiзатор, чимось схожий на того, що вдень зустрiли, чи, може, якось нагадав вiн Заболотному його рiдного брата з Тернiвщинп, бригадира механiзаторiв? З людьми такого типу Заболотний почував внутрiшню контакт-нiсть, з ними вiн сходиться з пiвслова, всi цi степовики йому як рiдня, кожен iз них для нього - як брат. Хоч скiльки дорiг за ним, хоч знав джунглi тропiкiв i тонув у смогах та неонах найдальших столиць, однак вiдчувається, що своїм глибинним, найзаповiтнiшим вiн закорiне-ний тут, у цих хлiбодарних степах, як i цей його невiдомий побратим, котрий все ще нiяк не опритомнiє. Скiльки їхали, стiльки й мучилась Тамара сумнiвами й непевнiстю, борсалась серед тривожних вагань, хоча соромно було самiй собi признатись, що вона пiддає зараз сумнiву те, на що пiшла за першим покликом душi, пiшла так безоглядно. - Хлоп'яцтво... Пiжонство... Фальшива гра в гуманiзм, - доймав їх час вiд часу Дударевич. - Та хто вiн для вас? Вiн для вас нуль, як i для мене, одна абстракцiя, а таку заварили кашу!.. Самi, сподiваюсь, зараз бачите власну дурiсть, а все ж... - А все ж у кювет його не викинем, - вiдгукнувся Заболотний i погнав ще швидше. - Лицемiри! Ханжi! - аж зубами скреготнув Дударевич. - Оця ваша гра в чуйнiсть, кому вона тут потрiбна? Йому? Та вiн уже слухає спiв ангелiв! - Перестань1 - прикрикиула на чоловiка Тамара, i вiя вдрану вмовк. Птаи потеринив хрипем чи стяговом засвiдчував, що вiн живий, хота я неяритетшний, Тамару вiдразу щe бадьярякаоти, патхна iї ячриво акниеть миттю дмiнд жадась и блиском надiї: ютите, теки вiя не вiдведе, вирине з дiтьми безпам'ятства, зитарветься в щей нiчжий свiт, щоб постадчям перед ким треба, за себе й аних? Маяве, якраз ваги вчинок, котряя Дударевiчу вдаються безготузним, i цi небезиечнi обгани, невязавена швидкiсть, розвянута Забвбужчим, привсое задшиi порятунок, вбереже дiтям батька, чоловiка друясинi? Адже вихопили їй ижлюки людину, яка комусь дервiш, яку десь i нора, за цiй пiзнiй норi, мабуть, виглядають, дагiкутоть... Тож геть сумнiви, перевiр себе на iстинво людське, пiдимивсь над свбято, над усiм суєтнiм i минущим, хай тастуитогой воно перед першiм норухом диги бо ж чи мiсце суєтному там, де ладиа витягеться на вирида ивжi, на тiй, де сходяться вiч-ва-вiч смiрть i местiт? Може, це янраз та нiч, де вас усих - i нe тагегась, а людськото долeю - буде перети'реяю: хто с хто? Звичайно, могли б ви явшагти вен там, на узбiччi дороги, в пилюцi, пiдибрав би - тягота чи мертвого - хтось литий, а ви, упикнувiшi клоноту, уже мрiaли б собi далi, а ким би ви булта пiсля цього навiть у своїх власних очах? Уникли б розслiдувань тут, але хiба не переслiдував би вас до кинця ваших дiтiв образ цього нещасного, хiба втекли б вiд власного сумлiння, хай бп отиплись ставiть i в найдальшому пунктi пласти? Влетiли нарештi в передмiстя. Бiля тролiйбусної зупинки Заболотний круто пригальмував i, не кидаючи керма, запитав тутешнiх, де в них тут найближча лiкарня. Якiсь хлопцi з гiтарою вiдгукнулись ихом, поясiнiли коротко й чiтко, пiби вiдчуваючи, яка невiдкладна истроiя непе туди цих людей i траси, i ми знову погнали. На свiтлофоря не хотiв зважати, не зупинивсь i тодi, коли ззаду почувся свисток. "Iнспекцiя женеться! Зупинись!" - нервово шарпнувся Дударевич, а Заболотний нiби не чув. Незважаючи на пiзнiй час, на зупинках пасажирiв було багато, видно, роз'їздились на роботу люди нiчних змiн; Заболотний, пригальмувавши ще в одному мiсцi, уточнив, що йому треба, i незабаром машина влетiла на подвiр'я лiкарнi. Тут мовби ждали їх: повискакували сестри в бiлому, з'явилися ношi, тепер i Дударевич ревно взявся допомагати медперсоналовi витягати потерпiлого з машини. - Просто з поля, - шепнула' одна iз медсестер до товаришки. - Перший мевдно лiта механiзатор... Механiзатора понесли на ганок, у навстiж розтанеш двiрi. Тамара у своїх розцяцькованих мiдними кнопками джинiсах теж iшла услiд за идм сумним шестям, мимохiдь вловлюючи на собi короткi, сторожкi погляди медсестер, погляди, в яких безжомиялно читалося то, чого вона найбiльше боялася: "Яв же це ви його? Чому ганяєте без пам'ятi? Життя нема на трасi вiд цих курортникiв!" Внесли потерпiлого в прийомну, в бiлу, переповнену свiтлом кiмнату. Ношi поклали просто на пiдлогу. I яким чужорiдним серед сього свiтла й бiлоснiжнветi була те, що лежало на ношах: масивне темне тiло в одежi, забитiй пилюкою, просякнутiй потом i кров'ю. Суворе щетинясте обличчя, зовсiм застигле, без тiнi життя... З'явився черговий лiкар, щуплявий юнак у халатi, з борiдаяио пiд рiзночинця, з гострим поглядом очей, де не було цiкавостi нi до чого i нi до кого, окрiм пацiєнта. Сiвшiй на пiдставлений сестрою стiльчик, лiкар послуїав пульс дотерпiлого, взявся оглядати рану на головi. Сiре липке волосся збилось, переплуталось, довелось його вiд самого чола простригти ножицями, пiсля чого лiкар ще раа оглянув рану, розкривавлену, запилюжену. Коли її почали дезинфiкувати, почувся глухий стогiн, механiзатор якось погрозливо повiв туди-сюди головою, але на лiкаря це не справило враження, так само як i па решту осiб медперсоналу, що стовпились над степовиком. Чиїсь спритнi руки вже розпорювали одежу, оголювали мускулясте комбайнерове тiло з могутньою грудною клiткою, дебелий торс у розплилих кривавих синяках - слiдах удару. Лiкар i синяки обмацав з виглядом невдоволеним, весь час мовби на когось сердячись, - виявилось, що зламано кiлька ребер. - Здорово ж ви його потовкли... - Не ми, - рiзко й поспiшно заперечив Дударевич, проте лiкар полишив його слова без уваги. Потерпiлець перебував у станi глибокого шоку. - Серйозний стан? - спитала Тамара. - Навiть критичний, - не удостоївши її поглядом, миркнув лiкар i розпорядився: - На стiл! I далi тут уже набирав чинностi свiй розпорядок. Лiкар, не виявивши нiякої цiкавостi до тих, хто привiз сюди потерпiлого, хто рятував його на трасi, вийшов з кiмнати услiд за санiтарами в халатах, за ношами, що, здавалось, аж вгинаються пiд важким тiлом степовика, Всi вони, цi медперсональцi, котрi живуть тут у постiйнiй готовностi, звичнi будь-коли приймати на себе першi стогони й скрики чиїхось нещасть, за короткий час порання бiля пацiєнта вразили Тамару якоюсь безпристраснiстю, мовби притупленим сприйманням людського болю, хоча це й поєднувалось у них з фаховим бездоганним вишколом та розторопнiстю. "Чи, може, воно поверхове, це моє враження, - майнуло Тамарi, - бо хiба ж можна коли-небудь звикнути до мук людини, до болю, до чиїхось страждань?" У кiмнатi тепер залишилось тiльки їх троє та чергова сестра, огрядна, з подвiйним пiдборiддям особа, в окулярах, з виразом непiдкупностi на обличчi, службової суворостi в кожному жестi. З нiмим докором витерла кров'яну пляму на пiдлозi, помила неквапно з милом руки пiд краном й сiла за стiл, з глибокодумним виразом уткнулась у свої медичнi папери. Тамара не раз помiчала, як багато бюрократичної писанини розвелося в медичних закладах, кожне чиєсь нещастя тут одразу ж обростає купами казенних паперiв, якщо кому й потрiбних, то хiба лиш вiдомчим формалiстам для перестрахування, а хворому вiд тих паперiв нi холодно, нi жарко... Мабуть, i ця така ж бюрократка, напустила на себе мiну неприступностi, явно ж перебiльшує роль своєї особи в iсторiї. Замiсть дiла сидить, як скiфська баба, намурмо-сена, на слово людське не спроможеться, - надула щоки й шкрябає папером. - Нам можна їхати? - звернувся вiд порога до чергової Дударевич, дивлячись на неї, мов на жабу, скляними очима. Перо шкрябає далi, явно випробовуючи самовладання цих, що на гарячому попалися, дипломатiв. - Громадянко, ви не вiдповiли. В нас зайвого часу нема. Лише пiсля довготривалої iнквiзиторської паузи про-рiкається: - А все ж вам доведеться почекати. - I якась у цьому зловтiшна багатозначнiсть. - Чого чекати? - знизав плечима Дударевич. - Ми поспiшаємо. - Воно й видно. Дударевич глянув на дружину, сердито занишклу в кутку поруч iз Заболотним, що, понурений, сидiв на застеленiй цератою кушетцi, де кладуть хворих. Вiн, здається, вiдсторонений зараз був вiд усього. "Вам ясно? - |запитав їх поглядом Дударевич. - Нас уже не вiдпускає ця мегера... Ми затриманi". Виходило, що так. Вони дiйсно затриманi, не мають права вийти звiдси за порiг. Сталося все так, як Дударевич i передбачав. I якщо той вмре пiд ножем хiрурга, то вмруть разом iз ним i всi вашi надiї виправдатись, довести своє алiбi, свою безвиннiсть. "Дипломати i їхня жертва" - так це, очевидно, буде сформульовано, пiд таким шифром пiде гуляти ваша справа в хащах судочинства. Як до нестерпностi безглуздо все обернулося! Могло ж зовсiм iiе бути цiєї ночi на трасi. Могла вона спокiйно для них минути десь на пахучому сiнi або в якомусь дорожньому готельчику, де за вiкном небо зоряне i тихо шелестять тополi пiд подмухом польового вiтерця... А вас не вiтерцем, а диявольським ураганом збило з шляху й занесло аж ось куди, загнало в безглузду пастку, де вас недремно стереже ця злорада мегера в окулярах... Нема сумнiву, що для неї, удавано заглибленої у свої нiкому не потрiбнi папери, ви всi троє - носiї злочину, ви привезли сюди вами ж знiвечену жертву й ось-ось, може, будете оголошенi вбивцями її. - То хто ж нам може дозволити вийти звiдси? - знов запитав Дударевич, стримуючи дражливiсть. - Нiхто не дозволить, - не пiдвiвши голови, сказала чергова спокiйно i владно, потiм з притиском додала: - Ви, до речi, не стiйте отам па порозi, пройдiть i сядьте, мiсце ж є, - i кивнула на бiлу лiкарняну табуретку в протилежнiм кутку бiля рукомийника. Хоч як дивно, Дударевич одразу ж послухався владного тону цiєї диктаторки, пройшов i сiв на вказаний йому, безперечно ж, електричний стiлець. - Рятували, везли i така ось вiддяка, - мовила Тамара ображеним тоном у бiк чергової, i та, вiдклавши папери, глянула на неї, мов на потенцiальну, хоча ще й не викриту до кiнця злочинницю, неприязнь до якої вже можна було й не приховувати. "Типова тунеядка, гультяйка-курортниця, хiба ж не видно?.. Джинси нап'яла, жене на курорт, а вже така циганкувата, нiби а курорту. Смага круглий рiк з неї не сходить. Кварцом, мабуть, ще кварцується..." Чергова обвела всiх трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навiть не вважала за потрiбне втаювати свое невисловлене, але тверде звинувачення їм. Вона таки стерегла їх, взяла пiд варту, вiдповiдала за них перед кимось, як за цiлком можливих убивць. З такими не пiде вона нi на який компромiс, нi за якого хабара не випустить звiдси! Можна було подумати, що все життя ця особа мала справу не з хворими, а з пiдсудними, а пiдслiдними i добре знає, як iз ними повестись; бо навiть коли б i хотiла, не має вже права випустити їх з-пiд нагляду, доки не передасть у руки правосуддя. Лише Заболотний не звертав на чергову нiякої уваги. Втомлений, з посрiбленими скронями, з темними пiдковами пiд очима, сидiв, схилившись, у глибокiй задумi. Тамара до цього мовби й не помiчала, що скронi йому вже iскряться сивиною, i що така незникаюча складка горя пролягає мiж насуплених брiв. - Ви шкодуєте? - нахилившись, запитала його стишено. Заболотний не вiдповiв, нiби не зовсiм i збагнув суть запитання. Бо, власне, за чим вiн мiг шкодувати? Що вибрав саме цей варiант в ситуацiї, яка склалась? Що не послухався волань Дударевича? Справдi, там вiн не хотiв чути голосу застороги, хоча з самого початку ясно було, якi можуть виникнути складнощi в цiй iсторiї... Але ж як можна було повестись iнакше, коли значення мала кожна мить! Якiсь секунди могли вирiшити долю потерпiлого! Спрацював там у тобi, мабуть, просто iнстинкт, потреба душi, добре знайома тобi з фронтових лiт, коли без роздуму приходиш на скрик, на стогiн, коли, навiть смерть зневажаючи, пiдбiгаєш до щойно приземленого, наскрiзь прорешеченого кулями лiтака, в якому сходить кров'ю твiй непритомний товариш. Було ж таке, а чим це вiдрiзняється вiд того? I, власне, нема чого так уже фiксувати увагу на своєму вчипку. Хай для Тамари є в ньому щось мало не геройське, а по сутi звичайнiсiнька рiч - людина людинi подала руку в нещастi. Той комбайнер, якого ви оце рятували, так само повiвся б у подiбнiй ситуацiї, без пози, без самовтiхи зробив би що слiд, - Заболотний чомусь був певен цього. Вiн справдi не вважав себе вартим захоплення i не хотiв би нiякого морального зиску з цiєї iсторiї, хотiв би одного, щоб той, кого вiн привiз сюди, витримав, не сконав на операцiйному столi. - Невже шкодуєте? - знов перепитала Тамара. i. Вiн заперечливо похитав головою. Якщо й шкодував зараз, то тiльки за тим, що, сам того не бажаючи, вплутав i її з Дударевичем у цю таку прикру iсторiю, та що й зараз десь на трасi безкарно гуляє негiдник, до того ж боягуз, який, збивши механiзатора, полохливо кинув його конати край шляху. Адже не мiг вiн не почути удару, не помiтити збитого, коли той вiдлетiв убiк iз своїм велосипедом, але, замiсть того щоб зупинитись, пiдiбрати людину - це ж святе правило водiя! - погнав далi, мов нiчого й не сталось. Рве десь кiлометри, рятуючи свою пiдлу шкуру, i навряд чи до такого озивається голос сумлiння... Набачився Заболотний жорстокостей у життi! В сонячний день Перемоги здавалось, що ось тепер нарештi всiм жорстокостям буде кiнець, запанує всесвiтня гармонiя мiж людьми... Ах, як то було наївно! Як ще до того далеко, та й взагалi, чи буде це коли реальнiстю? Iнодi йому здається, що жорстокостей навiть бiльше на планетi... Про це зараз думалось, i вже не вперше такi роздуми вганяли Заболотного в смуток. Тим часом до лiкарнi - чути було - пiд'їхала ще якась машина, i чергова, пiдвiвшись, сторожко спрямувала погляд на дверi. Нiкого не вносили, нiхто не заходив, обливаючись кров'ю й шукаючи допомоги. Потiм нарештi почулися кроки на схiдцях, i в дверях з'явився... мiлiцейський кашкет! Порiг упевнено переступив молоденький, безжурний лейтенант, що, видно, бував тут не вперше, бо пiснолиця чергова йому несподiвано всмiхнулась, хоч перед цим важко було навiть уявити, що вона вмiє всмiхатись. Лейтенант, привiтавшись, по-службовому зiрким поглядом окинув подорожнiх. Очi представника закону якусь мить затримались на Тамарi, на її голубiй зачiсцi, зробленiй ще десь там на iнших широтах далекими звiдси перукарями, пiсля цього лейтенант одразу перейшов, до дiла: - Прошу документи! Першим подав свої права Заболотний, те ж саме зробив Дударевич, простягнувши особисте посвiдчення з виглядом пiдкреслено незалежним i зовсiм невинуватим. , А коли їхнi вiрчi грамоти було переглянуто й черга дiйшла до Тамари, вона рiшуче пiдхопилась, виструнчепо стала перед лейтенантом i з нервовим, недобрим усмiхом простягла назустрiч представниковi закону китицi рук, засмаглих, плавких, грацiозних: - Надiвайте! Хлопець оторопiв: - Що надiвати? - Наручники, що ж iще. Аж тепер лейтенант осягнув цей незвичний жарт. - Ви, по-моєму, вже й так у наручниках, - вiн мав на увазi браслет старої iндiйської роботи, що тьмавим срiблом грав у Тамари на правiй руцi. - Нi-нi, я без жартiв, - вигукнула вона. - Для вас ми злочинцi! Ви маєте готову, я певна, версiю щодо нас. Це ми його збили, такi ось бездушнi варвари, - ви ж думаєте про нас саме так?! - Ми зайвого не думаєм, - лейтенант спохмурнiв. - Порядок знаєм - машину вашу, до речi, вже оглянуто... - I що ж? - рвучко схопився з мiсця Дударевич. - Який висновок? - Скажемо. I лейтенант повернувся до чергової, яка досить спритно, з надмiрною готовнiстю подала йому злипок пропотiлих, засмальцьованих документiв, що були знайденi в потерпiлого. "Коли вони й опинилися в неї!" - здивувалась Тамара, знов вiдступивши у куток пiсля розiграної сцени. - Оце спритнiсть рук. Ну й особа!" Лейтенант, всiвшись у крiслi на мiсцi чергової за столом, взявся уважно переглядати документи. - Таку людину вивели з ладу, - мовив вiн згодом. - Один з найкращих комбайнерiв нашої областi. Правофланговий... А домашнi його ще нiчого й не знають... - Одначе з нами ж як? - тамуючи нетерплячiсть, нагадав Дударевич. - Невже вам не ясно, що ми самi його пiдiбрали, хоч могли й не робити цього? Йдучи на ризик, старались як швидше допровадити його сюди, i ось маємо за те... Наша машина чим-небудь посвiдчила проти нас? - На щастя, нiчим. Слiдiв удару не виявлено. - То в чому ж рiч? - одразу пiдвищив голос Дударевич. - Акта, як належить, складем. Ви люди культурнi, мусите розумiти: порядок є порядок... Вперше, мiж iншим, бачу живих дипломатiв. Що ви там хоч робите? - запитав вiн раптом зi зворушливою безпосереднiстю. Заболотному це, видно, сподобалось, вiн посмiхнувся. - Ми, дипломати, теж люди, хоча "немножко и лошади". Самою специфiкою служби покликанi нести гар-мопiю в свiт, та поки що, як бачите, це нам не дуже вдається. - Нi-нi, за поведiнку на трасi я вас хвалю. Так i начальству доповiм. Але спершу все-таки, вибачте, складемо акта. Медсестра, доки казенний папiр складався та обставини з'ясовувались, мiнялася просто на очах. З'явилося в нiй навiть щось улесливе, що знову ж таки нагнало сум на Заболотного, прикро йому було бачити таке раптове перетворення в людинi: з диктаторки в лакизницю - сумна яка метаморфоза... Вони саме ставили пiдписи пiд актом, коли до кiмнати вбiгла молоденька сестра, сповiстила дзвiнко: - Все пройшло добре! Вiн житиме... Просто-таки в сорочцi вродився! Вже схiд яснiв, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу, щоб далi мчати на пiвдень. Сизо даленiла дорога. Свiтло фар бiльше не було потрiбне, саме свiтання вiдкривало їм шлях крiзь степи. Змордованi пережитим, не мали навiть бажання перемовлятись. Пiсля кiльканадцяти кiлометрiв скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув убiк, на такi ж, як учора, скомбайнованi стернища. Зупинився машиною вiддалiк траси, коло однiєї з кучугур свiжої, залишеної комбайном соломи. Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бiк палаючої за лiсосмугою ще зовсiм червоної скибки сонця. Дивлячись просто на сонце, зробив кiлька дихальних йогiвських вправ. - Ну що, великий гуманiсте? - кинув йому примири ливо Дударевич. - Зiгрiв благородним вчинком свою честолюбну душу? Заболотний не одразу вiдгукнувсь. Все нiби дослухався до чогось стороннього чи до чогось у собi, потiм сказав несподiвано, кинувши у бiк траси: - Ото вам, друзi, хайвей: фугуйте далi без мене... - А ти? - Я залишаюсь. Пiдiйшов до копи соломи, зволоженої вранiшньою росою, й, по-хлоц'ячому розкинувши руки, впав долiлиць, - незабаром вiн уже спав мов убитий. Спав i не бачив, що його соп тут звiдусiль стережуть, сторчма ставши на чатах по обрiю, чоластi сяючi хмари-гiганти, тi самi, що по-тутешньому звуться "дiди". ...За кiлька годин по цьому на трасi з'явились автобуси - цiлою кавалькадою летiли на пiвдень "Iкаруси" з дiтьми. Хоч день був слiпучий, величезнi машини мчали при потужно засвiчених фарах, i це вражало: вдень, при сонцi, а мчать з повними фарами свiтла! На лобi кожного з автобусiв червонiє полотнище з написом: "ДIТИ!", "ДIТИ"... Отже - всi розступайтесь, зминайте, всi будьте уважнiшi, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську Стрiлку, маленький i, може, найнадiйнiший у свiтi народець - заводська дiтвора!.. Юнi пасажири, наелектризованi нетерпiнням, квапили себе, вони, якби їхня вмога, квапили б самий бiг часу! Дорога аж свистить вiд потужних "Iкарусiв", в автобусах чути музику й спiви, визирають звiдти дитячi веселi обличчя, радуючись власному летовi, а на узбiччi розпеченого полотна траси, пiд вкритими сiрим пилом придорожнiми деревами, стоїть висока, з блiдим обличчям, сивочола людина: голосує! А втiм, здається, марно... Промелькують мимо неї "Iкаруси" зi свистом ракетним, iз сонцями фар, неприродно слiпучих серед цього бiлого степового дня, пролiтають з музикою та спiвами всерединi, повнi веселощiв, здається, навiть не здатнi когось номiтити край шляху, проджухують, не зупиняючись, i та,ке враження, що їх зараз би не спинила в цiм летi нiяка сила на свiтi, не те що чиясь там рука, пiднята в голосуваннi... "Гуси, гуси-гусенята, вiзьмiть мене на крилята!" - "Хай тебе заднi вiзьмуть..." Всi мимо, мимо, все хутчiй та хутчiй, бо десь там, попереду, як образ їхньої мрiї, вже мерехтить море й далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська Стрiлка... Той, що голосує, здається, й надiю вже втратив якось вплинути на цю пролiтаючу кавалькаду, та ось раптом останнiй з "Iкарусiв"... зупиняється! - А вам куди? - з веселою цiкавiстю накинулись на Заболотного дiти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губi, заїденi шовковицею, смiливо допитувались: - Хто ви? Звiдки? Заболотний, зайнявши вiльне мiсце, вказав дiтям на ледь помiтно бiлiючi попiд небом хмари-Арарати: - Я звiдти. - О, то ви снiгова людина? - Можливо, - вiдповiв Заболотний дiтям у тон, не маючи сумнiвiв, що серед цiєї публiки вiн завжди знайде тих, хто володiє достатнiм почуттям гумору. - Снiговiй людинi ура! ура! ура!.. За хвилю їхнiй "Iкарус", наздоганяючи кавалькаду, знову летiв щодуху на пiвдень, свiтячи величезними слiпучими фарами сонцю навстрiч. XXIX Нiколи про той випадок мови мiж ними не було. Лише одного разу Лiда, видно, щось перечувши вiд матерi, несподiвано запитала Заболотного пiд час вечiрньої телепередачi: - Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу? - В якому степу? - знизав вiн плечима, хоч одразу догадавсь. - Ну, тодi, пiд час вiдпустки, коли я в пiонерськiм таборi була... Кого ви там iз моїми пiдiбрали на трасi? Рятували вночi когось? - Мало що буває па трасах... Дорожнiй ексидент. Дiвчинка подивилась на нього з суворою пильнiстю: - Батько мiй у тiй iсторiї повiвся достойно? Заболотний не одразу спромiгся на вiдповiдь. - В дусi часу, - сказав потiм. - Нiяких до нього претензiй. Дiвча, здається, вдовольнилося вiдповiддю. Не став би ж вiн розповiдати Лiдi, як уже в санаторiї, там, де "нiч лавром i лимоном пахне", поважний похилого вiку товариш з їхнього дипломатичного племенi одного разу пiд час прогулянки запитав Заболотного: "А це правда, що Валерiй наш на трасi знаменитого якогось механiзатора врятував? На висотi виявився?" "Правда". "Хто б подумав... Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник i раптом..." "Треба вiрити в людей, Iване Маркеловичу", - весело сказав тодi Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цiкаво, що з часом Дударевич i сам цiлком вжився в цю свою версiю з подвигом на трасi, так вжився, що, здається, й самому повiрилось, нiбито дiяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутнiй. Тамару це обурювало, а Заболотного бiльше розважало: хай... Переставлено трохи акценти - що такого? Виявлене колегою вмiння його навiть веселить. Хвиля часу багато що змиває, i ось тепер їхнi сiм'ї знов спiвiснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навiть дружать. Та нiби й схоже на те... Наступного дня пiсля коникового концерту був вихiдний, офiси всюди зачиненi, тож вирiшено було обома сiм'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, пiсля цiлотижневого смогу. - Приєднуйся й ти до нас, - запрошує i мене в цю поїздку Заболотний. Кiлька десяткiв миль швидкiсної, цiлком приємної їзди - i вже на нас вiйнуло простором... Попереду висяював океан! Бiлi хмари стояли далеко по обрiях незрушцо й спокiйно, i Лiда Дударевич звернула увагу, що обоє Заболотнi, зупинившись па дерев'янiй естакадi, прокладенiй уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах поглядами бiльше, нiж звичайно. Хоча хмари як хмари, тiльки що високi й до самих вершечкiв налитi свiтлом. А втiм, самий процес сприйняття свiту, здається, тут зазнає змiн. Звiдси, з океану тобi, незвиклому, здається, мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалi свiтить десь нiби на пiвночi; промiння йою зараз уже по-осiнньому непекуче й спокiйне, проте потужнiсть свiтила не зменшилась, все небо над океаном повне сяйва-мерехтiння (можливо, свiтла йому якраз додає океан), очам незвично, тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтiннi щось схоже на "лiтаючi блюдця". Тамара Дударевич, смiючись, запевняє, що одного разу вона звiдси справдi бачила оте "щось", хоча то було влiтку, в день особливо слiпучий... Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення iз стандартних будиночкiв, їх тут безлiч однаковiсiньких, безбарвних, зараз напiвзаметених пiском, бо мiсце таке, де вiтри в сезон осiннiй чи передосiннiй майже нiколи по вщухають, i сьогоднi теж вiтер дме пругкий, ганяє, крутить у повiтрi чайок, наче паперових... Влiтку декотрi з наших дипломатiв орендують на цьому белебнi для своїх родин ось такi будиночки, хоча нелегко уявити, як люди тут рятуються вiд спеки та вiтрiв, бо ж усе вiдкрите вiтрам океанським, а на сушi жодного деревця, самi пiски, гофроване залiзо та цi стандартнi житла-котеджики пiд колiр пiску, збудованi з пресованої тирси. Зараз бiльшiсть будиночкiв позамиканi наглухо, мешканцiв не буде в них до наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених задухою городян. Хоч i не сезон, а всюди рябiють реклами, функцiонує, як i влiтку, мiстечко розваг з атракцiонами, рiзними технiзованими забавами, приймає вiдвiдувачiв також дельфiнарiум, об-лащтований просто неба, - звiдти, з його яскраво розфарбованого амфiтеатру, аж сюди, на берег, долинають вибухи реготу, гуки пiдбадьорень, то дельфiни саме демонструють свiй розум i хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо вискакуючи з води, пролiтають у повiтрi через кiльця, мов першокласнi акробати. Виступами дельфiнiв керує, стоячи на узвишшi, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викоханi в океанських водах артисти цiлком охоче показують людям своє вмiння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмiтливiстю. - Помiнятись би їм ролями, - зауважує Заболотна. - Хай би ще тренер їхнiй крiзь кiльця пострибав, а дельфiни подивились, чи добре в нього виходить... Лiда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай i з вiдстанi, за сеансом напружено, з хвилюванням; усмiшки дельфiнiв, що весело лiтають у повiтрi, видно, заваблюють дiвчинку бiльше, нiж ця дороговартiсна iграшка, якою Дударевич вирiшив зацiкавити доньку. Я спершу навiть не зрозумiв, чим то вiн так уперто намагається Лiду розважити, i дружина Дударевича, помiтивши мою необiзнанiсть, зi смiхом пояснила, що в руках у її технократа мiнiатюрний японської фiрми комп'ютер, - в напливi батькiвського почуття Валерiй за неабияку цiну придбав його для доньки, але поки що тiєю дитячою iграшкою частiше бавиться вiн сам. - А що? Всi ми перед вiчнiстю дiти, - каже Дударевич i запевняє, що його мiнiкомп'ютер, то штуковина виняткових здiбностей: вона здатна миттєво виконувати безлiч найскладнiших розрахункiв, в нiй сила логiки, i йому, Дударевичевi, навiть приємно побавитись на дозвiллi цим портативним створiнням. Електронний розумник цей умiє дiлити, множити, добувати коренi, вiн оперує астрономiчними цифрами, тож iз ким Дударевич краще мiг би тренувати свiй iнтелект? Вже йому нiбито вдалося з допомогою цього пристрою визначити вiдстань до Мiсяця i навiть до Марса. - А спитайте його: для чого? - смiється Тамара. - Як - для чого? - дивується чоловiк. - Треба ж перевiрити, чи астрономи нас не обманюють, там всякi є... - А сьогоднi ти змiряй нам ще вiдстань до отих он "дiдiв" на обрiї, - звертаючись до чоловiка, киває дружина на хмари, що бiлiють вершинами десь аж нiби по той бiк океану. Дударевич на її жарт не вiдгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютерi, i вiн, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку. - Татку, ти скоро? - нетерпеливиться Лiда. - Iдiть гуляйте, я дожену. Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спецiально для прогулянок, i Лiда, по-дитячому ожвавiвши, що опинилася на цiй гулкiй, пiднятiй на опорах дерев'янiй дорозi, побiгла горою доганяти Заболотних, котрi пiшли й пiшли собi понад океаном, нiби намiрившись iти кудись, хоч i за виднокрай. Лiдi, видно, подобалось бiгти за ними, скликувати їх на бiгу. - Бачите, кинула своїх законних i подалася уздогiн Заболотним! Я iнодi просто ревную, - з легким усмiхом нарiкає на доньку Тамара. - Ходiмте й ми, - звертається вона до мене. - Тiльки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилi... Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь i рiдкiсну мушлю пiд ноги на згадку вам викине. Хоча останнiм часом вiн, здається, частiше викидає клубки смiття та мазуту... Йдемо поволi, тихо схлюпує хвиля, дихається легко. - А Лiда як ожвавiла!.. - Стежить поглядом за донькою Тамара. - Ви знаєте, вона просто в захватi вiд вашої подорожi до Мадонни! Встала вранцi - втоми як не було, нiякої дражливостi, вся якась просвiтлена й до нас ласкавiша... "Ой, скiльки я начулася, мамо, в дорозi!" Цiкаво, якими там iсторiями ви її чарували? - Просто нам дещо згадувалось... - Вам просто, а їй... "Ах, мамо, я й не думала, що дорога менi так багато вiдкриє", - i оченята аж сяють, -переповiдає Тамара. - Побувала, каже, там, де свiт нiби iнакший, i люди наче добрiшi, i нiкуди нiхто не спiшить... Менi здавалося, каже, що я чую, як невидимi хори надi мною спiвають "Аве Марiя" i якiсь дзвони в небi радiсно дзвонять весь день, а навкруги садки цвiтуть i сонце, сонце... А потiм, каже, я в степу побувала, блакитнi дощi купали мене... Отак зачарувати дитину... - Не думалось, що Лiда так близько все те прийме до серця. - О, це дуже вразливе дитя... I хоч того шедевра й не пощастило вам побачити, однак, уявiть собi, в Лiди зосталося дивне почуття: мовби вона все-таки бачила її, ту вашу степову Мадонну пiд яблунею... Зараз можу признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мiзантропку вам у поїздку, хай, думаю, трохи розвiється. А то останнiм часом таке дражливе, нервове стало... Мiж нами кажучи, трагiчний той випадок не минув для дитини безслiдно, - тут i дорослому нелегко було б витримати такий нервовий струс... Якось дзвоню з мiста: "Як ти там, донечко?" - "Все гаразд, мамо, уроки готую", а потiм раптом: "Якби ж тiльки не оцi мухи! Звiдкись, мамо, налетiли до кiмнати мухи цеце!" Боже, я думала, що вмру. "Лiдо, Лiдусько, - своя не своя волаю в трубку, - якi цеце? Що ти говориш, донечко?" А вона знов зовсiм спокiйно: "Так, так, мамо, тут мухи цеце". Нiчим не передати той жах, який охопив мене. То було страшнiше вiд смертi!.. Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зi всiєю силою в Тамаринiй душi, сколихнуло її материнське почуття, i сльози так i бризнули їй iз очей. Iдучи, вона не дивилась пiд ноги, не помiчала, як хвилею все частiше їй обхлюпує туфлi. Йшла i без стриму виливала менi, малознайомiй людинi, своє материнське горе. Який то справдi моторошний, нi з чим незрiвнянний жахливiстю стан, коли зненацька твоє рiдне дитя, яке щойно щебетало цiлком логiчно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить потьмарення рве з тобою зв'язок, зникає в iншу реальнiсть, без жалю вiддаляється в пiтьму нерозумiння, самоти й очужiлостi... Вiддалилось, вiдчужилось, на iншу мову перейшло, у сферу, де матерi мiсця нема, де панує щось iнше, кошмарне... - Заспокойтесь, - казав я їй, а жiнка нiби вже й не до мене, кудись у бiк океану виповiдала про той стан незмiрного жаху, про шматуючий бiль, з яким вона мчала пiсля розмови з донькою додому, i як втратило для неї будь-яку цiннiсть усе довколишнє, перетворилось у нiщо порiвняно з її донечкою, i яким в сто крат прекраснiшим стало її дитя - страшно й сказати - саме в горi, в нещастi! Вигляд океану, чайки, що, граючи з вiтром, бiло завихрилися поблизу, видно, впливали заспокiйливо на цю розшарпану горем жiнку. Слiз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нiчого, щоб погодувати птахiв. - Ви собi не уявляєте, що ми з Валерiєм пережили, - сказала згодом. - Якби не Заболотнi, невiдомо, чим би -це кiнчилось. А так все обiйшлось для дитини тiльки .коротким нервовим зривом... Ох, нiкому не побажаю wsq, що ми пережили... Чоловiк мiй, дарма що на вигляд вiн твердокамiнний, а як сталось нещастя, зовсiм занепав, злiг, думали, що буде iнфаркт. Усi клопоти з полiцiєю та з лiкарями довелось взяти на себе Заболотному... Нi, це рiдкiсна людина, i можна лише позаздрити вам, що ви маєте такого друга! Скажiть: невже ваша дружба нiколи не знала суперечок, сварок? - Всього бувало... Головне, що потiм мирились... Заболотний завжди знаходив в собi мужнiсть - першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навiть ненароком, товаришевi образи... Все так виходило, що душею товариства ставав саме вiн... - Авжеж, з ним цiкаво: вiн багато думає, тонко почуває... - А в дружбi вiрний, як небагато хто. I ще одне е в ньому: це людина, що творить енергiю, - енергiю добра. В ньому розвинутий, сказати б, iнстинкт справедливостi, потреба людяного вчинку... - О, я згодна з вами... При зовнiшнiй деколи аж нiби розхристаностi, безжурностi насправдi вiн дуже послiдовний у життi, вiн такий надiйний!.. А для моєї Лiди Кирило Петрович просто iдеал, лицар без страху i докору... Дехто, правда, вважає, що Заболотному iнодi бракує якраз характеру, що вiн не в мiру вiдкритий, всюди, як вiзитку, виставляє своє правдолюбство, свою плебейську привiтнiсть. Але тут, по-моєму, пiдмiнюються поняття. Чому характер неодмiнно має виявлятись у службовiй похмуростi чи в умiннi працювати лiктями, рвучись д9 кар'єри iз затятiстю, часом аж тупою? Характер, як менi здається, - це передусiм принциповiсть, внутрiшня ста" бiльнiсть, а цього Заболотному не позичати. Та ще є в ньому - ну це, мабуть, тiльки жiнкам дано помiтити - якась душевна чистiсть, цнотливiсть, що її навiть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого вiд юностi й до сьогоднi... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всi почуватимем їхню вiдсутнiсть, а надто W Лiда, вона дихнути не може без своєї Сонi-сан... - Як до неї прикипiло це "Соня-сан". - Отак iз жарту й пiшло... "Мiсiс Заболотна" - це нiби холоднiше... Найбiльше ж нам подобається, коли Кирило Петрович називає її Софiйкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жiнка! Недарма вся дипломатська дiтвора так лине до неї, малеча найкраще вiдчуває - хто є хто. Про Соню-сан при дiтях слово накриво не смiйте сказати, бо якесь i найменше так одразу i дасть одкоша. Ми з Сонею досi без смiху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самi, без чоловiкiв, ще й Лiда з нами, а сусiдом у нас жевжик з торгпредiвських наших полiглотiв - всю дорогу вiн тодi докучав нам своїми плоскими дотепами i навiть спробував лицятись! Помiтивши, що обидвi ми не досить вiльно володiємо французькою, кавалiр той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись своїм, як вiн, видно, вважав, iдеальним прононсом, особливо в'язне саме чомусь до Заболотної: "Так що: Антон - теля - пасе, Мар'яна льон - тре?" - аж поки Лiда, що сидiла поруч iз Сонею, так вiдрiзала йому по-англiйському, з такою шексшрiвською соковитiстю, що сусiди по салону смiялись потiм до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, бiльше не демонстрував свiй iдiотський прононс... Коли ми порiвнялись iз Заболотними, якi йшли з Лi-дою по естакадi, супутниця моя миттю змiнилася, слiз як не було, на устах заграла усмiшка, сонячна, просто чарiвна! - Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? - грайливо подала вона голос на естакаду. - Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода: професор i доктор в однiй особi, еколог мiжнародного рангу! Екологiя - це ж сьогоднi наймоднiша з наук! - Сподiваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? - усмiхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазi мою мовчкуватiсть. - В кожному разi, не нудьгували без вас. Вiрно я кажу? - I вона а пiдкресленою увагою обернулася до мене. - Дударевич мiй з нагоди вашого приїзду спецiально читав в англiйському журналi вашу статтю про синьо-зеленi водоростi, вiн i мене просвiтив... Це ж так важливо, чим ви займаєтесь! Невже тi синьо-зеленi справдi здатнi рости з такою фантастичною швидкiстю? Виходить, дай їм волю, то вони заб'ють собою всi земнi рiки й моря? Навiть весь оцей океан здатнi перетворити в драглисте, смердюче гнитво! - Не лякайте дитини, - сказала Заболотна, коли ми теж пiднялись на естакаду. - А наука ж навiщо? Скiльки розумних людей сушать над цим голови... От i наш друг не один рiк веде боротьбу з тими синьоними... - Хоча боротьба йде, здається, з перемiнним успiхом, - пiдкинув шпильку Заболотний. - Можете собi жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надiя, - сказала Тамара роздумливо. - А то що ж робиться... Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнiтиме, всiх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, - знов запалюючись, вона обернулась до мене, - з усього свiту зiбрались свiтлi уми на захист природного середовища, радитесь, дошукуєтесь, як лихо вiдвернути, а скажiть нам по правдi: шанси є? Не пiзно ще запобiгти бiдi? Чи цього ви й самi не знаєте? - Знав, але не скаже, - в своєму тонi докинув Заболотний. Лiдi, видно, хотiлось чогось цiкавiшого, i вона, повиснувши в матерi на руцi, зазирнула їй у вiчi: - Мамо, ти пiдеш з нами до дельфiнiв? Ми ось йдемо, - кивнула дiвчинка в бiк Заболотних. - О, вже змовилися, - вдавано образилась мати. - Звичайно ж, iдемо всi. Невдовзi ми опинилися в дельфiнарiумi, де нас розшукав i Дударевич, озброєний тепер замiсть комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кiлька знiмкiв для слайдiв на теми: Лiда з мамою, Лiда з дельфiном, Лiда всмiхається дельфiновi, а дельфiн усмiхається їй. Потiм Заболотний завiв нас до павiльйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий нiмець - добродушний товстун родом iз Гамбурга, котрий i пригостив усiх нас бiлопiнними шипучими коктейлями зi свiжого кокосового молока. Щоб упевнити наше товариство, що маємо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам i розколювати горiхи, робив це вiн безпомильно, влучними ударами спецiальної сокирки. Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловiка замовити для дорослих ще й коктейлi з шампанським, i розмова пiсля цього помiтно набула жвавостi. Дударевич став перелiчувати, якi способи приготування коктейлiв iснують на свiтi, - їх виявилась безлiч, навiть Тамара була приємно здивована його знаннями в дiй галузi. - Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити - сказав згодом Заболотний, i коли вiн вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась дiлова зустрiч. Тамара, перехопивши сповнений турботливостi погляд, яким Заболотна провела чоловiка, несподiвано запитала приятельку: - Соню, за що вiн вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? - I, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно i досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволi й ми вдались до розглядин. Блiде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромної сiльської вчительки, над високим чолом акуратна зачiска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цiй жiнцi звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навiть особою безбарвною, якби не отi очi, що просто купами свiтла стають, так i повняться сяйвом, якщо пiсля розлуки загледять спрямований навстрiч веселий погляд свого Заболотного. - Не робiть секрету, Соню, признайтесь: чим? - доскiпувалась Тамара. - Щоб так ось - раз i назавжди? Чому пiсля стiлькох лiт вiн ще й досi без пам'ятi вiд вас? Трохи знiяковiвши, Заболотна всмiхнулась кутиками губiв на цю дружню безтактнiсть, однак не образилась: - А ви його самi спитайте, - мовила своїм чистим, срiблястого тону голосом, що його тутешнi друзi Заболотних часто називають спiвучим. - Спитайте, я дозволяю. - По-перше, Соня йому землячка, - втрутився Дударевич з поясненнями, вважаючи, певне, що саме йому належить вiдповiсти на це делiкатне питання. - А Заболотний до таких речей, як вiдомо, чутливий... Окрiм того, Софiя Iванiвна спiває гарно, особливо своїх степових - в нiй, без сумнiву, губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асовi пiсля одного з чергових його падiнь буквально життя врятувала, розумiєш? - Надто сильно сказано, - нахмурилась Заболотна. - Люди всi нашi його врятували. А найперше дiти... - Героїчна особа - це ви, - Дударевич не шкодував лестощiв. - Найбiльше ви ризикували собою! - Хто тодi не ризикував... Усiм дiставалось. - Хай усi, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постiйно було пiд смертельною небезпекою? - схвильовано мовила Тамара. - Хiба не завдяки вам наш "лiтаючий барс" згодом знову змiг повернутися в полк, щоб знову ринутись в небо... Нi, Соню, не применшуйте своєї .ролi! Я добре пригадую вашу розповiдь-оту картину i в дусi сюрреалiстiв: снiги, побоїще, нiде нi душi, i лиш троє жiнок-рятiвниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як цятка життя рухаються серед тих суцiльних володiнь смертi... Чи думалось вам тодi, що доля вас назавжди з ним поєднає? - Все це надто iнтимне, - сказала Соня, мимовiль пригортаючи до себе Лiду, що, як завше, тулилася бiля неї. - Здається, мила, ми дозволяємо собi надмiрну цiкавiсть, - з докором зауважив дружинi Дударевич. - За що Заболотний любить Соню, за що Соня любить Заболотного, - кому яке дiло? - Ну, а як менi цiкаво, - заперечила Тамара манiрно. - Що, коли, припустiмо на хвильку, i я небайдужа до вашого Заболотного, Соню? - Це я давно знаю. - Ах, Соню, Соню! Знаєте також i те, що почуття моє безодвiтне. Так, так, безодвiтне. I Дударевич мiй знає, таємно ревнуючи... Але ж я з цим i не криюсь! Може, i грiх, але хiба я винувата, що захоплююсь, що менi iмпонує людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька, готовнiсть до самопожертви i ця, що й досi якимось дивним чином збереглася в душi дипломата, юнацька його соколинiсть, - звiдки це? I чому багатьом iншим цього не дано? - Спiвати хвалу Заболотному ти здатна без кiнця, вся ООН знає твiй репертуарi - сказав Дударевич недбало. - Однак не думай, що й решта людства мре вiд захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже вiн бездоганний? Хiба мало на його шляху об'єктивне око могло б спостерегти всяких емоцiйних дурниць? - Що ви маєте на увазi? - насторожилася Заболотна. - Ну, хоч би той зовсiм не дипломатичний ляпас, що вiн його вiдпустив па дипломатичному банкетi якомусь типовi, хай навiть i заслужено... Чи варто було з нiкчемою зв'язуватись? Вiдомо, чого це Заболотному коштувало... Чи вiзьмiть ви той фронтовий випадок, коли вiп, пiдмовивши товариша, гайнув iз ним на "кукурузнику" у щойно визволену Тернiвщину, зробив там для шику вiртуозну посадку ледве що не на даху батькiвської хати, певне ж, на радощах i почаркувався iз земляками: аякже, сокiл прилетiв!.. А на похмiлля - гауптвахта, низка неприємностей i йому, й друговi його, й старшому командировi, як i належить... I це в той час, коли, за всiма даними, вiн на Героя йшов. Реляцiя була вже готова! Втратити такий шанс лише ради того, щоб на "кукурузнику" покружляти над своїми незрiвнянними глинищами, показати своє молодецтво - нiчого собi соколинiсть. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-моєму, такi витiвки якраз i є з ряду емоцiйних дурниць, i свiдчать вони скорiш про невмiння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що стає аж надто затяжним... Хiба не про це свiдчить, до речi, i його вчорашня бездумна подорож до Мадонни, що, власне, кiнчилась нiчим... - Чому нiчим? Чому бездумна? - суворо звернулась до Дударевича донька. - Ти, батьку, не поспiшав би. Краще зважував би свої слова. - О, я й забув: тут ще одна захисниця, - одразу пом'якшав батько. - Маленька богиня совiстi - в такому ви, здається, ранзi? - I зовсiм не смiшно, - вiдрiзала Лiда. Дударевич пильно видивився на неї, потiм сказав iз скептичним осмiхом до всiх: - Звичайно, готовнiсть до самопожертви, голос сумлiння, диктат духу - речi дзвiнкi, але для нашого часу, запевняю вас, це не звучить... - А що звучить? - так i накинулась на нього Тамара. - Жити днем? Дертися по iцаблях? Ждати i ждати вищого рангу, так нiби в ньому все щастя? - Всi ждуть, моє золотко, нiчого в цьому поганого, - креснув по нiй Дударевич своєю маленькою усмiшкою. - Дiло житейське. - Дiждетесь рангу, а потiм? - запитала Соня простодушно. - Потiм ждатиму вищого. - Ну а далi? - Далi - ще вищого! Ще-ще-ще! - I вiн аж очi приплющив, "зашторив" їх, як це називала Тамара. - Вгору i вгору! ad astrum! - А там, - зiтхнула Тамара, - комедiя фiнiта... Повернувся Заболотний. Сiв поруч iз Сонею i, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно: - Ну, чого понадималися, як сичi? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосферi миру й безжурйостi... - Тужимо за втратою людських контактiв, - сказала Тамара без тiнi жарту. - Та й ви повернулись не в найкращому настрої. Маєте якусь прикрiсть на душi? Чи це менi здається? - Що за слiдство? - зауважив дружинi Дударевич. - Не чiпляйсь, батьку, - вiдсiкла його донька. - Чому, Соню, - звернулась згодом Тамара до Заболотної, - у вашого чоловiка, навiть коли вiн смiється, очi завжди сумнi? - Засмучений вiд пiзнання, - невесело пожартував Заболотний i глянув на Соню так, мовби мав намiр з нею чимось подiлитись, але при людях стримався, не хотiв, видно, нiкого, крiм Сонi, у своє втаємничувати. У вiдсторонi, замовивши собi теж кокосових коктейлiв, сидiли троє юнакiв, можливо, студенти якогось коледжу. Свiтловолосi, задумливi, з волоссям до плiч... Тамара затримала погляд на них. - Iнодi менi здається, що я опинилась серед нового людства, - сказала вона до своїх. - Видно, кожна епоха, навiть зовнiшньо, лiпить свiй тип. Скажiмо, в очах, у виразi обличчя фронтовика завжди помiтиш якiсь майже невловнi слiди пережитого... Є, по-моєму, щось спiльне в людях фронтових. А цi хлопцi, - зауважила вона в бiк юнакiв, - для мене за сiмома печатями, емоцiї приглушенi, загнанi вглиб. I постiйна ця задума та спокiй, схожий на прикриття... Не вгадаєш, що пiд тим спокоєм: чи здатнiсть на самопожертву заради всiх, чи, може, настроєнiсть на зрiючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусi сучасного тероризму... Так, так, виникло нове людство, i ми з вами серед нього, - глянула вона на Заболотних. - Все ви перебiльшуєте, - вiдгукнулась на це Заболотна. - Звичайно, хотiлось би бачити їх веселiшими, цих юнакiв. - Для веселощiв планета мало устаткована, - спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лiдою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скiльки лiт знав •його, а знову дозволяє собi дивитись вивчально, майже безтактно... "Чим це обличчя з першої зустрiчi викликав довiру? Вiдкрите, мужнє спокiйною, природною мужнiстю. Часто привiтне i завжди чомусь блiде... Певне, про людей такого типу на фронтi казали: "З ним би згоден i в розвiдку йти!.." I хоч людина знає собi цiну, проте нi в чому нiякої пози, нi крихти хвастощiв... Душа вiдкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибинi прижуре-ний i водночас зiгрiтий, сказати б, теплом правди, - так для себе це визначила Тамара. - Погляд, в якому присутня совiсть". - Ми без тебе все тут аналiзували невичерпну твою позитивнiсть, - звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселiстю. - Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на "кукурузнику" з'явився в небесi над улюбленою Тернiвщиною, робив вiртуознi кола пошани над рiдними своїми глинищами, а на сучаснiм етапi виказує iншу вiртуознiсть, уже в ролi невтомного дiяча ЮНIСЕФу... Мiжнародний дитячий фонд, i серед перших його завзятцiв - колишнiй льотчик-винищувач, хiба це не зворушливо? - Ти, татку, сьогоднi не блискучий у дотепах, - зауважила Лiда. - А це не дотепи, лише констатацiя факту. З мiльйонними фондами має справу наш Кирило Петрович... Дбає, щоб риб'ячий жир постачали дiтям Африки. Порошок молочний та рiзнi вiтамiни для немовлят Бангладеш... - За це теж комусь треба дбати, - певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний вiдтiнок iронiї. - Без вiтамiнiв у тих бiдних країнах дiти слiпнуть, а ви... Та ще й страшна посуха лютує в Африцi... - До речi, нам завтра ж до африканцiв на прийом iти, - згадала Тамара. - Ви йдете, Соню? - Обiйдуться, - сказала Заболотна. - Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою... - А протокол? - нагадав Дударевич. - Для вас протокол, а без мене вода освятиться... Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лiктi в кровi, i смерть Патрiса Лумумби чи не на його совiстi... Пришельцi-колонiзатори гидкi, а хiба менш гидкi вислужники їхнi, холуї? Запроданцi, що сiли на тих уранах i вичавлюють соки з своїх одноплеменцiв!.. - О, ви сердита сьогоднi. Соню, - пiдвiвся Дударевич. -Ходiмо, друзi, ще на океан, там хоч будемо певнi^. що, крiм хвилi, нас нiхто не пiдслухає... Вийшовши знов на естакаду, ми вiдчули, що вiтер оз океану подужчав, жiнки понапинали на себе плащi, i всiх нас, як це буває перед негодою, охопило якесь єднаюче, гуртуюче почуття. Лiда, ожвавiвши перед вiдкритiстю просторiв, вказувала нам на рухомi цятки в небi, - там з хижою цiлеспрямованiстю акул вiдлiтали повiтрянi лайнери та суперлайнери, беручи курс в рiзних напрямах, в рiзнi сторони свiту. Над водами й сушею схрещувались невидимi їхнi траси, i весь час було чути, як навiть тi лiтаки, що нiби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов вiдлуння грому, свiй власний гуркiт. - Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бiдний наш Френк, - сказала Лiда про якогось Френка i, мов доросла, взявши попiд руки обох дам - матiр i Соню-сан, - попрямувала з ними естакадою вздовж океану. Ми своїм чоловiчим товариством, йдучи вслiд, охоче слухали Лiдине дзвiнке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, i нам iз Заболотним цiкаво було слухати, якими постають у Лiдинiй iнтерпретацiї нашi тернiвщанськi iсторiї, що ми ними дiлилися з нею в дорозi, де жартома, а де всерйоз виповiдаючи їй пiд настрiй той наш далекий тернiвщанський палеолiт. Здається, дiвча виявилось до нас великодушним... - Лiда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею совiстi були обрали, - сказала Тамара, коли ми всi разом зупинились край естакади. - Совiсть, совiсть, - чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, - несподiвано розсердився Дударевич. - Хiбi це неприємно? - холодно всмiхнувсь Заболотний. - А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються вашi словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчиноє можна вимiряти вiд i до, коли так зване добро i зло можна виважити й переважити з мiкронною точнiстю, ви все товчете менi про якiсь напiвмiстичнi вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторiв та проповiдникiв, толстих та достоєвських, але сьогоднi? Що цi вашi абстракцiї дають людинi сучаснiй? Вiд чого вони Цизарятували, вiд чого остерегли? У слововжитку балакунiв пiд псевдонiмом совiстi часом постає, я вважаю, про-сїо димера, щось надумане, наскрiзь iлюзорне! - Для мене нi, - нахмурився Заболотний. - Чому нi? - За цим поняттям для мене стоять завше живi, конкретнi люди. I я їх бачив: однi з совiстю, другi - без... - А якщо "без", то чому? - зблиснув аж злiсно своєю маленькою усмiшечкою Дударевич. - Не закладено в генах? - Навряд чи це генетичне. Це скорiш набутне. Таке, що можна людинi прищепити. А можна й вiдщепити... - I що ж тодi? - А тодi що завгодно! Тодi розгул цинiзму. Культ речей. Нiчого святого. Пристосуванство до всього, навiть до найгiршого... Чинодральство. Кар'єроманiя. Шукання протекцiй. Тодi "пiсля мене - хоч потоп". На почесному мiсцi тодi, замiсть Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник... Ось так. I якщо ти впав - я через тебе переступлю. Пiду далi, й жоден на менi нерв не здригнеться! Кричатимеш - не почую. Не обернусь. I дедалi бiльше буде плюсових знакiв в анкетi, i щораз менше буде довкола мене друзiв та всього того, що для батькiв наших вважалось святим!.. Заболотна заспокiйливо взяла чоловiка пiд руку: - Ну, годi тобi... Це ж ваша вiчна тема, нiколи, мабуть, вам тут згоди не дiйти... Вiтер з океану пругкiшав, тiпав нашими плащами, над головою загуркотiло раптом сатанинським гуркотом - лайнер котроїсь з авiалiнiй, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами. - Пропав би ти, - аж вухо затулила вiд гуркоту Тамара. - Зараз вiд реактивних у головi дзвенить, а що далi буде? - Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бiк океану, якось дивно схвильована. - Ждали життя на Венерi, шукали розумних iстот на Марсi, тепер нам кажуть - десь далi є, в iнших галактиках... А може, це тiльки iлюзiї, може, вiд них звiльнитись пора? Якби дали менi змогу дiстатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всiх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унiкальну, дублiкатiв нема-так розпорядiться ж нею достойним чином! А не вмiєте - передайте планету дельфiнам, може, вони мудрiше нею розпорядяться! Принаймi собi подiбних вони не винищують!.. - Ще й потопаючих пляжникiв рятують залюбки, - додала Заболотна, Тамара нiби й не вiдчула пiдтримки. - Богорiвнi чи звiроподiбнi - вiд вас залежить довести це! - паленiла вона кудись у простiр. - Перетворите планету в смердючу клоаку чи збудуєте на нiй рай земний - теж залежить вiд вас, самовпевнених нащадкiв Адама... А чи здатнi? Чи стачить духу пiднестися над чварами, над амбiцiями, над своїми згубними пристрастями? Чи зумiєте приборкати у власних душах змiїв егоїзму, крокодилiв честолюбства! Колиска ж єдина, i як можна не бачити, яка вона тендiтна й прекрасна! Цi води, це небо, цей вiтер - усе ж це для нас! Маємо змогу володiти, втiшатися, вiдчувати це все, вiдчувати радiсть життя... А ми? - Вона обернулась до нас, сповнена докору й пристрастi, наче ми були виннi в усiх лихах планети, - очi її збуджено блищали, налитi слiзьми. - Ти маєш рацiю, - взяв за руку Дударевич дружину. Вiн був збентежений i занепокоєний, що Тамара рознервувалась бiльше звичайного, ми спiльними зусиллями стали її приспокоювати, i довелось виявити чимало такту й терпiння, доки вона знов усмiхнулась зболено, якось винувато.. - Не знаю, що це зi мною... Нашу увагу невдовзi привернула гарна молода пара, видно, подружжя, що, прогулюючись, саме проходило берегом iз своїм хлопчиком, трохи бiльшим за того маленького страйкаря, що був так засимпатизував Заболотному бiля Арт-музеуму. Хлоп'я, золотокудре, мов купь дон, в розстебнутiй, з блискавками курточцi, забiякувато марширувало поперед батькiв, порiвнявшись з нами, хоробро щось гукнуло до нас на естакаду, а молодi батьки, обоє обкинувшись од шмагкого вiтру одним плащем, iдуть за малим своїм вожаком, вдоволенi, їх вiн собою тiшить. Нам чути смiх молодої матерi, в неї в руцi багрянiв дiлим вiялом яскравий набiр осiннього кленового листя, назбираного десь у неблизьких звiдси мiсцях, бо тут на багато миль довкруг нiде не побачиш жодного деревця. Та ось з океану вiйнуло, поривом вiтру вишарпнуло з букета лапатий, палаючий багрянцем листок, i вiн, пiдхоплений повiтряним струменем, уже полетiв попереду в молодого подружжя, i хлоп'я, щось радiсно скрикнувши, щодуху кинулося за ним навздогiн. Кiлька разiв воно майже наздоганяло, ловило його, та все ж не вловило, листок тiкав i тiкав вiд маляти по пiщаному пагорбу, мiж дюни, де з кожного гребеня вiтром зривало пiсок. Батьки голосно смiялися, радiючи наполегливим синовим гонам, а нам iз Заболотним знов змигнула перед очима Тернiвщина, степ, вiтер осiннiй ошарпуе Романiв садок, смагло-червоне листя жене й жене перед нами по стернях, хвилею вiтру розвiює їх по степу, а ми, пастушача дрiбнота, з радiсним галасом довго бiжимо за тим своїм, що втiкає найдалi, вишневим листочком, ладнi бiгти за ним по колюччю стернi хоч i на край свiту!.. XXX Живе на березi океану людина. Вдень i вночi ревуть над нею лiтаки - поруч аеродром. Рiвно що двi хвилини з громовим гуркотом проносяться над самим дахом будиночка, то йдучи на посадку, то, навпаки, вiдiрвавшись вiд злiтної бетонної смуги, беруть курс на океан. Та хай яке тут стоїть ревiння й гуркотнява в небi, а господар будиночка заклопотаний своїм дiлом. Вiн у цей час лагодить човна, або розбирає сiтi рибальськi, або, схилившись, слухає iнший гул, зовсiм не схожий на той, що розламує небо, - це тихий i загадковий гул вулика, хвилi музики його золотої... Бо тут пасiка! Тут бджоли! Прижились пiд цим гуркiтливим небом. Кудись i звiдси лiтають вони й знаходять квiти i, можливо, навiть з того чадного аеродромного поля також беруть нектар... Дерев'яний стандартний будиночок господаря на вiдмiну вiд iнших - утвiр фантастичної яскравостi, весь вiн обмальований величезними квiтами-медоносами, зображенням вуликiв рiзних систем, уквiтчаний величезними бджолами, крилатими, радiсними, що то кубляться в пелюстках, то линуть у польотi... А перед будиночком коло в'їзду, мов своєрiдний тотем, вмуровано бiлий камiнь, i на ньому теж намальовано бджолу, що мовби сама себе рекламує й запрошує до будиночка люд: "Плiз, якщо хочете придбати баночку меду..." Досить вдала думка - розмалювати котедж до самого даху квiтами та бджолами. Реклама найпоетичнiша, мабуть, на весь континент. Мешкає тут Френк, бджоляр i рибалка. Старий негр, товстий, огрядний, з лицем глянцювато-темним, аж сизим, вдачею не дуже привiтний, не схильний до марних розмов. Та ще, здається, трохи й недочуває, хiба не оглухнеш пiд цими вiчними аеродромними гуркотами. Людина дiла, колишнiй корабельний механiк, крiм того, що мас пасiку, ще й лагодить двигуни до човнiв та яхт, у нього можна дiстати свiжих лобстерiв i копчених вугрiв, завдяки чому невеличка Френкова ферма зажила на узбережжi широкої слави, i городяни, зокрема й працiвники дипломатичних служб, котрi приїздять влiтку на океан вiдпочивати, добре знають дорогу до цiєї декоративної бджоли на бiлому каменi бiля Френкового котеджу. Нiколи автомобiль Заболотних не промчить мимо Френка, хоч на хвильку, а зупиняться нашi друзi перед подвiр'ям самотньої людини. Навiть якщо їм вiд нього нiчого и не треба, вони й тодi заїдуть, а цю безкорисливiсть старий найбiльше цiнує. Просто можна перекинутись словом, жартом, всеохопним отим о'кей, постояти маленьким товариством бiля обмальованого квiтами та бджолами котеджу, звернувши разом з господарем погляди в бiк океану, де навiть у бiлий день з'являються дивнi вогнi: слiпучо-бiлi, алмазнi, виникають розiскренi навстрiч сонцю, а за ними два хвости чорного диму... На перший погляд, вогнi блищать наче непорушне, наче зависнувши на мiсцi, та все ж вони помiтно ростуть - то просто на вас, знижуючись, iде гiгант-лiтак! Ось вiн реве до нестями над головою, проноситься над вами важким маслянистим черевом, з уже випущеним шасi, з рубiном сигнального вогника знизу... Сто тонн летючого ревучого металу! Виповнив гуркотом небо, стрясонув шибки, пiшов на смугу... I так що двi хвилини несхибно, все по тiй же невидимiй, але чiтко прокладенiй повiтрянiй трасi, що якраз прокладено її через вашi нерви, прямiсiнько через Френкове життя, через бджолиний його котедж. А потiм напрям ревiння рiзко змiниться - тепер уже з боку протилежного, вiд аеродрому розженеться такий самий або ще бiльший гiгант, супергiгант, i пiде на океан... Заболотний довго проводжає його очима, а жiнки, приголомшенi новим гуркотом, досадливо щуляться, вуха затуляють, - у Френка це викликає добродушну посмiшку. Бо вiн до цих неботрусiв призвичаївся, обвикся, - людина, виявляється, багато до чого здатна принатури-тись. От слона були торiк привезли з Таїланду до тутешнього зоопарку, що вiд аеродрому неподалiк, гiсть iз джунглiв не витримав, так оскаженiв вiд цих нестерпних йому гуркотiв, що довелося вуха йому затуляти звукоiзоляцiйними, спецiально для слонiв зробленими навушниками. Френк розповiдає все це, звертаючись, головним чином, до Лiди, певне, вважаючи, що такий персонаж, як слон у навушниках, найбiльше пiдходить для дитячого сприймання. Проревiв реактивний, пiшов, тане в блакитi, i тодi ви знов бiля котеджу почуєте звук - iнший, не травмуючий, а навпаки, заспокiйливий... Почуєте на хвильку тиху музику бджоли. На пасiцi тридцять вуликiв, один iз них триповерховий, контрольний, вiн стоїть на вагiвницi. Тут i папiрець: щодня робиться запис, скiльки грамiв чи фунтiв меду додалось у вулику... Поблизу пристрiй, схожий на парник, тiльки поставлений похило: непосвячений навряд чи зрозумiє, що це й для чого. - Новинка, в мене в першого це ви побачите: сонце витоплює вiск, - пояснює господар не без гордощiв. Оскiльки Френк сьогоднi в доброму гуморi, вiн дозволяє собi пожартувати, розповiдає про якусь панi мiльйонерку, що привозила сюди своїх бебi, котрi об заклад побилися, чи справдi Френка бджоли не жалять. "Тож гляньте, - переконувала вона їх, - не жалять! Бджоли його знають! Впiзнають серед iнших людей!" - А воно бiльше я їх знаю, - всмiхається Френк. - Знаю, в якому станi не жалять: коли меду в них повно... Небо над нами тим часом знову реве, здригається, стугонить усе, нiби металеве, а потiм на якусь коротку часину стихає первiсне, стихає блакитно... - Слава твоя росте, друже Френк, - плеснувши друга по плечу, скаже Заболотний. - Ось мiй спiввiтчизник, вчений-еколог, теж зацiкавився твоїм промислом, бiльше панiть твоєю особою, нiж медом та лобстерами. - I, обернувшись до мене, Заболотний вiдрекомендовує господаря з всiма правилами: - Оце i є той легендарний Френк, що, подiбно до свого фольклорного пращура, перегнаннiй бджiл через увесь континент! Вiд океану до океану перегнав, не втративши жодної! Френковi, видно, похвала до дупи, вiн нiяковiє вдоволено. Руки в нього важкi, селянськi, нe лише довколишнi люди; а й кожна Фреiiкова бджола могла б посвiдчити, скiльки цими руками перероблено протягом життя, яке в них, на вигляд грубих, є ласкаве, делiкатне умiння... Натуральнi, без домiшок меди Френковi, так само як i його океанськi лобстери, популярнi в цiлiй окрузi, вiд покупцiв вiдбою нема. Щоправда, не кожному вiдпускає. старий iз свiжого улову чи з дарiв своєї загартованої гуркотами пасiки. Iнодi скаже не криючись: - Трохи є, але це я лишаю для мiстера Кирика. I тут уже не просiть, не наполягайте: Френк вiд свого не вiдступиться, зрештою, вiн має право вiддати перевагу друзям, тим, кому хоче зробити приємнiсть. Дружба за його поняттям - понад усе. Нi Френк, нi "мiстер Кирик", мабуть, не могли б сказати з певнiстю, чому вони, власне, заприязнилися мiж собою, чому пiсля випадкової зустрiчi коло цього бiлого каменю з рекламною бджолою виникли мiж ними довiрливi людськi стосунки, що перейшли в оце дружнє приятелювання. Отак: виникли, i все. Просто нiби з нiчого. Бджоляр пiд боком в аеродрому та дипломат, що час вiд часу проїздить тут на берег океану та знову до мiста, - начеб що могло бути спiльного мiж ними, яка душевна нить могла б їх єднати? А втiм, Френк чогось тужить, коли знайомець його довго не з'являється: нема мiстера Кирика, чогось давно за лобстерами не приїздив. Спершу Френк навiть не знав, звiдки родом цей сивий джентльмен, яке в нього заняття, яке iм'я. Знав тiльки, що любить вiн їздити на великих швидкостях, надто ж коли сам, без нiкого в машинi, - жене, мало в повiтря не злiтає! Та якесь iнтуїтивне чуття пiдказувало Френковi, що перед ним людина приязна й некорислива, а це для Френка найвища атестацiя, про кого б не йшлось. Коли па подвiр'ї чи коло бiлого "тотема" з'являється подружжя Заболотних, у Френка - динна рiч! - нiби й глухота зникає, вiн стає охочим до слова, показує Заболотним, хай i вкотре вже, свою пасiку, бо вiдчуває до себе з боку подружжя щиру, не вдавану прихильнiсть. - Маловигiдне заняття, - скаржиться Френк, звертаючись бiльше до "мiстера Кирика", - дає зиску в середньому десять центiв на годину, такий це нектар, але ж... - Отож-бо й воно! Хiба вимiряєш, скiльки це заняття дає нектарiв для душi? - весело вигукує Заболотний. - Скiльки i яких саме... Чи не так, Френку? Не самими ж висками наш брат на свiтi живе!.. - Ми ось нiяк не дiждемося, дорогий Фрепку, доки й паш колега Заболотний станс бджолярем, - звернеться Дударевич до негра. - Вам вiдомо, що це його хобi, вiрнiше - майбутнє хобi, якому вiн вирiшив присвятити решту життя? - А що, так i буде. Правда, Соню? Повертаємось додому, i я одразу ж переключаюсь на бджiл! Пiсеньку про те, як Заболотний, опинившись десь там, на хуторi бiля Диканьки, вiддається цiй своїй омрiянiй, хоча й недостатньо оцiненiй в сучасному свiтi професiї, Тамара Дударевич чує не вперше, тим-то вона з поблажливим усмiхом нагадує майбутньому пасiчниковi: - Ви ж там i про нас не забудьте... З усiх своїх медiї" па нашу долю прибережiть найзапашнiшого, квiткового! Та ще маточного молочка для косметики!.. - О! Як би менi хотiлось побачити дядю Кирика в бджолянiй кольчузi, - всмiхається Лiда. - Неодмiнно провiдаєм вас на пасiцi. Ми ж домовились, правда? - Там ти його навряд чи впiзнаєш, - застерiгає Лiду батько. - Кирило Петрович там до невпiзнання опроститься, сиву бороду вiдпустить, уподiбнившись тим схiдним мудрецям, що йшли колись у гори й роками непорушне сидiли серед скель, заглибленi в самоспоглядання... Обличчя їм, як сказано в давнiх книгах, обмивали дощi, вiтер розчiсував бороди, а руки їхнi спокiйно лежали на грудях, обвитi травами й квiтами... Таким ось, Лiдо, й Кирило Петрович перед тобою постане в незабарному часi... Чим не перспектива? Тренуватиме бджiл, шкрябатиме мемуари, сидячи, нiби якийсь маг бородатий, серед степу широкого на Вкраїнi милiй... Образ мiстера Кирика так i проситься засяяти сивиною в небеснiй колегiї поряд iз його степовим товариством - отими небесними хмарами "дiдами"... - Ловка казочка, - кидає Заболотна, здасться, трохи ображено. - Слухаю вас i думаю: скiльки рокiв ви разом в Кирилом Петровичем в однiй упрязi, а, по сутi, крiм служби, що вас єднає? - Тьотю Соню, татко жартує, - Лiда цього разу стала на захист батька. - Сумнiвнi жарти, - вже не приховувала образи Заболотна. - Соню, ви мене не так зрозумiли, - заперечив Дударевич. - На своє виправдання можу сказати, що я навiть заздрю Кириловi Петровичу в його майбутнiй дiяльностi на нивi бджолярства. Але глядiть, люба Соню-сан, - знову вдався до жарту Дударевич, - щоб ваш чоловiк, захопившись, та не розвiв i вдома отих агресивних покручiв бразiльсько-африканської породи... - О, то велика необачнiсть, - догадується Френк, про що мова. - Сто разiв треба було подумати, перш нiж iти на такий експеримент. Тамара Дударевич сказала, що вона не обiзнана з суттю цього експерименту, i їй спiльно стали пояснювати, що у Бразiлiї шляхом схрещування виведено нову породу бджоли - гiбрид мiсцевих бджiл i диких африканських. Був розрахунок рiзко збiльшити медозбiр, однак виявилось, що нововиведепi вiдзначаються нечуваною агресивнiстю i до того ж плодючiстю. Швидко поширились по країнi, стали нападати на худобу й на людей, - зареєстровано ряд випадкiв, коли розлюченi гiбриднi рої зажалювали людину до смертi! - У Бразiлiї цих бджiл тепер бояться бiльше, нiй алiгаторiв, - тi хоч не лiтають, - Дударевич не обiйшовся без дотепу. - А найгiрше, що крилатi цi орди хай i поволi, та все ж неухильно рухаються з пiвденної пiвкулi сюди, на нас, атакуючи все живе на своєму шляху. Нещодавно вони вчинили напад на якесь там провiнцiйне мiстечко i цiлий день тримали в облозi його жителiв. Так тривало, доки прибули в азбестових костюмах пожежники i пiшли на бджiл з вогнеметами! - Ти жартуєш? - з неспокоєм у голосi сказала Тамара. - Я викладаю з преси почерпнутi факти, - холодно вiдповiв Дударевич, а Заболотний, звертаючись до господаря, повiв мову знов на веселiй хвилi: - Друже Френку, чи не доведеться нам з вами вирушати на переговори до тих агресивних бджiл? Треба ж комусь залагоджувати цей нечувапий в iсторiї конфлiкт людини з бджолою... - Цього тобi тiльки бракувало, - невесело усмiхнулась Заболотна, - ще не навоювавсь... - Френк, я певен, умiє словом замовляти, -сказав до Лiди Заболотний, - отже, все буде о'кей... - А поки що, друже Френк, - звернулася до господаря Тамара Дударевич, - просимо прийняти вiд нас замовлення на лобстерiв, якщо, звичайно, наловите. Погано ловляться? Так чи iнакше, майте на увазi на наступний уїкенд... На прийомi, що нас жде, африканцi теж, мабуть, частуватимуть лобстерами, але тi, що вiд вас, незрiвняннi! Доки ми розмовляємо, Лiда весь час тримається бiля Заболотної, вслухаючись у важкi гуркоти лiтакiв, що раз у раз розламують небо над Френковим котеджем. Вже коли ми зiбралися виїздити, Френк з помiтною зацiкавленiстю подивився на дiвчинку. - Це та сама? - запитав вiн неголосно Заболотного. Тамара поспiшила вiдповiсти, що справдi це вона, ота, що "про неї пота була"... Френк, насупившись, бубонить щось про те, що якби вiд нього залежало, то вiн знайшов би спосiб приборкати всю оту гангстерську нечисть, яка тероризує мiсто, парки й метро, а тепер, знахабнiвши, нападає вже й на дипломатських дiтей... По якiйсь хвилi, звертаючись до Лiди, старий стиха радить їй бути обачною в мiсцях паркуван-ня, надто ж коли сама лишається в машинi, щоб не забувала одразу защiпатися на всi кнопки зсередини, бо ж i там може з'явитися який-небудь психопат... - Наша Лiда обачна, - каже до Френка Заболотна. - Тiльки ось за домом дуже скучає... Та й решта всi... Коли настає день пошти, так малеча наша за годину вже товпиться бiля того столу, де "Листи з Батькiвщини"... А вони не щоразу ж бувають... Дiвчинка все це слухає мовчки, а я дивлюсь на її русяву голiвку з двома кiсками й акуратно заплетеними в них кiсничками (так були колись заплетенi кiснички в Настусi-Анастасiї), i мене чимось проймає тужливе почуття втрати... Знову прогуркотiв над нами низько лiтак, пробуривши небо ревом турбiн. - Менi шкода неба, - сказала Лiда до нас з якимось скривленим, нiяковим осмiхом. Видно, це неспокiйне, вздовж i впоперек облiтане небо, щойно продерте летючим металом, викликало в дитячiй вразливiй душi щось i справдi схоже на спiвчуття. А Френк тим часом, вiдлучившись на хвильку, повертається до нас, тримаючи в руцi баночку меду, на якiй налiплена етикетка з ромашковою квiточкою - знак його скромної бджолярської фiрми. Старий негр з доброю усмiшкою вручає Лiдi презент, пожартувавши, що нектари цi хоч i поруч з аеродромом добувались, однак пахощi мають все-таки нектару, а не петролеуму, тобто бензину... Лiда, прийнявши дарунок, питає, чим би вона могла вiддячити йому, людинi, що без втрат провела рiй бджiл через увесь континент? - Коли поїдеш додому, - каже Френк дiвчинцi, - глянеш на вашу Днiпро-рiвер, згадай тодi, що живе десь там, пiд вiчними гуркотами, такий собi дiдусь Френк чорношкiрий, який, однак, добре розумiється на дружбi. Згадка твоя, дитино, буде йому найкращим вiддарунком життя... XXXI Прийоми такого нагрiву Тамара мiж своїми жартома називала: єгипетськi ночi. Як тiльки вона iз своїм Дударевичем вийшла з висотного лiфта на якомусь там стонадцятому поверсi, назустрiч їй вдарили звуки тамтамiв. - Де ми? - звернулась вона до чоловiка. - Здається, нас тут чекають сюрпризи нечуванi... Нарештi я побуваю в Африцi! Ноги їй одразу потонули в килимах, буйнопухнастих, ними встелено весь хол, переповнений свiтлом, залитий нiби справдi стосильним африканським сонцем. Бачила Тамара всього в життi, а от по таких килимах ступала вперше. Свiтлi, волохасто-ворсистi, вони сягали своїм волоттям трохи не до колiн, тонути в них було приємно до лоскоту, хотiлось брести й брести по цих сивих травах розкошланої iлюзорної савани. В холi нiкого, потужнi канделябри освiтлюють порожнечу, i лише здоровенний негр у золотих аксельбантах самотою стоїть серед своєї савани, досвiдчене й мовчки оцiнює вас: хто ви? Пускати вас до раю чи завернути геть? Широкi дверi напiввiдхилено, видно безкраїй притемнений зал, повен людей, звiдти, з печерно низької глибини його, якраз i долинають звуки тамтамiв. Всю просторiнь залу виповнює гомiн; у штучних лiсових хащах, у вiдблисках червоного полум'я, що б'є вiд вогнищ, вдало iмiтованих чи, можливо, й справжнiх, снують декольтованi дами в дiамантах, чоловiки з келихами в руках, а згори плетиво лiан, гiрлянди квiтiв звисають над цим збориськом чорних i бiлих бенкетарiв. Зроблено все, щоб створити цiлковиту iлюзiю млостивої тропiчної ночi, що мовби сама народжує пристрасть, збурює плоть, ночi, де довкола лiсового кострища жителi джунглiв, чорнi оголенi люди якогось тамтешнього племенi, час вiд часу самi себе пiдбадьорюючи гортанними викриками, старанно звершують пiд бухкання барабанiв свiй ритуальний танець. Дiйство вiдбувається, треба гадати, пiсля вдалого полювання. Скiльки фантазiї, розмаху, шику!.. Десь аж у пiдхмар'ї, на головах ваших сталевих бiлдiнгiв - розблиски вогнищ, джунглi, гульба пiд звуки тамтамiв, ось так! Опинившись у цьому екзотичному залi, Тамара, дарма що їй не звикати було до прийомiв рiзного рiвня, вiдчула, як їй перехоплює дух вiд такої приголомшливої пишноти, гамiрностi, якихось мовби натужних невеселих веселощiв цього понадхмарного вiгвама, їй стало жарко вiд пахощiв живої тропiчної рослинностi й вiд безлiчi поглядiв, що, як Тамарi здалося, зацiкавлено, а то й безцеремонне, зовсiм не цнотливо звiдусiль спрямовувались на неї, - тож, навiть не пригубивши хмiльного, вона вже хмелiла вiд збудливих ритмiв цiєї незнайомої дикої музики, що нею сьогоднi тут частує гостей заїжджий африканський диктатор. Де ж вiн? Треба з'явитись перед його очi, так велить етикет... Швидко опанувавши себе, Тамара в супроводi Дуда-ревича ступала по валу вiльно, якось аж пiдкреслено бiльно i нiби знехотя, цiною внутрiшньої напруги здобуваючись на легкiсть, линула в повiтрi, мов сама грацiя, для стороннiх поглядiв нi натяку скутостi чи остраху не було в нiй - вона вмiла в такi хвилини пропливти залом в виглядом королеви! Хай кожен нерв мов напнута струна, а вовнi Тамара - самий спокiй, безжурна чарiвнiсть, у нiй, як нерiдко в таких випадках, з'являється внутрiшнє зухвальство, - гаразд, дивiться, обстрiлюйте поглядами, я ж бачу вас наскрiзь, бачу, в кого захват, а в кого заздрiсть викликає струнка моя постать, i цi пругкi перса, i вруна вiльно розпущеного волосся, котре так гарно спадає на мої плавкi плечi, що їх Дударевич називає античними. Я йду, недбало похитуючись, усмiхаюсь до всiх i нi до кого, очi мої сповненi блиску й чарiв жiнки, що вмiє кохати, i хто скаже, що ця блискуча мiсiс Дударевич, смаглява красуня, чиї усмiшки, можливо, навiть сприяють її чоловiковi у здобуттi кар'єри, хто скаже, що ця шляхетно-тендiтна жона дипломата знала колись таке трудне воєнне дитинство, з ночi коцюрбилась по чергах на зимових вiтрах, тислася з картками за пайковим хлiбом, а опинившись з матiр'ю в степах Кулунди, вже тодi, бувши мiською дiвчиною, опанувала мистецтво одягання важкого хомута коняцi на шию, навчилася сiяти й волочити, а при iiагодi могла i лайнутися по-хлоп'ячому, коли той клятий трактор нiяк у тебе заводитись не хотiв!.. - Ото їхня екселенцiя, - загледiвши крiзь публiку господаря прийому, шепнув Дударевич дружинi. - А поруч - то старша дама з його гарему, кажуть, вельми впливова особа... Сподобайся їй! В оточеннi численної челядi, слуг та тiлохранителiв, освiтлений зловiсне червоними вiдблисками кострищ, чорношкiрий можновладець стояв у парi iз своєю маленькою дружиною в глибинi залу пiд пальмовим вiттям, полум'я хвилями вiдблискiв грало на ньому, в'язи його темно лиснiли, за спиною екселенцiї щось там шкварчало на величезних жаровнях, Тамара не здивувалась би, дiзнавшись, що то смажать для гостей антилоп чи навiть справжнiх носорогiв! I хоч було вiдомо, що цей чорний велетень зовсiм не простак, яким хоче себе подати, роз'їхавшись перед подружжям Дударевичiв в бiлозубiй усмiшцi до вух, хоч знала Тамара, що стоїть навпроти неї не чорний лiдер з вiдкритою свiтлою душею, а жорстокий убивця, вiроломець i зрадник свого народу, "чорна марiонетка в руках бiлих монополiй", як висловивсь про нього сьогоднi, збираючись на прийом, Заболотний, - все ж Тамара змушена була, дотримуючись правил, вiдповiсти i йому усмiхом на усмiх, бiльше того, навiть удати, що потиск його м'ясистої, пiтливої, в дiамантах на всiх пальцях руки вона приймає з приємнiстю, хоч насправдi в цiй комедiї не було для Тамари нiчого приємного, скорiш, навпаки, їй довелось тамувати в собi щось схоже на вiдразу. А супутниця життя цього владики, маленьке, змучене створiння, що тулилось поруч свого узурпатора, безсловесно роздаючи гостям завченi усмiшки, збудила в Тамари зовсiм iнше почуття, ця чорна африканська ледi чимось одразу викликала до себе симпатiю, може, що в розумних її очах крiзь завiсу благополуччя прозирав глибоко прихований смуток. Жалем i спiвчуттям перейнялася Тамара до цiєї чорношкiрої мiнiатюрної жiночки, коли, обмiнявшись звичними, усталеними для такого випадку формулами люб'язностi, вони на якусь мить зустрiчне затримались поглядами - вiч-у-вiч. "Яка, мабуть, ти щаслива, - щось таке чи подiбне, як здалося Тамарi, промовляли її прижуренi очi, - хай не маєте ви пi алмазних копалень, нi фантастичних капiталiв, що їх зберiгають для нас iноземнi банки, але ж не знаєш ти й тiєї дикої сваволi, утискiв душi, постiйних принижень, серед яких минає моє африканське, знiвечене цим тираном життя..." А тиран був зараз сама люб'язнiсть, в усмiшцi до вух, розгодований, спливаючи жиром, вiн поїдав Тамару масним своїм поглядом: - Мадам, чи подобається вам наша музика? - О, йєс! - А джунглi нашi вас не лякають? - О, нi!.. - Раджу скуштувати тiєї он смаженини... Молода антилопа. - Дякую, але я вегетарiанка! Формальностi прийому для Дударевичiв, власне, па цьому й скiнчились, глибокий дiалог вiдбувся, пiсля чого Тамара з Валерiєм пiрнули в людський вир, мiж дерева, перевитi квiтами та лiанами. Тамара одразу вiдчула себе полегшено й нiтрохи не образилась, коли Дударевич її залишив, зачепившись бiля котрогось там араба, бо й саму її одразу пiдхопили знайомi поляки, запропонували вибрати щось iз напоїв, i вона взяла собi джин-тонiк. Взагалi тепер можна було повестись вiльнiше, можна було, нарештi, вiдгукнутись до тих i до тих, комусь кивнути, з кимось пересмiхнутись, а потiм знов, опинившись у колi своїх дотепних польських друзiв, дати собi волю насмiятися всмак, вислуховуючи їхнi добре приперченi каламбури, на якi тiльки згодом натрапиш десь у варшавських "Шпильках". Ось так поточити ляси, з кимось кокетуючи злегка, весело потовкти воду в цiй дипломатичнiй ступi - це, одверто кажучи, Тамарi завжди було до душi. Давно минув той час, коли вона, щойно ставши дружиною дипломата, перед кожним прийомом хвилювалась, нервово тремтiла щоразу, з жахом уявивши, що зробить якийсь промах, порушить протокол, або з нею щось станеться конфузне в товариствi, щось скаже невлад i стане для всiх посмiховиськом... Нi, тепер вона тут як риба у водi. I навiть цiєю екзотикою її не приголомшити, навчилася орiєнтуватися блискавично, друзi знають цю її якiсть - з пiвслова, з пiвпогляду панi Дударевич визначить, хто є хто! Однак цi невщухаючi гуркотливi тамтами, сповненi чуттєвостi танцi напiвоголених людей у вiдблисках вогнищ, чиїсь веселi, заохотливi погляди, розсипи комплiментiв - все це збуджує, збурює в тобi гарячу, молоду кров. Джин-тонiк, звичайно, хмелить, але ти лиш злегка захмелiла, думка працює ясно i гостро, нiщо не лишається для твого ока непомiченим, ти на льоту схоплюєш усмiшки, розшифровуєш мигцем кинутi погляди, за словом нейтральним читаєш пiдтексти й двозначностi, ти зараз так певна себе й жiночої своєї приваби, що, здається, тобi пiд силу зачарувати когось найвродливiшого, будь-кого ти могла б завабити тут пiд цi збурливi, жагучi тамтами! Не страшать тебе й цi величнi твої африканськi суперницi, смаглошкiрi молодi дружини багачiв чи просто чиїсь коханки, наложницi, що, понад мiру декольтованi, ревниво позираючи на тебе, а виглядом чорних королев пропливають сюди й туди по залу, викрутистi, смiливоокi, проносячи у вухах цiлi маєтностi, виблискуючи сяючими купами каратiв на шиях, на своїх розкiшних персах... Нi, їм тебе не затьмарити сяйвом каратiв, ти сьогоднi в блиску своєї чарiвностi, язик твiй мов бритва, до того ж ти любиш перед сном читати "пльотки о панях", дещо й звiдти беручи на своє веселе озброєння. Всi знають: де ти - там весело! Вдало пожартувала тут, а тобi вже подають знаки звiдтам, бо ти всюди бажана, перекинутись словом з тобою кожен вважає для себе мало чи не за честь. Мимохiдь пустила бiсики тонкобровому мексiканцевi, затрималась на хвильку iз знайомим новозеландцем, та найдовше випало перебути в товариствi з японським подружжям, бо ця мила, в райдужному кiмоно японочка (Тамара забула, як її звати) виявилась такою щебетухою, що слухати її вистачило б весь вечiр, японочку цiкавить, як там поживає дружина мiстера Заболотного i чи не забула вона своїх японських друзiв, котрi досi згадують милу Соню-сан i завше їй будуть вдячнi за той її великодушний, такий гуманний вчинок! Можна подумати, вся Японiя тiльки тим i живе, що спiває хвалу Софiї Iванiвнi за те, що колись їй вдалося добути лiки для кiлькох японських дiтей, хворих на полiомiєлiт... Якщо вiрити цiй щебетусi, то японськi матерi ще й зараз пiдносять Заболотну-сан до небес!.. Розшарiвшись, як квiтка, японочка й далi щебетала б, однак, помiтивши не без допомоги свого супровiдця, що для Тамари ця тема стає надокучлива, вона чемно вклонилась, i те ж саме зробив її коректний, безмовний, захований у маску загадковостi супровiдець. Беручи з пiднесеної кельнером тацi ще один джин-тонiк, Тамара вловила на собi через голови застережливий, зовсiм тверезий погляд свого Дударевича, який, по-правляючи чорний метелик на бiлоснiжному комiрцi, тим самим давав Тамарi знак, щоб вона не захоплювалась, щоб не забувалась, де ти є й серед кого... Одначе Тамара була певна себе, джин-тонiк її тiльки веселить, грiв душу, а голова залишається ясна, i язик зайвого не бовкне, бо вдачею i вишколом Тамара з тих, хто вмiє говорити про все i нi про що, серед Тамариних приятельок вважається, що це саме їй належить веселий афоризм, котрий усiм їм подобається: "Маємо все i не маєм нiчого!.." Отже, все йде о'кей, Тамара в настрої, i хай якi тут крутяться вири, а вона, мов добрий плавець, почувається впевнено на цих бурунах, весь цей людський крутiж її навiть розважає. Перед знайомими й незнайомими вона сьогоднi постає такою, як i хотiла, вiльною, розкутою, магнетичне привабливою у своїй жiночностi. Хоч встигла вже з багатьма тут обмiнятись усмiшками й перекинутись словом, вона iнтуїтивно вiдчуває, що очi її мовби самi шукають серед присутнiх ще когось... Чи не того сивого джентльмена, що з вiдстанi всмiхається тобi вiтально й пiдбадьорливо? Заболотний з келихом у руцi, якось молодо сивий, i сьогоднi чомусь особливо елегантний, з виразом доброзичливостi на блiдому обличчi, саме розмовляє пiд навислими лiанами iз жвавим кругловидим французом, що в минулому, як i Заболотний, теж був льотчиком, i це їх особливо зближує. - Ось перед нами людина, сп'яна юнощами й надiями", - сказав Заболотний, коли Тамара пiдiйшла до них. - Ви, Тамаро, сьогоднi просто в ударi!.. Всiх - наповал. Не тiльки звичайнi смертнi, а навiть їхня екселенцiя, як було помiчено, не залишилась байдужою перед силою ваших чарiв... Француз охоче пiдтримав Заболотного в його жартi: - Дозвольте дiзнатись, мадам, як вам удається полонити нас з першого погляду? Якою таємною зброєю користуєтесь? - Трохи легковажностi, трохи зухвальства та джин-тонiк на додачу - тiльки й усього... А ви що п'єте? - Ми, за звичаєм предкiв, - вiскi з льодом, - сказав Заболотний, - тiльки з роками доводиться трохи змiнювати пропорцiї: менше вiскi - бiльше льоду... Правда, Жа-не? - посмiхнувся вiн друговi. - Я теж хочу випити вiскi, -забажала Тамара, i тут, мов з-пiд землi, вирiс кельнер з пiдносом, i вже наповнений кришталевий келих з чималою льодиною був у Тамари в руцi. - Сто лят! - глянула вона на Заболотного. - За всiх, хто нам дорогий... - За дружбу, - сказав француз тихо й задумливо. - За все, що єднає... У нас з месьє Заболотним виявились спiльнi друзi з полку "Нормандiя - Нiман"... - I до того ж, друзi дуже близькi, - ствердив Заболотний. На якусь хвилю мiж ними запанувало мовчання, кожному, видно, перемайнуло в думцi своє, i в синiх очах Заболотного Тамара вловила той вираз, який не раз у ньому помiчала, - крiзь веселiсть проступав нерозвiйний туман зажури... Щоб змiнити цей настрiй, вона жваво, майже на манiр тiєї японочки защебетала, як ще школяркою мрiяла, щоб у неї закохався льотчик, високий юнак iз сусiдньої вулицi, що приїздив iз свого небесного полку до матерi у вiдпустку. I хоч Тамари вiн, здається, й не помiчав, бiгає якесь там дiвчисько неповнолiтнє, проте коли настала весна i бузок так розкiшно цвiв у їхнiх палiсадниках, Тамара пережила незабутнє, досi пам'ятає, як, задихаючись вiд хвилювання, вiд збуреної пристрастi, шукала в кетягах бузку квiточки на щастя, тобто з п'ятьма крильцями-пелюстками, схожими на тi познаки, що були у нього в петлицях. I таки знайшла, i з'їла, щоб задумане сповнилось!.. Однак дарма, що п'ятикрилу пелюстку з'їла, а льотчика того з сусiдньої вулицi вона так бiльше нiколи й не зустрiла в життi... На Заболотного й .на його французького друга Тамари-на розповiдь, здається, справила саме те враження, на яке вона сподiвалась, обидва вони, либонь, вловили, що хоч i дiлилась Тамара мовби з грайливостi, мовби мiж iншим, давнiми своїми iнтимнощами, одначе щось i зовсiм пе грайливе вiдчувалось в її словах. - Vouloir c'esf pouvoir, - сказав Жан. - О, нi, не завжди, - заперечила Тамара, i якась хмарка раптом набiгала на її чоло. Дивлячись на Заболотного, Тамара вперше задумалась над такою важливою для себе рiччю: чи вона коли-небудь знала кохання? По-справжньому кохала кого-небудь - чи нiколи й нiкого? Були школярськi захоплення, флiрти студентських лiт, випадковi спалахи, а потiм отой скоро-спiшний шлюб i звикання, звикання. Звиклась, призвичаїлась, спiвiснує, а де ж оте палке, всепоглинаюче? I враз, як вiд блискавки, сяйнуло їй: той єдиний, кого вона справдi могла б кохати, ба навiть давно вже кохає, вiддано й безодвiтно, ось тут вiн, перед тобою! Єдине твоє кохання зараз за крок вiд тебе i водночас далеке й недосяжне, мов зоря... - Сьогоднi ви розгулялись, - чує вона знайомий голос за спиною. Це Дударевич, нечутно випливши з натовпу, вже стоїть тут як тут над її душею. Тамара навiть не озирнулась на нього. - А я i впитись би не проти, - сказала вона, звертаючись до француза, з викликом, весело. - Давайте за яку-небудь зорю!.. - Зоря зорею, люба, а нам пора, - нагадав Дударевич дружинi, а Заболотному сказав, що вони зараз їдуть до них, щоб забрати доньку. - Може, й ти з нами? - Нi, - i Заболотний послався на те, що вiн має ще тут побути, в них ось iз Жаном розмова ще не докiнчена... - Я хочу поцiлувати вашого друга! - засмiялась раптово Тамара до Заболотного, й не встиг вiн нiчого сказати, як вона уже чмокнула подивованого Жана в щоку, мiцно й жагливо, i аж тодi дозволила Валерiєвi взяти себе пiд руку й рушила з ним до виходу. Дударевич знав за Тамарою цi напади пустощiв, бурхливих веселощiв, навiть безпричинних, як йому здавало-Ся, знав i трохи побоювався їх. Саме тому вiн i поспiшив забрати вiд товариства свою, за його жартливим висловом, "хулiганку". Бо в такi хвилини Тамара могла витiяти щось зовсiм непередбачене, екстравагантне, таке, що його не узгодити нi з яким протоколом. Зараз його "хулiганка" була саме в такому станi. Вiн бачив, що їй хочеться щось утнути, подражнити свого благовiрного, пограти йому на нервах. I щонайдивнiше, Тамара чи не найбiльше йому й подобалась само в такому ось своєму пустотливому збудженнi. Дударевич намагався в душi навiть виправдати її, пояснити для себе Тамаринi витiвки, адже це, можливо, в неї своєрiдна реакцiя на тi безлiчi протокольних приписiв, невiдь-коли й невiдь-ким витворених умовностей, якими так багата дипломатська служба, котра в силу своєї специфiки, як Дударевич вважав, й не може бути iнакшою. В кожному разi, нiчого дому не лишалося, як тiльки запасатись терпiнням та витримкою затискати нерви в кулак, коли бачив, що Тамара "завелась" i ладна була пуститися берега, пiрнути в розкiш утiх, а далi хоч хай там що! У холi вона, пiдiбравши в присутностi того здоровенного негра-портьє свою вечiрню, всю в блискiтках, сукню, навмисне заходилась бродити по неймовiрної пишностi килимах, бродила по них, пухнастих, мов по диких срiблястих травах своєї далекої Кулунди, весело пояснюючи негровi, що добре було б у цих степових ковилах впасти та ще й покачатися, тiльки б знати їй, чи протокол щось подiбне дозволя... Опинившись у лiфтi, вона замiсть кнопки "даун" (вниз) намагається натиснути "ап" (угору), бо, бачте, волiє, щоб її понесло звiдси в самiсiнькi небеса, кортить їй добувати на самiй макiвцi цього сталевого бiл-дiнга, вiдчути, який вiтер гуляє зараз там, на найвищiй точцi планети, i яким звiдти видається людинi це створене нею урбанiстичне пекло, його нiчна безодня з трiщинами вулиць, де навiть цiлому легiоновi смiттярiв не вдається пiдтримувати чистоту. Зрештою Дударевичу пiсля борюкняви таки вдалося дати лiфтовi потрiбний хiд, i, доки їх несло вниз, вiн все не випускав Тамару з обiймiв, щоб ця його навiженка не могла скористатися кнопками. Коли вони, вiдшукавши свою запарковану в сусiднiм кварталi машину, опинилися в нiй, Тамара виставила нову забаганку: - Поїдемо дивитися наркоманiв! Дударевич пробував отямити її: що за дурницi, що, мовляв, за нездорова пристрасть... - Нi, їдьмо! - наполягала вона. - До того ж це якраз у твоєму дусi! - Що ти вигадуєш? - А за екватором чим ти мене розважав, коли ми тiльки побрались? Поїдем та поїдем, люба, дивитись контрасти! А це хiба не контрасти? їдьмо, бо пiшки пiду! Сперечатися з нею в таких випадках марно. Тож нiчого Дударевичу не лишається, як їхати в район тих сумнiвної слави мiсць, де вечорами виповзають на свiтло неонiв рiзнi невдахи, всiлякого роду вiщуни, заслiпленi мiстичними видiннями, фанатики, психопати, покидьки, а то й просто шахраї, пройдисвiти, що спекулюють на почуттях людей знiвечених, змучених самотнiстю, охоплених тугою за втраченим чи й незвiданим нiколи людським теплом... В районi хмарочосiв бiля будинку, що тьмаво вилискує при нiчному освiтленнi чорним алюмiнiєм та бронзованим склом, зiбрався цiлий натовп юнакiв i дiвчат, вони, похитуючись, спiвають якийсь духовний гiмн, виконуючи його на сучасний манiр, всi вони збудженi, адже перед ними черговий кумир - бритоголовий, з акулячим ротом вiщун у жовтому балахонi. Кумир той саме щось проповiдує, кличе присутнiх в геть iнший свiт, кличе, раз у раз пристукуючи пiднятим над собою бубном, нiби щоб пiддати сили своїм аргументам. - Гуру чи просто шаман? - мовила Тамара й, звелiвши спинити машину, стала прислухатись. В проповiдi йшлося про "невiдомий порт", що десь iснує в горах, в Андах чи Гiмалаях, i до якого на зустрiч з пришельцями з космосу цi молодi люди мають добутись в надiї вблагати, щоб "тi" взяли їх "на борт"... Бо ж незабаром має з'явитись з позаземних цивiлiзацiй армада НЛО спецiального призначення - врятувати бiологiчний вид, близький до зникнення, i, якщо хто врятується на лiтаючих дисках, то тiльки найправеднiшi та найдосконалiшi - атланти сучасних атлантид, всього кiлька тисяч позначених породою юнакiв та дiвчат... Вiдiбраних буде вiдправлено в iносвiти, де вони перебуватимуть тисячу лiт в станi анабiозу, повернуться ж на свою планету аж тодi, коли вона пiсля спопелiння й самоотруєння заново вкриється буйними квiтами й зазеленiє свiжими, незайманими лiсами... - Ну тодi, все ясно! - твердо сказав Дударевич i повiв машину далi. Просуваючись мiж ущелинами бiлдiнгiв, вiн незабаром вивiв авто на ту розкiшну, мовби юпiтерами освiтлену вулицю, що в усьому мiстi вважається найяскравiшою, ця стрiт справдi зустрiла їх невтомним танцем-буянням реклам, мигтючим хаосом вигадливих комерцiйних вогнiв. Дударевичi опинились наче па якiйсь ярмарковiй шаленiй магiстралi, де все наввипередки закликало їх, заманювало, кричало й умовляло, змагаючись у винахiдливостi своїх спокус, обiцяючи море насолод. Звiдти вас гукають, заманюють своїми делiкатесами схiднi ресторани, а з того завулка свiтлянi табло сповiщають про вихiд на екрани нового порнографiчного фiльму, а з величезних, наповнених сяйвом вiтрин, скiльки їдеш, все тобi усмiхаються елегантнi дiви-манекени, чиї стрункi ноги, оголенi плечi, здається, дихають життям i теплом незгiрше вiд справжнiх, людських... Вуличний художник з бородатим страдницьким обличчям, кiнчивши роботу, збирає своє причандалля та намальованi за день етюди, декотрi з них Тамара бачить не вперше - зовсiм непоганi роботи, а придбати їх чомусь нiхто не поспiшає... Пiд вiтриною, просто на тротуарi, на ошматтi газет лаштується до сну старий безпритульний у лахмiттi, нуждар, приреченець, заживо викреслений iз життя... Дударевич кривився, не приховуючи вiд дружини свого невдоволення, його аж млоїло вiд спертого духу вентиляторiв, що гнали звiдкись перегорiле повiтря та неприємнi запахи кухнi... Тамара все наче ждала чогось. - Наркоманка! - раптом схопила вона Валерiя за плече.. - Пригальмуй! їдь поволi! Послухавшись, вiн повiльно вiв машину понад самим тротуаром, а Тамара з жадiбною цiкавiстю i водночас з жахом дивилась на ту високу, випростану, що якось гордовито йшла уподовж вiтрин. Не звертаючи нi на кого уваги, йде величаво, в дорогiй шубi нарозпаш, з каштановим, красиво розпущеним на плечах волоссям, ступає така струнконога, зверхньо-байдужа до всього довкiл. Робить кожен крок сягнисто, красу грудей несе нi для кого, бо ж нема нiде тут гiдних її! Хода вольовита, в широко вiдкритих очах вiдстороненiсть, незмигна спрямованiсть кудись уперед, до iнших свiтiв, до якихось, може, райських видiнь, героїном нафiльмованих вiзiй... - В неї шуба з канадської норки! - скрикнула з жахом Тамара. - Точнiсiнько, як у мене!.. Який збiг... Нi, з мене досить! Додому! До Заболотних! Нiби видихнувшись, Тамара знеможено вiдкинулась на спинку сидiння й мовчала всю дорогу, озвалась, аж коли вже пiднялись до мешкання Заболотних. - Як Лiда? - запитала Соню, тiльки переступивши порiг. - Не хвилюйся, - сказала Заболотна, перехопивши повний тривоги Тамарин погляд, яким вона гайнула по кiмнатi. - Спить, вмостившись на канапi в Кирила Петровича... "А дитиночка - мов зориночка", ба, як розшарiлася, - додала вона, коли обидвi зупинились над Лiдою. - Недавно заснула, все ждала вас... Як там хоч було? - Потiм, потiм, - Тамара, не скидаючи шуби, стояла, дивилась на доньку, а за якусь хвильку, вернувшись до вiтальнi, так у шубi й сiла до столу. - Нi, я таки погана мати. Знову пiдкинула вам дитя, як зозуля, а сама гайда розважатись... Грiшна мати! "Аж ось коли прокидається в тобi материнський iнстинкт", - порадувався в душi Дударевич i, загледiвши на канапi розкриту валiзу, в iронiчнiй своїй манерi звернувся до Заболотної: - Вже в Союз пакуєтесь, Софiє Iванiвно? Чи не рано? Для Дударевича не було несподiванкою, що колега його має термiново вiдбути у вiдповiдальне вiдрядження, одначе йому захотiлося чомусь вдати, що для нього це новина. - Куди i в яку дорогу - ви ж знаєте, - з досадою вiдповiла Заболотна згодом. - I що дорога нiяк не додому... Схилившись над валiзою, вона стала знов перебирати дорожнi речi - напрасованi чоловiковi сорочки, улюбленi його краватки, потертий несесер, колись кимось йому подарований i з яким Заболотний все не може розлучитися, та ще томик "Кобзаря", що його господар завжди бере з собою в далеку дорогу. До Тамари мовби тiльки зараз дiйшло, чим то Заболотна заклопотана... Вона аж скинулась: - Як? Знову в дорогу? - Виходить, що так, - глухо вiдгукнулась Софiя Iванiвна. - Меншого не знайшлось... - Звiдки це виникло? Чому? - метнула гнiвний погляд Тамара на Дударевича. - Знову замiсть когось? - Як завжди, - ображено мовила Заболотна. - В останнiй момент хтось там за станом здоров'я не змiг чи прост? вважав за краще для себе ухилитись, то кому ж летiти? Звiсно, Заболотному. Дударевич пiдiйшов до телевiзора, знехотя увiмкнув,--на екранi з'явилося якраз те, на чому вiн знається: автора-дi! В диких швидкостях, здiймаючи кушпелу, шалопiютра якихось пустирищах ще однi автомобiльнi гонки влаштувавшись на стiльцi перед телевiзором, Дударевич Сказав Софiї Iванiвнi: - Зв'язався вiн з тим ЮПIСЕФом... Я ж йому говорив... Мiжнародний дитячий фонд всiх. Соню, не зарятує. Там посуха, там голод, там урагани, а на алмазних копальнях та в уранових руднях, за деякими даними, використовується навiть праця дiтей. Найдешевша, по сутi, рабська праця маленьких чорних невiльникiв... А верховоди компанiй, концернiв не люблять, коли хто пробує зазирати в їхнi справи. О, як вони не люблять стороннiх очей!.. - Таж треба комусь за дiтей заступитись? - здивовано звела на нього очi Заболотна. - При бажаннi вiн мiг би цiлком законно уникнути вiдрядження. - Не з тих вiн, що уникають! Це ж вам добре вiдомо. - Запевняю вас, Софiє Iванiвно, для нього цей полiт такий же не обов'язковий, як, до речi, i ота їхня подорож до Мадонни... Заболотна випросталась, примружилась гнiвно: - I саме тому, що цей полiт для нього е продовженням тiєї подорожi, вiн летить. - Софiє Iванiвно, як треба вас розумiти? - А так. Що вiн вирiшив, то вирiшив. I не будемо бiльше про це. - Тiльки хай не летить над Бермудами, - задумливо сказала Тамара, не зводячи погляду з фотокартки молодих усмiхнених льотчикiв на стiнi. Сидiла в шубi нарозхрист, у позi недбалiй, мовби перебувала зараз у якомусь сомнамбулiчному станi. - Рiч у тiм, що над Бермудами... зупиняється час. Вiн там просто зникає... XXXII Пiсля африканського прийому Заболотний заїхав до мене в готель. I ось ми сидимо на тридцять п'ятому поверсi цього урбанiстичного щiльника в однiй iз його тiсних, а низькою стелею клiток, де тебе оточує зручна й практична синтетика, де все нiби для людини е i все ж чогось найiстотнiшого бракує. Є холодильник з рiзними соками, i бiленький телефон на столi, i бiблiя, i кондишен, що жене потрiбне для ваших легенiв повiтря, є навiть вiконце, до того ж не зашторене спущеними жалюзi, бо ж по той бiк нiхто по тобi не вистрелить, адже там, за вiкном, зовсiм ось близько, глуха, закопчена сторiчною сажею стiна, крiзь яку нi сонце не проблисне, нi вiтер не продме. Нiколи не побачити звiдси, як блакитнiє небо, як на зорю вранцi займається чи як по ньому пiд обрiй лягав густо-червона вечiрня стяга. - Ти щасливий, - каже Заболотний, влаштувавшись на канапi й дiстаючи сигарети а незмiнними пiрамiдами та верблюдом, хоча при менi не раз обiцяв Сонi кинути палити, запевняючи, що цiлком свiдомий того, що коли вiдмовиться вiд сигарет, то стане безсмертним. - Що я щасливий, це, звичайно, приємно почути, але чим же я такий щасливий? - запитую друга. - А тим, що за кiлька день будеш уже вдома. Днiпро-рiвер пiд крилом тобi сяйне, а ця готельна клiтка з її невитравним духом синтетики тiльки в згадцi вирине, коли писатимеш мемуари. Заболотний чимось помiтно збуджений, внутрiшньо схвильований, - я давно його не бачив таким. Розповiдає, що вiн тiльки-но оце з прийому, був на гостинi в одного диктатора, з джунглiв. Тепер i цi, розгодованi бiля корит монополiй квiслiнги, скороспеченi вельможi навчились подавати себе публiцi досить ефектно: ось i для цього прийому вибрано готель найфешенебельнiший, де мають звичай зупинятися мультимiльйонери та президенти, в залi створено цiлковиту iлюзiю джунглiв з криваво-червоними, якимись аж зловiсними вогнищами, з несамовитим гуркотом тамтамiв... Вся ця екзотика, дикунський шик, вульгарно-розв'язна поведiнка напiвоголених чорних красунь, обсипаних дiамантами, i їхнiй самовпевнений диктатор, оточений блюдолизною тубiльською знаттю, повторно розбагатiлою на алмазних копальнях та уранових рудах, - не це, виявляється, найбiльше вразило Заболотного, такими речами його не здивуєш, вразило iнше. Адже прийом було влаштовано - такий збiг! - саме в тому залi, де свого часу тутешня знать вшановувала учасникiв бомбування Хiросiми, даючи банкет на честь матерi старшого з офiцерiв, iменем котрої - теж який цинiзм! - було названо той апокалiптичний лiтак з атомною бомбою на борту. - Ти цього не знав? А їх не посоромились вiтати тодi, як героїв, - повiльно розповiдав Заболотний, - хоча тi, охопленi мiстичним жахом, "герої" з молитвами й прокляттями тiкали вiд власного злочину, вiд ударної вибухової хвилi, яка гналася в хiросiмському небi за ними, мов розплата самої судьби... "Боже мiй! Що ми наробили?.." - записав один iз тих, що перед самим вильотом так ревно слухали в тропiчнiй темрявi напутню, безмiрно блюзнiрську месу iз уст свого армiйського капелана... "Що ми наробили?" Йому не ясно - що! Найбiльша руїна свiту була створена за мить! Пекло розверзлось пiд вами палаюче, що аж кабiну вашу виповнювало гидким багровим свiтлом, можливо, навiть схожим на те, що тiльки-но багровiло нам у залi дикунського цього прийому... З усiх прийомiв сьогоднiшнiй для мене виявився найтяжчим, - Заболотний дихав незвично схвильовано. - Намагався забутись, вiдволiкався, реагував на чиїсь дотепи, а воно потiм знов накочується, терзає душу: та що ж це таке? Чому цей збiг? Чому так швидко забуто жертви, живi "огарки" людей, чому? Нiби й нема вже отих довiчних калiк, що ми їх бачили з тобою в японському атомному лазаретi? - Цих "чому" та "чому", - кажу до нього, - можна б називати без кiпця. I в рiзних сферах... - Ти маєш на увазi свої екологiчнi проблеми? - Їх теж. Хоча вони такi ж мої, як i твої. - Це правда. Планета неподiльна, кожен iз нас за неї вiдповiда. Соня, скажiмо, не може чути навiть мисливського пострiлу... Вважає дикiстю, що вiн узаконений. Уявляєш: вечiр-казка, зоря цвiте на пiвнеба, а на озерах пальба, канонада... - А Червона книга? Це ж книга звинувачень... I щодалi вона росте й росте... - Потрiбне щось кардинальне, повсюдне, - нахмурює чоло Заболотний. - Лiси планети, хiба такого вони потребують догляду? Рiки, що колись їх називали пречистими, а тепер... Є вчинки, котрi сьогоднi мають сприйматись як колективний грiх людства, тiльки так! I кожен з нас мав взяти на себе частку покути, кожен має пройнятися думкою, що ти вартовий планети, вiдповiдаєш на нiй за всiх i за все, iнакше... iнакше... Я подав йому склянку води. Мене стривожила надмiрна його блiдизна i ця збудженiсть, теж надмiрна i йому не властива... Лише зараз я помiтив, як у ньому нуртує все, i подумалось, якi в мого друга вкрай розшарпанi нерви, якщо вже вiн дозволив тут собi скинути з себе свою постiйну зовнiшню стриманiсть, майже безжурну оту о'кей-нiсть. Надпив води, i з обличчя його зiйшла гримаса страждання, яку вiн, мабуть, тiльки у цiй сiрiй клiтцi тридцять п'ятого поверху дозволив собi не приховувати. Я сказав, що пора б йому справдi подумати про вiдпочинок, розпружинитись, змiцнити нерви, i вiн при цих моїх словах так раптово, знайоме й тепло всмiхнувся: знову передi мною був Кирик Заболотний! - О'кей, - мовив вiн уже весело, нiби перед цим за мить i не був таким, яким був. - Справа в принципi вирiшена, сподiваюсь, наступного лiта зустрiнемось вдома. Будь певен, що побачиш i мене, як Романа Винника, в бджолянiй кольчузi. I все ж менi було чимось щемливо, аж боляче на нього дивитись. Бо влада лiт - це таки влада... Не той i Кирик. I лише з його юної, нестарiючої усмiшки деколи проблискувало до мене те, що було i що нiколи бiльше не вернеться... Запаливши сигарету, вiн несподiвано вдарився в лiрику: - Гай-гай, аж де вони зустрiлися, пасльоновi дiти! Вже й верби тi нашi старезнi порубанi по балках, де солов'ї гнiздились... Колючу акацiю насадили по глинищах та яругах... В Чернечiй балцi навiть лисиць бачили, так її всю залiснили... - Залiснили, щоб ерозiю припинити, - кажу я. - А як ми тодi залишали Тернiвщину... Пригадуєш, як бабуся з Ялосоветкою стояли коло млина... Цього вечора згадав вiн чомусь робiтфак, нашу студентську юнiсть в парусинових черевиках. О, як ми їх нафабрювали зубним порошком перед тим, як iти в гуртожиток до дiвчат!.. Згадав i той день, коли ми, здаючи норми ГПО, пiшли стрибати з парашутної вишки. - Як я ждав того дня! - ожвавлюється мiй друг. - Стою на вишцi, весь у лямках, зiбрався з духом... Готовий до стрибка, роблю крок назад, щоб розiгнатись, i раптом чую: "Пiшов!" - i стусан у спину! Це той iнструктор-мурло вирiшив, що я злякався, тож i турнув iззаду, щоб пiддати хоробростi! На очах у дiвчат зробив мене страхополохом!.. Образи тiєї досi не можу йому забути. Ах, мурло ж, ах, дубина! - з усмiшкою лається Заболотний. - До нього навiть не дiйшло, що позбавив мене щастя з власної волi, не з чиєїсь принуки, кинутись у повiтря, пережити свято духу, перше блаженство польоту... - Чи не на зло йому й льотчиком став? - кажу Заболотному жартома. - А що ти думаєш? Може, й це мало значення, - не прийнявши жарту, вiдповiдає вiн. - В усякому разi, саме пiсля того конфузу я негайно записався до аероклубу. - I ось вiдтодi, можна сказати, в польотi... Добре ж у цiлому склалось у тебе життя. - На долю не скаржусь... Пройти крiзь жорна лiт, витримати всi перевантаги, о, друже, ми а тобою знаємо, що це таке... I мене дивує не те, що буває людина знiвечена, викривлена, збита з нiг, дивує iнше: як, незважаючи нi на що, всупереч всьому тому, людина зрештою знаходить в собi сили знову пiднятись, видобутись з-пiд тих жорен, зводиться, випростується душею й тiлом i знову припадає до того iстинного джерела, чистого й свiтлого, яке тiльки й робить її людиною... - Всього, всього нам дiсталося вiд життя, це правда, - кажу. - Багато чим можна гордитись, а про щось би хотiлось, може, й забути... О, якби молодiсть знала!.. Заболотний мовчки дивиться в стелю, заглиблений у власнi думки. - Це так, - чую згодом його, - i польотiв було, i приземлень... Часом смiялись над тим, над чим не треба було смiятись. Вклонялись тому, що було не варте поклонiв. Крiзь якi хащi блукань, заслiплень доводилось продиратись людям нашого поколiння, а що не кажи, рух iшов таки ж по висхiднiйi До прозрiння, до iстини вiв, чи, образно кажучи, до вiдкриття кожним своєї Мадонни... - Снаги додає пiзнання. Та тiльки ж лiта бiжать... Бачу, й ти втомився? - "Жить на пределе" - ти чув такий вислiв? - пiсля мовчанки поглянув на мене Заболотний. - Було таке motto в ужитку серед хлопцiв нашої ескадрильї. Весь час перебували в найвищiй напрузi, на гранi, на межi. - Десь я читав, що нi в кого з фронтових льотчикiв пiд час польоту не зафiксовано iнфаркт... Ти як вважаєш - це вiдповiдає iстинi? - Принаймнi я не пригадую в нас жодного такого випадку... Навiть тяжкопоранений, навiть поранений смертельно - i той кiнець кiнцем дотягував до аеродромного поля... Вмирали пiсля, але не в польотi. - Отже, наука могла б сказати, що в польотi людина межує з безсмертям? - Жарти жартами, а доки летиш, напруга нервiв справдi, видно, така, що її не просто здолати... I загалом у людинi багато загадкового... Якщо вiрити йогам та льотчикам фронтовим, - посмiхнувся Заболотний, - людина мае в собi потенцiал можливостей просто-таки фантастичних, до глибини ще нiким не дослiджених... - Соня казала, що пiсля тiєї японської аварiї тобi було заборонено лiтати? Навiть у ранзi звичайного пасажира? - Торiк пiд час вiдпустки вперше прорвався в небо! Можеш уявити, як це льотчиковi пiсля тривалого нелiтан-ня знов опинитися на борту, хай це всього лиш АН-24... Так себе вiдчув - ну, справдi нiби вперше. Спiвати хотiлось, єй-же-єй... Ще й не злетiли, а вже струменем повiтря погнало, бачу, як вiтер жене, хвилює пiд крилом аеродромну траву... "Соню! - кричу. - Дивись!", - а вона тiльки смiється... До речi, як це вона там, вiрна моя Хранителька?.. Дозволь потелефонувати. Розмовляючи з Сонею по телефону. Заболотний час вiд часу хмуриться: - Знаю, знаю, голубко... Все буде гаразд. Про змiну рейсу менi ще вдень в секретарiатi сказали. - I, поклавши трубку, рiзко обернувся: - Лечу ж! Замiсть би додому, лечу на чорний континент. Для мене це була цiлковита несподiванка. Адже останнi днi тiльки й мови було, що Заболотнi, вже вибувши тут своє, ось-ось мають повернутися в Союз, додому, до тих своїх мiфiчних бджiл, що завжди викликають усмiшку присутнiх, i раптом... - Це остаточно? - Обговоренню не пiдлягає. Мiсiя конче важлива. Менi, зрештою, не звикати: полiт так полiт, а от Соню жалко, - каже Заболотний, - вона зовсiм уже настроїлася додому. Дружинам нашим взагалi дiстається... А через них уже й нам... Коли довго доводиться перебувати у вiдлучцi, у якомусь вiдрядженнi, то найбiльш дошкуляє тобi все-таки це: а як вона там? А що з нею? Надто ж коли в таку яму попадеш, що й зв'язатися з домiвкою неможливо, нiякої звiстки не маєш... Ось тодi, мабуть, най-гострiше вiдчуваєш себе моральним боржником перед нею, перед найближчою для тебе людиною. Все життя вона присвятила тобi! I здiбностi, й сили, i щедрiсть душi, вмiння, турботливiсть - все вiддала тобi й дiтям, па все пiшла, вiд чогось, може, омрiяного вiдмовилась, щоб кочувати з своїм вiчним мандрiвником, дiлити все, що на його долю випада. Менi аж дивно було чути його, завжди стриманого, закутого в захисну оболонку гумору, в цих несподiваних, навiть iнтимних вiдвертощах, у звiряннях про те, як часом винуватим почувається перед Сонею, бо ж далеко не завжди бував достатньо уважним до неї, прикрощiв завдавав, навiть не помiчаючи цього, - такi речi чомусь найчастiше й зринають перед далекою дорогою... Скiльки разiв забував на роботi за своїми службовими клопотами навiть зателефонувати їй, запiзнювавсь, десь смiявсь, жартував за коктейлями з людьми, по сутi, стороннiми, а вона, людина найближча, найвiдданiша, в цей час все ждала тебе i навiть не завжди вважала за потрiбне потiм тобi дорiкнути... Є люди нiби одного-єдиного почуття, i були б вони, може, навiть примiтивнi у своїй одноемоцiйностi, якби це почуття не було любов'ю!.. Вiн говорив про це само-заглиблено, нiби вперше така змога йому з'явилась, - вдивитися в себе, поза метушнею буднiв спробувати докопатись до сутi, i ось тут, у цiм випадковiм готельнiм номерi, вiн мовби вiдкривав для себе самого ж себе i всю неоцiненну цiннiсть близької для нього людини, матерi його дiтей, - вiдчувалось, як повiнь гарячої нiжностi, несподiвано наринулої подружньої вдячностi' зараз переповнювали його всього... - Жаль, - говорю, - що Соня не чує зараз цих твоїх покут... - Хочеш, поїдемо до нас пити чай? - запропонував вiн, встаючи. - Нi, дякую: час пiзнiй. - Ну, дивись... А для нас пiзнього часу нема. Не забувай, що ми зараз перебуваємо вiд Тернiвщини на протилежнiм боцi планети, а там ще сонце свiтить щосили. Випростаний, пiдiбраний, навiть повеселiлий, вiн поклав менi руку на плече, на мить затримавши її так. - Вiтай Тернiвщину. Кожну стежку, кожну травинку вiтай... Зорi нашi вранiшнi i вечiрнi... - Що за мiнор? Ти ж скоро й сам вдома будеш? - Буду, буду, але вiтай... I, всмiхнувшись, рушив до виходу. XXXIII Ранок погожий, погода лiтна, бiля будинку мiсiї друзi проводжають Заболотного. Приємно було бачити, що в нього тут стiльки людей близьких i приязних, здебiльшого молодих, але таких, що побували в свiтах i знають цiну старшому сивому колезi, i якщо й дорослi, а особливо дiти, бажають зараз Заболотному щасливого польоту, тр це по просто з чемностi, вiдчувається, що йде це в них вiд самої душi. День робочий, i в аеропорт можуть поїхати не всi, хто хотiв би. Крiм дружини, яка нiчим не виказує перед нами смутку розлуки, Заболотний дозволяв проводжати його до аеропорту й менi, як "представниковi Тернiвщини", та цiй мудрiй, зараз на якихось думках зосередженiй Лiдi разом з її жвавою матусею, котра жартома запевняє, що без неї аеродромна служба дозволу на вилiт не дасть. Отже, Заболотний летить! Уже плащ перекинутий через руку, аташе-кейз у руцi, i сам вiн, наш мiстер Кирик, у доброму гуморi, то з тим, то з тим iз малечi жартує, вирiзняючись зростом - висо-костеблий, як нетрiв батiг, - цвiте сивиною над усiма, хто його бiля мiсiї проводжає. За кермо б'юїка сiдає Софiя Iванiвна, це вона робить уперше пiсля тривалої перерви, спричиненої дорожньою травмою, i друзi її поздоровляють: нарештi авто в руках справжнього водiя, що має належну пошану до правил! Поруч з дружиною сiдає Заболотний, ми втрьох - на задньому сидiннi, i вже за якусь там хвилю опиняємось у потоцi машин, у каньйонi вулиць, де сьогоднi панує безвiтря i низько висить смог, цей темний туман, що до нього, певне, i за сто лiт не звикнеш. Б'юїк наш ледве повзе, вулицi запрудженi безлiччю машин, Заболотна дивується: - Ще бiльше їх стало, чи що? I до годин "пiк" ще ж далеко... Автомобiлi йдуть крилом до крила, упритул, здається, ми ось-ось когось тернемо, притиснемо чи, навпаки, нас хтось притисне, i тiльки захрущать нашi фари й пiдфарники, одначе Заболотна справдi виявляє тут ведiйський хист, є в неї чуття, необхiдне саме для таких ситуацiй: кожен звiльнений сантиметр вона одразу ж використовує, авто в її руках з якоюсь навiть грацiєю уникає, здавалось би, неминучого зiткнення, поволi, але неухильно просуваючись далi й далi. Цi раз у раз виникаючi затримки, раптовi зупинки, що здаються безконечно довгими, i ще довшi стояння перед свiтлофорами потребують сталевих нервiв, i вони, безперечно, у Софiї Iванiвни є, сталь i нiжнiсть, без сумнiву, в пiй поєднались. Вiд Тамари Дударевич вже чуємо прокляття цiй дорожнiй тиснявi, а з уст водiйки нi слова докору чи невдоволення, нiби так i повинно бути, - що ж на обставини нарiкати? Через тунель не їде, щоб Лiда не зомлiла, як це одного разу сталося з нею торiк, коли в котромусь iз тунелiв була утворилась величезна пробка i рух довго не вдавалося вiдновити, тож вiд вихлопних газiв навiть декотрi з дорослих людей стали в тiй тунельнiй норi чадiти й непритомнiти. Однак i по цiй верховiй дорозi рух нам коштує нервiв, все нiяк не вдається видертися з тисняви, потiк, диктуючи свої закони, несе нас зовсiм не з тiєю швидкiстю, якої нам треба, щоб вчасно прибути в аеропорт. А в передмiстi, де, здавалось би, повинно було попросторiшати, перед свiтлофором у центрi площi весь цей пливучий сталевий льодохiд i зовсiм спинився, незрозумiле завмер в усiх напрямках, наче натрапивши на якусь непробивну запруду. На самому розхрестi дорiг це несподiване: стоп! Чого? Яка причина? Рiзне можете думати, але факт той, що пробка! Та ще яка! Водiї виглядають з кабiн в цей i в той бiк - кiнця-краю машинам не видно, самi сталевi їхнi спини блищать. - Не пробка, а суперпробка! Ось вам привид майбутнього, - зауважує Тамара Дударевич, а доня її додає, що це щоразу так, надто ж коли поспiшаєш... Застряли, здається, надовго. I це вже коли до аеропорту рукою подати... - Що ж буде? - запитує Лiда невiдомо кого. - Що буде, те й буде, - вiдповiдає Заболотна з терплячим спокоєм. - 3 судьбою не напозиваешся... Ждатимем. Та хiба ждати - це для Заболотного, хiба ви не знаєте його вдачi? - Треба, братцi, розвiдати... Не встигла Соня й заперечити чи схвалити, як вiн уже шугнув мiж машин, цибатий, сягнистий, подався за своїм звичаєм вперед з'ясовувати: що там? Таке враження, що вiн пiшов просто по .машинах, по рiзнокольорових лакованих отих залiзах - бачимо у вiддаленнi осяйну його сивину й блiде, з виразом цiкавостi обличчя, коли вiн, роззираючись, знайоме гукає комусь "о'кей! о'кейi", хоча який там о'кей у цьому намертво зупиненiм залiзному Вавiлонi... Отже, знов випроб нервам, знов нерухомiсть, чад, дух-нява розпечених на сонцi лакiв, металу... До цих речей тут маєш звикати. - Краще було б таки їхати через тунель, - розмiрковує вголос Лiда. - Який гарний вiн, той бiлий, аж сяючий Дiоген-тунель, надто ж коли влiтаєш в нього з темряви ночi... з дощу! Могли, а замiсть того... - Нiколи не шкодуй за тим, чого не повернеш, - зауважує їй матуся. - Вважай, що випала нам саме ця дорога, а пе iнша... Доки Заболотний десь там розвiдує ситуацiю, ми сидимо в машинi й слухаємо музику. Тамара, запаливши сигарету, довiрливо звертається до Заболотної: - Треба було вам, Соню, таки наполягти... Справдi - чому не iнший хтось? Вiдмовився б - i квит. Знайшли б замiну! - Щоб це вiн та вiдмовився? - Соня сказала це iронiчно, з погордою якоюсь, навiть шляхетною. - Що ви, Тамаро? Ви ж начебто його знаєте не перший рiк... Вiдмовитись, ухилитись, та ще коли про долю дiтей iдеться? Добре ж ви собi його уявляєте! Вона й не приховувала зараз своєї зверхностi над Тамарою, давала вiдчути, що є речi, якi їй елементарно яснi, але недоступнi приятельцi. - А ти, Лiдо, як вважаєш? - закликала вона дiвчинку на роль арбiтра. - Я за вас, тьотю Соню, - пiдтримала її Лiда. - Пiдписуюсь пiд кожним вашим словом... I, нахилившись до Заболотної, дiвча щось шепоче їй аж над вухо, - їхнє секретничання, видно, неприємне Тамарi. - Нечемно при людях перешiптуватись, - каже вона доньцi, але це торкається обох. - Краще гляньте, небо яке... Небо, воно таки скрiзь гарне... Справдi, як у поета: "Цвiтуть осiннi тихi небеса..." Цвiтуть, цвiтуть... А пробка тим часом нiби закам'янiла: нiчим її, здається, не зворухнути. Бiльше того, й десь далi там, куди око звiдси не сягне, на всiх напрямах ця суперпробка з кожною хвилиною тiльки росте й росте. Юнак-водiй iз сусiдньої машини жартує: чи не виросте аж така, що весь континент перетне?.. - Гелiкоптер! - вигукує Лiда, вказуючи на схiдний сектор неба. - Не iнакше, як полiцейський: спробує ще звiдти регулювати!... З потужним гуркотом вертолiт продеренчав над нами, ось вiн, знижуючись, уже кружляє над площею, де, певне, сталося щось серйозне, бо навiть гелiкоптер, мовби нервуючись, докидає до нас звiдти свої гуркоти сердито, аж згрiзна. - Ну, де вiн там забарився, от натура, - вихоплюється в Софiї Iванiвни зiгрiтий гордiстю докiр, що, звичайно, стосується Заболотного, котрого за стовпотворiнням вже й зовсiм не видно. - Всюди йому найбiльше треба... Лiда уважно глянула на неї: - Але ж i цим Кирило Петрович вам також подобається? - Дивись, яка прониклива, - усмiхнено покосилась на неї Заболотна. - Таку небайдужiсть до всього в людинi можна тiльки вiтати, - пустилася в мiркування Тамара. - В цьому, зрештою, виявляє себе душа, характер, сила пристрастi... Мене, гадаю, пiдтримає ось i доктор наук, небагатослiвний еколог наш, - посилається сусiдка на мене. - Тiльки хай у вас, товаришу доктор, не складається враження, що, виступаючи в ролi звеличницi Заболотного, мадам Дуда-ревич тим самим нiби принижує власного чоловiка... В мого стiльки заслуг! Вiн, скажiмо, в мене тенiсист мiжнародного класу, нiхто з наших у нього не виграє, крiм мене, звичайно. Найскладнiшi йогiвськi вправи опанував, куди там вашому Заболотному... Мiй на головi по пiвгодини може стояти! Навiть оту робить асану, що зветься "замок", - власну ногу на шию собi закидає, ви уявляєте?.. Одного разу закинув, "замкнув себе", я поїхала шопiнгувати, повертаюсь, а вiн усе сидить, посинiв, замкнутись замкнувсь, а розiмкпутись без мене не може!.. - Мамо! - з докором глянула Лiда на матiр, яка, заходячись смiхом, видно, й не шкодувала, що вибовкувала зайве, суто фамiльне. Стоїмо глухо, анi руш. Нiби нiщо й не горить, диму не видно, одначе звiдкись з'являється, ледь просуваючись у тиснявi, червона пожежна машина з командою пожежникiв, що, серйознi, напруженi, почiплялися по бортах у своїх блискучих, мов у римських воїнiв, касках. За ними, безупинно сигналячи, пробиваються полiцейськi машини i все в той бiк, на площу, де перед свiтлофором не припиняється якась не зрозумiла для нас метушня... Полiцейський вертолiт, як i ранiше, кружляє над майданом, над мiсцем найбiльшого скупчення, гуркоче, вишукує, певне, яким чином б зарадити ситуацiї. Ноабигцо, певне, там сталося, коли так одразу, раптово, за мить, нiби невидимим чарiвницьким жезлом, зупинено всю цю звiдусiль рипучу сталеву армаду, з її, здавалось би, надмогуттям, з блиском нiкелю, мигтiнням лакiв та скла, з безлiччю звированих бажань, устремлiнь, збурених чиїхось пристрастей, воль, темпераментiв... Стоп! Зупинись! - звелено кимось всьому потужному руховi, що день i нiч бурунив тут i ось так нагло завмер, створивши зону нерухомостi в самому вирi трас, бiля самого осереддя цих вузлом зв'язаних бетонних артерiй... Мовби магiчною силою хтось зупинив, звелiв усiм швидкостям завмерти, зникнути, але хто i чому? Гелiкоптер знову прогуркотiв зовсiм низько над нами, з пташиного польоту оглядає цей, в усi кiнцi розгалужений, нечуваний затор, оглядає, мов лiкар, що бачить лихо, однак нiчим не в спромозi його вiдвернути. Усiх, що стоять, саме це, здається, дiймає найбiльше: звiдки вiн, чим викликаний таких величезних масштабiв затор, що мовби назавше заклинив металом дороги? Невiдомiсть багатьох дратує, нетерплячка водiїв, нервознiсть досягають межi, хтось натиснув на клаксон, за ним другий, i пiшла перекличка - приєдналась, для солiдарностi, i наша Соня-сан, i ось уже всi сигналять, сигналять - веселий бунт клаксонiв шаленiє в нетерплячцi, ведiйське плем'я дало собi волю, всюди виповнює повiтря суцiльний вереск, какофонiя наростає нестерпно - до смiху, до одуру, до очманiння! Нарештi докочується звiстка вiд переднiх: причина вся у свiтлофорi, щось непередбачене сталося з ним. Видно, як пожежники прилаштовують бiля свiтлофора розкладну металеву драбину, схожу на одну з тих, якими користуються в садках, щоб здiймати плоди з верховiть. Тут ця залiзна драбина сама, нiби з землi, вискакує вгору, i вже по нiй поволi пiдiймається огрядний негр у бiлiм халатi, тримаючи в руцi якусь бiлу торбину невiдомого призначення; ось вiн, той чудодiй, ставши вгорi, неквапом починає чаклувати над свiтлофором... В якому дiлi вiн фахiвець, яке вмiння вивело його на те узвишшя? Зблизька й здалека всi стежать за ним напружено, виття автомобiльних сирен при його з'явi водночас примовкло - всi погляди зараз схрестились па ньому, цiкаво, що ж вiн там лагодить, над чим там без поспiху чаклує, мов який-не-будь досвiдчений годинникар на середньовiчнiй ратушнiй вежi, де раптом вiдмовив химерний хитрющий годинник з зозулями або з фiгурками апостолiв... Може, це такий майстер, що здатен полагодити i самий час, прискорити або уповiльнити його бiг? Здатен, може, зрушити рiку часу, якщо вона зупинилась, здатен узгодити її плин з плином людського життя? Це була просто фантастика - тисячнi потоки слiпучих пiд сонцем машин стоять, ждуть, залежачи, може, вiд поруху чиєїсь руки, ця знемагаюча у римушенiй нерухомостi суперпробка, залiзна Дунай-рiка, що витяглась мовби через увесь континент, вона зараз напруженими поглядами водiїв стежить за незрозумiлими манiпуляцiями тiєї загадкової людини, що з чимось там клопочеться на свiтлофорнiй вежi. Сталевi табуни швидкостей, всi вони застигли й терпляче ждуть, чим це закiнчиться, а той, в бiлiм халатi, нiкуди, видно, не кваплячись, не звикши нiчого робити абияк, хапкома, все ще порається бiля свiтлофора, щось там мудрує й мудрує... Та ось чорношкiрий майстер, зробивши своє дiло, став неквапом спускатися по залiзнiй драбинi, повагом ступаючи зi щабля на щабель, i тепер видно було, що в руцi вiн обережно тримає ту ж таки бiлу свою, але вже чимось наповнену торбу, схожу на звичайнiсiньку наволочку, - вона тепер наповнена мовби повiтрям, та чи повiтрям? Щось, однак, сталося, далеко попереду з'явились ознаки руху... Чаклун помiг, зарадив усiм нам, вiдкрив дорогу, бо ось машини вже й неподалiк вiд нас з мiсця зрухнулись, почали рушати, i до нас, швидко пробираючись мiж кузовами, поспiшає Заболотний, вiн чомусь аж сяє блiдим своїм довгобразим обличчям, вiн - смiється! - Що з тобою? - полегшено спитала дружина, коли Заболотний вскочив до машини, i ми рушили. - Що тебе так розвеселило? - Знаєте, хто нас тримав? Нiзащо не догадаєтесь! - Хто? Бджоли! - Не розiгруйте, - засмiялась Тамара. - Цiлком серйозно. Рiй бджiл сiв на свiтлофор, перекрив усi драйви, усi магiстралi!- збуджено розповiдає Заболотний. - Нi зеленого, нi червоного, анi якого вам не даю! Стiйто на мiсцi, гей, усi мiстери-твiстери i ви теж, люба мiсiс Заболотна! Дух переведiть, на небо подивiться, iiа ясне сонечко! Про iстотне подумайте, про сутнє! - 3 нього аж бурхало збудження, енергiя, радiсть хлоп'яча. - Треба ж таке утнути! Нi, вони таки створiння унiкальнi! - Точно, вони звiдкись, iз антисвiту, ми ще їх просто не знаємо, - пiдтримала Тамара його захват. Сопя тим часом зiрко тримала в полi зору переповнену рухом дорогу, всi ми розумiли, що дорожити зараз маємо кожною миттю, тож Соня, пам'ятаючи про це, економлячи кожну часину, вмiло маневрувала в потоцi машин, i Заболотний, радий за неї, ще охочiше розповiдав, яка там, бiля свiтлофора, буча була зчинилась, як спершу не знали, що дiяти, навiть полiцiя розгубилась - нiколи ж не траплялось такого, випадок, мабуть, в iсторiї перший: бджола перекрила весь рух! Пожежники спочатку намiрялися пустити в дiло шланги, змити той рiй водою, але одразу й з'ясувалося - нi, не мають такого права! Бо той рiй - чиясь власнiсть, отже, бджола, згiдно iз законом, створiння недоторканне. Та ще й страх бере: може, бра-аiльськi, отi агресивнi? - О, тих тiльки роздражни! Вони за себе постоять! - смiялась Тамара. - Комедiя, та й годi!.. - Довелось викликати - кого б ви думали? Нашого друга Френка! Оце ми й чекали, доки вiн з'явився та бджолят у торбу оббирав iз свiтлофора... Всiх полiсменiв здивував, що бере бджiл голими руками i жодна його не жалить. - Може, це той легендарний рiй, що вiн його через океан перегнав?- жартома запитала Тамара, а Лiда, ледь нiяковiючи, поправила матiр: - Не через океан, мамо, а через континент... - Яка рiзниця, - вiдмахнулась Тамара, - мiг би й через океан теж!.. Всi ми весело збудженi, їдемо з жартами, що їх викликав цей дивовижний рiй бджiл, котрий, заволодiвши свiтлофором, зумiв перекрити такої сили рух. - Ось так, Лiдусю, - звертається Заболотний до юної своєї проводжальницi. - Дякуймо бджолятам, що, не впавши во гнiв, послухались Френка й вiдкрили нам свiтлофор... Хто стане тепер заперечувати, що вони мудрi створiння, що перед нами ще одно диво природи, "диво з крильцями"! - Кириле Петровичу, чому вони сiли саме на свiтлофор, як ви гадаєте? - запитало дiвча. - Важко сказати, - зморщив лоба Заболотний. - Може, свiтлофор вони за вулик прийняли... та ще вулик нової дивовижної конструкцiї, i вони вирiшили, що то буде їхнiй дiм? - А може, вiн здався їм квiткою? - фантазувала Лiда. - Бо ж рiзноколiрний, цвiте, грає серед площi барвистими пелюстками свiтла... - I таке може бути, хто знає... Думай, хто як хоче, але випадок справдi винятковий. Надовго запам'ятається Лiдi цей епiзод. Десь i згодом, хоч де опиниться, та, коли виникатимуть затори, пробки на дорогах, погляд її щоразу шукатиме бджiл на свiтлофорах: чи не бджоло-сiм'я облiпила його, чи не рiй завис там цiлою гiрляндою, чи не його втручанню слухняно скорився нескiнченний цей рух? - Так чи iнак, а щось таки в цьому є, - каже Тамарi- Чому не припустити, що це всiм нам вiд чогось засторога? Як знати, може, якраз бджола обрана природою для такої ролi... Може, якраз їй даровано здатнiсть краще за iнших живих створiнь проникати у саму суть, у смисл життя, у вiчнiсть, як проникав вона в красу росою налитої квiтки... - Здорово ж, Тамаро, розгулялась ваша уява, - усмiхнувсь Заболотний, а Соня додала: - Вважатимем, що бджоли, як i дощик, коли вiн пилюку прикропить, добра прикмета перед дорогою... Iдемо, а дорожня пригода все нiяк не забувається, вона й веселить, i чомусь бентежить думку. Що ж це все-таки було? Той свiтлофор, облiплений кетягом бджiл, вiн, безперечно, сприймався багатьма водiями як знак чогось, мов якийсь химерний iєроглiф, що несподiвано виник на розхрестi дорiг перед людьми, що вiчно жадають швидкостей, що до очманiлостi заклопотанi, поглинутi суєтою суєт... Знак, символ? Але як його розшифрувати? Пересторога швидкостям, смогам, димам, пануванню залiза i чаду? Чи найперше нагадування нам самим про цiнностi, яких ще не поцiнували i якi можемо втратити легковажно, безповоротно? До самого аеропорту вистачило нам цих бджiл. Десь там Френк їх прилаштовує, i завтра вони вже полетять шукати квiття, життєдайнi нектари, не знаючи нi втоми, нi страху, погудуть у простори, у свiй бджолиний всесвiт. Та ось уже й ми наближаємось до мети: дiтаки виблискують по аеродромному полю, i океан з'явився широко, безмiром свiтла висяйнув перед нами. До лiтака ми ледве встигли. Рев турбiн, блиск та гуркiт сучасного аеродрому, зльоти й приземлення крилатих гiгантiв - постань тут раптом iз небуття якийсь iндiанець в орлиному пiр'ї на головi, безстрашний абориген тутешнiх мiсць, вiн, певне, при одному доглядi на це стовпотворiння збожеволiв би вiд стресу, втратив би присутнiсть духу, а Кирик наш тут як риба в водi: швидко зробив те й те з необхiдних формальностей i, на бiгу прощаючись, поспiшає до лiтака, бо звiдти вже кваплять, кваплять... Пасажири на мiсцях, Заболотний збiгає по трапу останнiй, опинившись нагорi, озирнувся ще раз, усмiшкою зблиснув до нас. На мить поруч стюардеси затримався, стоїть високий, легкий iз своїм плащем та кей-зом, голова, як завжди, вiдкрита, океанський вiтер чи вiтер турбiн розвiває, куйовдить його срiблястий чуб, i ми, дивлячись на нього, вiдчуваємо, що то вже людина польоту, людина небес. Ще вiн встиг звiдти, згори, щось весело гукнути до нас, але що? Усмiшку видно, а слiв не розiбрати за вiтром та гуркотом. Трап вiдкотили, лiтак, важко похитуючись, вирушає па злiтну смугу. - Що вiн гукнув? - перепитуємо одне одного. Нiхто не розчув, навiть Лiда, хоч у неї й музикальний слух, тож тiльки плечима знизує. Справдi - що? Лайнер блищить далеко на злiтнiй смузi. Там слiпучо. Все переповнено свiтлом неба та океану. Не встигли ми ще й хвилювання погамувати, як той срiблястий, облитий сонцем гiгант уже був у повiтрi: взявши розгiн iз бетонної смуги, з ревiнням промчавшись над Френковим дахом, пiшов на океан, швидко набираючи висоту, доки й розтанув у сяйвах блакитi... Розшуки нiчого не дали. Чи над Бермудами, чи над вiдкритим океаном, вiд якого-небудь "тiк-так" чи зовсiм випадково, може, десь над пустелями, найжаркiшими па планетi, збезвiстився вiн, а де саме, так це й зостанеться вiчною таємницею. Минають лiта, "стiкають, наче вода у ярочку", а Соня-Софiйка все жде та жде. Як той, що на трасi пiчнiй вiрив, що рано чи пiзно, а зустрiне десь свою Кет, так i вона, Заболотна, стоячи з Лiдою в рiднiм степу серед колосся, повитого березкою та горошком польовим, все виглядає свого вiчного мандрiвника. Дивиться на далекi, налитi сяйвом хмари-оболоки, що, час вiд часу з'являючись, бiлiють по обрiях, i наче вловлює деколи в пих, в тих сяючих "дiдах" степових, i його образ, веселий, усмiхнений, що з висоти небес паче щось каже їй, але за вiтром - нiчого не чути. 1976-1980